Текст книги "Злата (СИ)"
Автор книги: Юлия Ларосса
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 17 страниц)
такій же мірі нещасною. Ти можеш радіти, що доля вас звела або гнівити її за це.
Що?!
– О, ну так, ти мені дуже допоміг, дякую!
– Розумій, як хочеш! – відповів він мені моїми ж словами. – Ще побачимося!
Він пішов геть. Я ще більше збита з пантелику дивилася йому вслід.
Ну що за люди такі? Невже так складно зрозуміло говорити, не використовуючи натяки і інтриги?! Напевно, я
це ніколи не зрозумію.
Я подивилася в бік Віктора. Той уже був в іншій компанії дівчат і своїх друзів, але дивився на мене похмурим
поглядом. Чисто по-дитячому мені хотілося показати йому язика і втекти. Але я не зробила цього. Та й він уже
106
відвів очі. Звичайно, йому не до мене. Якась брюнетка з червоною помадою на вустах повисла на його руці,
позуючи фотографам.
Перекус закінчився і всі знову стали збиратися в дорогу. Я підійшла до тітки дізнатися, як вона себе почуває.
Але не встигли ми перекинутися парою слівцями, як до нас підійшли господарі цього заходу Давид і Ньєвес
Ескалант.
Я вперше в житті зустрічалася зі справжніми герцогами. Вірніше на такій близькій відстані. До тітки баронесі
я вже звикла, як і до її положенню в суспільстві.
– Ви дуже мила дівчина, – посміхнулася мені герцогиня, після офіційного привітання. – Вам до лиця цей колір!
– Дякую вам, ваша світлість! – пролепотіла я, намагаючись не думати, що розмовляю з матір'ю Віктора.
– Злата не тільки красива, але ще талановита й розумна! – захоплювався герцог, примушуючи мене відчувати
себе ніяково. – Краща на курсі студентка університету! Завидну наречену виховала, Тесса!
– На жаль, я була у від'їзді і не змогла бути присутньою на вечері. Але, сподіваюся, мені ще випасти нагода
провести час у вашому товаристві?
– Пошту за честь, ваша світлість! – ввічливо відповіла я, опускаючи очі.
– Вам подобається тут? – запитала мене Ньєвес Ескалант. – Ви неодмінно повинні побачити будинок
зсередини. Можу надати в якості екскурсовода мого сина Віктора.
Я мало не прикусила язик:
– Може в інший раз...
– Як поїздка у Францію, Ньєвес? – прийшла мені на допомогу тітонька й перевела тему.
Я попрощалася і швидше втекла з цього товариства.
На шляху до коня виник Віктор Ескалант і перегородив мені дорогу. Я різко зупинилася, мало не наскочивши
на нього. Мої і без того сплутані думки після зустрічі з його родиною ще більш змішалися.
– Ти налякав мене! – я помітила, що він був не в дусі.
– Що за справи в тебе з мої братом? – сердився він.
Таке відчуття ніби я забула як дихати...
– Тобі краще запитати в нього.
Мені було так важко відірвати він нього очі.
Віктор звузив погляд:
– Обов'язково запитаю!
Ми стояли один навпроти одного, немов шукали приводу продовжити розмову.
– Навіщо ти так дивишся на мене?– запитав Віктор, пропалюючи мене поглядом.
– Як? – видихнула я.
– Неначе тобі не все одно.
– Я...
Що ж мені відповісти? Наплювати на гордість, сумніви і довіритися йому, нарешті?
107
Напевно, я занадто довго роздумувала, тому що не дочекавшись відповіді, він зібрався йти.
– Я поки не готова бачити тебе з іншими жінками! – на одному подиху випалила я йому в спину.
Ескалант завмер. Видно було, як він напружився. Я, сказала перше, що прийшло мені в голову. І це виявилася
фраза, схожа на ту, що колись він кинув мені в «Сальса Барі».
Одним швидким рухом він опинився в небезпечній близькості зі мною і прошипів в обличчя:
– Ти відмовилася від мене! Так що, приємного перегляду!
І пішов, залишивши мене наодинці зі своїми думками.
Ось і поговорили. Я відчувала жаль і спустошеність. Про що ж я більше горювала: про те, що не прийняла
його залицяння або що взагалі зустріла його?.. Здається, пророцтво Себастьяна Ескаланта починають
збуватися.
Полювання продовжилася під звуки сурм і собачого гавкоту. Я скакала слідом за гончаками у низці інших
гостей. Але мої думки були далеко. Я перебирала останні моменти життя. Моє серце і душа тяглися до
Віктора, тіло відгукувалася на кожний його найменший рух, аромат, близькість. Очі самі знаходили в натовпі,
виділяли Віктора, ставили на п'єдестал ідеальності серед інших. Але розум все повторював і нагадував, як
було погано, коли я бачила його з іншою.
Собаки натрапили на слід дикого кабана й бажаючі побачити розправи над твариною рвонули слідом за ними.
Я досі не розумію, чому поїхала з цими палкими шанувальниками полювання. Напевно, я не думала, що можу
побачити щось жахливе або просто діяла в автоматичному режимі.
У підсумку, я опинилася в натовпі чоловіків, які з подивом дивилися на мене, коли вепр був поранений і
оточений.
– Бажаєте вистрілити? – люб'язно спитав мене герцог Ескалант.
І я немов опритомніла. Озирнувшись, побачила, що вся увага прикута до моєї персони. Поруч із знайомих
глузливо усміхнений Себастьян, Віктор з похмуро-черви мене поглядом, пара його друзів і ввічливий герцог.
– О, ні-ні! – я неуважно переводила погляд з запропонованого мені зброї й на його обличчя. – Я н-не думаю, що
у мене вийде...
– Може, вам краще і не дивитися? – вигукнув Себастьян, сидячи на гарцюючим коні. – Видовище не для
слабких нервів!
Подекуди посміялися і піддакнули. Я підняла підборіддя і мовила:
– А у мене нерви далеко не слабкі!
– Ну як знаєте! – з легким нахилом голови мовив брат Віктора.
Тим часом, Давид Ескалант, як господар і глава сімейства, підняв револьвер, схожий на дуельний, і направив
на перелякане звірятко.
Він перебував у момент пострілу поруч і, тому від звуку пострілу я навіть здригнулася.
Але моя кобила зовсім не очікувала такого. Вона дико заржала і встала на диби, чим налякала і мене, і
оточуючих. Пролунали крики й до мене кинулися на допомогу. Кінь, немов збожеволівши, рвонув вперед. Я
витріщила від жаху очі і з завмерлим серцем, намагалася її втихомирити. Пригнулась впритул до шиї коня і
словесно заспокоювала.
Все було б не так плачевно, якби я, пролітаючи повз, не побачила закривавленого вепра, який корчився від
болю.
108
Всього мить, але картина запечалилась в моїй пам'яті надовго. Останнє, що пам'ятаю – це крики чоловіків, що
віддалялись, потім зосереджене обличчя Віктора, який якимось дивним чином скакав поряд зі мною, і... я
занурилася в морок.
Розділ 25
Мій вибір
– Латті, мила, відкрий очі! Латті...
Стривожений голос тітоньки ставав дедалі виразнішим і гучнішим. Світло вдарило мені в очі, і я зажмурила
очі.
– Мила, ти чуєш мене?..
– Так, – хрипнула я і відкрила повіки.
– О, Хвала Небесам!
– Сеньйорита, як ви себе почуваєте? Голова паморочиться? – почувся чоловічий голос з холодними нотками.
Я повільно сфокусувала погляд, спочатку на блідому й заплаканому обличчі тітки, потім на худому лиці
чоловіка в білосніжному одязі і окулярах з тонкою золотою оправою.
– Трохи... – сказала я.
– Це погано, доктор? – занепокоїлася Тесса.
– Це нормально, – коротко відповів той і знову звернувся до мене. – Ви пам'ятаєте, що сталося?
Я наморщила лоб.
– Мене скинув кінь.
– Люба, ти втратила свідомість, коли коня понесло! – схлипнула тітка.
– Ого! – без особливого ентузіазму мовила я, коли доктор став обмацувати мене.
– Скажіть, де болить?
– Ай-ай-яй! – слабо запротестувала я, коли він промацував ліву руку.
– Перелому немає, тільки садна. Вам пощастило. Дуже! – мовив лікар, діловито поправивши окуляри.
– Не те слово! – буркнула я.
Доктор допоміг мені сісти на шкіряному дивані величезного розміру і повернувся до тітки.
– Я випишу рецепт. Нічого серйозного – вітаміни і легке заспокійливе, на випадок стресу. Якщо будуть скарги,
то ось мій номер...
Я втратила нитку розмови й стала оглядатися. Я перебувала у величезній кімнаті зі склепінчастим потоком і
вікнами на всю стіну. Кімната була схожа на кабінет або бібліотеку. Все було витримано в розкішному стилі
старовини. Темно-коричневі тони важких меблів, мармурова підлога і темні портьєри. Величезний камін,
прикрашений картиною і свічниками, довершував таке враження, ніби я перемістилася за часів позаминулого
століття.
– Люба, я змушена відчитати тебе, – підібгавши губи, звернулася до мене Тесса, коли доктор попрямував до
виходу. – І навіщо ти вирушила на цькування звірів?!
109
– Тьотю, – занила я. – Це випадково вийшло! Я ж не знала, що ...
Я замовкла, прислухавшись за гучними голосами поза кімнати.
– Тобто – говорити може і слухати тим більше?– почувся за дверима голос Віктора Ескаланта
– Так, звичайно!..– промимрив доктор, але не встиг він договорити, як двері в кімнату, де перебували ми з
тіткою, шумно відчинились, і влетів володар красивого й гнівного баритона.
Я помітила в прорізі обличчя лікаря, що витягнувся, від подиву й тут же зник за дверима.
Ескалант зупинив свій розмашистий крок і, обвівши поглядом кімнату, уп'явся в мене блискучими чорними
очима:
– Значить, нерви в тебе цитую: «...далеко не слабкі», інтриганка ти така?!
Я злякано хлопнула віями і вжалась в м'яку спинку дивана.
– О-о-о, мені, мабуть, пора! – зрадницьки заквапилася тітонька.
– Тітка, куди це ти?! – жалібно скиглила я.
– Ні до чого церемонії вам теж буде корисно послухати, баронеса! – злорадно усміхнувся у свою чергу
Ескалант, не зводячи з мене очей, в яких, можу заприсягтися, палав вогонь.
– Щиро дякую, але у мене дійсно термінові справи!– на ходу заторохтіла та й, поспішно вийшла з вітальні.
Повисла пауза.
Я, кусаючи губи, скоса подивилася на вогняного від люті хлопця. І чому мені страшно?! Не поб'є ж він мене?!
Хоча від цієї людини можна очікувати що завгодно!..
– Подивіться-но на неї – сама лагідність і невинність! – єхидно вигукнув Віктор.
– Справді? – зібравши залишки хоробрості, мовила я, ретельна розправляючи складки на сукні. – Нічого такого
не сталося, все добре і ніхто...
– Серйозно?!– перейшов на крик Ескалант й ступив в мою сторону. – Давай згадаємо: спочатку ти придумала
свою чергову інтригу, вплутала туди мене і інших чоловіків! Обдурила, ніби це така собі дрібниця! А потім
впала в непритомність, та ще не так, як звичайні нормальні люди, а ні! Ти примудрилися звалитися з коня
переполошивши всю округу, й мало не довела мене до передчасної се-ви-ни!
Останні слова він вже прокричав так, що шибки задзвеніли. Було очевидно, що у нього накипіла ця гнівно-
повчальна тирада.
Я у відповідь лише знову моргнула. Що кривити душею – він був абсолютно правий.
Віктор різко видихнув, певне, намагаючись взяти себе в руки.
– Чорт забирай! – він відійшов до вікна, стукнув кулаками по склу і, опустивши темноволосу голову, завмер. –
Прокляття!..
Я здивовано дивилася за його діями. Вони були абсолютно непередбачувані. Тихо, спустивши ноги на підлогу,
я сіла. Можна було б устати, але я все ще побоювалася його. А так, як би, поза бойової позиції.
– Я не хотіла тебе турбувати! – тихо мовила я, порушуючи тривалу паузу.
– Ха! – він різко підняв голову і повернувся до мене обличчям. – Саме це ти і робиш з моменту нашої першої
зустрічі! І якщо раніше я був в захопленні від знайомства з тобою, то тепер, вже шкодую про це!
110
Він зачепив за болюче.
– Якщо все так погано, чому ти тоді так відчайдушно шукав мого товариства?! Залишив би мене в спокої!–
мало не плачучи, я різко скочила на ноги і трохи похитнулася – голова все ще крутилася.
– А ти думаєш, я не намагався?! – круто розвернувшись, він став повільно крокувати в мою сторону, розпач і
гнів проглядали в його голосі. – Я тисячі разів намагався відпустити тебе, але ти наче магніт для мене! Ніхто і
ні що не дозволяє мені відволіктися від тебе!!!
Я слухала його, затамувавши подих. Він зупинився і, піднявши голову до стелі, голосно зітхнув.
– Я ніби одержимий, розумієш? Одержимий тобою, чорт забирай! – він запустив руки в волосся і знизив тон. –
Не знаю, як підступитися до тебе! Я говорив таке, що ні одна жінка не чула від мене! Здійснював вчинки, про
які раніше навіть не думав! Я переступив свою гординю, я майже зізнався тобі в коханні! Просив тебе вийти за
мене, що взагалі для мене на грані фантастики! Я, немов, чортів герой мелодрами!..
Я була приголомшена його щирістю. Він говорив правду, яка хлинула немов потік давно стримуваної річки
лився на волю.
– Я припустився помилки за які тепер плачу сповна, – слабким голосом продовжив він. – Я вирішив що, ти
така ж, як усі. Варто, мені показати тобі, який я крутий, і ти погодишся бути зі мною. А ти... ти виявилася
настільки іншою, що я вкрай захворів тобою...
Він подивився на мене поглядом повним розчарування. У мене перехопило подих від його спонтанності.
– Але я тобі не потрібен, – скрушно уклав Ескалант. – Сьогодні, я це зрозумів. І щоб не перестріляти всіх твоїх
залицяльників нинішніх і майбутніх, мені краще поїхати.
Я мовчки слухала і спостерігала. Спокійна з вигляду і воююча всередині себе. Я боролася зі своєю недовірою
й гординею. Я розуміла, що зараз мені необхідно зрозуміти, чого насправді хочу. Повірити, довіритись або
гордо піти.
– Більше я тебе не потурбую.
Тим часом закінчив Ескалант і вийшов в сад через другі двері, закривши їх за собою.
Гордість – найстрашніший порок з усіх смертних гріхів. Життя без неї було б набагато простіше. Як нікчемне
це почуття, коли всередині тебе все перевертається від бажання сказати або зробити щось дуже важливе,
ключове! А насправді, слова і дії виходять абсолютно протилежними. Себе неможливо зрозуміти до кінця...
Але в той момент, мені раптом стало ясно, що наступний крок – за мною. І я віддалася почуттів. Я послухала,
нарешті, своє серце, яке тепер кричало в повний голос одну лише фразу: «Моя взяла!».
Доводи марні і я вирішила діяти.
Відправившись на пошуки Віктора, вийшла слідом за ним. Усередині мене все співало. Я не йшла сходами, а
пурхала, новенькими крильцями, які виросли хвилину тому.
Гості вже майже роз'їхалися, крім друзів Віктора і його прихильниць. Мій погляд відразу знайшов його серед
інших. Він стояв у компанії Себастьяна і хлопців.
Щоб я остаточно переконалася в своїй правоті, доля послала мені одну з тих дівчат, яка так жадала
спілкування з моїм Віктором. Яскрава брюнетка підійшла до нього і стала привертати увагу до себе.
Він не бачив мене, а я не помічала нікого, крім нього.
Експеримент вдався. Я точно знала, хто мені потрібен як вода чи повітря. І тепер я йшла до нього, впевнена у
своїх діях.
111
На мене почали звертати увагу всі, крім Віктора. І тільки коли я наблизилася до нього, шоколадні очі
звернулися до мене. Я відчувала на собі погляди, скоса побачила, як брюнетка зарозуміло підкидняла голову, а
хлопці розступалися, пропускаючи мене до нього.
Він був здивований, але сказати нічого не встиг.
Вставши навшпиньки, я припала губами до його щільно стиснутого рота.
Я чекала, що він відштовхне мене, коли різко стиснув мої плечі. Як колись Віктор, я переклала його долоні
собі на талію. Обхопила його обличчя і посилила натиск...
Віктор здався і відповів на мій поцілунок.
Відчуваючи, як на душі раптом стало легко і вільно. Ніби скинула не тяжкий вантаж роздумів, а важенну ношу,
я насолоджувалася від його дотиків.
Ми цілувалися з ним стоячи в колі гостей його батьків. Але нам було все одно. Нехай дивляться, кажуть і
обговорюють. Нехай завтра весь Інтернет спалахне відео і фото нашого поцілунку. І навіть дізнається батько!
Мені вже нічого не страшно. Я втомилася боятися, не довіряти й страждати. Хочу бути з цим хлопцем, і я буду!
– Можна я буду твоєю дівчиною? – прошепотіла я, коли він підняв голову.
Він був у шоці. Про це говорили його величезні очі і ошелешено роззявлений рот.
– Що...що ти сказала?
Я коротко розсміялася, і хотіло було повторити, але не встигла.
Ескалант з тихим стогоном притягнув моє обличчя до свого і поцілував. Та так міцно, що від його натиску я
ледве втрималася на ногах. Обняла Віктора і поцілувала його у відповідь.
Я ще ніколи не була так щаслива.
***
Я пам'ятаю, як він вів мене за руку у вітальню, де на нас чекали його батьки, брат і моя тітонька. Від Віктора я
дізналася, що полювання закінчилося раніше покладеного, й відчувала на собі провину за це.
– О, люба, ну як ви себе почуваєте? – стривожено дивлячись на мене, спитала герцогиня.
– Краще, ніж повинна. Спасибі! – відповіла я, злегка бентежачись, що моя рука лежить в долоні її сина.
Але більше мене турбувала думка, що кілька хвилин тому ми цілувались з ним на очах решти гостей. Мої губи
горіли приємним вогнем.
– Ви нас не на жарт налякали! – додав герцог. – Але чудово, що все обійшлося!
– Пробачте, я не хотіла зіпсувати вам свято! – пролепотіла я, помітивши, що Себастьян хитро посміхається і
поглядає на наші сплетені руки.
– Мамо, батько, – мовив він. – Здається, Віктор хоче поділитися з нами новиною.
Герцог і герцогиня перевели погляд на Себастьяна, потім знову на нас і...
– Ви що... одружитеся?! – очі Ньєвес Ескалант збільшилися в два рази.
– Що?!– в один голос запитували тітка і старший Ескалант.
– Так, спокійно! – жестом руки і твердим голосом втихомирив він старше покоління. – Мамо, батько, баронеса,
поки ми не піднімаємо питання про одруження. Не квапте події, добре?
112
Мені сподобалася його реакція, і я прикусила губу, щоб перестати посміхатися.
– Брат як завжди правий! – сказав, нарешті, Віктор. – Я хотів би представити вам мою дівчину, племінницю
баронеси Вальверде Злату Бронських.
Обличчя присутніх змінили емоції здивовані на задоволені.
– Я дуже цьому рада! – Ньєвес простягнула руку до баронесі і стиснула її.
– Ну, нарешті!– пролунав Давид Ескалант і ляснув Віктора по плечу. – Тільки ви не затягуйте. Я про те
питання, про одруження! – лукаво підморгнув він мені, і я зніяковіла ще більше.
Це, напевно, всі Ескаланти так впливають на мене, змушуючи червоніти?!
– Батько, не дави на дівчину! – вставив сові слово Себастьян, з вигляду якого було видно, що він дуже сумує.
Після нашого оголошення, Віктор наполіг на тому, що сам відвезе мене додому, переконавши тітоньку не
хвилюватися.
Він заглушив двигун біля мого нинішнього будинку і подивився на мене. Нам було вкрай незручно тепер, після
стількох відвертих слів та вчинків. Майже всю дорогу, моя долоня лежала в його теплій руці, ми перекидалися
короткими фразами, він місцями вдало жартував...
Прийшов час розлучатися. Я дивилася на нього, а він нерішуче посміхався.
– Мені пора, – почала я формальну церемонію прощання.
Він поцілував мою руку, але не опустив, і я була рада цьому. О, як же було чудово більше не ховати свої
почуття, емоції, бажання...
– Ти не передумала? – обережно запитав він, на що я коротко розсміялася.
– А ти?
Він притягнув мене до себе і поцілував. Я розчинилася в його поцілунку і відповіла йому. Земля закрутилася у
мене під ногами, звуки затихли, і все навколо перетворилося в серпанок, туман... Нічого і нікого не існувало
більше, крім Віктора, його рук, чуттєвих губ...
– Як я не хочу їхати від тебе! – хрипко сказав він, тримаючи мене в обіймах.
Я зітхнула, притискаючись щокою до його грудей.
– Мені теж цього не хочеться.
– Якби я знав, що мене чекає такий сюрприз, то не наполягав би про сімейній раді саме сьогодні!
Мені подобалася шал в його голосі. Адже він турбувався з-за того, що не хотів розлучатися зі мною.
– Я тобі подзвоню, як тільки звільнюся.
Віктор погладив мене по щоці.
– А на завтра нічого не плануй. Хочу, щоб ти була моєю на цілий день!
– Тоді я сьогодні буду робити домашнє завдання на понеділок.
Віктор м'яко посміхнувся:
– Моя розумниця.
Як же приємно чути подібні слова від нього!
113
Легкий прощальний поцілунок, і я вийшла з машини, махнувши йому вслід. А коли авто Ескаланта сховалося з
очей, увійшла в будинок.
Все ще не перестаючи посміхатися, я подумки перебирала насичені події сьогоднішнього дня. Світ придбав
інші фарби. Більш яскраві, насичені, приємні.
Напевно, це і є любов? О, Боже! Так я люблю Віктора! Я просто без розуму від нього... А він від мене! І я вірю
йому – він дійсно змінився і готовий відмовитися від колишніх... захоплень.
Хм, цікаво, а скільки їх у нього було? О-о-о, ні, ці думки мені добряче псують настрій. Вже краще гнати
подалі.
Я мрійливо зітхнула. Так от про що пишуть поети, складають пісні! Як же це чудово – любити!
Дуже добре пам'ятаю той період свого життя. Напевно, найкраще я запам'ятала тільки цей час. Адже тоді, я
була дійсно щаслива. Мене робив такою Віктор Ескалант.
Я вирішила бути з ним, довіритися йому. Заборонила собі сумніватися в правильності свого вибору і ніколи не
думати про те, що він може заподіяти мені біль.
Нерозумно, чи не правда? Нерозумно і наївно.
Все хороше в наших життях завжди тимчасове і тлінне. Все має свій час. Строк дії, якщо висловлюватися
мовою сучасності. Так і моє щастя мало свою відведену епоху. Його термін був виміряний в чотирнадцять
днів. І один з них вже позаду.
Розділ 26
День другий. Вид зверху
Після безсонної ночі, проведеної за телефонною розмовою зі своїм хлопцем, я відчувала себе на рідкість
бадьорою. Мій хлопець...
Я не переставала посміхатися, навіть коли намагалася поснідати разом з тітонькою. Від надлишку позитиву,
шматок в горло не ліз. Я раз у раз позирала на годинник, чекаючи, коли настане полудень. Була зовсім
неуважна за бесідою з тіткою, на що вона і спробувала неодноразово звернути мою увагу. Але в підсумку,
махнула рукою.
І ось настав цей час. Я чекала вже знайомий звук «Де Томазо», що під’їжджала. Але коли почула,
підстрибнула. Перед виходом до свого хлопця, я глянула на своє відображення. Рожеві від збентеження щоки,
навіть і не треба було рум’янить. Губи теж не фарбувала... ну, зрозуміло чому. Коси розпустила, вії
нафарбувала. Одягла вузьке плаття скульптурного крою в сірому кольорі, котонову куртку з заклепками
пастельного рожевого відтінку й туфлі на невисокому каблуці.
Погода була сонячна з пропливаючим іноді хмарами. В сонцезахисних окулярах, я вийшла на зустріч до
Віктора. Він чекав мене у своїй звичній для нього манері, присівши на краєчок капота свого авто і зігнувши
одну ногу в коліні.
Виглядав він так, що дух захоплювало. Темно-сині вузькі джинси, світло-сірий реглан з кількома ґудзичками
на широкій горловині і чорний піджак з закачаними рукавами. Білозуба усмішка, що створює спокусливі
ямочки на його смаглявих вилицях, довершувала образ.
– Привіт! – видихнув він, узявши мене за руки і, цнотливо чмокнув мене в щоку.
Але на мій запитливий і розчарований одночасно погляд, він посміхнувся ще ширше й відповів:
– Ти не уявляєш, як я хочу тебе поцілувати! Але боюся, твоя тітка тоді точно не стримається і кине в мене чим-
небудь.
114
Я розсміялася й озирнулась. Помахавши наостанок тітці, яка виглядала з вікна, ми сіли в «Де Томазо» і
рушили в путь.
– Куди ми їдемо? – я розвернулася до нього і, з тепер вже дозволеним почуттям задоволення, милувалася його
манерою впевненого водія.
– Це сюрприз! – посміхнувся він мені на мить відвернувшись від дороги.
Ми занадто швидко приїхали. Я озирнувшись, здивувалася адже ми повернулися на сусідню вулицю від мого
будинку.
– Зовсім поруч?
– Ні, – діловито повідомив Ескалант, вимикаючи запалення і повертаючись до мене. – Просто, я тебе хочу
поцілувати.
Хвилююче передчуття охопило мене:
– Це, очевидно, почекати не може?
Віктор притягнув мене до себе. Приємне тремтіння пройшлось по моєму тілу
– Я й так занадто довго чекав... – шепнув він, перед тим, як торкнутися моїх губ.
Довгі хвилини в обіймах Віктора, мені здалися однією миттю, яка закінчилася надто швидко. З явним жалем,
він відхилився від мене, і ми знову рушили в дорогу під пісні Джеймса Артура.
Коли ми виїхали за межі міста, Віктор трохи прочинив завісу секретності:
– Сьогодні, я хочу показати тобі одне з моїх захоплень. Так сказати, мрія з дитинства, яка стала дійсністю.
– Я заінтригована.
Ми стали під'їжджали до місця призначення і мене спокутав невимовний захват. Моєму погляду постала
мальовнича картина: величезне зеленої поле й повітряні кулі всюди. У небі і на землі.
Напевно, не знайдеться людини, яка в дитинстві не мріяла літати в небі під величезним куполом різнобарвної
тканини і скидати мішки з піском, щоб набрати висоту!
– Це чарівно! – видихнула я.
– Я сподівався, що тобі сподобається, – скромно сказав Ескалант, допомагаючи мені вийти з машини. – До речі,
ти виглядаєш просто карколомно!
– Лестиш, але приємно! – мило посміхнулася я, дивлячись на свого хлопця.
– Гей, я ніколи не використовую лестощі! – серйозно сказав той.
Я недовірливо підняла одну брову, і він здався.
– Ну, добре! Я ніколи не лестив тобі!
На відміну, від інших бажаючих підкорювати повітряні простори (в основному це були туристи), ми летіли
удвох, а не компаніями. Віктор вправно керував повітряною кулею, і наш політ тривав кілька годин. Це було
незабутньо. Але без ніжних рук Ескаланта, його близькості і наших поцілунків було б не так ідеально. На той
момент це була найромантичніша подія в моєму житті.
115
Віктор приготував нам закуски, і ми вечеряли, спостерігаючи прекрасний захід сонця, на висоті пташиного
польоту.
***
Ми приїхали додому до Віктора близько о десятій вечора. Я розташувалася на дивані Ескаланта, підібравши
під себе ноги і обнявши подушку. Відчуття комфорту та затишку огорнули мене. З моїх губ не сходила
усмішка. Я дивилася на оригінальний камін, в якому вогонь горів по чіткій лінії уздовж стіни на невеликому
узвишші від підлоги.
Грала тиха музика, щось легке і ненав'язливе. Я дістала мобільний і зробила те, що давно мріяла потай від
себе. Встановила індивідуальний сигнал на виклик контакту «Віктор Ескалант».
Повернувся Віктор з двома келихами білого вина й простягнув один мені.
– Спасибі, – посміхнулася я йому.
Ескалант підтягнув крісло, влаштувався навпроти мене й підняв свій келих:
– За чудовий вихідний!.. Тобі сподобалося?
– Шалено! – запевнила я його.
Пролунав дзвін дотику наших келихів, і ми зробили по ковтку. Вино було солодке, але в міру і дуже легке.
– Сьогодні був чудовий день, – почала я. – З прекрасним тобою...
– Мені ніяково, коли ти мені кажеш таке! – спробував зніяковіти Віктор.
Я хмикнула.
– Звикай, я буду часто тобі говорити тощо.
Віктор посерйознішав й подивився прямо в очі.
– Мені все ще не віриться, що ти зі мною.
Ескалант провів рукою по моєму волоссю і заправив за вухо пасмо, що вибилося. Він дивився на мене так...
захоплено.
Знайоме і вже дозволене почуття закоханості накотило на мене. А передчуття поцілунків було непереборно
хвилююче.
– Я повинна тобі в чомусь зізнатися, – видихнула я, порушую романтику моменту.
Ця розмова рано чи пізно стане між нами. Так вже нехай це буде рано.
– У чому ж? – спохмурнів він.
Я зробив ще ковток вина, і заговорила, зрідка спостерігаючи за його реакцією. Але, в основному, не
піднімаючи очей від переливів вина в моєму келиху:
– Так як ти тепер мій хлопець, то маєш право знати про мене ... дещо. Бачиш, так вийшло, що тобі дісталася
дівчина з абсолютно нульовим досвідом ... в близькості ... інтимної.
Я проковтнула ще вина, радіючи, що все сказала, і подивилася на нього, не знаючи чого чекати.
– Вау! – криво посміхнувся він. – Бачу, ти репетирувала.
Я кивнула, покусуючи губу.
116
– Мені доведеться тебе розчарувати, – мовив він, з теплотою і ніжністю в голосі. – Але я знав про це давно.
– Що?!
Він невинно пересмикнув плечима.
– Але... але звідки?! – відчуваючи що стаю червоною як мак, що квітне, я задихалася від обурення й сорому. –
Невже це ... так впадає в очі?!
Він швидко поставив келих на підлогу і, взявши моє обличчя в долоні, змусив подивитися на нього:
– Я примітивно робив висновки і припускав, крихітко. Коли я думав про те, що ти можливо невинна, моє
бажання бути з тобою було таким сильним, що я майже вив на місяць!
– Ч-чому? – прошепотіла я.
– Тому що, хочу стати для тебе першим. Єдиним. Назавжди. А знати, що до мене, тебе ніхто не торкався, що ти
тільки моя це...м-м-м, – він на мить прикрив очі. – Такий кайф!
Мені стало дико жарко. О, як же приємно було чути подібні слова від коханого!
– Але квапити тебе я не буду, – серйозно сказав він. – Все відбудеться тоді, коли ти сама вирішиш.
О, Господи! Невже він настільки ідеальний?
– Спасибі...
Віктор легенько торкнувся моїх губ коротким поцілунком.
– Хоча стримуватися, перебуваючи поруч з тобою неймовірно важко. Ти така спокуса! – він відпустив мене і,
посміхнувшись, підморгнув.
Потім у раз став серйозним і заговорив:
– Завтра, я приступаю до своєї справи. Батько дав дозвіл.
– Як здорово! Я вітаю тебе! – щиро зраділа я.
– Частково це твоя заслуга, – зізнався Віктор і продовжив, побачивши здивований погляд. – Батько сказав, що я
не безнадійний, раз на стосунки зі мною погодилася така дівчина, як ти... Він повірив у зміни в мені.
– Я рада, що у мене вийшло, хоч і побічно, допомогти тобі.
Ескалант дивився так, ніби був закоханий у мене. Цей погляд ще довго турбував мою пам'ять, спливаючи у
снах.
Я від сорому, опустила очі, але Віктор підняв моє обличчя за підборіддя і наблизився до мене.
– Здається, я не вартий такої як ти.
Я не вірила своїм вухам. Як це можливо?! Мені здавалося навпаки, це я занадто проста для такого чоловіка, як
він.
Що-небудь сказати я не встигла, він знову поцілував мене на цей раз довго і пристрасно. А після опівночі
відвіз мене додому. Ночувати у нього я ще не могла.
Розділ 27
Фото з минулого
117
В університет я прийшла іншою. Гордо піднявши голову, я йшла повз заздрісних пліткарок і посміхалася їхнім
злим перешіптуванням. Звичайно, адже тільки що я вийшла з автомобіля Віктора Ескаланта, поцілувавши його
в губи на прощання. Мало хто здогадувався, що між нами ще нічого не було. Що він просто перед роботою
заїхав за мною, щоб відвезти в УБ.
Як і передбачала, новина про те, що я вішалася на шию Ескаланта й чіплялася до нього з поцілунками,
розлетілася швидше всіх інших пліток про мене.
Марі і Ейд переказували мені все що почули, а я посміялася та розповіла їм як все було насправді. Але друзі не
особливо раділи моєму щастю. Особливо Адріан.
В середині дня мене викликали в деканат. З важкими думками і серцем, що хвилююче стукотіло у грудях, я
вирушила до володаря свого факультету.
Серце нашого навчального напрямку, що присвячене філології, виглядало так – величезні зали зі
склепінчастими стелями, вітражними вікнами та гобеленами на стінах. Все, як було п'ятсот років тому, тільки
доповнене сучасною технікою, елементами інтер'єру і, зрозуміло, одягнених не в чорні мантії працівників
деканату.
Хвилину, почекавши своєї черги, я увійшла до кабінету декана сеньйори Росіо Морено. Це була жінка дуже
молода для своєї посади, на вигляд їй було близько сорока. Висока, середньої статури та зі штучно освітленим
волоссям довжиною до плечей.
Піднявши на мене очі, над чорною оправою окулярів, вона кивнула мені у відповідь й жестом запропонувала
розташуватися на стільці навпроти. Я покірно сіла на краєчок сидіння з напружено випрямленою спиною.
