Текст книги "Аукціон"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 22 страниц)

5

Лондон приголомшив Степанова. Він бував у всіх столицях Європи, тривалий час жив у Парижі, Берліні, Мадріді; одного разу, років вісім тому, провів п’ять годин у столиці Англії; він тоді плив на теплоході в Гавр; влаштували екскурсію; «подивіться ліворуч, подивіться праворуч»; завели в діккенсівську крамницю старовинних речей; в одному з парків на хірургічно підстриженому газоні стояв голий хлопець з гривою скуйовдженого волосся, тримав на плечі орла й робив дивні гімнастичні вправи; птах у такт махав величезними крилами; Степанов відчув запах гнізда, терпкий, якийсь гнійний, він ловив для бази зооцентру орлів у Таджикистані, в середині п’ятдесятих, відтоді цей запах живе в ньому; мабуть, найчіпкіше в людині лишаються саме запахи; слово забувається, навіть обличчя коханої людини з роками стає розмитим, часом лише виблисне, – в хвилини горя чи радості, наче зламане вночі дерево, під час довгої, що розверзає небо, блискавиці.

Мабуть, найдужче його тоді вразили старі, стерті сходи – в порту; саме в них він відчув велич – вона майже не звертає уваги на зовнішні аксесуари; важливіше кількість суден, що стоять на рейді, ніж зовнішнє вбрання порту.

Він відчував Голландію, коли проїжджав по районах; де жив колись Джек Лондон; сам замолоду мріяв пожити тут, написати репортажі; намагався зробити це в Іспанії про Михайла Кольцова – не встиг, як багато проходить мимо, не встигаємо… Після того як вилетів з Аргентіни й гасав у невеличкому двомісному літаку над пустелею Наска в Перу, де хтось, колись виклав таємничі знаки для стародавніх астронавтів, розговорився з молодим пілотом; той учився в Буенос-Айресі; «у нас механіком був старий чоловік, він готував до польоту машини французького письменника із складним ім’ям». – «Сент-Екзюпері? – запитав Степанов. – Ви його маєте на увазі?» – «Здається так, – відповів хлопець, – щось схоже, старий дуже цікаво розповідав, як тоді літали через океан на маленьких двомоторних літачках і той француз, говорив він, не боявся піднімати машину ні в грозу, ні в ураган». Степанову тоді стало страшенно соромно; прожив два місяці в країні, а про Сент-Екзюпері забув; «суєта, суєта, несплати боргів гіркота». Він подумав тоді, звідки ці слова, і згадав Москву шістдесят четвертого, прем’єру «Трьох апельсинів» у Театрі юного глядача, банкет, який улаштував потім в «Арагві» Михайло Аркадійович Свєтлов; тоді ще був живий Мірінгоф, він привів Степанова в театр і примусив написати п’єсу, і Варпаховський ще був живий, і Гриценко, і Алейников, тільки не треба зараз про них, подумав Степанов, бо порожнім життя стане, а жити треба живими; Бембі треба жити, Лисом; але ж ці слова написав Свєтлов, а його вже немає; Степанов прочитав йому свої вірші, кожен прозаїк балується віршами, а Свєтлов – з його гострим місячним профілем, – узяв серветку й написав на ній: «Скільки разів у труні я лежав, скільки разів я друзям заборгував, суєта, суєта, суєта, несплати боргів гіркота». Простягнувши серветку Степанову, він сказав тоді: «хлопчику мій, не робіть чужого діла, краще поїдемо до мене, відкриємо холодильник, там у мене в каструлі, в жирному замерзлому бульйоні, лежить курка, і ми з’їмо її, бо їй самотньо й холодно, і, якщо хочете, поговоримо про поезію, хоч говорити про неї – блюзнірство». Михайле Аркадійовичу, Михайле Аркадійовичу, треба ж було перед смертю, знаючи, на що хворий, усмішливо жартувати: «до мого раку добре б чеського пива»…

Ні, нічого Степанов тоді не зрозумів у Лондоні; колишня, велич – маленька деталь; треба поїздити по цьому величезному й такому розмаїтому місту, треба подивитися на його парки та озера, зрозуміти всю значимість відмінності між районами Челсі і Кенінгстона, Вестмінстера і Дептфорда, Балхама і Блекхіса; треба проїхати по Тауер-брідж через Темзу й відчути таємницю Сіті, його уявну заплутаність, а – насправді, – жорстку, острівну логіку…

– Послухайте, – звернувся Степанов до Суржикова з торгпредства, який приїхав в аеропорт, – а все-таки, чому тут правосторонній рух? Чи ліво? Плутаюсь у цьому ліво-право, але чому навпаки? Не так, як скрізь у Європі?

– Від лицарства, – відповів Суржиков. – З часів середньовіччя лицар завжди був ліворуч, так уже повелося, бойові ряди, традиція.

Степанов згадав Сінгапур, дивну й сумну Джой, яка булл з ним весь час, поки він працював там на початку сімдесятих; він тоді легко звик до англійського руху; Сінгапур ще жив по законах колишньої імперії, для державних змін потрібні десятиліття, азбука політики, нічого не вдієш. А де тепер Джой? Ми були однолітками, це буде страшно, якщо я її зустріну; коли жінці п’ятдесят три, а ти був з нею п’ятнадцять років тому, це як поминки по назавжди втраченій порі, боронь боже, не можна, моторошно.

– Як з програмою, Дмитре Юрійовичу? Ви знаєте, що завтра о десятій ранку зустріч із сером Годфрі, він проводить шоу в театрі на Пікаділлі.

– Ні, Колю… Як казав Бабель, «про завтра не може бути й мови». Завтра весь день я буду в Сотбі, на Нью-Бонд стріт. Зустрітися з сером Годфрі можна пізно ввечері, або вранці – післязавтра.

– Добре, я внесу корективу… Зараз у готель?

– Так. Де мені забронювали номер?

– У «Савойї».

– Але ж це дуже дорого. Навіщо?!.

– Оскільки зустріч проводить фірма сера Годфрі, він і бронював для вас номер. Тут питання престижу, не можна. жити в другорозрядному, він має справу тільки з серйозними людьми.

– Від «Кларіджа» далеко?

– Не дуже.

Степанов подивився на годинник; сьома; можна ще прийняти душ, дуже стомився; візу одержав тільки напередодні вильоту, добряче пошарпали нерви; квиток у кишені, всі справи відклав, настроївся на поїздку, а візи немає; зі своїми можна воювати, піти нагору, а тут абсолютна безнадія: «Лондон ще не дав указівок, ждемо». Та й годі. От і жди, відчуваючи своє повне безсилля й малість; таке відчуття, немов тебе оглядають з усіх боків, вивчають, аналізують; наче мурашка якась, їй-богу.

… В номері працював кондиціонер, хоч на вулиці було не жарко; на столику, біля телевізора, стояли фрукти, горішки, візитна картка: «бажаємо всього найкращого в нашому готелі, управляючий адміністратор Хемфрі П’юдж». Спасибі, містер П’юдж, винограду в цьому році я ще не куштував, треба загадати бажання, завжди, коли куштуєш щось нове, чого ще не їв у цьому році – чи то свіжа картопля, редиска чи помідор, – загадуй бажання, збудеться, тільки загадуй не після того, як з’їси солодку жовто-зелену виноградину, а перед тим, добре її обдивившись, усе таки травень, чорт візьми; звідки виноград?! Хоча двадцяте століття; везуть літаком, тільки гроші плати…

… О восьмій годині він підійшов до «Кларіджа»; лакеї в коричневих фраках і високих циліндрах по-дружньому розчахнули двері; ні тіні догідливості чи рабської покори; виконують свою роботу, та й годі; в лобі князя не було; Степанов запитав портьє, чи приїхав «принс Ростопчин»; так слово «князь» звучить по-англійськи – «принс» і все.

– Звичайно, сер… Князь у себе, номер п’ятсот три. Вас провести?

– Ні, дякую.

– З ліфта – праворуч, п’яті двері, сер…

Степанов постукав; почув «заходь»; Ростопчин сидів біля телефону; прикривши трубку долонею, прошепотів: «Замучили дзвінками, вибач, що не спустився, сідай, пригощайся фруктами».

На столику була така сама ваза, як і в «Савойї»; виноград, груші, яблука й банани; горішків Степанов не побачив.

Після численних «так», «не може бути», «що ви кажете» Ростопчин, нарешті, повісив трубку:

– Дивовижна історія! Мене розшукав Зенон, мій друг по макі… А потім дзвонили якісь божевільні ідіоти… Як це добре, що ти приїхав, я дуже радий. Невже ти не міг узяти паспорт і прилетіти до мене в Цюріх? Ти мені був дуже потрібен у Ліфаря.

– Не міг.

– Та невже?! Чому?

– Тому що спочатку я маю домовитися з тим, хто пошле мене у відрядження… Це по-перше… Потім я мушу попросити візу й чекати відповіді… По-друге. Після цього одержу паспорт – по-третє.

Ростопчин зітхнув.

– Знаєш, я поставив таке ж запитання одному журналістові з Москви. Він відповів, що паспорт у нього завжди в кишені, їздить коли й куди хоче. Навіщо він брехав?

– Бо дурень, – відповів Степанов.

– Та невже?! – князь по-дитячому здивувався, дуже відверто й довірливо. – Але ж він доктор філології, професор.

– Хіба ти не бачив дурних професорів? Порушена пропорція голови й нижчеспиння, усидливості й розуму – ось тобі й дурний професор.

Ростопчин засміявся.

– Ой, яка ж правда, Митю! Питання пропорцій – головне питання людського буття… Дурнів, на жаль, багато.

(Фол, який слухав розмову князя й Степанова в сусідньому номері, всміхнувся, підморгнув своєму колезі Джільберту, – в свій час Джільберта направили в Оксфорд; вивчав на семінарі китайську історію; зацікавився економікою Радянського Союзу; останні два роки присвятив дослідженню російської літератури.)

– Вигляд у тебе стомлений, – сказав Степанов.

– А я справді стомлений, – озвався Ростопчин. – У Лондон приїхало стерво…

– Хто?

– Моя колишня дружина… Отож затям: цього разу я нічого не плачу. Ти привіз мені п’ятнадцять тисяч доларів з Міністерства культури й попросив бути твоїм консультантом, ясно?

– Ні, не ясно… Скільки тобі передав Розен?

– Я його й у вічі не бачив.

– Не може бути!

– Я сам здивувався… Він мені навіть не подзвонив…

– Не може цього бути, Женю! Я провів його в Шеремеетьєво! Він сів на літак! У Цюріх…

– Він не дзвонив, – повторив князь.

– Може, тебе не було вдома?

– Там завжди дворецький і кухар. Дружина дворецького біжить на кожен дзвінок, страшенно цікава, ти ж знаєш її…

– Нічого не розумію. Він, сам запропонував передати тобі десять-двадцять тисяч…

– Не думай про це, Митю. Навчися спокійно ставитися до втрат, бо розірветься серце. Золле привіз документи, – князь глянув на годинник, – він буде внизу через півгодини. Бідолашний, у нього немає грошей на літак, я оплатив проїзд, але він такий гордий… Ех, чому бідні люди такі делікатні? Вони ставлять у жахливе становище не себе, а тих, хто хоче їм допомогти… Ми пред’явимо документи Золле про те, що Врубеля викрали нацисти з Ровенського музею, і ми виграємо цю битву!.. А ті п’ятнадцять тисяч, що в мене лишилися… Так, так, на жаль, тільки п’ятнадцять. Я не хочу скандалу зі стервою, ти ж знаєш жінок… Підстаркуватих жінок… Боже, які чудові молоді дівчата, вірні подруги, як вони радіють кожному дню, як вони відчувають усю. примарність нашого світу, щасливі навіть годинок* доброти, певності й веселощів… Словом, п’ятнадцять тисяч ми пустимо на те, що цікавить твої музеї, – листи, книги, документи, а Врубель буде нашим так чи інакше. До речі, сюди летить чартерний літак з Нью-Йорка. Закупили колекціонери, отже, доведеться боротися.

– Я повинен подзвонити Розену…

– Що це тобі дасть? І взагалі – звідки він узявся? Ти ж мені не пояснив до пуття. Такий милий голос… Він сподобався мені по телефону, прекрасно розмовляє по-російськи…

– Розенберг теж прекрасно розмовляв по-російськи.

Ростопчин здивувався.

– Який? Майкл Розенберг? З «Нешнл корпорейшн»?

– Ні, Альфред Розенберг.

– Той, що крав картини в музеях?

– І розстрілював наших людей… «Брат фюрера»… Коли його вели на шибеницю в Нюрнберзі, він обкалявся від страху… А як грізно виступав на партайтагах…

(Фол шепнув Джільберту:

– Розенберг і Штрайхер-два найчорніші мерзотники з гітлерівської камарильї, Степанов правду каже.)

– Їж виноград, – сказав князь.

– Спасибі, я вже їв.

– Де?

– В своєму готелі. В «Савойї». У мене тут виступ… Тільки це й дало, мені можливість приїхати до тебе, Женю. Спасибі Андрію Петровичу…

– Це він організував?! Чудова людина! Він не скучає в Москві? Все-таки бути послом цікавіше, ніж керувати компанією…

– Його компанія має такий обіг, немов якась держава, не до нудьги. Думаю, тепер турбот у нього не менше, ніж було. Але все-таки я мушу подзвонити Розену. З ним щось сталося, запевняю тебе, Женю.

– Не треба мене ні в чому запевняти. Забудь про нього… Ходімо вниз, а раптом Золле вже прийшов… На нашу з тобою радість маю сказати: Ліфар на цей раз не пустив у продаж листи Пушкіна. Я умовив його.

– Як це тобі вдалося?

– Знаєш, краще потім… Усе це аж надто боляче, серце крається…

(Фол почекав, поки зачинилися двері в номері князя, вимкнув диктофон, на який записували розмову, зняв зі стіни пристрій для прослухування, заховав його в «дипломат», замкнув особливим ключем, підстрахував спеціальним кодом на заскочках – п’ять літер алфавіту, коли хтось спробує повернути бодай одну – з ручки бабахне паралізуючий газ, подивився на годинник і сказав:

– Ну, а про все, що буде далі, Джільберт, ми дізнаємося пізніше від наших хлопців, вони сидять унизу… Чи хочете піти послухати самі?

– Так, мені дуже хотілося б.

– Ідіть, а чому б і не послухати. Я не люблю дивитися на тих, кому готую зло; мені їх жалко.)

Золле був блідий, аж синій; він підвівся назустріч Ростопчину й Степанову, але руки не подав, лише рвучко схилив голову на запалі груди.

– Добрий вечір, панове.

Степанова приголомшив вигляд професора; він ще більше схуд, щоки позападали, довгі, пронизливо-чорні очі здавалося погасли.

– Поїдемо кудись повечеряти? – спитав князь. – Я запрошую. Тут страшенно церемонно й дорого. В районі Сохо чудові італійські кабачки, смачно і майже без грошей…

– Ні. Дякую, – озвався Золле.

Степанов сказав:

– Чому? Я з радістю заправився б. Після польоту в мене завжди вовчий апетит…

– Мені здається, – сказав Золле, – перша частина нашої розмови має відбутися тут, панове. Залежно від результатів буде ясно, як діяти далі.

– Що з тобою, Зигфрід? – здивувався Степанов і спантеличено глянув на професора. – Поясни, ради бога, я нічого не розумію.

– Я поясню, пане Степанов, – відповів Золле. – Для цього я й приїхав сюди…

Вони сіли за столик, підійшов офіціант, спитав, що питимуть гості, Ростопчин замовив каву, назвав свій номер, попросив передати рахунок портьє, зблід ще дужче і непомітно кинув під язик пілюлю.

– Пане Степанов, – почав Золле.

– Ми були на «ти», Зигфрід, – нагадав йому Степанов. – Я чимось тебе образив?

Золле немов спіткнувся; завмер; вимовив по складах:

– Ви були весь час зі мною нечесним!

– Тільки не треба сваритися, – мовив Ростопчин. – Прошу вас, панове! Нам гріх сваритися.

Золле тим часом, навіть не глянувши на Ростопчина, провадив своє:

– Я маю неспростовні дані про те, що ви постійно платили гроші панам Шверку, Цоппе та Ранненброку за ті жалюгідні матеріали, котрі вони діставали в процесі їхніх пошуків…

– Я?! – Степанов навіть руками сплеснув; згадав Розена, той так само махав долоньками, ну й тварюка, ну й пройдисвіт; але зразу ж забув курдупля; що це говорить Золле, нісенітниця якась. – Я ніколи нікому не платив, Зиг… пане Золле! Все те, що робили Штайн, Тойрі, князь та інші, як я вважав, робили вони це заради справедливості, керуючись бажанням допомогти повернути в музеї пограбоване.

Золле – по складах, дзвінко – продовжував, наче й не почув Степанова:

– Ви дуже добре знаєте, що я витратив усі мої заощадження на пошуки! Всі! До останнього пфеніга! Пошук – не хобі для мене, а життя! Ось, – він вийняв з товстого, пошарпаного портфеля велику папку. – Тут записано всі мої витрати. Судячи з тих сум, які ви переказували моїм малокваліфікованим колегам, витрати – справжня дрібниця, всього лише вісім тисяч марок. Якщо ви платили їм, то ви тим паче мусите заплатити мені!

– Тільки не сваріться, панове, – знову попросив князь. – Не можна й не треба. Ти повинен заплатити професорові Золле, якщо платив іншим, Митю…

– Але ж я не платив! – якось жалібно, обурюючись на себе за цю жалісливість, вигукнув Степанов. – Звідки в мене гроші?!

– Росіяни іноді викупали деякі речі на аукціонах. Це було в Парижі та в Монте-Карло, – правив своє Золле. – В мене є факти! Ви не смієте заперечувати факти, пане Степанов.

– Ну, добре, добре, – сказав князь. – Я оплачу ваші витрати, професоре, нам потрібні ваші документи про картину Врубеля, заради цього ми й зібралися тут…

– Я міг надіслати вам ці документи поштою, – таким самим дзвінким голосом відповів Золле, пополотнівши ще більше. – Мене спонукало приїхати сюди почуття обурення! За якісь нікчемні папірці пан Степанов платив іншим людям, поганим людям, з темним минулим, а я пустив на вітер усе, що було, як найдурніший осел! А я не осел! – голос його зірвався, і він заплакав. Він плакав мовчки, тільки сльози котилися по щоках, важкі, старечі сльози.

– Зигфрід, Зигфрід, ну що ти?! – сказав Степанов, поклавши руку йому на коліно. – Нас з тобою хтось хоче посварити! Це все неправда! Я був певен, що ми працюємо від серця, а не заради грошей…

– У пана Ранненброка є розписка, яку дали ви, – відповів Золле, все ще плачучи. – І ця ваша гидка брехня не дає нам змоги працювати далі разом.

– Дайте телефон пана Ранненброка, – сказав Степанов, – ми подзвонимо йому зараз же.

– Я не маю підстав не вірити розписці. Там був ваш підпис!

– Це фальшивка!

– Отже, троє людей, моїх співвітчизників, брешуть, і тільки ви кажете правду?!

– Повторюю, – відчеканив Степанов, – я нікому, ніколи і ніде не платив грошей! Я неофіційна особа, я… Словом, я наполягаю, щоб ми зараз же подзвонили цьому самому Ранненсбургу!

– Ранненброку! – так само відчеканив Золле. – І мені соромно за вашу брехню!

– Я не продовжуватиму розмову в такому тоні!

– Панове, але ж не можна так! – обличчя Ростопчина стало зморшкуватим, було помітно, що він старіє, швидко, день за днем. – Треба про все розмовляти спокійно…

Золле скинув руку Степанова зі свого коліна й обернувся до Ростопчина.

– Це ви можете розмовляти спокійно! І він, – кивнув на Степанова. – А я не можу! Не можу, розумієте ви?

І, схопившись, вибіг з «Кларіджа».

(Через дві хвилини після того, як подзвонили з холу й сказали, що чекають унизу на пляшку білого вина «лібефраумільх» сімдесятого року – пароль, який означав, що операція з Золле пройшла успішно, – Фол набрав цифри 752-9712; коли в готелі відповів телефон, попросив сімнадцятий номер, містера Грібла, відрекомендувався Ваксом з Нью-Йорка, фірма по реставрації старовини і скуповуванню творів образотворчого мистецтва, сказав йому, що все улагоджено, серйозного конкурента під час завтрашнього заходу не буде; річ, у якій зацікавлені, можна взяти за цілком пристойну ціну, діло зроблене.

Містер Грібл щойно прилетів з Америки; справді, любитель російської старовини; разом з іншими колекціонерами орендував чартерний рейс; після того, як вийшов з діла з дев’ятьма мільйонами на особистому рахунку, почав збирати живопис; землі в Техасі здавав у оренду, зайва підстраховка на випадок «чорної п’ятниці», інфляції двадцять дев’ятого року; земля – є земля, найнадійніший вклад капіталу.

– Я вдячний за інформацію, містер Вакс. Гонорар, як і домовились, буде переказано вам після закінчення завтрашніх торгів, на добраніч.

Фол підвівся, закурив, заходив по номеру, чорт з ним, з цим гонораром; все, що завгодно, аби тільки розвалити трійцю, втрачений Врубель поставить хрест на альянсі Ростопчин – Степанов – Золле; навіть коли німець і пошле «експресом» свої документи про те, що Врубеля викрали, князь їх не одержить, все як слід опрацьовано; Степанов – тим паче, та й потім Золле не знає, де він зупинився; можна спускатися вниз, рейнське вино з дивною назвою «молоко коханої жінки» воістину прекрасне, чому б не почати з нього?!

Фол подзвонив у лобі, попросив до апарата містера Джільберта, сказав, щоб за німцем наглядали, але не більше; подій ні в якому разі не форсувати; якщо вирішить повіситись, не допустіть цього, він нам потрібен живий і при повній свідомості; зараз джентльмен на останньому градусі істерики, можливий зрив; я повинен знати, на якому теплоході він відпливає або ж коли вилетить до Бремена; на аеродромі його мусять зустріти наші люди; дорога заспокоює, або ж, навпаки, доводить до крайньої межі; і те і те однаково вигідне комбінації.

Подзвонив Річардсону в Гамбург, попросив запустити в діло пресу; час; місце, куди прибуде Золле, й точну дату повідомить Джільберт, увімкніть автоматичний відповідач на телефонному апараті, якщо вийдете кудись надовго.)

– Ну то й що? – спитав Степанов. – Кінець ділу?

Князь стомлено мовив:

– Їсти хочеш?

– Дуже.

– Тоді їдьмо звідси к бісовій матері.

– Їдьмо.

– До італійців чи китайців?

– Ти ж хотів до італійців… Але в них усе з борошна, не боїшся розжиріти?

– Боюся. Поїдемо до китайців. Люблю цей народ.

– Я також. Вони музикальні…

– Чому?

– Не знаю… У них дуже м’які пальці… І голоси, як дзвіночки.

Ростопчин ледь підняв руку, до нього відразу підійшов офіціант; схилившись, по-горобиному повернув голову, немов роздивлявся щось дивовижне.

– Будь ласка, підкажіть, який китайський ресторан вважається в Лондоні найкращим? – спитав князь.

– Зараз я довідаюсь, сер, – офіціант підійшов до портьє, щось сказав йому, той швидко розгорнув один з двадцяти довідників, які лежали в нього під рукою; погортав їх, як учитель історії, професіонально. Через три хвилини офіціант повернувся, приніс аркушик паперу (весь у тиснених розводах, герб «Кларіджа», шрифт золотий, немає на них, дияволів, паперового голоду) з адресами й телефонами тринадцяти ресторанів:

– Це найпрестижніші, сер. Усього в місті понад двісті китайських закладів, але ми не вважаємо за можливе рекомендувати їх вам. Якщо дозволите порадити, то я поїхав би вечеряти в «Пекінз мун», Родней роуд, шість, район Валворс, дуже гарна кухня – не Кантон, ті штукарять, – справжній Пекін…

– Спасибі, – відповів князь, підводячись. – Завтра я скажу, наскільки ваша порада була слушною.

Вони вийшли з готелю; швейцар у своєму коричневому котелку зробив рукою факірський жест, одразу підкотив старомодний чорний «остін»; Ростопчин назвав адресу; поїхали; раптом обличчя князя завмерло, ще більше змарніло.

– Мені це дуже не подобається.

– Мені також.

– Я не про те… За нами стежать, Митю.

– Навіщо? Хто?

– Не знаю… Ті двоє, що сиділи поряд за столиком у лобі, вискочили слідом і їдуть за нами… Дуже дивно…

– Що ж, для тебе авантюра, для мене сюжет…

– Офіціант сказав «Пекінз мун»… Вони чули… Дуже добре… Ти ж не воював, Митю?

– Я не воював, Женю.

– Ну от, а я воював. Точніше – боровся. Партизани не воюють, вони борються… Слухайте, – звернувся він до водія. – Я вам буду дуже вдячний, коли ви зробите так, щоб наша машина проїхала під жовте світло. За нами їде автомобіль з людьми, яких я не хочу більше бачити.

– Так, сер, – відповів водій, – але штраф досить великий.

– Не маю сумніву, – відповів князь, сказав Стеланову по-російськи, – мабуть, вони не поїдуть на жовте світло, вони ж певні, що ми відправилися у «Пекінз мун»…

Він витяг з кишені папірець, який приніс офіціант, дав шоферові іншу адресу: Холлівуд роуд, шість; ресторану не назвав; уроки макі; похитав головою:

– Знаєш, пити ми з тобою не будемо. Є що аналізувати. А це можна робити тільки на тверезу голову…

(Люди Фола, загубивши таксі з Ростопчиним і Степановим, поїхали в «Пекінз мун».)

Ростопчин і Степанов сіли в «Голден дак» у глибині залу; офіціант приніс свічку, засвітив її; подав меню, вислухав замовлення й задріботів на кухню. Лоб Ростопчина був усе ще вкритий зморшками; Степанов ніколи раніше не бачив його таким – маска, а не обличчя.

– Зараз подзвонимо до юристів, – сказав Ростопчин. – Добре було б знайти зубатих журналістів. У тебе тут нікого немає?

– Нікого.

– Погано.

– Ти певен, що за нами стежили?

– Так.

– А навіщо нам потрібні юристи чи зубаті журналісти?

– Загинай пальці, – сказав Ростопчин. – Істерика Золле… Ти справді нікому не платив грошей за документи?

– Можу забожитися.

– Не повірю. Ви всі атеїсти… Отже, істерика Золле… Раз. Дуже дивна істерика… Мабуть, його хтось чимось страшенно образив, розумієш? Сказали про тебе таке, чого він просто не міг перенести… Він дуже чиста, незахищена, довірлива людина…

– Що б мені не говорили про нього, я ніколи не повірив би…

– Навіть коли подадуть докази?

– Які?

– Ну, такі, наприклад, що він навмисно вводить наш пошук в оману.

– Цього не може бути!

– Емоції, – сухо обірвав князь; він і говорив зараз інакше: рубано, коротко, сухо. – Якби тобі показали документи й виклали на стіл факти, ти повірив би. Так, так, не сперечайся. Значить, йому також виклали факти.

– Чому він не погодився подзвонити до того Равенбрюка?! Я ж пропонував…

– Тому що там був не один лише Ранненброк. Там були ще двоє. І вони розмовляли з ним його рідною мовою, Митю. Це дуже важливо, коли з людиною розмовляють її рідною мовою. Він пережив у «Кларіджі» трагедію…

– Чому?

– Тому що ти поводився неправильно.

– А як я мав поводитись?

– Як лікар. Як добрий лікар, який розмовляє з тяжкохворою людиною.

– То він псих, чи що?!

Ростопчин зітхнув.

– Очевидно до певної міри… Як і ти, до речі… Як і я… Люди, охоплені ідеєю, – психи. Це відбувається непомітно, поволі, але, якщо ти засинаєш з думкою про щось одне, дуже важливе для тебе, і з цією ж думкою прокидаєшся, все твоє єство поступово підкоряється одному, єдиному, В мене є бізнес, син, нарешті, в тебе діти, журналістика, книги, кіно, а він – один. Зовсім самотній. Зі своєю мрією. З нею він засинає і прокидається. Знаєш, чого мусульмани трьох жінок мають? Бо розумні… В однієї сьогодні її дні, вона шалена – набік, друга народила дитину – тож і доглядай її, а з третьою саме час облегшити плоть… У них психів нема… Тільки старі діди впадають у фанатизм, та й то на ісламі… В нас психів більше, бо одна спрямованість.

Так, так, я кажу серйозно… Коли б ти розпластався перед Золле, розмовляв, як з дружиною, що страждає істерією, можна було б домовитись. А ти росіянин, танкова атака, господи, коли ми навчимося вкрадливості?!

– Простори не ті, Женю. Вкрадливість – від малих відстаней, від необхідності притиратися… Добре, припустимо, із Золле все так. А далі?

– Далі… Я поки що не розповів тобі… Раптом, зовсім несподівано, мій син опинився «у безвихідному становищі»: хтось хоче довести, що він купив землю, частина якої належала фірмі, котра будує дороги. Юристи з Буенос-Айреса кажуть мені: справа дивна, але процес, якщо його розпочати, може обійтися страшенно дорого, противники мого сина – могутні люди… Включилося стерво… Шарпає нерви… Скандалить… Це вже удар проти мене. Я змушений був викласти гроші, щоб урятувати сина. Так, так, ті гроші, які відклав на живопис. П’ятнадцять тисяч я зберіг, але не певен, що нам вистачить… Тобто, певен, що не вистачить… Сотбі вміє розпалювати пристрасті. Це два. Тепер Розен. Якщо він сам до тебе прийшов, якщо має бізнес з Росією, заангажував себе пропозицією допомогти вам, установлені зв’язки, – а він, я переконаний, з твоєю допомогою це зробив, – і навіть не подзвонив мені… Чому? Не знаю. Але це три, Митю, це три. І – останнє. Два молодики, які сиділи поряд з нами в «Кларіджі», а потім кинулися до машини й поїхали слідом. Це чотири. Можеш заперечувати…

– Можу. По пунктах…

– Не треба, вельмишановний пане, – вони почули за спиною скрипучий старечий голос; сказав він це по-російськи, без акценту; обернулися різко, наче хтось штовхнув їх; за сусіднім столиком сидів пергаментний старий з водянистими, трохи витрішкуватими очима; тонка шия стирчала з широкого коміра старомодної сорочки, чорний у білий горошок метелик теліпався десь на грудях. – Ви не спростуєте доказів вашого знайомого. Це кажу вам я, Іван Грешев. Я живу по сусідству, милості прошу до мене, там і поговоримо.