Текст книги "Терпкість вишні"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

– Зате з травкою, – скромно зауважив Травка.

– Із гарною музикою, – додала Вікі. – І ще будуть кохання, взаємність…

– А також зрада, – зітхнула Марія.

– Але без мук, – потішив її Травка. – Тобто спокій у широкому розумінні цього слова.

– І передусім без чоловіків, – нагадала йому Марія. – Ви вже відчуваєте повів проминання?

– Я відчуваю тільки протяг, – сказав Єндрек. – А може, це і є той повів? Капець.

– Гей, тільки без паніки, панове! – гукнув Ірек. – Ми вже живемо на світі. А хіба переказування своєї порції генів це і справді така розвага?

– Для декого це, здається, сенс життя, – сказала Мілена.

– Це нам намагаються впарити деякі діячі руху «prolife», але, мабуть, безрезультатно, судячи зі спаду народжуваності в Польщі.

– Нехай собі падає, – озвавсь Ірек. – Буде більше вільних хат.

– Тільки от хто нами заопікується в старості? – зажуривсь Єндрек.

– Як це хто? – відповіла Мілена. – Вишукані андроїди.

Середина березня

Я саме писала чергову ідіотську курсову з основ одурманювання натовпу, коли до кухні-лазнички вторгнулася збуджена Марія. А за нею чимчикувала Вікторія, тягнучи сітку із замороженою піцою й бляшанками кукурудзи.

– Ти знаєш, що трапилося? – почала Марія, нервово бавлячись своїм мідним кулоном.

– Ой, Марисю, ти робиш великий шум з інциденту, який не вартий і п’яти хвилин уваги, – намагалася вгамувати її Вікторія.

– Ми сиділи собі на Плянтах – я і Вікторія – й чекали на Мілену, а тут до нас підійшов елегантно одягнений чоловік із білим шаликом. Представився, дав нам свої візитівки і сказав, що шукає дівчину для вистави про Попелюшку.

– Марія зразу втягнула живіт, демонструючи свої повітряні подушки, – повідомила Вікторія.

– Ну то певно. Треба вміти себе подати, – кинула Марія. – Тільки от, на жаль, цей чоловік поклав око на Вікторію. Сказав, що саме так уявляє собі злиденну Попелюшку, а як колишній візажист знає, що з таким личком можна творити чудеса.

– Тобто Попелюшку на балу, після дотику чарівної палички доброї феї. Фантастика, – дошкульно ствердила Вікторія. – Я ні про що інше й не мрію.

– Ти могла б зіграти головну роль у виставі! – психонула Марія. – І то у виставі, яку записували б для телебачення!

– Ну та й що? – Вікторія спокійно розпаковувала покупки.

– Ну і ти могла прославитися. Познайомитись із суперлюдьми.

– Я вже знайома із суперлюдьми.

– Зав’язати цінні контакти та здобути досвід, я маю далі перераховувати? – крикнула Марія. – А ця ідіотка сказала, що її це не цікавить? Віриш?

– Мене це дійсно не цікавить, – підтвердила Вікторія.

– Як можна знехтувати таким шансом?

– Нормально. Тобі, напевно, важко в це повірити, але не кожна хоче стати славетною акторкою чи моделькою.

– Люди борються й за менші ролі. Вбивають заради них. А ти? Ти пасивна, як герої книжок Маркеса! Ті також покірливо сприймають усе, що принесе їм доля. «Зрада – це зрада, вмерло у мене п’ятеро дітей, нічого не вдієш».

– Слухай, Марисю. Я вважаю, що якби я була пасивна, то пристала б на пропозицію цього чувака. А я поводилася активно, відкидаючи те, що впало мені з неба.

– А справді, чому ти відмовилася? – запитала я, здивована, либонь, не менше, ніж Марія.

– Я могла б сказати, що мені не сподобались його білий шалик і перстень із рубіном. Але я просто не хочу бути акторкою. Не хочу бути славетною, і мені шкода часу на такі забави. У мене інші плани.

– Я трохи це розумію, – втрутилася Мілена, котра вже кілька хвилин слухала сварку дівчат. – Я теж відмовилася б від такої пропозиції. Зі страху перед повною ганьбою. Я двічі в житті брала участь у шкільних виставах і скажу вам, що мені вже ліпше вдаються кульки з пластиліну.

– А я мрію про сцену! – відрубала Марія.

– О, то ти врешті визначилася, що хочеш робити в житті, – зраділа Вікторія. – Бо я вже вирішила, що ти таки поставиш на малярство. А судячи з твоїх ляпок, ти могла б мати проблеми з прихильною аудиторією.

– Ти так не тішся, – відгиркнулася Марія. – Могла б заробити такі бабки, а тепер будеш перейматися, за що прожити наступний місяць.

– Певно, що буду, але це не означає, що я маю кидатися на кожну пропозицію. Певних речей я не зроблю за жодні гроші.

– Це яких? – зацікавилась я.

– Крім шоу-бізнесу? Не буду працювати на бойні, у шлюбній агенції, на птахофермі, а ще у яслях.

– Ти впевнена, що за жодні гроші? – усміхнулася Марія.

– Не впевнена, – зізналася Вікторія, – але хочу якнайдовше вірити, що мене це омине.

Друга половина березня

Сиджу в бібліотеці й шукаю матеріали для курсової про методи управління малими групами. А властиво, більше думаю про Данієля й про Зоську. Так, про неї. Вона підійшла до мене якихось півгодини тому, коли я виписувала чергові бланки замовлення.

– Привіт, – буркнула я. Хоч і повинна була зі зневагою відвернутися й піти.

– Слухай, Вишне, – почала вона солодким голоском, чим автоматично натиснула кнопку з червоним написом: «Увага – небезпека!» – Здається, ти також пишеш про методи управління групами?

– Так, а що трапилось?

– Я маю таку ж саму тему, – поінформувала вона, поправляючи картату блакитну спідничку. – При чому подала її вже місяць тому. А тому…

– Я не здирала у тебе теми, – запевнила я. – Адже це одразу випливло б.

– Так воно і випливло, – сказала Зофія з дивним притиском.

– Але я придумала її самотужки! – підвищила я голос.

– Ти можеш це довести?

– У такому разі я ще сьогодні подам нову тему, – запропонувала я.

– Не треба, Вишне, – Зофія вхопила мене за плече. – Адже ми можемо писати разом. Ти зробиш теорію, а я маю ідеї дослідницької частини. Що ти на це?

Я була надто рознервована, щоб добре зважити цю пропозицію.

– Згода. На коли я маю написати свою частину?

– Спробуй вкластися до Пасхи, я приготую дослідження на квітень, і ми складемо все докупи.

* * *

– Ти будеш мати менше роботи, – сказав Ірек, чаклуючи над материнською платою, – бо половину за тебе відгарує Зоська.

– Не буду, – прояснила я. – Я напишу стільки ж, а Зоська докладе свою частину.

– Тобто яку?

– Дослідницьку.

– Звучить інтригуюче, але не зовсім вірогідно. Згадай про ту пригоду з доктором Коником.

– Цвіркуном.

– Власне, Зоська не виглядає на особу, котра є втіленням порядності.

– Але тепер вона могла на мене донести, а замість цього запропонувала співпрацю.

– Саме це мене й непокоїть, – відповів Ірек, пригвинчуючи кришку корпусу. – У словнику таких людей, як Зоська, немає місця на слово «співпраця».

Два дні опісля

Ірек мав рацію. Сьогодні я пішла до секретаріату й запитала, коли Зофія подала свою тему.

– Я не можу вам цього сказати, – відрубала секретарка, чистячи нігті стержнем від ручки.

Ну так, старе університетське правило. Жодної інформації на винос, тобто винятково під великим секретом. Я попросила про допомогу Данієля.

– Я перевірив, вона подала її за тиждень після тебе, – сказав він. – Усе ясно. Зоська хоче тебе обдурити.

Я це й сама знаю. Тільки не знаю чому? І навіщо?

* * *

– Кісточко, таж це так просто, – сказав Мілош у перерві між заняттями. – Або вона намагається помститися за тестування в того… як його… Комахи…

– Цвіркуна. І за що тут мститись? Адже вона вчинила, як остання свиня.

– Але програла. Тож хоче відігратися, хіба ні? Ти принесеш свою частину, віддаси їй, а вона здасть роботу першою, і хто тобі повірить, що це ти її написала?

– А інша можливість? – запитала я, вражена Мілошевою версією.

– Вона хоче загрібати жар чужими руками. Легше встругнути експеримент, ніж довбати нудну теорію.

– Ну так.

– Може, Зоська уклала такі угоди з кількома студентами?

– Але навіщо?

– Ой, – вибалушив він очі на вияв зневаги до моєї наївності. – Наприклад, заради вищої оцінки. Хіба той професор не казав, що для того, хто напише більше робіт, буде якийсь бонус?

– Звичайно, казав, – пригадала я. – Хто напише якнайменше три роботи, звільняється від іспиту. Але в тебе й голова, Мілоше.

– Кількарічна практика у приватній школі для геніїв, – скромно відповів він.

– Ти метикуватий і на додачу маєш добре підвішений язик.

– Та чого вже там, – Мілош спалахнув яскравим рум’янцем. – Мені ще далеко до дітей з американських фільмів. Оті і справді потямлять сказанути.

* * *

– Та-ак, – визнав Ірек. – Текстами, які вкладають до їхніх уст сорокарічні сценаристи. Але малий має рацію. Найрозумніші діти трапляються в дурнуватих американських фільмах. Вони можуть у змиг ока дати раду на будь-яку хворобу. Запобігають розлученню батьків, рятують шматок джунглів. І з певністю знали б, як учинити із Зоською.

ВЕСНА

Перший день

– Найліпше просто її зігнорувати, – порадив мені Данієль. – Напиши роботу, здай і взагалі нічого не пояснюй.

Ми саме сиділи в Найснобістськішому Ресторані Східної Польщі, куди Данієль запросив мене, аби серйозно поговорити. Цікаво, чи він узяв напрокат навчальний фільм? А якщо так, то який саме?

– Чи ви вже вирішили, що замовите? – заатакував нас офіціант з уважним лицем, оздобленим нещирою усмішкою.

– Ти вирішила? – запитав Данієль.

– Можеш замовити за мене, – бовкнула я, жужмлячи лляну серветку, що лежала на моїх колінах.

Данієль усміхнувся до офіціанта.

– Покоління, виховане на «фаст-фуді».

– Я терпіти не можу гамбургерів, – сказала я, але офіціант, вочевидь, мені не повірив. – Просто не люблю, не люблю оце все…

– Розумію, – обірвав мене Данієль, не уточнюючи, що саме він розуміє.

– Просто я незручно почуваюся, коли мене обслуговують інші. Знаю, що їм за це платять, але… – затнулась я. – Не люблю, коли хтось підставляє мені попід ніс повну тарілку, наливає води до склянки. Наче я не ладна зробити це сама. Мені здається, що незабаром з’являться кнайпи, у яких офіціанти годуватимуть відвідувачів із ложечки.

– Ти звикнеш, – сказав Данієль із поблажливим усміхом бувальця й гурмана.

– Це елемент гри в асистента кафедри?

– Що? – не зрозумів він.

– Коли ти поводишся, як бувалець і гурман, то хочеш довести, що ти шанований викладач університету?

Сама не знаю, навіщо я його про це запитала. Адже ніколи-ніколи раніше на це не зважилася б!

– Я бачу, ти швидко вчишся.

– Сподіваюсь, я тебе не скривдила…

– Ні. Але бути скривдженим не така вже й погана річ, – він замислився. – На жаль, більшість людей робить усе, щоб не відчувати болю. Минає час, ми старіємось і раптом виявляємо, що проґавили шанс, аби хтось нас скривдив.

– Це погано, що ми уникаємо болю?

– Колись я думав, що це добре. Але тепер вважаю, що це дуже-дуже погано.

Кілька днів опісля

Нині Травка вперше вибрався з Марією до кіно. На стереофільм про динозаврів.

– Мене мало не знудило, – заявила Марія, повернувшись додому. – Вони повинні додавати до стереоокулярів спеціальні пакети. Як у літаках.

– Воно і справді справляє такий ефект? – поцікавилася Мілька.

– Ефект буде, коли вони покажуть тривимірний порнофільм, – відповів Травка. – Ви собі уявляєте? Великий банан, який вистрілює просто в публіку.

– Оце і є чоловіки, – буркнула Марія. – Ніякого романтизму. Навіть на першому побаченні.

Велика Середа

– Ви самі чули, – не вгавав Травка. – Вона сказала «побачення».

– Ну, – притакнула Мілена, – але ти про всяк випадок не будуй занадто далекоглядних планів. Це могло в неї вихопитися цілком випадково.

– А я вважаю, що Марія вже відхворіла капелюшником. Перелом настав під час грипу.

– Ти думаєш, вона забула гуру, як Маріанна забула негідника Вілуґа? – запитала Вікторія.

– Коли я на неї дивлюся, то взагалі ні про що не думаю, – зізнався Травка, прикидаючись полковником Брендоном.

– Ну так, – усміхнулася Мілька. – Синдром кисневого голодування мозку.

Великий Четвер

Я замислилася, чи їхати додому. Саме стягнула з антресолей свою картату торбу, коли задзвонив телефон. Тато.

– Драстуй, Вишеславо, – почав він, а в мене нараз замерзли всі рідини в організмі. – Я хотів запитати, чи ти збираєшся змінити свою думку й зізнатися…

– У чому? – запитала я скутим від страху голосом. – Адже ти вже знаєш про зміну факультету…

– У помилці, Вишеславо. У трагічній життєвій помилці.

– А я… я ще не знаю, чи це помилка, – видушила я. – Поза тим, сесія пройшла в мене цілком добре.

– Я здивувався б, якби вона пройшла в тебе погано. При твоєму IQ сто шістдесят п’ять…

– Сто п’ятдесят сім, тату, – виправила я його після двох мільйонів двісті трьох разів подумки. І вперше сказала це вголос.

– При твоєму IQ, яке дорівнює мінімум ста шістдесяти п’яти, – наголосив тато, – можна було сподіватися, що сесія пройде в тебе добре. Поза тим, я переконаний, що ти навмисно старалася, на зло нам із мамою.

Я не встигла запитати чому. Він пояснив сам.

– Ти хотіла довести, що ми не маємо рації. Що ти слушно поміняла факультет…

– Ага…

– Не перебивай. Вишеславо, – скипів тато, а потім зробив три глибоких вдихи і, заспокоївшись, наче інструктор з йоги, продовжив перервану думку: – Тож я запитую востаннє… чи збираєшся ти зізнатися в помилці? І чи обіцяєш виправитися?

Що я повинна відповісти? Що я шкодую? Коли я ще й сама цього не знаю. Що відчуваю провину? Адже він знає, що відчуваю. І що я повинна зробити? Обіцяти виправитись? Адже це неможливо. Я не можу повернутися на попередній факультет. І не хочу.

– Це неможливо, – вибелькотіла я нарешті і, поки встигла назвати причини, тато поклав слухавку.

* * *

Мілька захопила мене за малюванням писанки. Сорок третьої.

– Я зостаюся на свята тут, – повідомила я, не відриваючись від кривуватого верблюда, який мав зображати великоднього баранця.

– Я здогадалася, – відгукнулася вона з нетрів шафи, шукаючи в її щелепах свій рюкзак. – Але ти вже, мабуть, знаєш, що я не дозволю тобі зостатися?

– Не дозволиш?

– Ні, і ні слова всупереч, – застерегла вона. – Ти не будеш сидіти тут сама. У тій тиші.

Якій іще тиші? Адже можна ввімкнути радіо.

– Швидше пакуйся, бо в нас тільки година, – вона простягла мені картату торбу. – На нас чекає нічна подорож потягом.

Нічна подорож потягом

Поки ми встигли спакувати найнеобхідніші речі, дзиґар вибив північ.

– Ви не встигнете, – потішила нас Марія.

– То візьмемо таксівку. Один раз можна собі дозволити, – Мілена взялася перенишпорювати мініатюрні кишеньки своєї обтислої курточки. – О, двадцять злотих є. Ти маєш якісь дрібні, Вишне?

– Сім п’ятдесят. Стільки в мене лишилося після купівлі двох лотків яєць.

– Я можу докинути вам десятку, – запропонувала Вікторія.

– Повинно вистачити на тачку й на квиток для тебе. Ну, вирушаймо.

Ми викликали таксівку і за п’ятнадцять хвилин стояли на пероні разом із натовпом перемерзлих студентів.

– Уважай, як тільки потяг зупиниться, залітай у вагон і займай місця.

– Чому я?

– Бо ти мала й легко прослизнеш між людьми. А я подам тобі торби через вікно.

– Гаразд, спробую, – пообіцяла я без великого ентузіазму. Я ніколи не вміла ні прослизувати, ані пхатися ліктями.

Потяг поволі вкотився на перон.

– Уперед, Вишне, не лови ґав, – підігріла мене до бою Мілька.

Я кинулась у натовп і стала протискуватися до входу. А разом зі мною протискувалися десятки молодих тіл, спраглих повернутися додому. Я примудрилася вскочити в купе, де вже сиділо шестеро пасажирів. Зайняла останніх два місця й підійшла до вікна, щоб забрати в Мілени рюкзак. Це щастя, що мені допоміг невисокий хлопчина, який сидів біля вікна. Він затягнув мою торбу, потім Мільчин багаж і, зрештою, саму Мілену.

– Дякую, – простогнала вона, масуючи зболілі боки. – Якби не ти, не знаю, чи я пробилася б у коридор.

– А що з квитком для мене? – нагадала я.

– Нічого, почекаємо кондуктора. Хіба стане вільніше в коридорі, тоді пошукаємо його самі й купимо тобі квиток.

До купе зазирнула присадкувата жіночка з великою торбою.

– У нас тут повний комплект, – заявив підтоптаний дядько в бордовому гольфі. Джентльмен.

– Комплект може бути постільної білизни, – відбуркнув інший, з обличчям, оздобленим розкішними козацькими вусами. – А ми тут маємо багато місця. Тільки от треба посунутися. Нехай молодь трохи втрамбується – й по всьому.

Ми слухняно виконали його побажання. Сиділи, стиснуті, як свячене у великодньому кошику моєї тітки, але ніхто не муркнув ані слова. Навіщо провокувати прикрі зауваження про покоління юних потвор?

– А тепер, – командував вусатий, – хлопець із-під вікна закине цю торбу нагору.

– Добре. Але це велика торба. Треба буде пересунути той рюкзак ближче до корзини.

– Тільки не до корзини! – верескнула шатенка, що сиділа навпроти Мільки. – У мене там яйця!

– І моєї торби теж не рухати, – гаркнув дядько в гольфі.

– То я тоді вже і сам не знаю, – озвався хлопчина з-під вікна. – Треба буде лишити її тут, нехай стоїть на підлозі.

– Бо пхаються з такими торбегами! – буркнув дядько в гольфі.

– Хто пхається? Хто пхається? – рознервувалася жіночка. – Якби ви були джентльменом, то встали б і помогли хлопцю попересувати багаж.

– Це вам не Англія, щоб тут були джентльмени.

– Але на дрібку культури можна сподіватися, – зронила шатенка з яйцями.

– Я не маю здоров’я на ту вашу культуру. Бо в мене високий тиск і хворе серце, – пояснив чолов’яга в гольфі таким тоном, наче серцева хвороба була приводом для пихи.

Ця заява справила на пасажирів належне враження, бо всі замовкли. Потяг рушив. Одні запали в дрімоту. Інші з нудьги переглядали «жовту» пресу. Я намагалася щось читати, але через тісняву й задуху не могла осилити чотирьох перших речень у книжці. За годину атмосфера в купе так згустилася, що можна було б повісити в повітрі ялинкові прикраси, а хтозна, може, навіть і торбу присадкуватої пасажирки. Мілька намагалася впоратися з вікном, але дядько в гольфі негайно запротестував:

– Не смійте відчиняти вікно, бо тепер дуже підступне повітря. Людину продує – і гаплик.

– Але тут смердить сторічними шкарпетками, – впиралася Мілька.

– І що з того? Від смороду ще ніхто не вмер, зате від морозу вигибло ціле Наполеонове військо, – парирував дядько.

– Якого ще морозу? – здивувалась я. – Адже зараз кінець березня.

– Ну власне, це найпідступніший місяць. Тому я не дозволяю відчиняти вікно – і край.

Мілька повернулася на своє місце, демонстративно обмахуючись журналом про нові косметичні бренди. Минула наступна година. В коридорі й надалі штовхався понурий тлум, а в нашому купе смерділо вже двохсотрічними шкарпетками, але це якось нам не перешкоджало. Певно, тому, що наші думки скупчилися тепер на чомусь конкретнішому: ми відчули голод. Спочатку забуркотіло в моєму шлунку, а відтак у шоколадному пузичку Мілени.

– Бляха, я згадала, що остання скромна перекуска була вранці. Потім якось не було нагоди, – шепнула Мілька.

– Я так само. Склянка молока й пів зачерствілої булки. Я вже відчуваю, як у мене падає рівень цукру.

У цю мить хлопчина, що сидів біля вікна, витяг із рюкзака велетенський батон, грубо перекладений жовтим сиром. Ми глитнули слину. Одночасно. Хлопчина відкусив величезний шматок булки і став його пережовувати.

– А пам’ятаєш, – знову шепнула Мілька, тримаючись за живіт, – як ми колись балакали про те, чи можна їсти трупи.

– Ну?

– То тепер я можу сказати, що, мабуть, могла б з’їсти шматочок. А як посиджу ще годину, то, мабуть, і великий шматок.

– Може, ти почастуєшся?

Хлопчина з-під вікна почув болісне Мільчине зізнання.

– Ні, дякую, – відказала знічена Мілька. – Тобто відламай мені шматочок, бо я зараз кинуся на чиюсь литку.

– Бери цілий, – він віддав їй батон. – Я маю ще один у рюкзаку.

– А можна, я пригощу подругу?

– Звісно. Перепрошую, що я сам не запропонував. Такий уже я егоїст.

– Нам ти, в кожному разі, врятував життя, – усміхнулася Мілька, – а мені так навіть двічі.

Наступні хвилини ми поглинали булку, забувши про все на світі. Навіть не помітили, що в коридорі стало вільніше, а за мить до купе заглянув кондуктор.

– Ми хотіли б придбати ще один квиток, – поінформувала його Мілена, стріпуючи з колін останні крихти.

– Запізно, – гаркнув він, шукаючи штрафні квитанції.

– Як це запізно? – рознервувалася Мілька. – Таж п’ять хвилин тому тут була така штовханина, що не можна було й дверей прочинити.

– Але вже п’ять хвилин як вільно, і ви могли б до мене зголоситись.

– Я не встигла.

– Я бачу, – втішився кондуктор. – Виписуємо кредит чи ви заплатите відразу?

– Я не маю навіть на мінеральну воду, – приречено відповіла Мілька.

– Можна вас на хвильку? – Хлопчина з булкою вхопив кондуктора за рукав, і обидва вийшли в коридор. Якийсь час він щось йому втовкмачував, розмахуючи руками, а потім поліз до кишені. За мить, усміхнений, повернувся до купе.

– Ти не мусив цього робити, – сказала Мілена.

– Не мусив, але зробив.

– Скільки ми тобі винні?

– Ім’я, прізвище, ріст, вага і хвилина розмови за кавою у вагоні-ресторані, – перелічив він.

– То ходімо, – Мілена підвелася, натягаючи на пупець свою закоротку кофтинку в троянди.

Вони вийшли. А я зосталася сама. І дуже самотня, попри пасажирів, приклеєних до мене з обох боків. А могла б зараз бути у своїй кімнаті. Могла сидіти за своїм столом або обговорювати з мамою те, що ми покладемо до великоднього кошика. І те, що спечемо на свята. Якби я тільки зізналась у помилці. Але вже запізно. За кілька хвилин ми будемо на місці, і я вдаватиму, що чудово розважаюся серед чужих людей, яким до мене байдуже. Розхвильована, я вийшла в коридор вдихнути свіжого повітря. На жаль, за метр од мене влаштувався якийсь молодик і, незважаючи на заборону курити, витяг цигарку. Біля його ніг тинявся знуджений п’ятирічний хлопчик зі зціпленими губами. Я всміхнулася до нього, але він відвернувся і став копати двері купе. Татусь спокійно затягнувся димом, а потім стусонув дітвака по голові.

– Ау! – завив малий, копаючи двері ще з більшою запеклістю.

– Припини, бо зараз побачиш! – Чоловік шарпнув хлопчика так, що мало не подер йому светрик.

– Ау-у-у-у!!! Що я побачу? – Малий знову копнув двері і знову дістав стусана.

– Звідки в тобі стільки агресії, га?

– Може, від тата? – озвалася Мілена (вона саме повернулася з ресторану) і, поки чоловік устиг відгиркнутися, показала йому табличку. – Тут не курять.

– Ну то й що? – гаркнув молодик, видмухуючи хмару диму.

– Ну, якщо це все, що ви можете відповісти, то шкода, ми сподівалися на глибшу дискусію, – відгукнувся наш рятівник.

– Ну то й що? – знову гаркнув куряга, гасячи недопалок об шибу.

– Облиш це, Філіппе, – сказала Мілена. – Ти не для того сім років займався кунґ-фу, щоб дозволити спровокувати себе дилетантові.

Молодик недовірливо до нас приглядався.

– О, вже під’їжджаємо, – гукнула я. – Треба витягати торби.

Ми зникли в купе, поки молодик дійшов рішення про вірогідну контратаку. Філіпп, наш ангел-хоронитель і спеціаліст з оборудок із кондукторами, стягнув багаж із полиці.

– Цікаво, чи вони вже чекають? – розмірковувала Мілена. – Сподіваюся, що так. Вони завжди мене зустрічали.

– У крайньому разі я відпроваджу вас до самих дверей і навіть на крок далі, – запропонував Філіпп.

– Нас напевно зустрінуть, – Мілька визирнула крізь вікно в коридорі. – О, під’їжджаємо. Я вже бачу Барі! – заволала вона. – І Кайтека, і Азу! І тата!!!

Нам поталанило відчинити двері акурат, коли потяг зупинився. Мілька вискочила, я подала їй рюкзак. Потім вийшла сама, тягнучи за собою торбу.

Ми спинилися, шукаючи серед юрби наш привітальний комітет. Раптом Мілена жбурнула рюкзак просто на мою багатостраждальну ногу й понеслася, маневруючи серед груп зустрічаючих. За кількасот метрів од неї я побачила кремезного кудлатого чоловіка, а поряд із ним трьох псів: вівчарку і двох «бриськів», із тих, що в переляці істерично дзявкотять, а варто тобі відвернутися, хапають зубами за щиколотку. Раптом уся четвірка помітила Мілену і стрімголов кинулася назустріч. Вони зіштовхнулися на півдорозі і стали вітатись, як в італійських документальних фільмах про родинні зв’язки в мафії. Нарешті Мілена відклеїлася від батька й тицьнула пальцем у мене. Я всміхнулася, ховаючи страх у задню кишеню джинсів. «Ти мусиш бути мужньою, Вишне. Не припиняй усміхатися. Тримайся, тримайся. Все буде гаразд».

– Привіт, жертво інтелектуальної тиранії, – Мільчин батько потрусив мою руку, широко всміхаючись, наче достеменний мафіозо. – Я Рисек, Меччин батько.

– Тату, облиш ту Мечку, бо я почуваю себе коровою, – попросила його Мілька.

– Добре, Мечко, більше не буду. А це наші хлопці: Барі, Кайтек і Аза.

– Мама вперлася, щоб назвати його саме так, – пояснила Мілька. – Сказала, що якщо в Кундери сучку можуть звати Кареніним, то наш песик гарненько буде відкликатися на Азу.

– А як мама в чомусь упреться, то нема на те ради, правда, Мечко? – Рисек усміхнувся ще ширше. – Збираймося, бо Ядзя вже, певно, від хвилювання обгризає нігті на ногах.

Ми рушили в бік паркінґу, де стояв добряче спрацьований «вартбурґ». Я всілася позаду, підпираючи головою край відірваної обшивки стелі. Мілька хляпнулася поряд. Барі заскочив на переднє сидіння, а бриськи влаштувалися на наших колінах. Один хухав в обличчя Мільці, інший – мені.

– А що вдома? – допитувалася Мілька.

– Нічого. День збігає за днем. Так звана стабілізація, яку дехто називає нудьгою, – відказав Мільчин тато, змагаючись з блокуванням керма. – А, був один випадок.

– З тіткою Ганькою? – здогадалася Мілька.

– Як завжди.

– Що цього разу?

– Те саме. Чергове любовне розчарування. Ганька вибралася в подорож до Ченстохови, щоб підзарядити батареї і знайти відповідь на питання, що вона повинна зробити зі своїм життям.

– А паломництво до Лурду їй не допомогло?

– На півроку допомогло. Але потім Ганька втратила мотивацію. Ну і знову стала кружляти по колу й нарікати, що й сама не знає, чого хоче. Тоді Ядзька й порадила їй ту Ченстохову.

– І що?

– Поїхала. Звичайним рейсовим автобусом, не з прочанами. На середині дороги до автобуса зайшов якийсь кадр. Увесь у білому, волосся зачесане назад. Чоловічий екземпляр у пізньопродуктивному віці, тобто створений саме для неї. На додачу без обручки на пальці.

– Може, він носить її десь-інде? – озвалася Мілька.

– Тобто де? – пожвавився тато.

– Наприклад, у кишені піджака, а ти що подумав? Ой, Рисеку, Рисеку. Краще розкажи про тітку Ганьку.

– Зараз-зараз, тільки заведу двигун. Це вимагає зосередження, а я не вмію розпорошувати увагу. Ну їдь же, паршивцю… Є! Їдемо… Тож кадр без обручки сів, купив квиток до якогось містечка під Ченстоховою і голосно звернувся до водія: «Чи могли б ви зупинитися біля такої великої білої вілли зразу при дорозі?» Всі бабасики миттю пожвавилися. Бо мало того, що кадр симпатичний і вільний, так іще й має білу віллу.

– Ну і мешкає неподалік Ченстохови, – додала Мілька, скорчивши міну а-ля «чоловік має великий плюс».

– А Ганька зразу подумала, що це подарунок долі. І відповідь на одне з питань, як жити далі. На додачу, уявіть собі, кадр усівся біля неї. Став балакати про погоду, а потім про кризу й важкі часи.

– І тітка закохалась?

– Її протнуло, як небесною блискавкою, – притакнув Мільчин батько. – Вони пробалакали всю дорогу. Навіть випили на брудершафт винця з термоса. Саме мали з’ясувати те і се, а тут втрутився водій, гукнувши, що вони вже добулися до білої вілли. Ганька вхопилася за торбу й лаштується на вихід. Бо як кохання, то кохання. Автобус зупинився, і тоді вона помітила на паркані велику вивіску: «Корчма „У Вітуся“». Але ще була не второпала. Тільки коли кадр запитав, чи не зайде вона перехилити з ним келишок, допетрала, що це кнайпа. І то чиясь, бо кадра звали Вітеком. Така от халепа.

– Ну, тут можна і зламатися, – визнала Мілька, не приховуючи іронії.

– Що Ганька і зробила. Нема нічого гіршого, ніж невтілені сподівання на щастя. Ну, ми вже приїхали. Ви підіймайтесь, а я заберу багаж.

Я поволі спиналася по сходах. Зараз прочиняться двері, Мільчина мама зробить здивовану міну, Мілька почне їй по-ідіотськи тлумачити, що це тільки на один день, ну, може, на два. А її мама робитиме вигляд, що радіє незваному гостеві. Мілена натиснула дзвінок, такий же спрацьований, як і «вартбурґ».

– Звичайно, він не працює. Як і половина приладів у тому притулку спокою й затишку. Глянь-но на двері.

Я щойно тепер помітила, що на місці вічка знаходиться нерівний отвір завбільшки з маленьку тарілочку.

– І ви не боїтеся?

– Чого? – засміялася Мілька. – Що хтось крізь нього пролізе?

– Що він щось побачить…

– Що? Темний коридор, вистелений старим лінолеумом? І календарі на стінах? Гаразд, заходимо. – Вона приставила рот до отвору й гаркнула:

– Мамо! Ми тут!!!

Щось зашемрало, а потім стало скреготіти замком.

– Ну нарешті! Той старий вас, певно, возив довкола міста?!

– Ні, просто потяг запізнився. – Мілька обнялася з розчухраною з’явою в ситцевій сорочці. – Як бачу, все по-старому, – показала вона на двері.

– Я чекаю, поки вони самі впадуть! – радісно верескнула з’ява. – Вони вже ледве тримаються фрамуги! Залазьте! Ти Вишня?!

– Так, – підтвердила за мене Мілька. – Вишня в усій пишноті своїх сорока трьох кілограмів.

– Сподіваюся, ти не маєш алергії на котячу шерсть?!

– Я нічого про це не знаю.

– Я питаю, бо минулого року Міленка привозила до нас на канікули свого товариша! Він теж мав удома непорозуміння!

– Олек, той, що мешкає з Єндрусем, – пояснила мені Мілька.

– Власне! Олек! Він зайшов до кімнати, сів у фотель, зо п’ять хвилин посидів і раптом почав задихатися! Я впала в паніку! Рисек теж! На щастя, Міленка викликала «швидку»!

– І встигла вчасно. А найгірше, що ми мусили перевезти котів до тітки Ганьки.

– Та чого там! Крапля дисципліни ще нікому не зашкодила! О Боже! – раптом верескнула вона так відчайдушно, що ми підскочили на дзиґликах.

– Що сталося? – запитала Мілька, хапаючись за ліву грудь.

– Ми тут балакаємо, а ви ж, певно, голодні! Мілько! Витягай тарілки!

– О такій годині! Хоч, правду кажучи, ми від самого ранку нічого не їли, крім тієї булки, – згадала Мілька.

– Ну власне! Я вже грію борщик! Тільки не бійся, що розповнієш! Я не клала ні ложки масла!

– Ти завжди так кажеш, – Мілька хляпнулася на вузьку лаву без бильця, – а потім виявляється, що бахнула туди півпачки.

– Та ти що! – обурилася мама, наливаючи суп аж по вінця. – Це пісний борщ, зварений спеціально на Велику П’ятницю!

– Ну тоді налий і мені. – Мілька підставила тарілку, розмальовану рослинним орнаментом. – Тільки не більш як до тих листочків.

– Ти думаєш, що я маю сили розглядати якісь там листочки?! О четвертій ранку?! В крайньому разі залишиш, то батько доїсть! І що?! Добрий?!

– Смакота, – запевнили ми, миготячи ложками, як на перегонах їдоків.

– Ой! Ви не заправили! – Мама взяла пальцями щіпку солі й насипала до Мільчиної тарілки. – Перемішай!

– Мамо! Але ж я сказала, що добрий! – обурилася Мілька. – Якби я хотіла, то досолила б сама!

– Справді?! – Мама роззирнулася за ложкою. – Дай спробувати! – І вона занурила ложку в Мільчину тарілку.

– Ти бачиш, Вишне? – розізлилася Мілена. – Вона завжди мусить спробувати з чужої тарілки. Навіть якщо у своїй має те ж саме.