Текст книги "Терпкість вишні"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

– Чого ви так казитеся через той «Брейншторм»? – озвався Травка, пригладжуючи розкошлані патли. – Я не можу цього зрозуміти. Ірек теж.

– Не через весь «Брейншторм», а тільки через вокаліста, – спростувала Вікторія.

– Через нього? – здивувався Травка. – Та вже Ірек виглядає краще.

– Ми, до речі, так і не знаємо, як виглядає Ірек, бо він завжди лежить під комп’ютером, – кинула Мілька, безтямно тиняючись кімнатою. – Бляха, я щось зробила б. Мене так і несе. Це, мабуть, нерви через Марію.

– А коли конкретно буде це відкривання?

– Здається, зразу по заході сонця. Треба докинути якихось півгодини на перебування в екстазі, тож вона повинна повернутися десь за чотири години.

– Це ще багато часу.

Ми випили гарячого шоколаду. Травка пішов до себе, сказав бо, що не в стані витримати згущеної атмосфери нервового очікування. А ми повернулися до буденних занять. Вікторія вдавала, що читає. Я вдавала, що вчуся. Мілена вдавала, що малює нігті на ногах. Але кожна з нас без угаву зиркала на годинник. Марія вийшла три години тому. Узяла понад тисячу п’ятсот злотих (повна вартість відкривання каналів), пачку свічок і свої балахони. Цікаво, чи змінить її це відкривання? І чи побачимо ми якісь зміни? Марно отак гадати.

– Гей, Вишне, котра вже там? – Вікторія затраснула книжку й відкоркувала мініатюрну бляшанку соку з рамбутану.

– Майже сьома, – відповіла я. – Добрий цей сік?

– Спробуй, – подала вона мені бляшанку. Я зробила невеличкий ковток. – І що? Такий собі, правда? Як і більшість подібних ласощів.

– То навіщо ти їх купуєш?

– Бо мене спокушають усілякі кулінарні новинки, а найліпший спосіб здолати спокусу – це піддатись їй. Принаймні так стверджує Вайльд.

– Слухайте, вже сьома, – занервувала Мілька. – Може, з Марією щось сталося? Адже вона вже повинна була повернутись якнайменше дві години тому.

– Може, вона й повернулася, просто ми її не бачимо, бо вона перейшла в інший вимір?

– Знаєш, ти мене якось не потішила.

Врешті-решт ми почули скрегіт ключа. Дівчата кинулися до дверей.

– Ну нарешті! Ми вже збирались обдзвонювати лікарні.

– Це перебільшення, дівчата. Я поверталася значно пізніше. Навіть виходила значно пізніше, – здивувалася Марія.

Вперше від листопада на ній були нормальні лахи, тобто чорна джинсова сукня й кілограми мідної біжутерії. Ніби все, як тоді, а все ж таки не до кінця. Може, це були зміни після відкривання каналів?

– І як воно було, Маріє, розповідай! – згоряла від нетерплячки Мілена.

– Нема про що.

– Як це нема? Наша співмешканка відкриває собі канали, після чого почне левітувати й обертати картоплини в шарлотку з крюшоном, і нема про що розповідати? – наполягала Мілена.

– Відкривання не було. Ніякої шарлотки. Ви мусите і далі вдовольнятися цукернею на розі. – Марія намагалася надати своїм словам жартівливого відтінку, але виходило це якось мляво.

– На коли ви його перенесли? – запитала Вікторія.

– На коли рак свисне! Знаєш таку дату?

– Але що трапилося? Ти ще не готова? Це тобі втулює твій гуру?

– Гуру пішов! Ви задоволені? – Марія важко опустилася на дзиґлик і заплакала. Сльози бігли по її обличчі і скапували на сукню.

– Звичайно, ні, – запевнила її Вікторія. – Чому він пішов? Повернувся до дружини?

– Є якась шоколадка? Або хоч джем? Або що-небудь?

– Одержиш, коли відповіси, що там у вас трапилося.

– Це кінець, – розклеїлася Марія. – Я вже ніколи не закохаюся! Де той джем?

– Уже шукаю, а ти розповідай, – порадила Вікторія. – Ну, кажи від початку. Ти приїхала туди і що? Він прийшов?

– Так, але запізнився. Зайшов якийсь увесь не при собі. Зітхнув, закурив цигарку, мовчить. Урешті каже, що його життя втратило сенс. Я питаю, в чому річ, а він на це, що нині вранці втратив усіх друзів. Останніх, яких мав. Бо інші загинули раніше. Знаєте, Кукучка, Руткевич…[4]4
  Єжи Кукучка, Ванда Руткевич – польські альпіністи, що трагічно загинули в горах.


[Закрыть]

– Цю побрехеньку ми вже чули, – поквапила її Мілька. – А цих як він втратив?

– Я теж його питаю. А гуру відповідає, що місяць тому одні знайомі просили, щоб він вибрався з ними в Анди. Але він їм відмовив, через мене. «Соррі, хлопці. Я маю тут жінку, і вона дуже переживатиме розлуку», – так він їм сказав. А вони його просили та й просили: «Тільки ти так досконало знаєш Південну Америку і маєш диплом рятівника. Без тебе може статися трагедія». Але гуру твердо їм відмовив. «Не можу, я відкриваю Марії канали. Але триматимемо контакт. У разі чого телефонуйте на „мобілку“». Ну і вони поїхали без нього.

– Але це ж безум, – викрикнула Мілька, та Марія не вловила іронії в її голосі.

– Я теж йому про це казала. Але хлопці затялися.

– І, звичайно, сталася трагедія.

– Сьогодні вранці, коли ми спокійно патякали про різні дурниці, – тягнула Марія, – а гуру саме медитував. Аж раптом дзвінок. О третій ночі за нашим часом. Виявилося, що вони заблукали. Їх захопила віхола. Гуру намагався їм допомогти. Гукав у «мобілку», щоб не йшли до східної стіни, але було запізно. Він чув, як вони гинули один за одним, і нічого не міг зробити. Тільки слухати їхні розпачливі крики, коли вони летіли в провалля.

– То що, кожен із них мав «мобілку» і кричав у неї? – здивувалася Мілька.

– Я не знаю, як це виглядало з технічного боку, – психонула Марія. – І це мало мене обходить.

– А що було далі? – запитала я.

– Нічого, вони впали. Їхні тіла лежать тепер десь на дні провалля, серед каміння…

– Ну а поза тим? – запитала Мілька.

– Тобі цього мало? Загинуло п’ятеро мужніх людей, а ти питаєш, що далі?

– Я хотіла знати, що з гуру!

– А ти як думаєш? Він зламався! Уважає, що це він їх убив. Бо якби він з ними поїхав, трагедії не сталося б. Він знав цей перевал, знав, що там небезпечно.

– А де це конкретно? – допитувалася Вікторія.

– В Андах! Навіщо тобі деталі? Ти хочеш знайти їхні тіла?

– Ой, Марисю, не заводься так. Я просто хотіла знати подробиці. Може, колись виберуся в Анди. Добре було б знати, який це перевал.

– Я не знаю. Гуру був надто пригнічений, щоб мені пояснювати. Він поринув у відчай. Звинувачує себе і свою слабкість до мене. Якби він їм не відмовив, усі були б живі.

– Це, звичайно, драма, – зітхнула Мілька. – На п’ять здорових сексуальних чоловіків поменшало на цьому перевантаженому тестостероном світі.

– Ти завжди була така цинічна! Там гинули люди, а гуру був свідком цього. І не міг нічого зробити! Сказав, що ми вже не можемо бути разом, бо коли він мене бачить, то весь час згадує страшну мить власного безсилля й немочі.

– Щось тут запахло Фрейдом. Ти асоціюєшся в нього зі страшною миттю немочі.

– Облиш той секс, Мілено! Він мав на увазі ту мить в Андах, і я його розумію. Бо я також є безпосередньою винуватицею їхньої загибелі. Розумієте, який тягар на мені лежить? Тому я мушу негайно щось з’їсти! Інакше зі мною щось трапиться!

– Маріє, ти, мабуть, повинна піти до лікаря, – обережно почала Вікторія. – Цей апетит ненормальний. Адже ти ніколи не любила джем…

– Самі лікуйтеся! Від нечулості! – крикнула Марія і стала нервово прочиняти всі шафки.

– Що робимо? – запитала Мілька.

– Якщо вона не перестане нипати до ранку, викличемо «швидку», – сказала Вікторія. – Хіба що в неї раніше лусне шлунок.

– Ви знали, що в неї бувають такі напади? – пошепки запитала я.

– Досі вона не мала таких струсів. Але час од часу в нас зникали різні продукти.

– А виглядає так аристократично, – зітхнула Вікторія.

– Принцеса Діана теж так виглядала, а здається, теж могла впакувати до шлунка вміст холодильника, – сказала Мілька, спираючись на відомості з глянцевих журналів своєї мами.

– Яке щастя, що в нас немає холодильника.

– І жодних припасів. Я мала сьогодні вийти по харчі, але відчуваю, що витримаю кілька днів.

– Що ви там шепочетеся? – Марія зайшла до кімнати, витираючи розпухле від сліз обличчя. – Тішитеся, що гуру пішов?

– А ми виглядаємо на втішених? – відповіла запитанням Мілена.

– Не знаю, може. Я вже нічого не знаю, – хлипнула Марія. – Тобто знаю, що тепер моє життя тимчасово не має сенсу. Воно порожнє, і я мушу його чимось заповнити. Принаймні джемом.

– Щоб ти тільки не репнула, як той чувак із «Монті-Пітона», – шепнула Вікторія.

– То, може, я покличу Травку? – запропонувала я.

– Біжи, може, він щось придумає.

Я пішла. Хлопці саме розмовляли про улюблену Ірекову гру «Diablo».

– Як там Марія та її канали? – поцікавився Травка.

– Вона повернулася цілковито зламана, – відказала я. – Розсталася з гуру і тепер виїдає з шафок усе, включно з папером для сніданків.

– Боже, – озвався з-під столу Ірек, – моя сестра мала напади апетиту, але порівняно з Марією це були дитячі забавки.

– Вона і справді поводиться, як мураха. Пожирає все, що тільки потрапляє їй у руки.

– Тепер ти вже розумієш, чому я волію «Diablo»? – звернувся Ірек до Травки. – У грі все просто. Ти вбиваєш потвору і йдеш далі. А що робити з потворами в реальному житті?

5.02. Ми чергуємо біля Марії, люто голодні, бо вона забарикадувалася в кухні-лазничці і далі жере. Травка намагався вступити з нею в контакт, але вона закидала його порожніми пляшками з-під пива й рапсової олії. Тож чекаємо далі.

– Мене так смокче, – вхопилася за живіт Вікторія, – що зразу спадає на гадку блокада Ленінграда. Я замислилася над тим, чи могло б мене щось змусити пожирати трупи.

– Мене, мабуть, ні, – озвалася Мілена. – Хоч і визнаю, що мій шлунок дедалі голосніше нагадує про порцію палива. Я замислилася над тим, коли вже Марія зрештою спам’ятається. Бо я так довго не витримаю.

– Ірек таки має рацію, – буркнув Травка. – Легше розправлятися з потворами з гри. Тільки що вбивство кількох драконів не допомагає розв’язати справжні проблеми.

– Але допомагає про них забути, – сказала Вікторія. – Я це знаю, бо колись багато бавилася в «Unreal». Аж певного весняного дня прокинулася без гроша за душею, зате з купою заборгованостей і трьома «двійками» в заліковці.

– Я теж багато грав, – зізнався Травка. – Ви чули про «Кульки»?

– Ні.

– На поділеному на клітини полі ти маєш кілька різнобарвних кульок. Твоє завдання – складати з них рядки: горизонтальні, вертикальні, навскісні. Завжди з п’яти кульок одного кольору. Якщо тобі це вдається, рядок зникає, і ти маєш на полі більше місця. Проблема в тому, що при кожному русі з’являються три нові кульки. Тому ти мусиш думати про складання кількох рядків одночасно і вважати, щоб не вискочило забагато кульок, бо чим більше кульок, тим менше можливостей рухатися. Миттєва неувага – і ти заблокований на полі, до країв заповненому кульками. Кінець гри…

– Складного сценарію тут немає, – сказала Мілена.

– Нема також фіналу чи драматичного розвитку подій, – визнав Травка, – але втягає як пилосос. Єдине, що ти робиш, це складаєш рядок за рядком і чекаєш, коли вискочать нові кульки. Тобі може поталанити, і тоді вдасться виграти, попри помилку чи миттєву неувагу. Або може не поталанити, і кулька іншого кольору заблокує майже готовий рядок. Від втуплювання в екран печуть очі, але ти й далі складаєш, не в змозі зупинитися.

– Це не має сенсу, – сказала Вікторія. – Хоча, якщо трохи помізкувати, нагадує справжнє життя. Постійне складання рядків і чекання, де вигулькнуть нові кульки-проблеми.

– Ну, власне, – втішився Травка, – тому я вирішив поставити на реальність.

У кухні щось зашурхотіло, двері прочинились, і ввійшла Марія. Якби не синці довкола підпухлих очей, вона виглядала б цілком пристойно, хоч і важко було назвати її взірцем здоров’я й щастя. У тремтячій долоні стискала пензель.

– Я вирішила багато змінити у своєму житті, – заявила вона, наблизилася до стіни і кількома мазками замалювала обидві ляпки кольору індиго. – Я викреслила гуру зі свого життя раз і назавжди, – сказала вона, а нам усім спали з плечей велетенські чавунні плити.

7.02. Марія поволі повертається до норми. Вже майже не плаче і, що найважливіше, покінчила з хворобливою пажерністю. Навіть застелила своє ліжко й викинула різні дрібнички з «Ікеї». А коли вдягла свій фіолетовий, артистично розкошланий светр і велетенський кулон із символом Сонця, ми вирішили, що можемо на хвилю вийти з хати. Вона нічого лихого собі не заподіє. Мілена побігла на іспит (перший у тій сесії), Вікторія – до споживчої крамниці й цукерні за рогом, а я вирушила на пошуки телефонної буди.

– Я мушу нарешті зателефонувати до батьків і повідомити їм свою адресу, – сказала я Марії. – А може, й не доведеться повідомляти, бо я просто повернуся. Мене зустрінуть як блудну доньку.

– Тату? – почала я і змовкнула.

– Слухаю, – відповів він голосом, сухим, як піски Сахари.

Я хотіла сказати, що шкодую про свою втечу і що радо повернуся додому, до своєї кімнати та знайомих меблів. Хотіла, але не казати ж цього отак напрямець. Тож почала так:

– Я живу в подруг у Кракові, хочу дати тобі адресу й номер телефону.

– Не треба, – присадив мене тато. – Якщо ти вибрала таке життя, якщо ти нас зреклася, то ми зрікаємося тебе.

– Ага, – тільки й мовила я.

– Ти розчарувала нас, Вишеславо, змінивши факультет, – гнув він далі, – а своєю втечею розчарувала нас удвічі. Але ти доросла і мусиш розплачуватися за своє рішення. Що ж поробиш, якщо ти волієш притони й підозріле товариство.

І він поклав слухавку, доки я встигла пояснити, що аж ніяк цього не волію.

* * *

– Ти виглядаєш, наче хтось запхав тобі до черевиків десятикілограмові гирі, – зауважила Вікторія. – Що, телефонувала додому?

– Ну, – буркнула я, не в стані розвивати тему.

– Саме тому я так рідко телефоную до своєї мами, – продовжила Вікі. – Суцільні розчарування. А від минулого року я розмовляю з мамою тільки про погоду й ціни на ранню городину.

– А що тоді трапилося? – запитала я більше із ввічливості, ніж із цікавості.

– Ти і справді хочеш знати?

– Я хочу, – виявила зацікавлення Мілена.

– Ти це вже чула.

– Але хочу почути ще раз, бо знаю, що Вишня така прибита, що й сама не знає, чого насправді хоче.

– Це довга історія, ви маєте час?

Ми згідно кивнули головами.

– Ну то запускаймо плівку.

Чому Вікторія не любить звірятися

Вікторія поступила на соціальну реабілітацію в Познані. Через два місяці безтурботного студентського життя її викликали до адміністрації гуртожитку номер п’ять.

– Ти мусиш негайно звільнити кімнату, – почула вона. – Наш комп’ютер щойно видав перелік нелегальних мешканців.

– Ну та й що? – зацікавилася Вікі.

– Ну і те, що ти є в цьому переліку. Мусиш забиратися геть, – сказала комендантка, пофарбована нарудо студентка восьмого курсу спеціальної педагогіки. – Це, мабуть, просто, що ні?

– Просто. Але несправедливо.

– А тобі хтось обіцяв справедливість? Ну власне, – невідь-чого втішилася комендантка.

– То що мені тепер робити?

– Можеш написати заяву, щоб тобі надали місце. Але якщо, як ти стверджуєш, тобі його вже надали…

– Звісно, що надали, у вашому гуртожитку, – рознервувалася Вікторія.

– То, виходить, удруге ти його не дістанеш, – добила її дівчина за комп’ютером, бавлячись золотавим локоном.

– Ти можеш подати апеляцію, – озвався студент десятого курсу соціології, який підробляв у гуртожитку бухгалтером. – Але маєш небагато шансів. Місце зазвичай одержують ті, хто раніше тут уже мешкав.

– Але я саме мешкала, – з розпачем пояснювала Вікторія. – Аж до сьогодні.

– Краще тим не вихвалятися, – порадила комендантка. – Ти мешкала нелегально, і тобі може за це влетіти.

– Нехай спочатку влетить тому комп’ютеру, який це визначив, – гаркнула Вікі, і за мить її попросили залишити адміністрацію.

Почалася кривава бійка за куток. Але в середині семестру важко знайти щось годяще. На початку січня Вікторія вичерпала всі ідеї, де ще можна переночувати бодай одну нічку, й повернулася додому. Двері відчинила сама. Кинула «привіт» мамі, втупленій в екран телевізора, й повідомила, що тимчасово залишає навчання, бо не має чим платити за житло.

– Ти хоч раз у житті даси мені спокійно подивитися «Краплі кохання»? – крикнула мама.

– Вибач, – буркнула Вікторія, вішаючи плащ у коридорі.

– Ну і тепер я через тебе не знаю, чи сказав урешті Пйотр Альдоні про те, що їхній син має серйозні проблеми! Така важлива сцена! – зажурилася мама.

– Цю серію повторять завтра вранці, то й подивишся.

– Повторять, повторять, – рознервувалася мама. – Може, я не можу чекати аж до завтра.

– А може, Торочкова знає? – запропонувала інший вихід Вікторія.

– З Торочковою я не розмовляю, – буркнула мама. – І з Банасиковою теж.

– Тоді я вже і справді не знаю, чим тобі допомогти, – Вікторія безпорадно опустила руки.

– Чекай, чекай, – цитьнула на неї мама. – Зараз він, мабуть, їй скаже. Тільки не заважай мені.

Вікторія навшпиньки вийшла до кухні, де терпляче дочекалася закінчення серії «Крапель».

– Ну, він таки сказав, – повідомила мама, задоволена, що була присутня при розмові Пйотра з Альдоною. – Тепер вони разом дадуть раду проблемам сина.

– Це добре, – зраділа Вікторія. – А що поза тим?

– Пйотр дуже виправився. Він от уже три серії думає тільки про те, як допомогти синові.

– Чудовий батько, – визнала Вікі.

– Та вже не такий, як твій. Халамидник і трутень. Усе звалив на мої плечі. Самі турботи. А тепер ще й ти, напевно, привезла погані вісті.

– Не найліпші, – зізналася Вікторія. – Я повернулася, бо мені бракує грошей, аби знімати хату.

– Як це бракує? Ти не маєш грошей? – здивувалася мама.

– Не маю, – визнала Вікі. – Соціальної допомоги вистачає тільки на обіди, а з уроків я оплачую трамвай і сніданок із вечерею.

– Хіба ти не можеш знайти більше уроків?

– Я обклеїла оголошеннями ціле місто. Зголосилося тільки троє охочих.

– А якась інша праця? В крамниці, чи там прибиральницею…

– Мамо, я на першому курсі стаціонару. Мушу часом щось підготувати до семінару, вже не згадуючи колоквіумів і тестувань.

– Чому мені так не щастить? – Мама Вікторії витерла бірюзові повіки ганчіркою для посуду. – Чому мене це спіткало? Інші діти так швидко виростають і дають жити батькам. Твій татусь не вишле навіть листівки до свят, засів у тому своєму потягу і все має в носі. А я мушу мучитися і ще вислуховувати твої нарікання. Начеб не мала власних проблем. А я маю їх багато. Вугілля подорожчало. Торочкова знову залила нам балкон. І ще без угаву падає дощ.

Чотири дні опісля

Я повернулася після чергового іспиту і ледве дочовгала до ліжка.

– У нас страшенно зимно, – прошептала захриплим голосом, трясучись, як желе в хиткому диліжансі.

– Таж ми наставили обігрівачі на максимум, – здивувалася Вікторія. – Дивися, майже шістнадцять градусів. Тільки біля вікна десять.

– Можливо, це припізніла реакція на конфлікт із татом, – визнала я, натягаючи шерстяний светр і шапку-вушанку.

– Або ти підхопила десь грип. Тримай термометр.

– Мене теж якось дивно ламає, – озвалася Мілька. – І теж не найтепліше, а тим часом я щойно повернулася з-під турболамп.

– Поміряєш після Вишні, – сказала Вікі, лаштуючи наш довоєнний алюмінієвий чайник. – Ну, покажи той термометр, – простягла вона долоню. – Все ясно, сорок і дві десятих. Де у нас якісь ліки? А ти залазь до Маріїного ліжка, бо ж не будеш лежати на тому холодному матраці під вікном. Ти мусиш пропотіти, а ліжко Марії біля пічки. Я зроблю тобі чай.

– Зроби й мені, – попросила Мілена. – На полиці біля вікна стоїть слоїк малинового варення. Вчора я зробила цю безцінну покупку. І гадаю, що кілька слів визнання були б цілком до речі.

– Ти богиня, Мілько, але тепер зосередься на термометрі. І не махай так руками, бо він випаде тобі з-під пахви.

– А де лежатиме Марія? – запитала я після того, як Вікторія загорнула мене ковдрою аж по самісінькі брови.

– Переселимо її до Травки. Може, нарешті між ними спалахне іскра. Покажи термометр, русалко. Ну, гарні речі. Більш як тридцять дев’ять, і тебе не лихоманило?

– Тепер трохи є, але кажу тобі, я ж була в солярії.

– Натягай спортивний костюм, а потім під ковдру. Я принесу вам той чай і вийду по щось їстівне.

Вікторія вийшла, а ми залишилися самі, трясучись від холоду, кожна під своєю ковдрою. За годину до кімнати зайшла Марія.

– Я ледве допленталася, – простогнала вона. – У мене, здається, двісті градусів гарячки. Як негайно не ляжу, то зараз беркицьну. О Боже, а хто це в моєму ліжку?

– Я вже йду…

Я так різко сіла на матраці, аж запаморочилося в голові.

– Ходи до мене, – сказала Мілька, запрошувально відгортаючи ковдру. – Ми помістимося втрьох.

Я виповзла з-під ковдри й почалапала в бік столу. Оті вісім кроків ще ніколи не коштували мені таких зусиль. Начебто я йшла по Юпітеру.

– Але я й охляла, – прошептала я. – Це якийсь страшний вірус-мутант.

– А мене жахливо трясе, – поскаржилася Марія.

– То залазь до нас. Буде тепліше.

– Ні, я не люблю комун, волію вже трястись. А де Вікторія?

– Я вже тут! – Вікі заглянула до кімнати. – Купила багато соків, бо ви мусите поповнювати рівень рідини. Мушу сказати, що мене, здається, теж хапає.

– О Боже, хто ж тепер нами заопікується? – зажурилася Марія.

– Я стукала до хлопців. Вони запропонували купляти нам їжу, варити обід і терти спинку. Можуть також переодягати в піжамки й натирати груди скипідаром.

– Якщо так, то я повертаюся до тітки, – пригрозила Марія. – Мене не буде мацати чувак, який марнує життя на бійки з віртуальними коровами.

– Ірек анітрохи не зазіхає на твої груди, – озвався Травка, який саме завітав, щоб мати повну картину ситуації. – Він воліє Лару Крофт, а окрім того, поїхав на канікули до батька. Це я запропонував натирання, але тільки бажаючим і розпеченим.

– Розпечені-то ми всі, – просвітила його Мілька. – Майже сорок градусів.

– У мене тридцять вісім із половиною. – Вікторія сіла біля нас і заходилася натягати шерстяні штани.

– То, може, я теж поміряю, – шепнула Марія. Травка зразу підскочив до неї з термометром.

– Тепер тільки бракує, щоб розхворівся ти, Травко, – сказала Мілька.

– Це виключено. Я такий провуджений зіллям, що бактерії оминають мене десятою дорогою.

За два дні до свята Валентина

Бактерії, може, й оминають, але не віруси, а надто вірус грипу. Він заскочив Травку нині вранці і вклав його біля наших ніг. Тож хворіємо вп’ятьох, почергово кашляючи й зойкаючи через біль у горлі.

– Немає нічого гіршого, ніж нежить, який не можна висякати, – вихаркала Марія по сотій спробі витиснути бодай щось у гігієнічну хустинку.

– Є, – озвалася Мілька. – Нежить, який ллє навіть через вуха.

– Яке щастя, що поки я звалився, то встиг дзеленькнути до кузена, котрий працює лікарем на «швидкій», – повідомив нам Травка. – Він сказав, що надвечір загляне й подивиться, чи ми тут не симулюємо.

– Сподіваюся, що він принесе щось від гарячки, – шепнула Вікторія. – Я так палаю, що скоро забракне шкали на термометрі.

– І щось від кашлю, – додала Марія. – Я відчуваю, що мені зараз видере ліву легеню разом із серцем.

– Хто тут сказав слово «легеня»? – озвався з коридора понурий голос, і до кімнати енергійним кроком вмарширував щуплявий білявець у військовій куртці, підстрижений під «їжачка».

– А це і є обіцяна допомога у вигляді мого кузена Болека разом із аптечкою і стосом рецептів із печатками, – представив його Травка.

– Вітаю всіх жертв грипу, а також імовірних симулянтів. Хто перший на огляд? Попереджаю, що маю зимний стетоскоп.

– То, може, я, – зголосилась я. – Скорше сядеш, скорше вийдеш.

– Сідай отут і глибоко дихай, – наказав Болек, прикладаючи крижаний стетоскоп до моєї правої лопатки. – Решту групи прошу про абсолютну тишу.

– Не знаю, чи дам раду. Мене аж розриває, – поскаржилася Марія, але найближчі десять хвилин чесно боролася з кашлем.

– Ну, чудово. Грип із бронхітом, – поінформував мене Болек. – Хто наступний?

Зголосилася Мілька, Марія, потім Вікторія, а наприкінці Травка.

– Ваше щастя, – Болек усміхнувся лівим кутиком уст. – Я не викрив серед вас симулянтів. А тепер прошу наставити гарячі сідниці. Треба трохи збити вам температуру за допомогою перевіреного й дуже дешевого піралгіну.

– Перевіреного, але дуже болючого, – ойкнув Травка. – Ти сам казав, що деякі пацієнти під час ін’єкції перегризають ковдру.

– Авжеж, тому вразливим пропоную укол у вену.

– Я, здається, зараз зомлію, – засвідчила Марія.

– Без паніки. Це зовсім не боляче. Застромляємо тонюсіньку трубочку в вену і повільно вливаємо ліки. Синець мінімальний.

– Тепер я точно зомлію, – шепнула Марія і на підтвердження своїх слів сполотніла, як крохмаль.

– Для надвразливих я приготував свічки, – потішив її Болек. – Запихаєш дві якнайглибше. Хвилин п’ятнадцять опираєшся, щоб не побігти до клозету, й по всьому.

– Я попрошу укол, – озвався Травка. – Бо я гетеросексуал і такі великі свічки викликають у мене прикрі асоціації.

– А може, ти маєш щось від нежиті? – запитала Мілька. – Я відчуваю, що в мене зараз луснуть обидві гайморові пазухи.

– Маю, – Болек заходився порпатися в торбі. – Тільки припини курс через три дні, бо можеш дістати кровотечу.

– Я, мабуть, таки волію той нежить, хоч почуваюся достоту фатально, – простогнала Марія. – Начеб мала зараз відкинути копита.

– Якщо і видкинеш, то принаймні на людях, – озвався Болек, витягаючи з аптечки протизапалювальні ліки. – А не так, як одна старенька з Гути. Оце викликали мене вчора із житлового кооперативу, бо бабуся заборгувала квартплату за рік. Пішли вони до неї, але ніхто не відчиняє, скринька забита рекламними листівками, а крізь замкову щілину сотається дивний запах. Тоді вони викликали «швидку».

– А чому не поліцію? – запитала я.

– Бо так, – знизав плечима Болек. – Елементарні рефлекси. Болить у тебе палець на нозі? Викликаєш «швидку». Зупинився годинник? Викликаєш «швидку». Захряснувся у квартирі? Те саме. Тож викликали мене до тієї Гути десь близько сьомої вечора. Дзвонимо ми з Яреком, санітаром. Тиша. Ну то й виважили двері, а там, як у темниці.

– Певно, старенькій відключили електрику й усю решту? – здогадався Травка.

– Ну. Ярек посвітив запальничкою, залазимо всередину. А там, слухайте, вся підлога вистелена метровим шаром старого шмаття. Утрамбованого, як бетон.

– І що ти зробив? – допитувалася Мілька.

– Підтягнувся вгору й заповз до кімнати. Біля самого вікна стояв фотель, а в фотелі сиділа власниця нори. З мишачим гніздом у животі.

– Тепер ти вже перебрав, – укотре зойкнула Марія й вибігла до клозету.

– Чому вона така вразлива, ця ваша подруга? – здивувався Болек і спокійно повернувся до оповіді: – Я виписав свідоцтво про смерть, Ярек махнув з десяток разів чотками, і ми повернулися на станцію.

– А я гадав, що тільки нас чекає самотня смерть, – буркнув Травка.

– Чому саме вас? – здивувався Болек. – Ви якісь обрані, чи що?

– Не знаю, чи обрані, але стільки спеціалістів називає нас утраченим поколінням егоїстів і самітників, що, мабуть, доведеться їм повірити, – пояснила Мілька.

– Кожне покоління втрачене, – понуро ствердив Болек. – І ваше, й моє, і тієї старенької, що впродовж року чекала на фотелі. І в кожному поколінні люди самотні.

– Але колись вони цього не відчували, – озвалася Вікторія. – Прабабуся казала мені, що мешкала в маленькій хатині разом із батьками, дідусем, бабусею й п’ятьма сестрами й братами. А потім іще з чоловіком і трійкою власних дітей.

– Вона не мала часу думати про самотність, – пояснив Болек. – Мусила варити кашу, замітати глиняну долівку й годувати худобу. Якщо вже про щось і думала, то, певно, про те, аби добре виспатися. Поза тим, для таких роздумів потрібна дрібка тиші й спокою. Однак це зовсім не означає, що твоя прабабуся не була самотньою.

– Але якщо вона цього не знала…

– Ну так, невідомість – це найліпший із психотропів, – Болек усміхнувся. – Тому в наступному житті я хочу бути безтурботним усміхненим зайчиком. Найліпше пасхальним.

День святого Валентина

І далі хворіємо, всією компанією. Проти вечора нас провідує Болек і штрикає піралгіном. Марія як надвразлива одержує свічки.

– Чого ти нині такий смурний? – запитав Травка. Наче Болек щодня був вулканом оптимізму й надії.

– Проблеми на роботі, – буркнув Болек, вводячи мені ліки. – Я починаю серйозно замислюватися над зміною фаху. Тільки ким можна стати при такій вузькій спеціалізації? Прибиральником? Стриптизером? Ручним кравцем?

– Із таким голосом ти міг би бути диктором у фільмах про природу, – підказала Вікторія. – Найкраще в отих, що про види, що зникають.

– А що саме сталося, Болеку? – оговтався Травка.

– О, це довга історія. Не хочу вас знуджувати, молодь, котра звикла до коротких переказів у формі рекламного ролика чи відеокліпу.

– Черговий експерт з нашого покоління, – ущипливо сказала Марія.

– Соррі, у мене просто вихопилося. Бо я і сам не люблю узагальнень.

– Я знаю, – усміхнувся Травка. – Ти завжди мені говорив, що кожне узагальнення принижує видатні особистості.

– Але якщо серед нас таких немає, – скромно ствердила Мілена, – то ми й не відчуваємо себе надто приниженими.

– То ти нам розповіси? – попросила Вікторія. – Тобі полегшає, а ми дізнаємось, як виглядає справжнє життя.

– Гаразд, – Болек зручно вмостився в єдиному фотелі. – Я постараюся розповісти якнайкоротше і по можливості якнайбарвистіше, але не обіцяю, що це буде нагадувати рекламу чіпсів.

– Болеку!!! – гукнули ми хором.

– Ну так от, викликали мене вчора вночі до пацієнта. Його син гарчав у слухавку, що справа термінова і щоб ми швидше підіймали свої дупи, бо інакше він нам вуха пообриває. Ми виїхали на виклик. Через сім хвилин були на місці. Але ще якийсь час бовваніли, милуючись плодами божевільної уяви архітектора будинку, до якого нас викликали. По правді, там було дослівно все: галереї, колони, вітражі, грецькі статуї й гіпсові сарни. А також шпичасті вежі з мідною покрівлею. Там і справді було на що подивитися. Врешті Ярек оговтався й подзвонив до брами. Нам відчинила жінка, зодягнена, як покоївка із серіалу, і наказала почекати, поки вона зажене ротвейлерів до вольєра. Загнала, і по доріжці, посипаній рожевою рінню, ми зайшли до мармурового холу. Чекаємо хвилину, три, п’ять. Нарешті син пацієнта зволив вийти зі свого кабінету. Тільки заради того, щоб сказати нам, що ми мусимо й далі чекати, поки він закінчить ділову розмову.

– І ти це проковтнув? – здивувався Травка.

– Я зразу вивалив усе, що думаю. Що спочатку він наказує нам мчати, а тепер влаштовує якісь бавлянки. На що почув, що це він тут диктує умови. Бо, по-перше, він у себе вдома, а по-друге, є президентом закордонного концерну.

– А також скінченим хамом і придурком, – завершила Мілька, зворушена до глибини душі.

– Тож ми чекали в холі, вслуховуючись у заспокійливий плюскіт фонтана. Зізнаюся, що це мене трохи вгамувало. Мушу влаштувати такий у себе на станції, хоч хлопці і лякають, що, коли слухаєш цей плюскіт, частенько ганяєш до клозету. А крім того, це мала б бути портативна модель, щоб умістилася на столі в ординаторській. – Болек намацав у кишені блакитної лікарської блузи маленький аркушик і став щось креслити ручкою – подарунком від однієї фармацевтичної фірми. – Може, завбільшки з якийсь слоїчок з-під сметани…