Текст книги "Злата (СИ)"
Автор книги: Юлия Ларосса
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 17 страниц)
Нічого хорошого від цього чекати не варто.
– Сеньйорита Бронських, – звернулася декан, нарешті, до мене, відкладаючи в сторону свої справи. – Як ваші
успіхи?
Я грюкнула віями, дивлячись на сеньйору Морено. Як викладача я її дуже поважала й майже обожнювала.
– Я...е... зараз працюю над проектом професора Агірре...
– Чудово, – перебила вона мене. – А як, щодо справ поза навчального процесу?
– Я не зовсім розумію... – чесно промимрила я.
Декан зітхнула і відкинулася на спинку стільця, знявши окуляри і зупинивши на моєму обличчі свій надто
проникливий погляд.
– Ви знаєте, сьогодні ви мене засмутили.
Передчуття біди охопило мене.
– Я намагаюся ретельно берегти свою увагу від пліток. Але, на жаль, деякі все ж вимагають мого втручання.
Так було з історією, в якій брали ви участь й один з кращих студентів нашого університету Маркус Торо. Я
повинна запитати вас: чи правда те, що між ним та молодшим сином герцога Ескаланта сталася бійка через
вас?
Винувато опустивши погляд, я хрипнула:
– Так.
Важкий подих декана порушив паузу.
– Минулої п'ятниці вас бачили не тільки студенти, але й викладачі у вельми компрометуючій й недвозначній
ситуації з участю того ж Віктора Ескаланта. Я бачу, ви розумієте, про що йде мова і ваша відповідь така ж?
118
– Вірно.
– Знаєте, що спільного в цих непривабливих моментах?
– Ні, – не в силах відірвати погляд від відблисків сонця на її столі, казала я.
– Вони відбувалися на території нашого навчального закладу. Одного з кращих в Європі, найдавнішого в країні
і з кришталево-чистою репутацією.
Повисла пауза, що майже здавила мене напругою.
– Мене виключають? – втерши сльози, прошепотіла я, не дочекавшись продовження.
– Ні, сеньйорита Бронських.
Я різко підвела погляд на декана.
– Ваше особисте життя не стосується ні викладачів, ні студентів. Але за умови, що воно проходить поза
стінами нашого закладу. Зрозуміло, ваша успішність у навчальному процесі не повинна жодним чином бути
порушена, – декан зробила паузу, не перестаючи тиснути на мене силою свого проникливого погляду. – Ви
мені подобаєтесь, Злата. Ви дуже перспективна студентка. Подібних вам, ми просимо залишитися й після
отримання диплома, але вже в якості викладача.
– Спасибі...– ошелешено пробелькотіла я.
Для мене це була найкраща похвала в житті.
– Сподіваюся, ми з вами узгодили цей неприємний нюанс?
– Абсолютно.
– Тоді повертайтеся в аудиторію.
Не в силах повірити, що змогла витримати настільки важку розмову з не менш складним співрозмовником, я
вилетіла з дверей деканату. Кілька разів вдихнула й видихнула повітря. Звичайно, дуже приємно було чути
подібні слова з вуст такої людини. Навіть після натяків на мою розгульну репутацію. От негідник Маркус!
Я йшла по стародавнім і пустельним коридорам, не перестаючи бурмотіти собі під ніс лайливу лексику.
Проходячи повз організованою Адріаном виставки історичних пам'яток з часів існування університету, я
ковзнула поглядом по експонатах за склом. Адже десь серед фотографій минулих випусків є й Віктор.
Не втримавшись, я швидко пробігла очима по зображенню осіб колишніх студентів. Ну, звичайно! Де ж йому
бути, як не на фотографії студентської футбольної команди. Ось він тримає кубок університету з якимось
хлопцем. Чорне й вологе від поту волосся розсипалося по лобі, білозуба посмішка з ямочками на щоках та
палаючий погляд. Ах, чорт візьми!..
Озирнувшись по сторонах, я швидко клацнула камерою мобільного, закарбувавши собі на пам'ять зображення
тріумфуючого Ескаланта.
Тепер на заняттях мені буде набагато веселіше. Розглядаючи фото, що вийшло, я пішла далі.
Розділ 28
День третій. Моя кімната
Я затрималася в бібліотеці, щоб допрацювати до ідеалу свій проект. Віктор пообіцяв мене забрати з
університету, тому я чекала його, вносячи у вже завершену роботу додаткові матеріали.
119
Ну, ось він уже чекав мене на парковці перед центральним входом в УБ. Перевіривши свій зовнішній вигляд, я
поспішала на зустріч до Віктора.
Він очікував на мене у своїй улюбленій позі.
– Ти такий офіційний!– наближаючись до нього, мовила я, захоплено дивлячись на Ескаланта у темно-сірому
костюмі та чорній краватці.
Його губи розтяглися в ніжну усмішку, і він простягнув до мене руки:
– Не подобаюся?
– Навпаки, – ніяковіючи, тихо сказала я. – Навіть занадто.
Я побачила знайому зміну в ньому. Голос зашкалював спокусливими нотками, очі стали ще темнішими й
посмішка зійшла з його чуттєвих губ. Але тільки він схилився до мене, я відвернулася та зробила крок назад.
– Не тут. У мене можуть бути проблеми з-за моєї поведінки.
– Не зрозумів? – похмуро насупив брови Віктор.
– Я по дорозі розповім.
У міру нашого наближення до будинку тітки, мій переказ розмови з деканом Марино, підходив до кінця.
– Я поговорю з цим університетським прищем! – стукнув кулаком по керму Віктор.
– Ну і додаси мені проблем. Не варто знову підливати масло у вогонь! Це породить нові розмови, а гірше буде
тільки мені.
– Але я не можу залишити його безкарним! Як уявлю, що він... – Віктор, намагаючись вгамувати свою лють,
голосно видихнув, прикривши очі
– Гей... – я торкнулася його м'якого волосся на скроні. – Хочеш зайти? Тітки немає вдома...
Прийом по відволіканню уваги від Маркуса спрацювала. Його очі враз засяяли, а на губах заграла усмішка
Дон Жуана.
І ось ми вже входимо в будинок тітки, тримаючись за руки.
– Отже,– діловито простягнув Ескалант, повільно проходячи по моїй кімнаті. – Апартаменти Злати Бронських!
Тут ти спиш... Дуже миле ліжечко!
– Спасибі, йому приємно! – посміхнулася я, немов збоку дивлячись на свою кімнату.
Чисто прованський стиль. Все в пастельних тонах з бежево-персиковими відтінками. Ліжко, туалетний столик,
велике вікно з квітковими шторами, поруч маленький диванчик з безліччю подушок і моя навчальна зона: стіл
з ноутбуком, принтером, книгами та конспектами.
– Тут ти читаєш... Робиш уроки... Тут твій гардероб... Ага! А в цьому комоді ти зберігаєш свою білизну? – він
потягнувся до верхнього ящика.
– Е-е-е, не треба тобі туди заглядати!
Через секунду я вже стояла між Віктором і своєю схованкою жіночих штучок.
– Як я вгадав! Круто? – криво посміхнувся він.
– Як завжди.
120
Віктор провів долонею по моєму волоссю, пропускаючи пасма крізь пальці.
– А як, щодо приват-показу?
– Що ти маєш на увазі?
Ескалант наблизився до мене в щільну, перевтілюючись у свою звичну роль спокусника.
– Ну-у-у, влаштуєш мені демонстрацію своєї білизни. Легкий стриптиз.
Віктор, ледь торкаючись мене, провів пальцем, немов креслив невидиму лінію від моїх губ, шиї, торкнувся
трикутного вирізу мого реглана на грудях і зупинився на животі.
Різко підняв очі до мого обличчя, він додав:
– Але тільки коли ми перейдемо на новий рівень.
А я, замислювалася про «новий рівень» тепер все частіше...
Облизавши пересохлі губи, я спробувала привести свої почуття у нормальний стан. Хоч це було на грані
фантастики, коли поруч знаходився цей хлопець з очима кольору шоколаду.
– Я подумаю, – хрипнула я.
Ескалант підштовхнув мене зробити кілька кроків назад, поки я не відчула край свого ліжка. Під його
натиском опустилася на нього.
Віктор навис наді мною. Знайоме гіпнотичне безсилля опанувало мою свідомість і я, подавшись його натиску,
лягла на спину поперек свого ліжка. Ескалант уперся на свої руки.
– Попустуємо? – шепнув він, схиляючись до мене все ближче.
– Якщо тільки трішечки... – пробурмотіла я, вже поринаючи в передчуття насолоди від його поцілунків.
Посмішка досвідченого спокусника розтягла його губи. Віктор поцілував мене, спочатку ніжно, потім, немов
набираючи обертів на рівні пристрасності, все сильніше і сильніше опановуючи мої губи. Цілуючи його у
відповідь, я пригорнулася до нього, обійнявши за шию й насолоджуючись його ласками, ароматом, що
походить від Ескаланта...
Він забрав мої руки від себе й утримував їх, біля моєї голови. Перервавши наш запаморочливий поцілунок, він
почав цілувати мою шию і наблизившись до вуха, прошепотів:
– Хочу, щоб кожен раз лягаючи на цю постіль, ти згадувала мене...
Так і буде. Я була в цьому впевнена. Його присутність у цій кімнаті та ласки на моєму ліжку, змінили моє
оточення назавжди. Тепер асоціація з ним буде мене переслідувати. Але як же приємне було це
переслідування!..
Він підняв мій реглан, оголюючи живіт і не спускаючи з мене очей, спустився нижче. Його ніжні губи стали
торкатися моєї шкіри, яка тут же покрилася мурашками. Він оголював мене все вище й вище, одночасно
покриваючи поцілунками.
– Ти ідеальна, крихітко... – з легкою хрипотою прошепотів він, цілуючи мої груди в білому ліфчику, що важко
здималися.
Не знаю, як би далеко я могла дозволити зайти Ескаланту в його «пустощах», якби не задзвонив мій
мобільний.
121
Моя свідомість вмить повернулася до мене, коли я почула мелодію дзвінка – це був рідкісний випадок, коли зі
мною хотів поговорити мій батько поза покладеного терміну.
– Я повинна відповісти! – різко вивільнилася я й кинулася до телефону.
Під пильним та незадоволеним поглядом Ескаланта, я спробувала врегулювати своє дихання й натиснула на
кнопку «відповісти»
– Так, тату! – стримано відповіла я.
– Привіт, дочка! – пролунав втомлений, але звично діловий голос батька. – Як справи?
– Все в порядку. Звіт по карті я скину сьогодні, вибач за затримку. Почалося навчання і я трохи завантажена.
Я відчувала на собі погляд Віктора.
– Добре. В університеті все в порядку? Як Тесса?
– Усі як завжди.
Голос батька був незвично напружений.
– Як дома? – запитала я.
Я почула важкий подих батька. Моя підозра посилилася.
– Важко. Але, нічого серйозного. Радий, що у тебе все в нормі. Чекаю звіт сьогодні. Тітці привіт. До побачення,
дочка.
– Бувай, тату. . – але мені у вухо вже лунали гудки.
Я зітхнула. Незрозуміла образа накотила на мене, я проковтнула клубок сліз. Так було завжди, після чергового
батьківського дзвінка.
– Злата? – покликав мене Віктор, і я відчула спиною його наближення.
– Пробач, – не обертаючись, мовила я, намагаючись взяти себе в руки. – Мені необхідно було відповісти.
– Я все розумію. Тобі не потрібно вибачатися.
Проморгав раптові сльози, я крадькома змахнула все ж одну, що ковзнула по щоці й повернулася до нього, з
чимось подібним до усмішки.
– Ви з батьком не дуже-то близькі, вірно? – обережно запитав Ескалант, погладивши мене по обличчю.
– Вірно, – видихнула я.
Віктор сів на мій диванчик та притягнув мене до себе на коліна.
– А що за звіти ти йому надсилаєш?
– На що я витрачаю гроші.
Він відкинув пасмо мого волосся за плече.
– Ти через мене не встигла його доробити? – здогадався Віктор.
Я кивнула головою.
– Але про мене ти йому не казала? – обережно запитав він.
122
– Ні, звичайно! – побачивши, що він спохмурнів, я схаменулася. – Причина не в тобі... Просто, він би не
дозволив... нам зустрічатися. Він не хоче, щоб мене щось пов'язувало з Іспанією, крім тітки та навчання. На
відміну, від самої тітки.
Я усміхнулася.
– Чому?
Пересмикнувши плечима, я уникала погляду Віктора.
– Тому ти не з ким не зустрічалася? – здогадався той.
– Так. Він поставив мені умову. Інакше він забере мене додому.
– А чому зі мною стала?
Я закусила губи, ніяковіючи.
– Не встояла.
Ескалант повернув моє обличчя до себе й чекав, коли я подивлюся на нього.
– Як же я радий цьому! – з задоволеною посмішкою зізнався він. – Але все ж батькові доведеться сказати.
Інакше він може дізнатися про це з преси.
– Він не читає світську хроніку.
Віктор насупив брови й перестав усміхатися. Неймовірно, він наполягає, щоб я розповіла про наших
відносини своєму батькові!
– Тато може розсердитися і відвезти мене...
– Латті, – перебив він мене та зловив мій погляд. – Я не дозволю йому. Тепер, ти моя.
У мене навіть голова закрутилася від цього тону.
– Добре. Я розповім батькові, як випаде нагода.
Він кивнув. Настала пауза. Я не могла викинути з голови підозрілий настрій батька.
– Чому у вас такі стосунки? – порушив мої роздуми Ескалант.
Я знову відчула, що наближається клубок сліз і образи. Це була болюча тема для мене.
– Просто він один з тих батьків, які не люблять своїх дітей.
Це було важко сказати вголос.
– Так було завжди?
– Ні, здається... Коли була жива мама, ми частіше спілкувалися. Іноді, навіть весело було! – я не встигла
змахнути сльозу і вона впала на мої складені руки. – Мама була тією ниточкою, яка пов'язувала нас. А коли її
не стало, він став зовсім чужим. Часом мені здавалося, що він мене звинувачує у її смерті...
– Латті, – ніжний голос Віктора, прорвав мною стримувану стіну сліз, і вони ринули потоком. – Крихітко...
Ескалант обійняв мене, погладжуючи по спині й руках.
– Коли я був хлопчиськом, у мене була найбільш часта дитяча мрія – мати цуценя, – заговорив Віктор. – І
одного разу, на мій восьмий день народження, батьки мені подарували маленького лабрадора. Моєму щастю не
було меж! Я назвав його Чаком і проводив з ним весь вільний час...
123
Я усміхнулася, уявивши красивого чорнявого хлопчика, з ямочками на щічках й чорними густими віями
обрамляють величезні темні очі.
– ... Особливо я любив грати з ним на одній з найкрасивішій в світі галявині, недалеко від будинку. Це було
наше таємне місце з Себастьяном і Чаком. Ми тікали туди нишком з уроків, зберігали свої скарби, літали на
велосипедах... Чак прожив півтора року, а потім помер. Для мене це було страшним ударом. Дуже сумував. Але
більшу біль мені завдавали нагадування про мого друга: його нашийник, м'яч, який він любив гризти й навіть
місця, де ми часто грали. У тому числі й та полянка. І знаєш, що я зробив?
– Що? – з почуттям жалю запитала я, піднявши до нього обличчя.
Ескалант дивився вдалину, поринувши у спогади та погладжуючи мою руку.
– Я позбувся від усіх тих речей. І навіть перестав бувати в місцях, які асоціювалися в мене з Чаком. Так мені
було легше пережити цю втрату.
– Мені дуже шкода... – прошепотіла я, поклавши голову назад йому на груди.
– Батько дуже любить тебе, – як мораль своєї історії, підсумував Віктор. – Просто кожен раз, коли він дивиться
на твоє обличчя або чує твій голос, він згадує твою маму, свою дружину. А це дуже важко. Він вибрав не той
спосіб боротьби зі своїм болем, як і я колись. Не можна відмовлятися від тебе. Він зрозуміє це, ось побачиш.
Зворушена його підтримкою, я піддалася спокусі і поцілувала, на хвилинку торкнувшись хвилюючих мене губ.
– Спасибі, – прошепотіла я, обіймаючи Віктора.
– Не за що, крихітко.
Ми обіймали один одного, насолоджуючись цим.
– Мені пора, Латті, – тяжко зітхнув Ескалант. – Купа роботи чекає на мене. Проводиш?
Розділ 29
День шостий. Штучність
У Віктора з'явилося дуже багато турбот з новою посадою, а відповідальність зашкалювала. Але все ж він
знаходив час, щоб зателефонувати або написати мені повідомлення. Це було дуже приємно для мене й нове
для нього,в чому він зізнався.
Я не відчувала землі під ногами. Постійно посміхалася, навіть на парах. Зміна не пройшла непоміченою для
оточуючих.
Адріан був як завжди скептичний. Постійно нагадував мені про колишні пригоди Віктора, розповідав про його
«попередніх подружок на одну зустріч», навіть кидав посилання на їхні сторінки в соцмережах.
Мене це страшенно виводило з себе, і ми сварилися. На допомогу приходив оптимізм Марії.
Вона замріяно зітхала, голосячи, коли ж зустріне своє щастя зі зростом не менше ста вісімдесяти сантиметрів,
ну і... ще якимись іншими достоїнствами.
Тітонька була нейтралітетом. Вона раділа за мене, але все ж деколи прослизали попереджувальні фрази або
стурбовані погляди.
Університетські пліткарі копалися в моїй біографії. Відносини з Віктором Ескалантом зробили мене надто
популярною. Навіть розмови про пригоди й переваги Маркуса відійшли на другий план.
124
До речі, Віктор все ж поговорив з ним. Коли і як, я так й не дізналася. Одного разу, самий стильний хлопець
нашого університету підійшов до мене, коли я сиділа на перерві в дворику з Ейдом і Марі. Намагаючись
говорити якомога голосніше, він попросив у мене пробачення та залучив ще більше уваги до мене.
Проковтнувши шматочок шоколадного маффіна, який відкусила перед його появою, я видавила з себе
примирливу фразу. Збентежені ми з Марі й незворушний Ейд дивилися, як король всього університету
видаляється з високо піднятою головою.
Здогадавшись хто вплинув на нього, я написала Віктору питанням, що ж він зробив. Через хвилину Ескалант
надіслав відповідь: «Я сказав йому, що ти – моя».
Моє невдоволення з приводу порушеної обіцянки Віктора не встрявати в наші університетські конфлікти
вмить зникло. І я розпливлася в зворушеній посмішці, відчувши себе зацукрованим медом, який повільно
становиться рідким на водяній бані.
Після опублікованій низці наших з Віктором фото, на мою сторінку у «Фейсбуці» стали зсипатися загрози від
збожеволілих прихованих та явних фанатів мого хлопця. Мене, людину звиклу до скромності та
непопулярності, це дуже турбувало. Особливо, коли я все же читала деякі повідомлення. Довго не думаючи, я
переадресувала всі надіслані мені загрози на електронну адресу Ескаланта підписавши: «Це ціна за
задоволення бути з тобою». А потім обмежила доступ до своєї сторінки. Принаймні, там мене вони дістати
вже не могли.
Ось від студентів я так просто захиститися не могла. Я ловила на собі погляди, обривки фраз долинали до моїх
вух. Може, звичайно, говорили не про мене і все це плід фантазії. Так буває, коли надто гостро сприймаються
пересуди оточуючих.
Не дивлячись на домовленість з місцевою пресою, мене все ж дошкуляли й журналісти. Віктор, сказав, що
довго це тривати не буде, просто необхідно дотримувати звітність.
Батькові я так й не зважилася сказати. Частково, я боялася. Що в гніві він забере мене з Іспанії. А також, через
загострену політичну обстановку в моїй рідній країні. Я простежила новини, написала про свої переживання
батьку. Але він відмахнувся від мене. Як завжди.
***
Середина вересня радувала нас теплими днями та ясним небом. Хоча зрідка видавалися дощові дні. Саме
таким занадто вологим і був ранок четверга.
Кутаючись у затишний білий кардиган, я вийшла з авто Марі. Подруга запропонувала мені руку й місце під
широким укриттям її стильної парасольки з колекції Діор. Так ми влилися в потік студентів, що прямує до
центрального входу в наш гуманітарний кампус.
– Я все ж сумніваюся, чи варто мені йти не готовою до професора Перальте! – невдоволено бурчала Марія.
– Треба було не відволікатися на Ксав'єра, а вчити «Теорію перекладів»! – усміхнулася я.
– Ха! Я ж не ти. Як так можна – одночасно і вчити, і базікати з Ескалантом.
– Ми вчора не розмовляли зовсім, – засумувала я.
І це була правда. Ми не бачилися вже два дні. Тільки зідзвонювалися й переписувалися.
Мій телефон завібрував, але я не ризикнула відповідати під дощем. Ми вже були майже біля входу, коли я
почула знайомий клаксон й обернулася. Моє серце підскочило, коли я побачила червону «Де Томазо».
– Дивіться-но, – з'єхидничала Марія, простеживши за моїм поглядом. – І кого ж вона вибере: зануду професора
або хлопця на червоному спорткарі?
125
– Я зараз! – я проігнорувала зауваження подруги і, відібравши у неї парасольку, попрямувала до Ескаланта.
– Довго ж ти думала! – почула я невдоволення подруги.
Але всі мої думки були зайняті Віктором, який вже вийшов з автомобіля й мокнув під дощем.
Може щось сталося? Перебирала я в голові всі можливі обставини, що змусили його з'явитися тут так раптово.
Я підійшла до Ескаланта, як завжди, ідеального – у коричневій сорочці і чорному костюмі.
– Привіт! Щось трапилося? – стурбовано вдивлялась я в його шоколадні очі.
– Так, – серйозно мовив він. – Я скучив.
Я полегшено посміхнулася. Ця чоловік зачіпав струни мого серця та створював мелодію.
– Це дуже мило, але мені вже час на заняття... – я швидко озирнулась й коротко поцілувала його в губи.
Віктор у раз пожвавився і утримав мене, обійнявши за талію.
– Тоді я вкраду тебе! – шепнув він мені в губи, поцілувавши у відповідь.
Відчуваючи, що зараз погоджуся, я насилу відхилилася від нього.
– Вікторе, ми порушуємо правила!– намагалася повернути його до розсудливості. – Ти, до речі, теж
запізнюєшся на роботу.
– У мене вільний графік.
Він продовжував тягнутися до мене.
– Значить, тобі пощастило – у тебе не будуть віднімати бали за запізнення! – ухиляючись від його губ, я
отримала поцілунок в скроню.
– Побачимося сьогодні? – неохоче відпускаючи мене, запитав він.
Я посміхнулася:
– Я подзвоню.
– Буду чекати, крихітко! – спокушаючи мене темним поглядом, мовив Віктор.
І я швидким кроком попрямувала на лекцію, що вже почалась.
Даремно я намагалася зосередитись на навчанні. Всі мої думки були про гарячого Віктора Ескаланта. Все
частіше й частіше, я замислювалася про наступний крок у наших стосунках. І з кожним разом я все більше
переконувалася у своїй готовності зробити його.
Опинившись вдома, я швидко приготувала всі домашні завдання на завтра й стала готуватися до побачення з
Віктором.
Одягнувши одну зі своїх улюблених суконь – бежеву й мереживну. Накинувши зверху коротку джинсову
куртку й розпустивши волосся, я вийшла на зустріч до Ескаланта.
Його погляд змушував мене палати зсередини. Хіба це можливо? І хіба може хтось більше подобатися мені,
чим цей чоловік? Серце підказувало мені, що щось подібне можна випробувати лише раз в житті і лише до
одної людини. У моєму випадку – це був гарний хлопець з очима кольору чорного шоколаду.
Ескалант, одягнений у молочного кольору светр і коричневі джинси, виглядав, як тільки що ожила фотографія
з модного журналу.
126
Кілька миттєвостей, ми просто дивилися один на одного, стискаючи руки.
– Ти красива! – видихнув він.
Тільки один його голос можна закохатися...
– Але не так як ти, – я почервоніла.
На його обличчя, раптово лягла тінь. Він засумував. Торкнувшись мого обличчя, Віктор стримано поцілував
мене в губи.
– Це лише моя обкладинка. Всередині я не такий...
Я задумалася над його дивними словами, поки ми їхали в кав'ярню. Дощ припинився, з-за хмаринок виповзло
ліниве вечірнє сонечко.
Я насолоджувалася цією ситуацією. Відкинувшись на спинку свого сидіння, я дивилася на точений профіль
Віктора, який так невимушено вів автомобіль. Він був дуже сексуальним в цей момент. . Хоча, коли було
інакше?..
Зазвучала пісня «Bad» Майкла Джексона і я посміхнулася.
– Що, крихітко? – помітив він, відволікаючись від дороги.
Моя посмішка стала ширше:
– Ця пісня нагадує мені тебе.
– Правда? – здивувався Віктор, зупиняючи машину і повертаючись до мене. – Так значить, я поганий?
– Ну-у-у, в якійсь мірі, так! – я насолоджувалася його поглядом. – Я навіть її на твій дзвінок поставила.
Віктор звузив очі і схилився до мене.
– «Who's bad?» – з легкою хрипотою в голосі промовив він під пісню.
Ніби підтверджуючи той імідж, про який співав поп-король, він притягнув моє обличчя до себе і зухвало
поцілував.
Сидячи в затишному кафе на березі моря, ми насолоджувалися товариством один одного і прекрасним
заходом. Він ніжно тримав мої долоньки, погладжуючи їх пальцями, іноді торкався до них губами.
Віктор якось загадково подивився на мене, зробивши паузу.
– У мене невеликий сюрприз для тебе! – трохи зніяковівши, мовив він, і поліз у задню кишеню джинсів.
– Віктор Ескалант ніяковіє? – пожартувала я.
– Все ніяк не звикну до цього почуття, – зізнався він і поклав переді мною чорну оксамитову скриньку.– Це для
тебе.
Мені було дуже ніяково. Повільно потягнувшись до коробочці, я відкрила її. У променях призахідного сонця
поблискували золоті сережки прикрашені розсипом каміння. Вони були прекрасні...
– О, які вони гарні! – прошепотіла я, провівши пальцем по їх округлому рельєфу.
– Проїжджав повз ювелірного і не встояв,– зізнався Ескалант.– Вони схожі на тебе.
– На мене? – здивувалася я, піднявши очі на незвичного Віктора.
Він скуйовдив пальцями волосся.
127
– Ну так, – кинув він на мене свій погляд. – Я тебе бачу. Витонченою, сяючою, без награних почуттів...
Я була настільки зворушена його словами, адже вони були набагато цінніше, ніж подаровані прикраси.
– Це... – я не відразу знайшлася, що сказати у відповідь. – Спасибі...
Коли зовсім стемніло, він повіз мене до себе додому. Там мене чекав ще один сюрприз, пообіцяв Віктор.
Поїздка в ліфті, була традиційно використана з користю – ми цілувалися. Але ми приїхали не на його поверх, з
подивом зауважила я. А коли стали підніматися вгору по сходах, я здогадалася, що ми йдемо на дах.
– Я хотів тебе запросити в один з кінотеатрів, – посміхався мені Віктор, відкриваючи переді мною, крайню
двері цієї висотки в дванадцять поверхів. – Але вже не сезон, тому я влаштував кіносеанс, тільки для нас двох.
Моя щелепа мимоволі відвисла, коли я ступила на дах будинку. Скрізь горіли свічки, величезний телевізор
стояв біля одного з краю покрівлі, біля нього – великий диван з купою подушок і столик з попкорном і
напоями. А оточував всю цю романтику вид нічний Барселони – вогні, лінія горизонту з вузькою смугою моря
і червоного, майже згаслого заходу. .
– Віктор... – видихнула я, – у мене немає слів.
Він підійшов зі спини і поклав руки мені на плечі:
– Сподіваюся, з-за того, що тобі подобатися? – прошепотів він, цілуючи мене в волосся.
Я обернулася до нього і, вставши навшпиньки, поцілувала його губи. Ескалант застогнав і з силою притиснув
мене до себе, повертаючи поцілунок.
– Я думала, ти... іншого! – прошепотіла я, купаючись пальцями в його волоссі.
– Ти робиш мене краще, – серйозно сказав він, дивлячись на мене очима, що в вечірньому світлі здавалися
зовсім чорними. – Я тільки намагаюся бути гідним тебе.
– Чому ж ти вважаєш, що тобі потрібно старатися? – щиро дивувалася я.
Він торкнувся моїх губ легким поцілунком і посміхнувся:
– Приступимо до перегляду?
– А що за фільм?
Ми влаштувалися на дивані. Я напівлежала в обіймах Віктора, під теплим пледом. Він годував мене
попкорном, а я поїла його колою. Ми дивилися чуттєве кіно «Вікі. Христина. Барселона». Я вдихала одного
аромат парфуму Віктора, насолоджуватися яким тепер могла собі дозволити. Напевно, в той вечір, я відчувала
себе по-справжньому щасливою.
Ну і, звичайно ж, ми цілувалися. Багато-багато. Мені подобалася його реакція на мої дотики. Коли наші
поцілунки підходили до майже незворотної межі, він сам зупинявся. Я бачила, як він тремтів, відчувала його
важке і часте дихання, чула прискорене серцебиття...
– З кожним разом мені все важче зупинитися, – пробурмотів він, мені в губи.
Я дивилася на його гарне обличчя і зізналася сама собі, що мені зовсім не хочеться, щоб він робив це. Хіба
можливі сильніше почуття, ніж ті, що викликає в мені Віктор Ескалант?..
– Дай мені ще трохи часу, – прошепотіла я, проводячи пальцем по його нижній губі. – Я вже майже готова.
Глава 30
День восьмий. Бійка
128
Подарунок Віктора я одягла у той же вечір і не знімала з тієї пори. Звичайно ж, помітили всі! Вислухавши купу
комплементів з жіночої сторони моїх близьких людей, я не здивувалася байдужою реакції Адріана. Це було не
варте його уваги.
Він був затятим фанатом серії книг про Шерлока Холмса і прихованим любителем екранізації ВВС «Шерлок».
Він вважав, що його мозок, чертоги, в якому все по поличках. І не варто забивати ці полички не потрібною і
корисною не для нього інформацією. Ні, звичайно, він не був консультантом місцевої поліції. Адріан був
студентом, який все ще шукав свій майбутній життєвий шлях.
У суботній вечір ми з Віктором вирушили в один з найкрутіших клубів Барселони «Sutton Club». Це найбільш
улюблений заклад Марі і Ейда, тому я ні разу там не була. А таким воно було з-за своєї репутації – самого
популярного і престижного клубу. Його відвідувачі – найкрасивіші, гламурні і успішні жителі, і гості міста. В
такому клубі відчуваєш свою ущербність.
Звичайно ж, цього друзі не визнавали. Це лише мої здогади про їх неприязнь. Вони говорили, що там, окрім
найсуворішого фейс-контролю зовні і стомлюючого пафосу всередині – нічого цікавого немає. Навіщо стояти
в черзі, в надії потрапити у цей клуб, адже зв'язками і впливом на охорону не натиснути, якщо можна
потанцювати на більш доступному танцполі? Так як я була не особливо затята прихильниця такого виду
відпочинку, мені було абсолютно все одно, куди мене ведуть мої друзі.
На цей раз Марі і Адріан відмовилися від пропозиції піти в «Sutton Club». Хоча, у мене були підозри, що
подруга дуже хотіла потрапити туди. Але, принципи виявилися сильніше бажання танцювати. Тому ми з
Віктором вирушили туди в компанії Ксав’єра і Хоакіна.
Я особливо ретельно вбралася. Хоча на зустріч з ним, я завжди так робила. Простудіювавши мережу Інтернет,
я дізналася, що дуже суворі охоронці відмовляють у проході не тільки нетверезим, агресивним гостя, але і ще,
якщо вони, на їх думку, одягнені не стильно.
Звичайно, я не могла дозволити собі купити сукню від Дольче або Шанель. Тому, довелося задовольнятися...
підробками. Але про це тс-с-с!
Вибрала я сукню-бюстьє з відкритими плечима, кольору слонової кістки, чудово йшло до мого золотистого
засмаги. Один мінус все ж таки був – вже дуже вузька і коротка було платтячко. Але того вимагав даний
випадок вилазки в гламурний світ. Каблуки, клатч в тон, і волосся, укладене в легкі локони на одну строну, що
доходили мені до талії.
Віктор заїхав за мною на «Де Томазо», близько одинадцятої вечора. Його біла сорочка була розстебнута на
кілька верхніх гудзиків. Підсукані рукава відкривали засмаглі передпліччя і шкіряний ремінець елегантних
наручних годин. Чорні штани на довгих струнких ногах і чорні туфлі довершували його образ. Як же просто,
але до чого ж надзвичайно!
З погляду, я зрозуміла, що він в захваті від мого вбрання. Очі горіли, руки занадто сильно мене стиснули, а
губи довше затрималися на моїй вилиці – тітонька була на своєму звичному спостережному пункті – біля вікна.
– Ти супер, крихітко! – прошепотів він мені на вухо, відкриваючи дверцята автомобіля переді мною.
Ми запізнилися до призначеного часу зустрічі біля входу. Про що повідомляли численні дзвінки від його
друзів, поки ми цілувалися в машині за рогом, поряд з клубом. Але відсторонитися один від одного вимагало
чимало наших сил...
Нарешті, ми вийшли з автомобіля, і Віктор кинув ключі паркувальникові. Взявши мене за руку, він провів повз
черги охочих потрапити в клуб, які дивились заздрісними поглядами. Охорона, яку я побоювалася в глибині
душі, з поклоном відчинила перед нами двері, що веде в «Sutton Club».
Я посміхнулася тієї легкості, з якою ми зробили це. Адже в голові у мене були ганебні картини, як сек'юріті
відмовляється мене пропускати через мій відстійній зовнішній вигляд.
129
Віктор обійняв мене за талію, оглядаючи залу в пошуках, очевидно, друзів. Через мить ми попрямували,
