Текст книги "Терпкість вишні"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

– Болеку, – застережливо цитьнув Травка.

– Ага. Тож слухаємо ми це дзюркотіння, слухаємо. Нарешті президент закінчив розмову і відпровадив нас до кімнати. На жаль, було надто пізно. Старий помер на унітазі, з газетою в руках.

– Жахливо, – притлумленим голосом прошепотіла Марія.

– Але досить поширено. Багато людей так кінчає.

– І що ти зробив? – запитала Вікторія.

– Те, що й завжди в такій ситуації. Виписав свідоцтво про смерть. Ярек витяг чотки, чим тільки розлютив президента. Чувак запінився, що, мовляв, ми вбили його батька й таке інше. А нині зателефонував на станцію й поскаржився, що ми вкрали у нього з лазнички пінку для гоління. Диспетчерка його висміяла, але самі розумієте, – зітхнув Болек, – це все ж таки стрес.

– От дурний чувак, – сказала Вікторія. – Має замок із вежами, а рипить про якусь там пінку.

– Якої я не брав, бо користуюся гелем, – додав Болек, бавлячись стетоскопом. – Я намагаюся пояснити собі, що чувак відчував провину через смерть батька, бо змусив нас стільки чекати. І оскаржуючи мене за крадіжку, хотів довести, що я теж не кришталевий. І позаяк я викрадач пінки, то мабуть, і не впорався з роллю лікаря й реаніматора. Але це анітрохи не покращує мені настрій. А надто тому, що сьогодні помер мій улюблений пацієнт Полуниця.

– Той Полуниця, якого ти називав прокляттям Підгір’я? – не повірив Травка.

– Може, й називав, – зізнався Болек, – але в малих дозах чолов’яга був потішний. І дозволяв себе любити.

– Рік тому ти говорив про нього іншими словами.

– Ну розумієш, це посмертна ідеалізація, тобто процес побудови позолоченого пам’ятника, – пояснила Вікторія. – Коли помер мій дідусь-алкоголік, бабуся побивалася, як Петрарка по втраті Беатріче. Раптом ми довідалися, що дідусь був уразливий, спонтанний і мав хист до музики.

– Може, він і справді його мав, – сказала я, перевертаючись на спину, бо досі спиралася на лівий лікоть і вже не відчувала руки.

– Так, на п’яну голову він співав танцювальних народних пісеньок. Але для бабусі зненацька перетворився на постать із п’єдесталу.

– Мабуть, жодна людина не є до кінця лихою, – зронив Болек. – Нехай навіть і п’є кров з бригади «швидкої допомоги». А Полуниця це вмів… Тричі на тиждень він телефонував до нас зі своєї улюбленої кнайпи близько опівночі й волав п’яним голосом, що має інфаркт.

– І ви їхали?

– Звичайно. Не дуже приємно почути у «Фактах», що байдужий коновал закатрупив чергового пенсіонера. То й підвозили Полуницю додому. Така собі халявна таксівка.

– Непогано той дідусь улаштувався, – сказала Мілька.

– Ну. Але ми терпіли, бо він завжди частував нас кумедною бувальщиною зі свого життя. Крім того, був порівняно охайний, звісно, зважаючи на умови, в яких йому доводилося існувати, і на відсутність мотивації, притаманної хронічним алкоголікам.

– Цікаво, що це за умови, – зацікавилася Вікторія.

– Нецікаво, – буркнув Болек. – «Кавалерка» на Підгір’ї, без електрики й газу. Туалет у коридорі.

– То як же він жив, той Полуниця? – здивувалася Марія. – Що їв?

– Напевно, вже не ікру й трюфелі, – втрутилася Мілька.

– Він небагато їв. А коли хотів випити чаю, то грів його на приладі, який зробив власноруч.

– Майстерний, – заздрісно сказала Мілька, зиркаючи на свої дерев’яні пальці.

– Та скільки там тієї роботи, взяв цурпалок, понавбивав цвяхів довкола покришки від слоїка. Потім наливав до покришки денатурат, ставив на цвяхи бляшане горня – й по всьому.

– Як подумаю, що хтось може жити в таких умовах… – зітхнула Марія.

– Деколи мусить, – сказав Болек. – Тому я дивувався, що Полуниця не опустився до решти, як деякі пияки. Часом я бачив таких, що страх розповідати.

– Розкажи! – попросили всі, окрім Марії.

– Розповім, якщо Марися затулить вуха.

– Вже, – повідомила нас Марія, накриваючи голову подушкою і краєм ковдри.

– Трапляються такі вошиві, що їх доводиться пакувати в мішки для трупів. Інакше всю карету треба відправляти на дезінфекцію. А кого на це стане?

– І вони так спокійно їдуть у тих мішках? – здивувалася Мілька.

– Вони-то так, бо завжди п’яні як чіп. Але вошва так і скаче в тому мішку, аж у вухах бряжчить. А Полуниця був інший. Мився раз на тиждень.

– То що з ним трапилося?

– Розповім вам завтра, – Болек глипнув на годинник, – бо вже мушу повертатися на станцію. За десять хвилин у мене починається нічне чергування.

День опісля, проти вечора

Валяємось, чекаючи на свою порцію піралгіну, свічок і понурих історій. Убиваємо час, обговорюючи постачання тих делікатесів.

– Цей твій кузен якийсь страшенно пригнічений, – озвалася Марія. – Він повинен поїхати в довгу відпустку, найліпше на Філіппіни. Автор був минулого року. Цілий місяць. Коли повернувся, ми ледве його впізнали.

– Він так засмагнув? – пожвавилася Мілька.

– Не тільки. Він повністю змінився. Мав інші риси обличчя, якісь розгладжені. А в очах ані тіні від колишньої напруги.

– Суцільна порожнеча, – з усміхом сказала Вікторія. – Я знаю, мій тато мав такі очі, коли знайшов своє місце в потягу на маршруті «Москва-Пєтушкі».

– Болек конче мусить поїхати на ті Філіппіни, – визнала Марія.

– Наразі йому вистачить хіба що на виїзд до Закопане. І то не в сезон, – просвітив її Травка.

– А стільки розповідають про заробітки лікарів, – буркнула вона, дуже розчарована. – Це тому він такий пригнічений.

– Не тільки, він узагалі зневірений. Ти теж була б, якби тобі довелося торувати стрімку й кам’янисту стежину кар’єри.

Стрімка й кам’яниста стежина кар’єри Болека Десперадо

Вона оптимістично почалася в другій половині вісімдесятих. Болек, тоді ще сповнений віри, надії й любові випускник середньої школи, склав вступні на навчання за кордоном в одній із країн співдружності. Він мав вибір між НДР, Чехословаччиною, Болгарією, Радянським Союзом і Китаєм. Вибрав останній, з погляду на екзотичну кухню, східні методи лікування й космічну віддаленість від своєї токсичної батьківщини. Він був єдиний у своєму містечку, хто вступив на омріяну медицину. Через три місяці приземлився в Пекіні, несучи на плечах увесь свій маєток, а в голові – жменю барвистих ілюзій. Його поселили в кімнаті з маленьким Лі з Північної Кореї. Лі зразу після прибуття широко розчахнув вікна й повісив на обидві стіни портрети Кім Ір Сена, свого володаря й бога. На невинне Болекове питання, як їм там ведеться, упродовж години запевняв, що чудово, прекрасно й сито. Він торочив це увесь наступний тиждень, а коли врешті впевнився, що Болек не є підставним сексотом, то попросив його більше не говорити про райські умови життя в його казковій країні. Болек зрозумів і більше не розпитував. Зрештою, він мав інші клопоти. Бо ж виявилося, що перший курс є тільки вступом до справжнього навчання. Він повинен присвятити його вивченню мови, звичаїв і правил, обов’язкових в імперії Мао.

Рік минув, і Болек, збагачений на кілька тисяч китайських ієрогліфів, почав справжнє навчання. Через півтора року, після побиття студентів на площі Небесного Спокою він змушений був покинути Країну Рису й повернутися до Країни Українських Вареників.

Упродовж наступного семестру він робив усе можливе, щоб котрийсь із медичних факультетів зарахував йому принаймні рік навчання. На жаль, усе, що він виборов, це студентський квиток на сінологію без вступних іспитів. Він зважив усі «за» і «проти» і вирішив, що найліпшим виходом буде студіювання реабілітації. Навчання в Академії фізкультури триває чотири роки, тож до диплома зостанеться тільки два, а як напружитися, то, може, навіть один рік. А після навчання… Болек усміхнувся в передчутті можливостей, які розгорталися перед його неушкодженою прикрим досвідом уявою. Після навчання він заснує власну клініку чудес, де застосовуватиме справжні китайські штучки й повертатиме не тільки надію, а й здоров’я.

Через три з половиною роки Болек розпочав стажування в лікарні – за половину середньостатистичної зарплати він масажував пролежні вмираючим стареньким, відданим під опіку фахівців вразливими родичами, котрі були не ладні дивитися на їхні муки. Через місяць зрозумів, що хоче повернутися до медицини. Хоче лікувати, а не масажувати. Впродовж наступного місяця кинув роботу, подав відповідні документи і в липні склав вступні іспити. Завдяки надлюдській праці примудрився закінчити навчання за п’ять років. Потім заробив стаж і вже півтора року намагається знайти роботу поза «швидкою».

* * *

– Безрезультатно, – додав сам герой оповіді, з’являючись із свіженькою порцією відомих делікатесів.

– А як же спеціалізація? Ти маєш якусь?

– Ні, і саме це є останньою краплиною, що змусила мене викинути на смітник свої рожеві окуляри.

– А чому? – здивувалася Марія. – Ти склав стільки іспитів, то чи не можеш скласти ще один?

– Охоче, тільки спочатку мушу одержати такий шанс. А ситуація виглядає так, що спочатку не було місць на вибраній мною спеціалізації, а цього року немає іспитів. Бо немає фінансування. Тож я чекаю, сам уже не знаю чого. – Він задививсь у вікно, наче звідти мала надійти відповідь, чого він повинен чекати.

– То, може, докінчиш нам про Полуницю? – попросив Травка.

– Гаразд. Минулого тижня Анджей, мій змінник, пригрозив Полуниці, що, коли той ще бодай раз викличе «швидку», його здадуть до витверезника. Там він заплатить двісті злотих і не матиме за що пити цілий місяць. Тоді Полуниця угамувався й перестав дзвонити. А вчора вранці помер під кнайпою.

– Скільки йому було років? – поцікавилася Марія (вона висунула голову з подушок на Травчин заклик).

– Якихось шістдесят, але виглядав він на всі сто.

– А кажуть, що алкоголь консервує.

– Денатурат і подібна гидота – не дуже. – Болек погладив себе по коротко обтятому волоссі. – Тому треба шукати інших способів для продовження молодості.

– Ну що ти, я пожартувала. Просто сумно, що той Полуниця прожив своє життя якось так… абияк.

– Ну власне, – сказала Марія. – Отак поверхнево, без рефлексій.

– Як і вісімдесят відсотків так званих людських істот. Знаєте правило вісімдесят на двадцять?

– Я знаю, – відізвалася Мілена. – Двадцять відсотків суспільства користується вісімдесятьма відсотками всіх засобів і споживає вісімдесят відсотків того, що можна спожити.

– Я згоден, – підтвердив Болек. – І випродуковує вісімдесят відсотків ідей і глибоких роздумів. А решті вистачає тих двадцяти відсотків, що зостаються. Тому випадок Полуниці – не виняток.

– Ти мене тим не потішив, – буркнула Вікі.

– Мене також, – підтримала її Марія. – Це якось без сенсу.

– Що конкретно?

– Ну… життя тих вісімдесяти відсотків.

– А звідки ти знаєш, що твоє життя має сенс? – запитав Болек, не приховуючи понурої усмішки.

– Бо я шукаю цього сенсу. Може, навіть почасти його знайшла… Тобто я знаю, чого хочу. Не хочу у хвилину смерті шкодувати за тим, що замало встигла, – зізналася нам Марія, дуже собою задоволена.

– У хвилину смерті? – пирхнув Болек. – Дівчино, ти маєш вісімдесят відсотків шансів, що у хвилину смерті не встигнеш ні про що подумати! Ну хіба крім своєї торбинки.

Три дні опісля

Сьогодні я почувалася настільки стерпно, що вийшла до крамниці, аби поповнити запаси чаю й «мінералки». На зворотній дорозі знайшла в поштовій скриньці «валентинку». Від Данієля. Прочитала її на сходах. Три речення: «Нелегко зустріти оту Одну-Єдину Особу. Сподіваюся, що мені нарешті вдалося. І Тобі також. – Д.» Ще кілька хвилин я стояла під дверима, охолоджуючи щоки зимною, пофарбованою олійною фарбою стіною. Ще ніхто й ніколи не говорив мені щось таке особисте. І не писав. Я повинна відчути море щастя, але відчуваю лише тягар, що паралізує. Може, це через грип?

* * *

– Ти вже принесла той чай? – вовтузилася під ковдрою Марія. – Я засихаю від спраги.

– Уже запарюю.

– Що це з тобою? – озвалася Мілька. – Ти виглядаєш, наче хтось обдарував тебе честю, якої ти анітрохи не хотіла. Правда, Травко?

– Ну. Мені колись учитель наказав пильнувати клас. Цілих двадцять хвилин. Тоді я відчув страшенний тягар відповідальності. І, напевно, виглядав, як Вишня.

– Ти знову телефонувала додому? – запитала Вікторія.

– Ні, я одержала «валентинку».

– Від Данієля? – здогадалася Мілька.

– Так.

– І що? – допитувався Травка.

– Самі бачите: море щастя.

* * *

А може, я, попри все, закохана? Бо я до кінця й не знаю, в чому це полягає. Усе це кохання. Я прочитала стільки мудрих (і дурних також) порадників, у яких повно посилань на праці із садівництва. Доглядання хирлявої рослинки. Збирання плодів. Захист від морозів. І таке інше. Може, тому я так відповідально ставлюся до стосунків із Данієлем. Намагаюся бути на висоті. Спорудити теплицю, щоб уберегти крихке суцвіття нашої любові. Я так зосереджуюсь на всіх отих обов’язках і загрозах, що вже ні про що інше не думаю. І не відчуваю нічого, крім тягаря.

20.2. Двадцятий день народження Мілени. Святкуємо його в ліжках, ослаблені після грипу.

– А тобі часом не більше? – не повірила Марія. – Ти ж мусила закінчити школу два роки тому.

– Так, але я пішла до неї в шість років. Може, в це важко повірити, але я була досить здібною дитиною.

– Як будемо святкувати? – допитувалася Марія, очікувально дивлячись у наш бік.

– Це ж ти в нас творча особистість, – нагадала їй Вікторія. – То й поворуши мізками.

– Коли я ними ворушу, у мене хлюпає в лобних пазухах. Поза тим, я не маю настрою вигадувати розваги.

– Чим би то цікавим зайнятися? – замислився Травка. – Похід до кнайпи відпадає, бо ми позаростали, як дикі свині.

– Кажи за себе, я роблю депіляцію воском, – озвалася Мілька.

– Може, зіграємо в кості? – тягнув Травка. – Або в карти. Тільки хто їх принесе з моєї кімнати?

– Може, спочатку привітаємо Мільку? – підказала Вікторія. – Можна, я перша? Отож так: бажаю тобі, щоб ти не мусила притягати тих поглядів і світити лампу. А решта може бути по-старому.

Мілена шморгнула носом.

– Кілька змін придалося б. Наприклад, накладні нігті.

Травка з жахом глянув на рожеві Мільчині пазурі.

– Ти хочеш їх видовжити?

– Ні. Я хочу їх позбутися. Вони жахливо затягають колготи, а крім того, я почуваюся, як інвалід. Навіть голову як слід не можу вимити, бо весь час дряпаюся. Такі кігті не на наші умови. Треба мати власну покоївку, гардеробницю й перукарку. Добре, хто наступний?

– Може, я? – зголосилася Марія. – Бажаю тобі… – вона хвилину розмірковувала, шукаючи підказки в кутку стелі, – щоб ти знайшла щось таке, завдяки чому твоє життя набере глибини.

– Ти бажаєш їй чи собі? – поцікавилася Вікторія.

– Собі я теж цього бажаю, – відверто зізналася Марія. – І вам також.

– Дякую, – відказала Мілька, витираючи ніс, не стільки зі зворушення, як через нежить. – Але я вже це знайшла. На найближчі десять років, бо, як вважає Болек, щодесять років людина повністю змінюється.

– І ти скажеш нам, що є для тебе тим сенсом? – запитала Марія.

– Скажу, але тут немає нічого складного. Жити тут і тепер, не чекаючи на чудо великої зміни.

– Справді просто, – визнала Марія, трохи розчарована. – А я думала, що, може, знайду в цьому якесь натхнення для себе. Бо самореалізація не до кінця мене задовольняє.

Мілька всміхнулася.

– Соррі, ти мусиш пошукати натхнення десь-інде.

– То що? Граємо в ті кості чи робимо якийсь хавчик? – Травка стягнув нас із хмар. – Я вперше за тиждень відчув, що маю порожній шлунок.

– Я теж, – зізналася Вікторія. – Може, переберемося до кухні і зваримо якісь макарони? І згамаємо їх із сиром. Що ви на це?

Дві години опісля

Знову сидимо в кімнаті. Кожен із тарілкою на колінах. Їмо житні «черепашки» з білим сиром, цибулею й петрушкою. Травка полив свою порцію концентратом із буряків, бо стверджує, що йому бракує заліза.

– І подумати тільки, що я беру до рота таку бурду, – сказала Марія, настромлюючи на виделку величезний шматок сиру.

– Їдять і не такі речі, – повідомила весела Вікторія. – У Вроцлаві, коли закінчилися гроші, ми тиждень напихалися гречкою із травою. Й запивали водою з цукром.

– Який жах!

– А коли мене пограбували в потягу, я два тижні наминав галушки з паприкашем і крадений з їдалки хліб із травневою кропивою, – озвався Єндрек, той, що з сокирою. Він завітав до нас десять хвилин тому, заявив, що ми виглядаємо моторошно (ну хіба за винятком Мільки, додав він) і розвалився в фотелі.

– А, до речі, – згадав він раптом. – Я приніс вам трохи булочок і пампухів. І ще пиво!

– Ми вживаємо ліки, – зажурилася Мілька.

– У такому разі пиво я вип’ю сам, а може, з відчайдухом, якому по фігу суміш хімії з алкоголем.

– Чого ти дивишся на мене? – обурився Травка. – Я не відчайдух.

– Що ж поробиш, – у голосі Єндрека не було чутно надмірного смутку. – То я вип’ю сам. Якщо вже мушу.

– А побажання? – нагадала Мілька.

– Ну так, – Єндрек хляпнув себе по широчезному, поплямленому ластовинням чолі, – лажа, забув. Отож, е-е-е-е, бажаю тобі здоров’я, щастя і… щоб ми нарешті побачили твоє обличчя без шмаровидла…

– Шкода, але це буде можливо не менш як за три, а то й усі п’ять років. У мене перманентний макіяж.

– А я от усе дивлюся, що ти така хвора, а маєш сили наквацяти губи й усе решта.

– Не маю й, на щастя, не мушу.

– А чого тебе перемкнуло зробити той татуаж?

– Я так до кінця і не знаю, – зізналася Мілька. – Може, тому, що я люблю пробуджувати сплячі відчуття. Люди дивляться на мене, і кого вони бачать? Наквацяну ляльку і…

– Жертву солярію, – безжально додав Єндрек.

– Власне. А потім, у ході розмови, довідуються, що я перемагала в олімпіадах і знаю напам’ять чи не всі книжки Кундери. Ну, і вони мають проблему, до якої шухлядки мене посортувати. Тебе, Єндреку, влаштовує таке пояснення, чи я мушу ще щось додати?

– Ні, влаштовує. А я повинен щось додати до побажань?

– Ні, дякую. Просто і в міру змістовно. То що? Будемо грати?

Три дні опісля, а може, навіть і п’ять?

Ми граємо далі, разом із Єндреком, котрий ніяк не може зважитися повернутися додому. Спить у нас у фотелі, спираючи довжезні ноги на дерев’яний столик, вимощений Ірековою подушкою (відсутні не мають права заперечувального голосу). І забруднює останні елементи Травчиного гардеробу, на превеликий жаль цього останнього.

– Але в подяку за гостину я виперу вам усі манатки. Бо ми маємо в гуртосі пральку-автомат, – похвалився Єндрусь, натягаючи на волохате пузо блузу худішого на тридцять кілограмів Травки.

– Це класно, – зраділа Вікторія, – тільки доведеться наймати транспорт. Стільки всього накопичилося. Хто зараз кидає?

– Я, – Мілька взяла кості. Натягнула ковдру, щоб зробити рівне місце, й кинула. – Чого я там не маю?

– Вгорі тільки одиничка, – озвалася я, перевіряючи на аркушику її результати. – Зате внизу марненько.

– Бляха, такий мізер, – Мілена вдивлялася в кості. – Шкода записувати таку суму, бо, може, я більше викину з руки.

– То що я маю закреслити?

– А, закресли мені той маленький.

– Гарне рішення, – всміхнувся Єндрек. – Навіщо нам маленький, правда?

– Певно. Я волію мати великий, – парирувала Мілена.

– Але великий рідше трапляється, – зауважила я.

– Значно рідше, правда, Травко? – зареготав Єндрек.

– Кажи за себе. Мені він випаде з руки.

– Я хотів би побачити це чудо природи.

– Єндрусю, не будь такий вульгарний. Бо коли я дивлюся на аркушик, то бачу сам мізер. Нагорі щербатий, унизу бракує й маленького, й великого.

– Підросте, підросте, – Єндрек, як завжди, не втрачав віру у світле майбуття.

– То тепер я кидаю, – сказала Марія, обдаровуючи Травку красномовним поглядом. А Травка потрактував цей невербальний сигнал, як полковник Брендон із «Розважливої й романтичної», – скочив по кості й подав їх, заклякнувши біля Марїїного ложа. А потім запитав, чи не поправити їй подушку.

– Ти поправляв її десять хвилин тому, – нагадала вона, але, побачивши його міну, дала нове завдання. – Я випила б соку, Томеку.

Томек погнав до кухні, а ми повернулися до гри.

– Але й паскудні ті кості, – буркнула Марія. – Треба буде щось викреслити.

– Теж малюка? – обережно запропонувала я, знаючи ставлення Марії до всього, що пов’язане з чоловіками.

Вона кивнула.

– Викресли, зроби мені місце для великого.

– Ну-ну, – озвався Травка, несучи на таці склянку помаранчевого соку.

– Щоб не виникало непорозумінь, я мала на увазі великий «стріт», – додала Марія.

– А як там гуру? – запитав Єндрек. Як і завжди, віртуоз безтурботного порушування заборонених тем.

Марія сховалася під ковдру й заплакала.

– Вона страшенно переживає, – здогадався Єндрек, дивлячись на тремтячу ковдру. – Я думав, її уже попустило. За останні два дні вона навіть двічі пожартувала.

– Попустило? – накинулася на нього Вікторія. – Через три тижні? Хлопче, уяви, що це в тебе завалився весь світ.

– Не перебільшуй – це тільки старий капелюх. Пардон, якщо я когось скривдив.

Йому відповіло істеричне виття з-під ковдри.

– Бачиш, що ти наробив?

– Мені вже, мабуть, треба йти.

– Мудрий ти! – крикнув Травка. – Спершу наламає дров, а потім каже, що йому треба йти!

– А що мені робити? – розхвилювався Єндрек. – Я не можу бачити жіночих сліз, особливо якщо вони ллються так рясно, а я є їх причиною.

– Не ти! – завила Марія. – Я плачу через гуру, а не через таку бездушну колоду, як ти.

– Ти мене заспокоїла, – відказав Єндрек, згрібаючи до торби свої речі.

– І плачу… бо… бо вчора я бачила через вікно, як він ішов в обнімку з іншою дівчиною. А я так йому вірила!

– От цього я не годна зрозуміти, – озвалася Вікторія. – Чому саме йому?

– Бо в ньому було щось справжнє.

– Так, капелюх, – буркнув Єндрек.

– Ви думаєте, я не розуміла, хто такий гуру? – зарюмсала Марія. – Що я не помічала, як він плутається у свідченнях і сам забуває, що плів учора?

– Думаємо, що ні, – визнала Вікторія.

– Помічала, тільки не хотіла в цьому зізнаватися. Воліла вдавати, що все ідеально.

– Навіщо?

– Не знаю! Може, я не хотіла вас засмучувати?

– Ну в це якраз дуже важко повірити, – озвалася Мілька від імені нас усіх.

– Знаю, – знітилася Марія. – А може, мені було соромно, що попри всі ті обломи я й надалі з ним зустрічаюся?

– То чому ти зустрічалася?

– Я вже казала, – зітхнула Марія. – Заради тієї краплини щастя серед моря вигадливої брехні!

– Знаєш що, Марисько, – озвався Єндрек уже з коридора. – Ти повинна присвятити себе ядерній фізиці. Тільки там ти знайшла б поле для діяльності! Шукати елементарні частинки серед моря матерії.

Кінець лютого

Сьогодні я вирішила порахувати, на скільки вистачить заощаджень зі свинки-скарбнички (я витратила майже половину). Якщо не сидіти на хлібі зі смальцем і воді з цукром, повинно вистачити… до середини квітня. А потім? Може, все ж таки зателефонувати додому і…

– Вишне, я маю для тебе халтуру, – сказала Вікторія, кладучи переді мною зіжмакану гігієнічну хустинку з номером телефону. – Шукають учителя англійської й іспанської для геніального десятирічного хлопчика.

– Для геніального? – злякалась я.

– Спокійно, це тільки думка його амбітних батьків.

– Тим гірше. Якщо малий не буде хапати з льоту, вся провина ляже на мене.

– Вони платять сорок злотих на годину. Заняття двічі на тиждень.

Я швидко порахувала в умі, наскільки це продовжить моє перебування на Казимирі.

– Гаразд, уже дзвоню.

Мати хлопчика елегантним голосом дикторки телебачення описала мені загальну ситуацію.

– Йдеться про те, пані Вишне, – прошепотіла вона, – що Мілош нечувано обдарований, просто-таки нечувано… Я підозрюю, що він навіть геній…

Мілош?[5]5
  Мілош, Чеслав – визначний польський поет та есеїст, лауреат Нобелівської премії з літератури.


[Закрыть] Я відчула стомлену рідну душу.

– Розумію.

– Він має такий високий коефіцієнт інтелекту, а до того ж чудово грає на блок-флейті.

– То в чому проблема?

– Він потребує дисципліни. Я не маю часу, чоловік тим паче. Ну і ми шукаємо когось, хто трохи закликав би Мілоша до порядку. Тільки без тиску, він такий вразливий. То як? Ви спробуєте?

Перша субота березня

За мить переломний досвід: моя перша робота. Ми домовилися на дванадцяту, і я вже п’ятнадцять хвилин кружляю довкола будинку під пильним наглядом чотирьох старанно виголених охоронців. Уже за три дванадцята, можна заходити.

– До кого? – саме так зустрічають гостей у розкішних житлових комплексах із басейном і тенісними кортами.

– Я домовилася на урок, до панства Янечко.

Цікаво, чи мене зараз обшукають.

– Треба перевірити, – він подзвонив через домофон. – Точно. Прошу!

Маленька дрібка культури насамкінець. Я піднялася на сходову клітку і за мить уже була в апартаментах Мілошевих батьків. Мені відчинила елегантна жінка з виглядом теледикторки.

– Доброго дня, – прошепотіла вона, усміхаючись, як теледикторка. – Зараз я покличу Мілека. Прошу зачекати в салоні.

Я присіла на краєчок шкіряного фотеля, терпляче чекаючи, поки Мілош зволіє вийти зі своєї нірки. Вийшов. Дрібненький хлопчик із русявим волоссям і синіми облямівками довкола очей.

– Це саме і є пані Вишня, твоя нова вчителька.

– Можна, я буду називати тебе Кісточка? – малий простягнув лапку, поплямлену фломастерами й синьою гуашшю.

– Мілоше! – Його мама зробила міну дикторки, котра сповіщає телеглядачам жахливу новину. У мене в самої на мить спинилося серце.

– То коли починаємо? – зітхнув Мілош голосом кріпака, котрий мусить до заходу сонця заорати ціле поле.

– Вже зараз. Витягни зошити й покажи пані, на чому ви зупинились. А я почекаю в салоні. Приємного навчання.

Ми перейшли до Мілошевої кімнати.

Вона послала нам усміх дикторки і зникла, засуваючи за собою двері.

– Вона чекає в салоні, бо боїться, що ти щось поцупиш, – негайно рапортував малий, сідаючи за стіл.

– Я? – запитала я, не приховуючи подиву. Що я могла б поцупити? Великий вазонок зі шматком травника? Футуристичну бетонну скульптуру? А може, велетенський стіл з інкрустацією?

– Ну, – притакнув він. – Наприклад, ти могла б украсти мій комп’ютер.

– Я його не підняла б, – запевнила я.

– Я це знаю, але вона – ні. І подумати тільки, що вона працює завідувачкою відділу, де роблять дуже важливі розрахунки.

– Я думала, що вона дикторка. То що, покажеш мені зошити і все інше?

– Згода, але за це я буду називати тебе Кісточкою, – не здавався Мілош.

– Мені це не шкодить. Але твоїй мамі, очевидно, так.

– Вона не почує. Через два заняття вона перестане тебе пильнувати. До того ж ми маємо звуконепроникні двері. Якби мене душив вламувач і я кувікав би тут, як свиня, вона все одно не почула б.

– А тато? – запитала я.

– Тато працює у Варшаві у дуже великому міжнародному проекті. Він узагалі не буде втручатися.

– І не приїжджає?

– Раз чи два на місяць і тоді намагається надолужити заборгованості у вихованні. Таким чином він розправляється з докорами сумління, – зітхнув він.

– Не схоже, щоб ти захоплювався цим.

– А ти захоплювалася б? – буркнув він. – Майже чужий дядько завалює додому й бавиться в батька. Заповнює твій вільний час так званими розвагами, а коли ти нарешті до нього звикаєш, зникає. Це без сенсу… То як із тією Кісточкою? Я можу так тебе називати?

Ми плеснули долонею до долоні. Мілош показав мені зошити.

– Ми закінчили на Las comidas, а з «інґліш» на Prezent Perfect, – сказав він, широко позіхаючи.

– Чого це ти такий змучений?

– Ти теж була б. Я маю в школі двадцять п’ять уроків на тиждень. На додачу раз на тиждень німецьку, в неділю басейн і теніс. У четвер художню школу. Тепер іще ті іспанська з англійською. Мама каже, що в моєму віці людина швидко поглинає знання і треба з того скористатися.

Я начеб слухала свого тата!

– Я теж ходила в «художку», – сказала я. – А поза тим хімічний гурток, уроки іспанської, курси для вдосконалення англійської і басейн.

– Найгірше, – зітхнув Мілош, – що ми вже завжди будемо так гарувати. Відпочинемо тільки на пенсії. Боже, як я хочу бути старим, як мій дідусь. Жити в лісі, мати сімдесят років і все глибоко в дупі.

– Час пролетить непомітно, – спробувала я його втішити.

– Знаю, і швидше, ніж мені здається. Так каже тато. Тому вони на пару з мамою заповнюють мій час незліченними заняттями. Щоб я встиг навчитися усіх важливих речей.

* * *

– Важливих для кого? – запитав Ірек, знімаючи кожух із комп’ютера.

– Гарне питання.

– А з іншого боку, – додав Ірек, – цей малий виглядає на спритне дитисько. Мабуть, він чудово усвідомлює свою ситуацію. Тільки от не знаю, чи це привід для втіхи.

– Трохи усвідомлює, – визнала я, – а трохи корчить із себе старшого, ніж є насправді. Як усі діти амбітних батьків. Йому десять років, а він розмовляє, як дорослий.

– А потім такий прорипить піввіку, зробить татуювання, натягне обтислі джинси і вдаватиме пересиченого підлітка. Тільки от без навичок у нього це буде кепсько виходити.

– Що ти, Іреку, – втрутився Травка. – Саме так виглядають ті, хто задовго тренувався, наприклад мій старий.

* * *

Цікаво, яким буде колись Данієль. Наразі він анітрохи не нагадує пересиченого підлітка. Одразу видно, що він займається чимось поважним. Жодних обтріпаних джинсів, тільки краватка, сірий піджак, дротяні окуляри й портфель. Я запитала, чи він завжди так одягався.

– Коли я був студентом, то носив звичайний одяг, – зізнався він. – Але коли став асистентом кафедри, наймолодшим на факультеті, то змінив стиль. Став одягатися як асистент. І грав роль асистента. Зрештою, в цьому немає нічого дивного. Чимало молодих людей грає.

– Грає? – здивовано запитала я. Мені завжди здавалося, що молоді люди нічого не вдають. Що вони щирі, спонтанні, часом нахабні. І тільки потім починають щось розігрувати і вдавати.

– Це не ваша провина, що ви граєте. Молода людина не є сформованою, а життя кидає її у сформований світ, де вона мусить поводитись, як уповні сформована особа. Що вона тоді робить? Користає з готових взірців та схем і просто грає. Солдата, вчителя чи асистента.

* * *

– Курт Воннеґут висловився дотепніше, – озвалася Мілька, коли я переповіла їй Данієлеві роздуми. – Коли його запитали, звідки він знає, як поводитися на війні, відповів: «Я наслідував героїв воєнних фільмів». А з іншого боку, той Данієль, схоже, полюбляє Кундеру.

Жіночий день

– Ви знаєте, що ми більше не потребуємо вас, чоловіків, – порушила сталу тему Марія. Свою улюблену, відколи побачила гуру в обіймах іншої.

– Знаємо, ти вже тиждень про це триндиш, – відказав Єндрек, розвалюючись на матраці в Травчиній кімнаті, де ми вже впродовж години святкували наш день.

– Але тепер це вже насправжки. Незабаром ми зможемо самі розмножуватися… і ви зникнете. Ви, нікому не потрібні особи чоловічої статі.

– Вражаюча картина, – здригнувся Травка. – Перестане існувати оргазм, розкутість, індивідуалізм.

– Зате будуть розкіш, радість та екстаз, – зауважила Вікторія.

– А також заздрощі й гангрена, – кинув Єндрек.

– Але принаймні не буде тиску, расизму й бардаку, – озвалась я, розкачуючи на столі «пальчики» з маком.

– І порядку теж не буде! – гукнув із іншої кімнати Ірек.

– Зате будуть свобода, вільність і велика забава, – парирувала Мілька.

– І що це за забава без алкоголю? – присадив її Єндрек.