Текст книги "Терпкість вишні"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

– Бо в чужій тарілці це виглядає якось інакше! – усміхнулася мама, облизуючи ложку. – І я відразу відчуваю смак! А який у тебе борщ, Вишне?!

Велика П’ятниця, надвечір’я

– Звідки твої батьки дізналися, що я приїду? – зважилася я врешті-решт задати питання, яке муляло мені від четвертої ранку.

– Ти живеш із нами на хаті мало не два місяці, так? – відказала Мілька, не припиняючи почергово гладити Мацька та Кайтека. Я тим часом гладила Азу, який принишк тут-таки біля моєї ноги, задивившись у мене так, як деякі підлітки у знімок Енріке Іґлесіаса.

– Ну живу, – визнала я. – І що з того?

– Вони в курсі твоєї ситуації, бо я розповідала їм по телефону ще в лютому. Вони самі казали тебе привезти. І не переймайся так, Вишне, бо ти не перша особа, котра проводить у нас свята. І не остання.

– Вони напевно не сердяться за моє вторгнення?

– Ти що, жартуєш? Якби вони могли, то запросили б до себе всіх моїх скривджених долею знайомих. Але це не означає, що вони ідеальні. До речі, тримай, – вона подала мені кілька упакувань затичок для вух. – Моя мама дуже голосно розмовляє, Рисек страшенно голосно хропе, а пси жахливо голосно гавкотять, особливо о шостій ранку. Тож вони тобі знадобляться.

Велика Субота

Вони знадобилися – завдяки їм я спокійно проспала ледь не всю ніч. Щоправда, під ранок мене розбудив скажений гавкіт під дверима, але я доклала трохи затичок, утрамбувала їх, а надто у правому вусі, і миттю поринула в сон. А тепер ми вибираємося до костелу. Мільчина мама саме завершує збирати кошик для мене. Смарагдові гофровані бантики, ручка, оплетена штучним плющем, а на мереживній серветці пластикові стокротки, маки та інші імітації квітів.

– Ну, готово!

– Він виглядає, як вілла з Болекової оповідки, правда? – Мілька змовницьки моргнула до мене і раптом наставила вуха. – А що це так там стукає? Хтось робить ремонт? У Велику Суботу?

– Та який там ремонт! – вибухнула мама. – Це Зоська Кабатова, наша нова сусідка, дістає бабів із-за стінки! Вона завжди в суботу вранці гаратає молотком, аби всі думали, що вона робить свинячі відбивні на обід! Нехай злостяться!

– А звідки ти це все знаєш?

– Ми розбалакались у ветеринара, бо Зоська теж тримає двох котів! Я прохопилася, що терпіти не можу стирчати на кухні! І не виношу тієї мороки з компотами-маринадами! Ну і взагалі!

– Знаю, я теж, – кинула Мілька.

– Зоська втішилася, бо з усієї хатньої праці вона вміє лише ліпити українські вареники, і найкраще, коли їй допомагає якийсь чоловік!

– Слушно! – визнала Мілена. – Нехай не лінується, а зосередиться й пильнує начинку. І що з тими відбивними?

– Вона сказала, що її дратують господині, котрі носа не потикають із кухні! І що має на таких раду! Вже від самого ранку гаратає у дошку для м’яса! А сусідок жере заздрість, що вона ліпша!

– Містечкові потіхи! – з усмішкою прокоментувала Мілька.

– О Боже!!! – верескнула мама. – Уже дванадцята! Біжіть, дівчатка, бо потім треба буде щось перекусити! Рисек зараз повернеться й почне рипіти!

– А де він?

– Вийшов погуляти із собаками! Нарешті трохи тиші, правда?! – усміхнулася вона. – О, я похвалилася, а він уже грюкає в двері! Зараз, секунду! Хоч раз не зчиняв би такого рейваху!

– Бо я боявся, що не добіжу. – Мільчин тато шпурнув куртку на підлогу в коридорі й погнав до лазнички.

– Ну, Рисеку! Ти міг би сміливо виступати в реаліті-шоу!

– Тату, зачини двері! – гукнула Мілька, чи не так голосно, як і її мама. – Сорому не маєш!

– Що? И-и-и-и? – прокректав тато. – То причиніть їх самі і не підслуховуйте, бо я не можу зосередитися!

– Втікаймо, – вирішила Мілена, – бо я зараз помру від конфузу.

– Але мені це і справді не заважає, – запевнила я. – Родинна атмосфера.

Ми збігли сходами і клусом погнали до костелу. Дорогою я загубила дві волошки й пухнасте курчатко, на щастя, Мілька зауважила, коли вони падали із серветки. Ми встигли в останню мить. Підбігли до головного проходу. Мілька відслонила вміст кошика, я зробила те ж саме.

– Нарешті кошик такий, як треба, – похвалив ксьондз, зиркаючи на рожеву Мільчину кофтинку. І замахав кропилом, рясно скроплюючи нас свяченою водою.

– Нарешті посвятили, як треба, – відповіла взаємністю Мілька, витираючи щоки. – Бувало, що до мене не долітала навіть дрібна краплинка. Добре, – обернулася вона до мене. – На хвилю спинимося перед Гробом Господнім, а потім підемо до хреста.

Ми заклякли проти пінопластового грота, облямованого фанерними брилами. На подіумі, який правив за прискалок, спочивала худюща постать, туго оповита фланелевими пелюшками, похляпаними червоною гуашшю. Одна рука безсило звисала, страхаючи кривавими ранами.

– Вона виглядає, як справжня долоня, – шепнула я до Мілени.

– Вона з воску. Спеціальне замовлення, – поінформувала мене Мілька. – Наш парох полюбляє сильні ефекти. Завтра на цій брилі повісять копію плащаниці. Теж справляє незабутнє враження, особливо на дітлашню. То що, ходімо до хреста?

Ми пішли. Терпляче вистояли в довжезній черзі. Тут-таки перед нами чекала дрібна сухенька бабуся. Ми допомогли їй заклякнути. Старенька старанно вицілувала Христові ноги. Коли нарешті дійшла до серця, дістала напад дуже мокрого кашлю.

А насамкінець чхнула, рясно зрошуючи чоло й обличчя скульптури.

– Тому я ніколи не торкаюся фігури, – таємничим шепотом повідомила мені Мілька. – Хоч часом мені кортить поцілувати її в самі уста.

– Мабуть, ти і справді любиш притягати погляди.

– Наразі я ще не зважилась. Але в моїй голові кружляють такі думки. Психолог застерігав, що це може бути початком неврозу нав’язливого стану. Добре, моя черга. – Мілька наблизилася до хреста.

За кілька хвилин ми сиділи на одній із задніх лавок.

– Хочеш іще побути? Помолитися? – допитувалася Мілька. – Спробувати добутися до духівника?

– Ні, я сповідалася ще у вівторок.

– А я, як завжди, запізнилася. Що ж поробиш, – махнула вона рукою. – Піду після свят, принаймні не чекатиму сім годин.

– Я чекала п’ять.

– Щаслива. Добре, повертаймося.

Зненацька вона вхопила мене за рукав:

– Ти диви, Філіпп. Ну, той хлопчина з потяга. Що домовився з кондуктором. Вишне, як я виглядаю?

– Як завжди, – знизала я плечима. – Тільки що заколола волосся.

– А на обличчі?

– Ну а як ти можеш виглядати? Адже я не можу сказати, що в тебе розмастилася помада.

– Але загалом! – утратила терпець Мілена.

– Загалом усе о’кей. Адже ти бачила гримасу ксьондза.

– Він просто не є естетом. Інша річ – отець Адам. – Вона нервово розглянулась. – Чи я повинна до нього підійти?

– Звичайно, якщо він тобі подобається… Він саме стоїть у черзі на сповідь. Якщо поквапишся, то станеш одразу за ним.

– Ти дійдеш додому сама?

Я кивнула.

– То візьми мій кошик, добре?

Я взяла кошики в обидві руки і смиренно подріботіла додому. Тривалий час кружляла довкола будинку, якомога довше відтягаючи зустріч із Мільчиними батьками. Недолугі розмови. Ніякову тишу.

– Вишенько?! Чого ти там сидиш сама на тій лавці?! Ходи нагору! – крикнула Мільчина мама, вихилившись через вікно до пояса.

Я пішла.

– А де Міленка? – запитала вона, відчиняючи хиткі двері.

– Вона хоче висповідатися, – відказала я, ставлячи кошики на піддзеркальник.

– Тільки не тут! – гукнула вона мені просто до вуха. – Це ж бутафорія, склепана Рисеком! Я вже не можу дочекатися, коли вона розвалиться.

– Вже скоро. Задня ніжка ледве тримається, – втішив її автор конструкції, обкладений чотирилапими від ніг аж до буйної чуприни. – Ну, прошу дуже. Мілька на сповіді. Здається, вона вперше встигне до обливаного понеділка.

– Може і не встигнути. Вона шістдесята в черзі.

– Котра?! Таж я мушу щось занести їй до костелу! Бо вона помре там з голоду!

– Не треба. Вона взяла собі з кошика булку й кусень хрону.

– Хрону? – верескнула мама, аж мені забриніло у вухах. – Та дівчина анітрохи про себе не дбає! Вона заробить виразку, якщо ще досі її не має!

– Але Мілька просила, щоб їй нічого не заносили, – сказала я. – Якщо вона зголодніє, то вийде з черги. Так вона сказала.

– Ти чула, Ядвіго? Вона прийде. Краще заопікуємося Вишнею, бо вона почне шкодувати, що до нас приїхала.

– Справді! То, може… – на хвилю замислилася мама. – Може, я покажу тобі Міленину кімнату?!

– А та вчорашня?

– Ви спали у спальні! – пояснила вона. – А ми у великій кімнаті! Коли приїжджає Мілена, ми завжди переселяємося, бо в неї немає ліжка! Воно не вміщається на чотирьох квадратних метрах!

– Ага, – встигла сказати я, бо мама почала презентацію Мільчиної кімнати.

– Оце саме і є її кімната, а заразом доказ того, що в Рисека руки ростуть не з того місця!

– Ну, – погодився Мільчин тато, анітрохи не зачеплений критичним підходом до його персони. – Золотою ручкою я не є.

– М’яко кажучи! – підсумувала мама. – Дивися, Вишне, на ті панелі!

Я подивилася. Півметровий відрізок нерівно покритих лаком дощок.

– Цікаво, навіщо комусь потрібні сорок п’ять сантиметрів панелей?! – розмірковувала мама, певно, не вперше у своєму житті.

– Як то навіщо? Для краси, ясна річ.

– Ну так, я забула! – усміхнулася мама й повернулася до презентації. – А тепер подивися на той столик!

Столик як столик. Таких повно в старих школах, бібліотеках і конторах. А на столику – високий бронзовий дзбан, на дзбані прямокутний шматок скла, який править за підставку під акваріум.

– Як ти гадаєш, що відчувала б ця риба, – показала вона на несвідомого загрози меченосця, який саме пожирав клаптик великодньої шинки, – що вона відчувала б, якби знала, на чому стоїть її акваріум?

– Я зі страху, певно, вискочила б на килим, – зізналась я.

– Ви думаєте, що наш світ стабільніший, ніж цей акваріум? – розсміявся Рисек.

– Не лякай молодь, досить і того, що вони чують про себе з телевізора! – гукнула мама.

– Ну власне, – притакнула я. – Усі трактують нас як сарану.

– Або грибок на нігтях, – додав тато. – А тим часом, це ж не ваша провина, що двадцять років тому людям часто вимикали світло. Настругали дітлахів і тепер верещать, що насувається цунамі. Що є загроза для ринку праці.

– Шкода про це й говорити! – зітхнула Мільчина мама. – Ліпше змінимо тему, бо в мене відкриваються всі ножі в кишені!

– То, може, покажи Вишні кухонні полички, – запропонував Рисек. – Теж моя робота.

– Власне, ходи й дивуйся!

Я ввійшла до кухні, де, крім мийки, газової плити й столика для семирічних малюків, були ще тільки дві полиці. Якщо можна так назвати нестругані дошки, що трималися на пластикових шнурах для білизни, почеплених до кривих цвяхів.

– Вони принаймні висять на цвяхах, бо поличка в спальні тримається на сірниках, огорнутих ватою. Я тільки й чекаю, коли вона завалиться!

* * *

І вона завалилася. Нині вночі, коли всі дев’ятеро (ну хіба за винятком меченосця) спали важким кам’яним сном. Десь біля другої сірники, що підримували полицю, вирішили, що не дадуть собі ради з додатковим тягарем у формі Мільчиного будильника, і тріснули, падаючи на паркет. Разом із ними впала полиця і все, що на ній лежало, а саме п’ять кілограмів книжок у твердих палітурках, а також уже згадуваний будильник, який, зустрівшись із підлогою, активізував свій дзвінок.

– Що це? Що трапилося? – верескнула Мілька, рефлекторно ховаючи зап’ястки.

Я не встигла зорієнтуватися, бо до спальні ввірвалися Мільчині батьки у супроводі всієї зграї (бракувало тільки меченосця).

– Ну нарешті! – Мільчина мама підвела руки у вдячному жесті. – Сталося!

Ця подія розвеселила і псів, бо вони стали ганятися кругами, плигати на постіль і лизати мені ніс. Кожну ніздрю окремо.

– Аза дуже тебе полюбив, – сказав Мільчин тато. – Він далеко не кожному так захланно вилизує ніс. Зазвичай мазне тільки по кінчику. А тобі? Прошу дуже. Настав йому ще й ліве вухо. Він буде на сьомому небі від щастя.

– А мене зараз чорти візьмуть, якщо ви не заберете всієї худоби з кімнати! – гукнула Мілька. – Я хочу спати!

– Ну добре, – погодився тато, анітрохи не перейнятий її риком. – Ми вже йдемо. Азо, зостав вушко. Господар дасть тобі обидва своїх і ще й пальці на ногах.

Ми залишилися самі.

– Але ти на них і гримнула, – пошепки обізвалась я.

– Вони стійкі, – пояснила Мілька. – Двадцять років практики відшліфовує майстерність. І чудово притуплює слух.

– Але ти могла сказати це спокійно.

– Тоді вони сиділи б до ранку. А так ми можемо ще поспати.

Я сіла на край ліжка.

– Мені щось перехотілося.

– Мені теж, – зізналася Мілька. – Може, щось почитаємо?

– Тільки що? Торбу зі своїми книжками я лишила в коридорі. І не ризикну проходити крізь велику кімнату.

– Тут у шафці повинно бути якесь читво. Я принесла кілька книжок від себе, бо не могла заснути на Щепана. Сумніваюся, щоб мама їх рухала.

– Є, – зраділа я, заглядаючи до шафки.

– Вибери собі якусь.

Кілька романів Кундери, трохи заскладних як на безсонну ніч. О, спробую цю. Оповідання. Супер, бо встигну їх прочитати й не сушитиму голову, що там було далі. Прочитаю зо два – і в люлю. А може, навіть і три, такі великі літери й купа малюнків.

* * *

Я прочитала всі. Не в змозі відірватися, зокрема коли через кілька перших сторінок наштовхнулася на фрагмент про псів і котів. На диво знайомий. А потім на наступний. Про жінок, котрі клеяться до чоловіків, що видають негативні сигнали. Про горня, що наповнюється, коли тобі виповнюється тридцять. Про кохання, яке так важко знайти. Про шанс бути скривдженим, якого не варт уникати. Про птахів, котрі нагадують про те, що життя таке просте. І багато-багато інших.

Великдень

– Я знайшла половину золотих думок Данієля, – звірилась я Мільці, обгризаючи шкірки з чергового пальця. Вказівного на лівій руці.

– Другу половину ти чи не повністю знайдеш у двох інших книжках Кундери, – легко сказала вона. – Решта, якийсь там один відсоток, це його власна продукція.

– Я терзалася, що мої роздуми не такі глибокі, а досить було взяти до рук книжку Кундери. І ти про все це знала.

– На жаль, – кивнула вона.

– Чому ти нічого мені не сказала?

– Я намагалася, – виправдовувалася Мілька. – Пам’ятаєш? Я казала, що в ньому щось не грає. Але тоді побачила вираз твого обличчя і…

– Ти сказала, що Данієль занадто ідеальний, – згадала я.

– Ну. Я подумала, що якщо він тобі до душі, то я не буду заважати. Зрештою, яке має значення те, що чоловік говорить цитатами з книжок? Адже ми всі наслідуємо чиїсь думки, поведінку. Поза тим, він хотів тобі сподобатися.

– Створюючи ілюзії? – скипіла я. – І цитуючи визуджені напам’ять фрагменти з трьох книжок! Шахрай!

– Якщо мова про шахраїв, – підключилася Мільчина мама, – то Рисьо перед весіллям вихвалявся, що збудує гранітний палац, купить «Наутілус» і візьме мене в подорож до центру Землі!

– Я перебував тоді під враженням романів Жуля Верна, – втрутився тато з безтурботним усміхом, а потім просто змінив тему. – Коли ми вже сядемо за стіл, бо в мене шлунок присохнув до хребта?

– Одразу, як прийде твоя непунктуальна сестра! – Мільчина мама зиркнула на годинник. – Майже одинадцята, а її немає! Як завжди!

– Може, почнемо зараз, а яйцем поділимося, коли припреться Ганька, – запропонував тато, нервово зиркаючи на скибки копченини, розкладені у зграбні пірамідки.

– Це її доконало б! – запротестувала мама. – Після розлучення вона стала дуже вразлива до будь-яких виявів неуваги!

– Після розлучення минуло дванадцять років, але тітка й надалі звертається до Марека як до чоловіка, – повідомила мені Мілька. – Приміром, телефонує до нього в офіс і каже: «Прошу з’єднати мене з чоловіком». Або: «Чоловіченьку, а коли ж ти запросиш мене на танці?»

– Ну так, для Ганьки час затримався у другій половині вісімдесятих, – озвався тато. – Еге, про вовка промовка, а вовк у хату. Ти відчиниш, Ядвиго? Бо я не хочу турбувати Мацька, – показав він на кота, який дрімав, огорнувшись довкола його шиї, як кільце ковбаси.

– Ти завжди знайдеш привід, аби не вилазити з фотеля! – буркотіла мама, прошкуючи до коридора. – Ну, якщо всі в зборі, можемо починати!

Обливаний понеділок

Нас розбудив іще голосніший, ніж зазвичай (невже це можливо?) лемент Мільчиної мами.

– Ти що, чоловіче, геть запав у дитинство!!! Уся постіль мокра!!!

– Хтось міг би подумати, що батько повернувся на п’ятдесят років назад і потребує пелюшок, – засміялася Мілька. – Але це мама робить істерику, бо нині ж обливаний… Бляха-муха, батьку, ти мусиш хляпатися такою зимною?! Я через тебе знову захворію!

– Я вже біжу по теплу! – Мільчин тато позадкував із відерцем до коридора, а за ним обидва коти й усі собаки.

– Я йому зараз дам теплу! – Мілька кинулася навздогін, і поки він устиг зайти до лазнички, залетіла до неї перша, замикаючись на ключ. – Мамо! Кинь мені якесь горнятко!

– Хочете обливатися, то йдіть на вулицю! – гаркнула мама, відкидаючи з лоба мокрі пасма. – Дивися, Вишне, він зіпсував мені всю зачіску! Людина промучилася цілу ніч на бігуді – і що з того? Солома!!!

– Я люблю тебе з прямим волоссям, – заявив Мільчин тато, наповнюючи в кухні своє відерце. – Тепер суперова, якихось сорок градусів за Цельсієм. Мілько, ти сама вийдеш чи я мушу відчиняти викруткою?

– Спробуй, – засміялася Мілена. – Може, тобі пощастить не зламати замок.

– Не лякай маму, – відказав тато. – Ти вилазиш чи я йду шукати викрутку?

– Я тобі зараз дам викрутку! – загриміла мама. – Бери ганчірку й витирай цю калюжу в коридорі! У кімнаті то вже не мусиш, усе всоталося в килим!

Мільчин тато слухняно взявся витирати воду, весь час чигаючи, поки донька вийде зі схованки.

– Добре, я вже витер, – крикнув він. – Іду гуляти із собаками!

Собаки, почувши слово «гуляти», зі скімлінням побігли до дверей і стали дряпати їх пазурами. Багатостраждальна петля не витримала натиску шістьох могутніх лап і відлетіла. Двері з гуркотом відчинилися, прищикнувши хвіст Кайтека, найактивнішого з усієї ватаги. Кайтек завищав, решта псів відповіла йому солідарним виттям. Вражена Мілька визирнула з лазнички. Тато тільки на це й чигав із відерцем. Мілька завищала так само голосно, як і Кайтек.

– Ти сама бачиш, Вишне! Це справжній дурдом!

Два дні опісля

Повертаємося ранковим потягом, навантажені, як верблюдиці.

– Ну і як тобі? – Мілька затягнула торбу зі слоїками на верхню полицю. – Бурхливо було, еге ж?

У відповідь я тільки покивала зболілою головою.

– Тепер ти розумієш, чому після повернення до Кракова я відчуваю страхітливу порожнечу.

Розумію. Останні дні я не мала ні часу, ані сили розмірковувати про маніпуляції Данієля, але тепер уже почну.

– Облиш обгризати ті шкірки. – Мілька ляпнула мене по руці. – Не варто калічитися заради якогось ілюзіоніста.

– Я от усе думаю, що йому сказати.

– А нічого не кажи. Просто подаруй йому книжку і почекай реакції.

* * *

Я так і зробила. Купила ту книжку й занесла до кімнати, де він чергує. Поклала на його стіл обіч комп’ютера у великому конверті з написом: «Від Вишні». При нагоді здала працю про малі групи. Цікаво, що тепер робитиме Зоська? А Данієль? Буде вибачатися? Виправдовуватися? Благати про другий шанс?

– Може, він змінить джерело натхнення, – сказала Вікторія. – Перейде на інших авторів.

– Або збільшить виробіток так званої власної продукції, – кинув Травка.

– Невже всі вже знають про мою поразку?

– Я дізналася нині, – сказала Марія. – Від Томека. Анджей з Олеком також.

– А Ірек?

– Знає, – відповів Травка. – Він учора телефонував від бабусі, то я йому сказав.

– Ти, Травко, міг би працювати передавачем, – озвалася Мілька. – Шкода тільки, що ти не подумав про Вишню. Не кожен любить бути героєм програми «Поговорімо про сусіду навпроти».

Через тиждень після обливаного понеділка

– Чого ти отак бовванієш, як пам’ятник? Щось трапилося? – допитувалася Вікторія.

Я тільки кивнула, втупившись у біло-червоні клітини на цераті, що покривала наш кухонний стіл.

– Данієль?

Я простягла їй переказ, на цілих чотириста злотих.

– Від кого?

– Не знаю, певно, від тата. Він не надіслав жодного листа чи поштівки. Нічого. Тільки переказ. Певно, хоче остаточно мені довести, яка я підла, – зітхнула я.

– Ну і що?

– Ну і це йому чудово вдалося.

День або два опісля

Мілька пішла на побачення з Філіппом. Позавчора він зателефонував, і вони домовилися під Ощадкасою. Банально, як вважає Марія.

– Вони повинні були б зустрітись у тій блакитній кав’ярні біля галереї на Плянтах. Або в якійсь дорогій кнайпі. Нехай покаже, на що він здатен, – злостиво кинула вона.

– Чого це ти сьогодні така гостра до хлопців? – поцікавилася Вікторія. – Ну зізнавайся, тобі швидше полегшає.

Впродовж якогось часу Марія намагалася нас переконати, що гострими бувають шпичаки на трояндах. Зрештою капітулювала і зрадила причину своєї люті. Гуру.

– Ми пішли вчора гуляти з Томеком, – почала вона, досипаючи собі до чаю п’яту ложечку замінника цукру. – Було близько сьомої, і Томек сказав, що зараз мені дещо покаже. А потім привів мене до «Ікеї», до самого директора. Той прийняв нас у себе в кабінеті. Представився і зразу як ляпне: «Це та наївна дівчинка, котра повірила, що її коханий улаштував собі в „Ікеї“ безплатний пансіон?»

– Він не зловживав делікатністю, – визнали ми з Вікторією.

– На жаль, – хлипнула Марія. – А потім запевнив, що не знає жодного гуру. Але охоче з ним познайомився б, бо вже два роки має бажання повіситись у відділі іграшок. «Може, цей гуру допоміг би мені віднайти загублений сенс життя, – додав він, – якщо йому вдалося отуманити на сорок років молодшу студентку соціології».

– Який злюка, – зауважила Вікі. – І через це ти плачеш? Чи через гуру?

– Через усе! – Марія досипала чергову ложечку замінника цукру. – А найбільше через Томека! Виставити мене на посміховисько перед усім світом! І саме тому я оголошую війну всім чоловікам!

Майже середина квітня

Марія перебуває у стані війни, а я й далі журюся над татовим переказом. Обгризла геть усі шкірки на нігтях. Що далі?

– Подумай про плюси, – озвався з-під столу Ірек. – Ти не маєш часу журитися над Данієлем.

Данієль. Не написав. Не затефонував. Не прийшов. Просто жодної реакції. Із Зосьчиного боку також.

– Мабуть, вона зрозуміла, що цього разу мусить покинути поле бою. А що до Данієля, то я гадаю, йому просто не багнеться міняти список літератури, – потішив мене Ірек. – Він дійшов висновку, що легше поміняти кандидатку для приголомшення. Маю надію, що я тебе не образив.

– Чим? – я подала йому гвинтик. Він упродовж двох хвилин мацав стільницю, намагаючись його знайти.

– Ну тим, що ти не бавишся в самоодурення.

– А у що тут можна бавитися? – зітхнула я.

– Ти могла б, приміром, сказати, що Данієль не одержав книжку. І що ти й далі повинна чекати його дзвінка. А якби він і далі не дзвонив…

– Я сказала б, що в нього, напевно, запалення легенів. Дай спокій, Іреку, я ж не Марія. Якби він не одержав книжку, то вже зі мною сконтактувався би. Він стільки не витримав би. Останнім часом ми бачилися принаймні раз на тиждень.

– Закоханий, – підсумував Ірек. – Ну, готово.

– Як це готово? Адже ти не пригвинтив кришку корпусу.

– Ну, – притакнув він. – Зумисне.

– А чому? – з цікавістю допитувалась я.

– Друзяка інформатик зрадив мені один секрет. Ніби якщо пригвинтиш кришку корпусу, то негайно виявиться, що щось полетіло, щось не запускається і треба знов її відгвинчувати. І подумати тільки, що останні два роки я даремно мордувався.

* * *

– Ірек цього не знав? – пирхнув Мілош. – Я свою ніколи не пригвинчую. Якось спробував і зразу мусив міняти модем. А кажуть, що ваше покоління знається на комп’ютерах, як жодне інше.

– Цікаво, що говорять про твоє, – втрутилась я, перевіряючи його домашню роботу.

– Шкода цитувати, – він скорчив знуджену гримаску. – Ну хіба окрім одного твердження. Воно дуже мені сподобалось.

– Якого? – наставила я вуха.

– Що в п’ятнадцять років нас доведеться годувати вилами крізь ґрати. Найліпше сирим м’ясом.

Середина квітня

Нині я втратила останні ілюзії, що Данієль спробує бодай щось мені пояснити. Ми розминулися в коридорі як студентка з асистентом. Може, я повинна була з ним привітатися?

Я поверталася додому пішки, проводячи кінчиками пальців по стінах кам’яниць. Навіть не відчула, як стерла подушечки до крові. А поза тим усе спокійно.

Друга половина квітня

Сьогодні Травка врешті збагнув, що Марія оголосила війну чоловікам. І таким чином утратив останні ілюзії стосовно їхнього спільного сонцесяйного майбуття.

– Ти казав, що твій батько – волоцюга й філософ! – виплюнула вона із себе, пережовуючи булочку із сезамом.

– Я казав? – здивувався Травка. – Я казав, що мій старий не може знайти своє місце!

– Ну власне! А я думала, що він мандрує світами в пошуках сенсу життя! – Марія для різноманітності потягнулася до кренделя з маком.

– Ти хочеш зустрічатися зі мною чи з моїм старим? – розізлився Травка.

– Із жодним із вас, – випалила Марія, – бо нарешті зрозуміла, для чого існують чоловіки!

– Для чого? – зацікавлено запитала я.

– Для того, щоб міняти пробки, тягати важкі торби, ходити до пивниці по слоїки і потім їх відкорковувати! – перелічила вона. – І звісно, багато заробляти.

– Супер, – похвалила її Мілька, розвалившись на Травчиних золотавих подушках. – Гібрид електрика зі скарбницею й вантажником.

– Я помітила вплив твоєї тітки, – зауважила Вікторія, забираючи з-під Маріїного носа тарілку з кренделями. – А колись ти нарікала, що вона дрібна міщанка.

– Колись, – зі зневагою форкнула Марія. – Це було колись.

Два дні опісля

– Що ти їй сказав? – допитувалася Мілена. – Окрім того, що зробив із неї посміховисько перед босом «Ікеї»?

– Нічого! – божився Травка. – Тільки те, що зав’язав із травкою. І взагалі з наркотою.

– І справді, – зауважила Вікторія. – Тебе вже тиждень не супроводжують випари.

– А мені вже тиждень чогось бракувало, – озвалася Мілена. – А я не знала, чого саме.

– То вже знаєш, – зітхнув Травка, нервово скубаючи ліву брову. – А я нарешті знаю, що Марія анітрохи не збирається повторювати історію Маріанни. Мабуть, я мушу її розлюбити. Тільки от як це зробити?

Ще через два дні

– Що він такого тобі сказав? – діставала Марію Мілька. – Окрім того, що виставив на посміховисько в «Ікеї»?

– Нічого, – присягнула Марія. – Тільки те, що зав’язує з наркотою. Він вирішив жити винятково коханням.

– Хіба це погано?

– А хто мене буде утримувати? Хто зароблятиме на мої артистичні пошуки? І різноманітні, ще не виявлені захоплення?

На це питання ми не потямили відповісти.

– Я думала, що коли ти сама ширяєш у верхньому шарі атмосфери… – нарешті обізвалася Мілька.

– Певно, що ширяю, але це не означає, що мій хлопець повинен мене наслідувати, – пояснила Марія. – Нехай зостається на землі, щоб сплачувати рахунки.

* * *

– Ну і вилізло шило з мішка, – підсумував Ірек. – Тобто так звана артистична натура Марії.

– А може, Марія має рацію. Адже хтось мусить ходити по землі, щоб хтось мав змогу ширяти в підхмар’ї.

– Якщо Травку влаштує такий розклад.

– А тебе?

– Якби я закохався, то хтозна. Але для себе самого я цього не хочу. Може, з погляду людей успіху я і є невдахою, але мені чомусь не хочеться ганяти спортивною тачкою й захаращувати апартаменти дорогим мотлохом.

– І ти ніколи не мав такої спокуси?

– Коли я маю спокусу, то закидаю у «відик» фільм із вісімдесятих років або який раніший. Помилуюся на меблі з попередніх епох, кутасті тачки й неоковирну музичну апаратуру, сьогодні таку смішну й нікчемну, а тоді вершину марень. І мене зразу попускає. Не варто вбивати заради предметів, які колись смішитимуть наших дітей.

– Я тобі заздрю, Іреку, – зітхнула я. – У тебе все так упорядковано і ти знаєш, що в житті важливо.

– Якби я знав, то не мусив би втікати у світ віртуальних потвор.

Спекотне свято трудящих

Ми сиділи в Ірековій кімнаті, завзято сперечаючись, де б то провести довгі вихідні, коли зателефонував тато.

– Ну то один день позаду, – сказала я, намагаючись сховати за спину тремтячі долоні із забинтованими подушечками. – Тато просив, аби я приїхала. Він хоче серйозно поговорити.

– Може, нам поїхати з тобою? – озвався Ірек, шпортаючись у шнурах під столом. Знати, фокус із непригвинченою стінкою корпусу йому не вдався.

– Ні, йдеться про маму. Схоже, вона дуже змінилась. І тато непокоїться.

– То повертайся швидше, бо ми помремо з туги, – крикнув Ірек.

* * *

За годину я сиділа в рідній кухні. А тато навпроти мене. Якийсь блідіший і дрібніший, ніж три місяці тому.

– Я вже й сам не знаю, з чого почати… – Він нервово розкладав за розмірами кухонне причандалля. Спершу ополоник, потім ніж для хліба, ніж для м’яса, відтак кілька виделок і ложок, а насамкінець ножик для сиру.

– Може, з того, коли ти помітив тривожні зміни?

– Надто пізно, – буркнув він. Окинув заплаканими очима кухонне причандалля й поправив середню виделку.

– Тобто коли саме? Півроку тому? – не вгавала я. Бо пригадала собі нетипову мамину поведінку на Різдво.

– Вперше, здається, на свята. Пам’ятаєш Святий вечір у Мар’яна? – Я кивнула. – Такий сором. Але це була тільки увертюра до справдешнього концерту, – зітхнув він. – Потім, на День святого Валентина, вона подарувала мені «Сто років самотності» Маркеса. Я повинен був здогадатися, що тут щось негаразд, судячи з назви.

Він повинен був здогадатися вже п’ять років тому, коли одержав на Валентина «Драстуй, смутку». А потім почергово: «Ласкаво просимо до мавп’ячого розплідника», «Будинок духів» і «Смерть прекрасних сарн».

– А потім, – вів далі тато, бавлячись ножиком для сиру, – перед Великоднем вона почала мити вікна.

«Стандартна поведінка перед святами», – подумала я, але не обривала тата.

– Бачила б ти, як вона їх мила, ті вікна. З такою люттю! Мало не розтовкла шиби!

– Може, вона поспішала?

– Може, – погодився тато. – Я навіть зробив їй зауваження, що вона так недбало їх протирає. Що тільки ляпне ганчіркою посередині й біжить далі. Знаєш, що вона мені відповіла?

– Що?

– Чекай, чекай. Я зараз тобі прочитаю… – Він витяг із шухляди синю папку. – Цитую: «Тішся, що я хоч це роблю, бо наступного року вихухаю посередині маленьку дірочку і то тільки в кухні, де я мешкаю, працюю й животію».

– Сильно, – визнала я.

– А на Великдень спекла тільки свій улюблений сирник. «Ти завжди буркотів, що в нас забагато їжі, – пояснила вона, – то нехай нарешті буде по-твоєму». У Велику Суботу подала на стіл колу й соломку.

– Колись, – пригадала я, – вона лякала, що влаштує нам свята на сучасний манер, якщо ми гребуємо традицією.

– Я пам’ятаю. Але я думав, що все закінчиться погрозами.

– І вона навіть не почастувала тебе сирником?

– Послухай, що було далі. Я подивився на ту соломку і не зронив ані слова. А Крися відкраяла собі величезний шматок сирника і взялася його поглинати. Я витримав дві хвилини й запитую: «А для мене буде щось солодке?»

– А мама?

– Спокійно проковтнула й каже: «Спочатку наїсться королева бджіл, а як зостанеться щось для трутня, то я тебе покличу».