Текст книги "Злата (СИ)"
Автор книги: Юлия Ларосса
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 17 страниц)
Подивися на справжнє обличчя Віктора Ескаланта. І не забудь, потім сказати «спасибі».
154
Я скачала програму, під назвою «Відкрий мене» і перевірила на віруси. Недобре передчуття підбиралася до
мене нишком. Я натиснула кнопку плеєра, і почалося відтворення.
Відео було знято на чийсь телефон. Але якість була добра, не дивлячись на досить темний час доби. В кадрі
з'явилися далеко нетверезі Віктор і Ксав'єр, вони сміялися, сперечалися про щось, поки оператор-любитель не
наблизився до них.
– Гей, ну що ви там? Я включив камеру!
Я впізнала цей голос. Він належав Хоакіну, як і телефон, на який велася зйомка. Хлопці стояли десь на вулиці,
за їх спиною горіли вогні нічного міста. Здається, вони були на даху. Знайоме місце... Схоже на те де ми
дивилися кіно з Ескалантом, над його квартирою.
– Все, знімаєш?– заплітаючись в словах, запитав Ксав'єр.
– Так, кажу ж!
– Ну, давай, Тор.
Хоакін взяв крупним планом обличчя Віктора. Його рука тряслася, чи то від сміху, чи то від сп'яніння.
Ескалант моргнув кілька разів й прибрав посмішку з обличчя, марно намагаючись бути серйозним.
– Я, Віктор Олександр Ескалант, син гранде герцога Давида Ескаланта...
– Він хвалиться, я не зрозумію?– розсміявся Ксав'єр. – Давай по суті.
– Так я ж щоб офіційно! – ображено сказав Віктор та продовжив. – Ну, вас!.. Отже, я Віктор Олександр
Ескалант, щоб довести, що армія ні трохи не перетворила мене на селюка, всупереч заяві моїх друзів...
Незважаючи на регіт, стримуваний Хоакіном за кадром, Віктор намагався бути надзвичайно зосередженим:
–... і щоб відновити свою репутацію... е... як це...
– Першого самця Іспанії!– пирснув від сміху Ксав'єр.
– Е-е! – спробував заперечити Віктор, але передумав. – Та що вже там! Нехай буде так... Значить, я повинен
буду за місяць закохати в себе і трах.., ой, вибачте! Спокусити саму принципову ціл.. незайману дівчину цього
міста, яку люб'язно обрав для мене мій друг Ксав'єр... Чорт, як її ти сказав? Ім'я ще таке...
Він поклацав пальцями, намагаючись пригадати, але Ксав'єр прийшов на допомогу:
– Злата Бронських!
– О, саме так! Дякую, друже мій!.. Слухай, вона хоч не сильно страшна? Товста, мабуть, так? – скривився
Ескалант.
– Та ні! Тобі сподобається! – хтиво мовив голос Хоакіна.
– А-а-а, круто, що вже там...
– Головне, тепер, давай! – нагадав Ксав'єр.
– Ах, ну так! Якщо я програю, в чому я дуже й дуже сумніваюся – то віддам своєму опонентові й другові в
одній особі Ксавьеру свою «Де Томазо». А якщо ж я – то у мене буде...
Він став загинати пальці, перераховуючи:
– Моя машина, арабський кінь Буцефал та непоганий секс з цією... як її? Чорт, треба запам'ятати...
– Злата Бронських!
155
– Ось, з нею! Ви хоч покажіть мені її, щоб я не помилилася...
Під дружний регіт Хоакін розбив зчеплені руки Віктора і Ксав'єра за найкращою традицією спору.
Ролик закінчився.
Треба ж, він навіть не міг запам'ятати мого імені.
Чомусь саме ця думка була першою. От і все. Карти розкриті, маски скинуті.... Або як там кажуть, у класиків?
Це він – жорстокий світ сучасності! Немає в ньому місця справжнім почуттям, щирості або шляхетності. Все
це залишилося там, на сторінках книг та кадрах кінострічок. А ми, покоління гламуру, клубів і соціальних
мереж, живемо у брехні, лицемірстві та користі.
Я розумію це тепер, майже через три роки.
А тоді, сидячи перед монітором комп'ютера, я дивилася на миготливу кнопку плеєра, що спокушала мене
натиснути повтор. І я зробила це. Потім ще і ще раз.
Я дивилася це відео до тих пір, поки не запам'ятала кожне слово, кожен жест Віктора Ескаланта. Вони, як
гостре лезо ножа, вбивало мою любов знову і знову, і знову. . А разом з нею вмирала і частина мене. Найкраща,
я думаю.
Дивно ще й те, що сліз не було. Мені тільки не хотілося жити. А от плакати чомусь – ні.
Напевно, в мені ще жевріла слабка надія на те, що це чийсь злий жарт. Дурний і жорстокий розіграш.
Заздрісний монтаж якихось недоброзичливців Віктора.
Мені треба переконатися у всьому самої. Я повинна почути правду, дивлячись в очі цим людям. У його
улюблені очі, кольору чорного шоколаду. .
Я швидко зібралася. Скинувши відео на свій телефон і на флеш-карту, я вийшла на вулицю.
Інтернет мережа дуже корисна річ. Саме з її допомогою я дізналася де знаходиться офіс сім'ї Ескалант. Адже
там працював Себастьян.
Моє таксі зупинилося в центрі міста поруч з високою дзеркальною будівлею. Увійшовши всередину, я
звернулася до люб'язної дівчини, що сидить на рецепції.
– Так, сеньйоре Ескалант в офісі. Як вас представити?
– Злата Бронських.
Моя рішучість додавала мені сил. Я була впевнена, що почувши моє ім'я, він не відмовиться від зустрічі зі
мною. Так і було.
Я піднялася на ліфті на потрібний мені поверх якраз тоді й задзвонив мій телефон. Я байдуже подивилася на
ім'я абонента. Це була Марія.
– Ну, де ти є, я під твоїм будинком свій клаксон майже спалила? – защебетала вона мені у вухо через динамік.
– Привіт, Марі, – безбарвно відповіла я, прямуючи в кабінет Себастьяна Ескаланта. – Я сьогодні не піду на
лекції. Вибач, не можу зараз говорити.
– Що?!.. – продовжити вона не встигла, я відключила виклик.
Секретар підняла на мене очі, але я пройшла повз.
– Сеньйорито, куди ви?! – похопилася вона.
156
– Мене чекають! – на ходу кинула я й відкрила двері кабінету старшого брата Віктора.
Я завмерла на порозі, чекаючи, коли Себастьян зверне на мене увагу. Він сидів за широким масивним столом,
у високому шкіряному кріслі і зосереджено дивився на монітор комп'ютера. Кабінет був оформлений в кращих
традиціях позаминулого століття. Дубові меблі, темні кольори, солідні картини та інші предмети інтер'єру.
Видно було, що він не новатор, а служить виключно сімейному бізнесу, що побудований кількома
поколіннями.
Дівчина-секретар, цокаючи високими підборами, влетіла слідом:
– Сеньйоре, вибачте, я намагалася з'ясувати...
Але Себастьян вже зустрівся зі мною поглядом і повільно піднявся на ноги.
– Все в порядку, Эрнес. Залиште нас! – мовив він крижаним тоном, не спускаючи з мене очей.
Я думаю, він щось запідозрив, варто було йому почути моє ім'я з вуст робітниці рецепції.
Старший Ескалант застебнув ґудзик на своєму сірому піджаку і, обійшовши стіл, рушив у мій бік.
Дивно, але тепер, я його не боялася, не поважала. Я дивилася в його медові очі, намагаючись розгадати думки.
– Він поспорив на мене? – прямо запитала я.
Я бачила, як Ескалант зблід. Він застиг. Лише очі опустилися, він не зміг дивитися на мене. Слова були
зайвими.
– Що...– мені трохи важко було говорити. – Що він повинен був зробити, щоб виграти?
Я хотіла це почути від нього. Мені доставляло нездорове задоволення мучити його правдою.
Себастьян дивився в підлогу. Було не звично бачити його таким. Я недоречно, відчувала свою перевагу, над
його особистістю. Треба ж, а колись я ним захоплювалася...
– Він... – брат Віктора різко видихнув. – Це був секс.
Гірка усмішка була моєю реакцією. Адже я згадала ту ніч, коли ми мало не переспали. Він домігся свого.
Довів, що він – самець. Тільки от не зміг довести справу до кінця! От я дурна, вішалася йому на шию! Як же
він веселився, згадуючи це зі своїми друзями-покидьками.
– Пропозиція, – мій голос був наче скрип старих дверних петель, я відкашлялась. – Він зробив мені пропозицію.
Навіщо?
По Себастьяну видно було, як йому не хотілося відповідати. Але залишки благородства зробили свою справу.
Наостанок.
– Це було однією з умов батька. Для отримання доступу до грошей сім'ї, Віктору потрібно було одружитися.
Все. Надія на його невинність померла, так і не встигнувши закріпитися в моїй свідомості.
Не кажучи ні слова, я повернулася, щоб піти.
– Злато, він змінився! – вигукнув мені в спину Себастьян. – Для нього це вже давно не просто суперечка!
Я, взявшись за ручку дверей, зупинилася. Здавалося, болючіше бути не може. Я відчула, як задихаюся, немов
мені встромили ножа в серце. І удар припав зі спини.
– Мене нудить від вашої родини! – прошепотіла я.
– Я намагався напоумити його... – наче виправдовувався Ескалант.
157
Обернувшись, я подивилася на нього, так ніби він тільки що плюнув мені в обличчя.
– Ти знав і мовчав. Не зупинив цю жорстокість. Ти – нічим не краще за Віктора.
В кабінет влетів герцог Ескалант. Ми з Себастьяном уставились на його усміхнене обличчя.
– Злато, мила! Який приємний сюрприз! – він обняв мене, а я крадькома змахнула сльози.
– Батько, ти не вчасно... – рушив у наш бік переляканий Себастьян.
– З чого б це? – приязно продовжував той. – Я сподіваюся, ти тут не намагаєшся зачарувати наречену свого
брата, негіднику!
– Батько! – вигукнув Себастьян.
Але той ніби не чув його та життєрадісно продовжував:
– Люба моя, як же моєму сину пощастило зустріти вас! Ви не уявляєте, як він змінився! Ви – ангел, вмієте
зцілювати подібних йому!
Відчуваючи, що мене зараз знудить, я бажала якомога швидше піти звідси і більше ніколи не бачити цих
облич.
– Боюся, це зовсім не так! – не піднімаючи очей, гірко усміхнулася я.
– Злато, не треба! – раптом попросив Себастьян. – Не губи його!..
Мені згадалося, як просила Віктора про те ж саме...
І я кинула на Себастьяна ненависний погляд. Він боїться, що їх батько все дізнається.
– Не треба, що? – здивовано переводячи на нас погляд, запитав герцог.
Холодна жага помсти підняла свою зміїну голову. Я, обдарувавши Себастьяна злорадною посмішкою, дістала з
кишені свою флешку і простягнула її Давиду Ескаланту.
– Подивіться на вашого сина! – дивлячись йому в очі, мовила я.
Давид перестав посміхатися і взяв простягнуту карту пам'яті.
– У вашому віці пора вже зрозуміти, що люди не змінюються.
Я довго пам'ятала вираження їх очей. Здивований герцог з поступово згасаючим щастям в очах і пониклий
його старший син, який визнавав свою провину й каявся. Таким бачили Себастьяна, напевно, ще у молодшій
школі. Але мені було начхати. Ці люди розтоптали мене, розіграли наче річ. Пора ставитися до них так, як
вони того варті.
Розділ 37
Викриття «геройських» вчинків
Він дзвонив мені, але я не відповідала. Так само я чинила з викликами Марі і Адріана. Я не хотіла нікого
бачити або чути. Я брела по велелюдним вулицями Барселони. Бездумно йшла, відчуваючи, як замість серця в
мене залишилася чорна діра подібної до тієї, що в космосі. Вона також поглинала в себе безповоротно мою
любов, ніжність, довіру. Я знала точно лише одне, що більше нікому й ніколи не повірю.
Безжальні думки та спогади останніх щасливих днів, складалися в один жорстокий пазл обману. Мій незрячий
погляд блукав по обличчях перехожих. Безтурботні діти, щасливі туристи, спантеличені місцеві жителі...
Цікаво, а хто з них здатний на такий вчинок?
158
Сигнал телефону, що сповістив про повідомлення, трохи збив хід моїх думок. Я машинально прочитала його:
«Крихітко, я сумую. Подзвони, як звільнишся! Є ідея з приводу вечора. Цілую! Твій Віктор».
Як дивно, більше немає тих приємних почуттів, що так подобалися мені. Я дивилася на безлике ім'я, і мені
було все одно. Лише якийсь далекий голос з глибини моєї свідомості, зробив висновок: він не знає.
Може Себастьян не розповів, чи їх батько не встиг подивитися відео. Можливо, не надав особливого значення.
Ну що ж, розставимо всі крапки.
Я швидко написала відповідь: «Дуже завантажена. Побачимося ввечері. Я хочу в клуб. Поклич друзів. У мене
є новина. У десять буду чекати».
Начебто все вказала, Віктору немає необхідності щось уточнювати. Я натиснула кнопку відправити.
Потім, зловила таксі і поїхала додому. Було близько п'ятої вечора. По дорозі, я написала короткі повідомлення
друзям заспокоїла, що все добре. Я збрехала, інакше мені довелося би з ними зустрітися на порозі тітчиного
будинку. А мені треба було приготуватися.
Добре, що Тесса дуже розуміюча і тактовна людина. Мені не довелося пояснюватися з нею довго. Просто
сказала, що буду готуватися до занять, щоб погуляти по довше.
Я одяглася по-особливому красиво й яскраво. Це надавало мені впевненість в собі. Чорний топ, червоні
шкіряні лосини й чорна коротка куртка. Червона помада на губах, високі підбори і волосся у хвіст. Раніше я
розпускала його завжди для Віктора і губи не фарбувала, адже ми цілувалися...
Годинники пробили рівно десять вечора. Він був як завжди пунктуальний.
Віктор одразу помітив зміну в мені. Я не посміхалася, не жартувала. Шарахалася від його дотиків, не
пригорнулася до нього з поцілунками і навіть не розмовляла. Він намагався розпитати мене, але я кидала
коротко: «Все добре. Дякую». Він був у замішанні. Це видно було по його зрушеним бровам, спантеличеному
погляду та незграбним реплікам.
А я була немов бездушна лялька. Мене більше не тягнуло до нього, його очі мене не зачаровували, аромат його
парфумів дратував...
Він щось намагався мені розповісти. Але мій слух теж відмовив йому в увазі. Він все відтворював і
відтворював фрази з того відео, немов поставлений на повтор в моїй голові.
Нарешті, ми приїхали в якийсь клуб. Я вийшла з авто і не зримим поглядом окинула натовп молодих людей,
які чекали своєї черги до фейс-контролю.
Ескалант нагадав мені навіщо я тут, з'явившись поруч. Він пропонував мені руку. Я опустила на неї погляд і на
мить уявила, як моє зап'ястя безтурботно спочиває в його долоні. Мене пересмикнуло від огиди до нього. І я
відмовилася від його пропозиції.
Цього Віктор вже не витримав:
– Та що з тобою, врешті-решт? – вимогливо запитав він.
У відповідь, я подивилася йому прямо в очі.
– Нічого,– відповіла я йому безбарвним тоном. – Ну ж, йдемо, ми запізнюємося.
І, не дочекавшись його реакції, я продовжила свою ходу до входу в клуб. Він відразу ж наздогнав мене і силою
взяв за руку, коли ми увійшли всередину.
159
Чи моя запалена уява розігралася, чи може, так було насправді, але я побачила, як усі присутні, ніби по
команді, повернули до нас свої голови. Після оцінки нашої зовнішності вони, всі як один, притислись один до
одного, щоб негайно обговорити всю цю справу.
Після всього пережитого до цього моменту, мій стан з важкістю можна було назвати нормальним. Але на
подив нервозність моя пройшла, мені не хотілося плакати і злитися. Я була холоднокровною. Я гордо
розправила плечі й підняла підборіддя. Я світилася зарозумілістю.
– Щось вип'єш? – чемно поцікавився мій підлий кавалер і тут же відсахнувся від мого спопеляючи погляду та
контрастної сліпучої усмішки.
– Так. Хочу шампанського! Сьогодні ж свято, вірно?
Він дуже пильно і довго дивився на мене. Потім, не кажучи ні слова, розвернувся на підборах та пішов.
Посмішка сповзла з моїх губ, і я озирнувся. Побачивши тих, заради кого прийшла сюди, я попрямувала до цієї
елітної, брудної та аморальної компанії. До друзів Ескаланта. До судді та переможеному.
Я відчувала на собі погляд Віктора. Я уявила, як він побачив мене серед цих «героїв»
Він спантеличено насупив брови, взяв келихи, наповнені іскристими напоями, і оглянув зал в пошуках мене. А
коли побачив – похолов. Всі його жахливі передчуття виправдалися.
Так, я все знаю. Ось чому я так себе веду.
Зблідлий Ескалант рушив до нас немов ідучи на страту. Але підійшовши до нас ближче, він помітив, що я так
щиро сміюся і приймаю поздоровлення про заручини, що його впевненість навіть трохи підкосила. Може він
надумав чого собі?
Але передаючи мені келих він раптом помітив, як мене пересмикнуло від мерзоти, коли наші пальці злегка
доторкнувся.
Тепер сумнівів не залишилося. Зоставалося тільки чекати початку кінця.
– О, ну я зовсім не вважаю шахи видом спорту! – весело запротестувала я, сліпуче посміхаючись.
– Цікаво чому? – запитав Ксав'єр, посміхаючись у відповідь.
Я зробила ковток з принесеного мені келиха:
– Ну як же? Спорт – це тренування для м'язів, організму в цілому, сили волі! А що можна тренувати сидячи
годинами за столом й напружуючись лише тоді, коли потрібно зробити хід!
– А як же тренування інтелекту? – підбадьорював мене молодий оператор Хоакін.
– Тоді розгадування шарад можна теж назвати спортом? – продовжувала я, не звертаючи уваги на похмурого
Віктора.
Чоловіки засміялися, а я все продовжувала і від слів моїх Ескалант, неодмінно, став повільно покриватися
холодним потом:
– Інша справа кінний спорт, дійсно, Ксав'єр?– я подивилася на нього тим же нищівним поглядом, з чарівною
посмішкою на губах.
Ксав'єр зблід і усмішка повільно сповзла з його обличчя.
– Справді?..– промимрив він, кидаючи запитливий погляд на Віктора, який мовчки чекав продовження вистави.
160
– Ну звичайно! – весело продовжувала я, але вже мало хто посміхався. – Мало того, що займаючись верховою
їздою ви тренуєте своє тіло, так можна ще непогано заробити, ставлячи на скачки! А ще, розвивати так
потребуючий в цьому, жалюгідну подобу інтелекту і ставити на відмінного арабського скакуна! Якого-небудь,
Буцефала, так? Що ж ти мовчиш, дорогий Вікторе Олександре Ескаланте?
Я звернулася до нього, і голос мій почав злегка тремтіти. Я продовжила вже в абсолютно мовчазній компанії
чоловіків з понуреними поглядами.
– Я сподіваюся, ви не продешевили, син герцога і гранде? Доброго скакуна тобі пообіцяв віддати Ксав'єр, якщо
ти займаєшся сексом з принциповою незайманою Барселони? – мій голос ставав трохи голосніше і поступово
втрачав свою веселість. – Хотілося б мені знати його ціну. Щоб, так би мовити, оцінити свою вартість! Що б на
майбутнє не продешевити, знаєте?
– Злата... – почав було Ескалант, але мене вже було не зупинити.
– Ну а ти, мало шановний Ксав'єр, не засмучуйся особливо сильно! Ну так, доведеться віддати коня, але це
справа честі. Якщо вам, звичайно, це слово про щось говорить, хлопці! Зате ваші майбутні дівчата не будуть
стояти на одному рівні з конем! Це теж непогано, правда?
Я залпом випила видхле шампанське і завершила свою репліку:
– А тепер, прошу мене вибачити. Повинна покинути вас, зіпсовані ви мої! Так як мене нудить від вас, вашої
гидоти і тупих фізіономій!
Не дивлячись в обличчя Ескаланту, я тицьнула в нього порожнім келихом й круто розвернувшись,
попрямувала до виходу швидким кроком.
– Злата! – я почула крик Віктора.
Наздогнав він мене вже на східцях ганку клубу.
– Злата, прошу стривай! – кликав він мене, але я не думала зупинятися
Нарешті, він схопив мене за руку й розгорнув до себе на очах тих, хто намагалися пройти в клуб.
Я намагалася визволитися, не в силах навіть подивитися на нього.
– Будь ласка, вислухай мене! Благаю!
– Ні! – відрізала я і знову спробувала вирватися.
– Злата, я не відпущу тебе! – він спустився на кілька сходинок нижче, щоб зрівнятися зі мною і тепер моє
обличчя було навпроти його. – Я можу тобі все пояснити. Будь ласка, тільки послухай!..
Я, нарешті, примусила себе подивилася на нього очима повних сліз, образи й зневаги. Я ненавиділа його.
– Я хочу чути тільки одну відповідь! – від мого холодно-байдужого тону, навіть мені стало не по собі.
Така завидна витримка, гірко подумала я.
– Я не хочу чути ніяких виправдань, бо твій вчинок не можна виправдати! Не хочу чути, що було, що змінилося
потім! Я хочу знати лише одне: це парі – правда чи ні?
Від правдивості моїх промов він похолов, і руки опустилися. Тишу розірвав тільки тихий голос Віктора, що
виголошував лише одне коротке слово:
– Правда.
Здавалося, я вмерла. Я навіть не відчувала гарячих сліз, що котилися по моїх щоках.
161
– Латті... – він, було, потягнувся до мене, але мій голос зупинив його.
– Не смій! – мене трясло від емоції, що переповнювали мене.
Я подивилася йому в обличчя з таким презирством, що він відсахнувся від мене. Скориставшись замішанням,
я стала обходити Ескаланта.
– Ні! – раптом закричав він, судорожно хапаючи мене. – Я не зможу без тебе! Я не винесу. . Прости мене!
Пробач, благаю! Я... Я... кохаю тебе!
Він зізнався мені в коханні...
Всього-то?! Вже дуже йому не хотілося втрачати підтримку батька! Мені стало смішно. Я розсміялася,
дивлячись в його обличчя.
Руки Ескаланта опустилися. Він зробив крок назад.
– Мене? – задихалася я, відчуваючи, як сльози мимоволі течуть з моїх очей. – Кохаєш мене?!
Дзвінкий ляпас і червоний слід від моєї долоні залишився на його смуглявій вилиці.
– Я ж була лише тією, в яку просто ткнули пальцем! Мене вибрав навіть не ти, а Ксав'єр... Як же ти можеш
мене любити?! Тобі ж навіть любити нічим! Ти – безсердечна тварюка! – я судорожно втягнула в себе повітря і
заговорила вже іншим голосом – повним крижаного презирства. – Не смій ніколи заговорювати зі мною,
торкатися до мене, навіть не вимовляй мого імені... Ніколи! Я не хочу тебе бачити, чути, знати. Зникни з мого
життя!
Зійшовши з ганку, я намагалася стерти з лиця сльози, які немов прорвало. Сівши в перше-ліпше таксі, я
вказала першу адресу, що прийшла мені на думку.
І тільки від'їжджаючи від клубу, я дозволила собі подивитися в його сторону. Він стояв все там же, де я його
залишила. Він дивився в мою сторону.
Я відкинулася на спинку сидіння й закрила очі. А насправді хотілося скорчиться від болю, щоб вгамувати
внутрішні спазми. В моїй голові промайнула думка про те, що у цієї сцени було чимало глядачів. Вони не
потрудилися навіть залишити танці і свої коктейлі, щоб перетворитися в безмозке стадо пліткарів й роззяв.
Але мені було все одно. Переживати і хвилюватися нема чим, адже серця у мене вже не було.
Я не пам'ятаю, як опинилася на якійсь площі. Я брела, наче позбулася розуму. Мій мобільний дзвонив й
дзвонив, але із-за пелени сліз і страждань, я навіть не могла розібрати імені на екрані. Перехожі щось у мене
питали, але я не чула їх. Яке їм діло до моєї біди?
Сівши на якусь лавку, я взяла в руки телефон. Витерла сльози і набрала номер Марії.
– Так, Латті? – життєрадісний голос подруги звучав як рідний.
Спочатку я не могла сказати ні слова через задушливий потік нових сліз.
– Привіт, люба, ти де? Я щось не чую тебе!..
– Марі... – видавила я з себе, ридаючи. – Він спорив на мене!..
– О, Господи! Що?! Ти де? Назви адресу я приїду! Алло, скажи мені адресу. .
Я впустила телефон з рук. Я не змогла більше утримувати його в тремтячих руках... Всі мої сили сковувала
істерика.
162
Скільки часу я там просиділа не пам'ятаю. Коли мене знайшла Марія, я дивилася в одну точку, а сльози текли
по моїх щоках.
Вона мені зізналася, що дуже злякалася, побачивши моє мертвотно бліде обличчя й порожній погляд. Вона
всерйоз вирішила, що я зійшла з розуму. Їй на допомогу прийшов тверезий розум Адріана. Разом вони мене
посадили в автомобіль Марі і відвезли звідти до неї додому.
Пам'ятаю, як мене поїли заспокійливим, вмивали моє обличчя, потім укладали в ліжко. Весь цей час я не
зронила ні слова.
Марі сіла поруч зі мною в ліжку і обняла мене. Я, поклавши голову їй на плече, віддалася силі дії ліків і
заснула.
Розділ 38
Без серця
Тітка приїхала за мною вранці. Потім був лікар, який обстежував мій емоційний стан і призначив ліки для
заспокоєння.
Той ролик я показала друзям й тітці. Все переказувати у мене не було сил і бажання. Марія була мовчазна, як
ніколи. Адріан заблокував контакти Віктора Ескаланта. Тепер, він не зміг мені ні подзвонити, ні написати.
Після його першої спроби зустрітися зі мною, тітка звернулася до приватної охоронної фірмі. У мене з'явився
особистий охоронець, агресивно налаштований на особистість Ескаланта. Я потребувала в цьому супроводі,
адже з понеділка планувала вийти з укриття стін тітчиного будинку. Відвідувати університет – було моїм
обов'язком, який я не могла і не хотіла кидати з-за підлості Віктора.
Марія переїхала на час до мене. Адріан зголосився віднести обручку Ескаланту. Від себе вони вирішили
записати на диск те відео і віддати разом з ним. Мені було все одно.
Моє життя зупинилось. Я була мертва, тільки чомусь ще ходила, іноді говорила, їла і намагалася спати.
Я півдня дивилася у вікно, але в моїй голові не було думок. Могла слухати, а іноді навіть вести бесіду,
абсолютно не усвідомлено говорити якісь репліки. Просто сиділа, дивлячись на щось, а потім раптом
усвідомлювала, що сльози стікають по щоках.
Тітка страшенно хвилювалася за мене. Постійно опікала і дбала. Мені було її шкода. Адже мені нічого не
допомагало, а вона трудилася.
Я була вдячна за розуміння. Адже мене ні хто і ні про що не розпитував. Але й в самоті не залишали. Може,
боялися, що я можу щось зробити з собою. Напевно, я виглядала зовсім погано в їх очах.
Під вечір суботи повернувся Адріан. Очевидно, мені не хотіли розповідати про результат зустрічі з Віктором
Ескалантом. Я прокинулася раніше, ніж планувалось і спустилася вниз.
У вітальні сидів розгніваний Ейд в оточенні тітки і Марі, яка щось витирала у нього з обличчя.
– Ти б бачила їхні обличчя! – гнівно говорив хлопець. – Скривджені, ніби це з ними так обійшлися! Мерзенні
покидьки!..
– І все ж не варто було так, мій хлопчику! – голос тітки тремтів від хвилювання.
– По заслузі! – бурчала Марія.
– Ти що бився? – раптово запитала я, підходячи до них.
Всі троє, як по команді, скинули на мене погляд. Я не спускала очей з того, у якого кров сочилася в куточку
рота.
163
– Ох, люба, чому ти прокинулася так рано?! – вигукнула тітка, підлітаючи до мене.
Марі і Адріан опустили голови.
– Ейд, що сталося? – відмахнулася від тітоньки я.
– Це не він, – знехотя заговорив він. – Коли я знайшов їх компанію в квартирі Ескаланта, то жбурнув йому
згорток. А поки він роздивлявся його, я не стримався і висловив усе, що про нього думаю. Негідник мовчки
слухав і тільки Ксав'єр став на його захист. З ним-то ми і зчепилися...
Всі замовкли, ніби чекали моєї реакції. Але її не було.
– Не варто, Адріан.
Я вийшла з кімнати.
***
Ранок неділі. Я, Марі та Ейд сиділи в моїй новій кімнаті й намагалися підготуватися до навчального тижня.
Мені потрібно було хоч чимось відволіктися на щось переключити свої думки. Я намагалася, як завжди,
зануритися у навчання.
Адріан журився над даремністю нашої науки і легкістю завдань. Марія вступала з ним у жартівливий спір. Я
була байдужа до подій. Вони то і справа кидали на мене тривожні погляди, потім переглядалися один з одним
та намагалися залучити мене до дискусії більш активно.
Мою увагу привернув звук машини, що під'їхала.
Я виглянула у вікно і побачила чорний автомобіль. Вийшов водій і відкрив задні двері, випускаючи витончену
жінку в білому брючному костюмі. Я відразу ж впізнала її. Це була герцогиня Ескалант.
Дивно, але чомусь вона більше мене не устрашала і не захоплювала. Мені було байдуже. Все-таки, добрі ліки
виписав мені доктор тітоньки...
– Цікаво, навіщо вона тут? – першою не витримала Марі.
– Примирливий візит, хіба не зрозуміло? – не відволікаючись від свого ноутбука, буркнув Адріан.
Через хвилин тридцять, до нас увійшла тітка.
– Мила, – нерішуче звернулася вона до мене. – Сеньйора Ньевес дуже хоче з тобою зустрітися. Знаю, що ти ...
– Я зустрінуся з нею, тітко! – холоднокровно мовила я, і пройшла повз тітки під здивованими поглядами
друзів.
При моїй появі у вітальні, герцогиня піднялася на ноги.
Я байдуже дивилася на цю красиву і елегантну жінку з однією метою: цікаво, що ж вона мені скаже?
– Здрастуйте, Злато! – ніяково почала жінка, зчепивши руки.
– Добрий день, ваша світлість.
Ми дивилися один на одного на відстані двох-трьох метрів.
– Спасибі за те, що погодилися зустрітися зі мною, – першою порушила мовчання герцогиня.
– Мені лише цікаво, що саме ви скажете, – щиро відповіла я, відкинувши убік ввічливість.
Ньевес Ескалант зітхнула, стискаючи в руках білі рукавички.
164
– Я розумію, що моя сім'я, в тому числі і я, заслуговуємо на таке ставлення з вашого боку.
– Це радує.
– Я прийшла просити у вас пробачення.
На мить я сторопіла.
– Ви нічого поганого мені не зробили.
– Ні, ви помиляєтеся, Злато, – герцогиня наблизилася до мене. – Я носила під серцем, потім народила і
виховала чоловіка, який виявився здатний на такий низький та мерзенний вчинок.
Я, мовчки, спостерігала за матір'ю Віктора. Щось сколихнулося в моїй мертвій душі.
– Бачите, я як мати всі перемоги свого сина сприймаю як свої. А за всі його помилки, я відчуваю свою провину,
– герцогиня тяжко зітхнула і подивилася кудись вдалину. – Я все ніяк не можу зрозуміти, де ж допустила
помилку?! Де, так не догледіла цю схильність зробити подібне?!..
Мій бар'єр байдужості дав істотну прогалину. Десь у глибині свідомості, я підозрювала, що ця жінка буде
просити мене не афішувати цей скандал або щось подібне. Може навіть спробує відкупитися... Але вона
виявилася куди шляхетнішою своїх синів. А її очі були так схожі з очима Віктора...
– Можна мені взяти вас за руку?– нерішуче запитала вона, і я помітила, як жінка крадькома змахнула сльозинку.
Я мовчки кивнула.
– Злато, – сказала герцогиня, стискаючи мою долоню двома руками і дивлячись в очі. – Вибачте мене, коли
будете готові.
– Я не тримаю на вас зла, – охриплим голосом сказала я. – Часом, ми не можемо ручатися навіть за свої вчинки.
Що вже говорити за чужі...
Ми дивилися один на одного, очі повні сліз. Шкода, що з цією жінкою у мене більше немає і не буде, нічого
спільного... Вірніше, сказати, нікого.
– Ви чудова людина. Таких, як ви – дуже мало. Я не вправі, звичайно, але все ж прошу вас – не допустіть, щоб
ця історія змінила вас.
Я прогавила сльози і вивільнила свою руку.
– Боюся, вже пізно. Але, спасибі.
– Розумію... – герцогиня попрямувала до виходу.
– Ще я б хотіла, щоб ви знали, – озирнувшись, мовила вона. – Ми з Давидом зробили все, щоб покарати
Віктора.
І вже в дверному отворі, додала:
– Хоча, він і без нас сповнений стражданнями. Я розумію, це нічого не змінює. Але я майже впевнена, що він
полюбив вас... Таке з ним вперше.
Герцогиня пішла, залишивши мене з наполовину зруйнованої стіною байдужості.
«Ти – моє покарання!» – говорив мені Віктор.
Сподіваюся, що так і є.
Розділ 39
165
Спроба повернути все
Відвідування університету стало для мене черговим випробуванням. Усім було відомо про наш з Віктором
розрив, але ніхто не знав причини. На моє превелике полегшення. Я боялася репутації чергової жертви
спокусника-Ескаланта. Але краще це, ніж дівчина, з якою зустрічалися, щоб виграти парі.
Я стоїчно переживала лекції, під нетактовним пошепки про мою долю і єхидними поглядами. Марія
намагалася мене розважати. Я була їй вдячна за підтримку, але частіше мені хотілося побути одній. Я
перетворювалася на зануду-одиначку.
Неприємною несподіванкою був для мене раптовий прояв уваги від Маркуса. Він не спускав з мене очей
протягом цілого дня. А під його завершення, все ж, перейшов до дій.
– А ти знаєш, як краще всього переживати розрив? – перегородивши мені шлях до виходу, запитав він,
начепивши свою коронну посмішку гідну Джастіна Бібера.
– У тебе, очевидно, багатий досвід і и гориш бажанням поділитися ним? – втомлено мовила я, зупинившись,
