Текст книги "Аукціон"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 22 страниц)

– Дафно пора, – сказав той.

– Перекладати? – спитала Пат.

– Мофете.

Пат сказала:

– Містер Гадилін давно жде цього.

Фол кивнув, подумав, що в принципі йому самому треба було б перекладати завтра Гадиліна, дівчина не справиться; бідолашна, вона зовсім не відчуває мови, їм утовкмачують у голову граматику, а кому вона потрібна, краще б неграмотно, зате зрозуміло.

– Отож, – так само монотонно сказав Фол, – завтра в театрі Степанов братиме участь у шоу…

Гадилін вислухав переклад, хмикнув:

– Хіба, він уфе почав співати?

«Все-таки жахливо, що ці росіяни не вміють у нас адаптуватися, – подумав Фол. – Прожити сім років на Заході й досі не знати, що в шоу у нас беруть участь конгресмени, публіцисти й директори банків. А може, це при-’ родне відштовхування: він виховувався в Радянській Росії, він хоче, сам того не розуміючи, щоб тут усе було подібним до того, до чого він звик. Ні, воістину, вони дивні люди: немає жодної такої склочної еміграції, як російська! Кожен сам собі Толстой, всі інші – нікчеми й графомани, нещасна нація».

– Під час цього політичного шоу, – хоч воно й присвячене питанням культурного обміну, – моїм друзям здається доцільним, навіть обов’язковим, невеличкий скандал, аби всі, хто прийде сюди, переконалися, що містер Степанов маріонетка, яка виконує тут завдання Кремля…

– Без завдань Кремля від них ніхто не їздить на Захід.

– А на Схід?

– Теф.

Пат не зрозуміла; Гадилін повторив роздратовано:

– Теф! Так само!

Фол потамував усмішку.

– Містер Гадилін, я з вами згоден, але в цій країні публіка вимагає доказів. Ви можете писати для «Свободи» все, що вам заманеться; вас слухають тільки росіяни, а тут ви маєте справу з людьми, стомленими демократичними інститутами. Будь-яка образа Степанова, як особи, чи країни, котру він представляє, це – ваша поразка. Ваші запитання мають бути коректними, а тому – вбивати наповал.

– Вашу наївну, довірливу публіку навряд фим проймеф…

– Не треба вважати публіку цієї країни такою вже непідготовленою, містер Гадилін. Тут живуть цілком достойні люди, які думають по-своєму, і, будь ласка, дайте їм змогу думати так, як вони хочуть. Вони ж, наскільки мені відомо, не нав’язують вам своєї точки зору на ті чи інші події, чому ж ви вважаєте за можливе повчати їх, як їм треба думати?

– Пробачте, містер Фол, але мої друзі сказали, що ви якийсь фінансовий ділок… Чому вас цікавить Степанов? Навіщо вам, саме вам і вафим друзям, потрібен скандал?

– Поясню. Мій бізнес пов’язаний із страхуванням творів культури. Це мільйонний бізнес, ми страхуємо колекції на сотні мільйонів доларів. Активність містера Степанова та іже з ним завдає певної шкоди нашій справі, тому ми знайшли шляхи до ваших мюнхенських друзів, а ті люб’язно допомогли зустрітися з вами.

– Чому вибрали саме мене?

Фол хотів відповісти, що всі інші відмовились, але стримався, побоюючись непередбаченої реакції співрозмовника: як кожного, хто впадає в істерику, Гадиліна могло понести; не час; з ним ще треба добре попрацювати.

– Які запитання могли б показати Степанова в поганому світлі?

– Що значить «які»? – Гадилін знизав плечима. – Звичайно, громадянські права…

Фол поморщився:

– Я назвав сферу мого інтересу. Питання культури, розумієте? Куль-ту-ри…

– Трагедія худофників абстрактного фивопису в Росії…

– Абстрактний живопис захирів і на Заході, погодьтеся. Після Пікассо ця епоха скінчилася. А ще?

– Терор цензури.

– Уже тепліше. Іще?

– Неможливість самовираження.

– Дуже добре. Іще?

Пат невміло закурила і, подивившись на Гадиліна, сказала:

– Але ж виставка російських художників у Парижі зібрала безпрецедентну кількість золотих і срібних медалей… Про це багато писали…

– Хіба не зрозуміло, фо це був крок Міттерана перед його візитом до Москви?! – розсердився Гадилін.

Фол діждався, поки Пат переклала; нехай вірить, що я не розумію по-російськи:

– Виходить, художники на Заході теж позбавлені свободи, містер Гадилін, якщо вони мусять підкорятися диктату свого президента?

– Думаю, це останній соціалістичний президент у Франції. Вони з ним лиха ковтнули.

Пат попросила повторити останнє слово; Гадилін сказав «наїлися»; вона не зрозуміла, спитала «чого»?

Щоб не розсміятися, Фол закурив, глибоко затягся й мовив:

– А розкажіть-но мені про те, як зустрічалися з ним у Росії? Ви часто зустрічалися?

– Колись ми друфили. Але він купив «ЗІМ» і зразу відділився від нас.

– Що таке «ЗІМ»? – спитала Пат.

– Це дуже великий автомобіль, – відповів Гадилін нетерпляче.

– Вам було прикро, що він купив «ЗІМ»? – спитав Фол.

– Ми не любимо вискочок, містер Фол. Як усі нормальні люди.

– На якому автомобілі ви їздите тут?

В очах у Гадиліна з’явилося неприховане роздратування:

– На старенькому, містер Фол, на старенькому.

– Гаразд. Про автомобіль «ЗІМ» тутешня аудиторія не зрозуміє. А мені розповідайте, мені все цікаво, я хочу зрозуміти, що треба зробити завтра, часу обмаль, ось у чому фокус…

– Це все якась дивина, містер Фол… Хіба не прецедент для хорошого політичного скандалу сам факт, що чекіст у центрі Лондона пудрить мозок шановній публіці побрехеньками про російську культуру?!

Пат знову заглянула в словничок; Фол зрозумів, що вона шукає слова «пудрити» і «побрехеньки», так і було; але переклала пристойно; «пудрити парики» і «байки»; вона, мабуть, думає, що «пудрити парики» застосовне до тутешньої палати лордів або ж до високого суду; а все– таки зрозуміють, по-своєму, але зрозуміють.

– Якби ви довели, що містер Степанов прибув сюди як офіцер КДБ, це було б прекрасно, містер Гадилін.

– Я назву публіці будь-яку з його книжок: фекісти, фурналісти, дипломати…

– Гм… Як ви ставитеся до ідеї свободи підприємництва?

– Так само, як і ви.

– Тоді ваш доказ обернеться проти вас, містер Гадилін! У залі зберуться серйозні люди великого бізнесу. Це особиста справа містера Степанова писати те, про що він пише, ніхто не має права дорікати йому за таке. Це все одно, що дорікати Гремові Гріну і Ле Карре. Можете зачитати уривок з його книг, де він закликав би завоювати Острів силами ЧК? Або щось подібне? Ні. Отже, озлобите публіку, містер Гадилін, бо шановні джентльмени, котрі зберуться в театрі, мають вигідний бізнес з Росією. Вони будуть шоковані, якщо ви, на підставі факту написання Степановим шпигунського бестселера, звинуватите їх у співробітництві з КДБ, що є одним з інститутів державної машини, яка входить – на рівні з зовнішньоторговельними об’єднаннями, – до складу Ради Міністрів Росії…

– Нещасні довірливі бізнесмени… Чим більфе вони торгують з Росією, тим глибфу яму копають собі.

– Це їхня особиста справа. Не треба давати безплатних порад, тут цього не люблять. Я визначив предмет мого інтересу. Подумаймо про нього серйозно, добре? І – останнє: вам не здається, що в своїх передачах по радіо «Свобода» ви робите все, щоб радянські письменники бачили в Кремлі свою єдину надію і захист. Ви ж їх нещадно топчете… А може, доцільніше, навпаки, відвернути їх від режиму, наблизити до нас? Ви згодні? Чим більше ви похвалите Степанова тут, тим менше йому віритимуть там. Це діалектика, містер Гадилін, а з нею сперечатися марно.

6

Політ до Едінбурга тривав годину чи навіть менше. Ростопчин не помітив, скільки точно, бо весь був націлений на те, з чим він мав незабаром зустрітись. Перегорнув довідник, який лежав на столику: «Що купити в Шотландії»; з’ясував для себе, що шотландське слово «Грасс-маркет» близьке до німецького, дивно; став найбільшим ринком ще в тисяча чотириста сімдесят сьомому році, що гральні карти Соммервіля з Едінбурга – найелегантніший подарунок, а фірма Джофрей пропонує великий вибір національного одягу (чому б не повернутися до Цюріха в картатій спідничці, дуже ефектно); від обіду, запропонованого стюардесою, відмовився; шкодував, що не зможе подивитися колекцію Баррела, все-таки до Глазго дев’яносто кілометрів, а колекція унікальна: Рембрандт, Лукас Кранах, Дега, Мане, Сезанн, чудовий китайський фарфор, персидські вироби з металу; першу картину в свою колекцію сер Уїльям Баррел придбав шістдесят п’ять років тому, коли йому було п’ятнадцять; десять шилінгів, котрі дав йому батько, щоб він купив м’ячики для крокету, хлопець витратив на акварельну картинку, яку продавала сива, напівбожевільна бабуся…

У невеличкому, компактному аеропорту Ростопчин зайшов у аптеку, купив пілюлі для серця (запропонували сім різних упаковок, усі для стимуляції серцевого м’яза; вибрав червоно-синю, найдорожчу, дев’ять фунтів), подзвонив серу Мозесу; підійшов дворецький; здавалося, він тільки й чекав дзвінка незнайомого гостя з Цюріха.

– Вам треба взяти таксі, князю. Є дві дороги, якими варто скористатися. І та й та пов’язані з пам’яттю сера Вальтера Скотта. Можете поїхати через Піблс уздовж берегів прекрасної Туїд до Мелроз, або ж мимо замку сера Вальтера, цей шлях коротший, і ви встигнете помилуватися Абботсфордом, не знаю, чи відкритий музей нашого корифея в ці години для огляду. Якщо летітимете ранковим рейсом, номер у готелі для вас замовлено.

Таксист, вислухавши адресу, похмуро сказав:

– Англійці лізуть у Шотландію, як тільки можуть. Мирна окупація. Англієць Грінборо на землі Вальтера Скотта, який жаль, – у сера Мозеса лише прізвище шотландське, все інше – лондонське.

Більше він не зронив жодного слова за всю дорогу. Поля були доглянуті, вівці бундючні в своїй ситості, маленькі озера в променях північного сонця схожі на ртуть з розбитого градусника; Ростопчину здалося, якщо зупинитися, виключити мотор і вийти з машини, то він одразу почує спів цикад, як у Криму, коли його возили з Ялти до Байдарських воріт; цикада – символ тепла, але чому так крижаніють руки, мізинці взагалі потерпли, навіть нігті посиніли.

… Сер Мозес зустрів Ростопчина біля входу в невеликий акуратний будиночок; хол, кабінет, бібліотека і велика веранда; нагорі дві спальні, ванна – от і все.

– Мій батько наполовину шотландець, – мовив сер Мозес, – тільки тому мене тут терплять.

– Як дивно, – озвався Ростопчин. – Здавалося б, одна мова, одна культура…

– Ви помиляєтесь, князю. – Мозес Грінборо запросив Ростопчина сісти в крісло, дуже старе, в якому він потонув. – Я зараз скажу вам по-шотландськи, а ви перекладіть мені англійською. Ось послухайте: «хаггіш ві башд нйпс чаміт татйз ан а ві драм»! Ну, що це?

– Не розумію.

– Повторити ще раз? – не приховуючи радості, спитав сер Мозес; мабуть, він любив цю гру, випробував на гостях не раз.

– Ні, спасибі, не треба, – відповів Роетопчин, стискаючи і розтискаючи пальці, щоб бодай трохи зігріти їх; пілюлі не допомогли.

– По-англійськи це звучить: «хаггіс віз машд турніпз енд потатос, сервд віз віскі»[22]22
  Національна шотландська страва (англ.).


[Закрыть]. Де ж тут одна мова?! Це зовсім не діалект, подібний до північних наріч німецького чи баварського сленгу! Це зовсім особливе, материкове, якийсь загадковий міст з Європою. – Сер Мозес узяв зі столика маленький мідний дзвіночок, подзвонив; дворецький з’явився миттю. – Будь ласка, принесіть з моєї спальні румунський препарат, у нашого гостя погано з серцем.

– Як ви здогадалися? – спитав Ростопчин.

Сер Мозес знизав плечима:

– З тридцять шостого до шістдесят восьмого року я служив у військово-морській розвідці, а ця служба вчить спостережливості. Правда, участь у героїчній епопеї французьких макі, мабуть, учить цього ж.

Дворецький приніс ліки й графин з холодною водою.

– У нас свій колодязь, – пояснив сер Мозес. – Вода просто чудова. Часом мені здається, що вона лікує радикальніше за фармацевтію. А втім, цей румунський препарат справді унікальний; мультивітаміни; повертає молодість, нормалізує ритміку серця. Через п’ять хвилин ви абсолютно заслужено викурите свою сигарету, а коли нігті знову стануть рожевими, ми з вами вип’ємо віскі.

– Якщо вріжу дуба, витрати на перевезення тіла – за ваш рахунок, – сумно пожартував Ростопчин.

– У селі живуть, князю. Вмирають у столицях. Я купив цей будиночок, коли зрозумів, що помилився у виборі кар’єри. Це сталося через три місяці після того як я почав працювати у розвідці, перед Різдвом тридцять шостого року… Ми одержали звіт нашого військово-морського аташе в Берліні, капітана першого рангу Траубріджа. Ви напевне чули це ім’я. Ні? Дивно, він вніс вклад у справу боротьби з нацистами, до того ж не малий. У своєму звіті він написав, – цитую по пам’яті, можливі якість неточності, – що англо-німецький військово-морський договір був у післявоєнний час одним з головних принципів політики, яка характеризувала ставлення Німеччини до своїх колишніх противників. Історія показує, що, коли настане час, Німеччина зробить з цим договором те саме, що вона зробила з іншими. Цей час ще не настав. Так от, ці дві пророчі фрази капітана не включили в щорічний звіт нашому міністрові закордонних справ. Так, саме так, бо начальник управління оперативного планування містер Філліпс написав на полях його повідомлення, – причому це було написано першого січня тридцять сьомого року, – що йому дуже «бажано дізнатися, які саме факти стали підставою для такого категоричного твердження». І все. Цього було досить, щоб відкинути прозріння… Правда, будь-яке прозріння тенденційне. Ми, молоді, не вірили Гітлеру; наша невіра трактувалася апаратом прем’єра Чемберлена як спроба повернути Даунінг-стріт до діалогу з Москвою; це вважалося зрадою присяги. Лише в сороковому році, коли сер Уїнстон очолив кабінет, я відчув себе потрібним Великобританії, бо зрозумів, що ми боротимемося проти коричневого тирана до останнього солдата… Це не фраза, ні… Це моя життєва позиція… Ви приїхали для того щоб говорити зі мною про долю картини Врубеля?

– Так.

– Ви знаєте, з ким мій брокер бився на аукціоні?

– Серце відпустило?

– Так.

– Я бачу – нігті порожевіли. Отже, віскі?

– З задоволенням.

– Я думаю, ми не кликатимемо доброго Джозефа, а обслужимо себе самі?

– Звичайно. У мене зовсім відпустило серце й одразу захотілося випити.

– Чудово. Я радий за вас.

Сер Мозес Грінборо встав, приніс пляшку з віскі, поставив на столик, вісімнадцять років витримки, колір осіннього поля; спитав, чи питиме гість з льодом; погодився, що таке віскі треба пити чистим, без води й льоду, справжнє здоров’я; коли налив у кришталеві склянки, Ростопчину здалося, що тепле віскі пити неймовірно важко; відчуття, що межує з нереальністю, – безперервна тяжкість вологи…

– Ну? – спитав сер Мозес, зробивши легкий, блаженний ковток.

– Чудово.

– Кажуть, росіяни все-таки віддають перевагу горілці.

– Правильно. Але ж основа одна: хліб. У вас ячмінь, у росіян – пшениця.

– Я думав, що ви скажете «у нас», а ви сказали – «у росіян»…

– Я невідмивно росіянин, сер Мозес, і цим високо горджусь. Але п’ю віскі, а не горілку. Люблю французькі костюми. На «Ладі» не їжджу, тільки на «мерседесі»; щів не люблю – це звичайний суп у росіян, я люблю цибульний. Та хіба це визначає національну приналежність?

– А що ж?

– Язик і зір.

Сер Мозес здивувався.

– Дивне поєднання. Чому саме язик і зір? А серце? Кров? Характер?

– Серце – шматок м’яса, добре тренований м’яз, воно в усіх однакове. Як і кров. Характер міняється – після беззастережної капітуляції німці стали інші; хоч би що там говорили. А зір… У нас, у росіян, його визначають як розуміння, запам’ятайте це. Осягання походить від слова зріти… Цікаво, ці сполучення виникли задовго до того як медики встановили, що зоровий нерв – найкоротший і найтовщий, проходить від мозку до обличчя людини. А зіницю в Росії називають «круглою дірочкою в райдужній оболонці»…

– Якась феєрія символів, – озвався сер Мозес, доливаючи віскі; пилося добре; Ростопчин шкірою відчував удачу; примушував себе чекати; навмисне не питав про те, з ким бився вузькоспинний брокер Мозеса; нехай сам скаже.

– Таємниця національного зору, – вів далі Ростопчин, – незбагненна мені, але в тому, що вона існує, я не маю сумніву. Причому національне привнесене в цю таємницю ззовні: інакше збіглий афінянин не став би великим іспанським художником Ель Греко, а єврей із смуги осідлості – співцем російської природи Левітаном.

– Ми – виняток, – мовив сер Мозес Грінборо. – Англію прославили англійці.

– Німець, болгарин чи японець переконані в тому, що Роберт Берне і Вальтер Скотт-англійці. Їм невідомі складності англо-шотландських відносин, – Ростопчин усміхнувся. – Щодо вашого живопису, то він виник з експерименту фламандців та іспанців; вплив очевидний, сперечатися про це немає сенсу… Якщо ж ми повернемося до мови, тобто до проблеми Бернса і Скотта в англійській літературі, то я знову змушений удатися до дослідження цього предмета, звернувшись до словника, який визначає язик як м’ясистий снаряд у роті, що служить для того, щоб підкладати зубам їжу і розпізнавати її смак, а також для словесної мови. Але при цьому існує й інше тлумачення: сукупність усіх слів народу і правильне їх сполучення для висловлювання своїх думок. Є й третє: мова суть народ, земля з одноплемінним населенням і однаковою мовою. І, нарешті, четверте, це, правда, трактування російської православної церкви: мова – це іновірці, іноплеменники, чим не Берне? Але як же тоді пояснити феномен німця фон Візіна, який став великим російським драматургом Фонвізіним? Чи Пушкін, потомок ефіопа, творець російської літературної мови? Або шотландець, – по батьку, – Лер Монт, відомий світові як Лермонтов? Чи Пастернак?. Ось чому я виділяю субстанцію язика-мови і зору, як основної національної приналежності людини.

– Вас завжди тягне в Росію? – запитав сер Мозес.

Ростопчин задумався; запитання було цікаве, він сам ніколи не ставив його собі, і не тому, що боявся відповіді, а через той ритм, в якому жив; саме цей спопеляючий, стрімкий ритм і давав йому змогу робити для Росії те, що він намагався робити; яка вигода від безпорадного, слабкого, стражденного плакальника? Батьківщині допомагають сильні.

– І тягне й не тягне, – відповів Ростопчин задумливо. – А взагалі, нелегко бути однозначним. Ви мене спантеличили, загнали в глухий кут своїм запитанням. Я – в ділі, яке крутить мною… Не я – ним… Але я виріс під впливом російського мистецтва. Мати виховала мене росіянином… Я можу плакати, коли читаю Пушкіна… Проте я вже не можу відмовитися від того ритму, в якому живу шістдесят років… В цьому розумінні я – європеєць, щоденна гонитва за самим собою…

– Ви в усьому згодні з Кремлем?

– Ні.

– А в чому згодні?

– В тому, що росіяни не хочуть бійки.

– А хто її хоче? По-моєму, ніхто. Якийсь фатальний обвал в катастрофу. Всесвітній амок. То ви не знаєте, з ким я воював за Врубеля?

– Ні.

– З американцем. Він не стільки колекціонер, скільки… Словом, він скуповує картини, як акції. У нього, очевидно, погані радники, зовсім не думають про престиж клієнта. Якби я не вдарив вас своєю ціною, картину забрали б у Штати.

– Яка різниця? Англія – теж не Росія…

– Шотландія, – лагідно виправив сер Мозес. – Картину привезли сюди, в Шотландію, тим рейсом, який вилетів до Едінборо (він вимовив назву Едінбурга умисно по-шотландськи) за півгодини до вашого приходу… Мабуть, ви хочете, щоб я уступив її вам?

– Не мені. Містеру Степанову.

– Хто це?

– Мій друг з Москви.

– А не хочете дізнатися, чому я воював з тим американцем?

– Хочу.

– Чому ж не питаєте?

– Чекаю, поки розповісте самі.

– Я дещо чув про вашу активність, князю… Вона здається мені цілком виправданою. Але не думайте, що ваша діяльність не оточена сонмом легенд, абсолютно суперечливих… Мені це нагадує операцію, придуману адміралом Канарісом, – він був блискучим вигадником, і коли його називають нашим агентом, я дивуюся з такої наївності… Приблизно в тридцять восьмому році, ще до того, як прийшов сер Уїнстон, нашому посланникові в Берліні передали «найкомпетентнішу і найдовіренішу інформацію» про те, що найближчим часом німецька авіація може завдати удару флоту метрополії, і це стане сигналом початку війни. Ультиматуму чи джентльменського оголошення про початок битви від Гітлера марно було чекати; підступного удару справді могли завдати кожної хвилини… Вирішили привести в бойову готовність зенітну артилерію на кораблях… Перший лорд адміралтейства Стенхоуп поїхав на авіаносець «Арк Роял» і там – при журналістах – сказав, що зенітну артилерію імперії приведено в бокову готовність для відсічі будь-кому, хто намагатиметься несподівано напасти на нас». Таким чином ми продемонстрували, як панічно боїмося Гітлера; спроба Чемберлена стати на перешкоді публікації цього пасажу в пресі виявилась малорезультативною; якщо «Таймс» і «Дейлі телеграф» прислухалися до прохання уряду й промовчали про промову лорда Стенхоупа, то «Дейлі скетч» – з тиражем погано, потрібна сенсація – вмістила текст повністю, пославшись на те, що все це вже пройшло по Бі-бі-сі… Пропагандистська машина Гітлера залементувала про «війну нервів», котру постійно веде англійський імперіалізм… Ми попали в пастку, як полохливі діти… Канафіса нема, та хтось дуже вдало лякає вами американців… А я не з лякливих… Я прихильник європейської концепції, князю, ми живемо за три години льоту один від одного, нам конче потрібно наводити мости дружби, час кидати каміння минув, замість каміння кидатимуть балістичні ракети… Тому я згоден обговорити питання про долю картини Врубеля… Я не можу уступити її за вашу ціну, але віддам, якщо ви повернете мені мої двадцять тисяч…

Ростопчин витяг чекову книжку, мовчки написав суму, простяг серу Мозесу, той устав, поклав чек на письмовий стіл, узяв тонку папку, обернувся й сказав:

– На жаль, я позбавлений змоги подарувати картину росіянам, це можуть неправильно витлумачити в Лондоні, але я хочу вам передати листи, пов’язані з долею військового художника Верещагіна, – і вручив Ростопчину папку.

Ростопчин розгорнув її, одразу згадав матусю, бо листи були з «ятями», на товстому голубуватому папері і з тією орфографією, якою до кінця днів користувалася старенька, листуючись з друзями, котрі виїхали до Австралії.