Текст книги "Аукціон"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 22 страниц)

9

– Я дві години тому повернувся з Шотландії, – сказав Ростопчин. – От… І привіз Врубеля. Можеш летіти додому… А ще я привіз листи про Верещагіна, – він кивнув на столик; біля срібної вази з фруктами лежала папка. – Це теж тобі. Бачиш, як ми впоралися…

– Нічого не розумію, – Степанов навіть головою затряс. – Як ти зміг?

– Я тобі розповідав, яка в мене була кличка в макі?

– Ейнштейн.

– Отож! Я вичислив, що проти нас працюють, і провів свою операцію. Ні, але ти подивись, яка чудова ця картина! Поглянь в очі хлопчика! Я боюся в них довго дивитися, Митю, починається якась містика…

– Ти вручиш мені цю картину завтра в театрі, – сказав Степанов. – Це буде напрочуд дивовижно, Женю.

– Завтра вранці я відлітаю.

– Це неможливо. Ти повинен вручити цю картину привселюдно. Інакше я не зможу її вивезти, затримає таможня.

– Не затримає. Там усі документи, – Ростопчин знову кивнув на столик. – Я написав, що віднині це твоя власність, документи в повному порядку.

– Ні, буде жахливо, якщо ти не вручиш мені цю картину сам! Це твоя заслуга, це ти переміг тих, хто заважав… Ні, ні, не можна, аж ніяк не можна, щоб ти полетів. Чи ти боїшся Софі?

– Тепер я нікого не боюсь, – усміхнувся Ростопчин. – Я мов жінка: завжди боюся до; те, що сталося після, мене вже не тривожить.

– Ти мусиш лишитися. Зрозумій, це буде сенсація. Про це дізнається багато людей. І серед них знайдеться ще один чоловік чи два, які допомагатимуть нам далі.

Ростопчин сів на ліжку; Степанов, дивлячись, як важко він підводився, був страшенно вражений тією переміною, що відбулася з ним за один день.

– Подивися в очі хлопчика, – тихо сказав Ростопчин, – Давай помовчимо з тобою й подивимося в його очі…

(Через годину п’ятнадцять Фол спустився вниз, сів у таксі й поїхав до Джільберта; небо на сході ставало попелястим; третя година ранку; ранні світанки; він боявся цих світанків; наче поминки по давно минулій молодості; найкраще почував себе восени; плакав над пушкінськими рядками «в багрец и золото одетые леса»; після смерті мріяв знайти життя в дереві; найбільше любив пальми.

– Джільберт, не сердься, що я розбудив тебе, – сказав Фол, коли, пустивши воду в кранах, вони сіли на кухні. – Становище критичне. Ми з тобою не врахували досвід князя. Він обіграв нас.)

10

У фойє театру ще нікого, не було; Степанов і Годфрі приїхали перші, подивилися стенд з фотографіями музеїв Москви, Ленінграда, Києва й Тбілісі; послухали музику, яка передуватиме початкові шоу.

– В мене немає хороших російських записів, тому я зупинився на нейтральному; зрештою, Гендель – це Гендель, дуже стриманий, все всередині, інша музика розпалює пристрасті, а нам цього не треба.

Степанов кивнув, присів на краєчок стільця.

– Боб, у мене є для вас сюрприз…

– На шоу прийде рота російських солдатів? – розсміявся Годфрі.

– Ну, це вже не сюрприз, а захід, – у тон йому відповів Степанов. – Ні, до нас прийде князь Ростопчин.

– Той самий?

– Так.

– Чудово. Він погодився сказати кілька слів?

– Більше того! Він подарує моїй країні картину Врубеля!

– Це справді сюрприз.

– Послухайте, Боб… Князь розповідав мені про керівника того чоловіка, який уступив йому Врубеля… Його звали сер Годфрі… Він був шефом військово-морської розвідки імперії…

– В якомусь родичанні ми перебуваємо, Дім, але в досить віддаленому. Якби він був моїм батьком, я жив би на Канарських островах, а я животію в туманному Лондоні. Спасибі президентові Рейгану: він не тільки вручив мені орден, а й улаштував політ у Голлівуд, абсолютно казкове місто.

– Так, місто казкове, – погодився Степанов. – Я гостював там у композитора Дмитра Тьомкіна.

– Це той, що написав музику до «Сто мужчин і одна дівчина»?

– Саме так. Він росіянин.

Годфрі штовхнув Степанова в бік; почали приходити гості; чоловіки були в темних костюмах; «іноземці, – шепнув Годфрі, – наші одягнені скромніше, мабуть, французи чи американці із західного узбережжя»; піднялися в зал; там зібралися дівчата з фірми Годфрі – француженка, німкеня, американка, китаянка і дві англійки; одягнені як стюардеси, фігурки, мов виточені, обличчя усміхнені; в шоу має бути все красиво, особливо жінки, які допомагають ведучому.

– Дім, – сказав Годфрі, – народу дуже багато. Сьогодні п’ятниця, початок уїк-енда, травень. Це – безпрецедентно. Йдуть не на вас. Повторюю, в цій країні вас, як письменника, не знають. Ідуть на вашу країну. Тому – пропоную востаннє – давайте прорепетируємо початок, це ж у ваших інтересах.

– Ні, спасибі. Знаєте, в мене є приятелі, які по багато разів протягом багатьох років розповідають сюжет своєї нової книжки. Вони ніколи її не напишуть. Вони проговорили її, їм уже нецікаво, вони її знають напам’ять. Завжди треба, щоб було цікаво. Вам, мені, залу.

– Дивіться, – повторив Годфрі. – Я відроблю свої гроші чесно, але я не маю наміру втрачати обличчя, Дім. Я готовий до діалога з вами, але не до такого, щоб пропагувати ваші ідеї. Я живу тут, і мені дуже подобається жити тут, розумієте?

– Прекрасно розумію, – Степанов усміхнувся: – Хто зустріне князя?

– Не знаю. Мої дівчата ніколи його не бачили…

– Треба посадити його на сцену…

– Цього робити не можна. Ви і я. Третій – завжди зайвий. Це нераціональне відвертання уваги. Ми зарезервуємо йому місце в першому ряду, дуже престижно. А коли він даруватиме картину, запросимо його на сцену. Мері, – Годфрі звернувся до худенької американочки, – будь ласка, подивіться, скільки прийшло людей?

– Я вже дивилася, – втрутилася француженка. – Буде повний зал. Публіка дуже престижна.

– Спробуй, розворуши її, – сказав Годфрі. – В цьому розумінні студенти набагато кращі… До речі, Дім, зніміть галстук, будь ласка. Ви його зовсім не вмієте пов’язувати, та й взагалі це не ваш стиль.

– Якби знав, захопив би з собою форму в’єтнамських партизанів, зберігаю як реліквію.

– До речі, жаль, що не прихопили. Одяг – найважливіший елемент шоу; вивірений прийом, дозований епатаж – все це на користь справі. А тепер розслабимося й посидимо кілька хвилин абсолютно мовчки.

(Фол старанно загасив недокурок у попільниці, подивився на годинник: до початку шоу чотири хвилини…

«А що, коли Ростопчин не прийде в театр? – з жахом подумав Фол. – Через кілька хвилин з’являться вечірні газети із залпом проти нього й Степанова. Газети доставлять у театр; дуже добре; а якщо старий дурень купить газету в якомусь кіоску? По дорозі до таксі? Чому ні? І вирішить не йти на Пікаділлі. Зрештою, є ж у нього хоч якась захисна реакція?! Чи ті, кому за шістдесят, уже не звертають уваги на все, що не вкладається в схему їхнього мислення? Він не прийде, і тоді репортаж про те, що він дарував росіянам у театрі отого Врубеля, виявиться липою! Вся комбінація зійде нанівець! Аби тільки зараз не зірватися, – сказав собі Фол. – Заспокойся, так буває завжди, найостанніші хвилини дивовижно напружені. Нічого страшного, аби тільки не зірватися і не напитися, це буде жахливо. Зараз потрібна холодна голова, кожне слово мусить бути вивірене, кожен вчинок – вичислений до останньої дрібниці. Ти повинен перемогти, ти доведеш, що твоя правда, що саме твоя концепція потрібна Штатам, ти зробиш усе, як задумав, аби тільки не зірватись, інакше буде дуже прикро, Джос, будь ласка, вгамуйся, перебори себе, це хвилинна справа, гаразд?»

Він витяг з свого «дипломата» аркуш паперу з листом редакторові «Нью-Йорк таймс» від Саймона Бренкса, Лондон, Челсі, Клінктон-стріт, двадцять три, цілком пристойна кандидатура; все-таки Джільберт – молодець, хоч і ледар, зате має хороші контакти в місті, не марно просидів тут стільки років.

Лист він обдумав заздалегідь, ще в Штатах, перед вильотом у Європу, кожну фразу відлив, виношував не рік, і не два, а цілих п’ять років, відразу після того, як пішов з Ленглі; бог послав Гадиліна; зрештою, кого він іще міг йому послати, крім цього прищавого неврастеніка; серйозні люди осідають в університетах; лише невдахи харчуються «Свободою».

Він витяг ручку, пробіг текст іще раз; ні, правити нічого, якщо тільки Гадилін не видасть те, що виходить за рамки; Фол вичислив його точно, збою не повинно бути.

«Сер! Я вивчав російську мову протягом трьох років, читаю радянську літературу і тому цікавлюсь передачами радіостанції «Свобода», яка відгукується не тільки на політичні й економічні проблеми Росії, але й рецензує. хоч якоюсь мірою помітні твори письменників, що живуть за залізною завісою. Демократизм західного суспільства передбачає критику всього, що здається нам неправильним, загрозливим, порочним. Однак наші традиції такі, що найсерйозніша критика мусить бути доказовою й коректною. А хіба можна назвати коректними й доказовими виступи експерта з російської літератури містера Гадиліна, котрий емігрував на Захід і відтоді подвизається на «Свободі»? Наведу лише деякі епітети, якими він називає своїх колишніх колег: «пес», «лизоблюд», «графоман», «раб», «зломщик», «продажний наймит», «кримінальник».

Відчуття непорядності викликає й показна поінформованість літературних експертів про подробиці особистого життя тих, з ким їм доводилося зустрічатися в Москві; все це відгонить негідною нашого суспільства малістю.

Я не хочу образити містера Гадиліна, але, справді, такий стиль не можна не порівняти з гавканням маленьких собачок на великого пса, який цього гавкання навіть не чує.

Якщо радіостанція «Свобода» є трибуною для зведення особистих рахунків м-ра Гадиліна з тими, хто чогось досяг у Росії, то це одна справа. Тоді треба б повідомити слухачів, що в Мюнхені працює перша в світі радіостанція, що займається аналізом творів літератури та мистецтва за залізною завісою. Тоді виникає запитання, яку причетність до цих чвар мають високошановні люди з адміністрації Білого дому, котрі входять у керівну раду «Свободи»? Хто ким керує: м-р Гадилін нами чи все-таки ми бодай трохи можемо впливати на честолюбні амбіції літературних експертів, які позбавлені демократичного досвіду критики, а тому й нав’язують нам манеру і стиль, прищеплені їм за залізною завісою з дитинства? Взагалі іноді в мене складається думка, що м-р Гадилін працює за завданням Москви, аби пропагандистам Кремля було легше говорити своєму народові про дух недоброзичливості, притаманний світові імперіалізму по відношенню до всього, що відбувається в Росії.

З повагою».

Підпис. Адреса. Ніякої фальшивки, все чисто. Нехай Лейнз, який відповідає за «Свободу», покрутиться, крити йому нічим, дурнів теж треба вчити. Зрештою, кожен дурень має хоч одного розумного боса; почухаються; згадають мої слова; помилку виправити ніколи не пізно.

«Стоп, – сказав собі Фол. – Дуже погано, якщо вони пригадають мої слова. Тоді штука не зіграє. Не дай боже, якщо вони згадають мої слова. Вони не повинні навіть думати про мене, лист має бути шоком, ударом під груди, тільки тоді вони прийдуть до мене. Вони прийдуть. Але я буду в новій якості, коли повернуся додому. Я вирвуся вперед. Не я повернуся до них, а вони не зможуть без мене й без того діла, якому я служу тепер».

Однак коронний матеріал ще не було підготовлено. Це треба зробити дома: дві-три публікації про те, як фірма «АСВ», страхування культурних цінностей, бібліотек та архівів, дістала інформацію про те, що в світі ходять твори російської, польської, угорської, чеської, французької та італійської культури, викрадені нацистами з державних музеїв. «АСВ» не може страхувати крадене; нацизм зламали мужністю чесних американських, російських та англійських хлопців, які звільнили Європу від коричневого жаху; але компетентні працівники «АСВ», залучені до розслідування інформації, з’ясували, що факти не відповідають дійсності; все награбоване нацистами давно повернено законним власникам; йшлося про черговий шантаж Москви, що має як ідеологічні, суто пропагандистські цілі (повсякчасне мусування чуток про те, нібито багато нацистів співробітничало з відповідними службами США), так і тривожніші, пов’язані із спробою підірвати довір’я громадськості до самого інституту страхування.

Це Америка прочитає; це передрукують у Європі; це буде перемога, аби тільки цей бісів князь не купив газети, а доїхав до театру, аби тільки він сів у перший ряд, на відведене йому місце і вручив цього психопата Врубеля своєму одноплеміннику!)

Світло в залі повільно погасло; лише два прожектори висвічували Годфрі й Степанова; і все-таки Степанов бачив Распопова і Савватєєва в другому ряді, бачив порожнє, – наче вибитий зуб, – місце Ростопчина в першому; побачив Ігоря з торгпредства, теж сходознавець, учора не зміг приїхати: політики сваряться, а торговці продовжують своє діло; не буде обороту капіталу – світ зупиниться.

– Леді і джентльмени, – почав Годфрі, – насамперед я хочу привітати вас у цьому залі. Дозвольте представити нашого російського гостя, містера Степанова. Ми з ним по різні сторони барикади, але нині барикада розділяє не вулицю, а світ, тому будь-яка спроба поговорити один з одним, відклавши набік зброю, угодна богові, який створив людей для життя, а не для смерті. Діалог через барикади бажаний прогресові, – на цьому я стою і з цього починаю нашу зустріч.

В трьох місцях залу заплескали; «підсаджені», подумав Степанов, даремно він це затіяв, щось у цьому є жалюгідне; панувало напруження, воно було гнітюче.

– Дім, – Годфрі обернувся до Степанова. – Я хочу, щоб ви самі розповіли про себе присутнім.

– Краще б з вашою допомогою.

– Чудово. Де ви вчили англійську?

– В інституті сходознавства.

– А якою була ваша основна мова?

– Афганська. Пушту.

В залі пробіг шепіт.

– Скільки вам років?

– Я старий. П’ятдесят три.

– Ви одружені?

– Я живу сепаратно.

– Це дозволено в Росії?

– А в Англії дозволено вранці вмиватися?

Годфрі засміявся:

– О’кей, о’кей, я не хотів образити вашу країну своїм запитанням, у. нас досить туманні уявлення про те, що у вас дозволено, а що – ні. У вас є діти?

– Двоє.

– Ви дружите?

– Я думаю, що дружимо, але точніше відповіли б вони самі; батьки частіше помиляються.

Годфрі різко обернувся до залу».

– Леді і джентльмени, зараз мої любі помічниці роздадуть вам папірці для запитань. Будь ласка, напишіть своє ім’я, адресу, фах. Потім помічниці зберуть ваші запитання, я їх зачитуватиму. – Він знову звернувся до Степанова. – Дім, ви – письменник. Яка тематика ваших книжок?

– Різна.

– Ви пишете документальну прозу чи віддаєте перевагу вимислу, белетристиці?

– І так і так.

– Ви пишете про політику?

– Про неї також. Світ надзвичайно політизований; люди, слава богу, почали цікавитися політикою, мені це подобається, хоч якась гарантія від можливого безумства.

– «Слава богу»? – перепитав Годфрі. – Будь ласка, не ображайтеся, але хіба в Росії можливе публічне використання оцих двох слів? Я маю на увазі «слава богу».

– Коли б ваші видавці публікували більше нашої літератури, ви не запитували мене про таке. Це аналогічно тому, якби я спитав вас, чи дозволено в англійській мові вживати слова «революція» і «товариш».

– Про те, хто кого більше публікує, мабуть, ми говоритимемо пізніше, коли надійдуть запитання із залу. Поки що я – узурпатор вечора, отже, вам доведеться відповідати стисло й однозначно. Я прочитав у американській літературній енциклопедії, що ви писали книжки про політиків, шпигунів та сищиків. Це правда?

– Абсолютна.

– Ви це робили за завданням?

– Письменник схожий на собаку: і той і другий не люблять ошийників.

– Вас направили сюди розповісти у нашому сьогоднішньому шоу про культурні програми в Радянському Союзі. Як поєднати ці теми в творчості! політика, шпіонаж, культура?

– У вас опубліковані документи про те, що американський розвідник Даллес поставив перед нацистським шпигуном Вольфом головну умову для початку сепаратних переговорів у Швейцаріїї повернення картин s музеїв Італії. Теми, як бачите, пов’язані: політика, шпіонаж, культура.

– Чи не здається вам, що захоплення воєнною темою в літературі веде до мілітаризації суспільства?

– Літературу, яка прославляє війну, не можна вважати за літературу. Така продукція справді спонукає суспільство до мілітаризації. А наша література про війну виховує ненависть до неї, бо показує її страхіття, яких, на щастя, ви не зазнали.

– Не кажіть. Ми пережили жах нацистських бомбардувань.

– Але не пережили окупації, масових розстрілів І душогубок.

– Пробачте? – Годфрі подався до Степанова. – Не зрозумів.

– Душогубки – це машини, в яких людей убивали відпрацьованим газом. Випробування провадив есесівець Рауф, який став помічником Піночета через дві години після фашистського путчу в Сантьяго.

– Ви добре пам’ятаєте війну?

– Не так, як солдати, але пам’ятаю.

– Коли ви вперше зацікавились проблемою війни й культури?

– У сорок другому.

– Чому саме тоді?

– Тому що в сорок другому ми викинули гітлерівців з Ясної Поляни… Це музей Льва Толстого. Під Тулою. В кабінеті Толстого нацисти тримали коней.

– Ви не думаєте, що тут більше пропаганди, ніж факту?

– Не думаю.

– Тому, що ви, безумовно, вірите радянським засобам масової інформації?

– Тому, що я був у Ясній Поляні в сорок п’ятому, Восени. Та ще тому, що хлопчиськом, улітку сорок п’ятого, бачив Дрезден, руїни зруйнованої галереї.

– Як ви потрапили до Німеччини в сорок п’ятому?

– З солдатами.

– Воювали?

– Ні. Я втік на фронт, шукав батька.

– Ваш батько живий?

– Ні.

– Загинув на фронті?

– Ні. Він помер після війни.

– Яке в нього було звання?

– Полковник Червоної Армії.

– А мати?

– Вона вчителька історії. Жива, здорова, старенька.

– Дім, пробачте, моє наступне запитання може здатися вам дивним, але я все-таки хочу його вам поставити. Кого ви більше любите: батька чи матір?

Чортове шоу, подумав Степанов, хоча б закурити дозволили, теж мені, демократія. У нас заборон багато, але й у них вистачає; дорого я зараз віддав би за одну затяжку; ну, як мені відповісти йому?! Даремно я відмовився, коли він пропонував порепетирувати; не можна відповісти, що, мовляв, люблю обох однаково, так діти відповідають: «І тата, і маму». Як пояснити їм мою провину перед батьком, перед його останньою любов’ю? Не його гріх, а їхня з мамою біда, що вони такі різні. Спочатку закохуються, про свої різні характери починають думати вже потім, коли свято скінчилось і почалися будні; завжди і в усьому перемагав примат почуття; логіка схожа на стерв’ятника, вона приходить як відплата, реакція на вчинене. А я не зміг простити йому його останньої любові, не зміг зрозуміти, яка вона була висока й чесна; двоє старих людей знайшли одне одного. «Старі? – спитав він себе. – Йому тоді було п’ятдесят три, стільки, скільки тобі зараз. Батько подумав про себе вже після того, як я закінчив інститут, одружився й відійшов від нього; до цього він, – навіть коли жив у холодній кімнатці з дров’яним опаленням у баби Маші, – завжди спочатку думав про мене, а вже потім про себе… Синівська ревність? Ні. Мабуть, егоїзм. Хоч ревність і егоїзм – дві сторони однієї медалі». Але ж ти не можеш забути образи, яку пережив на батьківському шістдесятиріччі, коли не ти був біля нього, а його кохана, а вас же з ним зв’язувало, – у важкі роки, – таке горе, яке зараз навіть неможливо уявити собі; ти був чесний у ставленні до старого, бився за нього з останніх сил, не задумуючись над тим, що на тебе чекає за це, а він сидів з коханою жінкою на своєму ювілеї і не покликав тебе, щоб ти був поруч… Ну то й що? Ти ж сам кажеш, що це велике щастя – вміти забувати горе, жити сьогоднішньою радістю і завтрашньою надією. Все повертається на круги своя, воістину так. Хіба Бембі і Лис не повторили тебе, двадцятип’ятирічного? Повторили, ще й як повторили. Але ж вони, як і ти, проектували свою маму на іншу жінку, яка була поруч з тобою. Хоч би якою була інша жінка, як би тебе не любила, рідна мама завжди здається найкращою, найчеснішою і найрозумнішою, навіть якщо вона й винувата в тому, що життя в сім’ї не склалося, така вже людська природа. Ні, заперечив він собі, справа тут не в стосунках, які склалися між батьком і дітьми. Я дружив з батьком, я так пишався дружбою з ним! Він сам стер грань у наших стосунках, грань, яку взагалі не можна переступати; небезпечно. І я був таким самим з Бембі й Лисом, я був їхньою власністю, я належав тільки їм і нікому більше, так мусить бути завжди, до самого кінця. А чи мусить?

– Знаєте, Боб, ви мені поставили те запитання, на яке я боюсь відповісти.

– Чому?

– А кого ви більше любите?

Годфрі відкинувся на спинку низького крісла.

– Тут запитання ставлю я.

– Наполягати на відповіді недемократично?

– Можна, але так не заведено. Хоч ви відповіли, не обов’язково ж ставити жирну крапку… Але я все-таки, мабуть, більше люблю матір. Сини більше люблять матерів, Дочки – батьків, так мені здається…

Одна з дівчат передала Годфрі красивий дерев’яний ящичок із запитаннями.

– О, – сказав він, нарахувавши дев’ятнадцять папірців, – уже чимало.

Годфрі швидко переглянув кореспонденцію, говорячи при цьому, що запитувати може кожен, про все, кому що заманеться, відповіді містера Степанова мають право бути спірними, але – щирими; зачитав перше:

– Місіс Езлі хоче знати, які культурні центри Росії найцікавіші сьогодні. Будь ласка, Дім.

Степанов спитав:

– Як відповідати? Однозначно? Чи настав час термідора, і я стаю узурпатором сцени?

По реакції залу він відчув, що напруга стала не така тяжко-гнітюча, яка була на початку.