Текст книги "Терпкість вишні"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)

Ми саме стояли на Плянтах, міркуючи, що робити далі. Де ще можуть висіти оголошення про нормальну хату для двох звичайних дівчат із Яґелонського університету?

– Ще ні, – попросила Мілька. – Може, ми щось таки надибаємо. Може, станеться чудо.

У цю мить на стежці з’явилася пара джинсів, а також витертий светр – усе це занурене в клуби зеленавого диму.

– Травко? – зраділа Мілька. – Що ти тут робиш?

– Гуляю. А окрім того, чекаю свого ділера. Він мав прийти ще годину тому.

– Рада тебе бачити. Ти зник так несподівано, ми навіть не встигли попрощатися.

– На знак протесту й солідарності з тобою, – пояснив Травка. – Нехай шукає квартирантів до двох кімнат.

– А де ти тепер мешкаєш? – запитала я.

– На Казимирі, у приятеля, фаната комп’ютерних ігор. Здається, поряд є велика хата, вільна від сьогодні. А ви де мешкаєте?

– Ніде, ми нічого не знайшли, – поскаржилася Вікі і скорчила міну дівчинки, в якої залишився лише один сірник.

– Тоді ви вже знайшли, – урочисто виголосив Травка. – Ласкаво просимо на Казимир.

День, на який призначено виїзд

Увесь дівчачий мотлох ми перетягли ще вчора, щоби швидше позбавити пані Квятковську від своєї присутності. Тут-таки перед одинадцятою, змучені, але щасливі, вимкнули коштовну люстру, зачинили антикварні двері, а ключ від апартаментів залишили під вибляклим хідничком. Як чемні дітиська. А сьогодні я допомагаю їм облаштуватися на новому місці. Мама дала мені для них кілька дрібниць. Фіранки, плед, якесь начиння.

– Як щось не знадобиться, то просто викинете на смітник, – сказала вона, спаковуючи речі до великого пакета. – А ти, Вишне, не хотіла б із ними пожити?

– Мабуть, що ні, – покрутила я головою. – Адже я маю свій дім, кімнату…

– А я радо переїхала б кудись на тиждень або хоч на кілька днів. – Вона на хвилю перестала пакувати речі й застигла, задивившись на безлисте дерево за вікном.

Я глянула на її сумне, бездоганно нафарбоване обличчя й подумала, що тепер настала та єдина, неповторна мить, аби сказати про зміну факультету.

– Мамо, – почала я, – той СНОБ був не найкращою ідеєю, хоч тато вважає…

Вона не дала мені закінчити.

– Не всі ідеї твого батька такі чудові. О Боже! Вже майже друга, а я ще не приготувала локшину для бульйону!

Ну так, завтра ж неділя. А в неділю в нас завжди бульйон із локшиною. Я зітхнула. Магічна мить проминула. Я закінчила пакувати плед і поїхала до дівчат.

– Велика кухня, – оцінила Вікторія, роздивляючись довкруги. – А радше кухня-лазничка.

– Добре, хоч унітаз поставили в іншому місці. Уявляєте собі? Одна смажить млинці, а інша какає.

– Я жила так колись, – згадала Вікі. – У Познані, поки перевелася до Кракова. Все було в одній кімнаті. Унітаз, газова плита, спальня, душ. І мешкали ми вчотирьох. Потім навіть уп’ятьох, коли Ґоську викинули з гуртохи.

– І давали собі раду?

– Запросто. Коли котрась ішла до вітру, решта виходила на балкон чи відверталася спиною й затуляла вуха. Все дуже культурно. Добре, – розглянулася Вікі кімнатою, – то де ми влаштовуємо лігво?

– Певно, на тому великому столі в кутку, – запропонувала Мілена. – Бо кам’яна підлога, либонь, не найліпше місце для вразливих нирок. А я виграла в лотерею саме такі.

– Стіл годиться. Треба тільки пересвідчитися, чи він стійкий.

– На таких ногах? – показала я на стовбури, які підпирали стільницю. – Швидше підлога завалиться, ніж той стіл.

– Тоді натягаємо матрац, – скомандувала Мілена. – Беріть його за кути. На рахунок «три» підіймаймо. Раз, два, і-і-і три, тягнемо! – Матрац звалився на стіл, збиваючи завої сторічної куряви.

– Треба трохи поприбирати, – зауважила Вікі через п’ятнадцять секунд після здійсненого факту. – Хтось стукає?

– Піду відчиню. – Мілька побігла до дверей. – Привіт, Травко. Ти став такий товариський. На старій хаті навіть носа не потикав із нори.

– Бо я мав сезонну депресію, – пояснив Травка, як завжди, занурений у величезну хмару, цього разу кольору баклажана. – Ой, як ви гарно влаштувалися.

– Не перебільшуй, – озвалася Вікі. – Ми тільки перетягли матрац, а Мілька повісила фіранки.

– І досить, – оцінив він. – То це фіранки? Вони скидаються на рибальську сітку російського виробництва.

– Ти влучив у «десятку», це і є сітка. Ми купили її з уваги на ціну, фактуру й цікаву колористику, – просвітила його Мілька.

– Ну, повний відпад, рожевий із фіолетовим, – визнав Травка. – А до речі, ті росіяни мають фантазію. Це ж треба було пофарбувати рибальську сітку в рожеве. Фантастика, правда ж?

– Не конче фантастика, – Вікторія кинула оком на сітку. – Але я помітила великий вплив іграшок із «гуманітарки» від німецьких домогосподарок. Ну знаєте, трохи зужиті ляльки Барбі, кольорові машинки без коліс, псевдосхідні пластмасові кулони…

– До речі, щодо східних оздоб, – сказав Травка. – Ви можете подивитися на мою кімнату. При нагоді заберете собі рожеву ширму. Вона пасувала б до ваших фіранок. То що, ідете?

Ми пішли. Травка витяг із кишені величезний оберемок ключів.

– І кортіло тобі замикати двері? – здивувалася Мілена. – Ти ж навіть не спустився на поверх нижче.

– Цей новий товар із Амстердама зробив мене страшенно недовірливим. Бляха, який же це? Здається, той великий, – ухопив він ключ завбільшки за ложку для взуття. – Так, підходить. Прошу заходити, тільки не хапайтеся за контакт. Може вдарити. Моя кімната навпроти. Ну як?

– О Боже! Але й декор. Де ти надибав стільки бордово-жовтих подушок?

– Розпродаж у торговельній галереї. Якщо купуєш сорок штук, одержуєш на шару золотий шнурочок.

– А накидка й балдахін? – запитала я, вражена багатством орнаменту.

– Одержав у подарунок від сестри мого сусіди. Їхня бабуся купила їх запівдурно. Класна чувиха. А як ворожить.

– Де в тебе кухня? – поцікавилася Вікі, вганяючи Травку у транс. Бо Вікі виглядає так, ніби харчувалася винятково квітами з небесних хмар. Вона прозора, ефемерна, гнучка і аж ніяк не асоціюється з кухнею.

– Кухня-лазничка. Зараз покажу.

– То ви тут купаєтеся? – запитала Мілена, показуючи на цебро, встановлене на конструкції з цеглин.

– Робимо такі спроби, але це вимагає циркових здібностей. По-перше, треба завантажитися до середини цієї, з дозволу сказати, ванни. Тут присідаєш навпочіпки й відкручуєш кран.

– А це душ? – Вікі торкнулася до брунатної гумової кишки, що стирчала зі стіни. – Ми мали такий самий у Вроцлаві, поки я перевелася до Познані. І бак на п’ять літрів. Треба було сильно напружитися, бо потім летіли шматки льоду.

– Тут те саме. П’ять літрів, і годину чекаєш на наступну порцію теплої води.

– А чому ви поставили цебро на цеглини? – запитала Мілька. – Ви любите хиткі конструкції?

– Любимо, але насамперед йшлося про стік води. Цебро вище від зливу, тому вода може спокійно собі стікати. І не треба її вичерпувати.

– Вигадливі хлопці, – з подивом шепнула Вікі.

– Ну, – втішився Травка. – А отам ліворуч кімната мого сусіди. Зараз я вам представлю чувака.

– То він удома? – здивувалася Мілька. – І ти замикав двері на ключ?

– Я ж казав, що останній час маю «зради». Треба поміняти ділера. Добре, ходіть. Грюк-грюк!

– Відчинено. Привіт усім, – відповів низький голос із-під стола. – Перепрошую, що не вилажу, але я саме почав міняти процесор. Боюся погубити гвинтики.

– Привіт, – воднораз сказали ми.

– Я чув, що котрась із вас втратила дах над головою через таємничу крапку?

– Так, це я, – відказала Мілена.

– Цікавий привід, – визнав Травчин сусіда. – Але кожен привід добрий, коли треба викинути квартиранта на вулицю. Я теж багато пережив на попередній хаті.

Попередня хата Травчиного сусіди

Вони мешкали вже другий тиждень, аж раптом в один жовтневий вечір у хаті з’явилася хазяйка пані Стадницька. Після короткого обміну люб’язностями й елегантними усмішками вона висунула пропозицію: або хлопці погоджуються на шістдесят відсотків надбавки, або виселяються протягом тижня. Вони не підписали наперед угоду і на прохання хазяйки вдавали перед сусідами ремонтну бригаду. Бо їй не баглося платити податки. За такої ситуації вибір був невеликий, і горе-квартиранти без вагання пристали на другу пропозицію, тобто на виїзд. Через день після свого візиту хазяйка провідала їх знов і з усміхом на бежевих устах заявила, що вони мають рівно двадцять чотири години, щоб винести свої речі. Пізніше вона повідомить поліції про те, що вони вселилися незаконно, і таким чином забезпечить їм безоплатну ночівлю в комісаріаті. Друзяка Травки, найсміливіший з усієї ватаги, ще намагався дискутувати:

– А чи можемо ми принаймні дізнатися, чому ви вирішили відмовитися від послуг нашої ремонтної бригади?

– Бо я не помітила поступу в ремонті, – просто відповіла хазяйка.

* * *

– А, до речі, – згадав Травка. – Ми тут балакаємо, а я вас навіть не познайомив. Це Ірек, спеціаліст з гвинтиків і віртуальних бійок із потворами.

– Мілена.

– Вікторія.

– Вишня.

– Класне ім’я, мою сеструху також звуть по-ягідному. Це тепер така мода?

– Якщо по правді, то мене звуть Вишеслава. Мій тато – великий шанувальник Шимборської, а також стовпів науки. Наприклад, професорки Ягодинської.

– Кристини, в дівоцтві Сіраклітина?

Постать під столом ворухнулася.

– Ти її знаєш?

– Я ні, бо замолодий. Але моя бабуся ходила з нею до ліцею. Чувихо, та Клітина була страшенно зацькована. Лантух негараздів, ще більший, ніж моя сестра. Вона хотіла кинути школу й випасати корів у Бескидах. Тоді бабуся викинула такий фортель: пообіцяла поворожити їй на картах. І стала плести горопашній Кристині, що на неї чекає наукове майбуття. Професорське звання, закордонні кафедри, тільки що вона мусить закінчити СНОБ. Тоді це ще називалося ВОДА.

– Звісно, – згадала я, – тато мені казав: Водолійство й Оповідання Дотепних Анекдотів.

– Точно, – підтвердив Ірек. – А стосовно тієї Кристини Сіраклітини… дівчина повірила у ворожбу, а решту ви знаєте. Професорське звання, публікації, закордонні кафедри. Саме тому я ніколи не ворожу в бабусі.

* * *

А я охоче довідалася б про майбутнє, дізналася б, що мене чекає через п’ять років. Чи буду я щаслива й фахово зреалізована? Чи вийду заміж, чи збудую будинок, чи посаджу дерево? І чи мій тато гідно перенесе звістку про зміну факультету?

За тиждень до Андрія

Ми закінчили ущільнювати вікна. Тепер сидимо на кухні, гріючи замерзлі ноги в мідниці з гарячою водою. Дивимося на перший сніг й розмовляємо на серйозні теми.

– І що з тією стипендією? – прагнула дізнатися Мілька.

– Як і завжди, у подібних сутичках із колективом програє одиниця.

– Може, ти ще не повинна здаватися?

– Ти гадаєш, я можу це зробити? – поцікавилася Вікторія. – Облитися бензином перед секретаріатом? Узяти в заручники ректора?

– А скільки тобі не вистачило до стипендії?

– Дві сотих. Я була другою під рискою.

Дві сотих

Середній бал 4,75. Дванадцять іспитів, три з них – на шість. Якби їй зарахували ті «шістки», вона мала б рівно п’ять балів і найвищу стипендію. А так вона була другою під рискою. Стипендію призначали від 4, 77, бо тут пролягла межа для тридцяти відсотків найліпших студентів. Упродовж останнього місяця Вікторія відвідала ректорат, деканат, а також секретаріат. І скрізь її відсилали вище чи нижче.

– Мені прикро, але рішення про визнання «шісток» приймає ректор, – поінформувала її деканша.

– Я щось вирішую? – здивувався ректор. – Я щомісяця одержую жалюгідну платню. Такі питання вирішуються на факультеті.

– Звичайно, я, мабуть, помилилася. «Шістки» затверджує університетська комісія, – пригадала собі деканша.

– Ми тільки встановлюємо стелю, від якої призначається стипендія, – одноголосно заявили члени комісії. – Ти мусиш написати заяву на ім’я ректора.

Отож Вікі нашкрябала благальну заяву про визнання трьох «шісток». Написала, що перебуває на утриманні самотньої, матеріально не забезпеченої матері, що вивчає на п’ять курсів більше, ніж вимагається, що обирала найскладніші предмети, а не «халяву», де ставлять «п’ятірки» за поодинокий зблиск інтелекту в лівому оці, зграбні ніжки чи повний обіцянок усміх. Насамкінець додала:

«Я знаю, що існують певні правила. Але існують також і ситуації, за яких треба бачити щось більше, ніж суворі межі, середні бали, стелі. Тоді не складно дотримуватися правил, це може зробити кожна машина. Складно помітити людину й дійти людського рішення. Сподіваюся, що пан ректор не виявиться машиною…»

Два дні очікування на людське рішення. Вона примчала до ректорату від самого ранку. Взяла з рук секретарки свою заяву й зиркнула на резолюцію. Спочатку якісь закреслення, потім виразне: «Не затверджую». Знайома з комісії зізналася, що ректор вагався (звідси ті закреслення), але деканша сказала, що й мови не може бути про визнання «шісток».

– Тоді довелося б усе перераховувати від нуля, бо ж інші теж мають якісь «шістки». Звідки відомо, що ця студентка ввійшла б до тридцятивідсоткової межі? Не варто зчиняти галас через кількасот злотих.

* * *

– А коли я прийшла до неї на чергування, – закінчила Вікторія, – то почула, що людина вчиться заради себе, а не заради грошей. І що я повинна вдовольнитися усвідомленням, що «шістки» так гарно виглядають у заліковці.

– Як зірочки в зошиті першокласника, – сказала Мілька. – І саме стільки означають.

Три дні до Андрія

Сьогодні я складала письмове тестування. Жахливо нервове через таку собі Зофію Бідосю. Мілька застерігала мене щодо неї.

– Тримайся від неї подалі, – сказала вона, не вдаючись у компрометуючі для Зофії подробиці.

– А щось конкретніше?

– Скажу тільки, що Зоська – це довершений гібрид піраньї з ракетою. Кровожерна, бездушна і пре вперед.

Ну і сьогодні я мала нагоду пересвідчитися, що в цій характеристиці немає й тіні перебільшення. А все почалося досить невинно. Зоська запитала, чи можна їй сісти біля мене.

– Бо розумієш, – затріпотіла вона ультрамариновими віями, – я майже нічого не знаю, а ти, здається, завжди прекрасно підготовлена.

– Сідай, – зраділа я, що хтось урешті мене помітив.

Бо досі мої спроби контакту з власною групою виглядали таким чином:

Спроба 1

– Привіт усім, його ще немає? – промовила я в очікуванні доктора Цвіркуна.

– Ні, п’ятнадцять хвилин почекаємо, і треба робити ноги, – ліниво відповіла група.

– Ви потім кудись ідете?

– Може…

Спроба 2

Перерва між парами.

– Як бачу, в тебе подібна авторучка, – роблю я сенсаційне відкриття. А все заради того, щоб зав’язати контакт.

– Не зовсім, – цідить власниця авторучки. – Моя фірмова, з раритетної «паркерівської» серії, а твоя…

Вона милосердно не сказала, де було виготовлено жалюгідну підробку її безцінного «паркера». Шкода, бо я охоче дізналася б.

Спроба 3

– Слухай, ти маєш конспект попередньої лекції? – зачепила я симпатичну дівулю з кумедною, коротко обтятою гривкою.

– Маю.

– Це класно…

– Але я не позичаю своїх конспектів конкурентам.

– Конкурентам? – здивувалась я.

– Ти ж знаєш, що іспит складає тільки тридцять відсотків найкращих.

Тепер уже знаю. Я хотіла подякувати за інформацію, але дівуля буркнула, що я заважаю їй писати курсову, повернулася на п’ятах і вшилася з аудиторії.

Нічого дивного, що відверте прохання Зофії страшенно мене втішило. Від розчулення я навіть забула, що переді мною гібрид піраньї з ракетою. Може, тому, що цей гібрид мав милу усмішку й гарненьку безрукавку в блакитні ромби? Я посунулася так, щоб Зося мала якнайбільше місця. А відразу після цього прийшов Цвіркун і за допомогою збуджених асистентів роздав тести.

– Нагадую, що кожен, кого прихоплять на списуванні, автоматично одержує незадовільну оцінку.

Важко, але я не мушу наражатися на такий ризик.

– Та, котра дасть списувати іншим, також, – додав Цвіркун, і мені здалося, що він глипнув у мій бік.

Тепер уже мушу. І наражатимуся, щоб не чутися новенькою в домі Великого Брата.

Тестування почалося. В аудиторії було чутно лише тихі кроки асистентів, котрі ліниво прогулювалися між рядів. Один із них зупинився біля нас і ласкаво вдавав, що не бачить, як я допомагаю Зосьці. Коли він відвернувся, заслоняючи нас від Цвіркуна, Зоська шепнула, щоб я підказала їй наступні відповіді.

– Я ще не знаю. Мушу подумати.

– То поквапся, – просичала вона. – Зосталося тільки п’ять хвилин.

– Студентки з п’ятого ряду, – почули ми раптом. – Я прихопив вас на співпраці.

– Але, пане доктор, – Зофія підвелася, поправляючи свою блакитну безрукавку, – я саме пояснювала товаришці, що вона повинна писати сама, а не зиркати безупинно в мою роботу. Вона робить це від початку тестування.

– І ви не реагували?

– Я не хотіла доносити. Хоч знала, чим ризикую…

– Розумію, – гмикнув Цвіркун, – в такому разі попрошу студентку у вишневій безрукавці здати свій тест.

Я мовчки підійшла до кафедри й поклала роботу.

– О, а ви не так мало встигли написати, – зауважив він. А я замість боронитися просто нерухомо бовваніла, як гіпсова фігурка паяца на меблевій стінці у вуйка.

– Чи можу я втрутитись? – озвався раптом один із асистентів, той, що заслоняв нас перед проникливим поглядом Цвіркуна. – Мені здається, що сталася помилка. Так склалося, що я тривалий час стояв поблизу цих дівчат…

– Ну так, ніхто не байдужий до юних пругких тіл в обтислих безрукавках, – зітхнув Цвіркун. – І що ви там нагледіли, колего? Окрім принадливості цих тіл?

Асистент щось шепнув просто у волохату вушну мушлю доктора Цвіркуна.

– Справді?

– Гадаю, в цьому легко пересвідчитися, пане доктор. Досить опитати обох студенток.

– Ніби так, – Цвіркун покивав своєю великою, повною застарілих визначень головою, – тільки я щось не маю настрою, а ви… ну що ж, вас можна запідозрити в небезсторонності.

– Тоді нехай це зробить мій колега Русинек, матиме хоч якусь розвагу, бо він уже двадцять хвилин втуплюється в підлогу і длубається в носі.

– Коли так, то прошу покликати його до мене. І студентку Блакитну також, – милостиво погодився Цвіркун.

Через годину ми покинули кабінет Цвіркуна. Я з «четвіркою» з плюсом, а Зоська… ну що ж, із незадовільною оцінкою.

* * *

– Буцімто я повинна відчувати задоволення, – звірилась я Травці. Зустріла його перед брамою будинку і встигла переповісти цілу подію.

– Задоволення? – здивувався він. – Це звучить жахливо, як цитата з підручника сексології. Насамперед ти повинна відчувати величезну втому. Я чув, що Русинек – це кандидат на справдешнього нудьгаря. Він вів пари у Мільки.

– Щось у тому є, – визнала я. – Після більшості усних іспитів я відчуваю дивне невдоволення…

– Комплекс відмінника, так? – усміхнувся Травка. – Коли тебе як слід не вичавлять, ти почуваєшся недолюбленим… Яке щастя, що мене подібні проблеми не стосуються, відколи я вступив у нескінченний період дозрівання.

– Я, на жаль, завжди відчуваю невдоволення. Але не сьогодні. Русинек був на висоті. Хоч я, ясна річ, воліла б нормально написати тест.

– Ну що ж, зараз суперництво не оминає навіть дівчат. Ознака нашого часу. І це весь час загострюється.

– Припини, ну не всі ж такі.

– Не всі, – погодився він. – Приміром, Вікторія, але на це працювали цілі покоління з-за східного кордону.

– Із-за східного?

– Дідусь із бабусею Вікі були росіянами чи білорусами, а котрась із прабабусь, здається, походить з Естонії. Було кому переказати їй у спадок безцінні гени спокою й упокорення.

– Я думаю над тим, що переказали батьки мені.

– Мені мій старий переказав слабке волосся, страх перед стабільністю й алергію на молоко.

– Напевно, ти маєш від нього й кілька цінніших рис, – спробувала я його розрадити.

– Напевно, – погодився він. – Тільки от іще не знаю, яких саме. Але попереду ціле життя, аби про це довідатися, – він усміхнувся. – Ідеш до дівчат? – За кілька хвилин ми зупинилися проти дверей квартири.

– Ну. Хочу сказати Мільці, що вона не помилялася щодо тієї Зоськи.

– Мілена рідко перебільшує, – визнав Травка. – А якщо й перебільшує, то хіба зі своїм виглядом.

І він побіг униз.

– Грюк-грюк, ви вдома?

– Залазь, ми собі балакаємо.

Наче вони могли займатися б чимось іншим. Я поволі стягнула чоботи, а дівчата повернулися до розмови.

– І давно ви розійшлися? – почула я.

– Ой, давненько, – Мілена поставила чайник. – Понад два місяці. Я вже майже забула, як він виглядає.

– Так-так, а в серпні світа за ним не бачила, – кпила Вікторія, відкорковуючи бляшанку з консервованим алое. Вікі полюбляє вишукувати у крамницях чудернацькі продукти.

– Авжеж, не бачила, але мусила щось із тим зробити, коли він зник із мого життя, інакше я від вересня мала б ходити у чорних окулярах і з собакою-поводирем.

– А що він тобі сказав? Хочеш трохи алое? На смак, як сироп.

– Ні, – здригнулася Мілька, – нічого він не сказав. Заявився до Маркусової хати, зі зневагою глянув на мене й вибіг. Подумав, що я його зрадила. А колись на самому початку він сказав, що не вибачає зрад.

– Але він собі дозволяв, – зауважила Вікі, виловлюючи з бляшанки білуваті драглисті шматочки.

– Це були не зради, він просто мусив якось урізноманітнити своє життя. Зустрічався для годиться, аби яйця полоскотати.

– Я так гадаю, що він зустрічався винятково заради своїх яєць. Бо вони заволоділи його мозком. Наскільки в цьому випадку взагалі доречно говорити про якийсь там мозок.

– Ви можете мене втаємничити? – попросила я, заінтригована історією Мільчиного роману й таємничої людини без мозку.

– Добре, але треба посунутися на якихось півтора року назад.

Півтора року тому

Мілена була однією з багатьох миршавих випускниць середньої школи десь там у східній Польщі. Попри вражаючі успіхи в навчанні (середній бал атестата 5,5, участь у різних олімпіадах та конкурсах), відчувала, що в її залагодженому житті бракує дрібки чогось іншого. Може, самого життя? Саме тоді вона потягнулася по чергову книжку Мілана К. і натрапила на пасаж про погляди. На сторінці 202 прочитала, що люди потребують, аби хтось на них дивився. Одні жити не можуть без поглядів безіменної юрби, тому стають зірками MTV чи героями експериментів на кшталт: «Покажи світові свої тельбухи й брудну білизну». Інші вдовольняються меншою кількістю. Вони полюють на погляди у клубах і на дискотеках, організовують гучні гулянки з будь-якої нагоди чи переселяються до маленького містечка, завдяки чому потрапляють у епіцентр сотень поглядів. Затьмарених алкоголем, пожвавлених сусідською цікавістю чи добрячою порцією кокаїну. Але завжди поглядів знайомих. Є й такі, яким вистачає погляду коханої істоти. Коли та йде, вони розпачливо шукають їй заміну, щоб утекти від страхітливої порожнечі. І, врешті-решт, остання група, вимираюча: мрійники, котрі живуть під уявним поглядом неприсутніх осіб. Середньовічні лицарі, котрі заради дами серця хапалися за меч і товкли супротивника, аж поки той починав нагадувати паприкаш у погнутій бляшанці. Вояки, котрі заради укоханого короля, що вилежувався на ведмежій шкурі у віддаленому на сотні кілометрів замку, позбавляли життя сотні власників зненацька заскочених поганських очей. Мілена усвідомила, що вона теж не ладна жити без поглядів. Ще не знала, яких саме, але просто не ладна і баста. Вона вирішила це змінити й дійшла такого рішення: треба зрештою вистромити носа з-під ковпака, встановленого її надто дбайливими батьками. Вдруге від новорічного балу і вперше від випускного вона вибралася на дискотеку до «Пристрасті». Там зустріла Маркуса, котрий досконало опанував мистецтва пірсинґу, татуажу, а також зваблювання наївних тинейджерок. Це саме Маркус пояснив їй, якого штибу поглядів вона потребує.

– Ти потребуєш, аби чуваки пожирали тебе очима. Молоді й старі. Знайомі і геть чужі… То коли ти прийдеш до мене на татуаж, мала?

Таким чином Маркус створив п’яту категорію, а водночас новий образ Мілени. За кілька тижнів перетворив сіру мишку на феєричне поєднання Кайлі Міноуґ, Барбарелли та вишуканих трансвеститів із дискотек східної Швеції.

Цілих півроку він поклонявся Мільці, як і кожен Пігмаліон, задоволений своїм твором. Потім випустив її на пробний променад на Плянти. І там покинув. З місяць Мілена проплакала, аж урешті згадала про свою життєву місію: вона повинна колекціонувати липкі погляди захоплених чоловіків (а подекуди й жінок, чому б і ні?). І колекціонує.

* * *

– А що з іншими хлопцями? – запитала я.

– Їй трапляється один на кілька місяців, – поінформувала мене Вікі. – На жаль, кожен із них нагадує Маркуса: перевага форми над змістом і яєць над мозком.

– А той останній?

– Такий самий, як і решта, – відперла Мілька, виловлюючи огірок із велетенського слоїка. – До того ж ревнивий. Саме тому ми й розійшлися.

– Що трапилось?

– Я домовилася з Маркусом на татуаж. Робертові про це анічичирк, бо це мала бути несподіванка до Дня хлопця. Його колишня розповідала, що Роббі страшенно тягнеться від татуажу біля кісточки, який просвічує крізь сітчасті панчішки. Ну і я вирішила наколоти собі полум’яне серце, простромлене блискавками. Уявляєте, як геніально це виглядало б? – вона відкусила шматок огірка, цвиркаючи розсолом на стіл і довкілля.

– Ти мусиш так цвиркати? – фекнула Вікі, витираючи обличчя.

– Я ж не винна, що трапився такий порохнявий. Тато знову експериментував при заквасці.

– І що? – запитала я.

– Як завжди, вийшли справжні бомби. Набиті розсолом, як бочки.

– Але що з Маркусом?

– А, з Маркусом. Прийшла я до нього, всілася, ми стали згадувати минуле. Як було кльово і взагалі. Він розм’як, став шкодувати, що покинув мене тоді на Плянтах, бо наступна Галатея обскубала його, як гусака. І раптом каже, що не візьме грошей за татуаж. Хоче тільки поголити мені ніжки.

– Він так і сказав: «ніжки»?

– Ну. Мене це так розчулило, що я погодилась. Тоді Марко вичавив пінку, мою улюблену лимонну – і до діла. А тим часом Роббі думав, що я на заняттях, і поїхав до батьків у Нову Гуту. Його старі, як виявилося, мешкають на Скарпі, в сусідньому з Маркусовим будинку. Вмостився він собі у фотелі проти телевізора, відкоркував пивце. Повний релакс. Глянь у вікно, а там якась дівуля з намиленими ногами й татуйований чувак без сорочки, зате з бритвою.

– Чиста перверзія, – підсумувала Вікі.

– Ну, тож він підійшов до вікна, аби бачити, що буде далі. Дивиться, а то я. Тоді він вискочив із будинку, вирахував вікно і знайшов Маркусову хату. Той саме закінчив голити мені одну литку, коли ввірвався Роберт. Глянув, спопелив мене поглядом і вибіг. Я кричала йому вслід, але не буду ж ганятися за чуваком із намиленою ногою. У Маркуса так трусилися руки, що я відмовилася від татуажу. А все через дурнуваті ревнощі.

– За десять років ти будеш дякувати долі, що він вчасно прибіг. Досить, що ти маєш кажана на півсідниці.

– Як на мене, то це дільниця стегнової кістки, але я не маю настрою на анатомічні дискусії.

– І ти потім не дзвонила до Роберта? – запитала я.

– Двічі, але він затявся і не брав слухавку. Для нього зрада – це смерть стосунків. Він виклав мені всі правила гри на першому ж побаченні.

– Ну то й халепа. Ти мусиш знайти когось іншого.

– Що з твоїм виглядом… і невибагливими вимогами, – додала Вікі, – не завдасть клопоту.

– Сподіваюся, цього разу трапиться хтось змістовніший, – зітхнула Мілька. – А як там твої пригоди з хлопцями, Вишне?

* * *

Я і хлопці. Цьому можна присвятити шістнадцятисторінковий зошит. У два рядки.

Пригода перша: випускний бал, який я протанцювала з Мацеком. Загалом сімнадцять танців, з яких чотири повільні. Впродовж наступних двох тижнів Мацек підкидав мені на хідничок квіти, вкрадені з довколишніх клумб. Я вмирала від страху, що його зловлять, і від сорому, що доведуть моє поплічництво у злочині. Потім Мацек поїхав на вакації, а коли повернувся, то став приносити квіти моїй сусідці.

Пригода друга: спільні молитви на вервиці з Міхалом з ІІІ-е. Ми приходили до костелу порізно, але о тій самій порі (призначення?). Сідали поряд, у бічному нефі і разом проказували чергове коло на одній вервиці. В листопаді Міхал зник. З’явився допіру в березні. Під час хресного ходу. Я вже хотіла до нього підсісти, коли побачила, що він не сам. Обіч нього заклякла моя сусідка.

Пригода третя: мовний табір на канікулах перед випускним класом. Три тижні флірту із симпатичними американцями з безглуздими блакитними очима. Я від початку розуміла, що це знайомство не має шансів перетривати осінні приморозки. Але коли табір закінчився, а безтурботні американці покинули Польщу, я за тиждень обгризла собі всі шкірочки на нігтях лівої руки. До живого м’яса.

Пригода четверта: все ще чекаю.

Хоча, з іншого боку, зовсім ні. Я вища за це. Мене смішать псевдоромантичні зізнання про половинки душі. Про те, що я є тією одною-єдиною, вимріяною. Жалюгідно і якось надто паперово. А я хочу чогось справжнього. І колись це неодмінно знайду.

За два дні до Андрія

Травка стверджує, що саме знайшов жінку, котра наповнить глибоким сенсом його безтурботне життя. Вона ще про це не знає, але він уже над цим працює.

– Для початку велике прохання до вас, дівчата, – почав він.

– Ну? – підохотила його Мілена.

– Чи могла б Марія пожити якийсь час із вами? Вона щойно посварилася з тіткою, й вони вирішили відпочити одна від одної.

– А чому ти не запросиш її до себе? – запитала Мілька. – Ти маєш таку велику кімнату, вже не згадуючи про ложе.

– Власне йдеться про ложе. Я боюся, що коли Марія його побачить, то матиме невластиві асоціації. Може, навіть відчує тиск із мого боку. А я хочу, щоб усе розвивалося поволі, без надмірного поспіху. Ну а крім того, побоююсь, що ніхто не витримає зі мною в одній кімнаті довш як три тижні.

– Чому?

– Через ранкове прокидання.

Травчине ранкове прокидання

Процес розпочинається опівночі. Тоді, коли Травка наставляє свій улюблений російський мідний будильник. Годинник завбільшки з великий баняк, цокання якого нагадує відлуння кінських копит на мокрому асфальті, а дзвінок годен розбудити минулорічний труп. Але не Травку – тому для підсилення ефекту він умощує будильник на великій тарелі. Близько восьмої розлягається приголомшливий подзвін. Розлягається й триває кількадесят секунд, доки Травка розплющить одне око. Тоді він вимикає дзвінок і наставляє будильник на восьму десять, а потім почергово: на восьму двадцять, сорок, п’ятдесят – і так аж до одинадцятої. Тоді Травка зривається з жахом, що знову проспав ранкові пари.

* * *

– То як буде з Марією?

– Гаразд, – погодилися дівчата, – але розкажи нам щось про неї. Яка вона є і взагалі.

– Вона феєрична, – запалився Травка. – До того ж ніякої приземленості. І грала в кіно, я вам казав?

– А кого? – зацікавилася Мілена.

– Провінційну злодійку, що цупить столові прибори в супермаркеті.

– Його десь показували?

– Ні, то був фільм-інструкція для великих магазинів і гуртовень, але Марія вважає, що нові ролі посиплються на неї, як конфеті. Тому вона дуже вимоглива стосовно пропозицій. Нещодавно відмовилася знятися в попсовому кліпі для телебачення.

– Вибаглива, – визначила Вікторія.