Текст книги "Аукціон"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 22 страниц)

3

Річардсон жив сам один у невеличкій квартирі на Бебельалеї; на уік енд[8]8
  Дні відпочинку наприкінці тижня (англ.).


[Закрыть] їхав по чотириста тридцять третій дорозі до Бад-Зегенберга, зупинявся в пансіоні пана фон Укперна, нашвидкуруч переодягався і йшов на прогулянку, кілометрів сорок у день, не менше. Повертався щасливий, стомлений; пив з хазяїном справжнє пльзеньське пиво (найдорожче, п’ять марок пляшка, нічого не вдієш, імпорт), зачаровано, мов дитина, слухав історії про моряків (пан фон Укперн – у минулому капітан першого рангу, перебував на службі при адміралі Редері); старому подобався цей худий, довгов’язий професор історії; поступово Річардсон склав картотеку (всі розмови він писав, страшенно любив свої маленькі диктофончики, мов дитина) на всіх військових моряків рейху, що лишилися в живих; після цього протягнув нитки до тих видавництв, газет, журналів та літературних агентств, які працювали із старими (мемуари з кожним роком набирають сили, бестселери); таким чином він класифікував чимало журналістів-записувачів за їхньою ідейною спрямованістю, це легко обчислювалось на ЕОМ.

Дома він з Фолом не розмовляв, кивнув на віддушину, «друзі» з Баварії[9]9
  В Баварії міститься штаб-квартира секретної служби ФРН.


[Закрыть], звичайно ж, пишуть кожне слово, не ликом шиті; почастував гостя смачним чаєм з трав, зібраних під час прогулянок, спитав, чи не дошкуляє колезі остеохондроз, лихо тих, у кого сидяча робота, показав, як він змонтував собі шведську стінку особливої конструкції, а потім запропонував повечеряти в ресторані Шу Чжедіна; поїхали, певна річ, не туди, а до італійців, чудова кухня, хоч багато страв з борошна, зате вино лямбруска – унікальний напій.

– У мене є п’ять кандидатур, – сказав Річардсон, коли вони замовили їжу. – Журналісти різного плану, які співробітничають зі мною уже два-три роки, цілком надійні люди…

– Кого б ви порекомендували? Часу обмаль, промахнутися небезпечно.

– Якщо ми поставимо на вразливість пана Золле, на його загострене сприйняття друкованого слова, тоді треба пускати в хід слона. У мене є такий слон, з лівих, авторитетний, різкий, виступає з цікавими шлягерами і, – що найважливіше, – вхожий на телебачення. Світ зараз знає тільки тих, хто мелькає на екранах телевізорів, решта журналістів метелики, легковажність. Вальтер Шасс, не чули?

– Чув. Я переглядав перед вильотом ваші матеріали. Він піддається режисурі?

– Важко сказати… Честолюбний понад міру, суне, наче танк; а взагалі жодного разу не підводив.

– Він знає, на кого працює, чи ви використовуєте його втемну?

– Тільки втемну… Він же талановитий, його не візьмеш на тисячі марок.

– А на чому ви його взяли?

– Турне по Штатах, лекції в університетах. Зібрали десять молодих бовдурів, які вивчають проблеми Західної Німеччини, примусили гучно аплодувати, до того ж неодмінне інтерв’ю в місцевих телекомпаніях і кілька фотографій у газетах, ще й як сприяє зміцненню дружби.

– Його ставлення до релігії?

– Слушне запитання. Мене це також дуже насторожує. Він атеїст, страшенно лає клерикалів, усі мої розмови про революцію у Ватікані після Другого вселенського конгресу ні до чого не привели, завжди оперує архівними матеріалами радника посольства рейху при Ватікані Менсгаузена, який передавав у Берлін текст проповіді епіскопа Константіні: «Вчора на землі Іспанії, сьогодні на власній землі більшовизму, де Сатана знайшов своїх представників, хоробрі воїни, серед яких є солдати й нашої країни, ведуть велику битву. Ми всім серцем молимося за те, щоб ця битва привела їх до остаточної перемоги…»

– А про те, як Ріббентроп закликав свого посла у Ватікані фон Бергена всіляко уникати конфронтації з папою, він вам не казав?

– Ні. Мабуть, ще до тих архівів не добрався.

– Вміє працювати з документами?

– Не дуже… Але уважно читає історичні журнали, вони в нього всі помічені маркерами…

– Як ставиться до росіян?

– Період громадянської війни в Іспанії і другої світової оцінює позитивно; до нинішнього московського режиму настроєний негативно. Вони відмовили йому у візі, мої контакти всіляко натискують на цей мозоль, реагує досить хворобливо.

– Чому йому відмовили у візі?

– По-моєму, в одній з його статей були випади, спрямовані проти окремих осіб, а Москва цього не любить.

Фол посміхнувся.

– Можна подумати, що це подобається Вашінгтону. Я вам викладу схему. Поміркуйте, що в ній слабке, що піде в діло, а що взагалі треба відкинути. Отже, ми відкриваємо Вальтеру Шассу деякі матеріали… Мабуть, варто сказати, що ви одержали їх від друзів з розвідки, якої саме, не уточнюйте… Мовляв, росіянин, на прізвище Степанов, теж журналіст, постійно зустрічається з рядом німецьких дослідників, таких, як Георг Штайн, Кнорр і Золле, одержує від них інформацію про долю російських культурних цінностей, викрадених нацистами, причому – в цьому суть мого плану – Кнорру він платить за інформацію, гроші, правда, невеликі, міністерство культури росіян не дуже розкидається валютою, але все-таки платить, тоді як Золле нічого не платить. У чому справа? Де причина? Може, пан Золле – меценат? У нього рахунки в швейцарських банках? А може, він чомусь зобов’язаний безплатно віддавати свої матеріали Степанову?

Річардсон запитав:

– Скільки Степанов платить Кнорру?

– Та ніякого біса він йому не платить. У одного нацисти вбили всіх рідних, другий попав у полон до росіян з розпанаханим животом, вони його врятували від смерті, от і відслужує пам’ять…

– Чого ви хочете добитися, Джос? Я щось не дуже розумію ваш план.

– Це ж добре! Це чудово! Якби ви зрозуміли мій план, він тоді нікуди не годився б!

– Слава богу, я починаю до вас звикати, інакше знову розізлився б. Будь ласка, поясніть, чого ви хочете добитися?

– Мені треба, щоб Золле сказав Степанову: «друже мій, я весь у боргах, у мене немає жодної копійки, будь ласка, дай мені тисяч з десять, щоб я розплатився з кредиторами». І сказати це він повинен не десь там, а в Лондоні, і не коли-небудь, а ввечері восьмого травня, і не просто так, сам на сам, а в присутності ще однієї людини…

– Кого ж?

– Пийте вино, Стів. Лямбруска звеселяє. Плачу я.

– Вальтер Шасс не підійде для вашого діла, – сказав Річардсон і витяг сигарети.

– Невже? Погано. А чому?

– Бо він такий же кабан, як і ви, а я бачу в цьому ділі людську роботу.

– Ну й чорт з ним. Підійде інший, у вас же їх п’ятеро. За вас, Стів. Мені приємно працювати з вами. Слово честі.

III

«Дорогий Іване Андрійовичу!

Тільки що бачив Врубеля. Вигляд у нього жахливий, очі запали, завжди акуратно, навіть трохи екстравагантно вбраний, зараз він був одягнений недбало, руки тремтіли. «Що з вами?» – спитав я. Він подивився на мене здивовано: «Хіба ви не знаєте, що Олександр Антонович покінчив життя самогубством?!»

Я зразу ж уявив непоказного, лагідного, доброго Олександра Антоновича Ріццоні, його чудове ательє в Римі й наше з ним чаювання. Його повсякчасна опіка над Врубелем, коли той працював там на початку дев’яностих, та й пізніше, як приїхав до старого зі своєю чарівною дружиною, була істинно батьківською. О, як же він умів опікати, вимогливо і водночас по-доброму, який тактовний був у своїх порадах і настановах, який сором’язливий, коли його просили показати нові картини, адже мудрий Третьяков у свою колекцію одним з перших полотен придбав саме його «Євреїв-контрабандистів». Хіба це не оцінка праці художника?!

«А що ж трапилося? – спитав я. – Борги? Чи сімейна трагедія?»

Врубель так само здивовано подивився на мене. «Та хіба ви не читали «Мир искусств?» Його там назвали найгіршим серед усіх сучасних художників! Хіба ви не читали, як чорним по білому було надруковано, що суспільству треба якнайшвидше позбутися всіх картин Ріццоні, які ганьблять наш живопис?!» – «І він через це покінчив життя самогубством?! Вам перепадає не менше, любий Михайле Олександровичу!» – «То я ж молодший, – відповів Врубель, – хто знає, що станеться зі мною, коли я доживу до шістдесяти шести, як Ріццоні…»

Ми стояли на вулиці, повівав вологий вітер. Врубель запропонував піти до «Давидка», на Володимирський проспект, я погодився з радістю, бо час, проведений з генієм, збагачує куди більше, ніж біржова операція.

Врубель попросив шампанського, від їжі відмовився, але я, все-таки, умовив його взяти ікорки, яку тільки от-от привезли з Астрахані. Ми довго сиділи мовчки, потім він підняв келих, сказав: «Мир праху його і добра йому пам’ять у наших серцях. Який же був твердий хазяїн свого життя, який чесний трудівник. А як упереджено витлумачив цю його чесність «Мир искусств»! Безжально, безшабашно, не вболіваючи за долю нашого мистецтва! Господи, в чиїх же руках суд над нами, художниками?! Хто тільки не нападав на нас! Чиї тільки брудні руки не зачіпали найтонші струни чистої творчості?! А хіба ця вакханалія недоброзичливості не плутає реальні уявлення в нашому середовищі? Треба завжди пам’ятати, що праця скромного майстра набагато почесніша, ніж претензії добровільних невропатів, які лизоблюдничають на бенкеті мистецтва. Тоді, коли «невмиті» називали мене «Юпітером декадентів», вважаючи через свою темну наївність, що це страшне зло, Олександр Антонович був такий добрий до мене, такий уважний… Розрадник і друг з променистими дитячими очима. Коли ж ми переконаємося, що тільки праця і вміння дають людині ціну? Коли ми ополчимося проти цієї істини?!»

Він випив, відсунув келих, подивився на мене своїми чарівними очима й заплакав.

Дуже гордий, самолюбивий Врубель сидів і плакав, беззвучно, недвижно, тільки сльози котилися по неголених щоках та дивно смикалися губи, немов він наказував собі вгамуватися, але серце, непідвладне слову, не підкорялося наказу…

Господи, Боже мій, яке тяжке життя артиста, який він вразливий, і як уміють скористатися з цього численні Сальєрі!

Два роки двадцятого століття позначено на світовому календарі, а звичаї наші ще й досі схожі на дикунські, печерні.

Низкий уклін Вашому сімейству.

Щиро Ваш

Василь Скорятін»

4

Своє шістдесятип’ятиріччя князь Євгеній Іванович Ростопчин відзначив на самоті; нікого не кликав; напередодні злітав у Париж, відстояв службу в православній церкві на Рю Дарю, звідти подався до Ніцци, взяв в аеропорту напрокат маленький «фіат» (не любив показного шику, економив на дрібницях, щоб основні кошти вкладати в діло, а за проценти купувати російські книжки, картини, ікони, архіви) і поїхав на кладовище – невеличке, на околиці міста; дорога петляє, як у старому Криму, тут поховані тільки росіяни: Горчакови, Ростопчини, Вяземські, Єпанчини, Пущини, Раєвські, Бенігсени, Кутузови, Романови…

Наглядач кладовища, запійний серб Петя, як завжди в цей день, приготував великі букети троянд: білі – для бабусі, червоні – мамі; їхні улюблені кольори; пам’ять про людей продовжує їхнє життя серед нас, полегшує біль утрати, породжує ілюзію постійної присутності, безперервності буття…

Євгеній Іванович довго сидів біля скромних пам’ятників; потім пройшов маленькими, вузенькими алеями, зупинився біля свіжої могили, спитав Петю, кого поховали тут, чому немає хреста; той відповів, що померла Агрипина Василівна Нессельроде; жила в страшних злиднях, голодувала старенька; на хрест збирають, але пожертвування дають дуже скупо – по п’ять, десять франків, звідки гроші взяти, князю; старі померли, молоді по-російськи не розмовляють, розчинилися, соромляться предків, намагаються прізвище змінити, а вже імен православних і зовсім не лишилось, де був Михайло, там тепер Мішель, де Петро – П’єр; замість того, щоб Маріям стати Марі, де там, у Магдалени пнуться, аби тільки від свого кореня подалі, нещасні ми люди, кочівники; про євреїв кажуть, що вони розсіяні по світу, дзуськи, як уже хто й розсіяний, то це ми, он і колишній помічник американського президента Збігнєв Бжезинський слов’янин, і французький начальник генерального штабу Пєшков, хрещеник Горького Олексія Максимовича, Мішель Татю – Михайло Татищев, та й папа нинішній теж не італієць, а нашої слов’янської крові.

Євгеній Іванович дав Петі грошей, той пішов до крамниці, купив сиру, хліба, зелені, пляшку червоного вина з Сен-Поль де Ванса; взагалі князь не пив, а коли й пригублював, то тільки «вансовку», її так і Бунін називав, Іван Олексійович, і Шаляпін, коли приїздив на південь, і навіть Мережковський, хоч був суворої вдачі чоловік, і страшенно полюбляв розмовляти по-французьки; він і російську історію коментував чужою мовою, так, мовляв, точніше її відчуваєш, науці потрібна віддаленість.

Хтось із тутешніх старих людей якось сказав, що Північну Америку найцікавіше зрозумів француз Бомарше; китайську культуру відкрив італієць Марко Поло, він же й описав її, зробивши фактом світової історії; найкраще відчував Росію Бісмарк, а росіяни змогли синтезувати дух Європи, виражений англійською економікою, німецькою філософією і французькою революцією; хочеш не хочеш, а той факт, що Ленін був глибою, не перекреслиш.

… Ростопчин повернувся до рідних могил. Місце між могилою матері й князя Горчакова було вільне – він купив цю землю для себе, дев’ять років тому, коли син Женя одружився на співачці з Мадріда, поїхав з нею до Аргентіни, змінив прізвище, став Еухеніо Ростоу-Масаль (скоротив наполовину батьківське прізвище й прийняв дівоче прізвище дружини), купив пасовиська на кордоні Патагонії; батькові писав рідко, частіше матері. Американка, вона покинула Ростопчина, втекла з французьким режисером; була щаслива, поки той не помер від розриву серця, повернулася в Цюріх, подзвонила колишньому чоловікові, запропонувала помиритись; Женя (тоді ще не «Еухеніо») дуже радіз, хоч мати залишила хлопчика батькові двадцять років тому, крихіткою, тільки часом надсилала листівки на Різдво Христове, дуже красиві; Ростопчин відмовив: «я не прощаю зради». Женя тоді замкнувся, він усі ці роки, – хоч уже й закінчив університет – жив мрією про сім’ю; це ж шокінг, коли за столом немає тата чи мами; доводиться ухильно відповідати на запитання друзів; а в тому колі, де він бував, дуже педантично ставилися до того, щоб дім був кріпостю, всіх необхідних правил пристойностей дотримано; батько може мати двох коханок, а маму хай обслуговує атлет (п’ятдесят доларів за годину; звичайно дорого, але конче потрібно для підтримки життєвого тонусу, гарантує спокій і дружбу в сім’ї), зате зовнішнє, тобто форма, повинно бути абсолютним, на цьому тримається суспільство, не можна замахуватися на святе. Мабуть, саме тоді й почався розлад між батьком і сином; Женя перейшов на французьку, перестав читати російські книжки; через рік Ростопчин з жахом почув акцент у вимові сина; «хлопчику, ти не маєш права забувати рідне слово». Женя відповів, що його мова – французька чи англійська, в гіршому разі, німецька чи іспанська. «В Росії я ніколи не був, не знаю цієї країни і не люблю її». – «Хіба можна не любити батьківщини? – спитав тоді Ростопчин. – Ту землю, де народилися твої предки?!» – «Моя батьківщина тут, відповів Женя, а більшовики викинули твоїх предків і тебе разом з ними, хороша батьківщина»… Ростопчин сказав: у тому, що сталося, більше нашої провини, тих, хто правив, ніж більшовиків; ті відчували народ, а ми не знали його, жили окремо, в цьому трагедія; не тільки більшовики, а навіть Гучков і Родзянко, тузи, говорили цареві про необхідність реформ, не можна тасувати колоду знайомих з придворної бюрократії, такі собі люди, без ідей, зберігають традицію, а якою вона була, наша традиція, коли говорити чесно? Революція відбулася через п’ятдесят років після того, як скасували рабство, а правили імперією ті самі, сімдесятирічні, вони рабству й служили, інакше не вміли; треба було залучати до управління відповідальних людей, нового напрямку, підприємців, спеціалістів виробництва, а не старих дідів, на кшталт Штюрмера чи Горемикіна, котрі спали на засіданнях кабінету, намагалися зберегти звичне, цуралися самого поняття рух, страшилися реформ, а вже про конституцію і слухати не хотіли. «Зрозумій, Женю, Росія була єдиною країною в Європі, яка жила без конституції, визнаючи теорію общини – тобто не особистість, не сім’я, не громадянин понад усе, а клан, община, село; що добре для сотні, – те обов’язкове для кожного! В цьому наша провина перед Росією. Так, прикро, так, трагедія еміграції, та коли ми були в Москві, країна займала останнє місце в Європі, а більшовики, – хотіли ми того чи ні, – вивели її на перше місце, не зважаючи на всі трагедії й війни; немає нічого гіркішого за об’єктивність, емоції завжди приємніші, – душу можна розважити, поплакати чи покричати, але ж і світ підвладний розумові, тобто об’єктивному аналізу існуючого, а не навпаки. Якщо навпаки – тоді жди нової трагедії, тоді страхіття, крах. Апокаліпсис».

– Тату, – сказав тоді Женя, – я щасливий, що живу тут, я не хочу мати нічого спільного з тим, що було у вашій родині раніше… Мама дала мені душу американця, і я вдячний їй за це. Я живу просто й чітко, по тих законах, якими керується це суспільство…

– Двадцять років ти жив без мами. Зі мною, – мовив Ростопчин. – Коли ти був маленький, я мив тебе, одягав, водив до театру, ходив з тобою до перукаря, розповідав тобі казки…

– Ти дорікаєш мені? – син знизав плечима. – По-моєму, це звичайне ставлення до того, кому ти дав життя. Мама мені ніколи й нічим не дорікає…

– Не мама виховувала тебе, а я, Женю.

– Мама народила мене… І я її завжди пам’ятав. І любив. І ти не маєш права вимагати від мене, щоб я викреслив її з серця. Вона – моя мати.

– Справжня мати не кидає своєї дитини.

– Якщо ти посмієш ще раз так сказати про маму, я піду з твого дому.

«А за що ти житимеш? Ти, який звик до цього замку й до дворецького, і до своєї гоночної машини, і до польотів на море, і до моєї бібліотеки, і до ранкової кави, котру тобі приносить до спальні фрау Еліза?»

Але він не поставив цього запитання синові. Мабуть, тому і втратив його, бо безкарність – шлях до втрат.

Якби він тоді дозволив Жені залишити дім, той повернувся б через місяць, та де там, через тиждень; жити в студентському гуртожитку, вдвох з кимось, не для нього, не витримав би, навчився б шанувати того, хто гарантує звичні вигоди; але це так жорстоко, думав тоді Ростопчин, це і є те саме, проти чого я протестую – прагматична бездуховність, форма муштри; зручно, звичайно, ніяких емоцій, усе за правилами, абсолютне дотримання пристойностей, але, боже мій, який холод таїться в цьому, яке крижане, крихітне раціо; справді проблеми сім’ї проектуються на трагедії держави…

Відтоді Женя ні разу не вимовив російського слова.

Ростопчин запросив його поїхати до Росії.

– Я пам’ятаю Москву, – сказав він синові, – мені тоді було п’ять років, але я чітко її пам’ятаю… Давай полетимо туди, все-таки тобі треба побачити ту країну, звідки твій батько родом.

– Для чого?

– Ну хоча б для того, що я тебе прошу про це.

– Я зовсім забув твою мову, мені буде там нецікаво, який смисл?

– Я про це тебе прошу, – повторив князь. – По-моєму, я ніколи й нічим не принижував тебе, Женю. Виконую всі твої бажання, та хіба тільки виконую, я вгадую твої бажання… Принаймні, мені так здається… Я дуже тебе прошу, сину…

Той зітхнув, знизав плечима, погодився, але за умови, що поїздка має бути в ті місяці, коли скінчиться купальний сезон на Середземномор’ї, і ще не почнеться лижний сезон в Альпах.

Вони приїхали до Москви в жовтні; мрячив дощ, дув вологий, пронизливий вітер; Ростопчин попросив шофера, який віз їх з Шереметьєва (він купив люксовий тур, з автомобілем і двокімнатним номером у «Націоналі»), їхати повільніше; «неймовірно» раз у раз повторював, коли проїжджали Ленінградський проспект і вулицю Горького; ні, це не потьомкінське село, це дійсність; а він же пам’ятав, що тут була вузька вуличка, старенькі будинки; вони від’їжджали з Білоруського, кожна деталь укарбувалася в пам’ять; кажуть, «ти був ще зовсім маленький, ти не пам’ятаєш», це нісенітниця, нема нічого виразнішого за дитяче сприйняття, нічого рельєфнішого, правдивішого?!

Пізно ввечері пішли гуляти по Москві; біля «Арагві» Женя побачив чергу, спитав батька, що це; той пояснив; син пирснув: «весела батьківщина в мого батька, така весела, що навіть повечеряти не можна до пуття, треба мокнути під дощем, яке варварство»; але Ростопчин покладав надії на наступний день: Третьяковка, потім бібліотека Леніна, ввечері «Годунов»; з прогулянки вони повернулися до готелю близько дванадцятої. Женя попросив повечеряти, йому відповіли, що ресторан уже закрили; «що ж мені, снотворне приймати? Я не можу заснути на голодний шлунок»; сходіть у валютний бар, відповіли йому, там зроблять сандвіч.

Наступного дня програма була чудова; найбільше синові сподобався Верещагін; вразила картина, на якій зображено піраміду черепів – «цей художник умів працювати, нічого не скажеш»; «Купання червоної кінноти» він назвав пропагандистським живописом, те саме сказав і про портрети Петрова-Водкіна; в Ленінській бібліотеці спробував був розмовляти російською, але зніяковів, бо плутав відмінки, похнюпився, замовк, йому запропонували перейти на англійську; він спитав, які книжки Гітлера, Черчілля і Троцького можна дістати для вивчення; йому відповіли, що Гітлера, – як расиста й агресора, – заборонили в Радянському Союзі; праці Черчілля він може взяти в залі для науковців; промови Троцького, видані в стенограмах з’їздів партії, є тут, на видачі, і в продажу; «Годунов» йому здався затягнутим, хоч постановочно, – тут він погодився з батьком, – все було чудово.

Спектаклі МХАТу йому не сподобались, він погано розумів живу мову; в ГУМІ потішався над товарами й чергами; прийшов у захват від Театру оперети – це й зламало остаточно Євгенія Івановича; все, зрозумів він, хлопчика втратив, ніякий він не росіянин, марно намагається змінити його, син живе вузькими пеналами західних уявлень про те, що добре й що погано; кількість ресторанів і дансингів для нього важливіше за рівень культури; ні, я, звичайно! не захищаю російський сервіс, він ще поганий, це так, але не можна за деревами не бачити лісу! «Дерево – це і є ліс», – відповів Женя, не зрозумівши батька. Ростопчин пішов у бар і випив горілки; він у той вечір пив багато, сп’яніти не міг, молив бога, щоб той послав йому сльози, виплакався б, та очі були сухі; покликав Женю на прогулянку, зупинилися навпроти «Метрополя», показав мозаїку: «Це – великий Врубель». Женя знизав плечима: «якщо тобі хочеться називати великим того, хто робить щось дивне, називай, але я не можу з тобою погодитись, сподіваюся, ти не образишся на мене за це, чи тобі більше до вподоби нещирість? Будь ласка, я можу сказати, що це геніально».

Вони повернулися до Цюріха. Женя зразу полетів до матері, подзвонив звідти, попросив виділити йому частину грошей, починаю своє діло, соромно висіти в тебе на шиї, виріс уже, дякую тобі за все, батьку.

Відтоді Ростопчин жив сам один; півроку в нього в замку провела австрійська гірськолижниця, чудо, а не жінка; прекрасна в ліжку, незамінна в подорожах, турботлива подруга; якось вона сказала: «Мені тебе мало, ти зовсім не любиш своєї дівчинки». Він пішов до лікаря, той приписав йому мультивітаміни, він почав старатись, і збагнув, що ніякої любові в нього до цієї австрійської кішки нема; лише природне прекрасне; вона запропонувала запросити в дім когось із його молодих друзів, зрештою, любов утрьох цілком сучасна; він купив їй квартиру у Вадуце і влаштував на роботу; невдовзі вона зійшлася з одним із тамошніх банкірів, той бував у неї раз на тиждень, всі інші вечори вона проводила в Австрії, кілометрів двадцять до кордону, а там Фельдкірх, затишне містечко в Альпах, багато іспанців, югославів, мулатів, ніяких умовностей, ніхто не питає паспорта в готелях, спи, з ким хочеш, треба жити, доки можна, так мало відпущено жінці, так несправедливо мало, все треба встигнути, щоб не було страшно, коли залишиться тільки пам’ять, хай живе втома, панацея від мрії, надії, болю, розпачу, відчуття втрати самої себе…

… Із Степановим він познайомився випадково; ніч проговорили, перебиваючи один одного, потім Ростопчин приїхав до Москви і привіз перше російське видання Біблії; купив за дві тисячі доларів, випадково, на аукціоні.

– Мене не посадять, якщо я подарую це вашій бібліотеці? – спитав він Степанова.

Той не зразу збагнув його; чому?

– Ну, пропаганда релігійного дурману, чужа ідеологія, так у вас кажуть?

– Євгенію Івановичу, кудись вас не туди понесло. Про наше глупство я краще за вас знаю, бо живу тут, і серце моє крається дужче, ніж ваше, коли бачу рідну азіатчину, але ж ви не чужий і біль наш і радість приймаєте всерйоз…

Наступного разу він привіз дві ікони; Московська патріархія влаштувала на його честь прийом; «ну, добре, сказав він Степанову на прощання, а коли я вирішу зібрати колекцію картин і влаштувати свою особисту експозицію – подарунок Третьяковці, – таке можливе?»

З цього й почалося.

Але найбільше він охотився за Врубелем; підстави для того були особливі – мамочка дружила з його вдовою, співачкою Надією Забела.

… Коли Ростопчин спустився в невеличкий будинок Петі, стіл уже був накритий; він сів на покуті, під іконами, випив «вансовки»; Петя дозволив собі пригубити, самогонку гнав із пророслої пшениці з медом, старий російський рецепт.

– З днем народження, ваше сіятельство, сердечно бажаю щастя, а ось і подарунок вам, – сказав Петя і вийняв із старенької шафи вишитий рушник.

– Мій дорогий, – Ростопчин обняв його, відчувши, як у грудях розлилося тепло, – ну, спасибі тобі, догодив, розумнику…

Петя також розчулився; це його звичка – розчулюватись від радості ближнього, – допив свою самогонку, понюхав солоний сир і почав ставити запитання, так у них було заведено, ніби неписаний ритуал – після першої чарки розмовляти з півгодини про життя; як-не-як, прощаються на рік, хто знає, чи доживемо, наші літа до схилу йдуть, та й світ божевільний, натиснуть кнопку, й полетимо в пекло, там не дуже поговориш, відповідати за земні гріхи доведеться, а безгрішних немає, усі тепер сатаною мічені, бо влада золотого тільця окрутила людей.

– От поясніть мені, ваше сіятельство, чого це католики так між собою розлаялись? Чому в них стільки релігій стало замість однієї?

– Бачиш, Петю, – задумливо відповів Ростопчин, – гріх Ватікану в середньовіччя був такий жахливий, папство умертвило стільки великих мислителів, що далі терпіти цього люди не могли. Бунт визріває всередині того, що існує, а не зовні. Коли зовні – не так страшно, тут армія вирішить справу, а коли в кожному живе думка про несправедливість, дивізією діла не поправиш, тут гряде розвал… Першим од Ватікану, який був столицею святої інквізиції, відділилося англіканське віросповідання, вони відкинули папу, проголосили своїм главою короля; острів’яни, їм легше. Було це в середині шістнадцятого століття, й вони перемогли, а от Мартін Лютер ще до них почав, але того, чого досягли англіканці, за свого життя не досяг, лише після його смерті з’явилися і протестанти, і євангелічна церква. А кальвіністи? Відокремилися від папства в середині того ж століття, але ті вірили в людську долю. Що проповідував Кальвін? Він учив у своїй Женеві сподвижників: «Якщо ти морально активний, коли ця моральна активність приносить добрі плоди, тоді тобі судилося спасіння; лише біблія – єдине джерело віри, Священне писання не володіє таїнством святості». Він відкинув розп’яття та епіскопів, зберіг лише пасторів, настраждались люди від одноособової влади, от і кинулися в демократію, посміхнувся чомусь Ростопчин. – Від них, я думаю, і баптисти пішли, ті навіть ікон не визнають, дітей не хрестять, тільки дорослих, їхнє вчення також базується на Одкровенні Божому, тобто на Славі Його… Далі вже пішли викрутаси, Петю, всі оті адвентисти, квакери, свідки Єгови, тут, друже, страшенна мішанина, глупство, але все це не випадково – відлилося Ватікану й спалення Бруно, і заборона на думку, і знищення полотен, на яких було зображено оголене тіло Матері.

– А от я про свідків Єгови щось ніяк не втямлю, ваше сіятельство, вони до мене сюди приходили, розмови заводили…

– Жени їх у шию, психи! У минулому столітті їх створив божевільний американець Рассел. Лякав людей, що кінець світу настане вісімсот сімдесят четвертого року. А світ не зник, навпаки, почався розквіт науки, ремесел і мистецтва. Тоді вони швиденько перелопатили на те, ніби світ розколеться в дві тисячі чотирнадцятому році; отож нам з тобою ще дають тридцять років на життя… Не дотягнемо, як, Петю?

– Дотягнемо… Он Уїнстон майже сотню прожив, а коньяк пив і сигарети курив.

– То він же, Петю, у минулому столітті народився, коли молоко було коров’яче, а не порошкове.

– Правильно, але ж пеніциліну не було, від грипу люди помирали, як мухи.

У двері постукали, Петро спитав:

– Хто?!

Відповіли по-французьки; господи, подумав Ростопчин, я ж у Ніцці, на російському кладовищі, лишилося тут одноплемінників усього чоловік з десять, а відчуття таке, наче в Загорську, який же дивний світ, який незбагненний…

Приїхали туристи з Бельгії; їм сказали, що е російське кладовище, просять показати, обіцяють п’ятдесят франків за екскурсію; Петро відповів, що зайнятий, за гроші історії не розповідає, а тільки тоді, коли відчує потребу; запропонував самим прогулятись, а якщо мови не знають, то нехай надалі беруть з собою словники, та й російську не гріх учити, не остання мова на землі…

Випровадивши галасливих бельгійців дивитися могили аристократів, він повернувся до столу, й сказав:

– Виходить, тільки в нас, у православ’ї, єднання й братство, тільки наша православна церква завжди була сама собою…

– Та годі тобі, – поморщився Ростопчин. – Нема чого вдавати з себе богообранця, всі одним миром мазані… Про Никона чув?

– Це про якого? Про стародавнього?

– Та не такого вже й стародавнього… Розкол звідки пішов? Від чого?

– Від англійця, – відповів Петя впевнено.

– Від англійця, – повторив, зітхнувши, Ростопчин. – Нещасні ми люди, Петю. Коли щось не так, зразу шукаємо, на кого провину звалити: а себе винуватими ні в чому не хочемо визнати…

– А хто себе хоче винуватим визнати? – заперечив Петя. – Може, американець? Чи німець? А тутешні люди?! Вони за свою правоту повісяться.

– Американець найчастіше свою неправоту визнавав, Петю. Вони за часів Рузвельта визнали багато своїх помилок, на тому й вистояли… А ми? Мені ж мамочка, покійниця, розповідала, як усі один одному шепотіли, що Побєдоносцев Росію душить, цариця психопатка, тільки чаклунам вірить, що Росією править корумпована банда, але ж шепотіли, Петрику, а вголос славословили! Спробуй зачепити – на дибу! Слався, ура, не чіпай! От і відбувся сімнадцятий рік, коли вибухнуло зсередини… А ти про наше православне єднання… Дурниці це, Петю. Давно вже немає єдності, від Никона ще, від наших обновленців, які хотіли наблизити віру до народу, зробити її з незрозумілої догми храмом людським… Та не відразу піднялися наші дрімучі, хто за букву чіпляється, кому думка страшна, звідки тоді старообрядці з’явилися на Русі? А «безпопівці»? Через сто років докотився західноєвропейський протест проти темноти папських правителів і до нашої слов’янської матері. А вже потім невимовний жах, – скопці, різки… Такого ніде не було, в жодній християнській країні. А чому? Відповідай-но мені, добрий чоловіче? Не відповіси… Ніхто не хоче відповідати, боїмося себе образити, не хочемо в дзеркало глянути… Гаразд, Петю, давай помолимося мовчки, щоб і наступного року нам з тобою разом цей день відзначити. Доглядай могили, як і раніше.