Текст книги "Терпкість вишні"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

– Розумієш, Кісточко, – потер він червоні від квіткового пилку очі,– мене останнім часом трапилося кілька «четвірок». А знаєш, що це означає для дитини, визнаної геніальною?

Знаю. В ліцеї я збиралася вчинити з такого приводу самогубство, проковтнувши упаковку вітаміну С. Усе обійшлося болем у шлунку й сечею лимонної барви.

– Я виправлю ті «четвірки», – запевнив він. – Але не хочу зараз шокувати маму. Особливо тому, що вона готується до чергового підвищення по службі і дуже хвилюється.

– Напевно, ти розповідаєш усе це мені не просто так, – здогадалась я.

– Йдеться про батьківські збори. Один-єдиний разочок.

– І за кого я маю себе видавати?

– Ні за кого. Наша «кера» не вимагає довгих пояснень. Коли вона прочитає моє прізвище, ти просто скажеш «Є», і цього досить. Потім вислухаєш кілька дурнуватих зауважень, забереш табель з оцінками – й по всьому.

* * *

Ну як я могла не піти? Поїхала до тієї школи зразу після пари з основ викладу абсурдних поглядів. Дещо запізнившись, забігла до класу й усілася за першу парту, бо всі інші зайняли стурбовані татусі й матусі. А також чимало дідусів і бабусь, а може, просто репетиторів, зворушених долею своїх учнів.

– Ти за кого прийшла? – Хлопець із сусідньої парти штрикнув мене ручкою.

– За Мілоша Янечко, – шепнула я якомога тихше, щоб не привертати уваги вчительки.

– А я за Асю Вітовську. Підтягую її з фізики. Батьки вже півроку за кордоном, а бабуся не може, бо йде на засідання клубу любителів ігуан.

– А я за батьків Пйотрека Мацейки, – озвалася дівчина, що сиділа позаду нас. – Він схопив кілька «четвірок» і боїться реакції свого амбітного батька.

– Я можу попросити тиші? – мовила класна керівничка, окидаючи нас стомленим поглядом заслуженого педагога. – Отож вітаю всіх присутніх і… – зиркнула вона на годинник, – перейдемо до конкретики. Може, прочитаємо список і я зразу видам табелі? Адамський Войтех.

Із-за другої парти під вікном підвелася невисока брюнетка.

– Є.

– Добре, – буркнула керівничка, ставлячи помітку у своєму нотатнику. – Що ми тут маємо… Підробляв записки від батьків, розбив акваріум із вуалехвостами. Гроші повернув. І все. Наступний: Бондар Марек!

– Є, – озвався бородатий чоловік. Нарешті чийсь батько, хоч певності й немає. Може, Бондар Марек відправив на збори сусіду?

– Добре. Зауважень немає, – сказала вчителька, а представник Марека так зітхнув, що аж ворухнулися папери на столі. – Цибуляк Анна. Немає? В такому разі наступна: Дубель Домініка!

– Цікаво, що накоїв мій підопічний, – шепнула дівчина, яка сиділа зі мною за партою. – Хоч би тільки не платити за якийсь там акваріум.

– Моя взимку зліпила сніговика на шкільному ґанку, – озвався репетитор Асі Вітовської. – А замість морквини застромила аркушик із написом «Директор».

– А мій Пйотрек дав у газеті оголошення про кастінґ до реаліті-шоу, і о восьмій ранку під школою зібрався такий натовп, що довелося скасувати перших три уроки, – зітхнула жертва Мацейки.

– Дорогі батьки, я і справді прошу тиші, – гукнула класна керівничка, аж ми скулились, як першокласники. – Дякую. Янечко Мілош.

– Це я, – бовкнула я, підводячись з крісла, – тобто є.

– Добре. Що ми тут маємо…

Я відчула себе, як учень, який чекає на так зване допоміжне питання. Таке питання зазвичай допомагає вчителеві дійти справедливого рішення і вліпити «двійку».

– Мілош дуже іронічний. Задає злостиві питання. А на прохання дати щоденник відповідає: «Це не має сенсу, прошу пані, бо моя мама не читає зауважень, а я з роками перестав сприймати критику».

Червона від сорому, я схопила табель і пішла до своєї парти. Коли трохи охолонула, переглянула оцінки. Три «четвірки» серед моря «двійок» і «трійок». Поза тим, я виявила кілька «одиниць». Ну, начувайся, Мілоше!

* * *

– Не треба так кричати! Твій вереск не підвищить моїх оцінок, – зауважив Мілош досить спокійно як для одинадцятирічного хлопчика, упійманого на ошуканстві.

– Ти казав, що маєш тільки три «четвірки»! – гукнула я в слухавку.

– Так я і маю.

– А вся решта? Ті «двійки» та «одиниці»?

– І через це ти так пінишся? – здивувався Мілош. – Бо дійсність не відповідає твоїй ідеалістичній уяві?

– Юначе! Зостав свої цинічні зауваження для товаришів з дитячого майданчика! – гримнула я. – Краще подумай, як ми повідомимо про це твою маму.

– Я їй не скажу, – затявся Мілош. – Не терплю цього розчарування в її очах. Ну, знаєш, коли вона довідається, що я не геній.

– Мене от тільки дивує, як вона могла обманюватися так довго? Хіба вона не бачила твоїх табелів?

– Раніше я мав згідливіших репетиторів, – зізнався Мілек. – Вони писали за мене контрольні. А потім прийшла ти – і все закінчилося.

– Я тобі вже пояснювала чому.

– Знаю, знаю. «Якщо тебе скрізь возять, ти розучуєшся ходити, бо не мусиш послуговуватися ногами. А потім уже не можеш, навіть якщо хочеш».

– Ну бачиш! – зраділа я. – Ти запам’ятав!

Я хотіла, щоб він послуговувався ногами. Поки не пізно.

– Все чудово, – зітхнув Мілош. – Просто вже два роки, як я не маю жодних кінцівок, розумієш?

Середина травня

– І що мені тепер робити? – розмірковувала я вголос. – Найгірше, що ці «двійки» Мілош має з іспанської та «інґлішу». Як я поясню це його матері?

– Хіба ти не знала, як він вчиться? – здивувалася Марія.

– Він казав, що все в порядку! А з тим, що задавала йому я, справлявся блискуче! Звідки я могла знати, що в нього такий завал у школі?

– Бідний малий, – озвався Травка. – Добре, що в такому віці людина не забігає так далеко в майбутнє. Він іще не знає, що чекає на нього в червні.

– Припиніть! – ухопилась я за голову. – Що ж мені робити?

– А давай я їй скажу, – запропонував Філіпп.

– Як це ти?

– Нормально. Піду і скажу. Я такий.

– То, може, ми всі підемо? – сказала Мілька, зворушена Філіпповою відвагою. – Або принаймні відпровадимо тебе під самий паркан.

День опісля

Ми пішли. Всі, крім Ірека, бо він, уражений станом своїх успіхів у навчанні, зборов нехіть до ворожби і вирішив відвідати бабусю. Повернеться завтра, хіба що ворожба виявиться несприятливою.

Згідно з Мільчиною пропозицією, ми відпровадили Філіппа аж до огорожі. Там зупинилися під обстрілом недовірливих поглядів спітнілих охоронців.

– Я мушу піти з тобою? – вже всоте запитала я Філіппа.

Він покрутив головою.

– Я залагоджу це сам.

Охоронці, почувши слово «залагоджу» зібгали кремезні п’ястуки. Філіпп без вагання наблизився до них. Вимовив кілька заклять, які, судячи з усього, подіяли, бо йому дозволили зайти до печери лева. Десять хвилин опісля він вийшов у супроводі прощальних усміхів розслаблених охоронців.

– Уже по всьому, – сказав він. – Ходімо на пиво? Тут неподалік є класна пивничка. Колись і я таку матиму.

– Але що було в Мілоша? – допитувалася найбільш зацікавлена, тобто Мілена. Я не годна була видобути із себе бодай звук.

– Усе гаразд. Але вдаючись до мови реклам прокладок, на малого чекають так звані критичні дні.

– Що ти сказав його матері?

– Правду. Що за гаданою Мілошевою геніальністю криються контрольні, написані його нужденними чи користолюбними репетиторами.

– О Боже! – простогнала я.

– Наразі вони, мабуть, відмовляться від твоїх послуг, – повідомив мені Філіпп. – Бо Мілошева мама шукає винних, де тільки можна. Вона згадувала навіть про безнадійні гени свого відсутнього чоловіка.

– Може, ми вже підемо на те пиво? – озвався Травка, побачивши мій вираз обличчя. – Я ставлю.

* * *

– І що ти тепер робитимеш? – поцікавилася Марія.

– Наразі якось дам собі раду. Завдяки переказу від святого Миколая.

Черговий переказ надійшов позавчора, і я впродовж двох годин боролася з потужною хвилею докорів сумління.

– Ти помирилася з татом? – зрадів Травка. – Я зі своїм теж.

– Бачимо, бачимо, – Єндрек показав на пиво. Вже третє цього вечора.

– Я не знала, що ти колись мав проблеми зі своїм автором, – сказала Марія. – Ти розповідав тільки, що він увесь час чогось шукає.

– Я не мав із ним жодних проблем, – заперечив Травка. – Як це кажуть у «Династії», ми випадково зустрічалися на раутах у Рокфелерів. Але тиждень тому батько виявив, що саме я є сенсом його життя. І зателефонував. Решту ви знаєте.

– Знаємо, знаємо. – Філіпп підніс угору кухоль. – Цікаво, що старі завжди так кажуть, коли у них якийсь облом на роботі. Мій, коли його викинули з проектного бюро, протягом двох діб тинявся кімнатою по колу й торочив, що це ще не кінець світу. «У мене є діти, це найголовніше», – казав він. Шкода, що тільки тоді. Бо раніше він виходив з роботи майже опівночі. Якось сторож сприйняв його за духа й мало не зомлів.

– Хтось іще вірить у духів? – здивувалася Марія, до третього лютого палка шанувальниця надприродних сил і серіалу «Секретні матеріали».

– Я не вірю, але боюся, – зізналася Мілена. – Особливо вампірів.

– А я вірю, – обізвався Травка. – Болек розповідав мені, що коли вмирає його улюблений пацієнт, то завжди йому сниться. Приходить у синьому костюмі, дякує за турботу. Потім прощається, і вранці Болек уже знає, що тому гаплик.

– А мені, – втрутився Єндрек, – майже ніколи нічого не сниться, але коли вже сниться зелена вода, то я знаю, що буде якась халепа. Ну а сьогодні вона мені снилася. Зелена, як ті випари, які ти, Травко, колись випродуковував. І я трохи нервую.

– Та чого вже там, може, цього разу нічого не трапиться, – втішала його Мілька.

– Слухайте, а де моя торба? – Філіпп став обмацувати своє крісло.

– Її поцупили духи або невидима рука, – засміявся Травка і раптом обірвав. – Зараза! Мого рюкзака теж немає.

– Мого теж, – розхвилювався Єндрек. – А я мав у ньому гроші на хату і всі документи.

– Ну от і розтлумачився той твій сон із зеленою водою, – сказала Вікторія. – Моєї торби теж немає.

* * *

У той час, коли ми просторікували про існування духів, таємничі сили позбавили нас трьох торбин, двох рюкзаків, однієї «мобілки» й шести комплектів документів. А також двох тисяч п’ятисот тридцяти злотих. І навіщо духові стільки грошви?

День студента

– Цей клятий світ стає дедалі матеріалістичнішим, – заявив Травка. – Навіть духи крадуть.

– Я знав, що щось трапиться, – провістив Ірек, вислухавши наші розповіді. – Тобто це бабуся мені підказала. Їй вийшло на картах, що хтось із мого будинку втратить багато грошей.

– І не один хтось. Усі втратили, крім Марії. Вона мала при собі лише мідний кулон та кілька нечітких, але дуже амбітних візій.

– Як це завжди в Марії, – кинув Ірек. – Її щедрість почалася й закінчилася на гуру. Часом я замислююся, чому саме йому вона дозволила себе обдерти.

– Може, за правилом «найшла коса на камінь», – відповіла Мілена.

– А мені здається, що скажений капелюшник на якийсь час відслонив її справжнє «я», – втрутився Травка. – А потім пішов і захряснув двері, забираючи із собою ключ від внутрішнього світу Марії. І тепер уже ніхто інший туди не потрапить.

Ми глянули на Травку зі співчуттям.

– Ну чого ви так дивитесь? – буркнув Травка й зашарівся. – Думаєте, що розлюбити так просто? Що варто клацнути пальцями й готово?

– Ми знаємо, що ні, – промуркотіла Мілька. – Шкода тільки, що найліпші часточки нас самих дістаються комусь, хто анітрохи на це не заслуговує.

– Ти знову схибила? – засмутилася Вікторія. – А Філіпп видавався таким класним.

– Бо він таким і є! Тільки що така звичайна дівка, як я, не має в нього якнайменших шансів.

– Звідки ти знаєш? Він тобі це сказав?

– Я сама це бачу. Він узагалі не звертає уваги на мій вигляд. Не питає, навіщо я зробила рожеву меліровку, і його не дивує, що перманентний макіяж не заважає мені читати книжки.

– Нас це також не дивує, – дружно запевнили ми.

– На початку було по-різному, – кинула вона значущий погляд на Марію, вганяючи її в сором’язливий рум’янець. – І Філіпп ніколи не порушував теми мого стилю. Ніколи.

– І це тебе непокоїть, – здогадався Травка.

– Сама не знаю, непокоїть чи притягає. Річ у тім, що в нього такий вишуканий смак. Порцелянова Ніколь Кідман, незрівнянна Джулія Робертс. Я на їхньому тлі виглядаю, як кондитерська лялька з пряника й шоколаду.

– Смаки! – форкнув Ірек, видруковуючи для Вікторії курсову. – Мені дуже подобається Амелі, і що з того? Я зустрічався з дівчиною, котра спокійно могла б зіграти Шрека. На додачу вона мене кинула. Тому я тимчасово волію віртуальних драконів. Тоді принаймні я сам вирішую, коли закінчити побачення.

– Це, мабуть, великий плюс таких здибанок, – ствердила Вікторія. – Якщо не згадувати, що ти заробив кон’юнктивіт, через який тебе відрахували з інфізу.

– Тією Кідманшею я взагалі не переймався би, – повернувся до теми Травка. – Мені колись подобалися повітряні русалки в пастельних лашках, а закохався я… самі знаєте.

Знаємо. Як колись влучно висловився Ірек, Марія виглядає, наче полярна ніч без жодної надії на прихід весни.

День студента, продовження

Ми збираємося на концерт. Хлопці теж, зокрема Травка. Він уже тиждень, як не вилазить з «Алхімії». Стверджує, що мусить зробити щеплення, аби потім не страждати на синдром наступного дня.

– Тому я вже тиждень, як роблю вливання, – пояснив він, вливаючи у себе друге пиво. – То о котрій ми виходимо?

– Ми долучимося пізніше, – відповіла Вікторія. – Хочемо ще зазирнути до студмістечка. Єндрек казав, що там має бути крута дискотека.

– А я мушу вискочити до мами, – додала я. – Певно, зустрінемось уже на місці, тобто під сценою.

– Під сценою? – пирхнув Травка. – Я колись так уже домовлявся на один концерт. Під сценою. Ну і кружляв там, як ідіот, замість того щоб безтурботно бавитися. Ліпше вже домовимося біля сітки. То що? Може, о дев’ятій?

21.20. Я показала квиток і пройшла крізь ворота, обминаючи охоронців у чорних уніформах. Вони саме перенишпорювали рюкзак патлатого хлопчини в джинсових кльошах. На мене навіть і не глянули. Важко вразити когось своїм IQ, якщо ти ховаєшся в миршавому тілі гнома. На щастя, я не маю таких проблем, як Мілька.

Я почалапала далі, обходячи паруючі калюжі. Ну от і та сітка, що тягнеться на кількасот метрів. А біля неї купа людей. Спітнілих, роздягнених до пояса, запацьканих фарбою й багнюкою. І як я тепер знайду Травку і всю решту? Якщо вони взагалі на мене чекають. Раптом до мене підскочив якийсь татуйований білявець із кульчиком у лівому соску, і поки я встигла заслонитися, мазнув по обличчі вимащеною в багні долонею.

– Це тобі на відхідняк! – верескнув він мені просто до вуха. – Бався, мала! Сьогодні День студента!

Я рефлекторно посунулася в бік сцени, опинившись серед танцюючих групок. Я люблю натовп. У натовпі ти не мусиш хизуватися, вирізнятися, іскритися гумором і засліплювати інтелектом. Нікого не обходить, що твої джинси по коліно в болоті, на блузці діри (зіткнення з цигаркою), а замість «Кензо» ти смердиш пивом (зіткнення з пластиковою склянкою). Натовп безпечно огортає тебе й дозволяє на хвилину забути про себе. Про те, що було і що буде. Бо важливо лишень те, що тут і тепер. Те, що я можу верещати разом із рештою: «Гей, чи знаєте, діти, нема влади на світі!» І бодай хвилину в це вірити.

Коротка перерва на ковток пива, підсунутого худорлявим білявцем у картатій сорочці, і час на «Горілку». «Збудували фабрики, запустили машини, продукують горілку, так багато, багато, багато, багато, багато, багато горілки, бо їм треба навіщось, щоб ти сам себе нищив, щоб не міг сам ходити, щоб не думав ти більше!» – співаємо ми разом із Казиком і впродовж кількох хвилин стаємо юрбою запеклих ворогів алкоголю. Що не заважає нам сьорбати з пластикових склянок. Той білявець досить, досить… Мало того, що виглядає майже як Рейнард із «Брейншторму», то ще й дозволив, аби я випила чи не все його пиво. А тепер запитує, чи не хочу я вилізти йому на плечі. Певно, що хочу! А надто тому, що лунає моя улюблена «Арахія». Видряпуюся на білявця, бруднячи йому сорочку. І споглядаю згори на юрбу, яка показує свій будинок, розділений муром, де «ліворуч лазничка, а праворуч кухня». Тож я теж показую, а разом зі мною Казик та білявка в зеленому топі. Вона сидить на своєму хлопцеві, розхитуючи долонями, а в її волосся заплетені екзотичні квіти, достоту як у Целіни.

Я дала білявцеві знак, щоб опустив мене на землю. Двох пісень досить.

– Дурниці, я майже тебе не відчув, – він усміхнувся, відкидаючи з чола русяве волосся. – Але якщо захочеш пострибати ще, то дай мені знати.

Тож ми стрибаємо на «Коли немає дітей» і гарчимо: «Ушилась на вакації набридлива малеча! Коли дітей немає вдома, то ми завжди неґречні!» Цікаво, чи мої батьки були колись неґречні? Стоп, які ще там батьки? Є тільки те, що тут і тепер. Я, паруючий натовп, Казик у помаранчевій майці. Ну і білявець зі шпичастими вухами ельфа та усміхом Рейнарда. За мить я відчула себе королевою життя, а надто, коли Казик загарчав до мікрофону: «Блакитні джинси й солом’яні капелюшки. Водоспад, сонце, подушки хмар, золото полів. Щодня твій рюкзак повен нових вражень. Королеви життя між своїх королів». А потім, коли він заспівав «До Ані», я відчула, що мені набридло чекати ідеального кохання. Я хочу чекати конкретного хлопця. Хочу врешті сказати йому: «Чи знаєш, що твої очі спалюють, наче вогонь, коли у твої я дивлюся очі, сонце біжить удогонь!»

Добросердий білявець іще раз підняв мене вгору і мужньо витримав до кінця, скачучи на «пане Вальдеку, хіба ж не боїтеся». А потім пішов по пиво. І зник саме тоді, коли Казик завершив концерт.

– Цього не може бути, – сказав хлопчина біля мене. – Він мусить заспівати «Польщу». Без цього немає Дня студента.

І він заспівав. А коли ми підхопили: «Польща! Я живу у Польщі, я живу у Польщі, я живу ТУТ, ТУТ, ТУТ, ТУТ!», ми повірили, що саме це і є наше місце. Та нужденна занедбана країна, де життя буває часом таке бридке, що аж очі лускають.

Казик закінчив, а з неба ринув рясний дощ. Усі кинулися до своїх затишних осель, холодних хат і жорстких гуртожицьких ліжок. У цьому хаосі та штовханині я і не намагалася шукати білявця. Певно, він тепер утікає від дощу, попиваючи своє пиво. Може, навіть тішиться, що вже нікого не треба пригощати, тягати на плечах чи питати: «Може, зустрінемося ще раз?»

День студента, фінал

– Ми так і не вибралися, – відповіла на моє питання Мілена. – Тому ти й не могла нас знайти.

– Нас затримав конкурс краси філологічного факультету, – додала Марія. – Але про це тобі найкраще розповість сама винуватиця.

– Дай спокій, Марисю, – Вікторія знічено зашарілася. – Нема про що розповідати.

– Є-є, – не вгавала Марія. – Ти стала першою віце-міс.

– Та ти що?! – зраділа я. – І маєш із цього якісь зиски?

– Кілька фоток, букет квітів і гумову надувну ляльку-хлопця замість традиційного ведмедика, – перелічила Вікторія. – А також чимало змішаних відчуттів.

– А як сталося, що ти взяла участь?

– Мене виштовхнули, – пояснювала Вікі. – Їм забракувало дівчат, і запросили охочих із залу. Ну і Єндрек підняв мою руку, а потім гукнув, що є охоча. Дуже дотепно.

– І що?

– Ну та що, – знизала вона плечима. – Не буду ж я битися з тим здоровилом. Зняла окуляри, віддала Єндрекові і вийшла на сцену. А ви ж знаєте, що без окулярів я геть інша людина. Мене обсідає сміливість. Я нікого не бачу, то й не гублюся.

– Ну, – погодилася Мілька. – Дрижаки тебе не хапали. Ти провела шоу, як фахівець.

– Вона була за крок від перемоги, – додала Марія. – Якби не дурнуватий шнур, ми мешкали б в одній кімнаті з міс факультету.

– А що з тим шнуром?

– Нічого. Він лежав собі непомітно на землі. Під час самби я перечепилася ногою і – прощай, перемого.

– Все одно було несамовито, – заявив Травка. – І взагалі, друге місце найкрутіше.

Для мене так точно. Бо друге місце дає практично те ж саме, що й натовп або шапка-невидимка. Дозволяє зникнути з очей решти світу. І спокійно займатися своїми справами.

– Коли прийде твій кузен? – зненацька нетерпляче сказала Марія. – Бо після тієї дискотеки у мене страшенно болить серце.

– Де саме? – почули ми знайомий понурий голос, а за мить побачили його понурого власника. – Де саме тобі болить?

– Отут ліворуч, у ділянці ребер. Так мені коле, – ойкнула вона. – Може, це інфаркт?

– Е-е, – махнув рукою Болек. – Це цицька болить, а не серце.

– Точно? – допитувалася Марія, не до кінця переконана в слушності Болекового діагнозу.

– Ти бідкаєшся, як деякі старенькі. Їм стає нудно після вечірних новин, і тоді вони починають вишукувати в себе болячки. А потім телефонують із готовим діагнозом. Що в них, мовляв, відшарувалася слизова оболонка шлунка й простує до дванадцятипалої кишки, або що ребро затиснуло лівий шлуночок серця.

– А ти що?

– Виїжджаю і якщо є час, то вислуховую. Все, що я можу зробити, аби покращити їм так звану якість життя, – зітхнув Болек. – То котра з вас наступна?

– Може, я, – показала я пальці на ногах. – Я була на Дні студента в сандаліях. Ну і трохи пострибала з диким натовпом.

– Ну-у. – Болек із задоволенням придивлявся до моїх посинілих нігтів. – Сандалі – це не найліпша ідея для такого концерту. Виглядає жахливо, але, може, не доведеться ампутувати стопи.

Я рефлекторно підібгала розпухлі пальці.

– Я пожартував. – Він традиційно всміхнувся лівим кутиком губ. – Зараз дам тобі добру масть, і, що ж, дай їм кілька днів перепочити.

– Тобто мені не можна виходити з хати? – зажурилась я.

– Можна, чому ні. Якщо ти вмієш ходити на руках.

І після Дня студента

Я витримала вже цілих два дні. Сиджу в кухні-лазничці, з тугою спостерігаючи за котами, що вигріваються на травневому сонці. Я й собі полежала б на травичці в старому садку за нашим будинком. Востаннє я так лежала майже рік тому. Ніби недавно, а відчуваю, що за весь цей час наповнила спогадами щонайменше два півлітрові кухлі.

– Ми в задумі? – запитав Філіпп.

Він хвилину тому зайшов, аби пересвідчитись, як там Мільчині справи. Всівся в нашій кухні і терпляче чекав, поки я перестану милуватися котами.

– Тобто ми обоє, – уточнив він мою ствердну відповідь.

– А ти теж чимось переймаєшся? – здивувалась я. – Мілена казала…

– Мілена… – Він глянув на кам’яні плити тротуару. – Така дівчина не потребує біля себе зануди. Їй потрібний хтось заряджений позитивною енергією. Звитяжець. Візіонер. Людина, Котра Потямить Залагодити Все. От я і намагаюся таким стати.

Це останнє йому навіть удається, а що з рештою?

– На неї ніщо не справляє враження, – визнав він, нервово скубаючи краєчок картатої церати.

– Одне, здається, справило. Оповідки про Ніколь Кідман і Джулію Робертс.

– Правда?! – зрадів він.

– Я тільки не знаю, чи це привід для втіхи. Мілька дуже переживає, що не належить до твого типу жінок.

– О Боже, – він у нервах видер великий клапоть церати, – а я тільки хотів показати, що ставлю її нарівні із зірками. Хотів, щоб вона подумала: «Той Філіпп має такий вишуканий смак, а вибрав мене. Як це чудово».

– На жаль, Мілена подумала дещо інше. Вона гадає, що ти маєш надто добрий смак, аби з нею зустрічатися. Вона весь час думає про розлуку.

– О Боже. – Він видер наступний клапоть, запхав його до рота й заходився жувати, як гумку. – І що мені тепер робити?

І це каже людина, яка і справді потямить залагодити будь-яку справу.

Тиждень до свята Божого Тіла

Я перевіряла результати тестування, коли знайшла на дошці оголошень тривожний виклик: «Студентко Вишеславо… негайно зайдіть до секретаріату». Хвилин зо п’ять я гарячково розмірковувала, що може бути причиною такого термінового виклику. Зрештою визнала, що найліпше піти і просто запитати.

– Слухаю! – гаркнула секретарка, віддаючись пообідньому туалету. – Нині я жодних справ не вирішую і жодних довідок не виписую. Надворі травень, і мені належить щось від життя!

Я назвалася й пояснила, що прийшла, бо знайшла виклик на дошці оголошень.

– Так і треба казати, – буркнула секретарка, вкриваючи щоки грубим шаром рум’ян відтінку «sex pink», – а не стовбичити отак і не марнувати мій безцінний час. Ти маєш з’ясувати справу з курсовою. Нібито ти вкрала тему у студентки Бідосі. Вона подала скаргу минулого тижня.

– Це якась помилка, – шепнула я, не приховуючи ошелешення.

– Студентка Бідося іншої думки, – гаркнула секретарка, вискубуючи пінцетом волосинки з «перчика» на підборідді.

– Таж у списку моє прізвище стоїть перед нею!

Секретарка скорчила здивовану міну, тоді я пояснила:

– Тут у вас був список, до якого ми записували пропозиції тем. Потім його засекретили.

– Ну власне, засекретили. То звідки ти знаєш, яка є? – запитала вона, обрисовуючи верхню губу червоною контурівкою. Доки я встигла вигадати вірогідну відповідь, вона докинула: – Крім того, це вже неактуально, бо список зник. І є новий.

– Як це зник?

– Нормально. Студенти заходять, коли їм заманеться, порпаються тут, як кури. І як можна панувати над тим безладом? Ну як?

Цього я не знала.

– Тож у цьому новому списку я стою позаду Зофії Бідосі? – пересвідчилась я.

Вона кивнула.

– Тому ти маєш з’ясувати справу в декана. А, до речі. Ще одне, – пригадала секретарка. – Тут був якось один такий неврівноважений чоловік. Стверджував, що є твоїм батьком. А кричав так, що в мене філіжанка випала з руки. І мало того, що я поплямила нову блузку, так ще й обпекла собі груди. Скандаліст нещасний!

Я вхопилася за серце. Когось тут зараз ударить жовтогаряча блискавка.

– І що тепер?

Вона безпорадно розвела руками, а потім із усміхом сказала:

– Ти мусиш зайти до декана.

Двадцять чотири години і двадцять сивих волосин згодом

Після безсонної ночі я поїхала до тата, щоб довідатися, чим він так дійово настрахав грізну секретарку.

– Не знаю, – відповів він, вдивляючись у ножик до сиру. – Не пам’ятаю.

– Ти не пам’ятаєш, що говорив? – підвищила я на нього голос, либонь, уперше в житті. – Ти можеш цитувати уривки з автобіографій Мануелі Дендритової та Фридеріка Лімбічного, а не пам’ятаєш, що вигукував у моєму секретаріаті?

– Я був тоді не при собі. Це все звалилося на мене так несподівано. Ти не приїхала на Пасху, ну і мама пішла…

– Але мама пішла в кінці квітня, – нагадала йому я. – А я знайшла виклик учора.

– Може, він якийсь час там висів, – перевів він погляд на щипці до льоду. – Бо я заходив до вас саме в кінці квітня.

– Як це до нас? Тобто до кого?

* * *

– Тобто до мене, – повідомила мені Мілена. – Він залетів до секретаріату два тижні тому й заявив, що переведення було незаконним, бо тоді тобі ще не виповнилося вісімнадцять років. Ти повинна була принести згоду від батьків.

– Чудово, – зойкнула я і впала на хитке крісло.

– Не знаю, чи це чудово для нас. – Мілька закусила верхню губу, – але для моєї секретарки напевно. Вона страшенно зраділа, що її жовтневі підозри виявилися слушними. І помчала з тим до декана. А ти ж знаєш, який він формаліст.

– І що тепер буде? – заломила руки Вікторія.

– Схоже, що я вилечу з більшим чи меншим тріском, – відказала Мілена, розглядаючи свої литки. – Це мені здається, чи ліва і справді засмагліша?

– Що ти робитимеш, якщо вилетиш?

– Поступлю ще кудись. Ну подивися, Вікі. Та права якась жовта.

– І ти можеш тепер думати про колір своїх литок? – здивувалася Марія.

– Я волію думати про це, ніж про своє безнадійне становище.

День Матері

Я купила велетенський оберемок конвалій та слоїк меду і, долаючи відразу до Ведмедя, пішла до мами. Вручила їй квіти й мед.

– Це для… ну знаєш, такий відповідник люльки злагоди, – заклопотано почала я і зразу перейшла до привітань. – Ну то всього найліпшого, справжнього щастя і…

– Ти не мусиш себе силувати, – перебила вона. – Просто міцно пригорнися. Цього досить.

Хвилину ми стояли, сплівшись у ведмежих обіймах. Я щойно тепер усвідомила, наскільки мені цього бракувало впродовж останніх місяців. Її дотику. Цікавих карих очей, тепер значно більших, ніж торік. Спрацьованих від прибирання рук. Навіть мовчання.

– Ти зробила стару зачіску, – сказала я.

– Ти читала мій щоденник?

– Тато мені показав. Він дуже потерпає.

Чи повинна я була це казати?

– Я знаю. Але нічого не можу з тим вдіяти. Пропонувати дружбу в такій ситуації трохи незручно. Якщо впродовж чверті століття нам не вдалося навіть заприязнитися.

– Ти могла б спробувати повернутися, покохати його знову…

– Моя дорогенька, життя не складається так, як хотіли б сценаристи «мильних опер». Я не повернусь і край.

– Йому буде нелегко.

– А хто сказав, що завжди повинно бути легко й зручно?

– Він казав, що йому дуже тебе бракує.

– Нехай винайме прибиральницю, куховарку й садівника. І раз на тиждень вмикає телевізор, – випалила мама, цмулячи з кухля карамельне пиво. – Вишне, хіба ти не можеш погодитися з тим, що я більше не хочу так жити?

– Я працюю над тим, але… ти так нас усіх шокувала.

– І подумати тільки, що якби не твоя бравурна втеча, я й надалі припадала б порохом у нашій понурій вітальні.

Буремний понеділок

– Ну і я не помилилася. – Мілька хляпнулася на кухонне крісло. – Сьогодні мене попросили забрати папери з універу.

– Може, я спробую щось залагодити. – Філіпп дійово виконував свою роль Спеціаліста зі Складних Справ.

– Уже пізно. Я забрала документи. Принаймні відпадає стрес через літню сесію.

– Чим я можу тобі допомогти?

– Насамперед перестань так метушитися по кухні, бо це діє мені на нерви, – форкнула Марія.

Філіпп одразу всівся й узявся скубти церату.

– Що я можу зробити, Міленко?

– Найліпше, якщо ви всі дасте мені святий спокій, – гаркнула вона. – А особливо ти, Філіппе.

– Справді?

– Так, я хочу, щоб ти нарешті звідси забрався! Він тут буде мене жаліти й побиватися над моєю долею!

Філіпп мовчки вийшов, човгаючи ногами, як Чарлі Чаплін.

– Терпіти не можу, коли хтось мене жаліє, – пояснила свій вибух злості Мілена.

– Ми знаємо. – Травка поплескав її по плечі. – Але що тепер? Може, виберемося на прогулянку чи до кіно?

– Не хочу, – покрутила вона головою. – Я й кіно – це не найліпше поєднання.

Мілена та кіно

Спочатку вона купує квиток і вже на вході до залу переживає перше розчарування: відстань від екрана. Або замала (це коли екран виявляється величезним, як Планета Смерті), або надто велика (а надто в кінотеатрах, де екран нагадує розмірами носовичок). «Що ж поробиш, – думає Мілька, шукаючи свій ряд, – за досвід треба платити. Відтепер буду собі нотувати, де який екран».

Коли вона врешті добирається до свого місця, то виявляється, що: а) перед нею всівся здоровезний зашмарканий неандерталець зі свіжою хімзавивкою (стиль «африканська спека», поширений в американських поліцейських бойовиках середини сімдесятих); б) ліворуч примостилося двійко експертів, котрі бачили цей фільм сімнадцять разів, а тепер прийшли увісімнадцяте, щоб із випередженням розповідати всім довкола найцікавіші моменти й фінал; в) праворуч приземлилася ватага зголоднілих підлітків, котрі впродовж усього фільму сьорбатимуть колу, хрупатимуть попкорном і соломкою й шарудітимуть пакетиками в пошуках китайського драже; г) позаду неї розташувався перкусіоніст-неврастеник, котрий нагадуватиме про свою напругу ритмічним постукуванням у Мільчин фотель і безпосередньо в її вразливі нирки;