Текст книги "Аукціон"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 22 страниц)

Юліан Семенов
АУКЦІОН
Повість

^© _{http://kompas.co.ua – україномовна пригодницька література}

_{Авторизований переклад з російської Надії Орлової}

_{Семенов Юлиан. Аукцион. – Л.: Лениздат, 1988.}

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ

Відповідні служби страхової корпорації «ДТ» зафіксували падіння інтересу досить престижних клієнтів до аукціонів, на яких торгували творами європейської культури, здебільшого східноєвропейської, і насамперед російської.

Електронно-обчислювальні машини підрахували очевидні збитки; вони становили два мільйони сімсот сорок сім тисяч доларів, не такі вже й великі гроші, але справа не в них, а в тенденції.

Сектор аналізу кон’юнктури доручив Бруклінському центру вивчити цю проблему; серед можливих причин, що пояснюють тривожний симптом, була названа й така: в Європі з’явилася група осіб, яка цькує тих, хто скуповує, а також торгує творами культури, напевно, викраденими під час минулої війни.

Звичайно, жодна серйозна страхова фірма, яка входить у групу «ДТ», ніколи не платитиме поліс за крадене. Риск дуже великий, бо не виключена можливість удару по престижу, а це річ непоправна.

Проблему запустили в роботу, як завжди, в різних містах, в різних установах, на різних людей…

Одним з тих, кого залучили дослідити цю заплутану й дивну справу, був Джос Фол.

На сорок четвертому році життя він став віце-директором компанії «АСВ» (зв’язки з «ДТ» досить опосередковані, приховані); оцінювання, закупка й страхування антикварних книжок, картин та скульптур, вигідний бізнес. До цього протягом тринадцяти років Фол працював у «російському відділі» Центрального розвідувального управління США, відав питаннями культурного обміну; закінчив університет у Прінстоні; під час масового руху хіппі наприкінці шістдесятих пішов з дому (батько був провідним інженером консервного заводу, мати тримала салон краси), оселився в «хіпарському» районі Грінвіч Виледж, наймав кімнату вдвох з Робертом О’Девісом (той виїхав із Штатів, добрався до Рима, став пиячити, зовсім опустився, не зміг знайти себе; знімався в масовках, лаяв президента Джонсона, малював лозунги: «Люби, а не воюй!»; потім закохався в одну дівчину; довелося повернутись додому, одружившись, почав підшукувати роботу; людиною, яка запросила його в систему, був Александер, сусід по гуртожитку в Грінвіч Віледж (у минулому – найкрикливіший противник Білого дому); перевірили – після кількох бесід в управлінні кадрів – досить швидко, за сім місяців; пройшов курси, потім працював як дипломат у Варшаві, Москві, і в Софії.

Саме він і зажадав – через приватну детективну фірму «ІТСА» – дані телефонного прослухування, які дістали оперативним шляхом у віллі князя Євгенія Ростопчина в Цюріху і в домі Фріца Золле[1]1
  Прізвища головних героїв, звання і титули трохи змінено. Так, зокрема, графа Ростопчина тут усі називають князем.


[Закрыть], Бремен, ФРН.

Обидва вони часто дзвонили до Москви письменникові й журналістові Дмитру Степанову, вели розмови про картини, що зникли з музеїв Ровно, Харкова, Києва, Риги, Курська й Смоленська.

Техніки із спеціального підрозділу, що відав розшифровкою кодів, з усією певністю повідомили: ніяких особливих слів ні Москва (Степанов), ні Цюріх (князь Євгеній Ростопчин), ні Бремен (пан Золле) не вживали; інтонація розмови, вичислена на спеціальних комп’ютерах, свідчила тільки про зацікавленість; якоїсь надмірної нервозності, властивої агентам під час напівлегальних зустрічей, зафіксовано не було.

Саме ці обставини страшенно збентежили Фола, і він звернувся до голови Ради директорів фірми з проханням санкціонувати його роботу по дивному вузлу: з одного боку – червоний, з другого – російський аристократ, один з тих небагатьох, хто зміг пристосуватися до умов Заходу, розбагатіти, відкрити своє діло, і з третього – німець, консерватор, власник унікальної документації про есесівців.

Дані детективної фірми «ІТСА» Фол підстрахував через друзів з ЦРУ; зв’язків з Ленглі не припиняв; робив послуги; брав консультації і, в свою чергу, наводки.

ЧАСТИНА ПЕРША

1

– Ви зрозуміли? – вже укотре наполегливо повторила Галина Іванівна, все ще повільно і владно йдучи своїм важким поглядом по спині Степанова; її м’які долоні лежали в нього на плечах; руки були сухі й дуже гарячі. – У вас були кольки, ліва нирка нікуди не годиться; тиск часто міняється, особливо на погану погоду, коли має відбутися різкий злам на холод чи спеку… Ясно вам? Це так?

– Так, – погодився Степанов, почуваючи себе ніяково, бо жінка возилася з ним десять хвилин, а він мовчав, ніяк не допомагав їй, а де суперечило його життєвому принципу – якнайбільше сприяти тому, хто працює.

– У вас був струс мозку, причому не один, – вела далі жінка, – ясно вам?

Було три, подумав він; перший у сорок третьому, коли Земляк, маленька дванадцятирічна тварюка з обличчям старого алкоголіка, штовхнув його в підвал, на каміння; другий стався в п’ятдесятому, коли він підробляв на рингу, вигідне було діло: виходиш проти першорозрядника, а в тебе – третій, але ти на кілька кілограмів важчий за нього; тебе добряче б’ють, тільки встигай ухилятися від ударів, зате тренер першорозрядника платить тобі тридцятку, а в ті студентські роки тридцятка – це ж були гроші; десять таких боїв – і маєш черевики, чеські, з виворотної шкіри, з дірочками на носках, шик; категорія риску бралася до уваги й цілком піддавалась оцінці: ти знав, на що йшов, і, коли бугай з Філів звалив тебе на початку другого раунду в нокаут, ти був готовий до цього; тобі лише дев’ятнадцять років, до старості заживе, та – не заживає! Ач, як Галина Іванівна вміє читати людські хвороби, оце так чаклунка! А коли ж стався третій струс? Стривай, сказав сам собі Степанов, це було весною п’ятдесят третього, ти вскочив у тролейбус, рідна «комашка»; останній тролейбус мчав по Москві, завершував своє кружляння по бульварах, а ти їхав від Ляльки з Божедомки й обернувся до кондукторки, тоді в кожному тролейбусі біля входу сиділа кондукторка, обвішана різнобарвними рулонами з квитками – п’ять копійок, десять, п’ятнадцять, двадцять, залежно від маршруту, от макулатури було, як тиждень поїздиш в інститут трамваєм і тролейбусом, то запросто назбираєш на Дюма чи Дрюона; до речі, в ті роки про книжковий бум ніхто й не чув, де б він узявся, коли окремих квартир майже не було, самі «комуналки», п’ять чоловік в одній кімнаті…

Степанов тоді простяг карбованець і, чекаючи здачі, відкинувся до дверей, блаженно відкинувся, немов споглядав себе збоку. Молодий, кремезний, у пальті з піднятим – за тодішньою модою – коміром, дуже стильно: або Зигмунд Колосовський, був такий фільм Київської кіностудії, котрий їхнє покоління ще в сорок п’ятому дивилося разів по десять; герой антифашистської боротьби, обманював нацистів як хотів, дурні, що вони розуміли разом із своїм біснуватим; або Джеймс Кегні з картини «Доля_солдата в Америці»; безробіття, гангстери, організована злочинність; одним словом, Нью-Йорк… Відкинутись він відкинувся, але старенька кондукторка не встигла ще дати команди водієві, щоб той зачинив двері, й Степанова охопило якесь дивне почуття стрімкої неминучості, коли збагнув, що летить на асфальт і мерехтять зорі в прекрасному весняному московському небі, а потім усе зникло, настала лунка темрява. Згодом, опритомнівши, він у якомусь тяжкому подиві побачив над собою міліціонера, що скрушно хитав головою. Добрий був міліціонер, старенький, з медаллю «За оборону Москви», він схилився над Степановим і здивовано мовив:

– Та й справді, не тхне горілкою…

Десять днів тоді пролежав Степанов у лікарні – в коридорі, біля вікна; страшне відчуття райдужності, невиразності світу, якоїсь хисткості минуло, предмети знову стали конкретними; і на цей раз пронесло…

– У вас один струс був надзвичайно сильний, – тим часом вела далі Галина Іванівна, не знімаючи своїх гарячих долонь з плечей Степанова, – мені здається, ви впали з немалої висоти, й тріщинка на черепі не заросла як слід, отож бережіться падінь, ожеледиці, весняної грязюки, крутих спусків; четвертий струс може бути фатальним, ви зрозуміли мене?

– Зрозумів, – відповів Степанов. – А тепер поясніть, як ви все це прочитуєте?

Жінка ще якусь хвилину оглядала його мовчки, важко, зосереджено, він відчував спиною погляд її голубих прозорих очей, потім злегка ляснула Степанова по плечах, прийняла руки й сказала:

– Одягайтеся… Раніше я нічого цього не вміла, – посміхнулася вона насторожено. – До того як мене вдарило струмом у кабіні мого крана, я була нормальною людиною. Відвезли в морг, це було в п’ятницю, а в понеділок прийшли студенти, почалося навчання, і один з хлопців побачив, що я жива, в шоку… Півроку пролежала в госпіталі, щось зробилося з очима, стала бачити предмет наскрізь, у кольорі… Звичайно, мені не вірили: чаклунка, самозванка… У нас важко сприймають те, що не вкладається у звичні рамки… Ну, а зараз я в онкологічному відділенні консультую, працюю з лікарями, розумієте?

– Заважають?

– Тепер ні. Коли поставила десять правильних діагнозів, начальство порадило придивитися до мене, відтоді не чіпають.

– А в якому кольорі ви мене бачите? – запитав Степанов.

– Дивлячись що… Незагойну тріщинку на черепі я бачу блідо-рожевою… Ті два удари, які я відчула, навпаки, темно-червоні, мабуть, щось лишилося після гематом. Судини взагалі здаються мені перламутрово-блакитними, хоч я точно відчуваю колірну різницю між артеріями, судинами, венами, капілярами… у вас, наприклад, судини ламкі й дуже зношені… Не по роках…

– Курити, звичайно, не можна? – запитав Степанов.

– Якщо закортить – покуріть. Організм сам себе регулює… Тільки стресів уникайте… Сплющить судинку, й усе…

– А як їх уникати, стресів отих?

– Та я не чаклунка, мало що знаю, лише вмію відчувати чужий біль і кольори сприймати, розумієте?

Яка ж хитра, подумав Степанов; а втім, хитрість – не зрада; як правило, хитруни не зраджують, вони знають, що це ризиковано.

… Квітнева Ялта була прекрасна й сонячна; біла смужка останнього снігу робила Кримський хребет задником гігантської декорації; рибальські кораблики, втиснуті в свинцеву гладінь моря, здавалися нереальними, крихітними; там зараз, подумав Степанов, склянки б’ють, юшку варять, музику слухають і в кубрику сперечаються про те, хто виграє в наступному матчі – Каспаров чи Карпов; а хіба це так важливо, все одно свої, ми тільки чужим віддавати не хочемо, а тут, у Союзі, ми добрі…

2

– Мужчина, – гукнув Степанова на аеровокзалі молоденький міліціонер, – ви що, не бачите, тут ходу немає!

Степанов навіть примружився від люті, пригадав Галину Іванівну: «Тільки стресів уникайте», а це що ж таке, коли замість «товаришу» чи, принаймні, «громадянине», людина у формі звертається до тебе, як до безликого предмета, деталь міліцейського протоколу, «мужчина»?! «Ясно вам», – почув Степанов інтонацію Галини Іванівни, вимогливу, атакуючу, і водночас поблажливу й проникливу; хороший лікар повинен мати щось спільне з хорошим торговим працівником, який не цупить по-чорному, а намагається, – при всіх нерозумних і, часом, неконституційних обмеженнях, – зробити свою роботу красиво і з вигодою для обох сторін…

– Я вам не мужчина, – відповів Степанов, розуміючи, що спинити себе вже не зможе, стільки товаришів загинуло, не за себе стало страшно – за пам’ять.

– А хто ж ви? – здивувався хлопець. – Не жінка ж…

– Я – «товариш»… Або «громадянин»…

Степанов міркував: цей дурень не тямить-таки, що вдарило його і вразило; хіба це образливо, мужчина він і є мужчина.

Ох, яке ж солодке було слово «товариш» у Берліні сорок п’ятого; або у В’єтнамі – «тунжі», або в Чілі – «компаньєро», поки не прийшов Піночет і слово «товариш» почало каратися трирічним ув’язненням у концтаборі, бо воно – класове й історичне.

– Чого вас на політзаняттях учать, соромно, – вів далі Степанов, усвідомлюючи, що говорить не те, треба подзвонити начальству, розповісти про все, розмовляти з цим типом – надаремно.

– Це ми знаємо, чого на політзаняттях учать, а ви свої документи покажіть, мужчина…

– Ну й мерзотник, – сказав Степанов, – Ну, сучий сину, ходім у відділення, ходімо зараз же!

І, звичайно ж, судинку притисло, серце закалатало в горлі; все правильно, людина людині друг, товариш і вовк, як же таких бовдурів беруть, як їм дають форму, вони ж – надівши її – уособлюють не щось там, а владу?!

– Покараємо, Дмитре, – сказав (уже в Москві, в Міністерстві) генерал Гаврилов; раніше він був Серьожа (а втім, ним і залишився, слава богу, носа не задер), разом училися, разом виходили на ринг.

Але покарати так і не вдалося – з місця на Степанова надійшла скарга, спрацювали миттю, мовляв, ображав сержанта, той був коректний, а що «мужчиною» назвав, то хіба це неправильно? Міг би – ненароком – і дідом, усі, кому за п’ятдесят, цілком можуть бути дідами. А от столичному гостеві негоже так поводитись, нізащо гримати на людину, а потім валідол приймати, мабуть, хотів перебити запах горілки. Цього колектив не простить, напише листа, повідомить на роботу, зажадає покарання.

Але Гаврилов усе зумів уладнати, попросив провести бесіди з особовим складом про те, як слід звертатися до трудящих. Ніяких «мужчин» і «жінок», та й, до речі, щоб честь не забували віддавати…

Після розмови з Гавриловим, відчуваючи тяжкий біль у потилиці (погода міняється, Галина Іванівна правду казала, судини, як ганчірки; тільки чому вони перламутрового кольору, якось не в’яжеться, перламутр асоціюється з еластичністю), Степанов подзвонив на кіностудію. Він поспішав з Ялти до Москви ще й тому, що знімальна група показувала матеріал, треба було переглянути й не зірватися, бо режисери дивовижно чіпляються за кожен кадр і будь-яке зауваження сценариста сприймають, як вилазку «п’ятої колони», змову проти фільму. Вони, мабуть, забувають, що першим у титрах стоїть прізвище сценариста; він придумав твір, режисерові він сподобався, запали в око герої, фабула, діалоги, попросив дозволу на постановку… Дивно, подумав Степанов, чомусь завжди після того, коли починаються зйомки, режисер вважає за необхідне переписати діалог, замінити діда на бабу (слава Карелу Чапеку за його оповідання про те, як робиться фільм, геніально!), ввести новий персонаж і скаржитися усім в коридорах студії, начебто він заново створив сценарій, той, що написав автор, – нікудишній. Для чого ж тоді брався знімати?

– Дмитре Юрійовичу, дуже чекаємо на вас, – сказав заступник директора знімальної групи (їх три, заступники, а якби платили директорові дві зарплати, то жодного заступника було б не потрібно, пряма вигода, та де там – не хочемо поворухнутись, велична непорушність, аби не похитнути усталене). – Перегляд матеріалу призначено на восьму.

Режисер перед початком нудно й безладно розповідав про те, яким буде фільм, яке його головне завдання, аналізував героїв (начебто не я їх написав, подумав Степанов), мотивував, чому конче потрібні зміни в сюжеті; після перегляду запросив у свою кімнату. Степанов відчував, що говорить у порожнечу, – коли в людини очі схожі на ті, які бувають у варених судаків, переконувати її немає смислу; є люди, які вірять тільки собі; в мистецтві вони приречені на загибель; раз пощастить, а вдруге провалиться; почуття виключності цілі країни приводило до краху, не те що молодих режисерів.

… Повернувся додому о пів на одинадцяту, поставив на плиту каструлю з водою, – ріденький «геркулес» з оливковою олією і протертим сиром – найулюбленіша їжа, – переглянув газети, поки їздив до Ялти їх набралося чимало; телефонний дзвінок злякав чомусь – пізно вже; дзвонив Лопух.

– Здорово, старий, вітаю тебе.

– Добрий вечір, Юро… Як ти?

– Дзвоню, щоб попрощатися.

– Куди їдеш?

– Та нікуди не їду. Просто рак у мене.

Степанов притиснув вухом трубку, прикурив сигарету (із Штатів перестали поставляти якусь гидоту для радянських «Мальборо», крутися тепер, спробуй дістати, а звичка – друга натура, нічого не вдієш), важко затягся:

– Та облиш, Юро, який там у біса рак?! Невже ти віриш ескулапам?!

– Рак легенів, старий. І нібито шлунка.

– Виходить, треба оперуватися.

– Що я й збираюсь робити найближчими днями.

– Все буде гаразд.

– Можливо. Я ж не просто так в онкологію лягаю, іду в атаку на стару з косою, за свого Дениска йду боротися, він же ще маленький, я повинен хоч кілька років опікати його, як він без мене буде?! Я ставлюсь до лікарів, як до союзників, тож допомагатиму їм у всьому… Думаєш, не розумію, як багато залежить від мене?! Я не боюся, Дмитре, ні, і не тому, що дурень, в якого уява не працює, просто буде дуже несправедливо, коли щось станеться, саме зараз… Усе ж таки Денискові лише одинадцять, Катя вийде заміж, а діти нелегко звикають до вітчима, або вже в ранньому дитинстві, або ж у років сімнадцять, там армія, друзі, нема трагедії, нормальний хід…

– Стривай, Юро, стривай, ти щось надто раціонально мислиш для ракового хворого… Потапова пригадуєш?

– Якого? Ігоря?

– Так. У нього теж рак знайшли, а потім виявилося, що то звичайна виразка…

– Дмитре… Старик… Друже мій, – Лопухов зітхнув нарешті, потім закашлявся, тяжко, сухо. – Але ж у нього стресів було менше, ніж у мене…

Справді, подумав Степанов, стресів у Потапова було мало, рослина, а не людина, головне – вчасно «кинути в топку», їв хвилина в хвилину, а бідолашного Лопуха зняли з роботи за те, що його заступник виявився пройдисвітом, дружина після цього покинула його, він перебивався сяк-так по койках, поки Степанов не влаштував його на «Мосфільм», адміністратором; Лопухов знову піднявся, показав своє вміння працювати, завзято вів картини, але душа ятрилася безперестану, нема нічого гіршого за несправедливе покарання, от його й шарахнуло; одним словом, стрес, коли й хто його тільки вигадав?! Адже сам по собі факт існував за всіх часів: когось коханий обдурив – стрес; у когось коня вкрали – також; не першу тисячу років таке на світі твориться, і на тобі, слово зовсім недавно вигадали, коротке слово, яке визначає те, що загрожує кожному; «стрес», і все, будь-кому ясно…

– Хто тебе дивився, Юро?

– Найкращі лікарі… Я вірю їм абсолютно… І не збираюсь так швидко здаватися, боротимусь не на життя, а на смерть, як під Мінськом, у сорок четвертому.

Він ветеран, подумав Степанов, йому тоді сповнилось сімнадцять; у шістдесятих ще не було й сорока, в сімдесятих – п’ятидесяти, а у вісімдесятих – сьомий десяток пішов, рубіж, немов Рубікон, яке ж коротке життя, яке швидкоплинне!

– Юрчику, я можу чимось допомогти тобі, брате?

– А ти мені вже допоміг. Тому й дзвоню, щоб про всяк випадок попрощатися, Дмитре. Я мало до кого дзвоню, лише до тих, хто витримав випробування на дружбу…

… Каша підгоріла, та не говорити ж Лопуху, почекай, я газ вимкну, «геркулес» курить, не можна такого казати, коли з тобою прощається друг, сиди й дивись, як димить каструля, і згадуй той час, коли ви були молоді, ти – зовсім молодий, а він – сорокарічний, ось тільки посивів якось одразу, різко здав, біль у собі носив, як колючку… Любив тоді примовляти: «будемо жити». Спробуй придумай таке, не придумаєш, це мусить відлитися; невже тільки біль дає відчуття істини в слові? Якось несправедливо це; біль, наче пес, хапає за литки людство, яке прагне щастя й радості, любові й дружби, а не страждання!

Однак Іванова баба щосуботи ходила до церкви просити милостині, щоб люди бачили її страждання, а Іван вже тоді був інженер-майором, кожного місяця посилав у село гроші, хату їй відремонтував, курей і козу купив, однак баба перед усіма вдавала з себе страдницю, а радість, – що онук людиною став, – приховувала; від пристріту, чи що, спитав її Іван; ні, відповіла баба. Він – терпів і нам велів, страждання – угодне, а радість – гріховна, так нас батюшка в церковно-приходській учив, а батюшка лихого не скаже.

… Об одинадцятій подзвонили з редакції; Ігор став членом колегії, вів закордонний відділ, попросив написати про Нікарагуа.

– Треба було б у номер, – сказав він. – У Сан-Хосе вибухнула бомба, угробило чоловік сорок, і зрадника Пастору, кажуть, поранило. Ну а «Свобода», ясна річ, покотила бочку на Манагуа… Так от, Пастору не поранило, це був спектакль, добре поставлений спектакль із трупами, Пастора віддав своїх, тих, мабуть, які вирішили від нього піти, Сценарій старий, обкатаний, ти був і в Коста-Ріці, і в Нікарагуа, напиши, старик, матеріал у номер, га?!

– У номер не встигну, – відповів Степанов, – а завтра зроблю, треба ж підняти матеріали, як-не-як Пастора був «команданте зеро». Робити нарис просто так, аби відписатися – нема смислу, народ у Манагуа дуже хороший, діло чисте, тут треба копнути проблему зрадництва, Пастора не зразу ж відійшов, він спочатку був разом з усіма, а потім вирішив, що його обійшли почестями, тім’ячко слави не витримало; шлях до термідора починається в той день і годину, коли один з учасників руху вважає, що його обійшли оваціями, і замість займенника «ми» весь час чує в собі гучне «я»…

Ігор усміхнувся:

– Ти що, проти принципу вияву індивідуальності?

– Навпаки, за. Чим індивідуальніше кожне «я», тим міцніше суспільство.

– Тобто «ми», – зробив висновок Ігор. – Спасибі, старик, завтра чекаю коментаря.

– Добре… А ти поговори із хлопцями з відділу нарису, нехай подумають над тим страшним звертанням, яке народилося, – «мужчина» й «жінка».

– То напиши сам! Вони з радістю надрукують, он Солоухін пропонував відновити «добродія» з «добродійкою».

– Між іншим, я за… Ти, до речі, Астаф’єва читав?

– Що саме?

– Його публіцистику. «Сміття під сходами».

– Читав.

– Здорово! В моєму прагматичному черепі також визріла стаття – йому в фавору – про численні ідіотські «не можна», страшні тим, що крадуть у нас головне багатство суспільства – час. Чому оформляти купівлю машини повинен я сам і витрачати на це день, який належить державі, замість того, щоб доручити це юристові чи нотаріусу, оплативши послугу за встановленим прейскурантом? Чому не поставити ще тисячу бензоколонок, щоб люди не гаяли в черзі годин, які знову ж таки належать державі? Чому не передати перші поверхи під кафе, закусочні, бари, чайні, трактири, щоб люди не вистоювали в чергах по кілька годин, аби потрапити до ресторану чи кафе, а нещасливці, яким так і не дісталося місця, не йшли у підворіття – гуляти? Хто заважає, – порушуючи державну постанову, – давати трудящим землю в оренду? Адже й від торгу менше вимагатимуть, та й у суботу і в неділю люди при ділі, а не на дивані чи в дворі – при «козлі»! Чому немає посередницьких контор, які допомогли б мені придбати потрібну книжку, зробити ремонт квартири, побудувати будиночок на садовій ділянці, здати на комісію автомобіль? Це ж економія мільйонів годин, а кожна година має свою товарну вартість, втрата її – непоправна річ.

– Купую тему, – зітхнув Ігор. – На пні. Готовий доповісти завтра на редколегії. Як називатиметься матеріал? «Удар по рідному нехлюйству»? Чи «Реанімація рідного «тягти й не пускати»? Подумай над заголовком, щоб не дуже наших ретроградів лякати.

О пів на дванадцяту подзвонила мама.

– Мене дуже непокоїть Лис, – вказала вона сердитим голосом; «Лисом» називала молодшу доньку Степанова. – Ось-ось почнуться екзамени, а вона зовсім запустила фізику.

– Мамочко, але ж в акторському училищі фізика не потрібна.

– Ти помиляєшся. Фізика дисциплінує… Надя їй у всьому потурає. А все через те, що ви живете окремо, Дмитре…

– Ну й що ж ти пропонуєш?

– У мене стенокардія. В лікарню треба…

Господи, подумав він, як мама любить лікуватися! Во» на завжди вигадувала собі хвороби; спочатку була бронхіальна астма, і лікував її наприкінці тридцятих відомий іспанський професор Баніфасі, втік од Франко, жив у Москві, великий був лікар; потім мама довго перевіряла печінку й шлунок, їй здавалося, що в неї виразка. Коли діагноз не підтвердився, зажурилась. І як подобрішала на старості! Стала схожою на бабусю Дуню, така ж променистоока, пригощати любить на маленьких чайних блюдечках; цього не викоріниш у нечорноземній Росії, – подавати їжу на маленьких блюдечках: це, мабуть, від традиційних злиднів; козаки кладуть їжу на великі тарілки, Ставрополля й Кубань простір люблять. Хоча Василь Савелійович правду каже, що на маленьку тарілочку можна двічі покласти, диви, як хитро!