Текст книги "Аукціон"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 22 страниц)

9

Степанов поглянув на годинник; боже мій, запізнююсь до Савіна, Олександра Івановича; Розен чекає на вулиці; ось він, симптом підкрадання старості – невміння контролювати час, раніше він цокав у мені, я міг не дивитися на стрілки, вгадував з точністю до п’яти хвилин, навіть коли просинався вночі; кинувся до телефону; погортав книжку; номера «Космосу», де зупинився Розен, не було; заціпенів від того, що треба крутити «09»; дівчата з норовом, кидають трубку, не вислухавши, хай живе демократія і права робочої людини, можна подумати, що я рантьє, та й усі ті, хто до них звертається по довідку, стрижуть купони із своїх банківських рахунків, а не займаються, – такою ж, як і вони, – загальнодержавною справою… Дозвонившись, нарешті, до адміністратора готелю, він назвав себе; за щасливою випадковістю адміністратор читав його книжки; пішов на вулицю, до входу, шукати маленького чоловічка в димчастих окулярах, туфлі з крокодилової шкіри, стоїть десь біля колони, він завжди намагається сховатися, цей малюк, така вже в нього дивна натура, ви йому скажіть, що я запізнююсь, нехай чекає.

… Так, звичайно, бездоганний сервіс на заході! І красива архітектура сіл, і естетичний смак законодавців мод текстильної промисловості, яка щороку, – без спонукань центральної преси, сама, голубонька, – повністю замінює асортимент тканин, кофточок, колготок, і вдосталь бензоколонок, де не треба простоювати годину в черзі, щоб одержати свої десять літрів, – усе це чудово, але де, окрім нас (якщо, звичайно, людина досягла чогось у музиці, літературі, хірургії, театрі, космонавтиці, кіно, живопису) – можна відчути таке турботливе ставлення суспільства, зовсім різних людей, коли тобі потрібна допомога?! Степанов був далекий від національної месіанської ідеї, вона здавалася йому малоінтелігентною, а тому огидною, та й потім месіанство, як правило, породжується соціальною несправедливістю суспільства й тоталітарною несвободою кожного його члена, втіха мишей, не кажучи вже про те, що ця ідея неминуче закінчується державним крахом, бо логіка історичного розвитку абсолютна, її не скоригуєш словами. Але водночас, вважав він, того, хто зробив внесок у суспільство, в нас куди більше шанують, ніж деінде.

Савін прийняв їх у великому кабінеті, облицьованому дерев’яними панелями, запросив двох заступників; вислухав Степанова, який пояснив, що його візит зумовлений двома вихідними позиціями: по-перше, містер Розен продає наші верстати на Заході, й добре це робить, бізнес його зростає, цілком престижний, і, по-друге, оскільки містер Розен хоче ввійти в діло після повернення російських цінностей, він, Степанов, не міг не привести його до свого друга, союзного міністра; в бізнесмена (Червона Армія врятувала його від загибелі, під час війни жив у Союзі, вдячний нам за життя) є деякі питання, які доцільно вирішити відразу, на найвищому рівні…

Розен зблід ще дужче – рівень був для нього несподіваний; зчепив свої маленькі пальчики на грудях, сумно всміхнувся.

– Спасибі.

– Спасибі потім скажете, – озвався Савін; війну закінчив лейтенантом, за три дні до Перемоги дістав наказ захопити вокзал; відступали есесівці, йшли напролом на захід; йому тоді було двадцять, дуже хотілося жити, всі розуміли, ось-ось настане мир; із сорока чоловік, які були в обороні, лишилося в живих сім; він потім рік валявся по госпіталях; Зірка Героя знайшла його в Криму, в Місхорі; закінчив університет, вступив у заочну аспірантуру й поїхав у Воркуту, майстром; за сім років виріс до головного інженера комбінату; завівся з місцевою владою; позбулися; захистив докторську, призначили начальником будівництва нового заводу; здав у строк; перевели в Москву заступником міністра; три роки працював у Держплані; звідти – у цей кабінет.

– Так, але візит до вас – ініціатива містера Степанова, – обачно мовив Розен. – Я вдячний Об’єднанню, в мене чудові стосунки з усіма працівниками ваших фірм; компетентні, доброзичливі спеціалісти…

– Отже, до мене й моїх колег у вас прохань чи побажань нема? – уточнив Савін. – Чого ж тоді Дмитро Юрійович паніку зчинив? Добре, чаю вип’ємо, так чи інакше я вибрав час для вашого візиту, бюрократи, все намагаємося розписати по хвилинах…

– Звичайно, якісь проблеми є, – злякано подивившись на Степанова, мовив Розен, терзаючи свої маленькі руки, – але вони такі незначні, що я навіть не знаю, чи можна вас ними тривожити…

– Якщо прийшли – тривожте, – сказав Савін і, ледь усміхаючись, глянув на Степанова.

– Але це не повинно кинути тінь на працівників вашого Об’єднання, пане міністр, йдеться лише про строки платежів.

– Ви хочете мати резерв у часі, щоб одержувати в банку певні процентні відрахування з усієї суми?

– Ні, ні! Процентні відрахування мене не обходять! Тільки резерв у часі!

– Дивно, – сказав Савін, обернувшись до Степанова. – Перший бізнесмен, якого не цікавить прибуток! Навіть нас питання прибутку нарешті почали непокоїти…

Степанов подивився на Розена.

– Йосифе Львовичу, я вважаю – та й Олександр Іванович зі своїми колегами також, – що карти мають бути відкриті. Звичайно, вас цікавить прибуток, хоч і резерв часу вам потрібен, просто необхідний. Отже, називайте кота котом…

– Так, але пан міністр може подумати, що я скаржусь! А ті пани, з якими я маю справу, можуть на мене образитись, – Розен справді злякався; рівень не той, зрозумів Степанов; як завжди, я сприймаю бажане за дійсне, цей малий звик працювати поповзом, такий собі вкрадливий коробейник; він, мабуть, ніяк не збагне, чому літератор дружить з міністром, це не за правилами, у них такого немає, всі живуть у своїх сотах, як бджоли.

– Олександр Іванович не подумає, що ви скаржитесь, – сказав Степанов роздратовано. – Сформулюйте, що ви хотіли б. Усі питання можна обговорити прямо зараз, деталі вирішите в Об’єднанні…

– Але я просто хотів сказати, що мені дуже приємно… – Розен зовсім зніяковів. – Така увага… Якби ще можна було якось допомогти зі строками платежів… Верстати йдуть дуже добре, їх поставляють за графіком, та коли я матиму резерв у часі і, – в результаті цього, – зайвий процент, тоді можна побудувати хороші складські приміщення, з’явиться маневреність у торгових операціях.

Савін одразу спитав:

– Ви купите землю під склади? Чи маєте намір орендувати?

– Звичайно, купимо, – відповів Розен, – на оренді я пущу по миру своїх дітей, ніяких гарантій.

– Розумно. – Савін обернувся до одного із заступників, попросив: – Євгенію Васильовичу, зв’яжіться з нашими банкірами, треба, щоб вони обговорили це питання з паном Розеном… Як ваш радянський співдиректор? Знає толк у роботі? Чи вміє тільки балакати?

– Чудовий працівник, – відповів Розен. – Ним можна пишатися, надзвичайно компетентний…

– Це все? – запитав Савін. – У вас тільки одне питання? Більше нічого?

– Ну, я, звичайно, хотів би, якщо ви не заперечуєте, торкнутися питання про ціну на верстати…

Савін засміявся.

– З цього б і починали, чоловіче добрий… Я все ждав, коли ви до головного підійдете, боявся, не встигнете, в мене через десять хвилин нарада… Коли гарантуєте ринки, ціну не підніматимемо, хоч ви, напевно, знаєте, що японці й французи переглянули ставки на аналогічні машини. Залежить від вас: дасте добру кон’юнктуру, підтримаємо, обіцяю. Що буде через рік, відповісти не можу, бог дасть день, бог дасть їжу…

– Так, але цей рік для нас дуже важливий, пане міністр! Якщо це питання можна вважати вирішеним, я дуже вам вдячний, радянські верстати ще скажуть своє слово на континенті, це ж така пропаганда…

– Бізнес це, а не пропаганда, – відповів Савін. – Пропаганда – якби ми безплатно давали, ні за що ні про що, а ми тепер дорослі, перебуваємо в стадії набутку самоповаги, отак воно…

Подали чай з печивом і шоколадом; поговорили про ту справу, якою займався Ростопчин; добре було б, сказав Степанов, організувати експозицію картин і книжок, що їх князь повернув на Батьківщину; можна зробити буклет для всього світу; Савін усміхнувся: «Спочатку вибий у Держплані фонд. паперу й домовся про хорошу друкарню»; «це справа цікава, – погодився Розен, – куплять у всьому світі, по-перше, красиво, по-друге, сенсація»; прощаючись, Розен плутано дякував, спотикався об стільці й не знав, куди подіти свої руки; міністр подарував йому й Степанову по маленькому, дуже гарному макетику верстата, зробленому у вигляді мініатюрної настільної лампи. Розен сказав, що таку чудову річ можна запустити в конвейєр як сувенір, зразу дасть прибуток; валяйте, засміявся Савін, можемо продати ліцензію.

Коли Розен пішов до заступника міністра, який відав зв’язками з банками, а потім у протокол, – Савін, попросивши Степанова затриматись, розпитав про дочок, поскаржився, що після інфаркту лікарі й досі забороняють йому грати в теніс, поцікавився, коли виходить книжка, не забудь прислати, Дмитре Юрійовичу, ти мій боржник, я твою нову книжку виписав через експедицію, як-небудь зайди, залишиш автограф, бо незручно, ти ж мені всі подарував, і, вже проводжаючи Степанова, спитав:

– Ти в цій людині впевнений?

– У якому розумінні? – озвався Степанов. – Шпигунами чека займається, та й не годиться він, гадаю, для цього амплуа…

– Я не про те. Якийсь він недолугий… Не підведе тебе?

– У чому?

– Як у чому? Ти ж не тільки мені розповідав, як цей панамський американець хоче подякувати нам за врятоване йому життя і як захоплюється діяльністю Ростопчина… А ти не думаєш, що князя можуть ударити?

– Не думаю. Він незалежний. Та й за що його ударяти?

– Чорт його знає… Я багато разів спостерігав переговори… Напередодні підписання великих контрактів… Ти не уявляєш, як наші партнери б’ються за кожен цент, за півцента… На цьому, до речі, й стоять… А він такі цінності нам надсилає… І не хтось там – аристократ, у класовій солідарності не попрікнеш…

– Не дай боже, кокнуть. Ти не знаєш, яка це славна людина.

– Чому? – Савін знизав плечима. – Знаю… А цей твій протеже – кволенький, безмускульний.

– Не я його залучав до цієї справи, сам мене знайшов.

– Розумію… Це я так, про всяк випадок… У Лондоні допомога потрібна? Ми там також торгуємо верстатами, розходяться непогано, хоч дехто намагається їх барикадувати; справді, для кого – бізнес, для кого – політика…

VI

«Дорога моя!

… Нарешті закінчив Морозовські панно і взявся за «Богатиря». Використовую світло, і тому всі свята й дні нікуди не виходжу. Адміністрація нашої виставки в особі Дягілєва опирається і, вважай, відмовляє мені виставити цю роботу, хоч вона набагато викінченіша й сильніша за минулорічну, яку вони; в мене мало не з рук вихопили… Хочу рискнути з нею на академічну виставку, якщо приймуть. Мене ж атестували декадентом. Але це непорозуміння, і теперішня моя картина в достатній мірі це спростовує. Намагаюсь себе втішати… Слава богу, ніхто мені не заважає в моїй майстерні. Наді сумніше: її право на артистичну працю в руках Мамонтова, а в нього в трупі повний розгул фаворитизму. Їй мало доводиться співати; руки зайняті домашньою роботою; підкрадаються нудьга й сумніви у власних силах. Правда, ми трохи відпочили, маючи змогу приймати і вшановувати доброго Римського-Корсакова… Він закінчив нову оперу на сюжет «Царева наречена» з драми Мея. Роль Марфи він написав спеціально для Наді. Вона піде в майбутньому сезоні в Мамонтова, а поки що такий знак поваги до таланту й заслуг Наді від автора змушує заздрісну дирекцію ставитися до неї ще суворіше й недбаліше…

Врубель».

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

1

Фол ніколи не чув імені Герхарда Шульца; вони ніколи не зустрічалися; жили на американському континенті, але в різних його частинах – один на півдні, в Парагваї, другий на півночі, у Вашінгтоні; Шульц був уже дідом; родина його налічувала двадцять сім осіб, щасливий чоловік, батько і брат; Фол поселився окремо від сім’ї, сумно й самотньо, віддавався повністю роботі, яка – після розлучення з Дороті – стала його непогамовною пристрастю; Шульц жив у розкішній гасієнді на березі вічно теплої, хоча й буро-червоної, брудної на вигляд Парани; Фол наймав номер у готелі; дві кімнати, вікна виходили на подвір’я, могила, колодязь; а ще кажуть: у Вашінгтон приїжджають дивитись, як цвітуть вишні; хіба що екзальтовані туристи, їх возять з Нью-Йорка, дуже престижно – за один день побувати в обох столицях.

Фол не знав, що «Шульц» – не справжнє прізвище дона Ерхардо; змінив сьомого травня сорок п’ятого року; раніше був Зульцем, штурмбанфюрером СС; його запросила до співробітництва американська секретна служба восени сорок дев’ятого в Ріо-де-Жанейро; вербування пройшло гладко, за п’ять хвилин; «Визнаєте, що на цьому фото ви зображені у формі СС?» – «Визнаю». – «Готові до розмови з нами?» – «Давно готовий». – «Це несерйозно, містер Зульц. Справжня розмова почнеться лише тоді, коли ви напишете нам імена мерзотників з вашої нинішньої мережі на півдні континенту». – «Я не називав би тих, хто опинився у вигнанні після перемоги більшовиків». – «Після нашої загальної перемоги, містер Зульц, – американців, англійців і росіян. Ми спільно розгромили тиранію Гітлера, і вам не треба втручатися в наші справи з росіянами, домовились? Щодо вигнанців, то це вже дозвольте нам судити, чи ваші друзі вигнанці, чи вони організовані в добре законспіровану бандитську мережу, о’кей?»

Фол не міг завбачити, що шифрограма, надіслана з філіалу його страхової фірми в Лондоні, викличе такий дивний, складний і невичислений процес: засідання Ради директорів фірми – зустрічі з потрібними людьми – вихід на ЦРУ – і, потім уже, коли діло пішло в роботу, – на відповідні підрозділи, яким доручено знайти підходи до «Еухеніо Ростоу-Масалю; справжнє ім’я Євгеній Ростопчин, громадянин Швейцарії, проживає в Аргентіні, район Кордови; 1952 року народження, одружений, має двоє дітей; зайнятий у сільськогосподарському бізнесі; необхідно вплинути на нього в тому плані, щоб він звернувся до батька по фінансову підтримку; зробити це треба через його матір, з якою князь Ростопчин розлучився 1959 року; леді Вінпресс Софі-Клер, проживає в Парижі, має будинок в Едінбурзі й квартиру в Глазго».

Результатом чималої роботи (аналіз архівів і розрахунок на ЕОМ) була цифра «УСГ-54179»; агент проживав у Парагваї, але мав апартамент у Кордові; Герхард Зульц, землевласник і компаньйон директора фірми по будівництву шосейних доріг; зараз ведуть трасу зовсім близько від земель Ростоу-Масаля; є можливість натиснути на сина князя, перетнувши його водні комунікації, а це рівнозначно економічному краху останнього.

… Людина – маленький гвинтик у величезному всесвітньому механізмі; ні про що не здогадуючись, сеньйор Еухеніо Ростоу-Масаль, він же Євгеній Ростопчин, він же «Женечка» (для батька) і «Шеня» (для матері), того ранку, як завжди, снідав на великій терасі, збудованій із старого, добре мореного дерева; в окрузі жили швейцарці; еміграція минулого століття; будинок поставили так, як це вміли робити в горах над Цюріхом, – на віки, але водночас легко й затишно.

Дружина привчила його до іспанського сніданку: кава з вершками і «чулос» – довгі хлібці, підсмажені на оливковій олії; в Памплоні, за часів Сан Ферміна, після ранкової естафети, коли розлючені бики промчать з кораля на Пласі де Торрос, усе місто вийде на площу пити каву з чулос; Марі-Ісабель страшенно пишалася тим, що народилася саме в Памплоні, дочка басків, золоте руно, спорідненість душ і мов з далекими грузинами, ось чому вийшла заміж за росіянина!

– Ти не голодний, любий?

– Не те слово! Справжнісіньке обжерство.

– Боже, який це страшний фільм – «Велике обжерство».

– Чому? В деяких частинах він забавний, та й сексу в ньому багато.

Діти, хлопчик і дівчинка, – три й шість років – хлюпалися в басейні; Марі-Ісабель попросила зробити два басейни: великий – для дорослих, маленький – для дітей; Еухеніо поманив пальцем дружину, та схилилася до нього; він шепнув:

– Я дуже тебе хочу…

– Я теж дуже хочу тебе…

– Ходімо?

І саме в цей час подзвонив сеньйор «Ерхардо Шульц»; говорив різко; в картах плутанина, вам продали землі, які два роки перед тим перейшли до нашої фірми, дуже шкодую; так, рішення місцевої влади на мою користь; ні, я не товариство благодійності; ні, я не відмовляюся від зустрічі, навпаки, я наполягаю на ній; компроміс можливий, чому ж ні, близько п’ятдесяти тисяч доларів; ні, про аванс не може бути мови; ні, місцевою валютою плату ми не приймаємо, всі розрахунки йдуть через банк у Манхаттені; гроші треба внести протягом тижня, діло є діло, в мене стоятимуть робітники, платити неустойку через плутанину у ваших документах я не збираюсь; добре, сьогодні о шостій в Кордові, юридична контора «Мазічі й Ечаверіа», в центрі.

Матір він знайшов у її едінбурзькому домі; синовому дзвінку зраділа:

– В Парижі страшенно погана погода, хлопчику! Я втекла звідти в тутешню весну. Чудово! Що в тебе з голосом? Чому ти мовчиш?

– Мамо… Розумієш… Мені… Нам негайно потрібні гроші…

– Що сталося?!

– Якась страшна плутанина із землею… Одним словом, це важко пояснити… Мені продали чужу землю…

– Як?!

– Ні, ні, не всю… Але саме ту ділянку, де в мене вода… Я лишився без води, це – кінець… Спека, все згорить…

– Я зараз же подзвоню батькові… А чому ти сам не хочеш? Добре, добре, Шеня, розумію, я це зроблю сама, в мене є двадцять тисяч, можу вислати тобі половину…

– Це не вихід, мамо. Мені поставили умову, за якою я зобов’язаний протягом тижня внести всі гроші, до останнього цента.

– Я передзвоню через десять хвилин.

Поклавши трубку, Софі-Клер раптом збагнула, що не пригадує телефону чоловіка. «Колишнього чоловіка», виправила вона себе; боже мій, яка я була дурна; він же єдиний, хто кохав мене; так, усе правильно, він просто нестерпний, бо, крім отих російських картин та ікон, для нього нічого не існує; так, звичайно, було прикро, коли він відмовляв мені в тому, що я заслужувала, але ж він відмовляв мені в платтях від П’єра Кардена, можна обійтися й без них; нічого не вдієш, коли я не хворіла його хворобою, нічого не вдієш, коли я була, та й не перестаю бути звичайною жінкою?!

Вона підвелася з тахти; голова розвалюється; судини, спадкове; батько помер від інсульту; слава богу, не мучився, не страждав від нерухомості чи німоти, тільки б не цей жах; Шеня (про чоловіка вона думала так само, як про сина, слово «Женя» не виходило в неї ні в розмові, ні в думках) читав мені якогось російського письменника: «Легкого життя я просив у бога, легкої смерті треба просити»; як правильно і як гірко; підійшла до столу, висунула шухляду, знайшла стару телефонну книжку, відкрила сторінку на «Р»; Ростопчин; невже й тут немає, все в Парижі? На щастя, телефон Ростопчина був; вона подзвонила в довідкову, їй сказали код Швейцарії, Цюріха; князь був ще в офісі; як завжди, сидів там допізна.

– Що сталося? – запитав він, вислухавши Софі. – І чому він сам не подзвонив мені?

– Ти ж знаєш, рідний мій, у нього твій характер. Він образився на тебе й не хоче принижуватись.

– А хіба перед батьком можна принижуватись? Та й чим я образив його?

– Не будемо сваритися, добре? Зрештою, мова йде про життя і смерть хлопчика…

– Що?!

– Так, саме так. Він купив не ту землю, в нього відрізають водопостачання, це згубно для його господарства з коровами… Словом, я не знаю подробиць, але, якщо ти не пошлеш йому п’ятдесят тисяч доларів, він загине…

– По-перше, не треба панікувати. Будь ласка, заспокойся, не плач, ради бога… Я зараз йому подзвоню. В мене немає вільних грошей, я відклав тридцять тисяч на аукціон…

– Невже тобі ці чортові картини дорожчі за долю сина?!

– Ти ж знаєш, що я зробив для нього все, Софі. Не будь несправедливою…

– Ти хочеш сказати, що в тебе немає грошей, щоб допомогти хлопчикові?

– Я не можу взяти гроші з діла, Софі. Це банкротство. Лише тому, що я веду діло, ти й живеш так, як тобі хочеться.

– Звідки ти знаєш, як мені хочеться жити?! Не говори за мене, будь ласка! Тільки я сама знаю, як мені хотілося жити!

– Дозволь, я передзвоню Жені, а потім зразу ж з’єднаюся з тобою.

Софі не відповіла, поклала трубку; ну й характер, подумав Ростопчин, це вона на старість подобрішала, як же я терпів її раніше? Терпів, бо любив. Ні, не так. Тому що любиш. Степанов правильно читав: «До жінки першої потяг, немов на вальдшнепа потяг, було всяко й буде всяко, тільки до неї залишиться потяг». Як добре, що я кинув курити, бо тепер палив би одну сигару за одною. Хоча Черчілль смалив до дев’яноста трьох років. Фу ти, чорт, якась плутанина в голові. Ану, сказав він собі, зосередься, і не дригай ногами. В житті бувало гірше; зрештою, мова йде про гроші; на старість вистачить, скільки мені лишилось, хто знає? Згадай, що було з тобою, коли ти зрозумів, що Софі пішла від тебе, пішла тому, що не любила, ніколи не любила, просто терпіла, а що може бути страшніше для чоловіка, коли він зрозумів це на шостому десятку? Згадай сімнадцятирічну дівчину з Ніцци, яку розстріляли в тебе на очах у сорок третьому. Згадай ту сковорідку, на якій ви смажили картоплю з мамою після війни. Згадай, як смажили картоплю на прогірклому маргарині, що його вишкрібали з тарілок у ресторані, й нічого, сміялися, ох, який був щасливий час, коли жила мамочка, голодний, злиденний, прекрасний час…

– Алло, Женю, здрастуй, це я.

Син відповів по-іспанськи, потім перейшов на англійську:

– Добрий день. Ти вже в курсі?

– Мама розповіла мені досить сумбурно…

– Справа в тому, що в мене було замало грошей, коли я купував цю землю, щоб найняти хороших адвокатів… Ти ж дав мені в обріз…

– Я дав тобі стільки, скільки ти просив.

– Мені не хотілося б слухати дорікання, тату.

– А в чому я тобі дорікнув? Алло… Ти чуєш мене?

– Чую, – відповів Ростопчин-молодший. – Але ти збився на російську, і я не зрозумів, що ти сказав.

Князь почухав потилицю, кілька разів глибоко зітхнув і заговорив французькою.

– Ти можеш негайно надіслати мені всі документи, Женю? Я найму для тебе хорошого адвоката.

– Марно. Мама, очевидно, сказала тобі, що в ситуації, яка склалася, мене можуть урятувати тільки гроші – п’ятдесят тисяч доларів.

– Добре, я щось придумаю. Але завтра – це нереальний строк. Ті гроші, які в мене є, це для аукціону.

– А те, що ти викупиш на аукціоні, піде в Росію?

– Безперечно!

– Чи не здається тобі це жорстоким, тату?..

– Не будемо судити про жорстокість. Це досить складне питання: хто до кого жорстокий і таке інше…

– Я не часто тебе просив…

– Тобі не доводилося мене ні про що просити. Я вгадував твої бажання…

– Ти не виконав мого головного бажання.

Ростопчин не стримався:

– Почекаємо, коли твоя дружина піде з іншим, кинувши тобі дітей… А я, коли діти виростуть, попрошу тебе вернути її в твоє ліжко, гаразд?

– Це нетактовно, тату.

– Правда завжди тактовна.

– Отже, ти відмовляєш мені?

– Ні, не відмовляю. Я кажу про нереальність строку. Порадься зі своїм юристом…

– У мене немає юриста.

– Найми. Я оплачу витрати. Гроші буде переведено сьогодні ж, назви номер рахунку. Попроси його обговорити умови плати з тими людьми, які наступають тобі на горло…

– Ніхто мені не наступає на горло!

– Це російський вираз. Нехай він домовиться про строк платежів, я надішлю гарантію.

– Вони не погоджуються на відстрочку платежів.

– Попроси свого юриста – ти найми його, негайно, найкращого в місті – зв’язатися зі мною. Я чекатиму дзвінка в офісі.

Син не попрощався, поклав трубку; знову подзвонить Софі, подумав Ростопчин, почнеться мука; на неї іноді находить затьмарення; може приїхати в Лондон і влаштувати скандал в Сотбі.

Він похолов від цієї думки, бо зрозумів, яка вона реальна; боже мій, хто це вигадав, що під старість у людини життя стає простішим?! Неправда, ой, яка ж це неправда! Навпаки, нема нічого складнішого за старість, час підведення рахунків, реєстр на те, що не здійснилося в житті, не вийшло, минуло, пройшло поряд…

Софі подзвонила через десять хвилин; голос дзвенів; він чомусь подумав, що вона виставить йому свій рахунок за телефонні розмови з Аргентіною, – франків п’ятсот, не менше; при чому тут рахунки, якось стомлено запитав він себе, бог з ними, з цими рахунками; просто дуже прикро відчувати себе старим, коли ти самотній і нікому не потрібний, порожнеча довкола, книжки й картини, хай йому грець. Ні, найстрашніше, коли тобі стає нудно, немов усе, що відбувається, вже було з тобою, багато разів було, і все завжди кінчалося нудьгою… Справді… Починалося любов’ю, а кінчилось… Любов? Що це таке, до речі? Мабуть, повсякчасне бажання зробити добре тому, кого любиш… Але ж моє «добре» відрізняється від того поняття «добре», якого прагне від народження (а втім, чи від народження?) той, кого ти любиш… А точніше сказати, очевидно, любов – це постійне небажання завдавати прикрощів, незручностей, неприємностей тому, кого любиш, образити бодай у чомусь. Любов – це коли ти для другого, і вже звідси – для себе, але лише – потім. Усе інше, – а ти думаєш про своє, сказав собі Ростопчин, не маючи сил підвестися з-за столу – стоїть на одвічній помилці. Чи користолюбстві.

(Після розмови з сином він усе-таки примусив себе встати, підійшов до стелажів, відкрив бар, налив чарку, пополоскав рота, відчув, як запекло в піднебінні, біль у потилиці вгамувався…

«Однак, коли помилка чи користолюбство сусідять з дисципліною, виникає нова ситуація; дисципліна – великий організатор: як почуття, так і закамуфльованої нечутливості. Часом той, хто любить, – не стримавши характеру, буває ж, господи, – образив ненароком, і любові завдано непоправного удару, а може, її й зовсім розбито. Інший користолюбець, відданий дисципліні, так веде свою партію, що любов – очевидна й постійна. А як же дисципліновано бреше обманщик, аби тільки зберегти маску любові! Це дуже зручно: вечірній чай, завжди люб’язна усмішка, розмови про дітей, все гарно й пристойно, все як у людей.

Невже дисципліна брехні – єдиний гарант добрих взаємин?! А щирість у виявленні людського самозвеличення – головний руйнівник любові? Де Бог, де Сатана? Невже сатана з хорошими манерами угодніший людям, ніж Пророк правди, який плете таке, чого не хочуть слухати?!)

Розмова з Софі була важка, зі сльозами; «не можна бути черствим егоїстом; адже йдеться про хлопчика…»

– Повторюю, я не відмовляю Жені ні в чому, як і ніколи не відмовляв. Ні тобі, ні йому. Просто зараз я не можу взяти з мого діла стільки грошей… Я вишлю вексель, гарантійного листа, цього цілком досить… Зрештою – пробач, будь ласка, що я змушений сказати тобі це, – але і його родина, і ти живете на ті гроші, які я заробляю; ні, я ні в чому не дорікаю вам, невже сказати правду – означає дорікати?

– Ти безсердечний нелюд, – Софі знову заплакала. – Ти зовсім не думаєш про хлопчика! Це страшно! Ти комп’ютер, а не людина, який жах, що я тебе зустріла!

– Софі, дорога, будь ласка, настройся на те, що я тобі котрий уже раз пояснюю… Я улагоджу справу Жені… Він, певно, так і не навчився робити серйозний бізнес. А втім, це було не дуже й потрібно, бо поруч завжди стояв я. Тепер він уперше зіткнувся з труднощами. Я не зовсім розумію, що там сталося, тому й попросив його спішно викликати юриста, двох, трьох кращих юристів… Якби аргентінські корови були єдиним джерелом доходу, тоді інша справа… Але ж мій тутешній дім належить йому. Все моє діло я заповів йому. Я не знаю, кому ти відписала будинок в Едінбурзі, я подарував його тобі, і ти маєш право розпоряджатися ним, як хочеш, але й він може бути Жениним… І твій паризький апартамент, і поверх у Глазго… Не треба ображати мене марно, кажучи, що я не піклуюся про Євгена. Я не можу ніяк збагнути, що сталося з його землею, я хочу в цьому розібратися. З допомогою спеціалістів… Ти заспокоїлася?

Софі понесло; Ростопчин примружився, одвів трубку, вирішив відповісти, коли змовкне її нерозбірливе белькотіння, тільки б не чути того, що вона говорить, нема сил; потім почулися короткі гудки; кинула трубку; її манера. І зразу пролунав новий дзвінок. Мабуть, Женя, подумав він; вона пішла від мене, коли він був крихіткою, а тепер стала захисницею. А я черствий комп’ютер. Не втішай себе, ти чудовисько, так тобі було сказано…

– Алло, добрий вечір, пан Ростопчин? Не думав застати вас у офісі.

– З ким маю честь?

– Це Фрідріх Хойзер з «Куріра». Щойно була передача по гамбурзькому радіо про вашу діяльність у сфері культури. Чи не могли б ви приділити мені п’ятнадцять хвилин, лише кілька запитань.

(Радіопередачі не було; про «гамбурзьке радіо» Хойзерові сказали люди Фола; продовження комбінації).

– Знаєте, я дуже стомився… Може, перенесемо розмову на завтра?

– Завтра матеріал має з’явитися в нашій газеті, пане Ростопчин. Буду вам дуже вдячний. Я працюю тільки п’ять місяців. Ваше ім’я досить добре відоме тут… Інтерв’ю відразу поставлять у номер… Це буде моя перша велика робота… Ви не уявляєте, як це для мене важливо…

«Цей вивчає життя не за книжками, – подумав Ростопчин, – такі вміють бути вдячними й пам’ятати».

– Приходьте, – сказав він. – Адресу знаєте?

(Фрідріх Хойзер з «Куріра» не був агентом секретної служби; після телеграми Фола в Нью-Йорк про необхідність прискорення роботи по Ростопчину були вичислені можливості корпорації АСВ в газетах і журналах Цюріха; серед залучених дослідники звернули увагу на Луїджі Роселлі; власник рекламного бюро; надзвичайно широкі зв’язки в світі преси; певна річ, суть комбінації відкривати йому не можна, але людина він кмітлива, зрозуміє, що треба, коли пояснити загальний абрис; головне, щоб у місцевій пресі з’явився матеріал; на другий день експресом його відправлять до Едінбурга, Софі-Клер; сімейні сцени дуже сприяють провалу всякого починання, особливо того, до якого причетний Ростопчин.

Серед усіх відомих йому журналістів Луїджі Роселлі спинився на Фрідріху Хойзерові лише тому, що той був молодий, щирий, напористий, об’єктивний і не ображався (дозволяв правити свої матеріали, аби тільки надрукували; жив самотньо, допомагав матері, хворій, старій жінці, котра мала невеличкий будиночок під Асконою, на самому кордоні з Італією; вів щоденник, у якому препарував себе; це й вирішило справу).

– Який я вам вдячний, пане Ростопчин! У мене є ціла година, щоб передрукувати нашу розмову, я встигаю в ранковий випуск.

Хойзер був у стареньких джинсах, поношеній вицвілій куртці; кеди стоптані; лейка, правда, хороша, стара, надійна, в Токіо на базарі коштує шалені гроші; за одну таку, тридцятих років, можна купити три нові камери, чудового дизайна.

– Голодні? – спитав Ростопчин.

– Що? – Хойзер не зразу його зрозумів. – Я?

– Ви, – всміхнувся Ростопчин. – Можу почастувати паштетом і смачним сиром.

– Велике спасибі, не відмовлюся. Вранці пив каву, а потім мотався по місту.