Текст книги "Терпкість вишні"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)

– І дуже вразлива, – додав Травка.

– Сподіваюся, їй не заважатиме моя лампа, – озвалася Мілька, тестуючи на згині долоні колір нового тонального крему.

– Ти й далі спиш під лампою? – здивувався Травка. – Я думав, що це була тимчасова реакція на понурі стіни у Квятковської. Але щоб тут? При тих світлих стінах і Вікторії, котра спить поряд?

– Я світила б лампу, навіть якби мешкала на Сонці і спала в одному ліжку з п’ятьма охоронцями.

– Мрії, – усміхнувся Травка. – Але рахунки, мабуть, приходять чималі.

– Мілена не дозволяє мені на них дивитися. Вона платить за все сама, – поскаржилася Вікі. – Уперлася рогом і край.

– А чого б це я мала когось обтяжувати? Досить, що світло разить її у вічі.

– А ти не пробувала хоч раз його вимкнути? – запитав Травка.

– Хлопче, я так боюся темряви, що коли вмиваюся, то перш заплющую одне око й намилюю половину обличчя, споліскую і тільки тоді беруся до другої половини.

– Додай іще, що перед сном ти заглядаєш за шафу і попід стіл, щоб упевнитися, що там немає вампірів.

– Ну власне. Не згадуючи вже про те, що я від десяти років ховаю перед сном шию, зап’ястки й щиколотки.

– Навіщо?

– Щоб із мене не виссали кров.

– Наче її не можна виссати з пальця чи щоки, – кинула Вікторія.

– Ти зверталася з цим до спеціаліста? – поцікавився Травка.

– Ти маєш на увазі психолога? Ну. Він сказав, що страх перед вампірами – це наслідок надто ранніх контактів із фільмами класу С чи D.

– А як він пояснив примус засвітити лампу?

– Страхом перед знищенням. Коли темно і я себе не бачу, то починаю боятися, що зникну.

– А він сказав, звідки це в тебе взялося? – запитала я.

– Він має кілька теорій. Найбільше мені подобається те, що мій страх є реакцією на зміни. Бо перед тим я мешкала в провінції, оточена любов’ю й увагою родини. У нашому містечку всі були між собою знайомі і знали одне про одного все. Коли людина проходила головною вулицею, то зустрічала мінімум п’ятнадцять знайомих і вислуховувала зо тридцять чуток. А тут раптом переїзд до великого чужого міста.

– Цікаво, що було б, якби ти переїхала до Мехіко-Сіті, – припустив Травка.

– Я волію про це не знати. В кожному разі зміна оточення була величезним стресом: я раптом відчула себе анонімною. Як зернятко серед байдужого океану інших зерняток. А я звикла до уважних поглядів. Я потребую їх, бо інакше зразу відчуваю порожнечу і впадаю в паніку.

– Чому?

– Починаю думати, що якщо ніхто на мене не дивиться, то мене, напевно, немає. І виникає страх. Звідси моя зміна образу на такий, що притягає погляди. Принаймні так вважає психолог.

– Цікава теорія, – визнала Вікторія.

– Авжеж, але я й надалі не знаю, що робити, аби не вмикати тієї клятої лампи.

За день до Андрія

Сьогодні ми познайомилися з Марією. Я щойно завершила замітати, коли вона ввійшла в товаристві Травки, обвішаного її ручним багажем, наче вікторіанська ялинка.

– Марія, знак Скорпіона в домі Терезів, – мовила вона, простягаючи на привітання білу аристократичну долоню, обважену величезними мідними перснями. Я зразу згадала Квятковську.

Ми представилися, як завжди за таких ситуацій перепрошуючи за страшенний гармидер. Є шанс, що новоприбула подумає, що зазвичай тут буває чистіше.

– Ми не встигли поприбирати, – тлумачила їй Мілька. – Якось важко останнім часом зібратися.

– Це зрозуміло, просто ви за природою не є прибиральницями, – просвітила нас Марія. – Я завжди пояснювала це тітці, коли вона чіплялася до мене через бардак у кімнаті. Але до неї такі аргументи не доходять. Що ж, так буває при великій різниці у рівнях, – зітхнула вона, а потім повернулася до болісної прози життя: – Де я можу покласти свої речі?

– В отому кутку, біля пічки, – показала Мілька. – А тут маєш вішалку. А щодо ліжка, то ти можеш спати разом із нами на столі або…

– Ліжко буде ввечері, – перебив її Травка. – Мої друзяки саме торгуються з хазяїном. Чувак уже спустив ціну з двох пляшок горілки до трьох «чорнила».

– З латунною рамою? – допитувалася Марія.

– Все згідно з побажанням.

Мені здалося, що він зараз уклониться, як якийсь там англійський лакей. Аж шкода було дивитися.

– Чи можу я десь тут сісти? – Марія розглянулася по кімнаті. Травка миттю побіг по крісло, швидко протер його рукавом свого светра й підставив їй під самісінький ніс, щоб не висловлюватися більш прикро.

– Дякую, Томеку.

О Боже! Травка має нормальне ім’я!

– Я ще буду тобі потрібний?

– Ні, можеш повертатися до себе, – ласкаво дозволила Марія.

Він вийшов, покірливий і зворушений. А ми відчули, що весь тягар служіння Марії тепер лягає на нас.

– Приємно тут у вас, – в її устах це забриніло на диво зневажливо, – тільки замало чогось, чогось… що надало б тим стінам артистичного лоску. Я мушу у вільний час тим заопікуватись.

– А що ти хочеш зробити? – зацікавилася Вікторія.

– Намалюю якусь абстракцію. Отут, на тому фрагменті стіни. Щось помаранчеве, з великою краплиною індиґо.

– Ти вмієш малювати? – пожвавилася Мілька. – Супер, бо я не потямлю навіть кульку з пластиліну рівно зліпити.

– Вмію, колись я хотіла бути великою художницею, – сказала Марія. – І, може, ще буду. Вагаюся, що вибрати.

– А який ти маєш вибір?

– Акторство, драматургія чи поезія… Ще не знаю. Я тільки шукаю.

– А вже щось пишеш? – допитувалася Вікторія.

– Ну… ще ні, – прояснила з легким нетерпінням Марія, – бо ще не вирішила, що саме хочу писати.

– А коли вирішиш, то сядеш і напишеш? – діставала її Вікторія.

– Так.

– А що ти нам намалюєш на тій стіні?

– Щось, що вирине з мого нутра. Щось дуже енергетичне, таке, що ламає заяложені схеми. Це буде твір настрою.

– Ми вже не можемо дочекатися, – сказала Мілька. – Правда, дівчата?

– Ну, – запевнили ми Марію. У цьому було трохи замало ентузіазму, але що вдієш, така пора року.

Упродовж кількох наступних хвилин ми сиділи в ніяковій тиші, яку нарешті обірвала Марія:

– Вікторіє, а звідки ти приїхала? Бо в тебе якийсь специфічний акцент.

– Тепер це звучить нормально. Послухала б ти мене два роки тому, – сказала Вікторія без тіні знічення і продемонструвала взірець своїх колишніх здібностей: – Бо я ме-е-е-е-шкала неподалік східного кордо-о-о-о-ну.

– Фантастично, – захопилася Марія. – Класно отак мешкати на межі двох світів.

– Я не знаю, чи це класно. Просто нас закинула туди доля, то ми й мешкали. А мама й надалі мешкає.

– А як там по той бік?

– Не знаю, я ніколи там не була.

– Ти мешкаєш за кілька кілометрів від кордону й ніколи не була по той бік? – здивувалася Марія – і не тільки вона.

– А навіщо? Що там такого іншого? Небо таке саме, повітря й трава теж…

– Але люди інші.

– Не дуже. Повільні, трохи загальмовані й багато п’ють. Як і наші селяни.

– Але в крамницях інші товари… – не здавалася Марія.

– Може, в маленьких вони й відрізняються, – втрутилася Мілена. – Але у великих скрізь таке саме барахло. Я поверталася влітку з Угорщини й заходила дорогою в кілька гіпермаркетів, аби купити щось попити. Кажу вам, дівчата, там навіть продукти на полицях розкладені так само, як у нас. А всередині та ж сама бідося, що скрізь. Смердючі дезодоранти, одноразові китайські трусики, гумові булки й барвисті пачки ядучих пральних порошків. І не відчуєш, що побував за кордоном.

– Бо Угорщина – це ніякий не закордон, – пирхнула Марія. – Шкода марнувати літо на такі мандрівки.

– Кожен хотів би поїхати на Тенеріфе, – дошкульно сказала Мілька.

– Та ти що, – присадила її Марія. – На Тенеріфе тепер їздить скінчене бидло. Тому він став такий банальний. Якби я вже мусила вибирати, то хіба Лаос чи Філіппіни.

– А я Сибір, – зітхнула Вікторія. – Отак, щоб посидіти собі влітку над Байкалом. Подивитись у воду, побалакати з тамтешнім людом, а вранці напитися хлібного квасу.

Запала тиша, бо кожна з нас на хвилину поринула у власні марення. Але ми швидко виринули на поверхню. Першою спам’яталася Мілька.

– Якщо наразі немає шансів кудись поїхати, то я мушу вдовольнитися солярієм.

– І часто ти ходиш? – зацікавилася Марія.

– Три рази на тиждень, іноді чотири.

– А ці накладні нігті?

– Хвилинна забаганка. Я не врахувала, що вони так ускладнюють рухи.

– У тебе доволі… цікавий стиль.

– Кічуватий, не біймося цього слова, – з усміхом сказала Мілька.

– А чому саме такий?

– Бо мені так подобається, – відрізала Мілена. – Колись, іще в ліцеї, я була правильною дівчинкою. Елегантність і скромність, рівномірно розподілені на ста шістдесяти п’яти сантиметрах моєї персони. Після третього класу я поїхала в мовний табір. А там самі навіжені снобки. На кожного дивилися зверхньо. Всі, окрім них, були приземлені та обмежені. Якогось дня ми вибралися на спільну прогулянку. Усі дівчата а-ля Одрі Хепберн. Светрики-близнята, спіднички до колін, хустинки на шиї, гульки й окуляри. Все за грубі гроші. Під пахвою амбітний том. І серед них я: светрик-близнюк, спідничка до колін, гулька й окуляри.

– І під пахвою амбітний том, – завершила Вікторія.

– Ні, дезодорант «Шанель № 19». Тож сунемо. Минули таку жахливу скульптуру з епохи соцреалізму: кольоровий пластиковий метелик. Усі дівчата з огидою відвернули голівки. «Яке страхіття! Який несмак! Хто це тут поставив?» Ми обурювалися поганим смаком автора. Пішли далі. Книгарня. На вітрині альбом Блейка. Дві найбільші снобки зарепетували: «Ох, дивися, Блейк!» «Блейк, це несамовито. Я конче мушу його мати. Я просто закохана в Блейка». Бо в тому колі не випадало захоплюватися Моне. Це надто легко. Найліпше, якщо заводив якийсь романтик чи хтось сучасний, тільки не Варгол, бо Варгола кожен недоумок знає. Була з нами тоді така класна дівчина. Справжня оригіналка, Анеля. Подивилася на нас і каже: «Знаєте що? Ви жалюгідні». Й пішла собі. На прощання кинула: «Один любить Блейка, а інший метеликів». І тоді я збагнула, що належу до тих інших. Тих, що від метеликів. Але ще довго поневірялася в мундирі снобки. Склала випускні іспити, вступила до універу і на вакаціях познайомилася з Маркусом. Але це вже інша історія.

Початок грудня

Сьогодні я вперше повернулася додому дуже пізно, бо відразу по опівночі (як Попелюшка). Мама ще тинялася по вітальні, згрібаючи плахти журналів, задрапіровані на бильцях фотелів. А тато вже вкотре читав автобіографію славетного нейрохірурга професорки Мануелі Дендритової. Заходити навшпиньки чи проповзати під килимом не мало сенсу.

– Знаю, знаю і перепрошую, але ж сьогодні Андрія… а крім того, – шукала я властиві слова, – окрім того… я ж не можу весь час відбиватися від групи. Мушу врешті почати інтегруватися. Мамо, ну скажи щось!

– Я тільки тут прибираю, – озвалася мама, показуючи на стоси газет і журналів.

– Я розумію твої потреби, Вишеславо, – сказав тато, відриваючи погляд від біографії Мануелі. – Контакти з групою дуже цінні…

– Ну бачиш… – зраділа я.

– Але не опівночі, – зазначив він. – Бо які важливі теми можна порушувати опівночі?

– А хіба завжди треба порушувати важливі теми? – втрутилася мама.

– Мені прикро, Кристино, – звернувся до неї тато, – що ти саботуєш мої нотації. Бо ти ж знаєш, який ризик тягне за собою переказування дитині суперечливої інформації?

– Знаю, ти написав про це магістерську працю, чотири статті та один порадник, – перелічила мама.

– Тому я буду вдячний, якщо ти підтримаєш мене в дискусії замість брати під сумнів мої аргументи.

– О’кей, – мама пристала на татову вказівку. – Тоді слухай, Вишне. Ти прийшла запізно, ми хвилювалися, наступного разу просто зателефонуй і попередь. Тепер уже добре?

І вийшла, доки тато встиг запротестувати. Якусь мить він сидів нерухомо, замислюючись над добором слів. Він завжди так робить. Урешті сказав:

– Оскільки ми всі надто зворохоблені, я хотів би відкласти нашу розмову на вихідні. Що ти скажеш про суботній ранок?

* * *

Що я могла сказати? Виховні розмови – це в нас удома поважна справа. Не можна відкараскатися банальною зустріччю з подругами чи головним болем. Усе зазвичай виглядає так.

Перші дві години: фільм про цінні виховні вартості.

Півгодини: дискусія на тему переглянутого фільму.

Наступні півгодини: перерахування виховних проблем, на які наштовхнувся тато.

Наступні півгодини: спільна праця над пошуком розв’язки, що вдовольняє обидві сторони (а надто дорослішу й досвідченішу).

Останні десять хвилин: підсумки дискусії, а також запевнення у взаємній любові.

Може, цього разу буде інакше?

Грудневий суботній ранок

Не було. Як завжди, усе за правилами: якщо щось іде добре, навіщо це змінювати?

Пунктуально об одинадцятій я всадовилась у фотелі проти екрана. Тато приніс касету, ввімкнув і вмостився на дивані. Цього разу він залучив фільм про долю хлопця з нужденної англійської родини. Біллі, худючий дванадцятирічний підліток, мешкає в одному з тисяч понурих мініатюрних будиночків. Разом із немічною бабусею, неотесаним старшим братом, маломовним, без угаву страйкуючим батьком-шахтарем і блідим спомином про віддавна померлу матір. Якогось ранку хлопець цілком випадково виявляє, що його покликанням є танець. І то, на жаль, танець класичний, не дуже популярне хобі серед фанатів футболу, біфштексів і темного пива. Біллі мусить розлускати дуже твердий горішок. Якщо він не відмовиться від танцю, то стане посміховиськом для знайомих шахтарів із селища, включно з батьком і братом. Як неважко здогадатися, спритний малий обирає довгий і стрімкий шлях до сценічної кар’єри. І перемагає. В останній сцені ми бачимо мускулястого чувака в костюмі лебедя, який виконує на сцені великий стрибок. Кінець. Я крадькома втерла солону краплину, яка щойно опустила мій сльозогінний канал.

– Як ти гадаєш, Вишеславо, що хотів сказати автор цього фільму?

Що краще обрати повне труднощів та впокорення життя у великому місті, ніж повне труднощів та впокорення життя у власному селищі, бо перше дає тобі шанс станцювати партію лебедя, а друге рокує на дешеве пиво, вихилите в товаристві безробітних друзяк?

– Що людина мусить зреалізувати свої мрії?

– Добре, а ще?..

З його тону я зробила висновок, що це не найвлучніша інтерпретація і я повинна робити подальші спроби.

– Що тільки витривалі й уперті люди можуть сподіватися на успіх? – висунула я наступну пропозицію.

– Ліпше, значно ліпше. Звісно, як ти зауважила, завдяки впертості й важкій мозолястій праці Вільям став кимось… Але в цьому мудрому фільмі є дещо інше… – Тато поправив окуляри. – А саме стосунки хлопця з приятелями.

– Але Біллі має тільки одного приятеля…

– Котрого зоставляє, щоб піти власним шляхом, шляхом до сценічного успіху. Бо Вільям знає, чого прагне, і знає, що на певному етапі треба зректися приятелів.

Він зрікається й родини, але цього я не скажу, бо відразу почнеться перераховування відмінностей між нездалою родиною Біллі та родиною, в якій я мала щастя народитися, вирости і здобути цінний досвід.

– Вишеславо, – тягнув тато, – якби герой фільму мав вибирати між удосконаленням свого таланту чи, як ти це називаєш, інтеграцією з групою, він обрав би…

– Перше, – сказала я, згідно з очікуваннями.

– Власне! – зрадів він. – Вільям уміє приймати правильні рішення. А йому ж тільки дванадцять років. Ти ж, як особа майже повнолітня… що аж ніяк не означає, що доросла, – наголосив він, – не завжди знаєш, який зробити вибір.

Я зітхнула.

– Але не журися. На щастя, у тебе є ми! І ми вкажемо тобі правильний шлях.

* * *

Це означає, що впродовж найближчих тижнів я мушу повертатися додому перед десятою. Але, може, й варто заплатити таку ціну. Бо коли б я тоді не зосталася надовше, то не познайомилася б з Данієлем, асистентом з КАША.

Данієль

Він з’явився на забаві (і вдруге в моєму житті) рівно за сім десята. Я сиділа в кутку винайнятої на вечір зали гуртожитку, розмірковуючи, чи, бува, не вшитися додому. По кількох жалюгідних спробах інтеграції з групою й чотирьох келихах трав’янисто-зеленого коктейлю зі смаком просочених спиртом водоростей із мене було досить. «Що я тут роблю?» – це питання вирувало в моїх звивинах якнайменше зо дві години. Схоже на те, що всі встигли інтегруватися в перший тиждень жовтня. А тепер уже пізно. Вони чудово розважаються без мене. Тож чого я мушу мордуватися? От тільки доп’ю коктейль і акурат устигну на приміський на пів до одинадцятої. Я зиркнула на старий годинник і тоді побачила Данієля, чоловіка, який захистив мене від доктора Цвіркуна. Він саме розглядався по залі, певно, вирішуючи, до кого б то підійти. Видавався таким же безпорадним, як і я. Довкола самі веселі групки добрих знайомців. І ми двоє, цілком прозорі для решти.

– Не найліпше бавимося, правда? – він саме підійшов, стискаючи в долоні свою порцію зеленкуватого коктейлю. – І на це пішло наших п’ять десяток?

– Я здала сім.

– Може, асистенти мають спеціальні знижки, – виправдав він спритних організаторів вечірки, а відтак додав: – Чим закінчилося тестування у Цвіркуна?

– Я одержала «четвірку». Навіть не встигла подякувати тобі за втручання, – шепнула я.

– Не варто. Ти була тоді така розгублена, що я не міг учинити інакше. Тепер ти також здаєшся розгубленою.

– Бо я така і є.

– Замолоду ми всі відчуваємо себе розгубленими, але це минає, – втішив він мене, а потім простягнув долоню. – Я Данієль.

Майже середина грудня

Я ганяла по місту в пошуках подарунків під ялинку. Краще залагодити це наперед. Потім час летить так швидко, що й не оглянешся, як уже прокидаєшся різдвяного ранку. Зазираєш до мішка, а там, окрім кількох нікчемних дрібничок, нема що дарувати. Тож цього року я свідомо вирушила на закупи раніше. Саме кружляла Ринком, коли віддалік помітила Данієля. Він замислено стояв біля фонтана, годуючи голубів шматочками блідого бублика. Чи повинна я підійти? А якщо це буде нав’язливо? Може, він когось чекає? Я тільки скажу йому «привіт» і зразу піду.

– Привіт. Ти мене пам’ятаєш?

– Звичайно, розгублена студентка з вечірки, – усміхнувся він, жбурляючи на землю черговий шматочок розтовченого бублика.

– Ти і справді мене запам’ятав, – зраділа я. Адже такий чоловік, як він, щодня зустрічає десятки цікавих жінок, студенток, викладачок.

– Часом буває, що ми запам’ятовуємо щось на все життя. Сам не знаю, чому воно так є…

– Треба запитати якогось невролога, – запропонувала я. – Він повинен багато знати про процеси запам’ятовування.

– Я мав на увазі дещо інше. – Він обтріпав долоні від крихт. – Розумієш, щодня кожен із нас переживає кілька миттєвостей, які важливіші від інших. Якийсь уривок розмови, образ. Наприклад, нас зачепить мала дитина чи незнайомець запитає, котра година. І ми пам’ятаємо це до кінця своїх днів. Чому саме це, а не те, що трапиться через секунду… Чому це так?

Я змовкла, вражена глибиною його запитання. Ми стояли мовчки, спостерігаючи, як голуби тлумляться одне по одному в пошуках останніх крихт.

– Я люблю дивитися на птахів, – озвався Данієль. – Вони переконують мене в тому, що існує ліпше, простіше життя.

Тепер я повинна опинитися на висоті і бовкнути щось вагоме. Щось, що надасть глибини тій хвилі.

– А я люблю зиму. Вона така біла й тиха, особливо ночі. – «О Боже, як банально!»

– Я волію дощ, – зізнався він. – Він дарує мені відчуття безпеки. Є для мене чимось заспокійливим.

Знову ніякова тиша. Чому я нічого не кажу?! Раптом Данієль заходився швидко кліпати.

– Що ти робиш? – занепокоїлась я.

– Колись я виявив, що коли хочеш запам’ятати якийсь образ, найліпше заплющити очі на кілька секунд, а потім швидко закліпати. А я дуже хочу запам’ятати тебе в тій сірій куртці з величезною торбою. Хочу запам’ятати надовго, на дуже довго.

* * *

– Ну і я мусила це комусь розповісти, вибач.

– Вишне, ти не мусиш нічого мені пояснювати, – обізвався Ірек, як завжди, навпочіпки і, як завжди, під столом. – Я знаю, що людина мусить виговоритися, інакше ризикує репнути через надмір таємниць.

– Але, може, я тебе знуджую.

– Ні, я люблю слухати, – запевнив він. – І добре, що люблю, інакше гигнув би від переситу. Ти навіть не уявляєш, скільки історій я вислухав від своєї істеричної матері, вічно закоханої в не гідних її чоловіків. Добре, що тепер вона має біля себе професіонала, який мене розвантажив. Але сестра й надалі полюбляє вивернути переді мною нутро. Навіть бабуся деколи поскаржиться, в основному на речі, які весь час від неї приховуються. Так що одна зайва оповідка мене не обтяжить.

– Класно, бо мені й насправді полегшало.

– Це єдине, що ти відчуваєш? – запитав він діловим тоном.

– Ну ні. Я й надалі відчуваю ошелешення через Данієля.

– Можна сказати, що він дійово тебе оглушив. Фахівець.

– Ніхто мене не оглушив, – обурилась я. – Просто я ще не зустрічала такого хлопця.

– Якого? – дражнив мене Ірек.

– Такого, хто подобався б мені більше, ніж мій тато. На жаль.

– Чому на жаль?

– Ну, бо мені якось незручно, що хтось чужий видається мені більшим авторитетом, ніж тато.

– Мені б твої проблеми, – форкнув Ірек. – Мій старий перестав бути для мене авторитетом, коли зник з хати майже двадцять років тому. А коли знову з’явився, то впав у моїх очах вдвічі.

– Але мій ніколи не зникав. Він брав активну участь у процесі мого виховання. Навчив мене багатьох цінних навичок. Наприклад, стенографії й основам грецької… А я йому отак віддячила. Не досить, що обдурюю його з тим факультетом, то ще й захопилась якимось асистентом.

– Ти закохалася? – запитав він. Напрямець, як це вміє Ірек.

* * *

Чи я закохалась… А що це, власне, означає? Думати про когось? Я не думаю, бо весь час сушу собі голову над тим, як повідомити тата про зміну факультету. Захоплюватися вродою? По правді, Данієль виглядає саме так, як, на думку мого тата, й повинен виглядати наречений його доньки, але чи мій це тип чоловіків? Чи високий щуплявий шатен з інтелігентним поглядом за дротяними окулярами і є естетичною вершиною моїх сподівань? Марити про зустріч? Щиро кажучи, я більше боюся тих зустрічей, ніж про них марю. Бо Данієль, ясна річ, кине глибоку думку, а я зразу почну белькотіти або ляпну щось на рівні першого класу. То я й сама вже не знаю.

Друга половина грудня

Травка й надалі працює над Марією. А Марія щойно зізналася нам, що доля поставила на її шляху справжнього чоловіка. Котрий надасть сенс її життю й допоможе віднайти його забутий смак.

– Я так відчуваю, – запевнила нас вона, накладаючи на відрослі пасемка суміш Пекельної Смоли.

– А ми відчуваємо лише їдкий сморід амонію, – шепнула Вікі, ховаючись під ковдрою.

– І коли сталася ця нечувана подія? – запитала Мілька.

– Вчора о дванадцятій нуль п’ять, у пабі.

О дванадцятій нуль п’ять у пабі

Марія, знуджена богемною атмосферою, вирішила на якийсь час змінити оточення. Оглянула кілька вітрин із артистичною біжутерією, а потім цілком несподівано для себе спустилася вниз до пабу, куди її надило дивне передчуття та ароматна смуга найновіших парфумів від Х’юго Босса. Усілася скраєчку, дещо приголомшена кількістю присутніх, зокрема досконалих копій Брітні Спірс. Сиділа так самотою, цмулячи гаряче пиво із сиропом (гидота, але позбавляє несміливості), коли зненацька хтось до неї підійшов. Він. Єдиний. Неповторний. Половинка. Гуру.

– Дівчино, ти маєш такий жар в очах, що я мушу біля тебе присісти, – поінформував він, присуваючи собі крісло. – Як тебе звуть і чого ти так гарячково шукаєш?

– Марія, – ледве видушила вона із себе. Мала надію, що він не чув, як калатається її серце. Воно стугоніло на весь паб. – А шукаю я…

– …глибини, правди й чогось такого, що наповнить твоє життя сенсом, – закінчив він за неї. – Це все можна прочитати на твоєму обличчі, – провів він пальцем по її шиї. – А я можу тобі це дати, Маріє. Ти тільки мусиш слухатися моїх вказівок.

– Так, – шепнула Марія. Вона належала йому тілом, душею й артистичною біжутерією з міді. Як вона могла прожити без нього стільки років? Ходити по світі? Дихати?

– Передусім… – гуру пошкрябав себе по чолі, шукаючи в закапелках нейронів відповідних підказок, – ти мусиш повернутися до природної наївності. Я не терплю рафінованих, переобтяжених інтелектом ідіоток. Ти мусиш бути наївна й порожня. Порожня, як цинкове начиння, яке я наповню справжнім знанням.

«Наповни, наповни, прошу!» – подумки благала Марія.

– Бездумна. Ніякої логіки. Мусиш послуговуватися звірячим інстинктом. Цілковито мені довіряти. Тільки тоді я вивільню твій потенціал. Віддайся прихованим емоціям, пробуди в собі внутрішню дитину. Дитина обожнює кіч, цирк, парк атракціонів. Ти маєш відгукуватися на кожен мій поклик. На клацання пальцями. Ось так, – продемонстрував він.

– Так, – повторила Марія, примружуючи очі. Уздріла вирування кольорових спіралей, дощ золотих іскор, почула музику циркового оркестру. Вона була щаслива. – Як я можу тебе називати?

– Гуру. Просто гуру.

* * *

– Кажу вам, це надзвичайний чоловік. Він міг би мешкати в палаці. А обрав скромну кімнату в «Ікеї».

– Де? – запитали ми хором. Я з коридора, де наставляла обігрівач на максимум, а Вікторія з Мількою з-під ковдри й двох пледів, позичених у Травки.

– В «Ікеї». Це подарунок від директора фірми.

– За що? – здивувалася Вікі.

– За допомогу в пошуках сенсу життя. Чувак стояв на краю прірви, збирався повіситись у відділі іграшок. На щастя, зустрів гуру. Побалакали собі дві години за пивом. А потім той шеф раптом відчув, що хоче жити. І, по вуха щасливий, питає, як він міг би йому відплатити. Гуру попросив тільки про кімнату.

– На власність?

– Та ти що. Така людина, як він, зневажає власність. Він просто там живе. Приходить поночі, вибирає одне з ліжок і засинає. А вранці зникає, доки з’являться перші покупці.

– Феєричне життя, – іронічно ствердила Мілька.

– Гуру не терпить стабільності, не хоче прив’язуватися до речей.

– На жаль, я побоююся, що до людей також.

– Чому – на жаль? Я не маю синдрому жінки-магніту. Не люблю, коли чоловік приклеєний до мене.

– То чого ж ти хочеш від гуру?

– Нічого. Я хочу подарувати йому справжнє щастя.

– Це інтригує, – всміхнулася Мілька. – Справжнє щастя на канапі «Fresvik» за якихось там штуку триста злотих.

Свята

Як і щороку, ми провели їх разом із бабусею, амбітним татовим братом, його вишуканою покірливою дружиною, а також геніальним восьмирічним сином. Усе почалося цілком звичайно.

Дядько, як і завжди, заявив, що я не виросла. Тітка запитала, чи я вже маю нареченого. Юний геній буркнув «привіт», а потім сидів нерухомо, втупившись у власні коліна. Зате бабуся, як завжди, переймалася тим, що я знову схудла на десять кілограмів.

– Ви повинні сходити з Вишенькою до лікаря, – порадила вона татові. – Тепер дівчатка весь час хворіють. Я бачила в телевізії. Вони нічого не їдять і потім умирають. Це така страшна хвороба, аморокс. А на одному з каналів їх безперервно показують, аби застерегти людей. Дефілюють по червоному килимку такі скелети в лахмітті, ноги в них підгинаються, ніби погано прикручені, а вражені глядачі на це дивляться.

– Добре, мамо, ми сходимо, – пообіцяв тато, нетерпляче ламаючи проскурку в долонях. – То всього найліпшого. Здоров’я.

– Власне, здоров’я, – повторила пригніченим голосом бабуся. – Бо той аморокс підступно витає в повітрі. Може заатакувати кожного, навіть таких молодих чоловіків, як ви з Павлусем. Так казали в телевізії.

Дядько заглушив бабусю, підкрутивши музику з промоційного диска, який був додатком до котрогось із жіночих журналів. Ми повернулися до привітань. Тих самих, що й щороку: здоров’я, щастя, успіхів (з натиском на наукові). Стіл, як і завше, вгинався від традиційних смаколиків, з любов’ю приготованих тіткою, а позад нього стирчала ялинка, оздоблена пластиковими тайванськими іграшками..

– Чудова ялинка, – озвалася мама, розглядаючись кімнатою в перерві між грибним супом і черговою з обов’язкових дванадяти страв.

– Я сам вибирав, – похвалився дядько. – Ліхтарики привіз аж із Берліна. А ви маєте такі ліхтарики?

– Так, із Росії, – як і щороку, відповідала мама, тягнучись по шматок коропа. – Вони світять, коли мають настрій. Слов’янська душа.

– А ялинка, певно, стара?

– Їй уже більш як десять років, – підтвердила, як і завжди, мама.

– А наша більш як три метри, – похвалився дядько.

– Добра та риба, – озвалася за якийсь час мама. – Це ти готував, Мар’яне?

– Ні, то я, – зізналася дядькова дружина Клавдія. – Мар’ян і справді чудово готує, як і всі чоловіки. Але ми обоє дотримуємося думки, що він не може надто часто зазирати до кухні, бо інакше ризикує вигоріти.

– Може, пригоріти? – пожвавилася бабуся, досі схована за великою мискою різдвяного борщу.

– Вигоріти, мамо, вигоріти, – виправив її дядько. – Або розміняти талант на низку рутинних кухонних обов’язків.

– Власне, – сказала Клавдія. – Тому ми ощадимо Мар’янів талант для серйозніших речей.

– Це ще для яких? – зацікавилася мама, накладаючи собі на тарілку крокети.

– За все найкраще, – з натиском повторив дядько і змінив тему. – А ти, Вишне, даєш собі раду з навчанням? Бо наш Кристіан уже читає Достоєвського.

– Бідолашна дитина, – озвалася бабуся й одразу принишкла під красномовним дядьковим поглядом.

– Вишеслава читала Достоєвського в сім років, – тато дозволив утягнути себе в перегони талантів. – Правда?

Правда. Читала, бо це єдине, що він зоставив у моїй кімнаті. А потім мені ввижалася ночами якась закривавлена старенька.

– А коли ти почала говорити по-англійськи? – дядько задав наступне запитання зі стандартного набору. – Бо наш Кристіан розмовляє вже цілком плинно.

– Це шалено, – похвалила його мама. – Ти мусиш подякувати Клавдїї, Мар’яне.

– Але ж це я записав його на курси, – здивувався дядько.

– І все ж це завдяки генам Клавдії він так легко їх засвоює, – повідомила мама. – Хіба ти не знаєш, що інтелект успадковується по матері?

– Справді? – зраділа тітка і зараз же пішла на кухню по наступну порцію крокетів.

– Заодно ввімкни телевізор, – звернувся до неї дядько, – і Кристіан щось нам перекладе.

Тітка стала шукати якоїсь програми англійською.

– Лишіть мені «Краплі кохання», – зненацька попросила бабуся. Ніби відсутня, а таки встигла нагледіти свій улюблений серіал під час блискавичної зміни каналів.

– Мамо, телевізор на Святий вечір? – схаменув їй дядько.

– Таж ти сам просив увімкнути, – стала на захист бабусі моя мама, псуючи усталений сценарій. – Практикуєш закон Калі?[2]2
  Калі – персонаж із «Пустелі й пущі» Генрика Сенкевича, котрому належить знакова цитата (так званий закон Калі): «Якщо Калі краде корову, то це добро, а якщо в Калі крадуть корову, то це зло».


[Закрыть]

– Ну добре, але тільки на кілька хвилин, – неохоче погодився дядько.

Всі замовкли, задивившись на екран.

– Той Марек, – поінформувала нас бабуся, – це лихий чоловік. Він не хоче відпускати свою дружину на роботу.

– Це якісь дурниці, – сказала мама. – Який польський хлоп сьогодні не пускає дружину на роботу? Іще тішиться, що баба не сидить у нього на шиї.

– А на мою думку, жінки повинні сидіти в хаті, – дядько вже втисячне виклав нам свої погляди стосовно розподілу чоловічо-жіночих обов’язків. – Це чоловік повинен утримувати родину.

– Власне, – підтримала його тітка Клавдія. – Тільки це не завжди легко.