Текст книги "Терпкість вишні"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)

– Ну-ну, – сказала я, не приховуючи подиву.

– А потім я знайшов її щоденник.

Він так зашарівся, що я зрозуміла, що він не тільки знайшов, але й прочитав. Я кинула на нього осудливий погляд.

– І що?

– Я знаю, що не повинен був цього робити. Я присвятив цьому цілий розділ у «Вихованні без стресів», дві статті для конференції про загрози для сучасних педагогів…

Ну так, справжній тато. Геній порад і теоретичних розв’язань проблем.

– І що вона там написала? – обірвала я його.

– Візьми прочитай. – Він подав мені ксерокопію уривка з маминого щоденника. Який стосувався її роботи.

«Робота

Протягом п’ятнадцяти років я просиджую той самий брудно-жовтий фотель у відділі кадрів Державної фабрики паприкашів, рахуючи тижні до пенсії. Щодня від сьомої до п’ятнадцятої нуль-нуль. Раніше, о шостій, я прокидаюся з жахом, що це вже все. Що треба виборсуватися з пухового кокона й розпочинати черговий день боротьби за вогонь. Але спершу коротке розігрівання під душем. Коли змиваю рештки сну й мила, надходить час на короткі, хоча й інтенсивні пошуки колготок і чистих черевиків. Потім забава а-ля „Нові риси обличчя за сім хвилин“. Нафарбувавши губи, я вже можу їх розтулити і проковтнути імітацію сніданку (справжній сніданок я споживаю в товаристві так званих товаришок по роботі). Швидко заїдаю вчорашню булку бордовою помадою. Ковток кави – і о шостій тридцять вибігаю з хати. В останню мить залітаю у приміський, і ми мчимо. За зупинку до фабрики швидко дофарбовую недоїдені фрагменти обох губ. Пора виходити. Пунктуально о сьомій я відзначаюсь у списку й нарешті можу вмостити сідниці у своєму брудно-жовтому фотелі. Рівно о десятій перерва на другий сніданок. Булочка й ячмінна бурда, вигадливо названа кавою. О дванадцятій похід до клозету. А ще через дві години ланч, тобто вчорашня булка із сиром й листком прив’ялого салату, запита холодною ячмінною бурдою. Потім напружені розрахунки. Нарешті є! Третя! Ми всі кидаємося до дверей. Можна закреслити черговий день».

* * *

Я віддала зошит татові.

– Понуро.

– То спробуй це.

Тато випорпав із течки і вручив мені кілька пожовклих сторінок машинопису.

«Числа

Він познайомився з нею в клубі. Вона сиділа поряд, бавлячись рожевою соломинкою.

– Гарна сукенка, – сказав він.

– Дякую. – Вона не потупила очей і не відреагувала нервовим хихотінням, як усі дівчата її віку.

– Особливо ті цятки. Вони виглядають, наче намальовані, – тягнув він далі.

– Бо вони і є намальовані, – сказала вона. – Фломастером, – додала, спокійно цмулячи свій коктейль.

– А що з ними буде після прання?

– Не знаю. Я подумаю про це завтра.

Через тиждень вона переїхала до нього, а ще через два місяці вони одружилися. Вона була не така, як більшість дівчат. Захоплювала його своїми ідеями. Йому подобалися стіни, розмальовані зеленими ліанами, й важка рибальська сітка, задрапірована на вікні замість фіранки. Він мав дещо сумнівів щодо наклеєного на шиби листя, але вона пообіцяла, що перед зимою його змиє. Якось він повернувся з роботи раніш і захопив її навпочіпки, з пензлем у руці. Вона саме перефарбовувала його улюблений світло-сірий килим. На зелений, під колір ліан. Тоді вони вперше посперечалися. Наступна сварка вибухнула через тиждень. Він уранці квапився на конференцію. Нервово носився по хаті в пошуках своїх окулярів. Знайшов їх урешті в лазничці. І тільки на роботі виявив на склах великі, широко розплющені очі, намальовані водостійкою тушшю. Тремтячим пальцем накрутив номер домашнього телефону.

– Добре, що я тебе застав, – процідив він.

– Щось трапилося?

– Ні, я тільки маю до тебе прохання! Якщо ти вже мусиш щось псувати, то обмежся своїми речами! Мої лиши у спокої! – він поклав слухавку.

Він повернувся додому на кілька годин пізніше, ніж зазвичай. Думав, що захопить її у сльозах чи набурмосену. А вона лягла спати. Отак просто, начеб нічого не сталося. Але вона вже більше ніколи не торкалася його речей. Що не означало, що покинула нищити свої. І весь час про щось забувала: покласти цукор, вимкнути світло, перекрити газ. Через рік спільного життя він став втрачати терпець. Чимраз частіше робив їй зауваження і критикував на кожному кроці.

– Чому ти зіпсувала всі свої помади? Знаєш, скільки вони коштували?

– Я хотіла створити свій улюблений колір.

– Ти вже, здається, проводила подібні досліди з парфумами, – він сховав обличчя в долонях і зітхнув. – Чому ти не можеш бути, як усі?

– А що означає „як усі“?

– Нормальною, звичайною!

– Тобто пересічною?

– Тобто такою, котра не малює на стінах і не експериментує з косметикою, бо для цього є хіміки! – закричав він.

– І що ще? – тихо запитала вона.

– Хіба ти не розумієш, що поводишся, як дитина? Пишеш на дзеркалі, тнеш дорогі сукенки!

– А що я маю робити? Ти ходиш на роботу, а я? Цілий день сиджу в тому великому порожньому домі сама як палець. День у день, від світання до смеркання! Скільки можна витріщуватись у вікно або читати книжки?

– У тому великому порожньому домі, як ти кажеш, є багато занять. Поки я заробляю, ти могла б вимити вікна чи зварити порядний обід. Скільки разів ти спекла пиріг, не забувши додати борошно? Скільки разів тобі вдалася печеня?

– А коли я мала вчитися? Ми одружилися, коли я ледве закінчила школу!

– Інші вже в початковій школі вміють пекти торт! – злостиво кинув він. – Хіба мама тебе не навчила?

Тиждень вони не розмовляли. Врешті вона першою простягла руку на знак злагоди й пообіцяла, що постарається стати нормальною. Слово „нормальна“ вона вимовила з легкою іронією. А може, це йому тільки здалося?

Минали місяці, і він із задоволенням помітив зміни на краще. Вона покинула викладати візерунки на скибках хліба й рисувати квіти на сукнях. Без слова повісила звичайні білі фіранки у своїй кімнаті й викинула всі засушені квіти, які досі захаращували стелаж. Найважче було з дірками. Уві сні вона брала до рота краєчок ковдри і прогризала в напірнику маленькі круглі дірочки, як міль. Але проспавши рік без напірника, відучилася стискати край ковдри зубами.

Вони більше не сварилися. Час од часу він ще робив їй зауваження, а вона мовчки їх приймала. Чимраз рідше запитувала, як їй одягнутись і що зварити на обід. Бо знала, що він відповість. А виконування обов’язків виходило в неї дедалі вправніше. Через п’ять років шлюбу вона досягла ідеалу. Коли він заходив додому, вона саме ставила тарілку на стіл, наперед підклавши серветку, щоб не лишалися сліди на стільниці. Відтак наливала два ополоники супу. У понеділок томатного, у вівторок крупнику, в неділю бульйону. Щодня пилососила весь дім. Щотижня міняла постіль, а щомісяця мила вікна. Так, як він любив. У лазничці халати, рушники й флакони з косметикою гармоніювали за кольором із блакитними кахлями. Навіть мило було блакитне, її спальня виглядала, наче в ній ніхто не жив. Вона була анонімною, як номери в готелях: прості світлі меблі й бездоганно застелене ліжко. Жодних фотографій чи сувенірів. Увесь її гардероб складався з одягу трьох кольорів: сніжно-білого, чорного й малинового. Такого ж відтінку помада й лак для нігтів. Вона пахтіла завжди однаково. Три роки носила ту ж саму зачіску: ідеально укладені чорні кучері до плечей. За чотири роки її вага не змінилась і на сто грамів. Коли вони влаштовували прийоми, його колеги присвистували від захвату. А сам він усміхався, згадуючи колишню схибнуту дівчину.

Його трохи засмучували кілька дрібниць. Він ніколи не знав, про що вона думає. Вона мала непроникне обличчя акторок театру кабукі. З чорними луками брів і порцеляновою шкірою, такою гладкою, наче хтось вистелив її целофаном. Навіть дивлячись йому просто у вічі, вона могла витати думками в інших галактиках. Він дедалі частіше ловив її відсутній погляд. Сиділа спокійно у фотелі, ніби дивлячись телевізор, а водночас дивилася кудись повз екран та ворушила устами, наче молилася. Тоді вона його не чула, не відповідала на запитання. Виглядала би, мов манекен, коли б не уста, що ворушились у тривалому механічному пошепті. Ну і вони майже не розмовляли. Тільки „Дякую“, „Прошу“, „Ну як воно?“, „Чудово“, „Справді?“, „Це цікаво“ і ще кілька інших чемних зворотів. А поза тим у домі панувала ідилія.

Збігали роки. Він щойно повернувся з роботи. Поки мив руки, вона розгладила серветку на стільниці дубового стола. Відтак налила йому два ополоники супу (крупнику, бо це було у вівторок). Розклала прибори, зосереджено зціплюючи малинові уста. Він зайшов до вітальні, простягнув їй троянди, вітаючи з днем народження. Вона подякувала, цьомкнувши губами повітря біля його щоки. Він всадовився й почав їсти.

– Смаковитий суп, – похвалив він.

– Я спекла мигдалевий торт.

– Чудово, – в його голосі не було подиву. Вона завжди пекла мигдалевий торт на день народження.

– Як там на роботі? – запитала вона.

– Добре, дякую, – відповів він. – А ти як провела день?

– Приємно, дякую.

Запала тиша. Він закінчив їсти суп, і вона поставила перед ним тарілку з печенею. На хвилю вийшла з кімнати. Повернулася, тримаючи в руках валізку й малиновий жакет. Він підвів брови в німому питанні.

– Сьогодні мені виповнилося двадцять вісім років.

– Звичайно, я пам’ятаю. Прийом влаштуємо, як завжди, в суботу. Я вже запросив приятелів.

– Це добре, – вона на мить замовкла. – Розумієш, я прожила з тобою вісім років.

– І що? – його трохи занепокоїв тон її голосу.

– Вісім років тиші й монотонності. Я задаю собі питання, чи ти замислювався над тим, як я це витримала. І що відчувала. Ти бодай раз над тим замислювався?

Він не відповів.

– Певно, що ні, тож я тобі скажу, – вона присіла на краєчок крісла. – Ти йшов на роботу, а я зоставалася зовсім сама. Мої товаришки вчилися в університеті. Ходили до кіно, домовлялися про побачення. А я сиділа у твоєму гарному величезному будинку й не знала, куди себе подіти.

Якийсь час вона мовчала, добираючи властиві слова.

– Я не повинна нарікати. Знаю. Я не мусила турбуватися про житло та гроші. Так довго, як ми будемо разом. Я вирішила зробити все, щоб ти був задоволений. Це було не важко, – вона всміхнулася сама до себе. – Ти не маєш завищених вимог. Чисті сорочки, добра їжа, в неділю пиріг. Тільки що прибирати чужий будинок страшенно нудно. Чому чужий? Бо в себе вдома я могла б досхочу клеїти листя на шиби, витинати дірки у шторах і малювати на дзеркалах. У чужому – ні.

Він хотів щось сказати, але не потямив дібрати слів.

– Я саме пилососила твій улюблений килим у сірі квіти. Величезний, як пустеля. Щоб не думати про це, стала замислюватися: скільки на ньому квітів, а скільки листочків. Із цього все почалося. Коли я замішувала тісто, то рахувала кількість родзинок. Коли мила вікна, то лічила всі відомі мені засоби для чищення. Поволі я втягувалася в забаву. Знаєш, скільки у нас кахельок в обох лазничках?

Він не встиг заперечити.

– Певно, що не знаєш. Чотириста п’ятдесят вісім, у тому числі двісті дванадцять без візерунків. А знаєш, скільки ребер на всіх батареях? Сто тридцять шість. Я точно перерахувала під час весняного прибирання. Я знаю, скільки дощок і цвяхів у панелях.

Скільки у нас пар взуття, рушників і головних уборів. Скільки кухонного начиння. Прибираючи цей будинок, я обчислила в ньому, мабуть, усе. Тож настав час, аби зробити другий крок. Я стала рахувати все, що тільки можна. Лічила акторів, польських і закордонних (п’ятсот двадцять осіб), назви парфумів (сімсот п’ятнадцять), квітів (лише дев’яносто два) і птахів (рівно сотня, разом зі свійськими). Лічила своїх знайомих і прочитані книжки, кольори, імена на літеру „А“, тканини й візерунки. Я не мусила думати про прасування сорочок, бо в цей час рахувала види ссавців. Коли варила бульйон, рахувала інші супи чи страви з яєць. Коли малювала, перелічувала відомі картини. Коли шила, рахувала елементи вбрання, або – чому б і ні? – міста світу. Я укладала складні збірки й каталоги. Аж поки прокинулася сьогодні вранці. Подумала, що мені виповнюється двадцять вісім років. Триста тридцять шість місяців, десять тисяч двісті двадцять сім днів, чотирнадцять мільйонів сімсот двадцять шість тисяч вісімсот вісімдесят хвилин і вісімсот вісімдесят три мільйони шістсот дванадцять тисяч вісімсот секунд. Я ні про що не турбувалася, нічого не чекала. І раптом збагнула, що перерахувала геть усе. Тому я вирішила тобі про це сказати. Вперше й востаннє.

Вона підвелася, розгладжуючи спідницю.

– Я від тебе йду».

* * *

Я завершила читати й віддала аркуші татові. Що я повинна сказати? Щось глибоке й заспокійливе. Може, якусь цитату з Кундери?

– Я не знала, що мама мала кучеряве волосся.

– А від кого ж у тебе ці локони?

Ну справді. Від тата я могла успадкувати хіба що розлогу лисину.

– Цікаво, чому вона тоді не пішла.

– Вона пішла, але відразу ж повернулася, бо виявилося, що в нас буде дитина. Тобто ти.

* * *

А якби мама дійшла рішення про розрив на рік чи на три місяці раніше? Страх подумати, що тоді.

2.05. Я вирішила провідати маму й дізнатися з першоджерела, що відбувається.

– Заходь, – сказала вона й почалапала до кухні.

Я посунула за нею. Вона витягла з холодильника бляшанку пива.

– Хочеш?

Я кивнула. Ми перейшли до кімнати, де на дерев’яній підлозі лежав величезний матрац. Перед матрацом низенька лавка з неструганих соснових колод, а на ній миски, повні смажених у меді фісташок.

– Сідай. – Мама зробила мені місце серед десятків кольорових подушечок. – Що тебе сюди привело?

– Місія.

– Я перетворилася на слух.

– Тато сказав, що відбувається щось жахливе, і просив, аби я делікатно все прозондувала.

– Жахливе? – Мама зареготала, а потім зробила великий ковток просто з бляшанки. – Я нарешті по-справжньому добре себе почуваю. Покинула журитися й планувати все на п’ять років уперед. Я нарешті живу.

– А він? Той твій новий? – несміливо запитала я. – Він який?

– Теплий, спокійний і… – вона на мить замислилася. – Нескладний. Зрештою, я можу вас познайомити. Він уже мусив повернутися з лісу. О, дзвонить домофон! – мама вибігла в коридор. Я ще ніколи не бачила, щоб вона рухалася з такою легкістю. Наче мала у венах замість крові кілька літрів гелю. Вона відчинила двері, і я побачила татового наступника.

3.05. – Я нічого не розумію, – обурено розповідала я. – Як можна було вибрати когось такого?

– А що в цьому дивного? – відповів запитанням Ірек. Як завжди, запорпаний у шнури й коробочки під столом. – Жінки кидають усе заради Тарзана, шаленіють від Супермена й Фантомаса. То хіба не можуть для різноманітності закохатись у справжнього ведмедя?

– Можуть, але чому це повинна бути моя мама? – верескнула я.

– Ти гадаєш, моя мама мала кращих чоловіків? Вона колись жила з одним таким, що наставляв будильник на п’яту ранку й нипав до опівночі. Майже як той кролик із реклами батарейок.

– Але він був нормальним чоловіком! А не ведмедем із лісу.

– Якщо вона з ним щаслива…

– Але що скажуть люди?

– Люди… – Ірек дошкульно всміхнувся. – Здається, ми належимо до покоління, якому плювати на думку інших. І як тут вірити експертам?

4.05. Морочимося над тим, де провести черговий спекотний день.

– Їдьмо до Криспінова, – попросила Мілька. – Посидимо на пісочку. Поплаваємо.

– Ти покажеш світові свою засмагу, а ми будемо соромитись і ховатися в кущах. Дуже дякую, – пирхнула Марія.

– Там майже немає кущів, – потішив її Травка. – Якнайбільше, ти зможеш сховати ноги під один зі своїх светрів.

– То, може, поїдемо кудись до лісу, – озвалася Вікторія. – Приміром, у Неполомицях є класна пуща, із зубрами.

– Не знаю, чи із зубрами, зате напевно з міріадами комарів, – здригнувся Травка. – Ми їздили туди з Болеком минулого літа. Нам вдалося продертися якихось двісті метрів, а потім Болек змилосердився і дав команду повертатися. В останню мить, бо ті скурвині сини встигли вихилити з мене три літри крові. Пуща відпадає. Хіба що хтось забезпечить мене спеціальним скафандром і шоломом на голову.

– Вони так кусаються?

– Ну. Може, тому, що я їм багато меду. Слоїк на тиждень. А повидла – так і два. Ну і на додачу різні солодкі кашки.

– Ви тут про кашки, а час біжить, – утрутилася Мілька. – Їдьмо вже десь, бо я зараз зварюся!

– То, може, у Багри? Або на Скалки? – запропонував Ірек.

– На Скалках гарно влітку, коли вода нагріється, – озвалася Вікторія. – Тоді можна взяти матрац і відплисти під стрімку скалу, подалі від стероїдів, які окупували обидва пляжі.

– Теж мені пляжі! – махнула рукою Мілька. – Один – це шматок кам’янистого травника, а інший – асфальтова дорога, що веде просто до води. Але в цьому є якийсь чар. Особливо коли людині пощастить продертися крізь прибережний шар пластикових пляшок.

– Але о такій порі, – підтримав Вікторію Травка, – ми дістали б термічний шок.

– Ну то й куди поїдемо? – запитала я.

– Може, до Кобилян? – згадала Вікторія. – Вони не так далеко, і, здається, там є якась річка. Можна буде поталяпатися.

– Я чув, що та річка безнадійна, – кинув Ірек. – Але це думка моєї сестри, тож із певністю перебільшена. Малина полюбляє представляти дійсність у чорних фарбах.

– Ми сподіваємося, що вона помиляється, – сказав Травка. – Їдеш із нами?

– Ні. Я мушу зробити запасні копії файлів. Останнього разу в мене попропадали всі фотки Амелі.

– І знімки Рейнарда з «Брейншторма», – згадала Вікторія, – а я хотіла в суботу посидіти й подивитися йому в очі.

– І що ви, дівчата, бачите в тому Рейнарді? – дивувався Ірек, стукаючи кришкою корпусу. – Звичайний собі чувак, яких повно на Ринку. Вже і Травка ліпше виглядає.

– Я те ж саме сказав їм про тебе, – відповів взаємністю Травка. – Ти значно ліпше виглядаєш. А надто, коли помиєш голову.

– А ти навіть із брудною виглядаєш ліпше, – відбив м’яча Ірек.

– Може, ви закладете клуб взаємного поклоніння? – озвалася Мілька.

– Добре, – обірвав забаву Травка. – То що з тими Кобилянами?

– А кущі там є? – запитала Марія, розглядаючи свої бліді ноги.

– Здається, купа, – відказала Вікторія. – А ще гори й багато велосипедних доріжок.

– У нас немає велосипедів, – зауважив Травка.

– Ти завжди вигадаєш якусь проблему, – буркнула Мілька.

– Я тільки стверджую факти, але це не означає, що я не хочу їхати до Кобилян.

– Ну то й їдьмо, – сказала Вікторія.

І ми поїхали.

* * *

Сидимо в кущах, ховаючись від пекучого сонця. Милуємося краєвидами, таляпаючи ногами в річці завширшки зі сторінку формату А-4.

– Я не знала, що так складно добутися до тих Кобилян.

– Ми швидше доїхали б до Закопане, вже не згадуючи про Криспінів, – сказала Мілена, витираючи чоло листям лопуха.

– А чому Ірек не поїхав? – запитав Єндрек.

– Бо робить якийсь backup, – відповів Травка.

– А як що по правді, то хоче побавитися в «Diablo», – зрадила Ірека Мілька. – Він створив нову версію і збирається трохи її вдосконалити.

– А колись він мені втирав, що це я узалежнений від машин, – озвався Єндрек. – Бо я мав такий період у житті, коли валандався по гральних автоматах.

– Я теж, – зізналася Вікторія. – У третьому класі. Тринькала на це всі кишенькові гроші.

– Я грав торік. У випускному. Звірився Іреку, а той одразу заявив, що я узалежнений. І що я повинен відвідати його знайомого, якогось Трубку.

– Губку, – виправив Травка. – Ірек сам повинен його відвідати. Знаєте, що він робить, коли прокидається?

– Ну?

– Чистить зуби, випиває кефір з амарантом і запускає «Diablo».

– І він може їсти це свинство? – здивувалася Вікі. – Я двічі пробувала і не змогла. Хоч кажуть, що це страва XXI сторіччя.

– А я волію старі винаходи, типу там вареників чи кров’янки, – розмріявся Єндрек.

– А я люблю експериментувати, – зізналася Вікторія.

– Знаємо, знаємо.

– Але й спека, – зітхнув Травка.

– То поплавай собі, – з іронією пирхнула Марія, вказуючи на струмочок.

– Великі риби мали б тут проблеми з маневруванням, правда, дівчата? – зауважив Травка.

– З плаванням, мабуть, теж, бо вони шкрябали б пузами по піску, – кинула я.

– Про яких риб ви говорите? – здивувався Єндрек. – Якщо тут хтось і водиться, то хіба п’явки. Вони мають стільки артерій на вибір.

Ми як за командою витягли ноги з води.

– Я пожартував, – повідомив нам Єндрек, нахабно шкірячись.

– Ти, певно, заздриш, бо твої лапи не вміщаються і ти можеш мочити тільки пальці? – кинула Мілька.

– Я сподівався намокнути цілком. Вікторія так захоплено описувала принади Кобилян.

– Я тільки повторила те, що розповів мені Олек, – виправдовувалася Вікі. – Не моя провина, що він згустив фарби.

– Ми думали, ти тут уже була, – здивувався Травка.

– Хіба я мушу бувати в усіх місцях? – відбуркнулася Вікторія.

– Ми мали саме таке враження, – визнала Марія.

– І ти грубо помиляєшся. Бо в Кобилянах, мої любі, я вперше.

Година опісля. Або дві

Валяємося на животах, мочимо в струмочку долоні. Нудьга.

– Розповіли б щось, – попросила Марія. – Єндреку!

– А я вам що, Шахерезада?

– Ні, але тільки ти знаєш стільки класних історій, – наполягала вона.

– Добре, Марисько, не підлещуйся. – Єндрек даремно намагався приховати, скільки радості справив йому Маріїн комплімент.

– Дивіться, який прикольний жучок, – змінив тему Травка. – Виглядає реально, як «гольф» із двигуном у сто п’ятдесят кінських сил.

– Ну, у версії «металік». – Єндрек придивився до створіння. – Тобто якихось дві штуки злотих згори.

– Цікаво, чи має він чотири повітряні подушки, – розмірковував Травка. – I ABS?

– Певно, що має. А бачиш спулери? – Єндрек торкнувся до жучка стебельцем. – І затемнені шиби?

– Ну. І номери з підсвіткою. Справжня навернута тачка, – присвиснув Травка. – Коли мчиш на такій поночі крізь село, вона миготить, як дискотека. Цікаво, скільки вона жере? Певно, якихось десять літрів з гаком у місті. Якщо, звісна річ, буває в місті.

– І яке має прискорення. На око вісім і пів до сотні. Але він і пилюжить по стежині, аж гай гуде. – Єндрек мусив помітити наші мармизи, бо кинув тоном першовідкривача: – Ми тут триндимо про тачки, а ви, певно, нудитесь?

– Добре, дівчата, прокидайтеся. – Травка заплескав нам перед очима, наче досвідчений гіпнотизер. – Поговорімо про дружбу, кохання й сенс життя.

– Коли я чую слова «сенс життя», – обізвався Єндрек, – мене аж верне.

– Чому? – здивувалася Марія – шукачка сенсу життя.

– Бо я згадую своїх старих та їхні поради. Вони завжди мені втовкмачували, що я повинен жити свідомо. Старанно фіксувати хвилини, щоб потім мати тільки гарні спогади.

– Ну і що?

– Я їх колекціонував, аякже. Цілих десять років.

Ми зітхнули, не приховуючи заздрості. Кожен із нас охоче викинув би з пам’яті те і се. Випорожнив би дочиста не одну шухлядку й повимітав би сміття не з одного кутка. Тим часом Єндрек не мусить цього робити. Він має винятково цінні спогади, рівнісінько розкладені по коробочках, вистелених бордовим оксамитом.

– Знаєте, що лишилося в моїй голові з тих років, коли я бавився в колекціонера? Нічогісінько, мої любі. А принаймні нічого такого, що я хотів би згадати.

Пізно пополудні

– Може, спробуємо зловити попутку, – урвався терпець Марії. – Півгодини чекаємо й нічого.

– Ех, ви, люди з великого міста, – усміхнувся Єндрек, людина з маленького містечка, так само як і я, Вікторія й Мілена.

– Почекаємо ще трохи і тоді почнемо журитися, – запропонувала Мілька, недбало спершись на дорожній знак. – О, вже їде.

– Нарешті, бо я вже збиралася відбитися від стада, – з полегшенням зітхнула Марія.

Автобус під’їхав і різко загальмував біля нас, збиваючи клуби бурої куряви.

– Ви могли б приїхати вчасно, – зробила зауваження водієві Марія.

– Ну міг би, – визнав він. – Але мені не вдалося. Спробую завтра, – зітхнув він, обдаровуючи нас безтурботним усміхом, променистим завдяки золотим фіксам. – То що? Викурю цигарочку й повертаємося до міста.

Ми зайшли до салону. Крім нас, до автобуса завантажилися троє дорідних жінок у сукнях кольору горошку, абрикоса та блідої блакиті, міцно похляпані одеколоном із запахом конвалії. А також одна жінка з вусами Івана Підкови, котра пахтіла самою природою.

– Ті троє їдуть до міста на гулянку, – визначив Травка. – А та з вусами… може, на депіляцію…

– Коли повернеться той клятий водій? – буркотіла Марія.

– А от і я, – заявив «клятий водій», видряпуючись на своє місце. – Чи всім зручно сидіти? Пристебнули ремені? Готові? То стартуємо.

5.05. Я знову провідала тата. Він виглядав так, наче впродовж тижня не виходив із кухні. Сидів на тому ж самому місці, на якому я його зоставила. І вдивлявся в рівно розкладене кухонне причандалля.

– Ти його бачила, – сказав він. Певно, здогадався з мого виразу обличчя. – Такий сором.

– Може, ти переїхав би до іншого міста? – порадила я.

– Я сподіваюся, що мама схаменеться. Тому хотів би тебе про щось попросити…

– Ну так, я маю виступати в ролі болісного докору сумління. Тільки не знаю, чи це подіє на маму. Вона стала така непередбачувана.

– Принаймні спробуй, – попросив тато й поліз до кишені піджака. – А, до речі. Через ті Кристинчині вибрики я геть забув про тебе. Навіть не знаю, як ти давала собі раду останні місяці.

– Не найгріше, завдяки твоїм переказам.

– Моїм переказам? – Він зробив великі очі, такі ж самі він мусив зробити, коли довідався про мамин роман. – Я не висилав тобі жодних грошей.

7.05. Якщо не тато, то хто? Мама теж цього не робила. Вона сказала про це, коли я відвідала її в новому помешканні (назва «кубло» була б доречніша). А на прощання тицьнула мені в руку кількасот злотих від себе і того її Міська, порадивши купити собі фісташок у меді. Бабуся? Для неї я тільки ще один персонаж із «Крапель кохання». І то епізодичний, бо потрапляю в її поле зору винятково під час нечастих родинних урочистостей. Дядько з тіткою? Це виключено. Вони, напевно, навіть не знають, що я пішла з дому. Тато завжди дбав про позірне благополуччя. Може, Данієль? Мабуть, що ні. Він не посилав би грошей після нашого розриву. А гроші прийшли чи не через тиждень по тому, як я занесла йому книжку. Хіба що він відчуває провину.

– Він не виглядає на такого, хто мав би докори сумління тільки через те, що розчарував якусь там несміливу дівчинку, – опустив мене на землю Ірек, воднораз глибше, ніж завжди, запорпуючись під стіл. Він саме підключав новий принтер.

– Тоді хто? Бо напевно ніхто з наших. Ти ледве зводиш кінці з кінцями, Вікторія так само. Мілька оплачує електрику, газ і телефон. А Марія…

– Їй не спало на думку щось таке прозаїчне, як перекази для голодуючої подруги із сусіднього матраца. Куди простіше зворушуватися над екзистенціальними проблемами молоді з Беверлі-Хілз.

– Тоді я вже й сама не знаю.

– Я тим більше. Якийсь час я підозрював свою бабусю, бо вона любить допомагати іншим. Але це не вона. Вона сказала, що вже спонсорує когось іншого. Здається, якогось юнака.

– Мені спадає на гадку тільки одна особа, – сказала я. – Філіпп. Людина, котра може дати раду будь-якій проблемі.

Другий тиждень травня

Змучена думками про переказ, я врешті вибралася до мами, її коханого, на щастя, понесло до лісу.

– Я прийшла з місією, – почала я від порога. – Може, ти ще переглянеш своє рішення…

– Ти говориш, як батько, – перебила вона мене. – Про це немає й мови.

– Тато обіцяв, що зміниться, – боролася я далі. – Він може присвячувати тобі двома годинами на день більше. І ви частіше ходитимете до театру.

– Він і його фантазії, – пирхнула мама. – Він не здатен на щось більше?

– Він сказав, що це мусить довести тобі силу його почуттів.

– Він збожеволів, – розсміялася вона. – Дві години нудних розмов і театр по суботах. Несамовито.

– А чого б ти ще хотіла? – запитала я.

– Не знаю, – стенула вона плечима. – Нехай погортає трохи біографій славетних людей і дізнається, як чоловіки змагалися за кохання жінки. Наприклад, залицяльники Айседори Дункан запрягалися до її екіпажа.

– Якщо тобі це так подобається, – підвищила я голос, – то, може, ти повинна перетворити свого ведмедя на пару гнідих рисаків?

– Ти питала про вказівки для батька, тож я навела тобі приклад, – сказала мама, наливаючи собі до горнятка підігрітого меду. – Хочеш інші приклади?

Я кивнула. Охоче дізнаюся, що подобається моїй божевільній матері.

– Скажімо… О! Чоловік Фріди Кало їв на похороні її прах. Оце і є кохання.

– Але ти ще не померла, – зауважила я.

– Так, і тільки тепер по-справжньому це відчуваю.

– Знаю, ти вже казала. Тільки не знаю, як ти можеш так кривдити тата. Після двадцяти семи років! – витягла я із задньої кишені останній аргумент.

– Теоретично я могла б зачекати з тим рік або два, – визнала мама. – Тільки навіщо? Щоби відсвяткувати золоте весілля?

– Але ти, мабуть, кохала тата! – крикнула я.

– Кохала? – здивувалася вона. – Ми просто зустрілися в кав’ярні. Потім він запросив мене на танці, і якось воно само пішло.

– Але мусить бути якийсь привід, через який ти вибрала саме його!

– Авжеж, – погодилася мама, роблячи черговий ковток. – Зачіска.

– Що зачіска?

– Твій старий мав зачіску, як у Друпі.

* * *

А якби він мав зачіску, як у Джеймса Бонда, то що тоді? Мене не було б на світі? Тож хто я така? Прикра випадковість? Жертва моди? І хто такий той Друпі?

* * *

– Один із представників італійської естради, так само, як Аль Бано, Пупо й Макароні, – перелічив Ірек. – Я знаю, бо моя бабуся була колись поведена на цьому стилі.

– Схоже, моя мама теж. І тільки тому вийшла заміж за тата. Я й сама вже не знаю, ким я, власне, є, – бідкалась я.

– Бачу, що ти маєш таку ж дилему, як Данні з фільму «Пірл Харбор», – зітхнув Ірек, шукаючи на стільниці планку пам’яті. – Він висловився так: «Я і сам уже не знаю, ким насправді є. Виглядаю, як герой, але не почуваюся ним».

– Вражаюча скромність. – Я вже уявила, як говорю, що виглядаю, як герой.

– Ну, ти уявляєш, він міг би одержати Оскара за абсурдне нагромадження патетичних текстів. Але взагалі-то, це не повинно нас дивувати. Як сказав Воннеґут устами одного зі сво’іх персонажів, чи не в кожному фільмі та такій іншій продукції приховано висновки, що війна – це пекло; проте вона необхідна, аби зробити з хлопця справжнього мужчину.

– Цікаво, – буркнула я, крутячи в руках журнальчик для фанатів комп’ютерних ігор.

– Ну, у Курта є ще крутіші тексти. Моя сестра могла б тобі багато зацитувати, бо вона його велика шанувальниця.

– Я не це мала на увазі, – заперечила я.

– А що?

– Те, що, коли цитуєш чужі думки ти, мене це анітрохи не дратує. Ти називаєш автора… а крім того, я не відчуваю, що ти хизуєшся.

– Хизуюся? Чим би то?

– Тим, що ти його читав і що подужаєш відтворити фрагмент тексту. У випадку Данієля все навпаки, ти і сам знаєш.

– Може, справа не в цитатах, Вишне. Може, ти просто шукала якийсь привід.

Майже середина травня

Я маю важливе завдання. Ні, йдеться не про склеювання друзок, на які перетворився шлюб моїх батьків, а про звичайні батьківські збори в Мілошевій школі. Він благав мене про це цілу суботу.