Текст книги "Злата (СИ)"
Автор книги: Юлия Ларосса
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 17 страниц)
– Ти сьогодні сама?
Марія знову прийшла на виручку. Підхопивши Ксав’єра і Себастьяна, вона уволокла їх під приводом, що їй
необхідний рада з щодо придбання однієї з робіт.
– Віктор... – почала було я.
Але він грубо обірвав мене жестом.
– Я не хочу нічого чути! Іди до свого хлопця!
– Та не хлопець він мені! – ледь не кричала я й зробила до нього на крок.
– Не підходь! – крізь зуби рикнув він.
95
– Він напав на мене, я дуже злякалася...
– Не видно було! – його зневажливий тон боляче ранив мене. – Я все зрозумів: мене боїшся, мені не віриш. А
він, певно, відповідає твоїм ідеалам. Пояснювати не потрібно!
І він залишив мене. Я обернулася, дивлячись йому вслід.
– Це не чесно! – пробурмотіла я.
Невже це кінець? Я відчула, як біль пронизав всі мої нутрощі в одну мить.
Так, треба заспокоїтися. Я пішла в туалет. Умила руки прохолодною водою. Моє відображення в дзеркалі було
прямо протилежно моєму внутрішньому стану. Я виглядала спокійною та байдужою, трохи зарозумілий
погляд, за яким приховувала образу.
Я відмовлялася вірити, що на цьому все скінчиться. Якщо він хотів тільки переспати зі мною, то легко здався.
Зараз міг би припустити, що я готова загладити свою провину будь-яким способом. Або він просто втомився
боротися за мою увагу? Відчув мою зміну? Ні, це маячня якась...
Виходила з дамської кімнати, з повною рішучістю поговорити з Віктором ще раз і переконати у своїй
невинності.
Я злякалася від несподіванки, побачивши перед собою Себастьяна Ескаланта, зі схрещеними руками на грудях
і знайомим прищуленим поглядом.
Він був з тих людей, до яких ніяково було звертатися по імені й на «ти». Почуття нерівності у віковому чи в
соціальному статусі заважало говорити з ним.
Себастьян перший промовив до мене:
– Ти дуже хороша дівчина.
Мої очі розширилися від подиву.
– С-спасибі...
– Ти краща за мого брата. Тримайся від нього подалі. Він може зробити тобі боляче.
І розвернувшись, пішов.
Я дивилася йому вслід, уражена його словами. Він наче був голосом мого розуму, який раптово відокремився
від мене і добув плоть й кров.
Повернувшись до зали, я відразу ж побачила Віктора. Він стояв у компанії Ксав’єра і про щось розмовляв. Я,
було, рушила до нього, використовувати свій шанс. Але завмерла, побачивши найгірше, що могла уявити.
До Ескаланта підійшла дуже красива висока блондинка, розкішна у всьому. Я дивилася, як її пальці грайливо
пройшлися по плечу Віктора, і він обернувся до неї. Його гарне обличчя осяяла усмішка і він, обійнявши її за
талію, поцілував... в губи.
Мені стало нестерпно дивитися на цю красиву пару. Я попрямувала до виходу, з останніх сил стримуючи
сльози.
Але я ж знала, що він здатен на таке! Я завжди твердила, що Віктору Ескаланту нічого не варто переключитися
з однієї дівчини на іншу! Чому ж так боляче? Невже я настільки вірила йому?! Настільки глибоко пустила в
свою душу, підпустила до себе?! Я – дурепа! Яка ж я дурна!..
Розділ 23
96
Університетські пристрасті
З болісними думками якось пережила ніч. А коли прокинулась, то відчула себе трохи загартовано. Я вдячна
таким подіями у своєму житті, адже вони вчать, роблячи дух сильніший, а характер – жорсткіше. Тим більше,
що злитися на долю або витрачати час на звинувачення – марно.
Я викреслила негідника зі свого життя повністю: телефон, соцмережі, музика – все, що нагадувало про нього.
Це було перше, що я зробила, перш ніж почистити зуби. Шкода, що думки не можна так само легко ізолювати
в собі! І так, я знову стала називати його «негідником».
З недавніх пір, моя популярність в університеті зросла, але не з тих причин, якими можна пишатися. Все ж я
була просто зобов'язана виглядати на всі сто. Моє агресивний душевний стан змусив мене надіти чорну майку,
вузькі джинси та шкіряну куртку. Ну і звісно, підбори. Вони завжди надавали мені впевненості, навіть
невисокі.
Марія була попереджена і не розмовляла на заборонені теми. Я була вдячна їй за розуміння. Адріан також був
в курсі і підтримував мене в моєму рішенні. Свою позицію з приводу Ескаланта, він висловив ще на самому
початку мого хворобливого божевілля цим плейбоєм. Фу, і слово, яке неприємне!..
В середині навчального дня ми, як зазвичай, зустрілися, щоб пообідати на найбільшій перерві. Втрьох, ми
йшли у напрямку до їдальні по довгих коридорах університету, що чимось нагадував кіношний Хогвардс.
Компанія розмальованих і виряджених дівчат звично облюбовували останні плітки. До мене долинули їхні
слова, сказані з неприхованою зловтіхою:
– Пам'ятаю, ми з ним якось спілкувалися. Він навіть просив у мене телефон!
– Авжеж кинув він її! Як же, Ескалант занадто шикарний для такої сірої миші!
– Ви взагалі бачили її вбрання? Носить незрозуміло, що...
Спочатку, я пройшла повз, але раптом передумала. На очах здивованих Ейда і Марі я різко розвернулася й
підійшла до цих дівчат на шпильках.
– Привіт, няшкі! – мило сказала в їхні ошелешені обличчя. – Знаєте, чорна заздрість і пристрасть до пліток
викликає передчасні зморшки. – Я звернулася до однієї з них. – А якби тобі він подзвонив, то ось ці дві курки
заклювали б тебе у спину. І так, я рада, що завдяки мені, вам тепер є про що поговорити. Бувайте, дурепи
заздрісні!
Я широко посміхнулася шокованим юним пліткарям й всім свідкам, які вмить нагострили слух на мою хвилю.
– Нічогенько так! – тільки й мовила Марія, йдучи зі мною поруч і оглядаючи мене настороженим поглядом.
– Це було круто, хоч і грубувато. Ти відбираєш мій хліб, крихітко! – здивувався Ейд.
– Буду вважати це за комплімент! – пожартувала я, але мені стало трохи легше. – І, Ейд, не називай мене так.
– Ага, зрозумів.
Увечері того ж дня мені прийшло повідомлення від оператора. У ньому говорилося, що абонент Віктор
Ескалант намагається мені додзвонитися. Злість охопила мене. Я видалила це повідомлення. А потім,
затужила... Спогади один за одним атакували мій розум, і я насилу їх поборола.
Я знову поринула у навчання і взялася за черговий лист батька з звітом по витраті грошей на картці.
***
У п'ятницю, якраз за день до знаменитого полювання в будинку Ескалантів, я була в університеті знову одна.
Адріан був зайнятий організаційними проблемами, а Марія вирішила влаштувати собі вихідний перед
97
підготовкою до світської події року. Що сказати, їй зовсім не було потреби вчитися, диплом потрібен тільки,
щоб у біографії в графі, присвяченій вищій освіті, стояла позначка, мовляв, є. Я її розуміла й не засуджувала.
А мені тільки тут було легше дихати, а тому і жити. Менше думок лізли в голову. До того ж вдома мене чекала
обважена вмовляннями та розпитуваннями розмова з тіткою, на тему моєї відмови піти на полювання. Хоча у
мене були сумніви на цей рахунок.
Менше за все я хотіла бачити Ескаланта. Але в той же час сильніше цього бажала зустрічі з ним. Ох, як же все
складно! Коли ж я розплутаю цей клубок почуттів?
Я повільно пленталася до виходу з університету, з навушниками у вухах під сумні треки «Океан Ельзи».
Шматочок рідного дому в моєму плеєрі...
Вийшовши на вулицю, я звично озирнулась, і мій погляд зачепився за яскраво-червону «Де Томазо».
Ескалант?! Не може бути! Зрадницьке тремтіння, скажено б'є серце – нічого не змінилося. Тільки додалася
злість і образа.
Я помітила водія ретро спорткара.
Одягнений у картату сорочку поверх білої майки і сині джинси Віктор, який оволодівав поглядами дівчат,
стояв біля мого «Сіата».
Чекає на мене. Він прорахував, що я не підійду до нього сама. Мене охопила страшна туга за нашими мирними
зустрічами, його романтичними поглядами й голосом, що просякнутий спокусою.
Але я поспішно стала відганяти від себе ці думки, відчувши, як щоки стають червоними.
Я бачила, як Ескалант цілує іншу дівчину! Це має бути основним пунктом у моїх почуттях до нього. Саме цю
думку я повторювала як власний аутотренінг, поки підходила до нього.
– Навіщо ти тут? – я намагалася говорити черство й байдуже.
Віктор дивився на мене з-під насуплених брів.
– Чому ти заблокувала мене?
– Бо не хочу, щоб твоя нова дівчина ревнувала даремно! – зухвало кинула я.
– У мене немає дівчини. Це у тебе є хлопець. Мартін, здається? – єхидно мовив той.
– Маркус...
– Тобі видніше.
Я зітхнула, намагаючись зосередитися на розмові, а не на його притягальної персоні.
– Він не мій хлопець. Він ідіот, який вважає себе самим красивим і бажаним. До речі, ви чимось схожі...
Віктор підняв темні брови.
–... Ти зробив мене популярною і цей гад вирішив спробувати свої сили чарівності на мені, насильно
поцілувавши! – мене пересмикнуло, коли я згадала слиняві губи Маркуса.
Ескалант знову спохмурнів й подивився кудись поверх моєї голови.
– Ти хочеш сказати, що він застосував до тебе силу?
– Ну, нарешті, усвідомив...!
98
Я відчула переміну в його особі і голосі. Стурбовано простежила за його поглядом і побачила, як на ганку УБ
з'явився Маркус в компанії своєї свити.
– Ану чекай! – небезпечно-спокійним тоном сказав мені Ескалант й зробив крок до нього на зустріч.
– Віктор, ні! – злякалася я й встала перед ним, поклавши руки йому на груди.
Він скосив очі на мене і примружився:
– Набрехала мені?
– Що?! – зойкнула я і мене як прорвало: – Я не хочу собі зайвої слави, що вже є! Тобі спасибі, до речі! Не хочу,
щоб тітка з-за цього переживала! Боюся навіть уявити, що буде, якщо батько дізнається! І не хочу, щоб
постраждав ти! – і різко замовкла, сказав зайве.
Ескалант пом'якшав і не став продовжувати шлях до Маркуса, який вже помітив нас. Той зблід і різко рушив у
протилежний бік.
– Ти думаєш, цей щиглик може заподіяти мені шкоду? – самовпевнено запитав Віктор і, скориставшись
нагодою, накрив мої зап'ястя, які все ще лежали на ньому, долонями.
– Я.. – часто задихавши, різко висмикнула руки, бо хвилююче відчуття тепла від його дотиків, мене позбавляли
рівноваги. – ... Я думаю, це може зашкодити твоїй родині скандалом.
– Ти так мило соромишся! – ніжно посміхнувся він й простягнув руку до мого обличчя. – Я скучив. Сильно!
Я відсахнулася.
– Не думаю, що це сподобається твоїй блондинці.
– Який ще блондинці? – насупився він, і раптом його осяяло. – Ах... так.
Мої боязкі надії на те, що мені все це здалося чи цьому є якесь слабке пояснення, вмить розвіялись.
– Дуже мило ти згадуєш про жінок! Я проектую тепер це ставлення на себе. Яка ж я дурна! – моя образа знову
захлеснула мене разом з відчуттям зради.
– Злата! – він зупинив мене, коли я попрямувала до свого авто. – Я просто хотів забути тебе...
– О, ще краще!..
– Злата! – він труснув мене за плечі. – Я бачився з нею тільки на виставці! Після, я взяв їй таксі й відправив
додому! – він опустив очі, наче йому було важко продовжувати. – Весь час порівнював її з тобою! Мова,
манери і... не зміг. Між нами нічого не було. Я клянусь!
– Це вже не важливо! – смута в моєму голосі була не прикрита. – Я просила тебе не завдавати мені болю, але
ти все-таки зробив це. Коли побачила, як ти її цілуєш... Я все це пережила і вже пропустила через себе.
– Злата! – простогнав він й обійняв моє обличчя руками. – Прошу, не треба.
З усієї сили намагаючись не плакати, я продовжила:
– Ти показав мені, як погано мені може бути. Я тепер не зможу! Я ... я дуже боюся закохатися в тебе. Адже тобі
це не потрібно. Так що...
– Ні!
– ... відпусти мене!
99
Я зрозуміла, що моє одкровення збентежило його. Ескалант немов заціпенів. Він дивився на мене
зворушливим благальним поглядом. Але я, зібравши залишки свого самовладання, вивільнилася з його рук і
пройшла мимо.
Сльози погрожували ось-ось пролитися, я намагалася стримуватися. Розум хвалив мене, запевняв, що роблю
все правильно. А ось серце завило від люті й безсилля.
Але це не кінець. Ескалант, немов зруйнував чари, і підбіг до мене, коли я вже сіла в авто. Він рвонув двері і
виволік мене назовні. Не встигла я отямитись, як він цілував мене, пристрасно притиснувши мене своїм тілом
до машини.
Тримаючись з усіх сил, щоб не відповісти і не підкоритися його дикому поцілунку, я намагалася вивільнитися.
Але він наче намагався переконати мене передумати тим, що умів найкраще.
Я танула під його натиском, але в голові стукала назва всьому цьому «Останній раз». Я відповіла йому,
викликавши власне запаморочення. Так цілувати міг тільки він... Мені ще ніхто так сильно не подобався. І я
ще ніколи так сильно не боялася своїх почуттів.
– Дивись, – хрипнув він, важко дихаючи й не розтуляючи обійми. – Що ти робиш зі мною... Не кидай мене,
крихітко!
– Віктор...
– Я одружуся на тобі! – раптом заявив він, впершись лобом об мій лоб. – Я на все готовий, аби ти мені вірила!
– Не варто таких жертв, – мені було дуже боляче чути його слова. – Я того не варта.
Ескалант різко відсторонився від мене, ніби я вдарила його.
– Як ти так можеш?.. – видихнув він, немов не вірячи в те, що я відмовляюсь від нього.
Я не в силах сказати, що-небудь, повільно обернулася до дверцят машини й відкрила її.
– Все-таки, ти – моє покарання, – безбарвним голосом сказав він мені.
Я сіла в машину і не дивлячись на застиглого Віктора, поїхала геть.
Не пам'ятаю, як добралася додому. Моя душа кричала, серце воліло, щоб я повернулася туди, де залишився
стояти він, і кинулась до нього в обійми.
Але я рушила до входу в будинок. Не знаю, чому мені вперше в житті захотілося бути безрозсудною, йти на
поводу своїх почуттів. Я відмовлялася вірити в те, що не зможу його забути. Адже не могла ж я закохатися в
нього за такий час?! Та мене завжди смішили подібні хлопці! Самозакохані, розпещені грошима і жіночою
увагою. Чому ж мені так боляче розлучатися з тим, хто раніше викликав презирство й глузування?!
В моїй голові зазвучали спогади. Вони говорили голосом Віктора про його роботу, про квартиру, про те, яким
чином йому дістався автомобіль...
– Люба, йди, подивися на цю красу! – пролунав голос тітки, що витягнув мене з коматозного стану.
– Що? – тупо запитала я, завмерши на сходовому прольоті.
Я навіть не помітила, як піднялася ними.
Тітка Тесса стояла в холі, і її посмішка поступово сходила з обличчя:
– Дитинко, що сталося?!
Чорт, я знову змушую турбуватися тіточку!
100
– Все відмінно, тітка! Так, проблеми з курсовим проектом і...
– А хіба ви не пишете цю роботу у другій половині навчального року? – прониклива тітка не спускала з мене
очей.
– Ні... е... просто...
– Ну, годі!– різкість у голосі тітки здивувала мене. – Я бачу твою брехню. Ходімо, вип'ємо кави.
Я тяжко зітхнула й вимушено попленталася за Тессою в їдальню. Сівши за скляний стіл у великого
французького вікна я похнюпила голову і спостерігала, як тітонька чаклує над кавовими чашками.
– Ось, любонько! – вона поставила переді мною запашну каву і, вмастившись переді мною, зробила ковток зі
своєї. – Розповідай, що накоїв цей Ескалант!
– Тітка...! – занила я, але погляд так сильно схожий на мамин, немов розв'язав вузол моєї словесної стриманості
і потік хлинув.
Я повідала Тессі все, що відбувалося між мною й Віктором. Іноді переривалася на уточнюючі питання тітки.
– Потім, він сказав, що готовий одружитися зі мною тільки щоб я повірила йому. А наостанок додав, що я -
його покарання! – не приховуючи образу, обурено закінчила я.
Звільнившись від тяготи скритності я відчула легкість, і подивилася на серйозну тітку. На її чолі пролягли
складки задумі, які стали з віком трохи виразніше.
– Тебе, очевидно, його пропозиція дуже образила? – акуратно уточнила вона.
– Зрозуміло!– палко відповіла я, але запідозрила щось недобре. – А... не повинно було?
– Дівчинка моя,– зітхнула тітка. – Ти дуже розумна і не за віком серйозна, що мене дуже радує. Зараз така
молодь, що... О, це не важливо! Так от, все в тобі раціонально, але іноді ти ведеш себе як... повна дурепа!
Пробач, рідна!
Я витріщила на тітку очі.
– Це в силу твоєї молодості, тут твоєї вини немає! – втішно вона поплескала мене по руці. – Бачиш, молодий
Ескалант один з тих чоловіків, для яких цінніше статусу, грошей, автомобілів і так далі, може бути тільки одне
– це його свобода.
Вона зробила паузу, для того щоб слова стали надходити в мою свідомість.
– Я веду до того, що коли подібні хлопці готові розлучитися зі своїм скарбом, вони цього до кінця не хочуть
визнавати. Тому їх визнання настільки спонтанні, іноді грубі і образливі. Але в теж час, ці слова щирі і
правдиві!
– Чому ти так думаєш? – мені не вірилося, хоча тітка завжди відрізнялася жіночою мудрістю.
Я помітила, як очі Теси злегка заблищали.
– Таким був твій дядько, – сумно усміхнулася вона.
– Ой, вибач мене... – похопилася я.
– Не турбуйся, люба, я в порядку.
Я помітила, як тітка крадькома змахнула сльозу, і мені самій захотілося поплакати в такий зворушливий
момент.
101
– Я не хочу, щоб Ескалант розбив твоє сердечко. Я не вмовляю тебе вірити йому. Просто хочу, щоб ти знала,
такі чоловіки люблять тільки раз у житті, але по-справжньому. А ось який жінці вони присвятять своє життя,
відомо тільки долі.
– А як ти думаєш, е-е-е... ? – я, зніяковівши, опустила очі.
– Як ставиться до тебе Ескалант?– розуміюче посміхнулася тітка і я кивнула у відповідь.
– Дитинко, я засмучу тебе і скажу, що це знає тільки сам Віктор. Він тобі небайдужий, я вірно розумію?
– Скоріше так, ніж ні, – знову збентежилася я.
– Ти повинна вирішити сама, що для тебе краще: ризикнути або залишити все як є. Але приймати рішення,
тобі потрібно враховуючи не тільки розум, але й те, що тут. . – тітка вказала на місце, де у неї билося серце.
– Це складно, тьотю.
Як дивно, адже нещодавно, я майже теж саме радила Адріану. .
– А ти спробуй так. Уяви дві розв'язки цієї історії. В одній – ти будеш з Віктором, а в інший, відповідно, без
нього.
Розділ 24
Сім'я Ескалант
Тоді я вперше в житті змінила своє рішення. І не одне.
По-перше, я не стала ухилятися й вирушила на свято в будинку Ескалант. А по-друге... все тепер залежало від
обставин, які чекали там на мене.
Тітка приємно здивувала розкішним костюмом для верхової їзди в стилі модниць середини дев'ятнадцятого
століття. Жакет, що облягає і широка спідниця з синього жаккарда були розшиті золотими нитками. Біла блуза
вигідно підкреслювала насиченість кольору. Голову прикрашала зачіска того часу – тугі локони підстрибували
при моєму найменшому русі, і головний убір у вигляді маленького циліндра з вуаллю, в тон костюму.
Так як для себе тітка обрала такий же фасон, але зеленим з чорним забарвлення, ми виглядали з нею по-
сімейному мило.
Фамільний маєток Ескалантів перебував за містом в королівському районі Барселони – Педральбес. І він був
воістину шикарний. Триповерховий величезний будинок у стилі іспанської архітектури, більше скидався на
королівське володіння. Але ж вони були гранде і, до того ж, мали герцогські титули, тому дивуватися немає
чому.
Я захоплено роздивлялася красиві парки, статуї й фонтанчики, коли наше авто проїжджало повз. Не дивно, що
предки Віктора вирішили ускладнити завдання і перевірити уміння розпоряджатися грошима сім'ї. Така
розкіш може запаморочити голову кожному! Але все ж дитинство, тут проходить, невимовно цікаво. Це не
іржаві гойдалки біля під'їзду.
Полювання повинно було проходити в кращих традиціях іспанського дворянства дев'ятнадцятого століття. Всі
гості, а це було виключно добірне товариство, зібралися у дворі особняка, перед широким ґанком. Я так
вважала, саме сюди виходили гості балу, дивилися на феєрверки або походжали серед квітів, фонтанів і
затишних альтанок. Вдалині виднівся загін з кіньми, стайні, будиночки прислуги та інші споруди. А прямо
перед палацом, за всіма цими доглянутими садами та алейками – невелике поле, яке впиралося в густий ліс, що
темнів на горизонті. Я з німим захопленням припустила, що всі ці простори належать сім'ї Ескалант.
Гості все прибували й прибували, а господарі ні як не з'являлися. Може це нешанобливо з їх боку? Але коли я
обурилася з цього приводу тітці, та пояснила мені, що це частина традиції. Господарі повинні вийти в повному
102
складі, привітати гостей й оголосити про початок полювання. Робити це вони повинні на ганку, обрамленого з
обох сторін терасою й колонами.
Коні, разом з мисливськими собаками-гончаками, чекали за територією саду й рвались до бою. Серед гостей
снували фоторепортери і клацали затворами своїх камер.
Я стояла в компанії тітки та її подруг. Більше, серед присутніх, я нікого не знала. Максимум бачила тільки
один раз на своєму першому балу.
Нарешті, я побачила Марі й Адріана з батьками, які щойно приїхали. Після загального привітання, ми втрьох
сіли на одну з мармурових крамничок.
Марія все поправляла своє темно-червоне плаття, стверджуючи, що не таким вона собі уявляла і по-доброму
заздрила моєму наядові. Я її втішала, переконуючи, що вона виглядає карколомно і це була правда. А Ейд, як
звичайно, незворушний розумник, насміхався над нами і критикував вбрання обох.
До нас підійшов один з фотографів і люб'язно попросив дозволу зробити фото. Я, без особливого ентузіазму,
піднялася на ноги, наслідуючи приклад своїх друзів. Вони, до речі обожнювали позувати для фотокамер, на
відміну від мене. Весь час здається, що я виглядаю дуже невдало.
– Ти підеш говорити з ним? – невгамовно поправляючи спідницю, запитала Марія, коли журналісти залишили
нас.
– Я не знаю, – чесно зізналася я.
Мене навіть трішки трясло від переживань.
– І це видно по твоєму батозі! – заявив Адріан.
Я розгублено опустила очі на предмет, що безперервно смикала в руках.
– О, чорт! – пробурмотіла я, помітивши, що майже повисмикувала шкіряний хвіст.
Моє серце готове було вистрибнути з грудей. Я страшенно переживала і була моторошно боягузкою. Адже
боялася, що вже пізно, він непробачно ображений на мене, у нього з'явилася інша або у мене не вистачить
сміливості.
Вчора, я так і не змогла провести той експеримент, який порадила тітка. Я чомусь ніяк не могла зосередитися
на проектуванні тієї ситуації, де Ескаланта в моєму житті немає. Це було швидше з-за того, що як би сильно я
не гнала його, він все ж був поруч. І мої приховані бажання побачити його завжди здійснювалися.
Насправді, це визнання було вже для мене подвигом. Адже весь цей час, я так ретельно споруджувала по
цеглинці стіну між нами, навіть подумки не дозволяючи собі мріяти про нього. Але все ж були моменти, коли
він пробивав мур мого захисту. Коли я його дізнавалася ближче, то кожен раз шматочок уявного бетону
перетворювався в пил.
Мої роздуми переривалися на різкий звук декількох сурм й оплески гостей, які вітали появу сім'ї Ескалант.
Фотоспалахи активніше замиготіли.
Я звелася на ноги й подивилася у бік ганку, машинально затамувавши подих. Бажання побачити Віктора було
майже нестерпним.
На мить мені здалося, що у мене троїться в очах. На узвишші перед гостями стояли троє чоловіків. З першого
погляду можна було подумати, що вони ідентичні. Всі чорняві, високі та статні. А серед них була жінка
середнього віку неймовірно красива. Її тонкі риси обличчя, темне волосся були гідні захоплення.
– Як би я хотіла в такому віці також виглядати! – зітхнула Марія. – Це їхня мати, Ньєвес Ескалант, герцогиня.
103
Це була найпоширеніша мрія більшості присутніх тут дам. Тепер ясно, що краса в цій родині передається на
генетичному рівні.
Я ковзнула поглядом, побачила герцога Давида Ескаланта, Себастьяна і, звичайно, Віктора.
Мої очі пройшлися по його обличчю, я помітила невеликі темні кола під очима і злегка нудьгуючий вигляд.
Він же сьогодні представив батькові свій план розвитку. Невже його засмучений вигляд із-за відмови? Мені
дуже захотілося обійняти його, розрадити й попросити вибачення...
О, ні! Занадто багато дозволяю мріяти!
– Дивися, яке плаття! Цікаво, хто дизайнер? – торохтіла подруга.
Я помітила, що сім'я Ескалант була у вбранні з переважаючим білим кольором. Герцогиня одягнена в сукню з
синіми мереживами, герцог з Себастьяном в білих костюмах дворян тематичного століття, і тільки Віктор був
у чорному мундирі іспанського офіцера. Я посміхнулася, побачивши, як він зосереджено збиває неіснуючі
порошинки зі свого плеча.
– Ласкаво просимо, дорогі гості! – тим часом заговорив глава сімейства Давид Ескалант. – Наша сім'я рада
вітати вас на традиційній сто двадцять п'ятому полюванні на території наших володінь!
Пролунали оплески.
– Сподіваюся, ви підкріпилися, набралися терпіння і удачі! Отже, пора починати! Вперед, мисливці!
***
Весь цей захід здався мені досить жорстоким і стомлюючи довгим. Хоча враження залишилися неповторними.
Через пару годин погоні за собаками й поки безрезультатного переслідування, ми зупинилися на пікнік,
підпорядковуючись усім тим же традицій.
В зазначеному місці нас чекали накриті столи з закусками та напоями. Для охочих їсти сидячи були
запропоновані столики, лавочки і навіть пледи, які були розстелені прямо на зеленій траві. Наша компанія
віддала перевагу відокремленому місцю на траві біля краю галявини.
– І чому ми сидимо так далеко від всіх інших? – бурчала на мене Марія.
– О, Господи, Марі!– не витримав Ейд. – Тебе вже фотографували кілька сотень разів! Може їм вже не цікаво?
І, до речі, є ще інші люди!
– Так, я і не хочу! – зніяковіло почервоніла та й йорзаючи на місці.
– Ну-ну, звичайно! – буркнув той.
Я, посміхаючись, спостерігала за суперечкою друзів. Це я наполягла на виборі такого усамітнення. Адже так
зручніше всього було спостерігати за гостями, точніше за одним... Віктором.
Крадькома ковзнула поглядом й знайшла його майже відразу. Він сидів навприсядки біля собак і давав їм корм
й воду. Не дивлячись на те, що там були спеціальні люди, які отримували за цю роботу гроші. Було видно, що
він це робив із задоволенням, погладжуючи деяких по холці. Тварини теж були в захваті від спілкування з ним.
Я подивилася на його обличчя. Від ніжної посмішки Ескаланта у мене мурашки побігли по тілу. Мені
згадалося, як його руки так міцно притискали мене, коли ми цілувалися... Я відчула, що червонію і швидко
сховалася за склянкою гранатового соку.
Але не встигла я відвернутися, як побачила надзвичайно дратівливу картину. До Віктора наближалися дві
молоденькі дівчини з дурнуватою посмішкою на вустах. Вони з острахом, дивилися на собак, але бажання
поспілкуватися з красенем Ескалантом, очевидно, було сильніше страху.
104
Я спостерігала, як Віктор підняв на них очі. Чемно підвівся на ноги і розвів руками, коли вони наблизилися,
мовляв, не можу подати руку – вони не зовсім чисті.
Але дівиці огидно-нахабні виявилися, зауважила я. Одна з них сміючись, махнула рукою, і... пригорнулася до
нього, цілуючи в щоку. Інша пішла за прикладом своєї подруги-прилипали.
Моя рука машинально стиснула склянку з соком, коли я побачила, як на обличчі Віктора з'явилася чарівна
посмішка.
– Чортів бабій! – собі під ніс лаялася я, поки друзі захоплено сперечалися про перспективи даного полювання.
Ескалант спілкувався з дівками, які нагло фліртували, і моє бажання кинути в них чим-небудь з кожною
секундою було все сильніше.
Але тут Віктор ніби відчув, що за ними спостерігають, подивився в мою сторону і ковзнув поглядом, різко
зупинився на мені. Якщо він щось і відчув, то вигляду не подав. Сухий кивок мені в знак вітання.
Не встигла я відреагувати, як одна з безсовісних початкових повій, легенько торкнулася його підборіддя,
привертаючи погляд на себе. А її подруга тим часом, подивилася в мій бік, мабуть, вирішивши дізнатися
причину його хвилинної абстрагованості.
Ця вівця з розмальованим макіяжем, особо зарозуміло окинула поглядом мене і нашу компанію. Я відповіла їй
тим же і відвернулася.
– Люба, – звернувся до мене Ейд, – так було завжди. Ескаланту не треба особливо напружуватися, щоб знайти
собі компанію на вечір.
– Такі як вони зіпсували його ставлення до дівчат! – люто обурилася я.
– Але тільки ти дала йому відворот поворот! – усміхаючись, зауважила Марія. – Це його страшенно дратує,
здається.
Я хотіла щось відповісти та раптом побачила Себастьяна Ескаланта, що проходив недалеко від нас на самоті.
Це було вкрай рідко за весь час полювання.
– Я зараз! – на ходу кинула я і покрокувала до брата Віктора назустріч.
– Добрий день! – сказала я, коли він був вже навпроти мене.
Ескалант підняв на мене очі. Видно було, що я відволікала його від якихось роздумів.
– Ми бачилися з вами днями, – почала я, трохи зніяковівши від його повільної усмішки. – Мене звати...
– Злата Бронських. Я пам'ятаю.
Я трохи розгубилася, особливо від того, як він дивився на мене. Ніби перед ним стоїть веселе дитя, років п'яти,
не більше, яке намагається говорити з дорослим на його мові. У цієї сімейки зарозумілість у крові?!
– Навіщо ви сказали мені це? – прямо запитала я.
– Я такий старий, що ти так звертаєшся до мене?
Я моргнула, дивуючись. Адже навіть не помітила, як саме обізвалася до нього.
– Я не знаю вас. І мені чомусь ніяково...
– Чесність – це гідність. Але краще на «ти», домовилися? – він трохи пом'якшив погляд і, очікувально склав
руки на грудях.
Цей жест мені нагадав Віктора.
105
– Я спробую. І все ж, чому ви... ти мені сказав таке? Адже ти повинен бути на стороні брата. Завжди.
– Так і є. Але тільки до тих випадків, коли я вважаю його вчинки гідними. А це буває рідко.
– Що ж вас... – на мить я закрила очі.
Чорт, це складно!..
–... тебе збентежило в його вчинках на цей раз?
– Не думаю, що ми настільки близько знайомі, щоб я обговорював з тобою брата! – він зібрався йти.
– Помиляєтесь! – я змусила його затриматися своїм напором. – Ви вже переступили цю межу. А якщо ви... ти не
розкажеш мені, то я розповім про твою пораду Віктору!
Брови Себастьяна Ескаланта зметнулися вгору.
– Ти смієш мене шантажувати, дівчисько? – не приховуючи глузування, посміхнувся він.
– Розумій, як хочеш.
– Хм... – Себастьян звуженими очима окинув мене поглядом. – Тепер зрозуміло, чому брат так захоплений
тобою.
Приємне поколювання в області мого серця – реакція на його слова.
– Вже ні.
– Ти про його супутниць? – він хмикнув і кивнув у бік Віктора з його прихильницями. – Так, мій брат іноді
поводиться як запальний... ідіот.
– Як мило! – з'єхидничала я.
– Значить так, сеньйора, – Себастьян ступив до мене. – Шантаж? Інтриги?.. Ну, навіщо ти псуєш себе цим? Я
повторюся, ти дуже хороша. А мій брат, як не прикро, далекий від ідеалу моральності. Хочеш розповісти про
мою пораду? Будь ласка, я йому це ж повторював в обличчя майже сто разів.
Мені було приємно чути його слова. Напевно, тому що про Себастьяні складалося враження людини, яка не
лестить і не лицемірить.
– Де раніше були ваші поради? – не стримавши гіркоту, мовила я і важко зітхнула.
Секунду він мовчки вивчав мене.
– Ну, раз так. Тоді скажу ще одне: мій брат, хоч і негідник, але може зробити тебе як дуже щасливою, так і в
