Текст книги "Злата (СИ)"
Автор книги: Юлия Ларосса
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 17 страниц)
Книга Перша Юлія Ларосса
Сім’я Ескалант. Злата
Пролог
Іспанія, Барселона, наші дні
Чорний «Mерседес» з маленьким прапорцем Сполучених Штатів, на капоті, мчав по дорогах столиці
Каталонії. Він невпинно наближався до будинку, що американському аташе Гаспара Алі Капура надав король
Іспанії Фердинанд IV.
М’яке погойдування автомобіля трохи заспокоювало мене, як й затишний зимовий краєвид за вікном. Ну ось, я
повернулася в місто. З кожним провулком, будинком або парком мене пов'язували якісь спогади й
переживання. Вірніше, не мене. А дівчину, зовсім іншу – життєрадісну, безтурботну, незайману. З нею в мене
було спільне лише одне – ім'я. Мене, минулу і нинішню звуть також Злата Бронських...
– Як ти, мила? – запитав Гаспар і узяв мене за руку. – Та ти зовсім змерзла!..
Я вдячно посміхнулася своєму нареченому, коли він став гріти мої холодні руки теплим диханням. Не тільки
за тепло дякувала я йому, а за ту доброту і терпіння, що так щедро дарує мені. Він єдиний гідний чоловік у
моєму житті. Ніхто і ніколи не зрівняється з ним! Навіть батько...
– Боїшся? – знову повів мене від самотніх думок Гаспар.
Я зустрілася з допитливим поглядом темно-зелених очей і спробувала приховати від його проникливості свої
думки:
– Просто не особливо рада знову бути тут. Ця країна мене гнітить... минулим.
– Золотко моє, але я ж пообіцяв тобі – пробудемо тут зовсім трохи і відразу поїдемо додому!– він погладив мене
по блідій щоці. – До того ж, тут тебе чекають не тільки погані спогади! Ти, нарешті, зустрінешся з тіткою,
побуваєш на весіллі друзів! І я обіцяю тобі море, ні! Океан, нових вражень, яскравих і гарних! Один лише мій
друг чого вартий!
Я мляво посміхнулася:
– Добре, постараюся не думати про минуле.
– Тільки на цей раз, сильно постарайся. Домовилися?
– Так.
Гаспар притулився губами до моєї руки, і я відвернулася до вікна автомобіля, що мчав вулицями грудневої
Барселони.
Початок зими, але на диво, було досить холодно. Йшов сніг. На вулицях як завжди багатолюдно. Життя
вирувало! За це Іспанію я й полюбила – адже як би погано не було, іспанці завжди вміли веселитися і радіти
життю. Треба брати з них приклад. Правда, мені спочатку треба позбутися пам'яті...
– Ти повідомила тітці про наше раннє прибуття? – знову врятував мене від гірких думок Гаспар.
– Так, сьогодні вона нас чекає з візитом.
Я згадала усміхнене обличчя своєї єдиної родички, і моє серце наповнилося теплом. Ах, люба тітонько!
– У нас дуже багато справ! Треба обов'язково встигнути на благодійний бал. Там ми, до речі, і зустрінемося з
Алексом! – Гаспар підбадьорливо підморгнув мені.
1
З тих пір як він пов'язав свою долю зі мною, він те і робить, що підбадьорює, підтримує, веселить і любить
мене. Я – його тягар, ярмо у нього на плечах! За що він любить мене?!
– Я так хочу, щоб дві моїх найближчих людини познайомилися і були поруч зі мною, – мрійливо продовжував
Гаспар. – Ну і ще, щоб цей самозакоханий задирака луснув від заздрості, побачивши яка красуня, погодилася
стати моєю дружиною!
– О, Гаспаре! – я посміхнулася. – Хвалитися і лестити тобі точно не до лиця!
– Звичайно, адже я ніколи цим не займаюся! – він променисто посміхнувся і, притягнувши мене до себе,
поцілував у лоб.
Я, трохи зніяковівши, втягнула шию і вткнулась підбородком в хутряний комір, що прикрашав моє зимове
пальто, темно-червоного кольору.
Раптово машину різко труснуло. Почувся крик, скрегіт. Через кілька секунд і пару замети в сторону, які не на
жарт мене налякали, авто з гуркотом зупинилася і дало крен вправо.
– Злато, ти в порядку? – схвильовано запитав Гаспар.
– Так, – відповіла я, приходячи в себе і намагаючись виглянути у вікно. – Що це було?!
– Думаю, аварія...
Його охоронець махнув рукою, даючи зрозуміти, що можна виходити.
– Посидь тут, я зараз! – та Гаспар вийшов.
Кілька хвилин я слухала гнівний тихий голос аташе і водія, що звучав винувато. Зрідка лунав незнайомий
стривожений голос, швидше за все, основного винуватця цієї несвоєчасної зупинки.
Двері «Мерседеса» відкрилася, і в отворі з’явилося обличчя Гаспара з коротко підстриженою чорною
бородою:
– Мила, потрібно виходити. Поломка серйозна, доведеться пересідати.
Холодне повітря злегка обпекло моє обличчя, коли я, спираючись на руку нареченого, вийшла на вулицю.
Ласкавий сніжок став вкривати нас своїм білим покривалом. Він, наче, так само як і я, радів нашої зустрічі.
– Нудьгувала за цією погодою. – Промовила я свої думки вголос, і підняла обличчя до неба, бажаючи відчути
дотик холодних сніжинок.
Мені трохи полегшало на душі. Ніби я приїхала в своє рідне місто.
– Радий, що ти знайшла в цьому щось приємне! – почав було Гаспар, трохи пом'якшуючись, коли навколо
метушилися винуватці події, безрезультатно намагаючись виправити ситуацію. – На відміну, від мене!
Його багатозначний натяк, адресований водієві і власникові продуктового фургона, був перебитий гучним
вигуком, від якого здригнулися всі: я, Гаспар, винуватці аварії і люди, які проходили поруч.
– Гасе?! Ти, чи що?!
Поруч з нами різко загальмував чорний лімузин зі значком на капоті «Лексус».
Очі Гаспара в одну мить здивовано розширилися і радісно заблищали:
– Не може цього бути...
2
Всі разом ми повернулися в бік майже бойового кличу. Далі відбувається щось невимовно-захоплене. Чоловік
у солідному чорному костюмі вискочив з машини, а Гаспар рвонув до нього на зустріч з криком: «Ах, ти,
негіднику! Алекс!».
Я мимоволі усміхнулася, радіючи такому щирому прояву почуттів. Я була рада за Гаспара, адже сама не можу
зробити його настільки щасливим. Добре, що є люди, які здатні на це...
Насолоджуючись видовищем, я слухала розмову давніх друзів, і ловила себе на думці, що низький тембр
голосу Алекса здавався мені знайомим.
Мене відволік звук, що сповістив про нове повідомлення на моєму мобільному телефоні. Це була Марі, моя
близька подруга. Вона питала, як я ставлюся до рукавичок для плаття подружки нареченої. Посміхнувшись, я
швидко написала відповідь, що довіряю її смаку повністю і побіжно згадала, що на подругу чекає сюрприз.
– Слухай, ти ж повинен був прилетіти тижнем пізніше! – радісно вигукував Алекс.
– В останній момент поїздка в Алжир відклалася! А ти не радий?!
– Звичайно, ж ні! Бачиш, який сумний? – жартівливо підчепив Гаспара незнайомець.
На що у відповідь той замахнувся. Алекс ухилився і вони, розсміявшись, знову обнялися, поплескавши один
одного по спині.
Щось знайоме було в цій людині. Я бачила його зі спини і не могла зрозуміти, кого він мені нагадує.
Я прожила тут багато років, не дивно, що ми могли з ним зустрітися. Тим більше, що він колишній студент
Університету Барселони, де колись навчалася і я. Правда всього лише півтора курсу. Хоча судячи з його одягу і
автомобілю, він обертався у вищому світі.
– До речі, дозволь, нарешті, представити тебе своїй нареченій!– гордовито сказав Гаспар і вказав в мою
сторону.
– Ну, ходімо, ходімо! – і той ступив до мене, потираючи руки.
Але Гаспар зупинив його, грюкнувши по плечу:
–Е-е-е, а ти нас ні з ким познайомити не збираєшся?!..– він кивком голови вказав на красиву блондинку, яка
тільки що вийшла з авто друга.
О, як мило! Здається, він зовсім забув про свою супутницю. Виходячи з цього, я зробила висновок: Алекс той
ще бабій. Для нього ця дівчина чергова іграшка! Мені він не сподобався вже зараз.
Втрьох вони подалися в мій бік.
Я непомітно поглянула на своє вбрання, перевіряючи чи все в порядку.
Гаспар підійшов перший, і радісно посміхаючись, владно обійняв мене за талію.
– Дозвольте вам відрекомендувати, дон Ескалант, мою кохану наречену – сеньйориту Злату Бронських!-
урочисто вимовив він.
У цей момент мій слух обпік пекельний вогонь. О, ні! Не може бути!..
Я здригнулася і навіть трохи хитнулась, мало не впавши.
– Тільки не здумай знову пускати в хід свої замашки Дон Жуана! – тим часом продовжував жартувати Гаспар,
який нічого не підозрював.
Мій різкий погляд впився в обличчя, яке спливало в моїх снах протягом трьох років.
3
Так. Безсумнівно, це він. Чоловік, який власноруч зробив першу сходинку моєї драбини лиха і болю. І він
виявився другом мого рятівника. Він – Віктор Олександр Ескалант. Алекс...
Він дивився на мене, повільно проводячи по обличчю звуженими чорними очима.
Мені стало погано, але я не подала виду. Всього лише пару секунд він вивчав зміни в моїй зовнішності, потім
знову подивився в очі і обпік презирством. Але пройшла ще мить, і його обличчя виражало абсолютну
байдужість.
Я опустила погляд.
Гаспар тим часом продовжував старанно жартувати в адресу свого друга. Так увійшов до смаку й навіть не
помітив, що його «близькі люди» не дотримувалися простої формальності при знайомстві: ні я, ні він не
подали руку один одному. Хоч в чому-то ж мені повинно було пощастити?!..
Зате блондинка, яку Віктор представив як Эллісу Мартін, все помітила і з неприхованою цікавістю
видивлялася на мене. Звичайно ж, вона прекрасно пам'ятала той страшний скандал. Тоді видання Мас-медіа
зірвали джек-пот, перемиваючи мені кісточки! В цій країні мені б не допомогла зміна прізвища. Хіба тільки
пластична хірургія...
– ... так ось, як бачиш, пошкоджено колесо... – десь далеко лунав радісний голос Гаспара.
Вони про щось говорили, але я не могла розібрати слів. Мені було дуже гидко. Нудота підступала до горла.
Хотілося плакати. Але я не могла дозволити собі таку розкіш. В голові тільки одна думка гуркотіла ритмом
відчаю: «Чому?!».
Наче в тумані я почала усвідомлювати, що Гаспар беручи мене за руку, садовить в автомобіль Ескаланта.
Поступово до мене почало доходити, що він запропонував допомогу Гаспару в прибутті додому.
Він його друг. Його близький друг. Людина, яка очорнила моє життя – вірний друг тому, хто намагається його
хоч якось повернути в колір.
Я крадькома глянула на свого нареченого.
Він був щиро щасливий, просто світився від задоволення спілкуватися зі своїм старим товаришем. Ніжно
стискаючи мою крижану руку, він і не підозрював, що його друг – це той чоловік, ім'я якого він намагається у
мене вивідати купу часу.
Чи варто називати його тепер?..
З неймовірним зусиллям я зважилася подивитися на одного зі своїх мучителів. Він впевнено сидів у своїх
рухомих апартаментах, розчулено посміхаючись і повністю ігноруючи мій погляд і мене в цілому.
Ні, говорити я не буду. Адже це поставить Гаспара перед тяжким вибором. Він дуже чекав зустрічі з ним,
тішився, сподівався і раптом...
Ні за що не зроблю цього! Нехай все залишається в таємниці.
Я відвернулася до пейзажу вулиць Барселони, що пропливали мимо.
Блондинка продовжувала свердлити мене поглядом і це дратувало. Колишня Злата не стала б терпіти подібне,
але тепер, я байдужа до таких витівок. Життя навчило.
– Так, звичайно! Ми також збираємося бути там!– радісно вигукнув Гаспар і повернув мене на землю. – Після
візиту до тітки Злати, ми одразу поїдемо на бал.
– Чудово, друже! Думаю, там ми і договоримо! – блондинка самовдоволено захихотіла, коли Ескалант
притягнув її до себе і поцілував у губи.
4
Яка вульгарність!
Я мимоволі знову подивилася на нього. На цей раз він дивився прямо на мене. Мої очі виражали лише огиду і
презирство. Не знаю чого більше. Погляд мерзотника виблискував злістю. Він ненавидів мене.
Як би сильно я не намагалася, але думки все також дуже легко поверталися до минулих подій життя. Серце в
грудях стискалося від болю.
Коли ж все почалося? Цікаво, яким саме ранком я прокинулася, навіть не підозрюючи, наскільки моє життя
незабаром змінитися?..
Я прикрила очі і знехотя, віддалася спогадам. Намагалась пригадати, чи радше, визначити, який саме день став
переломним у моєму житті...
Розділ 1
Дочка політика
Рідний дім.
Східна Європа. П'ять років тому.
З моменту мого народження і по цей день, мені дарують материнську любов два серця. Кожен у своєму світі.
Одне належить моїй мамі, а друге – її рідній сестрі.
Двадцять п'ять років тому, дві юні іспанки приїхали до чужої країни студентками по обміну. Одна з них
зустріла молодого аспіранта, закохалася і більше не повернулася на батьківщину. Так, утворився міцний
сімейний союз моїх батьків, який тривав вісімнадцять років.
Мамине серце перестало битися, коли мені було чотирнадцять. Рак нікого не шкодує, забираючи життя
близьких і рідних нам людей. Для нашої сім'ї це стало важкою втратою. З батьком ми лишилися одні.
Він грав дуже поважну роль у політичному житті країни, тому пропадав на роботі або у себе в кабінеті. При
мамі він частіше з'являвся вдома, але після її смерті, від горя поринув в роботу з головою. Лише іноді
«виринав» щоб спробувати внести свій внесок у моє виховання. Але чим більше він старався, тим сильніше я
впиралася і в результаті – конфлікт. Мама завжди говорила, що характер у мене в батька. Тепер я це розумію, як
і те, що ми не могли прийти до єдиної думки, так як були однаково вперті й горді.
Моя улюблена тітка, молодша сестра моєї покійної матінки, Тесса Торесс – вдовуюча баронеса Вальверде.
Дивно, чи не правда? Справа в тому, що тітонька полюбила молодого барона, а він відповів їй взаємністю.
Вони одружилися і незабаром – ми поріднилися з сучасними аристократами. Наша сім'я часто гостювала в
будинку тітки, а вона з чоловіком приїжджала до нас. На превеликий жаль, дітей у них не було. Вся її
материнська любов і турбота, віддавалася мені.
Коли я осиротіла, було прийнято рішення про моє подальше навчання в одному з кращих університетів Іспанії,
в Барселоні. Іспанська, для мене, друга рідна мова з часів сказаного першого слова. А отримувати освіту в
подібному ВУЗі і жити під одним дахом з люблячою тіткою, на той момент були моїми мріяннями, що збулися.
Добре пам'ятаю той ранок, коли батько запросив мене до себе в кабінет, щоб повідомити несподівану новину.
Вірніше, його черговий наказ.
Я щойно повернулася з кінної прогулянки до берега річечки, що протікала поряд з нашим будинком. Довелося
встати мало не з світанком, що було для мене надзвичайною трагедією. Вдень повинен бути випускний іспит у
танцювальній школі, а я до нього абсолютно не підготовилась. Що відвернуло мене від цього, чесно кажучи,
вже не пам'ятаю. На те у мене могла бути маса цікавіших справ, ніж вивчення ненависних мною танцювальних
па.
До чого ж глобальними, здавалися на той момент проблеми, що спіткали мене!
5
Я гірко посміхнулася, згадуючи, як входила в кабінет батька, насупившись і всім своїм виглядом висловлюючи
впертий незламаний дух.
Якщо б я знала, що в цей день, бачу батька в останній раз! Якби можна було повернути час назад, пережити
цей момент ще раз!
Я би обійняла його, погладила темне волосся зворушене срібною сивиною, поцілувала набурмосений лоб і,
поклавши голову на його плече, просиділа б так до самого від'їзду.
Тисячі разів я переглядала в пам'яті моменти нашої останньої зустрічі. Мені здавалося, я пам'ятаю все: його
тяжкі зітхання, похмурий погляд, скрип ручки на папірці, коли він розмашисто щось пише, сонячних зайчиків
на його столі...
Тоді ми говорили в останній раз. Ми посварилися, що було звично для нашої сім'ї. Батько наказовим тоном
повідомив про моє незапланований і терміновий від'їзд до Іспанії, навіть і не пояснивши причин такого
поспіху. Адже ми планували мій вступ до Університету Барселони тільки через півроку. На всі мої запитання
відповідав неохоче або просто ігнорував. Не сказав він мені і про терміни перебування закордоном.
Я пішла, грюкнувши дверима. Проплакавши кілька годин, все ж таки зібрала речі і поїхала, навіть не обнявши
на прощання батька.
Як і для кожної родини, втрата близької людини – це важке випробування. Але ми його, напевно, не пройшли.
***
У той час я була абсолютно безтурботною і від цього несвідомо щасливою сімнадцятирічною дівчиною. Тепер,
я це ясно розумію. Моє життя було таким ж, як і у всіх. Складалося в основному з навчання, якихось захоплень
і посиденьок з друзями. Хоча ні, скоріше зі знайомими. Адже друг, це дуже важливе звання людини, що
потребує перевірки тривалим часом.
За свої сімнадцять років вперше мені захотілося по-справжньому емоційно зблизитися лише з парою
одноліток з Іспанії – Марією Ріверо і Адріаном Еспехо.
Марія була дочкою з графської родини, з якої дуже дружила тітка. Вона красива дівчина з штучно освітленим
локонами і карими очима. Настільки мила і проста у спілкуванні, що мені було набагато комфортніше саме з
нею, ніж зі своїми землячками.
Що ж стосується Адріана або коротко «Ейд», він не був з родини дворян. Його батько був відомим і
талановитим ученим-математиком, якого шанували і поважали практично у всіх колах суспільства. Від того він
і брав надто розумний вигляд і таку ж поведінку. Високий худорлявий хлопець, з копицею скуйовдженого
волосся каштанового кольору та темно-сірими очима. Якщо б він не носив контактні лінзи, а окуляри і
одягався не настільки стильно, то був би схожий з нашими так званими «ботаніками».
Ми втрьох навчалися на другому курсі в «Universitat de Barcelona», коротко УБ. Я з Марією на філологів, ну а
Ейд, зрозуміло, на математика.
Повертаючись до пошуку ключового моменту в житті, я перегортаю спогади, немов сторінки колись
улюбленої книги. Мені згадалася перша трагічна глава моєї барселонської історії, що тоді ще не мала жодного
натяку на драму. А навпаки, набувала наївну, казкову, романтичну лінію. Та незабаром зруйнувалася швидше
пісочного замку, що облила приливна хвиля...
Літнє сонце наближалося до заходу, коли я зупинила тітчин «Сіат» біля ганку заміського особняка батьків
Марії в елітарному районі Саррія. Сьогодні на честь її дня народження заплановані розважальні заходи,
розтягнуті на весь вікенд.
6
Я вихором злетіла по сходинках. Я спізнювалася, що було вкрай рідко і моторошно мене дратувало. Тітонька
страждала мігренню. Мені необхідно було дочекатися лікаря, щоб переконатися, що все в порядку, і немає
ніякої загрози для здоров'я моєї улюбленої родички.
Все ще переживаючи з цього приводу, я мимохіть згадувала умовляння і переконання тітки поїхати на вечірку.
Адже вона мріяла видати мене заміж за іспанського хлопця, щоб назавжди утримати в цій країні. І на це у неї
було попереду ще чотири роки – поки я вчуся.
У мого батька були цілком протилежні наміри. До того ж, він недолюблював мою життєрадісну тітку і
неодноразово, досить прозоро натякав: «...зв’яжешся з іспанцем, то доучуватися будеш в кулінарному ліцеї на
батьківщині».
А ось в особі Марії, Тесса знайшла соратника в цій справі і вже рік, вони все підбирали мені «принца». Кожен
раз, підлаштовували якісь «випадкові» зустрічі, знайомства з гідними, на їхню думку, кандидатами.
Але я стійко все це терпіла і не йшла на поводу, насміхаючись над їх спробами. Я палко любила свій будинок,
мріяла про кар'єру вченого філолога і ніякі «принци» мене не приваблювали, навіть якщо вони і були в
буквальному сенсі принцами.
Тільки-но я увійшла в хол будинку Ріверо, як вже летіла назустріч Марі з щасливою посмішкою на
витонченому обличчі, обрамленого світло-золотистими кучерями. Дуже не властиво для дочки графа і графині
Іспанії!
– Як круто, що ти, все ж, вирішила приїхати!– защебетала подруга.
Після того як я щиро привітала її з святом та вручила свій подарунок – виготовлену вручну шкатулку для
прикрас. Примітивно? Але ще чим можна здивувати молоду дочку з сім'ї сучасних аристократів?!
– Чесно кажучи, це тітонька мене переконала, – зізналася я, коли ми під руку попрямували у відведену мені
кімнату. – Але я все ще переживаю...
– Ні, ні! Пам'ятай всі думки приходять в життя рано чи пізно...
– ... тому, я думаю тільки про хороше! – автоматично доповнила я, улюблене повчання Марі.
– Ось-ось! – засміялася вона. – І у мене є для тебе сюрприз!
Я так і знала!
– Дай-но вгадаю – чергове побачення з яким-небудь спадкоємцем графського титулу?
– Ну, вже ні за що! Після того як ти посадила на самого норовистого коня сина барона Альфредо Гальєго. І той,
промчав на ньому галопом милю, мало не посивів у двадцять років, ми з Тессою поставили хрест на цьому!
– Хто ж знав, що він до смерті боїться коней?!– стримуючи посмішку, виправдовувалася я.
– Мила моя, – зітхнула Марі, зупиняючись навпроти дверей в мої покої. – Про це знають всі після того як він
втратив свідомість, коли твій кінь вирішив понюхати його піджак!
Ми разом посміялися і, взявши з мене обіцянку, зібратися якомога швидше, іменинниця втекла до гостей. Я
увійшла в кімнату, яка буде мені належати кілька найближчих днів. Вікенд обіцяв бути чудовим. Того разу
інтуїція підвела мене вперше.
Розділ 2
Це не доля
Свято, влаштоване на честь дня народження коханої і єдиної дочки графа і графині Ріверо був призначений на
сім годин вечора. На початку, планувалися розважальні заходи, такі як стрільба з лука і револьвера, кінні
7
змагання (це і був сюрприз для мене від Марі). А після, виступ дуже популярної іспанської поп-групи «Джо-
бенд», від якого Марія сходила з розуму.
На наступний день, вечірка повинна переміститися на пляж. І все це під прицільним поглядом професійних
фотографів. Деякі фото потрібно буде доправити в кілька видавництв преси. Звіт про подібні заходи
обов'язковий. Загалом, все у кращих традиціях сучасної аристократії.
Я поспіхом привела себе в порядок і глянула на своє відображення у величезному дзеркалі перед тим, як вийти
з кімнати.
Сірі очі з нафарбованими віями, темно-русяве волосся трохи нижче лопаток – я рідко їх завивала або вкладала,
темно-рожева помада і трохи рум'ян – усе як зазвичай. Ось тільки легкий загар від іспанського сонця в новинку
для мене і був дуже до душі. Змінився трохи і мій стиль – я стала більш розбірлива в одязі, воліла натуральні
тканини, пастельні кольори і жіночний крій.
В той вечір я одягла ніжно-лілове плаття в підлогу і взуття на низькому ходу. Довершуючи образ, я бризнула на
себе улюблений аромат від Діор «Міс Діор Шері».
Насправді, моя особистість дуже нудна, за нинішніми мірками сучасності. Подібні думки мене долали в той
час дуже активно. Не збігаю на побачення до хлопців, не показую свій бунтарський дух з приводу відмови
батька купити мені останній моделі «Айфон» або рожевий «BMW».
Так, я жила в достатку і мені мало в чому відмовляють. Просто, я не була шопоголіком, не любила «клубні
тусси» і не гналася за останніми тенденціями в світі техніки, стилю і пафосу. Подруг, як таких, у мене не було,
всі залишились у дитинстві. Зараз просто однокласники, сусіди або партнери по танцям. І всі вони залишилися
в моєму рідному місті, а незабаром – тільки в моїх спогадах.
Раніше, ми мило спілкувалися, іноді зідзвонювалися, були моменти, коли я слухала чергову трагедію любові-
всієї-життя моєї псевдо подруги. Але якось так виходило, що мені довіряли свої секрети частіше, ніж я
розповідала про себе кому-небудь. Напевно, мене вважали еталоном надійності і серйозності. А насправді, я
всього лише не любила плітки, не слухала їх і не поширювала.
От якщо б у мене раптом вирішили взяти інтерв'ю або провести соцопитування присвяченого життю сучасної
молоді, то мені зовсім нема чого було б розповісти. У мене не було хлопця або таємної нерозділеної
закоханості, а також пристрасного томління про якусь мега гламурної штучці.
Загалом, я мріяла стати кимось гідним у цьому житті, любила читати і вчитися, кіно і музику, природу і
прогулянки верхи. Якось так...
Я спустилася у двір особняка близько восьмої вечора.
Святкування було в початковому розпалі і, стоячи на ганку ведучого в сад, я озирнулася в пошуках своєї
компанії. Однокурсники стояли недалеко від одного з наметів зі стравами та напоями. Піднявши поділ своєї
сукні, я спустилася по сходах.
Мою увагу привернули вигуки молодих людей, які вболівали за якесь змагання. Я задивилася в їх бік,
намагаючись на ходу розгледіти, що ж там відбувається, поки не натрапила на когось, сильно зачепивши
плечем.
– Ой!.. Вибачте, я задивилася. Сподіваюся, не сильно штовхнула вас? – на автоматі заторохтіла я, насилу
відриваючи погляд.
Я подивилася на хлопця, одягненого в темно-бежеві джинси і чорну сорочку, якого ледь не збила з ніг.
Але я ніяк не очікувала, що від побаченого, забуду, як дихати на кілька секунд. А продовження своєї мови
вилетіло з моєї голови геть.
8
На мене дивився очима кольору чорного шоколаду незнайомий молодий чоловік з легкою посмішкою на губах.
Ох, який же він гарний! Високий, статний, чорнявий і з надзвичайно милими ямочками на щоках, що
неймовірно вдало виділялися на смуглому обличчі.
Я розгублено закліпала і різко відвела погляд, занадто пізно усвідомивши, що буквально витріщаюсь на нього.
– Ти, певно, дуже азартна? – пролунав його низький, голос з нотками спокуси, що шалено йшов йому.
Я відчула, як щоки починають горіти досі небаченим збентеженням рожевого кольору і вперше в житті забула
всі слова.
– Вибачте, мене чекають! – насилу промовила я і, підхопивши довгу спідницю, безсоромно і ганебно втекла,
борючись з бажанням обернутися.
Я була зачарована його красою. І в той же час, подумки дала собі обіцянку триматися від цієї людини як можна
далі. Він був дуже небезпечний для мене, як і для будь-якої наївної і романтичної дівчини. Такий тип хлопців,
залишають пам'ятні трофеї або позначки на своєму ліжку про підкорених дівочих серцях. У них закохувалися,
сподіваючись, що зможуть бути для них єдиною, але вони не здатні на іншу любов крім як себелюбства. А цей
чоловік міг би стати їхнім вожаком або наставником. Він – хижак, зробила я висновок, трохи отямившись.
Діставшись до своїх друзів, я зраділа їх незнання мого конфузу і постаралася переключити увагу.
***
Теплий вечірній вітер, люто рвав мій одяг і тріпав волосся. Я, в почутті неймовірної ейфорії, мчала галопом
верхи на своїй гнідої кобили до фінішу.
Ще трохи, і ще... і... Ура! Я знову перемогла! Верхова їзда для мене була немов наркотик!
Зупиняючи неймовірно швидку тварину, я підняла її на задні ноги і переможно обернулася до своїх повалених
суперниках.
– І-і-і переможцем знову стала Злата Бронських! – копіюючи стиль Майкла Баффера, оголосив Адріан Еспехо,
виконуючий обов'язки судді в даному змаганні. – Злата, навіщо ж так підступно позбавляти хлопців першості?
До того ж, їм тепер потрібно не одну годину відчищатись від пилу з-під копит твоєї кобили. А може саме це і
завадило їм перемогти?
Зареготав він, та продовжив знущатися над злегка пониклими учасниками перегонів, які мляво, посміхалися,
намагаючись приховати свою досаду.
Гострий язик і норов Адріана мало хто міг терпіти, а мені доставляло чимало задоволення спілкуватися з ним.
Мене забавляли його жарти й іронічні висловлювання, навіть в мою сторону. Уміння посміятися над своїми
вадами, я завжди вважала гідністю.
Йдучи з ним під руку до місця, де на нас чекала Марії з однокурсниками, я з насолодою сміялася над
критикою своїх колишніх суперників на скачках, яку виливав Ейд. Останні події майже очистили мої думки
про красені-незнайомця.
Правда, мене не покидало відчуття, що якщо я подивлюся в натовп гостей, то обов'язково зустрінуся з його
очима. Тому я намагалася не витріщатися по сторонах, відчуваючи на собі чийсь пильний погляд. Це було
схоже на параною.
– Латті, мені потрібна твоя допомога! – змовницьки відвела мене в бік Марія.
– Що я повинна робити?
Марі в пориві обережності озирнулася і дістала з кишені складений в кілька разів аркуш паперу.
9
– Можеш віднести це в бібліотеку і покласти в поезію Вольтера, на третій полиці знизу?
Я швидко сховала в долоні послання. Це не перше подібне прохання подруги, тому я не здивувалася.
– Як же твій батько допустив запрошення Марка сюди?
– Знову впливовість його дядька зіграла свою роль,– закусила губу Марі.
Залицяльник її, був без титульним навіть в перспективі, однак дуже привабливим молодим чоловіком. Але
батькам ж видніше з ким краще спілкуватися їх дітям? Саме в цій впевненості вони оточують нас своєю
задушливою турботою. Один з вічних законів життя всіх часів і звичаїв. Винятком не були наші з Марі родичі.
– Значить, третій знизу? – повторила я і жестом покликала Адріана.
– Вольтер! – посміхаючись, підморгнула мені подруга і повернулася до гостей.
– Знову письмові інтриги нашої штучної блондинки? – подаючи мені руку, запитав він.
– Т-с-с!– зашипіла я, коли ми з ним під руку йшли в бік маєтку. – Взагалі-то, це таємниця!
– Ха! Так ця таємниця нею оспівана в статусах «Фейсбуку»! – він на ходу поставив порожню склянку на тацю
офіціанта.
З легкістю виконавши доручення подруги, я вийшла з бібліотеки. У будинку майже нікого не було, особливо в
цій частині. Книги, на цій вечірці цікавили тільки Марка і Марі, і то не справжнім своїм призначенням.
Адріан стояв до мене спиною, дивлячись у вікно і схрестивши руки позаду.
На вулиці майже стемніло, але ні хто, очевидно через завантаженість, не квапився висвітлювати цей коридор.
У тьмяному світлі я могла розгледіти тільки силует свого супутника. Як я раніше не помічала, що Ейд
настільки високий?!
Я вирішила пожартувати, піддавшись якомусь дитячому пориву. Підкравшись до нього, я встала навшпиньки і
закрила долонями очі.
Але не встигла я задати звичне питання: «Вгадай хто?», як пролунав слабо знайомий низький баритон з
роздратованими нотками:
– Амалія, чорт тебе забирай! Я ж сказав...!
І в ту ж мить, Ейд смикнув головою, скидаючи мої руки. Круто повернувшись до мене обличчям, хапає мене за
плечі і... Завмирає, розуміючи, що сталася помилка.
Від несподіванки я витріщила очі і подивилася на лице чоловіка. І тут-то я впізнала в ньому небезпечного
красеня, на якого налетіла сьогодні і старанно уникала останню годину.
– Я... пробачте!..
Рум'янець ніяковості залив мої щоки. Та що ж це таке?!
Його звужені очі блищали в темряві.
– Здається, я знаю, хто ти, – голос очистився від роздратування і знайшов, ті самі, нотки спокуси, що так
тривожили мене. – Ти та крута наїзниця, яка ледь не збила мене з ніг!
Він усе ще стискав мої плечі. Чому?
– Я прийняла вас за іншого хлопця, – пробелькотіла я, відчайдушно намагаючись взяти себе в руки.
10
Його очі ще сильніше звузилися, а руки – стиснулися.
– Тобто, у тебе тут побачення? – трохи загрозливо спитав він.
– Н-ні, – мотнула я головою, поступово приходячи в себе. – Мене тут чекав друг.
Я виправдовуюся?! І чому звертаюся до нього на «ви»?!
– Добре, – він різко розтиснув руки, і я відсахнулася від нього. – Я теж взяв тебе за іншу дівчину.
– Так це у тебе тут побачення? – раптом ляпнула я.
О, навіщо?!
– Якраз навпаки, – криво посміхнувся він, блиснувши білими зубами і ямочками на вилицях.
– Мені вже час! – відчувши новий приплив збентеження і симпатії до цього хлопця, я заквапилася, абсолютно
нехтуючи усіма правилами пристойності.
