Текст книги "Аукціон"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 22 страниц)

11

Ростопчин загубив назву й адресу театру, де відбувалося шоу; все-таки російськість у нас незнищенна, подумав він; ну чому я не записав у телефонну книжку? Попросив шофера зупинитися біля першого ж бару, розміняв за прилавком фунт, спустився вниз, до туалетів, завжди там був телефон; стара жінка зі скуйовдженим волоссям сиділа на стільці, що розділяв «леді» й «джентльменів», і читала газету.

Ростопчин швидко переглянув два довідники, що лежали біля апарата, до біса ж цих театрів, старість – це коли пам’ять зраджує; Степанов двічі повторив адресу; де ж цей клятий папірець, куди я його заткнув?

Він знову витяг записник, гаманець, переглянув усе ще раз, адреси не було. Раптом його охопив жах: картина в таксі, шофер може поїхати, всі вони шахраї! Він кинувся нагору; таксист сидів, розслабившись, кепку насунув на очі, мабуть, працював уночі.

– Послухайте, – сказав Ростопчин, – там у мене скло, – він кивнув на картину, – головне, щоб не впало.

Якусь нісенітницю верзу, подумав він; зовсім не вмію брехати; хоч, мабуть, це добре, брехня – зброя слабких, видно, тому дуже вміло брешуть жінки; брешуть і криються від нас; все-таки вони набагато скритніші за нас! Доти, поки Софі не зникла з Цюріха, я не здогадувався, що вона вже півроку спала зі своїм американцем, тільки частіше, ніж було досі, влаштовувала мені сцени ревності.

Ростопчин подивився на номер машини, хоча б не забути, якщо все-таки поїде; чи взяти картину з собою? Смішно, ну й що, зате не ризикую.

Ростопчин повернувся в бар, знову підійшов до телефону, набрав номер довідкової служби.

– Доброго вечора, де сьогодні відбувається шоу російського письменника Степанова?

Не підводячи голови, стара зі скуйовдженим волоссям сказала писклявим голосом:

– Шоу йде на Пікаділлі.

Ростопчин повільно обернувся:

– Що ви сказали?

Стара подала йому газету.

– Тут написано про якогось Степанова. Можливо, це саме той, який вас цікавить.

Ростопчин узяв газету; вечірній випуск; на другій полосі надруковані кадри кіноплівки: Степанов з Че; у військовій формі у партизанів В’єтнаму; в Лаосі поряд з обслугою зенітного кулемета; з палестинцями; в Чілі; останнє фото в «Сотбі», разом з ним, Ростопчиним; біля них сидить усміхнена Софі. І заголовок: «А тепер нове завдання КДБ – укорінення у вищий світ Лондона! Хто ви, доктор Степанов?» Жирним курсивом було набрано адресу театру: «Сьогодні ввечері Степанов дає політичне шоу, текст якого затвердило бюро кремлівської пропаганди».

Ростопчин простяг старій монету.

– Я візьму цю газету?

Стара, глянувши на монету, сказала:

– Мало дали, номер коштує втричі більше.

12

… Гадилін сидів з Пат у таксі навпроти входу в театр; коли підкотила жовта малолітражка, на дверцятах якої була написана назва газети, телефони й адреса, водій, не вимикаючи мотора (стоянка заборонена), кинувся до театру, затиснувши під пахвою пачку газет, він сказав:

– Ну, фо, пора й нам, як?

– Нервуєте?

– Я?! – Гадилін засміявся. – Чого ви так думаєте? Я зроду віку забіяка. Знаєте есерівський лозунг? В боротьбі знайдеф ти право своє…

13

Ростопчин сів за столиком біля вікна так, щоб було видно таксі; повільно, відчуваючи, як калатав серце, прочитав замітку «Хто ви, доктор Степанов?»

Так писали про Зорге, згадав він. Був навіть фільм про цього росіянина. Хоч який він росіянин? Німець. Ні, росіянин, він же був з ними, а не з Гітлером. Генерала Власова я не можу назвати росіянином. А от Антон Іванович Денікін – росіянин; коли йому запропонували очолити підрозділи «визвольної» армії, він відмовився: Батьківщиною не торгую.

Про що я? Чому раптом Денікін? – здивувався Ростопчин. – Просто, мабуть, я ошелешений, ось у чому річ. Зажди, Ейнштейн. Давай розберемося без гніву й пристрасті. Що, власне, сталося? Хіба я не знав, що Степанов був і в партизанів, і в Чілі? Він завжди з захватом говорив про це. В цьому для мене нічого нового. Для тебе – так, відповів він собі, але для тутешньої публіки – все нове, і тому повірять. Стривай, а в що, власне, вони повинні повірити? Як – у що? В те, що Степанова вкорінюють у тутешній вищий світ. В те, що він виконує завдання свого КДБ. Стоп. Хвилинку. З чого почалося наше знайомство? Адже не він мене знайшов. Його знайшов я, коли прочитав про те, що він робить для повернення наших картин і книжок. І запросив його до себе, хіба не так? Звичайно, це було так. Чорт, як же називалися ці румунські ліки в сера Мозеса? «Геро» чи «анте», щось у цьому дусі. Лягти б у хороший санаторій на місяців два, підлікувати серце. Не підлікуєш, заперечив він собі, вже шістдесят п’ять, життя прожито; це добре, що ти козиришся, отже, лишилися ще якісь резерви, але собі самому треба казати правду; все скінчилося, відпущено дуже мало, хоч як це прикро; решту днів тут, на землі, треба провести з гідністю, не впасти в маразм, не кидатися до віщунів, намагатися поводитись так, як поводився досі. Ні, так не можна. Федір Федорович розповідав про актора Снайдерсе: він помер через те, що вважав себе молодим навіть після того, як відсвяткував шестидесятип’ятиріччя… Ну й що? Правильно робив! Немає нічого страшнішого, як забитися в конуру й чекати. Чекання любові возвеличує, чекання успіху в справі вчить мужності, чекання смерті – протиприродне… Чому? Бо не смерті чекають старі, а дива. Раптом у якійсь лабораторії винайдуть штучний білок? Чи якийсь надзвичайний серцевий стимулятор? Чи ерзац-нирки? Живи ще шістдесят п’ять… Не хочу… Ні, неправда, обірвав себе Ростопчин, ти хочеш цього. Ти закриєш очі на те, що станеш висохлою мумією, не зможеш любити, мандрувати й випивати. Ти зможеш лише існувати… Ну то й що? Це ж прекрасно, існувати… Я іс-ну-ю! Стривай, але ж Степанов справді жодного разу не просив мене ні про що, не закликав стати червоним, не боїться критикувати те, що відбувається вдома, тільки він не злостився, коли говорив про непорядки, про лінощі, малу компетентність, він завжди шукав певних рішень, пропонував альтернативи… Так, він базується на міцності їхнього ладу. А хіба я вважаю, що Ради розвалюються? Ні, не вважаю. Це тут. так вважають, але ж вони не знають і не розуміють Росії. Надто складна для них наша державна ідея, дуже важко її зрозуміти без глибокого знання предмета, надто особлива й трагічна наша історія; єдина в світі євразійська держава, чому про це ніхто не думає тут?

Він неквапливо закурив; ти зараз встанеш, поїдеш до театру, вручиш картину Степанову і скажеш те, що треба сказати; комусь дуже не хочеться щоб ми робили з ним ту справу, яку розпочали п’ять років тому; і це стеження, коли ми їхали з «Кларіджа», і Софі, і цей торг, та й отой Мозес… Що – Мозес? Він урятував Врубеля для Росії, не можна бути невдячним. І не можна піддаватись підозрінням. Але кому ми заважаємо? Кому заважає він, Степанов?

14

– Насамперед, – вів тим часом далі Степанов, – я порекомендував би іноземцеві, який приїхав до Радянського Союзу, точно визначити, чого він хоче. Якщо він хоче мати витончений сервіс, йому треба тікати стрімголов додому; наш сервіс не нав’язливий; навіть дуже стриманий.

В залі засміялись.

– А коли ви хочете дізнатися щось про нашу культуру, та й не тільки про нашу, то я рекомендував би вам почати не з Третьяковської галереї і не з Музею образотворчих мистецтв імені Пушкіна, які загальновідомі, а з Театрального музею Бахрушина і з Бібліотеки іноземної літератури. Там ви зрозумієте багато з того, про що у вас зовсім не знають. І те й те – унікальне. Радив би також подивитися експозиції Історичного музею і Музею Сходу, це допоможе зрозуміти концепцію Росії. А ось запитання – про театри… Великий знають усі, але й крім Великого у Москві є що подивитися. Правда, мовний бар’єр утруднюватиме розуміння спектаклів, але це вже не наша провина, а ваша біда… У нас у Москві стільки середніх спеціальних шкіл, де діти вивчають вашу мову з другого класу, скільки в Англії і Америці – інститутів… Отже, хто кого хоче краще знати – очевидно. Ви – стримані в цьому бажанні, ми – відверто жадібні.

Годфрі трохи підвівся в кріслі, почувши якийсь шум нагорі, там, де був вхід, освітлений темно-червоними ліхтариками; одна з помічниць, зрозумівши його погляд, швидко піднялася нагору; туди ж, помітив Степанов, усе ще відповідаючи на запитання, підійшли інші дівчата, вся рать Годфрі; потім одна з них хутко збігла, Годфрі наблизився до краю сцени, схилився до неї, дівчина щось шепнула йому, він ледь нахилив голову, повернувся на місце і, обернувшись до Степанова, сперся підборіддям на кулак, усім своїм виглядом показуючи, з якою цікавістю він слухає виступ росіянина.

Коли Степанов почав зачитувати наступне запитання, Годфрі подався до нього ще ближче.

– Дім, прошу пробачення… Справа в тому, що привезли вечірній випуск газети… Я не знаю, хто це привіз і навіщо, але там хроніка, присвячена вашому перебуванню в Лондоні, просять роздати по рядах. Думаю, ми все-таки не перериватимемо розмови. Ті, хто хоче, поговорять з вами в холі, після виступу.

– Я вперше беру участь у шоу, – відповів Степанов, – отже, робіть, як у вас прийнято.

– Нехай роздадуть газети! – вигукнув по-російськи Гадилін.

Годфрі здивовано подивився на Степанова; той переклав; голос цього чоловіка здався йому знайомим.

– Будь ласка, якщо хочете висловитися, – сказав Годфрі в темряву, карбуючи кожну літеру, – напишіть своє побажання чи запитання на аркушах, які вам запропонують мої помічниці; певно, джентльмен запізнився, – звернувся він до Степанова, – і не чув мого пояснення про те, як проходитиме шоу.

– Нехай роздадуть, – неголосно мовив Степанов. – Це, мабуть, неспроста, що ж, нехай.

– Мені здається, це ви даремно.

– Тоді не треба.

Дівчата Годфрі працювали віртуозно – посмішка наліво, посмішка направо; деяке замішання, обертання, шепіт було погашено; довгонога американка в коротенькій спідничці принесла на сцену скриньку, наповнену папірцями з запитаннями.

– Вас добре експлуатують, Дім, – сказав Годфрі, швидко перебігаючи кореспонденцію. – Ми, капіталісти, марно часу не гаємо, якщо прийшли на свою роботу – працюйте! – І, відклавши три запитання, він подав решту Степанову.

– Що знають у Росії про західний живопис? – прочитав Степанов. – У нас є колекції, які не дуже поступаються тутешнім. У Ермітажі, наприклад, зали Матісса мені здаються найцікавішими в світі. У нас чудовий Пікассо; до речі, «Любителька абсенту» теж у Ермітажі. На жаль, з харківського музею нацисти викрали Рафаеля, Рубенса, Рембрандта, Гольбейна, Сіслея. Всього з України було вивезено триста тридцять тисяч творів культури.

В залі загомоніли.

– Так, так, я не обмовився, триста тридцять тисяч, – повторив Степанов. – Приблизно стільки ж викрадено в Білорусії та музеях Російської Федерації. Одним словом, наші люди знають про західний живопис значно більше, ніж у вас знають про наш.

Саме тоді ввійшов Ростопчин; ох, подумав Степанов, слава богу; я навіть боявся думати про те, що він не прийде; яке біле обличчя, майже крейдяне; видно, годився у перукарні, від них завжди виходиш білий, вони роблять масаж і компрес; а потім пудрять.

Він шепнув Годфрі:

– Прийшов Ростопчин.

Той ледь повернув голову, Ростопчина провели на залишене для нього місце в першому ряду. В правій руці він держав картину, в лівій – газету, яку передав француженці, шепнув їй щось на вухо, та кивнула, піднялася на сцену, дала Степанову вечірній випуск; він зразу ж побачив заголовок, фотографії, повернувся до Годфрі.

– Мабуть, хтось привіз сюди саме цей випуск. Не заважайте людям робити своє діло, нехай роздадуть, я – відповім.

– Пропаганда не пройде. Я вдарю вас перший.

Степанов посміхнувся.

– Але ж буває іноді правдива пропаганда, чи ні?

(Фол зняв телефонну трубку, тільки-но почув дзвінок.

– Ну? Почалося?

Але відповів не Джільберт, а жіночий голос:

– Пробачте, сер, вам надійшов пакет із Гамбурга. Прислати зараз, чи ви заберете, коли будете вечеряти?

– Пришліть, будь ласка.

Фол подивився на годинник; минуло сорок три хвилини; пора б. Закурив, жадібно затягся, подумавши, що сигарета краща за віскі; завтра піду в сауну, випарю всю нікотинову гидоту й замовлю масаж, на годину, не менше. Сегментальний, радикулітний, хребетний – все це дурниці, потрібен загальний, від голови до п’ят, добре, якби робила жінка: в Японії вони масажують надзвичайно.

Фол посміхнувся, згадавши, як він прилетів у Токіо; хлопець, чимось схожий на Джільберта, котрий представляв контору, запросив його в лазню; ви повинні знати, Джос, тут чудовий масаж, ніхто в світі вам такого не зробить; Джос купив талон на «масаж першого класу; «японський Джільберт» – він одержував удвічі більше, ніж Фол, Ленглі завжди економило на командировочних, зате людям із резидентур платило чималі гроші – замовив «екстра-клас»; до Фола вийшла чарівна японочка в бікіні, а до того цибатого Джільберта привели товстючого чоловіка з біцепсами; Фол упав на підлогу від сміху; воістину, бог карає скупість.

… Фол угадав дзвінок за мить до того, як він пролунав.

– Він прийшов, – сказав Джільберт.

– Починайте.

Фол поклав трубку, потягся з хрускотом; все, почалося; Джільберт запише те, що там відбувається; може бути істерика в Гадиліна – на мою користь; він не мій кадр, а Лейнза; нехай той і відмивається; я завжди казав, що ними треба керувати жорсткіше, перевіряти кожне слово; пускати боротьбу на самоплив – значить, зраджувати її. Бабські наскоки на Ради, зведення старих рахунків – це не метод; Москву треба без упину плутати; хвалити те, що хвалять вони, лаяти те, що там критикують; внесення сум’яття – запорука успіху. Концепція насильного повалення ладу – утопія; точно розроблений заклик до критики існуючого викличе там куди більший шок, ніж нападки з підворотні на все, що ними створено. А моє діло я все-таки доведу до кінця; альянс Ростопчина із Степановим буде зруйновано, неможливість дружнього діалогу буде доведено; ось як треба працювати. Повернення викраденого нацистами – фікція, ще одна операція, задумана площею Дзержинського; нехай відмиваються, якщо зможуть; ставлю дев’яносто дев’ять проти одного, що акції нашої «АСВ» попруть угору.)

Степанов дивився в темний зал, намагаючись побачити обличчя й зрозуміти, хто прийшов сюди для того, щоб зробити своє діло; але сутінки були особливі, розчиняли в собі людей; сиди на сцені в промені сліпучого прожектора й відповідай на запитання.

– Всі переглянули публікацію? – спитав Степанов.

По реакції зрозумів, що всі.

– Те, що тут надруковано, – правда. Дійсно, я схиляюся перед пам’яттю Че і пишаюся тим, що був з ним знайомий; дійсно, я захоплювався тим, що зробив для Панами генерал Омар Торріхос, і оплакував його загибель, дивну загибель, угодну його ворогам. Дійсно, я був з партизанами Лаосу і солдатами В’єтнаму під час війни. На жаль, я не захистив дисертації, тому в мене немає титула «доктора», але, як ви розумієте, тут мають на увазі Зорге, його називали «доктором». Може, ви пригадуєте фільм Іва Чампі «Хто ви, доктор Зорге?» про Зорге. Так от, все-таки називайте мене просто Степановим, а титул «доктор» залиште тим, хто готував цей випуск.

У залі засміялись, і сміх був доброзичливий.

Дівчина (здається, англієчка, вони раптом стали всі на одне лице, дуже гарненькі, милі, схожі одна на одну, ось що робить форма, навіть така продумана, як. у них) принесла Годфрі ще скриньку з запитаннями. Туди ж заткнули гамбурзьку газету; Годфрі переглянув газету, подав Степанову; впадала в око шапка: «Хто постачає гроші російському письменникові Степанову?» У врізці йшлося про те, що активність Степанова у Федеративній республіці носить політичний характер – спроба дезавуювати тих, хто під час війни виконував свій солдатський обов’язок; далі було інтерв’ю Золле; прізвищ людей, кому платив Степанов, не назвали.

– Тут прийшла ще одна газета, – Степанов підняв сторінку над головою. – Щойно вийшла в Гамбурзі, вечірній випуск… У кіосках, б’юсь об заклад, її взагалі немає, а коли з’явиться, то тільки завтра вранці. Але мені все це навіть дуже подобається. Пробачте за мою варварську німецьку, я спробую перекласти вам зміст… Мова йде про те, що я, Степанов, плачу гроші ряду німецьких дослідників за матеріали про пограбування наших культурних цінностей, які вони знаходять в архівах… На жаль, не плачу… Було б добре, коли б я мав гроші, щоб платити німецьким дослідникам, то, можливо, справа з поверненням награбованого пішла б швидше. Одна деталь: інтерв’ю дав мій давній друг професор Золле, який учора привіз сюди документи про те, що «Сотбі» торгує краденим, але з ним хтось так попрацював, що він поїхав звідси… Тут, у газеті, не названі імена тих людей, яким начебто я плачу гроші. Чому? Це недогляд. Я хочу назвати вам ці імена, їх хтось заздалегідь підготував для містера Золле. Будь ласка, запам’ятайте ці імена: пан Ранненброк… Нібито в нього є моя розписка… Нехай він її подасть. Я тоді звернуся до суду, це – фальшивка. Та ще – пани Шверк і Цопе. Я не знаю цих людей, ніколи їх не бачив, не мав з ними ніякої справи. Якщо тут присутні ті, хто цікавиться, як доводиться працювати, щоб повернути вкрадене, я даю їм привід для роздумів. Зв’язатися з Гамбургом неважко, номер телефону газети надрукований на останній полосі, що вони скажуть, цікаво?

Годфрі передав Степанову запитання, шепнув:

– Почалося… Я передбачав дещо, але такого не міг собі уявити. Прочитайте, а я відповім.

Степанов швидко перебіг запитання: «Яке ваше військове звання? Скільки вам платять за те, що ви брешете західній аудиторії?»

– Тут надійшло кілька запитань, – говорив тим часом Годфрі, – які не становлять інтересу для аудиторії. Автори запитань можуть підійти до містера Степанова після закінчення нашої розмови, і в холі, під час коктейлю, обговорити проблеми, що їх цікавлять. Чи не правда, Дім?

– Правда. Але, може, ще хтось цікавиться цим? Мене, зокрема, запитують, яке моє військове звання і скільки мені платять за те, що я брешу західній аудиторії…

В залі стало гамірно; Годфрі досадливо сказав:

– Дім, ці запитання написав іноземець. Ніхто із справжніх острів’ян не дозволить собі такої безтактовності. Ми не любимо вашого ладу, але ми прийшли сюди поговорити про культурні програми в Росії, і ми це робимо…

– Безперечно… І будемо робити. Але щоб не було недомовленого: моє військове звання – капітан другого рангу в запасі. Платять мені видавництва. Радянські й тутешні, західні. Судити про те, чи я брешу і наскільки кваліфікована моя брехня, – це вже справа читачів… Наш Пушкін сказав прекрасно: «Сказка ложь, да в ней намек! Добру-молодцу урок». Ну, а тепер серйозне запитання: «Чи було Відродження в російському живопису?»

Гадилін не витримав, вигукнув з місця:

– Досить пудрити мозок цим довірливим агнцям, Степанов! Розкажи краще про свою шпигунську місію!

Пат смикнула його за лікоть; Гадилін відмахнувся.

– Джентльмен, – голос Годфрі став холодним, – будь ласка, розмовляйте тією мовою, яку розуміє аудиторія, якщо ви не в змозі володіти пером і папером…

В залі засміялись.

Пат встала і вийшла.

Гадилін розгублено сміявся разом з усіма.

– Містер Годфрі, – долинув старечий голос із темряви, з верхніх рядів, – мене звуть доктор Грешев. Я росіянин за походженням, підданий її величності королеви, я вмію користуватися пером і папером, але мені хотілося б внести ясність у те, що відбувається, і я бажав би зробити це в усній формі – лише для того, щоб повернути нашу цікаву розмову до її одвічного смислу.

– Це дуже цікава людина, – шепнув Степанов Годфрі, – нехай скаже.

– Анархія губить шоу, Дім.

– Або робить його справжнім. Нехай.

– Ви вийдете на сцену, містер Грешев? – спитав Годфрі.

– На це треба багато часу, бо мені дев’яносто три роки. Якщо дозволите, я все скажу з місця. Леді й джентльмени, я займаюся російською історією, вона дивовижна й зовсім невідома на Заході, тому й багато помилок припускають тутешні політики… Так от, позавчора, напередодні торгів в «Сотбі», де пустили з молотка російські картини й листи, до мене прийшов містер Вакс, він же Фол, – з розвідки якогось страхового концерну Сполучених Штатів… Його цікавила доля творів російського мистецтва, що опинилися на Заході, і – не менше того – активність містера Степанова, а також його друга князя Ростопчина… Під час війни я працював у міністерстві закордонних справ її величності, тому можу небезпідставно сказати, що розвідка марно нічим не цікавиться… Я відчуваю запах комбінації в усьому тому, що тут відбувалося… От і все, що я хотів прокоментувати.

У залі зчинився гамір.

… Савватєєв підвівся зі свого місця й пішов до того крісла, де сидів Гадилін; Распопов обернувся, спитав по-російськи:

– Ти куди?

Гадилін, почувши російську мову, злякано схопився з місця й вискочив із залу; Степанов тільки зараз впізнав його; бідолашний Толя, який же гіркий хліб еміграції, а в нас колись був перший хлопець на селі, салон дома тримав, збирав нас на вогник, вів бесіди, сам не пив, шанувався, дуже уважно слухав, «боржомчиком» удовольнявся, голубчик…

– Я все-таки закінчу про наше Відродження, – посміхнувся Степанов, обернувшись до Годфрі. – Це буде складна розмова, бо я вважаю російським Відродженням іконопис рубльовської школи. Не знаю, чи говорить щось це ім’я аудиторії…

Ростопчин важко підвівся зі свого крісла, обличчя стало зовсім блідим, і сказав:

– На жаль, ні.

Годфрі підняв руку.

– Леді й джентльмени… Я не хотів говорити про сюрприз, який приготовлено для вас… Дозвольте представити вам князя Ростопчина з Цюріха…

Ростопчин обернувся до залу.

– Вчора під час розпродажу картин великих художників батьківщини моє російське серце розривалося від болю і гніву. Я вірю в бога, і він поміг – незважаючи на те, що мені дуже хотіли перешкодити, – повернути Батьківщині картину великого Врубеля. Будь ласка, – він обернувся до дівчат, – вона дуже легенька, підніміть її на сцену… На жаль, я не можу не погодитися зі словами містера Грешева: за всім тим, що відбувалося й відбувається, я бачу возню… І кажу я це, – він вимучено всміхнувся Степанову, – як капітан першого рангу запасу. Тільки звання мені присвоєно не в Москві, а в Парижі на початку сорок п’ятого де Голлем…