Текст книги "Терпкість вишні"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц)

Ізабелла Сова
Терпкість вишні

I ain’t happy

I’m feeling glad

I got sunshine in a bag

I’m useless but

Not for long

The future is coming on

Is coming on

Is coming on…

Gorillaz

Я нещасливий

Я відчуваю радість

Я маю сонячне сяйво в торбині

Я непотрібний але

Це ненадовго

Майбутнє наближується

Наближується

Наближується…

Gorillaz

ОСІНЬ

Початок жовтня

– Ну то що ж, кажете, здаєтеся без бою. – Дзиґа почухав себе за вухом. – Якщо так, то нічого не вдієш, не буду вас змушувати, бо це називається насильство, а я джентльмен. Зараз, зараз, Бомбська, я ще не закінчив. Про що це я мав…

– Про насильство, пане доктор, – нагадав Бартек.

– Дякую, Яновський. А тому слухайте уважно, Бомбська, бо повторювати не буду. Ви не хочете відповідати, нехай. Але тепер уже ви чекайте, поки в мене буде на вас охота. А в моєму віці, – зітхнув він, – це не так просто.

Знехтувана Бомбська хляпнулася на крісло. Коли нарешті закінчиться цей клятий семінар?!

– Повертаємося до полювання, – виголосив Дзиґа. – Кого б то підстрелити…

Ми нерухомо застигли, затримуючи видих. Велике настрахане стадо першокурсників.

– Ріпка, – вистрілив він урешті.

– Немає, хвора, – миттю поінформувала його Матуля. Не могла хвилину почекати? Ну хоч десять секунд?

– Дякую вам за швидку реакцію, – похвалив її Дзиґа. – В такому разі, якщо Бомбська не хоче, а Ріпка не може, запрошую до себе… студентку Вишню. Нехай щось нам розповість про конструювання байок для натовпу.

Я поволі підвелася, дорогою намагаючись щось дочитати.

– Не зволікайте, моя люба. І не підчитуйте, тут вам не ліцей.

На жаль.

Я наблизилася до Дзиґи, ховаючи паніку під грубим шаром пудри й тонального крему. Гмикнула, щоб додати собі відваги, й видушила:

– Якщо йдеться про конструювання байок… то я воліла б говорити про конструювання абсолютної ахінеї.

– А я волів би «мерседес», ніж ту таратайку, якою доїжджаю до університету, – парирував Дзиґа.

– То ми вам складемося, пане доктор, – запропонувала Матуля.

– Професор, – спростував Дзиґа, опускаючи погляд. Буцімто такий скромний.

– Власне, – притакнула Матуля, – ми можемо скластися.

– Дуже дякую вам за готовність, студентко Матуля, але повертаймося до теми. Тобто до конструювання байок. Я слухаю…

У цю митиь ми почули дзвінок.

– Ну, ваше щастя. Вас урятував кінець пари. Але, – заморозив він інтонацією голосу нечисленних сміливців, котрі вже почали пакувати торби, – зверніть увагу на ці очі. Бачите? – вказав він пальцем на дві кульки до пінґ-понґу, заховані під товстелезними стеклами. – Ті очі стежитимуть за вами до кінця семестру. І на один день довше.

* * *

Я маю вісімнадцять років, кучеряве волосся й коефіцієнт інтелекту 157. Тато стверджує, що якби я напружилася, то могла б вибороти щонайменше 165. Тато вважає, що я можу вичавити куди більше з великого тюбика своїх можливостей. Я попрацюю над тим. Колись, бо зараз я навчаюся на факультеті Сучасного Неспростовного Оповідання Бредні (СНОБ) і ні на що інше не маю часу.

Десять днів до Задушного дня

– Прошу занотувати шість тактик активного слухання, – пробрязкотів Четвертак, свіжоспечений доктор управління безглуздою інформацією. – По-перше, «згода», тобто послуговування вербальними й невербальними сигналами на знак того, що ми слухаємо промовця. Наприклад…

– Утримування зорового контакту, – швидко втрутилася Матуля.

Звідки вона знає, чого чекає викладач? Телепатка, чи що?

– Чудово, пані…

– Матуля.

Вона повинна ще вклонитись. А позаду оплески.

– Чудово, пані Матулю. Стратегія номер два, – вів далі Четвертак, – «схвалення», тобто сигналізування про те, що ми думаємо так само, як промовець. Стратегія номер три, «луна». Час од часу ми чи не повністю повторюємо ключові слова співрозмовника. Це зрозуміло?

– Так, – запевнила від імені групи Матуля.

– Я питаю не у вас, а в решти стада, – присадив її Четвертак. – Зрозуміло? Охоче послухаю критичні зауваження. Сміливі думки, контроверсійні питання. Ну, є хтось відважний?

Я несміливо піднесла пальці на висоту брів. І зараз же опустила руку. Проте зелені очі доктора Четвертака вловили цей порух.

– Ти хочеш щось додати чи просто тренуєш триголовий м’яз?

Немає виходу. Добре, задам йому питання.

– Я маю певні сумніви, – писнула я. Звісно, шаріючись від ніг до голови.

– Слухаю.

– Я от подумала… так собі подумала… е-е-е-е-е… а чому служать ті стратегії?

– Чому служать, питаєш, – Четвертак застосував тактику «луни».

– Е-е-е-е-е… так. Ви сказали, що це стратегії активного слухання. Я тут чогось не доберу. Чи вони, тобто ті стратегії, допомагають слухати промовця, а чи тільки вдавати, що ми його слухаємо?

– Як тебе звуть? – змінив він тему, допитливо мене розглядаючи.

– Вишня, тобто Вишеслава.

– То зрештою як?

* * *

На жаль, Вишеслава. На честь Шимборської.[1]1
  Шимборська, Віслава (польська транскрипція імені Вишеслава) – видатна польська поетка, лауреатка Нобелівської премії з літератури. – (Тут і далі примітки перекладача).


[Закрыть] Так хотів тато. Мама хотіла назвати мене Мерседес, але тато заявив, що тоді вже милозвучніше звучить «Трабант» або «Сирена».

– Поза тим, – докинув він, – останні психологічні дослідження свідчать, що люди пристосовуються до своїх імен. Скажімо, чимало Альбертів займається фізикою, а значний відсоток Ернестів присвячує себе літературі.

На такі поважні аргументи можна було тільки погодитися. На щастя для мене, мамина капітуляція була позірною. І тому ледь чи не всі (окрім тата) звуть мене Вишнею.

Тиждень до Задушного дня

– Якщо йдеться про основоположників новочасного стилю переказування абсурдної інформації, – прошелестіла професорка Фалда, заступник декана зі справ студентів, – то не завадило б назвати п’ятнадцять прізвищ: Джуліано Ла Ґранде Балліста, Джин…

– Я нічого не чую, – психонула дівчина, що сиділа поряд зі мною. – Що я маю конспектувати?

– Ця Фалда, здається, завжди так шепоче, – озвався хлопець, що сидів перед нами. – Це її метод відділяти зерна від плевел. Причім вона наперед закладає, що зерна сидять тільки в першому ряді.

– Але цього не може бути, – рознервувалась я й підняла руку.

Фалда негайно відреагувала:

– Ви хотіли щось доповнити чи тільки зірвати мені лекцію?

Я – зірвати лекцію?

– Так-так, я до вас звертаюся. П’ятий ряд, вишневий светр, виклично розпущене волосся.

– Я тільки хотіла попросити вас написати ці прізвища на дошці. Тут, нагорі, майже нічого не чути.

– Моя дитино, – просичала аж ніяк не материнським тоном Фалда. – Ти повинна була всотати ці прізвища з молоком матері чи принаймні дізнатися про них у дитячому садку.

– Але мене не годували груддю і не водили до дитсадка, – кинула я на самозахист.

– Браво! Неосвічена, але дотепна. – Аудиторія відгукнулася хихотінням. А я миттєвою зупинкою роботи серця. – Тож слухай уважно, бо я не буду повторювати. Мене мало обходить, що ви, плевела з п’ятого ряду, майже нічого там не чуєте. Читайте з порухів моїх губ. Або ідіть з моєї лекції. Ніхто не тримає вас тут силоміць. А ти, – звернулася вона до мене, – нахабна власнице викличної зачіски, скажи мені своє прізвище, я радо його запам’ятаю.

Я видушила, ледь жива від сорому.

– Як? Повтори, бо я нічого не чую.

* * *

– Ти повинна була порадити їй прочитати його з порухів твоїх губ, – сказала Мілена, ще півгодини тому незнайома мені платинова білявка, котра сіла на ту ж саму лавку на Плянтах. Єдину, не загиджену нечувано активними голубами.

– От тільки не знаю, чи мала б я тоді шанс довчитися до середини семестру, – зітхнула я.

– Тепер ти його теж не маєш, – потішила мене Мілена. – Так само, як і я. За останні два тижні я почула, що ніхто мене сюди не запрошував, що я не мушу здобувати вищу освіту, а якщо маю якісь претензії, то завжди можу садити деревця на Любельщині. Коротше, лажа. А найгірше, що мене взагалі не тягнуло на той клятий факультет. На жаль, мій старий порадив думати про перспективи. От я і вступила на цю Капітальну Абсолютизацію Шельмівства та Ахінеї.

– А я все життя мріяла про те, щоб навчатися на КАША. Але тато сказав, що на СНОБІ я маю більше шансів забезпечити собі наукову кар’єру.

– Він помилився. І не він перший… – Мілена задивилася на голуба, який обережно скрадався в бік її чобітків. Хвилину мовчала, а потім несподівано кинула: – Слухай, Вишне, а що, якби ми помінялися?

– Тобто як? Я маю вдавати тебе, а ти мене? – запитала я. – Всі п’ять років? Я ґиґнула б від страху. Ну а що потім із роботою? В дипломі СНОБ, а знання з КАША й навпаки.

– Один момент. Я думала про просту й цілком легальну заміну. Ти переводишся на КАША, а я на СНОБ. Слухай, ми могли б це залагодити ще сьогодні. Ректор зазвичай сидить до першої, тож ми маємо… – зиркнула вона на свій ліловий годинник, – майже годину. Ходімо, чи ти хочеш іще подумати?

– Хочу ще трохи подумати, – нервово глитнула я слину, – зважити всі плюси й мінуси. По-перше, ми зникнемо з поля зору упереджених до нас викладачів. Почнемо все спочатку. З іншого боку, реакція наших старих…

– Це велика невідома, якою не варто перейматися наперед. Адже є якийсь шанс, що вони зреагують позитивно. Принаймні мій.

– Ну, не знаю. – Я уявила собі татову міну.

– А ти взагалі не мусиш нічого йому казати, – підкинула ідею Мілька. – Можеш почекати, поки він дозріє, щоб гідно сприйняти інформацію про зміну факультету.

– Тато завжди говорить, що він віддавна є дозрілою людиною.

– Вишне, це якийсь шанс. Погоджуйся. Ну, прошу тебе. Що я могла на це сказати? Я, особа, котра знає про асертивність тільки з підручників психології?

– Гаразд, – підвелася я з лавки. – Ходімо, бо передумаю. І ми пішли.

Чотири дні до Задушного дня

Усе майже залагоджено. Спершу три короткі бесіди з ректором і деканами.

– Нема проблем, – це ректор, замріяний, відсутній, але людяний. – Що я там маю підписати?

– Я вам, дівчата, все можу підписати, – це декан КАША, симпатичний підтоптаний шатен із липкими пальчиками плейбоя.

– Якщо ректор, тобто верховна влада, погодився, то я також не заперечую, – це декан СНОБу, формаліст.

Готово? Ще ні. На нас чекає сутичка із секретарками.

– Ви гадаєте, я маю на це час? – гаркнула одна з охоронниць ректорату. – Що я не маю більших клопотів перед Днем Усіх Святих, як тільки порпатися в шафах і ритися в течках? Як мені тепер шукати ваші папери серед того звалища? І взагалі, хто влаштував цей балаган?

– Ну то й що з того, що декан погодився? – запитала секретарка зі СНОБу й полякала: – Я мушу з ним серйозно порозмовляти. Чи відповідає таке переведення закону? Бо я бачу тут дещо дуже підозріле.

– Я проти. Не згодна і край! – скрикнула третя, та, що з КАША. – Тим шмаркачкам закортіло помінятися! Людина гарує, навіть кави немає коли випити. Що ти мені тут пхаєш? Прошу забрати ту папку зі столу і прийти зранку, бо нині в мене жахлива мігрень! Бувай здорова!

Через день

Ми сидимо на Плянтах, зализуючи рани по виграній битві із секретарками.

– Тепер швидко поінформувати батька, і все, – сказала Мілена, прочісуючи пальцями платиново-рожеві пасемка волосся.

– Не знаю, чи з моїм буде так легко, як із секретарками, вже не згадуючи деканів.

– Спокійно. Ти просто мусиш вигадати кілька переконливих аргументів.

– А ти їх уже маєш?

– Скажу, що мене переслідували кілька асистентів і один доцент, тому я воліла перевестися, щоб, бува, не втратити наступний рік. Він мусить повірити, як ти гадаєш?

Думаю, що повірить. Бо Мілена виглядає як одне велике побажання смачного. Куций пуховик кольору свіженької шинки. Під ним прозора блузочка відтінку суничного морозива, до неї обтислі стегнівки, крізь які проступають вершкові трусики-стрінґи. Губи барви льодяника і кульчик із аметистом у шоколадному пупку. А ще й пахтить, як цукерка праліне, щойно визволена з обгортки.

– Зі мною гірше, – зажурилась я.

– Це факт. – Мілька окинула мене поглядом старого бувальця конкурсів краси. – Стегон нема, на бюст несміливий натяк, личко гімназистки, заляпане тональним кремом, імовірно, поцупленим у матері. A-а, то ти можеш сказати, що до тебе чіплявся місцевий педофіл!

* * *

Не можу. Не вмію брехати, а надто батькам. Я ніколи їх не обманювала. Ніколи не взяла без дозволу жодного злотого з татового гаманця. Навіть коли позичаю в мами вже згадуваний тональний крем, то спочатку питаюсь. І це я мала б удатися до техніки «домашній маніпулятор», розповідаючи про педофіла, котрий никає коридорами мого факультету? Це відпадає.

День Усіх Святих

Сьогодні я йому скажу, під час прогулянки між могилами, причепуреними букетами брудно-жовтих хризантем і пластиковими лампіонами карамельного рожевого кольору. Розпочну так: «Ти знаєш, тату… Люди часом думають, що речі, які ощасливлюють їх самих, мусять ощасливлювати і їхніх близьких. Узяти, приміром, цей пам’ятник, – покажу я на „хмарочос“ із кольорового мармуру. – А може, останки, що тут спочивають, воліли б простий камінь чи маленьку урну?»

Ні, це задовгий вступ. Просто скажу: «В університеті? О’кей, – і недбало докину: – Три дні тому я перевелася на КАША».

Я побачила очима уяви потужну жовтогарячу блискавку, яка вражає тата просто в лівий шлуночок серця. Відпадає. Зрештою, облишмо це самоошукування. Нема й мови про те, щоб отак безпосередньо подана інформація злетіла із моїх голосових струн. Скорше це мене вразила б потужна жовтогаряча блискавка. Тож як йому це сказати? Делікатно. Насамперед привчу його до думки, що на інших факультетах теж може панувати наукова атмосфера. Це те, що треба!

– Знаєш, тату, – почала я, коли ми прогулювалися алейками між рядками ідентичних гробниць, яскраво освітлених пластиковими лампіонами кольору вже згадуваної блискавки, а також карамельного червоного, зеленого й помаранчевого. – Хочу тобі сказати, що той СНОБ не такий уже й амбітний, як здається ззовні.

– Саме в тому й полягає його сила, – пояснив мені тато, витягаючи з пакета величезний лампіон, оздоблений пластиковими скульптурами, які зображували групові сценки з житій святих. – Перше здається, що протягом п’яти років ти нічого там не робиш, а потім тебе несподівано запрошують усі наукові осередки Європи.

– Але ж я роблю, – заперечила я, витягаючи з лляної торби велетенський лампіон із рожевого пластику. – Читаю старі пошарпані томиська, визуджую визначення півсторічної давності. Кому це потрібно?

– Приміром, професорці Ягодинській, у дівоцтві Сіраклітина, – осадив мене тато, запалюючи свій лампіон. – Вона теж мусила довбати удавано застарілі визначення. А захистилася в Тюбінґені з аналізу порівняльної наукової термінології. Якби не СНОБ, вона не мала б що досліджувати.

– Але ж я вже не буду цього досліджувати, якщо це зробила професорка Сіраклітина, а тому…

– Ти пам’ятаєш вислів славетного критика Леопольда Нейрона? Він сказав, що ніщо так не навчило його життя, як навчання на СНОБі. Це саме там він збагнув, що означає аналітичний підхід до проблеми, і це відчинило перед ним двері багатьох університетів.

– Нейрон заплатив за відчинення тих дверей трьома інфарктами, – зронила я безневинним тоном.

– Бо він не мав підтримки в родині. А ти її маєш.

Початок листопада

– Після такої заяви я теж не ризикнула б сказати правду, – озвалася Мілена, поправляючи рожевий ангоровий шалик. Ми, як завжди, сиділи на Плянтах, нашорошені у своїх пуховиках, наче голуби. Один голуб сірий, а другий кольору свіжої шинки.

– Спокійно, – втішала я сама себе. – Я йому все скажу, от тільки мусить настати відповідний момент.

– Сподіваюся, що ти встигнеш до захисту диплома, – Мілена чітко читала в моїх думках, – бо інакше…

* * *

Ну, власне, що такого станеться? Фізичну кару виключено – я ніколи не дістала від батьків навіть ляпанця. Мене не зачинять у темній лазничці (в нашій є величезне вікно), не заборонять переглядати телевізор (я сама знехтувала ним ще на початку ліцею). Тоді чого я так засмучуюсь?

Другий тиждень листопада

Сьогодні Мілька запросила мене до себе. А я нарешті погодилася – було надто холодно, щоб висиджувати на вкритих памороззю лавках на Плянтах. Навіть голуби перебралися в тепліші місця. І самотні бабусі також.

– Побачиш мою порослу грибком хату, – сказала Мілена, тішачись, що врешті-решт продемонструє мені свій уславлений гриб у лазничці, а також свого сусіду, любителя грибків іншого штибу. А радше дим, що просочується крізь шпари дверей його кімнати.

– Він буде вдома?

– Гриб безумовно, а щодо Травки… Ну знаєш, як правило, він дев’яносто відсотків часу проводить у своїй норі, де тримає кип’ятильник, каструлю, нічний горщик і багато «драпу». Тож ніби і вдома. А з іншого боку, його начеб і нема, бо я частіше спілкуюся зі старенькою з першого поверху. Але без паніки, я не нарікаю. Він спускає воду в унітазі, сплачує рахунки і миє за собою склянки.

– Ну а випари? Ти багато про них розповідала.

– Сподіваюся, вони не надто отруйні, – відказала Мілька. – Напевно, не більш, ніж краківське повітря. Коротше кажучи, Травка не є обтяжливим сусідою. Часом у нього занадто голосно дзеленчить будильник, але це дрібні невигоди. Як згадаю собі мою попередню сусідку…

Попередня сусідка Мілени

Це було на рік раніше. Мілена одержала місце у великій «двійці» в студентському гуртожитку. Море щастя, так вона думала впродовж двох діб. Потім до неї приєдналася маломовна студентка права з лицем, грубо обмащеним шаром масті проти вугрів. Студентка представилася банально: Пауліна Якасьтам, астральний знак Риби і рішуче заявила, що в жодному разі не вільно торкатися до її речей, особливо до дорогих підручників і тайванського будильника (диво техніки – сорок сім опцій!). Відтак замовкнула на два місяці.

На жаль, попри перше враження, Пауліна не була такою собі тихою мишкою. Вона розпочинала активність о пів до шостої ранку, коли порядні студенти саме входили у фазу сну REM. Рівно о п’ятій тридцять у кімнаті 302 лунала автоматна черга (опція номер 44) чи гучний крик японського вояка (опція 13), зриваючи на рівні половину мешканців четвертого поверху. Після п’ятихвилинної стрілянини (чи кувікання самурая) Пауліна випростовувала долоню зі стосів подушок, намагаючись намацати будильник. Якщо їй щастило намацати відповідну кнопку, западала хвилина кришталевої тиші, а потім Пауліна раптом виплигувала зі шелесткої стилонової постелі просто в дерев’яні сабо і, завзято ними стукаючи, сунула до лазнички. Наступні п’ятнадцять хвилин Мілену переслідували звуки шурування, намилювання й ополіскування різних частин тіла, починаючи від зубів, а завершуючи дорідними ластами (розмір 41,5). Після гігієнічних процедур надходила черга на сніданок. Спочатку Пауліна впродовж кількох хвилин видобувала харчі, сховані в лляному мішечку, вивішеному на мотузочці за вікно. Коли по виснажливій боротьбі із заіржавілою клямкою мішок із їдлом урешті опинявся на столі, вона заходилася розпаковувати десятки пакетиків і поліетиленових кульочків, почергово вивільняючи: домашню, добре провуджену ковбасу з часником, черствий хліб, а також смалець із цибулею. Потім краяла грубі духмяні скиби й починала наминати, плямкаючи при цьому, як старий бернардин моєї тітки. Після сніданку – ранкова зубрячка. Година буркотіння монотонних термінів, правил і параграфів. Відтак другий сніданок, поглинутий під звуки деркотливого радіо. Потім третій. І нарешті обід, принесений у термосі з ближньої їдалки. А ввечері велике смаження. Близько я сьомої Пауліна випаровувалася з кімнати і випродуковувала в наріжній кухні густу жовтаву хмару, яка кружляла коридорами до півночі. За годину поверталася з оберемком паруючої картоплі «фрі» й великим баняком висмаженої олії, який вона запихала під ліжко. Через шістдесят днів свого сповненого вражень життя з Пауліною Мілька попросила переселити її до гуртожитських пивниць. Її заяву було відкинуто.

* * *

– Оце і є моє королівство, – Мілена прочинила двері до величезної кімнати, умебльованої стінкою «Бескиди». – А отам королівство Травки.

– Він, мабуть, у себе, – шепнула я, побачивши зеленкуватий дим, що ліниво снувався крізь замкову щілину.

– Або те, що від нього зосталося. Тобто светр, брудні джинси й кілька схрещених кісточок. А тепер хіт сезону: клозет, – вона прочинила наступні двері, демонструючи вузьку, пофарбовану в коричневе нору завбільшки півтора на два метри.

– Понуро, – визнала я.

– Зверни увагу на гриб, – показала вона величезний наріст, який укривав порепану стелю у якихось трьох метрах над нашими головами. – Ціле щастя, що це так високо, бо я боялася б сюди заходити.

– Мене більше інтригує це дзеркало на півстіни між стелею й підлогою. Навіщо в клозеті дзеркало?

– Як це навіщо? Щоб після відповідної процедури пересвідчитися, чи не луснули судини в очах.

Яке щастя, що я не мушу винаймати квартиру. Що маю затишну кімнатку обіч татової бібліотеки (багатої на словники й біографії науковців). Зате маю власний балкон із краєвидом на поблизькі пагорби. Власний захаращений стіл і тридверну шафу, завалену велемудрими книжками. Щоправда, я кожного ранку мушу добиратися до Кракова маршруткою і щовечора повертатися додому, замість іти з групою до кнайпи, але все ж це краще, ніж гидезна «кавалерка», пропахла вільгістю й заселена незнайомими курцями травки. Маю свій дім і своїх батьків, котрі вміють мене вислухати. Тільки от мушу їм нарешті сказати про те, що я перевелася.

Середина листопада

Сьогодні я сиділа в Мільчиній кухні, коли раптом з’явилася хазяйка квартири, пані Квятковська, пенсіонерка й любителька санаторіїв на морському узбережжі. Вона виросла перед нами, наче лиховісний гриб після вибуху атомної бомби.

– Доброго дня, – зверхньо привіталася пані Квятковська, стягаючи шкіряні рукавички (як вона примудрилася запхати в них ті величезні персні?). – А це що за дівчина? Може, вона мешкає тут нелегально?

– Моя подруга з Кракова, – пояснила Мілька, – вона просто прийшла в гості.

– Які ще гості? – Пані Квятковська піднесла тонку брову, старанно нарисовану брунатним олівчиком. – Мене ніхто не питав, чи можна приводити сюди подруг. Я маю тут антикварний паркет і не бажаю, щоб хтось топтався по ньому своїми бруднючими шлапаками.

Я уявила, як глумливим тоном недбало кидаю, що, мовляв, мої черевики у значно кращому стані, ніж її паркет, а позаду розлягається веселий регіт публіки, знічуючи хазяйку паркету. Тим часом пані Квятковська, анітрохи не знічена, продовжувала атаку:

– Як бачу, ви брали мою порцелянову філіжанку. Певно, пили з неї чай, уявляючи себе графинею, так?

– Та ви що? – підскочила Мілена. – Я воліла б пити з одноразових склянок на вокзалі.

– Мало того, що нахабна, то ще й брехуха, – процідила хазяйка паркету, філіжанки, наросту в клозеті і всієї приголомшливої решти. – А я позначила її крапкою біля ручки. І бачу, що крапки немає. Тому й питаю, хто її витер?

– Може, вона сама втекла, бо їй не пасувало таке аристократичне середовище?

– Я чекаю не такої відповіді, – загриміла пані Квятковська.

– А якої? Ви хочете, щоб ми побавились у детективів і простежили шлях таємничої крапки?

– Уважай, дитино, бо ти не зігрієш тут місця.

– Я не зігрію? Я?! – вибухнула Мілька. – Якби я навіть облилася бензином і підпалилась, я нічого тут не зігріла б. Ця хата зимна, як могила за полярним колом. Половина пічок – це суцільна бутафорія, вікна нормально не зачиняються, а обігрівачі ставити не можна, бо від них псується паркет. Тому я глибоко замислилася б над словом «зігріти».

– Ти не мусиш тут мешкати. Я маю купу охочих на твоє місце. Ти можеш забиратися ще сьогодні.

– Із радістю, якщо ви повернете гроші.

– Які ще гроші? – обурилася хазяйка.

– Квартплату за чотири місяці наперед, – нагадала їй Мілена.

– А мої збитки? Мої розшарпані нерви? Я після кожної розмови з квартирантом мушу купувати дорогі ліки на печінку. І хто мені це відшкодує?

– Може, страхова компанія? – вирвалось у мене.

– Вашої думки я не питаю. І зрештою не бажаю бачити тут сторонніх. Прошу негайно звідси вийти, – вказала вона на двері обваженим перснями пальцем.

– Так, зараз. Ти куди?! – гаркнула Мілена, аж я підскочила на півметра вгору. – Ані кроку далі! Ти моя гостя й підеш, коли цього захочу я!

– Якщо так, – просичала хазяйка, – то ви виїдете до кінця тижня.

– А угода?

– Це ви порушили угоду. Я маю свідків того, що у квартирі відбувались оргії, що ви бавитеся наркотиками й сюсяєте до пивниці.

– Ви часом не переплутали мене з тим великим білим котярою з п’ятої квартири?

– Сусіди підтвердять, що у вас відсутні будь-які моральні засади. А я не можу припустити, щоб тут мешкали всілякі покидьки. Я походжу зі шляхетної міщанської родини, де всі вміли грати на фортеп’яні. Тому прошу звільнити помешкання ще до неділі, – завершила пані Квятковська та віддалилася, дорогою до дверей лякаючи нас сестрою юристом, онуком поліцейським й сімома карами єгипетськими.

– Ну то прощавай, грибе, – озвалася Мілена, нервово постукуючи підбором.

– Що ти тепер робитимеш?

– Переїду до знайомої. Вона пропонувала мені ще у вересні, але я воліла жити ближче до універу. Оце маєш. Тисяча злотих до дупи, вистачило б на п’ятнадцять годин солярію.

Через два дні

На жаль, знайома Мілени Вікторія теж мусить звільнити хату. Хазяїн почубився з дружиною й вирішив позагоювати рани віддалік родинного гнізда.

– Якщо я, люба дівчинко, не заберуся від своєї старої, вона завалить мені пательнею по довбешці – й гаплик. Тому я, люба дівчинко, мушу рятуватися й утікати, поки ноги цілі. До кінця місяця ще якось протримаюсь, але потім, – зробив він красномовний жест, – капець.

Серце Вікторії було м’якшим за гомогенізований сирок. Вона погодилася, що не може рокувати чолов’ягу на смерть від пательні, тому вирішила, що виїде до неділі. Ну і тепер шукаємо втрьох (я відчуваю часткову відповідальність за те, що Мілька втратила дах над головою й сорок шість метрів антикварного паркету).

– Може, купимо якусь газету з оголошеннями? – запропонувала я.

– Спочатку оголошення на Анни, – вирішила Вікі. – Там найдешевші хати.

– Я воліла б знайти щось певне, аби через два місяці не шукати знову, – сказала Мілена. – Але добре, ходімо. З чогось треба починати.

Ми зайшли до передсіння костелу Святої Анни й переглядаємо оголошення.

– Це цікаво, – показала Мілена. – «Темна кімната для цнотливих хлопців з першого курсу медицини. Візити дівчат заборонені». Супер!

– А це? «Кімнатка в родинній оселі для дівчини за дрібну допомогу, миття вікон, закупи, прибирання й опікування немічним дідусем. Оплата тільки сто злотих», – прочитала я. – Служниця, яка ще й доплачує за свою роботу.

– Я маю краще. – Вікторія підсунула нам другий зошит із оголошеннями. – «Кімната з невеликим споживанням холодної води (готування й купелі виключені) для охайної студентки, обов’язково зі складного факультету. На вихідні виїзд до родини».

– Кожен охоче виїде, щоб помити спину й околиці, – буркнула Мілена. – Бляха, нічого нема. Я починаю шкодувати за тим грибом у Квятковської.

– А я починаю чутися винною, що тоді тебе провідала.

– Ну що ти, Вишне. Жартів не розумієш? Я воліла б ночувати в Йорданському парку.

– Бо ти, мабуть, ніколи там не ночувала, – обізвалася Вікі. – Мені якось трапилось, у червні. Я не мала де зупинитися на час вступних іспитів і влаштувалася в парку. Сумнівна приємність. По-перше, тому, що я спала чутливо, як заєць…

– Одне око розплющене й вухо як антена?

– Обидва вуха. А очі по черзі – раз праве, раз ліве. Щохвилини зміна варти. То ви й самі розумієте, що я не надто виспалась.

– А по-друге? – запитала я.

– Жахлива дюдя. Я прокинулася близько п’ятої, задубіла від холоду, як добряче накрохмалена постіль, тільки що не така свіжа. Хвилин десять мусила тупцювати, щоб розрухати найважливіші суглоби. Плигаю, розтираю сині лапи й раптом чую за якийсь метр од себе: «Слухай, мала, не гупай так, бо мені зараз вуха відлетять». Там лежав якийсь вуркаган, а за метр від нього інший. Вони мали там якісь сходини, чи що?

– Нічні балачки за денатуратом, – кинула Мілька. – Нічого не вдієш, ти дійово мене відмовила. То зостається хіба монастир.

– Там я теж ночувала, на Варшавській. Не мала де подітися на час перездачі, а до парку після червневого досвіду мене вже не тягнуло. Хоча, з іншого боку, там могло бути цілком вигідно, бо ж нападало листя. Якби отак порядно в нього запорпатися, то й не змерзнеш, ну і не треба боятися, що хтось тебе застукає. В найгіршому випадку цей хтось на тебе наступить.

– І що з тим монастирем? – нагадала я.

– Власне, я прийшла, пояснила, що і як. Монахині наказали мені чекати, а самі пішли порадитися. Запитати цю, ну, як її…

– Матір ігуменю? – припустила Мілена.

– Ага. Та погодилась, і мене поселили в якійсь келії завбільшки зо два на два, зате зі стелею чотири метри.

– Як клозет у Квятковської. Дзеркало було?

– Навіщо монахиням дзеркало? – здивувалася Вікторія. – Там було лише маленьке кругле віконце. Зранку я встала виспана, як ніколи. Сестри подали мені сніданок у ліжко – скибку хліба із жовтим сиром і какао. Кажу вам, повний комфорт. Потім привели мене до каплички і сказали, щоб я помолилася, коли хочу.

– І що? – запитала я.

– Через п’ять хвилин мені видалося, що я чую покликання. Я зразу побігла до якоїсь монахині, але вона пояснила, що це звичайний страх перед дійсністю. А втекти від життя таки не вдасться. Воно дістане тебе навіть у монастирі…

За два дні до виїзду

Ми переглянули всі газети. Мілька видзвонила чотири телефонних картки – і повний пшик. Окрім обшарпаної комірчини в патологічної родини, яка переховує у ванні два корчі картоплі.

– Не знаю, чи можна це назвати змістовною пропозицією, – замислилася Вікторія.

– У крайньому разі ви могли б пожити у мене, але я перш мушу поговорити з татом і переконати його, що вам варто простягнути руку допомоги, бо ви маєте потенціал, тобто є майбуттям інтелектуальної еліти воєводства…

– Знаєш, що? Я, мабуть, уже волію той Йорданський парк, – сказала Мілена.

– Сподіваємося, що ми таки знайдемо собі щось затишніше, – зітхнула Вікі. – Листя вже позгрібали, й почалися приморозки.

– Ми можемо пожити на халяву в гуртосі, – згадала Мілена. – Я знаю такого собі Анджея із соціології. Щоправда, в нього вже живуть двоє «дикунів», але, може, він запхає нас під стіл чи під умивальник?

– Залишаються ще сходові клітки у висотних будинках. І будиночок на ділянці неподалік Струменевої.

– Ціла купа можливостей! – зраділа Мілена. – Дівчата, все не так зле!

За день до виїзду

Це фатально. Ми видзвонили чотири наступні картки – і нічого. Скрізь або вже неактуально впродовж місяця (що вони друкують у тих газетах?), або актуально, але:

– тільки з нового року,

– хочуть тільки хлопців,

– хочуть дівчат, але старших або зі знанням китайського чи еротичного масажу,

– не хочуть жодних студентів,

– хочуть, але тільки медиків.

На додачу, будиночок на ділянці вже зайнятий, так само як і останнє місце за шафою в студентському готелі у Мільчиного знайомого.

– Я ще сьогодні поговорю з татом. Розповім йому про прихований у вас інтелектуальний потенціал…