Текст книги "Аукціон"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 22 страниц)

– Вовка ноги годують, – сказав Ростопчин.

– Що? – знову не зрозумів Хойзер.

– Це російське прислів’я.

– Так, але ж вовка годують зуби.

– Це – заключна частина операції, – зітхнув Ростопчин. – Спочатку треба почути, потім наздогнати, а вже загризти – як за іграшку, раз, два, і нема зайця…

Він вийняв з холодильника, вмонтованого в стелажі, їжу, поставив її на маленький столик біля каміна (і в кабінеті зробив камін, боявся холоду, з часів війни хворів на хронічний бронхіт, найкраще почував себе, коли починалася суха спека, часто згадував вірші Пастернака «Своєї зими останньої відстрочений прихід»), відкоркував пляшку пива, запросив хлопця:

– Пригощайтесь. І запивайте «пльзенським». У вас диктофон?

– Ні, я пишу сам, – відповів Хойзер. – І їм дуже швидко, навіть незручно, мов екскаватор.

– Хто швидко їсть, той швидко робить, тут немає нічого поганого. Я теж швидко їм.

Ростопчин з насолодою і спокоєм, що раптом пойняв його, дивився, як хлопець уминав паштет, тоненько й акуратно намазував на хліб крекер, умудрявся їсти так, що жодна крихітка не впала на стіл, тим більше на підлогу (все-таки ця спритність у них природжена, генетичний код, століття за цим стоять), як спритно розправлявся з сиром, запиваючи його маленькими ковтками пива. Все в ньому було націлено на одне – підкріпитися, – і гайда, за роботу.

– Спасибі, – сказав Хойзер, – я славно повечеряв. Ви такі люб’язні.

– Ще пива?

– Ні, ні, спасибі. Я п’янію від пива, як не дивно, – він витяг з кишені блокнот і ручку. – Моє перше запитання: чому ви, російський аристократ, князь, вигнанець, повертаєте в Москву культурні цінності?

– Я не вигнанець. Мої батьки добровільно виїхали з Росії. Їх ніхто не примушував. Я не вважаю себе вигнанцем. Ви хто за освітою?

– Юрист.

– Російської історії не вивчали?

– У загальних рисах.

– Значить, не вивчали. Ми всі завинили перед Росією, пане Хойзер. Особливо ми, російська аристократія двадцятого століття. Але це питання складне, в годину не вкладемося, та й у цілий день навряд…

– Я хотів би зрозуміти, що спонукає вас відправляти в Москву твори мистецтва із Заходу.

– Я повертаю Росії те, що їй належить по праву. Коли хочете знати, я таким чином дякую Батьківщині за те, що саме вона врятувала Європу від гітлеризму. До того ж, я високо ціню той величезний внесок у світову культуру, яку вона зробила.

– В минулому?

– Зараз – також. Ви не були в Радянському Союзі?

– Ні.

– Тоді нам важко говорити про це. Я дуже добре пам’ятаю Росію стару і багато разів бачив Росію нову…

– Вважаєте її країною обітованою?

– Я читаю їхні газети… Вони пишуть про свої вади… Тепер – особливо… А ми брехливо лаємо Росію за те, що вона Радянська. Це – погано, не можна закривати очей на їхні досягнення.

– А м’ясо вони купують на Заході.

– Правильно. Бо раніше м’ясо в Росії їли тисячі, – варто почитати російську статистику десятого чи дванадцятого року, – а тепер вимагають усі. За шістдесят сім років історії Радянської Росії понад десять років припадає на війни і років з двадцять на те, щоб підняти міста з попелу. Ні, знаєте, – чомусь дратуючись, спинив себе Ростопчин, – оскільки ви не спеціаліст у цьому питанні, нам буде важко порозумітися, давайте краще про культуру, тут, як показує життя, особливі знання не потрібні, всі судити про неї мастаки…

– Ви сердитесь?

– Та ні… Просто трохи прикро, коли про країну, з якою підтримують дипломатичні відносини, не говорять інакше, як про «криваву тиранію», про культуру – «так звана культура»; якась невпинна злобливість, відсутність об’єктивності…

– Так, але права людини…

– Паяє Хойзер, чому в такому разі жодна з місцевих газет не пише про те, що відбувається в Албанії, і хіба тільки там? Чілі, Йоганесбург, Парагвай… Чому така неприязнь до Росії? Чи розумно це? Гаразд, – він знову спинив себе, – повернемося до вашої справи.

– Добре, – Хойзер подивився на Ростопчина задумливо, мабуть, заново аналізуючи, що той сказав йому; князь говорив дивно, несподівано, з болем. – Скажіть, будь ласка, які картини ви відіслали в Москву?

– Доведеться піднімати документи. Я не пригадую. Багато. Ваш російський колега Степанов веде реєстр поверненого. Та ще доктор Золле з Бремена, Георг Штайн з Гамбурга. Ми послали Полєнова, Куїнджі, Коровіна, Рєпіна, ікони новгородських церков, унікальні книги часів першодрукаря…

– Пробачте? – не зрозумів його Хойзер. – Кого ви майте на увазі?

– Я маю на увазі людину, яка розпочала книгодрукування.

– Гутенберг?

– Це тут Гутенберг… У Росії – Іван Федоров…

– Он воно як… Скажіть по буквах імена російських художників, я не встиг записати…

– Давайте я запишу вам.

– О, велике спасибі, – Хойзер подав Ростопчину блокнот. – Така мука з цими іменами…

– Ви нічого не чули про Рєпіна?

– Ні.

– Цікаво, а кого з російських письменників ви знаєте?

– О, я дуже люблю російську літературу… Толстой, Достоєвський, Пастернак…

– А що вам найбільше подобається в Пастернака?

– «Доктор Живаго».

– А вірші?

– Ні, віршів не знаю…

– До речі, я повернув у Москву малюнок Пастернака-батька, він був найкращим ілюстратором Толстого.

– Та невже? Як цікаво! А в яку суму можна оцінити те, що ви передали в Москву?

– Я не підраховував.

– Яка доля тих картин, які ви повернули?

– Вони зайняли своє місце в експозиціях музеїв. Там чудові музеї.

– Ми про них нічого не знаємо.

– На жаль… Вони друкують дуже мало проспектів. А шкода. Російський живопис надзвичайно цікавий.

– А чому вони друкують мало проспектів?

Ростопчин розвів руками.

– Росію в думці не збагнеш… Це знову ж таки російський поет, Тютчев. Думаєте, я все розумію, хоч і росіянин? На жаль, аж ніяк.

– Скажіть, а пан доктор Золле… Чим він керується у своїй роботі? Адже він німець…

– Я не цікавився цим… Допомагає, ну й спасибі…

– Гамбург передав, що ви маєте намір взяти участь в аукціоні, який проводить «Сотбі». Це правда?

– Правда.

– Що вас найбільше приваблює в цій колекції?

– Врубель.

– Хто?

– Давайте блокнот, я напишу.

– Спасибі, – Хойзер подивився на прізвище художника, спитав: – Він німець?

– Справжній росіянин.

– Дивно. Абсолютно німецьке прізвище. Чому вас цікавить саме Врубель?

– А це вже мій секрет, – зітхнув Ростопчин і зиркнув на годинник. – Ще є запитання?

– Останнє: ким ви себе відчуваєте – громадянином Швейцарії чи росіянином?

– Я росіянин, ким же мені бути? Але я пишаюсь, що я громадянин прекрасної Швейцарії…

Луїджі Роселлі приїхав у «Курір», коли Хойзер закінчував передруковувати свій репортаж.

– Купую у вас це інтерв’ю для мого агентства, – сказав він. – Хороший матеріал, за нього треба платити, називайте свою ціну…

– Це зовсім несподівано, – розгубився Хойзер, – як ви дізналися?

– Якби я не вмів дізнаватися про все, що пахне смаленим, я не створив би фірми, Хойзер. П’ятсот франків? Добрі гроші?

Інтерв’ю, надруковане наступного дня в провінційних британських газетах, впадало в око: «На жаль, гроші й культура становлять єдине ціле», – говорить «червоний князь» Ростопчин». В інтерв’ю називалася сума, яку він витратив на картини, понад двісті тисяч доларів. «Я не шкодую про це, й надалі повертатиму в Росію те, що їй належить по праву, тому вилітаю до Лондона, в «Сотбі».

Але в цюріхському «Курірі» суму не називали; Ростопчин знизав плечима, коли прочитав про себе «червоний князь», ну, бог з ним, хлопчикові треба пробитися; коли б я був бідний, епітет «червоний» міг би завдати мені шкоди; поки я багатий, не страшно, нехай собі; син не дзвонив, Софі не відповідала; він набрав номер свого приятеля в Буенос-Айресі Джорджа Вілса-молодшого, попросив негайно зайнятися проблемою сина, послав телекс, у якому гарантував оплату всіх витрат, пов’язаних з веденням справи про землеволодіння сеньйора Еухеніо Ростоу-Масаля і поїхав до свого лікаря, Франсуа Нарро; голова тріщала, спазмол не допомагав, усе в очах двоїлося, набігаючи одне на одне…

Софі-Клер одержала газету вранці й одразу ж замовила квиток на літак у Лондон; «Шеню» попередила, що дзвонитиме йому завтра, в цей самий час; «ми мусимо захистити себе, хлопчику. В нього почався старечий маразм. Я хочу порадитися з друзями, нам допоможуть».

Коли лікар Франсуа Нарро, який славився тим, що широко застосовував магнітотерапію (листувався з світилами світової величини – Дельгадо в Мадріді й Холодовим у Москві), почав виписувати комбінацію ліків – чималу кількість мультивітамінів, які знижують тиск і розріджують кров (модифікація компламіну), Ростопчин раптом ударив себе по лобі.

– А все-таки я ідіот!

– Це буде років через п’ятнадцять, – весело пообіцяв Нарро. – Поки що не бачу у вас ознак склерозу; ідіотизм – хронічна форма склерозу…

– А може, відмінимо масаж? – спитав Ростопчин. – Мені треба негайно подзвонити.

– Дзвоніть від мене. Масаж конче потрібен – і загальний, і сегментальний.

– Але я маю замовити розмову з Москвою..

– Замовляйте. Я надішлю вам рахунок, оплатите.

– Ви – геній! Усе-таки в мені живе скіфська загальмованість, – сказав Ростопчин, підійшов до апарата, набрав стіл замовлень міжнародного телефону, попросив негайну розмову, продиктував номер Степанова й повернувся до стола Нарро.

– Одягайтеся, – сказав Нарро, підсуваючи Ростопчину рецепти. – В мене тепер новий масажист, я обладнав йому цілком автономний кабінет, ви зразу відчуєте полегшення.

Нарро практикував уже п’ятнадцятий рік. Недавно він обладнав свій кабінет за останнім словом техніки, заново перепланував ту квартиру, яку наймав уже двадцять років, аби тільки не виїжджати в інший район: по-перше, значно дорожче, ціни на житло зростають щорічно, а тут у нього контракт ще на десять років і – за угодою, – хазяїн протягом цих літ не має права підвищувати плату за оренду; по-друге, медицина повинна бути в усьому звичною; Нарро завжди приймав у костюмі з легкої зеленої шерсті; навіть черевики купував у тому самому магазині, – нестаріючий американський фасон, з дірочками на носках і важкими підборами; адреса лікаря, вважав він, так само мусить бути постійна; з віком пацієнти стають малорухливі, зайвий кілометр по місту може відбити клієнтуру, ризиковано.

В невеличкій вітальні сиділа чарівна дівчина, секретар-реєстратор (в разі потреби медична сестра); вона зустрічала клієнтів і вела їх до кабінету Нарро; коли це був перший візит, вона лишалася біля лікаря, щоб застенографувати розповідь хворого; потім пацієнт переходив у крихітний закапелок, де містилася лабораторія – кров, сеча, апарат ЕКГ (на цих трьох дослідженнях він тримав одного лаборанта, зате платив, як лікарю в державних клініках, тому той працював прекрасно), звідти пацієнта направляли до рентгенівського кабінету; Нарро завжди дивився сам, знімків не робив, лише загальний контроль, рак виявляв одразу, так він, принаймні, вважав; після цього походу хворий повертався до кабінету і через півгодини (чекав вироку в приймальні, інтригував з секретаркою-сестрою-реєстраторкою; Нарро підбирав помічниць з гарними ніжками, спідничка мала бути коротка; коли мужчина токує, це також терапія; відчує себе краще, повірить у геніальність лікаря – одне миттєве підвищення тарифу, за здоров’я треба платити) одержить – на підставі обстеження, аналізів, кардіограм, – рекомендації та ліки; в цей візит магнітотерапія не входила; зовсім інша такса.

Але згодом Нарро звернув увагу, що переважну більшість його пацієнтів становлять чоловіки; це ризиковано: головні носії чуток про лікарів, косметичок та кравців – жінки. За консультацію заплатив у відділі аналізу рекламного бюро тисячу франків; після обстеження його кабінету видали рекомендацію: залучити до роботи чоловіка-масажиста; довелося переробити рентгенівський кабінет, розділивши його; нічого, хоч не пишно, та затишно; через два місяці кількість пацієнток-жінок подвоїлася.

… Ростопчин задрімав на високому столі; масажист, пан Любіх, дипломований лікар (це надто важливо для візитної картки: «дипломований» лікар, інженер, пілот; усе відразу стає на свої місця в переговорах з роботодавцем: простяг картку – не треба називати ставки, оплата сама собою зрозуміла), працював артистично; хрустів його накрохмалений халат, хрустіли солі на шийних хребцях клієнта; насолода, повернення молодості, еластичність, тепло – що може бути прекраснішим?!

… Нарро зайшов без стуку.

– Князю, на проводі пан Степанов, Москва…

Ростопчин кинувся до апарата, як був, напіводягнений, схопив трубку.

– Та невже?! Слухай, який я щасливий, що застав тебе! Я, правду кажучи, поставився з гумором до твого повідомлення про польського пана Розена, але тепер він мені знадобиться, потрібні гроші! Чим жінки старіші, тим вони більші стерви… Коли Розен прилітає в Цюріх?

І Степанов відповів:

– Він буде в тебе завтра, Женю. Рейс Аерофлоту. Він зразу подзвонить, я дав йому всі твої телефони.

VII

«Вельмишановний пане Миколо Сергійовичу!

Надсилаю Вам вирізочку з «Нового времени»: «Декадент, художник Врубель, так само як батько декадентів Бодлер, недавно збожеволів».

Ось у чому річ! Нещасний, нещасний Врубель! Я кусаю пальці від горя й сорому. Проти кого я ополчився? Проти кого воював останні роки?! Нещасна душевнохвора людина… Я у відчаї… Не знаю, що робити в такому становищі. Хочу пустити позиковий лист для збирання грошей на його лікування в будинку для божевільних, допомогти Забелі, як-то їй – після загибелі єдиного сина – втратити чоловіка?!

Оглядаючись на минуле, я весь час питаю себе: чи мав я право виступати проти того, що він робив у мистецтві? Адже, виявляється, він з дитинства був напівбожевільний, звідси всі його викрутаси у формі й барвах, уся його чужерідність, яка мене відштовхувала. Та хіба тільки мене?!

Так, серце крається, так, мучить безсоння, але ж не можна долю одного божевільного, пойнятого манією творчості, ставити вище долі мистецтва, вище наших святих традицій!

Чи я помиляюся? Може, треба було не помічати хворобливої потворності його полотен, проходити мимо? Слава богу, Імператорська Академія (на відміну від вседозволеності «старого академіка» Чистякова, який наплодив руйнівників-традицій, таких як Коровін і Бакст) дає Русі висотній взірець живопису, чужий декадентству і розгнузданому європейському мракобіссю.

Ні, відповідаю собі, ти був правий! Він, Господь наш, узяв на себе тяжкий хрест боротьби за чистоту дітей своїх, а я кожен свій вчинок перевіряю Його Словом і Ділом…

Твоя правда, відповідаю сам собі, адже бентежила тебе не приватна справа, а доля нації. Від врубелівського бунту проти традицій до бунту черні – один крок! Від мерзенного ескізу, який Рєпін посмів зробити з Побєдоносцева для задуманого нам полотна, до заклику до непокори Владі – один крок. Від «Розп’яття» Ге, Слава Богу, забороненого Синодом та Імператорською Академією, до непослуху Слову Церкви – один крок! Від мерзенного наклепу, який зводить на російське воїнство в своїх полотнах Верещагін, до пугачовської смути ще ближче…

Ні, ніколи буття не визначало духу, як це намагаються твердити пани, причетні до іудейського вчення! Тільки дух визначає життя і його моральне здоров’я, тільки Здоровий Дух!

Ось я і поплакався Вам. На серці полегшало, і я відчув у собі силу продовжувати ту справу, що був їй вірний чверть століття.

Лишаюся, вельмишановний пане Миколо Сергійовичу, Вашим покірним слугою, сердечно Ваш

Гаврило Іванов-Дагрель.

P. S. Танечка просить передати величезний привіт мудрому Суворіну, коли Ви його побачите найближчими днями, перед тим, як я виберуся до нього. Вона, душечка, вважає, що в замітці, яку він надрукував, про божевілля Врубеля немає нічого образливого. Всі ми, – зауважує вона, – намагаємося не договорювати, боїмося сказати правду відверто, тому й страждаємо. «Коли труять мишей, – сказала вона, – їх так жалко, маленькі, сіренькі, оченята, як намистинки, але ж якщо їх не труїти, всю крупу перегризуть!» Ось вона, жіноча логіка! Яка ж точна, правда?! До зустрічі!»

2

– Ох, пане Вакс, – зітхнув Іван Юхимович Грешев, експерт з російської історії та слов’янської мови, – мені стає жаль вас, європейців, коли починаєте судити про російське мистецтво…

– Я – американець.

– Тим паче. Вас іще, як єдиної американської спільності, немає.

– Ми – кожен сам по собі, дуже індивідуальні, знаємо, чого хочемо, – заперечив Фол, – і саме в цьому й полягає наша спільність.

– Де вивчали російську?

– В Штатах, Празі й Москві.

– Чи служите в розвідці?

– Я ж вам дав свою візитну картку. Там чітко визначена моя посада в нашій фірмі.

Грешев, кумедно похитуючи пташиною, гострою головою, підвівся з низенького крісла (сімнадцяте століття, карельська береза; жовтий, під золото, атлас зносився й залиснів, але все ще зберігав таємницю якогось дивного, певно, геральдичного малюнка), почовгав до столу «Людовик», запросив Фола сісти поруч (стільці теж були обтягнуті золотистим атласом, спинки дуже високі, людина середнього зросту просто тонула в них, ставала карликом), сьорбнув чорного холодного чаю з високого кухля (фарфор, сімнадцяте століття) і лише після цього засміявся своїм деренчливим, старечим сміхом:

– Вельмишановний пане, я співробітничав і з британською розвідкою, і з приватним бюро пана Ніколаї після краху кайзера, з французами, з бельгійцями – мабуть, найталановитіші шпигуни, дуже жіночні, відчувають друга й ворога, як кажуть, флюїдами..; Не треба від мене таїтися, це створює фальшиві стосунки між співрозмовниками… Пологу не вийде, і потім не я вас шукав, а ви мене…

– Якщо вам хочеться вважати мене шпигуном – вважайте, – відповів Фол, – часом це подобається дорослим людям; яка не є, а гра.

– Я дуже стара людина, я забув, коли був дорослим.

Усе простіше: мій друг і ваш добрий знайомий подзвонив із Вашінгтона й сказав, що, Можливо, до мене навідається містер Фол, описав вас, у мене чіпка пам’ять, а ви дали картку з прізвищем Вакса, от і все… Що вас цікавить?

– Знаєте, дуже багато, але найбільше зацікавили мене ви, Іване Юхимовичу.

– Я всіх цікавлю. Всі хочуть мати рецепт на виживання. Знаєте, скільки мені років?

– Сімдесят?

– Не треба так грубо брехати… Ви прекрасно бачите, що мені за вісімдесят… І не говоріть, що, мовляв, не може бути! Мені дев’яносто два! Тому кожен день для мене такий неповторний, що й казати.

– Над чим ви зараз працюєте, Іване Юхимовичу?

Грешев зітхнув, розв’язав шворочки на старій папці (по-моєму, подумав Фол, вона ще російська, дореволюційна, з слідами тління) і вийняв звідти малюнок:

– Російський герб, двоглавий орел. Бачили коли-небудь?

– Звичайно. В історичному музеї.

– Там експонований один з тридцяти трьох. Запам’ятайте цю цифру! Тридцять три орли, дуже важливо для розуміння суті справи. Кожне царювання на Русі відзначалося своїм орлом. Авжеж, саме так! Я присвятив цьому дослідженню три роки. Ідіть сюди, ближче… Наш перший герб прийшов з Візантії з Софією Палеолог до Івана Третього, збирача земель моєї країни. Двоглавий орел, тобто герб Візантії, ніс у собі вищий смисл Держави; в лапах Західно-Римської імперії був меч, а Східно-Візантійської – хрест; підтекст очевидний – християнство йде на схід, оберігаючи мечем свої західні кордони. Дві корони, як і годиться; проте Максимиліан Другий, імператор Візантійський, посилаючи Софію, щоб обернути Русь у католицтво – в цьому сенс шлюбу, в чому ж іще?! – дав їй стяг, на якому був не імператорський орел, а цесарський, з однією короною, і в лапах його не було ні меча, ні хреста. Але захиталась Візантія, і наш Іван швиденько міняє візантійського орла своєї вінценосної дружини; з’являються дві корони, царські, а не княжі, і Георгій Побєдоносець на грудях. Через сім років, зразу після того, як Іванові не довелося більше принижено їздити в Орду, іго скинуто, орел знову змінився: крила вгору, в лапах – хрест і меч, дзьоби розкриті, люті… Син Івана, цар Василь, змінює орла по-своєму: замість двох корон – шапка Мономаха, бо з Москвою тепер Псков і Смоленськ, зростає царство, хоч і татарська Казань поряд, і Астрахань має кінну силу. Але помер Василь, і прийшов його син Ванечка, якого потім назвуть Грозним, і правитиме Руссю боярство, і прийде горе, вельмишановний пане, справжнє горе, смисл його в лінощах, бундючності й дурості російського боярства: чим жирніший – тим шановніший, чим млявіший – тим розумніший… От і з’явився орел боярський: опасистий, неповороткий, крила опущені, меча нема., дзьоби закриті, все подібне до політики того часу, – відступ на всіх фронтах, інертність, лінощі, животіння, інтриги, відгороджування од народу в кремлівських палатах, обжерство й пиття… Та як тільки Іванові виповнилося шістнадцять, сталося чудо – в стародавніх актах про це ні слова, жодного запису, – з’являється новий орел: крила догори, відчувається могутність, передпольотне поривання; у кігтях меч, дзьоби відкриті грізно – предтеча дійства, початок pyxy! І композиція завершується трьома хрестами – вперше, затямте собі, вельмишановний пане, вперше! Чому? Ще ж не висунута теорія Москви як спадкоємиці Риму! Адже Філофей, автор концепції третього Риму, ще не старий, не схожий на мене, він ще дорослий, – Грешев дрібно засміявся, тіло його затряслося, а очі дивилися на гостя холодно, з якоюсь погордливою зневагою. – Але ж бояри дістали Івана, він же ще не був Грозним, він був ще молодий, хлопчисько, ще молоко на губах не обсохло. І відрікся від царства, недостойні бояри його правління, тварюки, дрібнота, один одному горло перегризають, нашіптують, у заставу віддають, як з такими держати Росію? Тільки-но Іван пішов у Троїцько-Сергіївську лавру, тільки-но бояри заспокоїлись у Кремлі, то знову створили свого орла! Крила – вниз, у лапах – ні меча, ні хреста; немає й Мономахової шапки. Містика! А що ж? Хто велів міняти орлів? Хто давав такий наказ? Невідомо. Набирав Іван сили в своєму добровільному засланні, слухав мовчки Пересвєтова, котрий пропонував повчитися в турків владарювати: на всіх непокірних напустити яничар, гвардію імператора, все дозволено заради сили держави; от і виникла концепція опричнини. І замість Святого Георгія на грудях орла з’являється одноріг! Батечку святий! Розумієте, що таке «батечку святий», – спитав Грешев, але, захопившись, навіть не слухав, що відповів Фол, вів далі з запалом: – Справді, вперше, єдиний раз, у Троїцько-Сергіївській лаврі Георгій Побєдоноеець на грудях орла поступився місцем дивовижному неросійському однорогу. В чому справа? Не здогадуєтесь?

– Я про все це чую вперше.

– Цікаво?

– Авжеж, цікавіше за сучасну літературу…

– Так ось, цар Давид, біблійний герой, на ім’я «Лагідний», карав ворогів своїх куди більше, ніж Іван, прозваний «Грозним». І в казанні до псалму дев’яносто першого е рядки: «Вороги твої гинуть, а мій ріг ти піднесеш, як ріг Однорога». З Однорогом на грудях орел Івана благословив опричнину, страту, кров, – мор… А вже після розгулу опричпини Іван скасував Однорога – це напевне відомо, не містика, а указ царя, – повернув Побєдогюеця, все повертається на круги своя… Та прийшов Федір Іоанович, і знову крила орла стали жалісливими, тільки образ, злету не відчувається, корони нема, меч із лап випав, а замість нього – з’явилось яблука. Так, так, ось, дивіться, не вигадка, правда! Й дзьобики закриті, й очиці на орлиних головах сонні. Став на престол Борис: Годунов. І знову інший орел! Голови його волають, замість меча – Євангеліє. Про що благає Борис? Може, про полегкість? За Димитрія всенародно плаче і б’є чолом, благаючи прощення?! Прийшов Лжедмитрій, і з ним з’явився католицький орел, з імператорською короною, якою папа спокушав Івана Грозного в період його затворництва… І того не спокусив, і цей не встиг… І потім? При Шуйському що? Ні меча, ні хреста, ні Євангелія, ні імператорської корони, двоглавий птах, чудовисько хвостате… Тільки між головами гулька росте. Хто ж таке посмів, га? Кажуть, боязливий був російський мужик при царському дворі. Еге! Подивився б я на таке при Людовиках чи Стюартах! Хіба що іспанські вільнодумці, на кшталт Валаскеса і Гойї дозволяли собі щось подібне… Гуля на гербі! Шуйському – дуля! Ти бач?! І ви ще намагаєтесь Росію зрозуміти, хлопці-молодці? Я її збагнути не можу, а вам – куди! Не набрид? – різко зламав Грешев. – Може, у вас часу обмаль?

– Та годі вам, Іване Юхимовичу, – поморщився Фол. – Ви прекрасно відчуваєте, яке цікаве все те, про що ви розповідаєте. Збираєтесь друкувати?

– А кому воно тут потрібне? Вам треба, щоб я розгромив сільське господарство Рад. Або довів, що в них зі школою катастрофа. А герби – так, дрібниця, пусте… Ваша пропаганда вельми прагматична, на тому й обпечетесь, а от хлопці з «Свободи» таку отруту вивергають, так їх лихоманить від ненависті, що Кремлю кожен день подарунок роблять; злість же роз’їдає, вона як іржа, а росіянина можна добром, повагою, співрозмовою брати, інакше не вийде.

– Гм… Цікаво. Хоч і не Згоден. Але ви продовжуйте, будь ласка. Мене якраз російський орел цікавить більше, ніж усі нинішні катастрофи Рад.

– Росія пам’ятає орла, приготованого для Лжедмитрія в папстві: «Діметрус – імператор рекс»; ні меча, ні хреста, крильця – вниз, – Грешев знову захопився, говорив, жестикулюючи. – А з Романовими – крильця догори, Мономахова шапка, в лапах Держава, але Меча ще немає, – Русь виснажена боярським жахом. А потім з’явився Богдан Хмельницький – ось і триглавий орел, та ненадовго. Прийшла Софія, зник Георгій Побєдоносець… А після стрілецького бунту хтось намалював біля орла трояндочки! Квіточки, бачте! Яка чарівність, га?! Ну хто, Хто міг таке художникам наказувати?! Ніхто не міг, це саме… А потім Петровський орел, могутній і міцний… Помер Великий, і знову по-онесло! Чехарда! При Єлизаветі замість Побєдоносцева з’явився дивної форми хрест, скоріш євангелічний, у лапах – колос і меч, обвитий лозою миру… Але крильця – догори! Жити можна, бо літається… Прийшла Катерина Друга – і знову напасть, крильця – вниз, тільки дзьобики розкриті, зляться птахи, та коли при Анні Іоанівні Побєдоносець скакав на схід, то матінка повернула страстотерпця на захід, недаремно Петро вікно прорубав у Європу, не можна жити нашою татарською тьму-тараканню, понавигадували голобель, досить! А потім прийшов Павло, божий чоловік… Його тільки пани не любили, народ шанував, він сірих не кривдив, і знову Побєдоносець на схід повернув. О, господи, бідолашна моя Росія… Тільки при Олександрі Другому Визволитель Побєдоносець утвердився остаточно: все-таки дорога йому на захід. Ну, а потім почалася тарабумбія з Тимчасовим урядом, там жах як партачили, страшні символи з’явилися в гербі, говорити боюсь… Словом, за чотириста з гаком років більше як тридцять орлів, кожен цар затверджував свій герб. Ясно? І тільки ваші закляті вороги за шістдесят сім років серпа й молота не поміняли. Ось воно як! Вам би – сильним – з силою справу й мати, бо те, чого ви добиваєтесь – розвалу Русі, – т обернеться людям такою кров’ю, про яку навіть в Апокаліпсисі не написано. Прошу вас, вельмишановний пане, що ви хотіли від мене? Тільки спершу я сходжу в туалет…

«Треба було запитати на нього довідку, – подумав Фол. – Я припустився помилки, яка може бути непростимою. Це не людина, а міф, і водночас затаєна реальність його мислення значно більша, ніж у молодих одноплемінників. Ті ладні один одному горло перегризти, не життя, а гра в «хто найголовніший». Правду говорили – російська еміграція дуже склочна; де збирається троє росіян, там жди створення п’яти партій, точніше не скажеш. Але як же спритно цей дід вичислив мене, га?»

Грешев повернувся, сів за стіл, шморгнув носом (грає, зрозумів Фол), витерши його жовтою, пергаментною, з синіми прожилками рукою, повторив запитання:

– То який же ваш інтерес до мене, вельмишановний пане?

– Ви сказали про ваше співробітництво з розвідками…

– А з ким же мені ще було співробітничати? Хто гроші платить? Банк? На якого біса я йому? Інститут? Я ж не поет, не професор, та й приїхав сюди, коли росіян здебільшого шоферами таксомоторів брали. Це ж престижно, коли полковник генерального штабу нувориша вашого до дівок на авто возить… Якби Москва відчинила двері для всіх, хто бажає зазнати вашого раю, ви через рік приїхали б у Кремль з чолобитною: будемо всіляко сприяти, заборонимо «Свободу», припинимо «Посіву» гроші давати, тільки, ради бога, закрийте ви кордони, утримайте своїх скіфів дома, не можемо з ними справитися, ледарі вони обломовські, працювати не навчені, тільки горлати вміють і один з одним лобами битися…

– Чому ви, росіянин, так говорите про одноплемінників?

– Як? – Грешев знизав плечима.

– Різко, чи що… Пробачте, а ви – справжній росіянин?

– Звичайно, не єврей! Природжений…

– Тобто, – не зрозумів Фол.

– Нарешті, я дошкулив вам! Усе ходив коло та навколо, не піддавались, а тепер, на природженому, взяв! Це означає – дворянин я, природжений дворянин. Росіянин! З татарщинкою, звісно, та й без Німеччини не обійшовся, – скільки їх до нас наїхало, а, може, який французик з бабусею моєю поспав, вони мастаки нашим дурепам голови крутити: мон амі, поїдемо в Париж, там у мене апартаман, а в нього кімната на п’ятому поверсі, без ліфта й сортир у коридорі. Лише росіяни, схожі на мене, самі себе й лають. Інокровці дифірамби співають! Хто у вас з російського питання головний спец? Хто завгодно, тільки не росіянин! Пошкреби – інша кров закапає.

Фол посміхнувся.

– Мене цікавить Врубель, пане Грешев.

– У зв’яжу з майбутнім аукціоном? Чи заразилися ідеєю-визволеного православ’я?

– А було закріпачене?

– У нас було все, вельмишановний пане… Ось, пригадую, розмовляв я з німцями, вони мене залучали до аналізу тенденцій Росії на початку тридцятих років… Ні, ні, я від Хітлера втік, бог знає які книжки залишив у Берліні, я ж тільки з рапалівцями контактував, які хотіли дружби з Росією… Для них радянську літературу читав, – розумію, що приховане між рядками, вам цього не дано, і фотографії роздивлявся, альбоми нового живопису аналізував – на цьому матеріалі гадав майбутнє. Так вони, знаєте, фиркали – ні, ні, по-дружньому від здивування, тоді гидливості гітлерівців не було в ставленні до мого народу – не могли зрозуміти логіки мого міркування. Я їм після читання, молодого Пастернака, Саянова, Тихонова кажу: «Відроджується державна ідея!» А вони: «Ха-ха-ха!» Ну що робитимеш? Г А тут іще генерал Біскупський на мене сигналізує: «агент Комінтерну!» Так, так, у нас, коли в одну дудку не граєш з яструбами еміграції, – неодмінно агент і зрадник, обов’язково, мусиш бути, як усі, в унісон; свобода – свободою, а спробуй зі своїм поткнутися – замордують, коли не вб’ють, як нещасного Набокова… Врубель для Росії – знамення, вельмишановний пане, він її безмежно відчував… Безмежно, як, мабуть, ніхто інший у двадцятому столітті, тому його й знищили душогуби, а він же до нас спустився…