Текст книги "Аукціон"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 22 страниц)

Степанов зиркнув на мовчазного Розена – далеко йому до Ціцерона – і спитав:

– Ви чомусь зв’язуєте своє бажання взяти участь у тому ділі, яке роблять мої друзі на Заході, з проханням допомогти вам тут у вашому бізнесі?

Обличчя Розена лишилося незворушним, тільки маленькі долоньки стрімко злетіли над головою.

– Ах, при чому тут моє почуття вдячності й бізнес?! Я сказав Паші, що хочу взяти участь у поверненні до Росії викраденого гітлерівцями зразу ж, як тільки прочитав про це! Ніякого зв’язку з бізнесом, просто треба вміти віддавати борги!

Паша всміхнувся.

– Є зв’язок, Йосифе Львовичу, не гнівіть бога, є.

– Дякую, – сказав Степанов. – Оце вже серйозна розмова. Якщо не заперечуєте, поїдемо до мене після обіду, подзвонимо в Цюріх, Ростопчину, він фінансова пружина цього діла, без нього навряд чи вийшло б щось, домовитесь про зустріч… Можете полетіти звідси додому через Цюріх?

– Звичайно, – відповів Розен. – Післязавтра – п’ятниця. Банки ще відкриті. Мені буде дуже цікаво познайомитися з містером Ростопчиним. Не скажу, що в мене є зайві гроші, але я готовий витратитись – не з прибутків компанії, а віддати свої кревні, – бо відчуваю душевну потребу бути разом з вами і вашими друзями, містер Степанов.

Цюріх дали досить швидко, тому що Степанов подзвонив старшій на міжнародну станцію і пояснив, у чому справа; Ростопчин був у офісі; голос сумний, якийсь надломлений; що сталося, запитав Степанов, у тебе неприємності?

– У нас неприємності, – уточнив Ростопчин. – У тебе, у мене, у нас. Ти повинен прилетіти до мене в Цюріх завтра ж!

– Що сталося?

– Мені дуже шкода пана Золле. Він у жахливому стані, але не каже толком, що скоїлося. Здається, скрутно з грошима. Я просив його сюди приїхати, він не хоче, запропонував йому прилетіти в Лондон, восьмого, до нас з тобою, він погодився… Але найжахливіше те, що Ліфар післязавтра вирішує долю листів Пушкіна і віршів Лермонтова. Я не впевнений, що він зробить це правильно. Потрібна твоя допомога, тому, будь ласка, сідай у перший же літак…

– Стривай, Євгенію. В мене немає паспорта, візи… Я не одержу її зразу… Треба почекати, це нереально… Тим паче, що я добився дозволу летіти в Лондон, перелопачувати пізно…

– Перелопачувати? – Ростопчин зітхнув. – У роки мого дитинства цього слова я не чув.

– Подобається?

– Дуже.

– Я радий. Доведеться тобі поїхати до Ліфаря самому, Євгенію. Чи з паном Розеном…

– Хто це?

– Такий буржуй, як і ти. Тільки з шахтарів, не аристократ. Я передаю йому трубку, потім ми з тобою закінчимо розмову, гаразд?

– Ох, як це все жахливо! – зітхнув князь. – Візи, паспорти, кордони… Як звуть цього пана?

– Йосиф Львович.

Степанов дав Розену трубку, той відкашлявся, наче учень біля дошки, й сказав:

– Здрастуйте, ваша ясновельможність, це Йосиф Львович… Мені дуже приємно поговорити з вами! Я заочно ознайомився з вашою діяльністю, і вона мені здається благородною… От…

«Довго, видно, готував фразу, – подумав Степанов, – весь той час, поки ми їхали, не інакше. Такий торговець нам не завадить, у нього очі крижані, якщо вже вирішив, не відступить».

– Я не скажу, що в мене баків кури не клюють, – тим часом вів далі Розен, – але я згоден внести тисяч дві для початку. Містер Степанов розповів мені про аукціон у Лондоні… Я не можу там бути, але полечу в Нью-Йорк через Цюріх, одразу ж подзвоню вам…

Паша подивився на Степанова; обличчя його було, як у хлопчика, – неприховано радісним; він підвів великий палець, накрив його долонею, а потім «посипав сіллю», саме так у дитинстві ми виражали найвищу радість, згадав Степанов; Паші, мабуть, років тридцять, він ближчий до моєї дочки Бембі, ніж до мене, дивна проблема – потяг поколінь, вододіл пам’яті, кажуть, під старість чітко пригадуєш усе, що було в дитинстві, все повертається на круги своя; жаль тільки, що круг – останній…»

Запис телефонної розмови Степанова й Розена з Ростопчиним було переслано представництвом у Цюріху («Юридична контора Менсона і Доу») до Гамбурга, Фолу, тієї ж ночі; але його там уже не було, вилетів у Лондон; вранці послали наздогін шифрограмою з поміткою «терміново».

О десятій годині Фол прочитав телеграму, попросив надіслати запит на Розена, «який перебував у даний момент у Москві, але базувався на Панамі, якийсь бізнес, деталі невідомі», й подався на Нью-Бонд стріт, 34, у фірму «Сотбі», куди вже привезли картини Врубеля.

IV

«Вельмишановний Миколо Сергійовичу!

Недобре, звичайно, зловтішатися, та чи можна вважати зловтіхою справедливість, яка не завжди милостива, зате вражає грішника?

Ви, мабуть, уже чули, що Надія Забела-Врубель, завагітнівши, перестала співати, одійшла від театру, і заробіток у сім’ї декадентського Юпітера дуже зменшився, довелося жити тільки на гроші, виручені за продаж картин. На жаль, ще не перевелися аристократи (не можу збагнути їхніх вчинків, гра в оригінальність, чи що? Або дитяча безвідповідальність?), які купують для своїх колекцій відхилені імператорськими музеями картини Врубеля. Ну, нехай це робили б торговці, в них не наша гнилизна, пронозуватість у них, запозичена на Заході, в чужих нам палестинах, а то ж чистокровні дворяни дають йому гроші, й він усе малює, малює, малює…

Кажуть, працював він день і ніч, щоб ублажити свою черевату, майже по вісімнадцять годин, навіть при електриці, без природного світла (тому й така мазанина), сяк-так зводив кінці з кінцями, багато скандалів було з його «Демоном», – не почув Господь наших благань, щоб не доторкався до Лермонтова, а тут народилася дитина, яку назвали, звичайно, Савою, гм-гм, Сава Врубель, істинно по-російськи, аби ні в кого не було сумнівів, що, мовляв, лях чи якийсь там литовець. До речі, його улюблена гра називається «Оргія», авжеж, саме так, вірні люди розповідали, ще на хуторі в старого Ге вони влаштовували Оргію Троянд, але ж від Троянд до чогось іншого лише один крок, а слово «Оргія» містить у собі певний смисл…

Так от, Сава Врубель немовлям помер, застудившись у дорозі.

Звичайно, не можна по-людськи не співчувати батьківському й материнському горю. Може, ця жертва, як відплата, очистить його й одверне від усього, що викликає у нашої православної публіки обурення, так справедливо, так відверто, без натяків, висловлене.

Мій удар по його «Демону» завдав декадентові чимало прикрих хвилин, адже він уже не один, у нього сім’я, він звідав турботи житейські, годі витати в емпіреях та жити за рахунок Мамонтових і Морозових, пора й своїм трудом, своєю головонькою думати.

Поглянемо, куди його тепер понесе. Удар був сильний, як очисна гроза з блискавицями. Хто знає, може, повернеться в Лоно? Я перший тоді простягну йому руку, перший надрукую статтю, бо не злість чи заздрість спонукали мене до того, а лише скорбота через знехтувані традиції, через насильство над світлими ідеалами Православ’я…

Поживемо – побачимо.

Любий Миколо Сергійовичу, був би безмірно Вам вдячний, якби Ви посприяли, щоб мені надіслали гонорар за четвертий і п’ятий номери, та й аванс непогано б одержати, ми з Танечкою думаємо поїхати на води у Віші, а там курс вельми дорогий.

Сердечно Вас обнімаю, зостаюсь Вашим покірним слугою

Гаврило Іванов-Дагрель».

6

– Взагалі, за любов карають, – сказав Фол містеру Джавісу, провідному експертові фірми «Сотбі» з питань європейського живопису. – А найбільше за батьківську. Як тільки діти зрозуміють усю глибину батьківської чи материнської любові, ми їх втрачаємо; з’являється відчуття власної непогрішимості та вседозволеності – особливо коли батьки живуть окремо. Про це моєму старшому братові сказав Хемінгуей, вони разом рибалили на Кубі, я згоден з такою концепцією.

Фол відійшов у куток темного залу «Сотбі», що, як і всяка престижна фірма, розмістилася в старому будинку вісімнадцятого століття; другий поверх, де призначено торги, було заставлено російським живописом; Фолу здалося, що в цьому синьо-червоно-дерев’яному залі росіянам холодно. Він ще раз глянув на Врубелівський ескіз обличчя хлопчика: сидить у колясці, сорочечка фіолетова, щоки повненькі, мов налиті, верхня губка роздвоєна, оченята розумні.

– У вас є діти? – спитав раптом Джавіс.

– Нема, – відповів Фол. – Або є такі, про існування яких мені нічого невідомо.

У нього було троє дітей від Дороті; хлопчики й дівчинка; Деніз, Ел і Кетрін; дев’ятнадцять, десять і сім років; усе скінчилося – і з їхньої матір’ю і з ними, – коли він зрозумів, як гидливо сторонилася вона його любові; протестант; сухар; ой боже мій, чи варто згадувати про це, один; зовсім один, хай живе свобода, страшна самітність, постійний погляд у дзеркало.

Коли вони розлучилися, Фол став пиячити. Схопило серце; і він подумав: чого це я? В них – і в Дороті з її торговцем, і в старшого сина Деніза з його тайландкою – своє життя; виросте Ел, заведе собі француженку чи росіянку; що ж, це його право; потім Кетрін – не інакше як порадує євреєм чи негром; я потрібен їм як гарант їхнього благопристойного життя: спромога робити суботні витрати; подорожі, заміський будинок, таксі, покоївка; нехай це щастя триває якнайдовше; тому я мушу вижити, а не зламатися на сімейних сценах, будь вони прокляті, не стати алкоголіком чи наркоманом; масаж кожного ранку; теніс, пробіжки; відколи розлучилися, жінкам не вірив, усіх їх вважав повіями.

– Це немовля – син Врубеля? – спитав Фол.

– У нас немає літератури про художників. Мені важко відповісти вам.

– У вас немає літератури тільки про росіян?

– Ні, практично про всіх. Крім, звичайно, Мікеланджело чи Ван-Гога.

– А як же можна працювати? – Фол здивувався. – Ви ж головний експерт з живопису!

– Абсолютно правильно, – підтвердив Джавіс. – Але ви не зовсім правильно трактуєте поняття «експерт». У. нашій фірмі завдання експерта полягає в тому, щоб з’ясувати справжню вартість картини, підготувати буклет для наступного аукціону, скласти каталог, повідомити людей, зайнятих нашим бізнесом, залучити мистецтвознавців і простежити за тим, щоб усі чекали події й готувалися до неї… Мабуть, вам це не цікаво?

– Дуже цікаво. Я ніколи не писав про торги.

– Ви штатний співробітник журналу чи вільний журналіст?

– Так, я працюю за угодою… На Америку, Австралію… Мене добре купують у Новій Зеландії, – сказав Фол. Він не брехав: статті журналіста, чию візитну картку він використовував для розмови в «Сотбі», справді на задвірках світу йшли добре – щось у них подобалось місцевим пастухам. – А хто вестиме торги?

– Я і мій колега, містер Адамсон.

– Он як? Отже, ви вестимете торги?! Дуже цікаво… Ви вже маєте інформацію про те, хто приїде сюди, на Нью-Бонд стріт?

– Ми маємо вичерпну інформацію, не можна покладатися на приблизні відомості.

– Кого ж ви чекаєте на аукціоні? Я маю на увазі імена, котрі самі по собі викличуть сенсацію…

– Очевидно, змагатимуться американці з французами. Дві шановані родини з Лондона доручили вести торг своїм брокерам. Я жду баталій… Імен ми не називаємо… Як правило, в залі знімає телебачення, отже, з випуску останніх вістей країна дізнається, хто був у нас на торгах.

– Буде багато американців?

– Фонд Селлівен, Інститут театру, що його фінансують Меллоні, й темна конячка із західного узбережжя, містер Кеббот, він розбагатів на нових видах упаковок для прохолодних напоїв у спеку, цікава ідея, мінімальна затрата робочої сили; їх було в ділі лише дев’ять чоловік, а взяли за три роки понад сім мільйонів…

– Понад дев’ять, – виправив Фол. – Я знайомий з Кебботом. Наш журнал брав у нього інтерв’ю…

– Он воно що, – Джавіс гостро глянув на співрозмовника. – Як ви гадаєте, він битиметься за російський живопис?

– Дивлячись хто його консультує. Коли Кеббота переконають, що це серйозний вклад капіталу, що, купивши тепер за двадцять тисяч, через три роки він одержить за цю ж картину сорок, – тоді битиметься.

– Це надзвичайно цікаво, дякую. А ще ми чекаємо містера Софокулоса. Він працює на емірів, там, на Сході, осідають найцікавіші роботи, новий Лувр.

– Скажіть, а чим може скінчитися, коли з’ясується, що на аукціоні на продаж виставлено крадену картину?

– Цього не буває в «Сотбі». Я готую аукціон майже півроку саме для того, щоб таких неприємностей не сталося. Як ви розумієте, ми працюємо в тісному контакті з поліцією і страховими компаніями, ні, ні, це абсолютно виключено.

– Останнє запитання, містер Джавіс. Чому фотоальбоми балетів Дягілєва і Ліфаря неймовірно дорогі, ціна вища, ніж на малюнки Пікассо і Далі?

– Цілком зрозуміло! За ці альбоми заплатять не менше ста п’ятдесяти тисяч фунтів, хоч початкову ціну для торгів ми визначали всього лише тридцять тисяч. Річ у тім, що на фотографіях костюми й декорації кращих балетних постановок Дягілєва. Не менше двадцяти одиниць. Якщо балети вирішили б відновити, довелося б замовляти нові декорації і костюми видатним художникам. Це коштуватиме, принаймні, п’ятсот тисяч, а то й більше, хоч тепер у театральному живопису немає особливо великих імен. Після Коровіна, Бенуа, Кокто, Головіна й Пікассо світ збіднів.

– До якої суми дійде торг?

– Як ви розумієте, запитання передчасне. А втім, не для публікації: гадаю, ми доведемо пристрасті залу до семисот тисяч фунтів…

Фол знову подивився на врубелівський портрет хлопчика:

– Цікаво, що з нього вийшло? Всі ми були чарівними немовлятами, втіхою для батьків, а потім…

– Як правильно ви сказали! Пробачте, я мушу йти, приїхала пані Прокоф’єва, подруга великого російського піаніста; очевидно, має намір битися за ряд його партитур. Буду вдячний, якщо надішлете мені вирізку з вашого журналу. До побачення, спасибі вам, – і Джавіс підійшов до невисокої жінки, оточеної молодими людьми, що розмовляли по-російськи; Фол відзначив, що їхня російська була чудова, не консервована, а справжня.

… Готель «Кларідж» був поряд, п’ять хвилин ходу; Фол найняв номер по сусідству з тим, який забронювали для князя Ростопчина; досить ризиковано покладатися на «братські» служби; апаратура прослухування в лондонському представництві концерну АСВ прекрасна, але розумніше користуватися своєю. План опрацьовано; Ростопчину не дадуть змоги спуститися в хол, до Степанова; його затримають у номері; подзвонить Зенон, вони знайомі з того часу, як разом боролися в макі, під Ліоном; про те, що Ростопчин приїхав у Лондон, Зенону скаже Харві, вони дружать; привід для дзвінка вмотивований – Ростопчин дуже добре знає все, що пов’язано з бізнесом текстилю в регіоні Середнього Сходу, як же не відповісти на запитання старого знайомого! Як тільки він закінчить розмовляти з Зеноном, подзвонить сам Харві й почне розповідати про колекцію російського живопису, на яку натрапив у Канаді; Ростопчин не може цим не зацікавитися; Степанов, – судячи з його психологічного портрета, – не чекатиме в холі, а підніметься у номер до друга, – що й треба! Він неодмінно підніметься в номер. Фол ретельно вивчив документи, зібрані на росіянина, накреслив штриховий характер, перевірив на ЕОМ – в основному збігалося; отже, напередодні торгів він, Фол, прослухавши розмову друзів, буде в курсі всього, що задумали приятелі, операція із Золле – наступний етап того ж вечора; розв’язка настане дев’ятого травня в «Сотбі»; молодець, Фол, усе-таки голова в тебе працює чудово.

… Полковник Брінінгз, котрий очолював секретний відділ спеціальних досліджень британської страхової корпорації «Долл», зв’язаної з американським концерном ДТ– АСВ, прийняв Фола лише на другий день після того, як той попросив про зустріч; був стриманий; дивився повз; говорив ліниво, крізь зуби:

– Мені досить важко зрозуміти ваш задум, містер Фол… У меморандумі, який надіслали ваші колеги, є певна недоговореність, це загальний абрис, нічого конкретного…

– Я готовий відповісти на ваші запитання, полковнику.

– Дякую, це дуже люб’язно. Отже, перше: як, по-вашому, містер Степанов – таємний агент свого уряду чи він просто має хворобливу схильність до колекціонування?

– Я не можу відповісти однозначно.

– Якщо людина хоче приїхати в Англію, щоб разом зі своїми друзями, – полковник подивився на папір, притиснутий яйцевидним мінералом з Парагваю, і, трохи калічачи, вимовив імена, – містером Золле і князем Ростопчиним бути присутньою на аукціоні «Сотбі», я не бачу в цьому нічого недозволеного. Кабінет її величності завжди дотримувався і дотримуватиметься духу й букви білля про права людини. Я не відокремлюю себе від кабінету її величності, містер Фол.

– Я також сповнений поваги до кабінету її величності, полковнику, але мені буває прикро, коли довірливістю і благородством джентльменів користуються негідники.

– Своєю найбільшою вадою, містер Фол, я вважаю надмірну недовірливість. Що робити, сорок три роки в секретній службі. Отже, я дозволю собі повторити запитання. Тільки вичерпна відповідь змусить мене зайняти певну позицію.

– Ви ставите мене в складне становище, полковнику. У нас немає абсолютної впевненості, що Степанов зв’язаний з площею Дзержинського, хоч я глибоко переконаний, що всі, кому Кремль дозволяє виїзд за «залізну завісу», так чи інакше відслужують своїм хазяям…

– Мені було б дуже цікаво дізнатися, як саме відслужує місіс Плісецька? Чи містер Мравінський? – полковник Брінінгз холодно всміхнувся і вперше за всю розмову подивився своїми недвижними крижаними очима в зіниці співрозмовника. – Якщо людина нашої професії відчуває в собі страх перед кожним, хто живе в іншому суспільстві, треба подавати у відставку, містер Фол. Країна свободи, обнесена колючим дротом упереджень, рано чи пізно перетвориться на концентраційний табір.

– Щиро вдячний вам за пораду з приводу відставки, полковнику. Я неодмінно обговорю це питання з президентом моєї корпорації. І все ж мені потрібна допомога, і я маю намір дістати її – в такій мірі, звісна річ, яку ви вважатимете розумною.

– Ви дістанете допомогу, коли переконаєте мене в тому, що вона необхідна, – з погляду моєї професії.

– З погляду моєї професії, – Фол посміхнувся, – вона конче необхідна. Я постараюсь сформулювати смисл нашого інтересу точніше: мені й моїм колегам не дуже подобається зворушливе єднання червоного літератора з аристократом, який живе у Швейцарії, та з ученим із Федеративної республіки; демонстрація такого «єднання людей доброї волі», – так, здається, пишуть московські газети, – відбудеться не десь, а в Лондоні, і не просто в Лондоні, за столом другорозрядного ресторану, а на Нью-Бонд стріт, де шельмуватимуть престиж «Сотбі», а потім у театрі на Пікаділлі, що його орендував на одинадцяте травня якийсь сер Годфрі, котрий веде представницькі шоу з політиками, журналістами й бізнесменами. Сер Годфрі вже розіслав триста запрошень у газети, журнали, на телебачення, в музеї, туристські фірми та компанії, які вклали гроші в культурний бізнес.

– Де ви роздобули ці дані? – спроквола спитав Брінінгз. – У моїх співробітників? Хто саме посмів передати вам цю інформацію?

Фол збагнув, що попав у пастку; брехати старій мумії марно; ас; усе зрозуміє відразу; сказати, що в нього в Лондоні є свої джерела інформації, теж не можна – британські амбіції, «непотопляючий авіаносець», «бастіон свободи» і таке інше.

– Я не думав, що ви так твердо тримаєте руку на пульсі, – Фол примусив себе всміхнутися. – Ви мене спершу так налякали, що я подумав, немов ви зовсім випустили з-під нагляду долю колекції, застрахованої у вашому женевському філіалі.

– Ви не відповіли на моє запитання, містер Фол.

– Взагалі, я не повинен відповідати на всі ваші запитання, полковнику. Ви можете звернутися в Нью-Йорк, коли мій шеф погодиться з вашими доказами, я відповідатиму на все, що вас цікавить. Я також шаную білль про права, сер…

– Містер Фол, ви знову не відповіли на моє запитання, занадто багато емоцій… Ви перебуваєте в Лондоні, і я маю всі резони дізнатися, хто інформує вас про ті події, які відбуваються в столиці британської співдружності націй…

– Все повертається на круги своя, воістину, – зітхнув Фол. – Ви ж розумієте, що я ні в якому разі не відкрию вам імен тих, хто допомагає мені в моїй справі, полковнику. Ставлячи таке запитання, ви просто робите неможливим наше співробітництво… В цьому, конкретно в цьому, заході…

– Чий це захід?

– Нашої фірми.

– Але він розпочатий за вашою ініціативою, чи не так? Ви не дуже схожі на тих, хто бездумно виконує наказ. Як мені здається, ви належите до племені фантазерів. Я чомусь переконаний, містер Фол, що саме ви запропонували своєму шефові й моєму давньому другові особисто провести цю справу в Лондоні.

– Це правда, полковнику. На щастя, у нас не дуже люблять ієрархію, як принцип організації розвідувальної системи страхової фірми. Чим більше щаблів, тим більше можливості спотворити правду. А ті, – Фол подивився на величезний стіл полковника, – хто займає ключові позиції на вершині ієрархії, нечасто зважають на рекомендації рядових працівників. От і виходить, що інформацію підганяють під вимоги босів заради видимого збереження єдності поглядів…

– Я вдячний вам за те, що ви ознайомили мене з вашою концепцією, зовсім нова; в такому разі, гадаю, ви наберетесь терпіння й вислухаєте мене. Я дуже погано ставлюсь до тих у нашій службі, хто єдиною метою розвідки – чи в таборі конкурентів, ворогів, чи друзів – вважає збирання інформації. Я за прогнозування в розвідці, містер Фол. Той, хто проти цього, – антиінтелектуал. Ставка тільки на операції недалекоглядна. До того ж культ секретності несе в собі загрозу для якості інформації, будучи страшною перепоною при переміщенні інформації від одного експерта до другого, бо автор секрету дорожить ним, як мати дитиною. Надмірна секретність служби його величності посміялася з нас, коли ми недооцінили Гітлера; відсутність прогнозів і некерований страх перед більшовизмом не дали нам змоги зробити правильну ставку, містер Фол, і почалася друга світова війна.

– А мені чомусь здавалося, що друга світова війна почалася через те, що Москва уклала договір з Берліном.

– Мабуть, у вас не було часу прочитати спогади сера Уїнстона Черчілля, містер Фол. Він дуже не любив більшовизм як ідейну течію, однак сер Уїнстон вельми шанобливо ставився до такого серйозного явища, яким була, є і буде Радянська Росія. Якби на Даунінг-стріт у тридцять дев’ятому році жив сер Уїнстон, а не сер Невілл, запевняю вас, пакту Москви з Берліном не було б, був би пакт Лондон – Москва…

– Щось подібне я читав у комуністичній пресі, полковнику…

– В комуністичній пресі працювали Маркс, Ленін, Плеханов, Люксембург, Тольятті, Торез, Пік; між іншим, свого часу Бернарда Шоу, Ромена Роллана, Теодора Драйзера і Уолтера Ліппмана також звинувачували в тому, що вони піддавалися впливу червоних. Я не рекомендував би вам скидати з рахунку комунізм, містер Фол, це досить серйозна доктрина.

… Увечері в клубі, де полковник Брінінгз завжди вечеряв, він зустрівся з сером Мозесом; своїм правом запрошувати сюди знайомих він не користувався – якщо вже клуб, то тільки для своїх; кожен знає кожного, абсолютна взаємна довіра – після дев’яти годин в кабінеті, де робота полягає в тому, аби не довіряти, тут можна нарешті розслабитись і по-справжньому відпочити.

Мозес Грінборо був кадровим співробітником розвідки; вийшов у відставку двадцять років тому, але в свої сімдесят два виглядав щонайбільше на п’ятдесят; все ще грав у теніс (тільки з тренером, уже побоювався перевантажувати себе надмірним пересуванням по корту; міра, в усьому має бути міра), раз на тиждень навідувався до однієї з своїх приятельок, влітку виїжджав у Норвегію, рибалити; він там воював у сороковому; залишилися ще друзі, однак спогадів уникав, вважаючи їх гіркою долею старості; не можна старіти, це – Дюнкерк, поразка, здача.

Як правило, полковник ніколи не розмовляв з Грінборо дро справи; якщо ти вийшов з діла, якщо вирішив відійти від нього, ти сам себе прирік на певного роду відчуження; закон буває писаний, але неписаний часом сильніший.

Так само, як і полковник, сер Мозес був пристрасним шанувальником Черчілля, – обидва мали щастя працювати в той час, коли він очолював кабінет його величності; промову в Фултоні вони розцінили як грандіозний маневр політика, котрий уступив Сполученим Штатам право на конфронтацію з Кремлем, вигравши, таким чином, для Британії право арбітра, найвище право в політиці; не його вина, що послідовники не змогли скористатися тим, що він так геніально придумав; біда послідовників саме в тому й полягає, що вони – послідовники, а він був людиною світового масштабу, такі народжуються нечасто.

Так само як і полковник, сер Мозес був прихильником європейської тенденції, повне розчинення в Америці відкрито називав «недоцільним»; твердість у ставленні до Москви вони ніколи не ототожнювали з нерозумною впертістю; гнучкість вважали серйозним інструментом політики; прогнозувати мир, виходячи з точної дати краху режиму в Кремлі, вважали хлоп’яцтвом; історія навчила їх реалізму; виступи в парламентах чи статті в журналах – одна справа, а практична щоденна робота в ім’я Британської співдружності націй – зовсім інша.

Саме цього вечора, всупереч правилам, полковник легко поділився з сером Мозесом деякими міркуваннями про те, що молодший брат починає розвивати надмірну активність на Острові; очевидна тенденція; так, цілком можливо, що якийсь росіянин зв’язаний із спецслужбами, але це треба довести; спробуємо, в цьому напрямі наші друзі працюють, причому дуже ретельно; однак мене не влаштовує головне посилання; зараз, коли в світі все тріщить, нерозумно, більше того, ризиковано перешкоджати контактам на рівні університетів, живопису, літератури, музики, журналістики; зрештою, це ті мости, якими згодом знову підуть політики; князь Ростопчин абсолютно нейтральний, справжній російський аристократ, який цілком ужився в наш світ, дуже дивно, правда? Німець з Гамбурга – це зразок найдосконалішого архівного черв’яка, він, до речі, допоміг нашим друзям знайти дивовижні матеріали про активність гітлерівської розвідки в Шотландії, так, так, він охотився за гітлерівцем, котрий, працюючи в штабі рейхсляйтера Розенберга, був ще й офіцером Шелленберга; до містера Золле звернулися наші люди, і він зразу передав свою документацію, відверта людина, довірлива й благородна… По-моєму, коли хтось і має бути зацікавлений у порушенні таких контактів, то саме Красна площа, хіба не так?

– Питання не однозначне, – відповів сер Мозес. – У певному розумінні Площі такі контакти теж вигідні.

– Ви абсолютно правильно сказали: в певному розумінні. Але в якому? Тут випадок безпрецедентний: аристократ, лютеранин і червоний. По-моєму, Степанов спирається на моральну підтримку містера Шагала, отже, коло розширюється. Якби містер Шагал був комуністом, я бив би на сполох. Але в даному випадку, – якщо тільки містер Степанов не виявить себе відповідним чином під час візиту, – я схильний не заважати йому. Більше того, було б добре, щоб ми знайшли сили захистити його від надмірної активності наших молодших братів. Як ви ставитесь до такої пропозиції?

– Це той випадок, коли я не готовий відповісти, полковнику, – сказав сер Мозес після довгої паузи. – Можливо, в цьому й полягає симптом старіння?

– Старість – це пам’ять. А ви пам’ятаєте ім’я сера Годфрі, чи ні?

– О, блискучий журналіст, майстер різноманітних шоу, я іноді граю з ним партію в Уїмблдоні, чудово тримає оборону… Він вас цікавить?