Текст книги "Терпкість вишні"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)

ґ) на її місці сидить молодик із гладко виголеним черепом і грубим золотим ланцем замість краватки. Молодик, який не любить зізнаватись у помилках. Навіть таких дрібних, як погано прочитаний номер ряду.

Мільці врешті вдається відвоювати свій фотель. І навіть вибороти одне з билець під лікоть. Вона занепокоєно чекає на початок фільму. Після півгодинного блока галасливих реклам можна нарешті зануритися в іншу реальність. І тоді починається.

Другий ряд: дражливе хихотіння двох збуджених гімназисток, котрі вперше прийшли до кіно з хлопцем.

Дев’ятнадцятий ряд: хтось забув вимкнути мобільний телефон і катує увесь зал мелодійкою із «Зоряних воєн».

Восьмий ряд: якась пані скаржиться товаришці й сусідам на свою агресивну матір, байдужого шефа й заздрісних білих мишей.

Мілена перестає слідкувати за подіями на екрані, зосередившись на самотній боротьбі з нещадним збіговиськом дикунів. Намагається сичати й гмикати, за що вислуховує зауваження від сусіди з пухнастою хімзавивкою. Потім удається до невербальної зброї й заморожує поглядом кількох найближчих сусідів. Але за кілька хвилин сусіди знову стукають у крісло, шарудять пакетиками й плямкають, поглинаючи жирний попкорн. Мільці залишається змиритися з оточенням чи демонстративно вийти, не чекаючи на фінал, про який вона і так устигла дізнатися завдяки доброзичливим сусідам ліворуч.

* * *

– Ну а поза тим, є ще одна причина: у половині нових фільмів знімалася Ніколь Кідман. А в другій половині – Джулія Робертс, – додала вона.

Буремний вівторок

Мілька не виходить із хати. Годинами поспіль просиджує в кухні, апатично втупившись у телефон.

– Може, зателефонуй до нього сама, – порадила я.

– Я не буду набиватися знавцеві жінок.

– Якби він був знавцем, він з тобою не зустрічався б, – потішила її Марія, як завжди, доречно.

– Ви обидві перебільшуєте, – втрутилася Вікі. – Філіпп – звичайний хлопець. Може, він бовкнув про ту Кідманшу, бо хотів тобі сподобатися?

– Я теж так думаю, – підтримала я Вікторію. На жаль, нічого не могла додати, бо Філіпп просив зберегти нашу розмову в таємниці. Він сказав, що сам у всьому розбереться.

– Може, – буркнула Мілька. – Мені плювати. Мені на все плювати. І я нічим не переймаюся. Навіть тим, що від учора перестала бути студенткою. Нарешті я вільна.

Це прозвучало дуже понуро. Так понуро, що якийсь час ми не ладні були знайти відповідні аргументи.

– Ти так і сидітимеш біля цієї погризеної церати, – озвалася зрештою Марія, – коли надворі така погода?

– Я не люблю сонця, волію лампи в солярії.

– Але йдеться не тільки про сонце. Поглянь на ці дерева, дикий бузок, розквітлі каштани!

– А чого це ти така життєрадісна, га? – зацікавилася Вікторія.

– Бо надворі весна! – відказала Марія. – А окрім того, я зустріла вчора того режисера. Того самого, що пропонував тобі роль у «Попелюшці».

– Того в білому шалику і з перснем?

– Цього разу без шалика, зате з перснем і товстим браслетом.

– Фе-фе, – підвела брови Вікторія. – Фраєр.

– Ти хочеш послухати чи волієш стьобатися? – кинула Марія, стираючи усмішку з блідого обличчя. – Ну так от. Я сиділа вчора в парку, готуючись до іспиту, коли він усівся поряд і запитав, чи я вже виступала колись на сцені. А потім сказав, що мріяв саме про таку кандидатку на Попелюшку.

– Очевидно, що з численних казок братів Ґрімм чувак знає тільку ту єдину, – буркнула Мілька, усміхаючись лівим кутиком уст, достоту, як сам майстер Болек.

– Може, й так. Головне, що він узяв мої координати та пообіцяв зателефонувати на початку червня. Якщо все буде гаразд, ви побачите мене на сцені ще до кінця вакацій. І що? Ви раді?

Буремна середа

Казкові Маріїни перспективи не справили на Мільку жодного враження. Вона і далі висиджує в кухні, навіть перестала дивитися на телефон. Я вирішила діяти і пополудні попрошкувала до універу. Вистояла чергу до секретаріату й нарешті дісталася до найважливішої персони на факультеті. До секретарки. Вона саме закінчила видаляти кутикули на нігтях. Зосереджена на тонкій роботі, ледве кинула на мене оком.

– Я прийшла забрати свої документи, – ляпнула я.

– Що? – обурилася вона. – Отак просто?

– А що я повинна принести?

Шампанське? Шоколадні цукерки? Великий флакон лаку для волосся?

– А ти була в декана? З’ясувала свою справу?

– Я вже нічого не збираюся з’ясовувати, – випалила я. – Я хочу свої документи! І то негайно!

Секретарка обірвала свій манікюр і без слова наблизилася до шафи. Хвилин п’ятнадцять порпалась у стосах течок. А я чекала, трясучись від хвилювання. Ще мить – і я втечу. Не витримаю.

– Прошу! – жбурнула вона течку на стіл. – Отут розписатись. І бувай здорова.

* * *

– Ну і навіщо ти це зробила? – буркнула Мілька.

Ми сиділи втрьох на лавочці під каштаном. Вікторії вдалося намовити Мілену вийти з кухні.

– На знак солідарності. Тепер ми пливемо в одному човні.

А поза тим із мене було досить зустрічей у коридорі з одним асистентом. Гадала, що звикну, та, очевидячки, я вже не така гнучка, як колись.

– Назустріч водоспаду, – знову буркнула вона. – А звідти на дно.

– Ну а ще я хочу провчити свого тата, – гнула я далі, не зважаючи на понурі Мільчині коментарі. – Може, до нього нарешті дійде, що він накоїв.

– Рідко коли до когось доходить. – Поряд із нами хляпнувся Болек, наперед потиснувши нам долоні. – Ти щось зблякла, Міленко, відколи я тебе востаннє бачив.

– Ти теж доволі блідий, – зауважила Вікторія.

– Це ненадовго. Влітку я маю закупити кварцеві лампи для нашої амбулаторії.

– Серйозно? – пожвавилася Мілена.

– Ну. Були скарги, що ми лякаємо пацієнтів, особливо дітей. Директор хоче врятувати нашу репутацію в очах хворих. Звідси рішення про закупівлю кварцевих ламп. Ви повірили? Дівчата, – кинув він нам осудливий погляд, – нашій лікарні не вистачить навіть на автозасмагу.

– Ага, – підсумувала Мілена. І це все.

Болек уважно до неї придивився.

– Ну-ну.

– Вона вже кілька днів у такому стані, – прояснила справу Вікторія. – Ти міг би їй якось допомогти?

– Міг би, – кивнув він, бавлячись обгорткою від льодяника. – Можу взяти її до свого пацієнта Матюшки. Чоловік дев’ять років по інсульті і може вимовити тільки одне дієслово: «робиться». На питання, що в нього болить, він п’ять хвилин поспіль торочить: «робиться, робиться, робиться». І то з такою інтонацією, наче вимовляв би нормальну фразу. Напевно не усвідомлює, що з ним щось не те.

– Для нього це, мабуть, щастя, – втрутилась я.

– Для нього напевно, а от для родини…. – зітхнув він, складаючи з обгортки маленький літачок. – По годині перебування в Матюшки людина тішиться, що може вийти назовні. І вповні цінує своє звичайне життя.

– То відвези до нього Мільку, – попросила Вікторія. – Нехай почне цінувати своє.

– Взагалі-то можна, – глянув він на свій літачок, – тільки навіщо? Хто сказав, що ми мусимо усміхатися двадцять чотири години на добу? І хто сказав, що стан задоволення ліпший, ніж стан смурної задуми?

Свято Божого Тіла

Мілена й надалі перебуває у стані смурної задуми. Вікторія згадала про наближення сесії й погнала до бібліотеки. Марія нарешті провідала свою тітку, нишком сподіваючись на невеличку матеріальну підтримку. А я поїхала до тата розповісти про те, що кинула універ. Цього разу він сидів у своїй кімнаті, редагуючи статтю про непорозуміння в подружніх стосунках. Я постукала, увійшла і зразу перейшла до суті. Якби я була така відважна й стійка півроку тому… Але, може, без досвіду останніх місяців я й надалі була б зацькованою мишкою, яка вміє тільки несміливо всміхатися.

– І немає шансів повернутися, Вишеславо? – упевнився тато.

– Ні, і насамперед тому, шо я цього не хочу.

– Це добре. Я від самого початку знав, що КАША – це одне велике непорозуміння. Тепер ти спокійно можеш вступити на СНОБ.

День Дитини

Сьогодні я чекала на Ірека, щоби переповісти йому подальшу інформацію про ситуацію вдома і в околицях, коли до кухні хлопців завітала висока струнка білявка з очима сарни. Малина.

– Але й спека, – простогнала вона і важко впала на кухонний дзиґлик. – Я ледве до вас допленталася. Чотири зупинки пішки.

– Хіба ти не могла їхати трамваєм? Або автобусом?

– Я намагалася, – зітхнула вона, відгортаючи пасма вологого від поту волосся, – але був такий тлум, що я геть розкисла.

До всього зла, яким так і кишить це місто, біля пошти сіло троє дівчисьок-підлітків. А ти ж знаєш, які ті дівчиська.

Я кивнула, мовляв, знаю, але Малина все одно мені пояснила:

– Їх усе смішить. Хихочуть, бо падає дощ. Бо встигли заскочити в останню мить і не можуть знайти квиток. Регіт на весь автобус.

– Ага, – встигла сказати я.

– Я от усе думаю, невже і я була такою, як вони?

– Можу тебе запевнити, що не була, – озвався Ірек із нетрів коридора. – Що цього разу сталося?

– Мій науковий керівник нарікає на бабусину ворожбу. Каже, що в ній замало конкретики.

– То додай йому яскравих деталей. А що з коханням? Теж криза?

– Нічого, і це починає мене турбувати.

– Починає? – форкнув Ірек. – Я вже два роки чую, що ти чекаєш на кризу.

– І чимдалі більше нервуюсь, Іреку. Навіть думаю, що повинна піти першою.

– То й піди. Спробуй трохи побути сама.

– А якщо він потім не захоче миритися? – зойкнула вона. – І я зостануся зовсім сама? І вже нікого не знайду і буду самотньою бабусею?

– Не будеш. Замовиш собі в Японії електронного песика, який уміє лащитися, гавкотіти й прибігає на поклик. Схоже, він робить фурор в американських будинках лагідної осені. Старенькі від нього в захваті. Я бачив по телевізії.

– Фантастична картина, – буркнула Малина. – Краще скажи, що мені робити, й ходи нарешті сюди, замість никати по коридору.

– Ну, я вже тут, просто мусив поскладати взуття. Привіт, Вишне.

Я обернулася й нарешті побачила Ірека в усій красі. Переді мною стояла жива копія Рейнарда, тільки що з яснішим волоссям, з-під якого виступали шпичасті вуха ельфа. «О Боже», – подумала я, але сказала тільки одне:

– Привіт.

День опісля

– Чому ти мені не зізнався?

– Спочатку я не був певен, що це ти. Ну розумієш, ти мала заколоте волосся й була вся заляпана багнюкою. Поза тим, – додав він, – з Нового року і твого дня народження в мене зосталися досить імлисті спогади.

– А потім?

– А потім, коли я впізнав тебе за голосом, мені було якось незручно. Бо здавалося, що ти не в захваті від мого вигляду.

– Ти від мого теж, – парирувала я.

– Я ніколи не виявляю захвату. Боюся, що мене відштовхнуть. Якби я тільки знав, що вже місяці поспіль балакаю з копією Амелі.

Якби я тільки знала, що вже місяці поспіль балакаю з копією Рейнарда.

– Я не маю короткої гривки.

– Я не про зачіску, а взагалі. Погляд. Обличчя. Силует. І цей магнетизм.

– Припини, бо я зашаріюсь. Я не терплю компліментів. Просто ненавиджу! Ну хіба ті, що стосуються мого інтелекту.

– Добре, я буду говорити тільки про твій IQ, – пообіцяв Ірек. – Бляха, телефон. Певно, Малина.

– Привіт, – кивнув він на знак того, що телефонує сестра, і ввімкнув «спікер». – Що знову трапилося?

– Нічого, а що могло трапитися?

– У твоєму випадку могло, ти ще не дзвонила до мене з гарною новиною.

– Ну, завжди мусить бути той перший раз.

– Ти заручилася?

– Гадаєш, це все, про що мріє інтелігентна невротичка напередодні тридцятки? – пирхнула Малина.

– Тоді я вже нічого не розумію, – капітулював Ірек.

– То я розкрию тобі очі. Останнього разу ти питав, чи є щось таке, що справило б мені радість. То я скажу тобі, що є!

– Ну?

– Увігнуті пупки знову в моді.

– То й що?

– А я останні п’ять років переймалася, що в мене не такий пупок, як у зірок MTV.

– Жартуєш! Невже ти хотіла б мати кулю завбільшки з абрикос? Ти й справді забагато дивишся телевізор.

– Але я вже більше не переймаюся. Бо нарешті маю щось таке, що на хвилі моди. Пупок!

* * *

– Вона така поверхова чи така закомплексована?

– Друге. Весь час думає, що затовста, забридка і має надто тонке волосся. Зрештою, воно і є тонке, так само, як і в мене, на превеликий жаль.

– А її хлопець нічого з тим не робить? Я, звичайно, не про волосся.

– Я здогадався, – відказав Ірек. – Він намагався. Останнього разу ми витягли Малину на Ринок і наказали їй рахувати всіх гарних дівчат. За годину вона знайшла чотирьох.

– Ми бавилися в це з Мількою тиждень тому в садку біля Гродської. І нарахували стільки ж чоловіків.

– І що? – запитав він, не приховуючи занепокоєння.

– Я ніколи не думала, що люди такі бридкі.

– Це вплив телебачення. А зокрема, музичних програм. Людина думає, що світом ходять самі секс-бомби обох статей, а потім опиняється на вулиці і не вірить власним очам!

Перший понеділок червня

Нам знову вдалося витягнути Мільку на вулицю. Цього разу до ближнього скверика. Там на нас мав чекати Філіпп. І він чекав, згідно з обіцянкою, яку дав Іреку. Цей уже мені Ірек. Він здатен шокувати жінку не тільки в День студента. От уже три дні не грав у «Diablo», а замість цього вибрався зі мною на довгу прогулянку. А почувши історію Філіппа, узяв справи у свої руки і просто до нього зателефонував.

– Філіпп буде сьогодні в садку «Алхімії», – повідомив він, поклавши слухавку. – Тепер тільки треба занести туди Мілену – й готово.

* * *

Він, як завжди, мав рацію. Мілена, побачивши Філіппа, спочатку недовірливо призупинилася на тротуарі. Ми вже думали, що вона обернеться на п’ятах і піде. Але тієї самої миті в її очах спалахнули маленькі ліхтарики надії.

– Ніколь Кідман не належить до мого типу жінок, – почав Філіпп, підводячись від столика. – А тим паче Джулія Робертс. Моїм типом є ти.

– Справді? – Мілена шморгнула носом, кидаючи на нього недовірливий погляд.

– Без жодних сумнівів, я кажу те, що думаю. Я такий, – упевнено кинув він, і тільки досвідчене око помітило б ознаки хвилювання. У цьому весь Філіпп. Для Мілени він і надалі мусить удавати Сильного Чоловіка з Вестерну.

– Якщо так, то вибач мені, – подала вона йому долоню на знак злагоди.

– Це ти мені вибач, що я таке тобі намолов і що ти через мене страждала, – зворушився Філіпп, але зараз же опанував свої емоції й випалив: – Ну якщо ми все з’ясували, переходимо до наступної справи. Ви маєте лише два, максимум три дні, щоб подати папери. Я дізнавався в адміністрації.

Перший вівторок червня

Ми маємо тільки один день. Двадцять чотири години, щоб дійти якогось рішення. Рішення, від якого може залежати все наше життя.

– Я починаю вагатися, а чи не спробувати ще раз на СНОБ, – зронила я, глумлячись над шкірками на великому пальці лівої руки. – Е, ні-і-і. Це тільки коротка мить слабкості й рештки впливу мого тата. Господи, що б його вибрати?

– Я на вашому місці спробувала б вступити на мистецтвознавство, – запропонувала Марія. – Потім ви заснуєте галерею і будете пропагувати моє малярство.

– Ми думали, ти станеш акторкою, – здивувався Травка. – Ти з таким запалом розповідала про роль Попелюшки.

– Мене вже попустило, – сказала Марія, не перестаючи розчісувати волосся. – Це була миттєва забаганка. Тепер я таки вирішила стати маляркою. Вихлюпну на полотно свій біль і любовне розчарування.

– А якщо по правді, то що сталося? – не вгавав Травка. – Бо я не вірю, що ти з власної волі відмовилася від сценічної кар’єри.

– Нічого не сталося, – збрехала Марія.

– Марисю, адже ти знаєш, що рано чи пізно правда вийде на яв.

– О’кей, тоді я вам скажу, – рознервувалася Марія. – Той режисер виявився клятим пустобрехом. Так само, як гуру і половина чоловіків на тому клятому світі.

– Так я і думала, – озвалася Вікторія. – Бо який режисер тягає на собі стільки золота? Хіба що режисери попсових відеокліпів.

– Він ніякий не режисер! Хіба що власного заплутаного життя! – гаркнула Марія.

– А як ти дізналася? – допитувався Травка.

– Випадково. Вчора Ірек показував мені знімки в комп’ютері. І раптом серед фоток Тома Круза я виявила дядька в білому шалику на тлі якогось пам’ятника. Запитую, хто це, а Ірек відповідає, що це його батько. «Я не знала, що він режисер», – кинула я, на що він вибухнув сміхом і каже: «Бо він ним не є. Зате він обдарований місячною фантазією».

Марія заплакала, тому ми на якийсь час відклали роздуми про вибір факультету. Через годину нам вдалося її втішити. Найдійовіше подіяли аргументи Травки, який довго й пристрасно доводив, що малярство значно більше пасує Марії, ніж банальна роль Попелюшки.

– Я теж так думаю, – визнала вона врешті й витерла очі. – То куди ви, зрештою, будете вступати?

Перша середа червня, рано-вранці

Залишилося кілька годин. А ми ще й досі не дійшли рішення. Наразі намагаємося зважити поради зичливого оточення.

– Хоч би що ти вибрала, це завжди можна змінити, – це мама, – а тому не нервуйся. Бо воно цього не варте. А Місько саме підказує, що ви можете вступити на лісівництво чи охорону довкілля.

– Ідіть на філософію, – запропонував Травка. – Візьмете в мене всі конспекти й підручники. Велика ощадність часу та грошей.

– Тільки не вступайте на мій факультет. Вони напродукували спеціалістів з управління на двадцять років уперед, – це Малина. – Шкода тільки, що в цій країні немає чим управляти.

– Не обирайте медицину, хіба що маєте бажання долучитися до ста тисяч зневірених лікарів, – це Болек.

– Не вибирайте дошкільне виховання, – це Вікторія. – Я працювала на канікулах у дитсадочку, і повірте мені: росте справжнє покоління потвор.

– Не вибирайте право, – це Єндрек, – хіба що котрась із вас має прізвище Потебенько.

– Може, все ж таки цей СНОБ? – це відомо хто.

* * *

– І що? – Мілька обірвала повне напруги мовчання.

– Повна плутанина, – зізналась я, обгризаючи шкірки зі вказівного пальця. – Нам зостається лишень одне: вдатися до методу виключення.

– Я теж про це думала. Тож до діла.

* * *

Це не може бути щось таке, що вимагає золотих рук чи точного мислення. Ані щось таке, що вимагає оселитися поблизу Яґеллонки. Ані щось таке, що відбирає понад сорок годин на тиждень. Воно не повинно славитися комизливими викладачами і ще комизливішими секретарками.

– Усі факультети ними славляться, – зауважила Вікторія.

– Ніби так, але на деяких є винятково комизливі, – обізвалася Мілена. – Але я вже, здається, знаю, що вибрати.

Я, здається, теж, – додала я.

– Ти думаєш про те саме?

Я кивнула.

– Ну ясно. Це єдиний можливий вибір.

Майже середина червня

Схоже, що такого ж рішення дійшло понад тисячу абітурієнтів. Тож припадає по двадцять охочих на одне місце. Нічого дивного, що ми дуже нервуємось. І зубримо від світання до смеркання. Намагаємося заповнити лакуни знань із суспільствознавста (фе!), політики (страхіття) і польського культурного життя (цього, на щастя, небагато). Ірек із Філіппом закидають нас тоннами конспектів, книжок і тестів на інтелект. Тільки чи вистачить цього, щоб удвох подолати сорок суперників?

Друга половина червня

Зубримо далі, ми з Мількою до вступних, а Марія з Вікторією до останніх іспитів у цій сесії. Травка переніс свої на вересень. Бо через нещасливе кохання не ладен зосередитися на текстах святого Фоми.

– Посиджу влітку, коли трохи охолону, – пообіцяв він. – До речі, про Марію. Чи вона й надалі перебуває у стані війни з чоловіками?

* * *

Здається, що так. Учора ввечері ми відпочивали в садку біля Старовіслянської. Столик біля нас зайняла закохана й добряче почовгана пара. Обоє, певно, не набагато старші від Ірекової сестри, але заввиграшки могли б виконувати ролі персонажів після сорокарічних випробувань. Без гриму. Ми з дівчатами стали розмірковувати над тим, що ж це так нищівно впливає на людську оболонку. Пролунало кілька версій: дешеве вино (думка Мільки), волога запліснявіла хата, відсутність роботи й перспектив розвитку (так вважає Вікторія). Марія обстоювала токсичне кохання і як доказ продемонструвала нам першу сиву волосину за вухом.

– Не варто так себе вбивати, дівчата, – додала вона, не приховуючи гіркоти. – А надто заради самців.

Ми хотіли заперечити, але нас заглушила вищезгадувана парочка, котра саме обговорювала комарів.

– Ті скурвині сини впиваються до самої кістки, – почала вона, виснажена шатенка у смарагдовій оксамитовій блузі.

– Тільки не скурвині сини, кицюню, – запротестував її партнер, виснажений шатен в оксамитовій блузі в синьо-сірі смужки. – Це ж бо вони. Самиці.

– Що ти таке кажеш, Зенеку. Адже говорять «спрей від комарів», а не «від комарих».

– Якщо ви дозволите втрутитися, – обернулася до них Марія, – то пан має рацію. Кусаються саме самиці комарів.

– А що я тобі казав, кицюню? – тільки і встиг сказати втішений Зенек, бо Марія брутально його обрізала:

– У світі людей усе навпаки, зазвичай кусають самці. І тому було б не зайве винайти нарешті якийсь дійовий спрей.

За тиждень до Купала

Здається, я починаю виходити на пряму. У цьому велика заслуга Ірека. Він витягає мене на довгі прогулянки й навіть запропонував допомогти полюбити маминого коханого. Наразі, завдяки Ірековим аргументам я змирилася з фактом, що мама живе з тим, з ким вона живе.

А втім, ми дедалі вправніше розлускуємо всілякі тести. Тож, може, нам і пощастить осилити ті іспити. А на додачу вчора зателефонувала мама Мілоша.

– Пані Вишне, – почала вона своїм голосом дикторки, – я вирішила до вас зателефонувати, бо… бо… Йдеться про Мілоша.

Я вже якось здогадалася. Хоч у першу мить мені спало на гадку, що, може, з її апартаментів пропала якась коштовна дрібничка.

– Розумієте, – дещо пригнічено тягнула вона, – Мілош – моя єдина дитина. Увесь сенс мого життя.

Невже вона втратила роботу, а може, тільки шанс на чергове підвищення?

– Я хотіла б, аби він був щасливий. І байдуже, чи одержить він Нобелівську премію, а чи обере етнографію й буде провадити просте життя в Бескидах.

Звичайно, гіршого сценарію годі й уявити, коли мешкаєш у розкішному комплексі з басейном і тенісними кортами, віддалік від запліснявілих кам’яниць.

– Мілек обов’язково виросте щасливою людиною, – спробувала я її заспокоїти. – Він має нахили.

– Але й має великі лакуни з попередніх років. І сам не впорається. Тому нам потрібні ви.

– Я? – щиро здивувалась я. Адже я не виправдала себе як репетиторка.

– Тільки ви поводилися порядно. І тільки ви не піддалися на Мілошеві маніпуляції.

– Ну, не зовсім, – спростувала я, дуже збентежена. – Він таки примудрився відправити мене на батьківські збори.

– Це дрібниця порівняно з тим, на що він намовляв інших репетиторів, – похвалилася вона. – Але я не про це… Я про те, що нам потрібен хтось, хто навчить Мілека знову послуговуватися ногами. Хто йому відновить ті ноги. Коротко кажучи, нам потрібні ви.

О-хо-хо, мабуть, я і справді виходжу на пряму.

Два дні опісля

Мабуть, таки не виходжу. Ми саме оговтуємось після серйозної розмови з хазяїном обох хат.

– Я збирався відвідати вас іще в грудні, – сказав він, простягаючи нам шорстку спрацьовану долоню. – Тоді до мене телефонувала якась пані Ольшанська чи пак Ольшевська. Дуже обурена, що я тримаю спільний пансіон для дівчат і хлопців. І дозволяю там міжстатеві чвари.

Ну так, Марина тітка. У цьому вся вона, зі своїми засадами старої Шапокляк і Тартюфа в одному флаконі. Поки вона сама тримає спільний пансіон, усе в порядку.

– Але ви нічого такого не тримаєте, – обурилася Мілька. – В одній квартирі хлопці, а в іншій, як ви бачите, самі дівчата.

– Тому я все обмізкував і вирішив не втручатися. Але тепер мушу, – він усівся й зітхнув.

– Що трапилось? Якісь скарги з боку сусідів? – поцікавилася Вікторія.

– Боже борони. Ще цього бракувало. – Він став обмахуватися величезним шматком вафельного торта. – Але є одна проблема. Якихось два місяці тому мене провідав батько однієї з дівчат і став лякати податковою.

Ну, гарні речі. Мій тато не припинив підступної діяльності. Якщо потерпає він, то нехай потерпають і інші.

– І що? – запитала я, з натугою хапаючи повітря. Ще кілька років такого життя – і інфаркт гарантований. Бо невроз і перші виразки дванадцятипалої я вже маю. Так вважає Болек.

– Ну і маю гризоту. Бо ви, дівчатка, регулярно платите, не нарікаєте на брак вигід, але податкова – це не іграшки.

– Коли ми мусимо забратися? – бовкнула розлючена Мілька.

– Не говорімо зразу про найгірше. – Він заклопотано подряпав себе по голові. – Я не хочу вас кривдити… ну, скажімо, до кінця місяця. Вас це влаштує?

Останній день весни

Влаштує, а що ж його робити? До переїзду зосталося десять днів із хвостиком, тому ми розпачливо шукаємо житло. Тобто шукають Травка, Ірек і Філіпп (тішачись, що мешкатиме за кілька метрів від Мільки). Марія склала іспити і в нагороду відбула на Мадеру (подарунок від гордого її успіхами «автора»). На прощання пообіцяла, що неодмінно повернеться, бо прив’язалася до нас. І кинула при цьому знадливий усміх, що Травка використав як привид, аби дати їй черговий передостанній шанс. Вікторія допомагає нам готуватися до іспитів. Ні, вона не перевіряє наші знання і не ксерить нам матеріали. Вона робить те, що роблять жінки героїв. Готує, прибирає, пере та втішає, що все буде гаразд. Ми їй дякуємо. Але хто подякує тим тисячам жінок, завдяки котрим виграно війни й здобуто незалежність?