Текст книги "Терпкість вишні"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)

– Певно, що ні, – озвалася мама. – Для більшості польських чоловіків це величезна проблема. Утримувати.

– Кристино! – спробував закликати її до порядку тато.

– Оце ти глумишся з польських чоловіків, а тим часом дослідження доводять, що, приміром, шведки взагалі не хочуть чоловіків-мучеників, котрі допомагають удома, – підтримав тата дядько.

– Де ти це читав? – зрізала його мама. – В парафіяльних листівках?

– Ні, в поважному журналі.

– З тих поважних журналів, які подають десять легких способів задовольнити жінку?

– Крисю, – обурилася тітка. – Та як ти можеш…

– А що, ти думала, твій Мар’ян читає винятково Пруста й газету з програмою?

– Чи ви дасте мені закінчити? – роздратувався дядько.

– Прошу, ми охоче послухаємо про шведських чоловіків.

– Дякую. Як свідчать останні дослідження, шведки віддають перевагу жорстким брутальним самцям із мусульманських країн над своїми білявими занудами із лагідними блакитними очима.

– Справді? Це чудово, бо чимало польок охоче замешкало б із таким білявим занудою, котрий подавав би їй до ліжка розкішний сніданок разом із порядною вступною грою, – парирувала моя мама й докинула невинним голосом: – А коли буде десерт? Я вже не можу дочекатися.

Ми пішли аж за дві години до Різдвяної меси. Тато не міг витримати смирення і сказав, що в нього жахливо болить голова. Тож ми банально попрощалися з родиною, я встигла цьомкнути бабусю в чоло (не знаю, чи вона щось помітила, знечулена «Краплями кохання») й почовгали в бік власного дому.

Два дні до Нового року

Змучена споживанням святкових крокетів із грибами та чергового тому біографії Джонатана Ексона, я вибралася до дівчат.

– Мілька ще не повернулася, – сказала Вікторія, – але Травка зараз прийде. Будемо разом милуватися великим твором Марії.

– Якої Марії? – через свята мені спала на думку тільки Пресвята Діва.

– А, бо ти ж нічого не знаєш. Марія намалювала абстракцію. Ходи, побачиш.

Я зайшла до кімнати. На східній стіні розпростерлася величезна ляпка, наче хтось знехотя хляпнув тушшю з величезного пера. Слід додати, тушшю кольору неонового оранжевого. Я подивилася на Вікторію, відтак знову на ляпку.

– Що, енергетично?

– Дуже, – притакнула я.

– Травка говорить, що ця абстракція багато розповідає про багаті нутрощі Марії.

Багаті нутрощі. Звучить, як реклама м’ясної крамниці.

– А що саме? – зацікавилась я.

– Що Марія має складну психіку, – загукав Травка з коридора. – І що переживає якусь дилему. Я скажу вам більше, коли вона домалює пляму індиго.

– Вона має ще щось домалювати? – злякалась я.

– Зразу після Нового року, – зізналася Вікторія.

– А де вона тепер?

– Поїхала кататися на лещатах. Ти міг би поїхати з нею, Травко.

– Ніби так, але я та лещата – це кепське поєднання.

– Ти пробував?

– Раз, у випускному класі. Батько вирішив відробити виховні заборгованості й винайняв для нас хату в Стасіковці. Зарезервував її по телефону, тож не бачив, що бере. А на місці виявилося, що кімната зимна й повна тарганів, зате без теплої води, бо саме полетів бойлер.

– Як завжди на таких хатах у сезон, – докинула Вікторія. – Я ще не трапила на теплу воду, а їжджу в гори від середини ліцею. І що з тим твоїм татом?

– Ми промучилися два дні, загорнувшись у овечі шкури. Старий трохи понарікав на своє важке життя. Мовляв, немає свободи й мусить платити аліменти на трьох дітей. А на підході четверта.

– То фактично, справи трохи вийшли в нього з-під контролю, – визнала Вікторія.

– Вони вийшли з-під контролю дев’ятнадцять років тому, коли він утік від нас зі студенткою філософії. Мама повернулась із пологового будинку зі мною на руках. А тут замість доречного за такої ситуації букета гербер на нас чекав лист про те, що батько йде, бо зустрів своє щастя. А щастям, як відомо, нехтувати не можна. Через півроку він захотів повернутися. На своє щастя, моя мама, як солдат Джейн: у ній більше ікри, ніж у сибірському осетрі. Вона навіть не пустила його на поріг.

– Моя пустила, – озвалася Вікторія. – А через рік тато спакував валізи і сказав, що вже знайшов своє місце. І це не Польща, а потяг на маршруті «Москва – Пєтушкі». Ну й поїхав.

– Я коли отак вас слухаю, – втрутилась я, – то аж почуваюся винною, що маю нормальну родину. І мені страшенно вас шкода.

– Та чого вже там, – знизав плечима Травка, – зараз такі часи. Навіть Люк Скайвокер виховувався без батька.

– Можна звикнути, – додала Вікторія.

– Ти маєш зі своїм якийсь контакт? – запитав Травка.

– Він сниться мені раз на півроку: в день народження і на Різдво, але православне, тобто в січні.

– Каже щось?

– Вітає й мимохідь розповідає про свої справи. Він став кондуктором, відпустив бороду на півметра й нарешті знайшов себе.

– А мій весь час шукає своє місце, як правило, серед чимраз молодших дівчат. Цікаво, що вони в ньому знаходять?

– Ти мусиш запитати про це Марію, – бовкнула я і зразу пошкодувала.

– Чому Марію? – здивувався Травка.

– Мабуть, тому, що вона полюбляє старших чоловіків, – спробувала врятувати ситуацію Вікторія. – Так вона нам колись казала.

– Ага, – буркнув Травка, розглядаючи носаки своїх почовганих мокасинів.

– Тобто, Травко, – Вікі глитнула слину, – ми не будемо крутити тобі голову. Марія закохалась… але це нічого не означає. Чувак має дружину, дітей і бурхливу уяву.

– Акурат, як мій старий, – Травка потер бліде чоло. – А я мріяв, що ми… та дурня. Закінчу про ті лещата. На третій день ми вилізли з-під шкур і вирішили покататися з горбочка поза хатою.

– А де ви взяли лещата? – запитала я.

– Старий позичив у знайомих якесь страшне ломаччя. Але ми не мали ніяких комбінезонів, тож я катався в шкіряному плащі до колін, а батько в замшевій куртці й ковбойському капелюсі.

– Ви мусили незле виглядати.

– Ну, хоч і недовго, бо батько зразу беркицьнув. А я злетів додолу за десять секунд, гублячи дорогою шапку з помпоном і кольоровий шалик. Раптом мене обсів страх перед висотою, тому я верещав так, що розлякав усіх диких кіз на сто кілометрів довкола. Унизу я відстебнув лещата й повернувся до зимної кімнати. А наступного дня батькові подзвонила в розпачі його нова дівчина, і він поїхав.

– Така вже доля, – Вікторія погладила його по плечі.

– Та що там, я не шкодую, – буркнув Травка. – Ніякої приємності вислуховувати від сновбордистів, що треба вчитися на дерев’яному покритті і що я виглядаю, як спортсмен із колишньої НДР.

– Ну так, одвічний конфлікт за лещатарські траси. А ніби останнім часом стільки торочиться про толерантність.

– Коли вона закохалася? – запитав Травка ледь чи не пошепки, наче соромився, що Марія й надалі його цікавить.

– Кілька днів, тижнів, а може, їй уже й перейшло…

– Хто він?

– Такий собі жевжик, вона називає його гуру.

– Той гуру? – здивувався Травка. – Той, що відкриває дівчатам енергетичні канали? І розкручує їх на пиво?

– Не знаю, чи він щось там їм відкриває, але розкручує не тільки на пиво. Марія платить за горілку й цигарки.

– Що вона знайшла в тому старому пердуні?

– Каже, що гуру дає їй спокій і що з ним вона по-справжньому почувається в безпеці.

– Дедалі частіше впевнююсь у тому, що найбільше почуття безпеки дають чуваки, котрі найменше на це заслуговують.

– У мене теж таке враження, – визнала Вікі. – Особливо, коли згадаю останнього хлопця Мілени. Здається, з ним вона почувалася безпечно, як у президентському бункері.

– Цікаво, чому воно так є?

– Мабуть, тому, що насправді це почуття приховане в нас самих, – прорекла Вікторія. – Якщо ми не можемо одержати його від інших, то урухомлюємо внутрішні засоби. Й по всьому.

– А потім нам здається, що це заслуга чувака, котрого ми випадково надибали в дешевій кнайпі. І подумати тільки, що Марія дала себе обкрутити комусь такому. – Травка прикусив верхню губу. А стільки твердила, що шукає чогось справжнього.

– Бо вона шукала. І, як стверджує, знайшла.

– Я думав, що вона переживає щось глибше, ніж банальний трах із підстаркуватим пустобрехом.

– Ой, Травко, ти навіть не уявляєш, як Марія переживає. Особливо, коли гуру лякає її, що поїде на Амазонку.

– Я не знав, що вона така наївна. Думав, що вона стійкіша. А вона… вона має таке м’яке серце, – розчулився Травка. – Тому я не можу залишити її в пазурах цього міфомана.

– Сила кохання, – шепнула Вікторія, зворушена Травчиною декларацією. – А що конкретно ти збираєшся робити?

Цього Травка, на жаль, не знав.

– Мабуть, не маю вибору. Бляха, саме в тому й полягає життя. Ми весь час чекаємо розвитку подій.

* * *

Те ж саме сказав Данієль. Він зателефонував, аби привітати мене з Різдвом, я відповіла тим самим (ну звісно, бо мені спали в голову самі добряче заяложені звороти). Кілька хвилин ми балакали винятково на нейтральні теми: погода, ціни на смажені горішки й фатальний стан тротуару на Ринку, аж урешті Данієль запитав, чи я вже розповіла батькам про зміну факультету.

– Я весь час чекаю відповідного моменту, – шепнула я до слухавки, нервово озираючись, чи немає когось поблизу.

– Отак і роблять молоді люди. Весь час чогось чекають. Їм здається, що життя ще не почалося. Що почнеться за тиждень, за місяць, але ще не тепер. А потім людина несподівано старіється й тоді задає собі питання: чим було усе це чекання. Але тоді вже запізно…

* * *

Тож обіцяю, що від Нового року перестану чекати. Почну жити, якщо це щось означає.

ЗИМА

Новорічний вечір

– Проведемо швидку ревізію бару, – озвалася Вікторія, показуючи на величезну коробку з-під Ірекового комп’ютера, сховану під ліжком-столом. – Подивимося, що ми тут маємо.

Травка зазирнув до коробки.

– З розважальних напоїв є ящик пива та чотири шампанських. Сподіваюся, що вони доживуть до опівночі.

– Ти обіцяв п’ять пляшок вина, а Олек, звичайно, так званий зарядник до пива.

Вікторія відкинула віко дерев’яного комода, в якому тримали провіант.

– Поза тим ми маємо сім літрів кефіру, п’ять «мінералок», бочку огірків разом із розсолом і зі сто кілограмів різних кренделів і хрумких паличок.

– Я ставлю ще салат із майонезом, – запропонувала Мілька. – Татів експериментальний виріб. Буде чудовий наповнювач на ранок.

– Наповнювач чого? – запитала я.

– Блювоти звичайної, – просвітила мене вона.

– Ти, певно, ще цього не знаєш, – озвався Травка, – але якщо людина під час бодуна хоче ригати, а немає чим, тоді вона й насправді мучиться. Тому наповнювач блювоти – це дуже корисна річ, особливо, якщо він жирний, густий та огидний на смак.

– Бо такий легше виходить на поверхню, – закінчила Мілька, принюхуючись до вмісту слоїка. – Цей буде в самий раз. Не втримається в шлунку й п’ятнадцяти секунд.

Я скривилася, бо до мене саме долетів аромат експериментального салату.

– Сподіваюся, мені не доведеться оцінити його принади.

– Колись і ти мусиш почати, – сказала Мілька. – Краще зараз, серед товаришів по недолі, ніж через п’ятдесят років, в оточенні байдужих доглядальниць у Будинку Сонця, Що Заходить.

– У нашому віці п’ятдесят років – це повна абстракція, – зауважив Травка. – Вона так само могла сказати, що цілий той будинок чекає на Вишню через два мільярди років.

– Добре вже, філософе, скажи краще, чи ти приготував диски?

– Чекають від учора. Самі антидепресивні хіти: Рікі Мартін, Наталія Орейро і, звичайно, бойсбенди.

– Чудово, – втішилася Мілька. – То що? Пора почепити блискітки – й понеслися!

Кілька годин, п’ятнадцять пляшок пива

й чотири шампанських згодом

– Хто хоче пива? Хто вина? – перегукувала музику Мілька, уся в блискітках і пір’ї.

– А може, вже є перші бажаючі на алкапрім чи огірковий розсіл? – запропонувала Вікторія.

Таких не виявилося. Натомість зголосилися спраглі трунків сильнішої моці.

– Ви це знаєте? – озвався Олек. – «Тепла горілка? О п’ятій ранку? З пластмасової мильниці? Не відмовлюся!» Наливай.

– А є якісь інші делікатеси? – запитав Травка, дуже скутий через відсутність обох Марій свого життя: однієї тілесної, а іншої – трав’яної.

– Немає й не буде – від забави на Андрія, коли ті хлопці принесли «колеса», наковтались, а потім залізли до ліфта і з’їхали на два поверхи нижче, – прояснила Мілька.

– Але ж тут немає ліфта, – зауважила я.

– Ну, власне, – Вікторія значуще підвела брови, – і це ще не кінець. Вони з’їхали до пивниць, нагуляли апетит і вирішили вискочити по щось їстівне. Трохи покружляли околицею, врешті знайшли «нон-стоп» за рогом. Зайшли досередини.

– Звідки ти все це знаєш? Ти була з ними?

– Ми знайомі з продавчинею, і вона розповіла нам про свої пережиття через ту нічну пригоду.

– Вона, звичайно, не знала, що ми знайомі з цими хлопцями, й це щастя, що не знала, бо в житті нас більше не обслужила б, – додала Мілька. – Тож вона вийшла тоді, як і завжди, на роботу. Сидить нудиться, длубається в зубах, а тут заходять двоє чуваків. Патли сторч, очі, як у вампірів – трохи після «коліс», а трохи на вигляд ковбас за прилавком. Нарешті один із них, судячи з опису, Анджей, вибрав суху ялівцеву і просить, аби вона відкраяла йому триста грамів. Але він так белькотів, що стара нічого не розібрала. Тоді Єндрусь далі їй тлумачить, тицькає тремтячим пальцем. Зрештою не витримав, перескочив через прилавок, ухопив сокиру і сам собі відрубав. Відчуваєте атмосферу? Чувак під метр дев’яносто із сокирою в руках? Бабця мало не зомліла.

– Найсмішніше, що він відрубав рівно триста грамів, – сказала Вікі.

– Але ми все одно не хочемо подібних пригод, – закінчила Мілька.

– А ви чули цю байку про сенс життя? – запитав Олек.

– Ну кажи, – попросили ми згідним хором. Урешті-решт, сенс життя – це те, чого шукає кожен студент-початківець. Потім уже немає на це часу, принаймні так сказав мені Данієль.

– Це було так, – почав Олек, підливаючи собі горілки до пива. – Один чувак заради експерименту нажерся якихось грибочків. Почекав хвилю і раптом – зблиск. У візерунку штор він побачив модель усесвіту. Що містилася в одній простій фразі. Він відкрив сенс життя. Але коли його на другий день розбудили, він нічого не пам’ятав. Зостався лише тьмяний спогад, що хвилину тому він мав доступ до найбільшої таємниці космосу.

– І що? І що?

– За тиждень він знову скуштував грибочків. Цього разу нагледів модель усесвіту на килимі й оббивці канапи. Але на другий день знову порожнеча. І так повторювалося ще кілька разів. Урешті він вирішив як слід приготуватися, налаштував аркушик, ручку. Наївся грибочків і чекає. Коли його осяяло, мигцем усе записав. Оту єдину, важливу для людства фразу. Рано встає, кидається до аркушика й читає: «Коли б я став на крісло, то дістав би кінчиками пальців до стелі».

Ми вражено мовчали.

– Слухайте, а куди поділася Марія? – зненацька запитав Адам.

– Бавиться разом із гуру, – відповіла Мілька.

– Можна сказати, що вона експериментує з грибом, – кинув Ірек. – Скільки йому років?

– Судячи з вигляду, двісті сімдесят, – оцінив Травка.

– І якась така руїна має вплив на Марію? – Олек з недовірою покрутив головою.

– І вішає їй таку локшину, – втрутилася Мілька, – що я підозрюю його в серйозних розладах. Останнього разу він зник на кілька днів, певно, знову відсиджувався в якоїсь баби. Зателефонував до Марії, буцімто потрапив в аварію в Альпах.

– Бо він проводив там якийсь тренінг для швейцарських менеджерів, – додала Вікторія.

– Марія божеволіла від розпачу. «Певно, він не хоче мене засмучувати. Може, він навіть умирає, віддалік мене». Минув тиждень. Заходимо ми з Іреком до «Алхімії», а там сидить гуру, живий і здоровий, звичайно, як на свої двісті років. Курить, п’є і знімає чергову дівку. Марії з нами не було…

– І шкода, бо потім вона не захотіла нам повірити. А коли врешті сказала йому, що ми його бачили, він відбрехався, козел нещасний. І ще наговорив, що ми це навмисно, бо заздримо її щастю. То ми вже перестали втручатися.

– Треба було сказати, щоб вона попросила його показати паспорт. Вона побачила б, чи він і справді був у тих Альпах.

– Ми їй казали. Марія навіть його запитала, але він тільки посміявся: «Дівчино, це ж секретний тренінґ. Я маю паспорт для осіб, які виконують спеціальні завдання. І не можу нікому його показувати». І все.

– Який таємничий.

– А скільки він стягнув із неї бабок. На пиво, цигарки, коктейлі.

– Її батьки не дивуються, що вона стільки тринькає? – запитала я.

– Та де там, – сказала Вікторія. – Вони дають їй кишенькові гроші завбільшки зо дві зарплати моєї мами, і нехай робить із ними все, що заманеться. Колись вона цвиндрила все на мідну біжутерію, тепер на Стефана.

– Оце так влетіла. Гуру знайшов курку, що несе золоті яйця. Він її не відпустить, хіба ми щось вигадаємо.

– Почекаємо до цього відкривання каналів третього лютого. Тоді має настати вивільнення потенціалу. Може, тоді вона сама прозріє. А як ні, то перейдемо до масованих дій і самі її врятуємо.

– Я аж стільки не чекав би, – сказав Травка. – Бо тоді, може, вже не буде чого рятувати. Не знати, скільки в неї залишилося тих… нейронів.

– Ми всі тебе розуміємо, старий, – поплескав його по плечі Ірек. – Не кожен хотів би зустрічатися з гумовою лялькою без мозку. Але тепер до неї нічого не доходить, тому ти мусиш почекати.

Якийсь час ми мовчали, розмірковуючи над важкою Травчиною долею. Але зрештою, Новий рік – це Новий рік. Треба виконати норму…

2.01. Старші на рік, ми прибираємо після новорічної забави, складаючи докупи клапті спогадів.

– Для цього, власне, існують друзі, – озвалася Мілька. – Щоб мати з ким обговорити спільні пережиття з минулого і з’ясувати, що саме відбувалося.

– А як було? – запитала Марія, одягаючи сапфірну піжаму з написом: «Не бійся дотягнутися до зірок».

– Гучно, – відказала Мілька, згрібаючи до пакета пластикові пляшки. – Крім того, Травку напав алкогольний смурняк, і він весь час патякав про якісь пазурі міфомана.

– А Ірек нарешті виліз із-під столу?

– Так, і випадково смикнув за шнур, скинувши собі на голову клавіатуру й два словники. До обіду він перебував у лікарні швидкої допомоги, а після обіду пересвідчувався, чи не зсунулася у нього пов’язка з чола.

– Ну і дуже придався салат Мільчиного тата, – додала Вікторія. – Декому вже о п’ятій ранку, – вона кинула на мене не позбавлений співчуття погляд.

– Я ніколи не пила тепле вино… – пояснила я, дуже знічена.

– Дай спокій, Вишне, адже ми всі скористалися з салату. Травка так навіть двічі.

– Треба визнати, що він виконав своє завдання, – похвалила я.

– Дякую, я перекажу це татові, – зраділа Мілька.

– А ти як погуляла? – запитала Вікторія.

– Сама не знаю, чекаю на думку гуру.

– Ну ти й незлецьки нарізалася.

– Не в тому річ. Просто я не знаю, як потрактувати цю ніч. Бо, з одного боку, я була з гуру, але, може, моя радість надто власницька, надто егоїстична. Понад те, ми хотіли побачити забаву на Ринку…

– І що?

– Не вийшло. За п’ятнадцять дванадцята гуру викликав таксівку. Вона приїхала, ми сіли. Гуру сказав адресу, а що забагато випив, то помилився. Тож ми проїхали п’ятдесят метрів від «Алхімії». Я заплатила, ми висіли, і, коли таксист від’їхав, я зорієнтувалася, що ми під «Сінґером».

– Ну і що?

– Вже не було шансів вчасно добратися до Ринку. Ну то ми зайшли до «Сінґера», бо чого ж було стовбичити на морозі. Гуру одразу зустрів знайомих із мандрівки до Гімалаїв, тож ми підсіли до них, і я навіть не знаю, коли вибило дванадцяту. Оговталася по другій.

– А гуру, напевно, валяється під столом і досі, – розмріялася Мілька.

– Так багато він не випив, – осадила її Марія. – Часом він і справді мусить понизити рівень енергії, бо інакше його розірве на атоми, але й не п’є стільки, щоб валятися два дні.

– Може, він не все тобі розповідає, – припустила Мілька.

– Може, ви зміните тему? – запропонувала Вікторія, відчуваючи назрівання конфлікту. – Травка хотів нам показати нову псевдосхідну накидку з пальмами, яку одержав від Ірекової бабусі.

Коли ми зайшли, Травка змагався з новорічним головним болем, водночас запекло сперечаючись з Іреком на тему телебачення.

– Ну як ти можеш жерти той віртуальний кисіль? Ти, людина, котра прочитала самого Голсуорсі.

– Це було давно, – пояснив Ірек, шпортаючись у шнурах під столом. – Тоді мене дратувало, що є люди, котрі реагують на проблеми цілком інакше, ніж моя мама чи сестра.

– Тобто як?

– Тобто притлумлюють, придушують їх у собі, вдаючи, що все о’кей. Уяви собі, що ти вмираєш від ревнощів. А в той же час куриш сигару і граєш на фортеп’яно веселу мелодію.

– У моєму випадку це неможливо, – визнала Мілька, – зважаючи на довжину нігтів.

– Стосовно телебачення, – озвався Ірек. – З нього можна дізнатися купу цікавих речей. Наприклад, учора Селін Діон сказала, цитую: cancer is never part of your vocabulary.[3]3
  Слово «рак» не повинно бути частиною твого словника (англ.).


[Закрыть] Ті канадійці – страшенні невігласи. Не знаю, як ви, але я дізнався про значення слова «рак», коли пішов у старшу групу дитячого садка.

– Суспільство добробуту й безтурботності, – підсумувала Вікторія. – Певно, вони видають там спеціальні словники для вразливих. Без слів «рак», «біда», «старість» і «проминання».

– А сьогодні вранці, тобто о другій, – тягнув Ірек, – я дивився передачу про нас, молодь. Довідався багато цікавого. Приміром, про те, якими ми є. Ми, покоління, народжене під час військового стану.

– І якими? – запитала Марія, рік народження вісімдесят другий.

– Ведуча сказала, що росте покоління зорієнтованих на споживання егоїстів, котрі бояться справжніх сув’язей.

– Боже, це ми? – злякалася Мілена.

– Так, на жаль, – підтвердив Ірек. – А один професор прикладної психології додав, що ми самітники, котрі безоглядно простують до мети. І якщо ми про щось і думаємо, то винятково про матеріальний успіх. Поза тим, живемо хвилиною, не вміємо планувати.

– А що можна планувати в країні, в якій жодна освіта, здібності чи важка праця не гарантують прожиткового мінімуму? – вибухнув Травка, масуючи собі зболілі скроні.

– Цієї проблеми вони не порушували. Зате інший професор, здається, соціолог, додав сумним голосом, що в старості на нас чекає товариство андроїдів, бо ніхто живий біля нас не витримає.

– Одне слово, покоління потвор, – підсумувала Мілька. – Ну і як ви себе почуваєте, потвори?

Свято Трьох Королів

Сидимо в «Кольорах» і обмиваємо мій день народження. Годину тому мені виповнилося вісімнадцять. Дорослість. Що це, власне, означає?

– Повна свобода у пошуках щастя й сенсу життя, – це визначення Марії.

– Змога ходити на фільми для дорослих і власне посвідчення особистості з дебільною фоткою, – це Ірек. – Моя сестра додала б, що це також друга думка про ліфтинґ. Бо перша з’являється тут-таки після вступу до ліцею.

– Тепер ти мусиш сама сплачувати свої рахунки, – полякала Вікторія. – Ясна річ, теоретично, бо на практиці є такі, які ніколи за себе не платять.

– І пам’ятай, що відтепер час плистиме чимдалі швидше й швидше, – обізвався Данієль. Він уперше зустрівся з моїми друзями. Я застосувала слово «друзі»? О Боже, я починаю прив’язуватись, а покоління П не визнає жодних сув’язей.

– У мене він і надалі пливе повільно, а мені скоро буде двадцять, – утрутилася Мілька.

– Певно, у твоєму житті небагато відбувається, – пояснив їй Данієль. – День подібний до дня. Тому ти й маєш враження, що час пливе повільно. Але це дуже ілюзорне враження. І не оглянешся, як стукне тридцять і…

– І що тоді? – перейнялася Мілена.

– Кінець.

– Краще не кажи цього моїй сестрі, – буркнув Ірек, поправляючи собі бинти на голові. – Вона вже рік панікує, що незабаром їй виповниться тридцять. Незабаром, за якихось два з гаком роки.

– Вона має рацію, – сказав Данієль. – На жаль, після тридцяти життя втрачає смак. А знаєте чому? Бо всі найважливіші спогади закарбовуються раніш.

– А потім? – допитувалася Вікторія з такою напругою, ніби їй самій от-от мали стукнути ці кляті тридцять років.

– Потім… пам’ять уже нагадує повне горня, до якого й надалі ллється вода. Нові пережиття вже не закарбовуються до неї з такою чіткістю. Вже ніщо не має такого значення. Навіть якби людина полетіла на Марс, це абищиця порівняно зі спогадом із часів, коли вона цупила яблука з сусідського саду.

– О Боже, – зітхнули ми хором. Усі семеро.

– Так, – покивав головою Данієль. – Тому збирайте спогади, поки горня ще не повне.

Дві доби опісля

– …а впродовж кількох наступних днів вона повинна живитися винятково тістом щастя.

– Хто тут говорить про щастя?

До кухні заглянула Марія, але сховалася назад. Проте ми встигли помітити, що вона виглядала як людина, котру спалює внутрішнє полум’я. Полум’я – це ми знали – звалося Стефаном, але в колах утаємничених його називали «гуру».

– Він її і справді гіпнотизує, – прошепотіла Мілька.

– А може, це ті феромони, – припустила Вікі. – Я бачила в Інеті таку рекламу. Платиш сорок баксів, і тобі присилають плящинку. Похлюпаєшся й притягаєш чуваків, наче б мала в сідничках два величезні магніти. Може, гуру щось таке собі надибав…

– Надибав чи не надибав, а дівчину треба рятувати, бо їй остаточно вигорить мозок, – озвалася Мілена. – Вона і не кліпнула, коли я сказала їй, що гуру одружений і має дітей.

– Мабуть, тому, що це чад із труби, – вела далі Вікі. – Вона щодня сидить у «Сінґері» і вдихає цей дим. А щодо дружини… Марія казала, що гуру з нею не живе.

– Це, певно, неправда, бо чувиха недавно народила дитину. Третю. Заявилася до «Пташиля» минулої неділі і до Марії з кулаками: «Як не відчепишся від мого Стефана, я запхаю руку тобі до пельки, впіймаю за язик і виверну на інший бік», – верещала вона. Страшенний рейвах.

– А що Марія?

– Забарикадувалася на кілька годин у туалеті. Врешті-решт бармен не витримав, виважив двері й витяг її до залу. Там вона чекала до ранку, аж поки прийшов гуру і все їй пояснив.

– Що він вигадав цього разу?

– Стандартна баєчка, – озвалася Мілька, бавлячись дзвіночками на ширмі. – Що чекає на розлучення, – задзеленчала вона дзвіночком, – що його колишня дихає спрагою помсти, – знову дзвіночок, – і що хоче зламати йому життя, а тому розповідає всілякі дурниці. До того ж витягнув із неї купу бабок на розгорнутий аналіз групи крові. Бо попередній буцімто сфальшований.

– Марія вже знає результат?

– Наразі ні. Це буде відомо за місяць. Приблизно тоді, коли він відкриє їй чергові канали й вивільнить потенціал.

– Хоч би він при цьому не вкинув її у справжній канал. Останнього разу вона мусила ходити босоніж по снігу. А впродовж кількох наступних днів живитися тільки тістом щастя.

– Хто тут говорить про щастя? – Марія знову заглянула до кухні з тим самим питанням, як якийсь «ріплей».

– Не стільки про щастя, скільки про духів, – пожартувала Мілена. Марися і справді виглядала як привид.

– Так, про одного духа, який мешкає тут уже два місяці.

Марія придивилася до стелі. Глибоко вдихнула й повільно випустила повітря через ніс.

– Я нічого не відчуваю. Тут чисто. Може, він сидить у коридорі?

– Ми маємо на увазі тебе, – не витримала Мілена.

– Мене? Але ж ви говорили про духа, який завівся в кухні?

– Це такий жарт. Розумієш? Глянь у дзеркало. Ти справжній дух.

– Не розумію, в якому це значенні?

– В прямому. Ти виглядаєш як примара.

– А, ви про балахон? Я мушу його носити. Він викликає позитивну циркуляцію енергії. Після відкриття каналів я буду поступово повертатися до артистичного вбрання, але не тепер. Не перед третім лютого. Тоді настане вивільнення, яке проведе сам гуру.

– Сподіваюся, що воно не омине мозку, – озвався Травка, який досі мовчав.

– З моїм мозком усе о’кей.

– Дівчино, хіба ти не бачиш, що з тобою відбувається? – рознервувалася Вікторія. – Ходиш у простирадлі, їси сире тісто, ремигаєш якесь зілля. Глянь-но на себе. У Середньовіччі тебе спалили б на вогнищі за сам лише вираз обличчя.

– У Середньовіччі панувало мракобісся, – зрізала її Марія.

– Не більше від того, яке втулює тобі той старий дурисвіт у шкіряному капелюсі.

– Він дарує мені щастя, – гаркнула Марія й вибігла до лазнички, шемраючи сувоями довжелезного балахона.

– І ти називаєш це щастям? Таж ти не чуєш, бо тебе вже немає! – крикнув Травка.

– Я вдалася до акту самозречення, – вперто пояснила нам Марія крізь двері. – Тепер я є елементом досконалішої істоти.

– А якщо тобі це набридне, то ти вже знаєш, яким шляхом видобутися зі Стефана назовні? – зареготав Травка.

– Мені не набридне.

– Я скажу тобі, Травко, як буде, – підключилася Мілька. – Це йому набридне. Він перетруїть її на ніщоту, а рештки вийдуть тим шляхом, яким виходить увесь непотріб.

– Маріє, ти волієш вийти зі Стефана у твердій чи в рідкій формі?

Марія вийшла з лазнички. Кинула нам драматичний погляд, липкий від чорної туші й олівця.

– Ви нічого не розумієте, нічого! Я йду. Не чекайте!

Хряснула дверима й пішла, зоставляючи по собі млосний запах сандалової олійки й недоїденої булки.

Середина січня

Сьогодні Данієль уперше завітав до дівчат додому. Я нервово сновигала кімнатою, розмірковуючи, чим би то його зацікавити. Нарешті показала йому шедевр Марії.

– Енергетично, – оцінив він. – Хто це малював? Та брюнетка, оповита кілометрами тканини?

– Так, – сказала Вікторія. – Вона вже місяць так ходить. Гуру наказав їй змінити стиль. Вона миттю погнала до крамниці й купила півпаки перкалю.

– Я знав кількох таких жінок, – озвався Данієль голосом експерта. – Вони клеяться до чоловіків, які ставляться до них як до тимчасового елементу свого сексуального життя й закидають негативними сигналами штибу: «Але й дурна ти курка» або «Нині ми не побачимось, бо я не маю настрою, кицюню».

– Чому вони на це ведуться? – запитала Мілька.

– Занижена самооцінка, – висунув діагноз Данієль. – Я спостерігав її прояви і в тебе, Мілено. Ти виклично одягаєшся, наче хочеш відвернути увагу від свого внутрішнього світу.

– Може, й так, – погодилася Мілька. – Але, може, й тому, що коли я була сірою мишкою, то нікого не обходило, що я прочитала сотні книжок. А так усі в шоці, що я взагалі вмію читати. І звертають на мене більше уваги.

– А ти саме цього потребуєш.

– Уваги й поглядів, – притакнула Мілька. – Я кепсько почуваюся, коли ніхто на мене не дивиться.

– Купи собі пса, – порадив їй Данієль. – Ніхто не вміє вдивлятися в тебе так пильно, як власний пес. Поза тим, він ніколи тебе не зрадить. Я мрію саме про таку любов.

– Із псом? – здивувалася Вікторія. – Це називається зоофілія.

– Не з псом, – виправив її Данієль, – а таку ж, яка пов’язує людину й пса. Бо вона цілковито безкорислива, в ній немає ні ревнощів, ні страху, що вона закінчиться, немає брехні ані бажання переробити пса під свій ідеал. Хіба не так виглядає справжня любов, описана святим Павлом? У ній немає нудьги й немає розвитку. Псові не набридають ті самі дурні забави зі старим м’ячиком, він не скаже тобі: «А може, ми для різноманітності вибралися б на прогулянку в гори?» Його не мучить повторюваність.

– Я, здається, десь про це читала, – сказала Мілька.

– Можливо. Багато людей дійшло таких висновків.