Текст книги "Аукціон"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 22 страниц)

6

Повернувшись в офіс після вечері, Фол попросив дати йому нову інформацію, – якщо вона, звичайно, надійшла, – на Фріца Золле; написав телеграму в гамбурзьке представництво (працює «під дахом» Німецько-американського інституту по «дослідженню проблем океанського судноплавства», охоплює регіон від Бремена до кордону з НДР), в якій сформулював аспекти свого інтересу до Золле, потім накидав план завтрашньої розмови з шефом і лише після цього поїхав додому.

… Голова Ради директорів вислухав Фола уважно, всміхаючись, і запитав:

– Ви справді не дуже вірите в можливість російської шпигунської мережі? Я маю на увазі групу Степанова, Золле, Ростопчина… Признайтеся, Джос, не вірите?

– Не дуже вірю. Але не відкидаю такої імовірності.

– Зрештою, нашу фірму не так уже й непокоїть шпигунство, навіть коли б воно й було. Нехай собі, аби тільки нам не заважали.

– Нехай, – посміхнувся Джос Фол, – згоден.

– Хочеться проїхатися в Європу?

– Ні. Я там був улітку. Стомлююсь від Європи. Найкраще я почуваю себе в цій країні… Річ у тім, що альянс червоного письменника з глибоко віруючим російським аристократом, який має швейцарський паспорт, і німецьким істориком здається мені небезпечнішим, ніж шпигунська мережа…

– «Третій кошик» у Хельсінкі і таке інше? – зітхнув голова Ради. – Що ж, добре думаєте. Такий контакт, звичайно, безпрецедентний, а тому небажаний для нашого бізнесу. Коли ви маєте намір вилетіти?

– Я доповім. Головне, що ви підтримали мене, спасибі…

7

Редактор Андрєєв, давній знайомий Степанова, вислухавши його, зітхнув:

– Дмитре, побійся бога, про що ти?! Ми з’їли всі наші валютні запаси в першому кварталі. Я послав Ігоря на Близький Схід, а Івана в Латинську Америку… Можу фінансувати твою поїздку в Лондон тільки восени.

– Але ж ти розумієш, що Лондон мені не потрібен восени?! Він мені потрібен у травні, на початку травня, я ж пояснював тобі! Клянусь, матеріал буде сенсаційний.

– Можеш не клястися, я вірю тобі. Ти вільний художник, ти не знаєш, що таке план і кошторис, не маєш уяви про режим валютної економії, щаслива людина…

– Сам попросився в це крісло, – відповів Степанов. – Міг би сидіти дома й писати книжки.

– Не дошкуляй мені, Дмитре, не треба. Коли в мене щось вийде з фунтами, я тобі подзвоню. Ти де зараз живеш?

– У майстерні, де ж іще…

– З Надією розлучився?

– На Заході це називається «живемо сепаратно»…

– Ти великий мастак формулювати свої думки, Дмитре…

«Він страшенно змінився, – думав Степанов, спостерігаючи за тим, як Андрєєв метався від одного телефонного апарата до другого; голос мінявся залежно від того, хто дзвонив; п’ятдесят чотири роки, а з начальством розмовляє, як школяр; але ж це не всякому начальству подобається, – рано чи пізно дурних начальників усе-таки виженуть; і з підлеглих не слід би так кепкувати; прискіпуватись можна до рівних, хто відповість тим самим; ти до начальства прискіпувався б, та де там, стелешся. Доктор наук, письменник, публіцист… Невже піддався вірусові чиношанування? Шкода. Спочатку виправдовувався тим, що «не треба пускати на ключові пости погань». (Справді, ніхто не суперечить, їх тільки пусти – з нашою демократією потім не знімеш, треба працевлаштувати, і щоб усе так само гаразд було з зарплатою, і щоб блага, й машина…) Але судячи з того, як і з ким він розмовляє, колишні добрі наміри змінилися суворими буднями, життя є життя, воно підминає людину під себе, ламає, як хліб, варто лише зробити поступку перед сумлінням у найменшій дрібниці.

… Степанов пригадав, як вони познайомилися з Андрєєвим чверть століття тому; в мазохізм потягло, сказав він собі, обов’язково «чверть століття», хіба не міг вжити спокійне слово «давно»? Андрєєв був тоді душею нашого товариства; ніхто не вмів так вести застілля, танцювати, жартувати, як він, ніхто не вмів так підсмажити баранячу поребрину, куплену за безцінь в кулінарії, або зварити пельмені; ніхто не був такий щедрий на поради й допомогу…

Потім він надовго поїхав за кордон; повернувся; зустрілися в Будинку журналістів, Андрєєв витяг якусь хитромудру книжечку (Степанов досі таких не бачив), перегорнув кілька сторінок, пояснивши, що це «денник» – розпис зустрічей, дзвінків, пам’ятних дат (не забути, кого й коли поздоровити), сказав замислено, що післязавтра о сімнадцятій тридцять у нього є «вікно», і він охоче випив би з Степановим чашку кави.

Степанов відчув якусь холодну порожнечу: перед ним був Андрєєв – колишній, вродливий, жвавий, лисіючий, різкий у рухах, – але водночас це була вже зовсім інша людина, яка записувала дату зустрічі з другом у «денник», у «вікно», вільне від ділових побачень і потрібних дзвінків.

Тоді Степанов подумав: «а може, він і раніше був такий, просто мусив грати роль хлопця-друзяки?» Він осадив себе: ти не смієш так думати про того, кого називав другом; а образа – поганий порадник у людських стосунках, але ж, з другого боку, людина, яка не вміє ображатися, – явище дуже шкідливе; пристосуванець і конформіст.

– Завтра подзвоню, – сказав Андрєєв.

– Коли?

– Ввечері.

– Конкретно?

– Близько десятої, згоден?

– Чекатиму.

На телебаченні посміялися:

– Товаришу Степанов, у нас же в Лондоні сидять кореспондент і оператор! Ми могли б послати вас туди, де немає наших людей… Та й то, треба було все це обговорити на початку року, коли уточнюється план поїздок…

– Але на початку року ніхто не знав, що аукціон відбудеться в Лондоні… І що на ньому торгуватимуть Врубелем. Тим, якого, – цілком можливо, – викрали з одного нашого музею.

– А скільки він коштує? Тисячі. Звідки гроші? Хто дасть?

– Це мій клопіт.

– Тобто?

– Мій клопіт, – повторив Степанов, – не одним хлібом живе людина. Є на землі добрі душі, які піклуються про російське мистецтво не словом, а ділом…

У Держкіно запропонували відрядження в Лондон на друге півріччя, – питання відпало само собою; в Міністерстві культури назвали Едінбурзький фестиваль, вересень, дуже цікаво, з’їжджаються кращі музиканти світу, спробуємо включити в делегацію.

Степанов слухав співрозмовників, а в його вухах звучав голос Ростопчина: «приїжджай восьмого ввечері, жду в холі готелю «Кларідж», це зовсім недалеко від Нью-Бонд стріт, саме там у «Сотбі» торгуватимуть Врубеля та інших російських художників, будемо боротися».

… В Зовнішньоторговельному банку дівчата-оператори видали довідку: на його рахунку, куди ВААП переказував гроші західних видавництв, залишилося сто двадцять доларів; при тому, що готель у Лондоні коштує не менше сорока доларів; а вечеря в найдешевшому ресторані, китайському, потягне десять, пускатися в справу досить ризиковано.

(Стривай, – сказав сам собі Степанов, повернувшись додому, – не гарячкуй, без паніки. В тебе ще є час. Їдь на Тишинський ринок, купи сиру, зелені, сметани, дістань де-небудь четвертинку; правда, навряд чи купиш, їх тепер не випускають, улаштуй царський бенкет, витягни записні книжки, подумай до пуття, хто може тебе підтримати. Не треба дивитися записні книжки, сказав він сам собі: там є ще телефони Левона Кочаряна, Романа Кармена, Володі Висоцького, Сані Писарєва, Слави Муразова, Олега Даля, Віля Ліпатова, господи, скількох друзів уже немає, а телефони лишилися; найстрашніше – дзвінок у порожнечу.

Він раптом виразно пригадав, як ховали режисера Івана Пир’єва; після громадянської панахиди Марк Донськой поцілував його в лоб і тихо сказав: «До побачення, Ваню».)

8

… Степанов відчув утому в тілі й зрозумів, що не натягатиме кедів і не побіжить свої обов’язкові кілометри, і знову холонутимуть руки й ноги, і туман у голові з’явиться…

Але він усе-таки примусив себе поїхати на Тишинку: куплю мацоні, яєць і помідорів, попрошу в закусочній дробкової солі, розкладу все це на газеті, постою за трапезою, яку так любив раніше, й споглядатиму ринок.

Він пройшов поміж рядами; в кооперативній палатці продавали стару картоплю, але ніхто її не брав, платили дорожче, аби лише купити в колгоспника молоду; страшна штука-девальвація довір’я. Інфляцію можна спинити, якщо не боятися ініціативи й контролювати самих себе ринком, а от як затримати девальвацію довір’я?

Торгівля йшла мляво; не було сварки, ажіотажу в битві за копійку; запитання – відповідь; велика нудьга, лінькувата діловитість. І ніколи не зможу зрозуміти, чому на Кавказі міліція розганяє бабусь з гарячою кукурудзою?! Ну, чому?! В Таганрозі притискають дідів з воблою, в Індюку – стареньких жінок з аличею; в Понирях, які завжди славилися картоплею, відтирають молодиць з кошиками, і водночас не забороняють продавати солоних огірків або слив. Чому?! Закони країни «недозволянії»? Щедрінське – «не дам, не пущу, не дозволю»?! Чи не настав час перевидати класика й примусити читати його вголос не тільки на уроках у школі, а й у виконкомах, і в сільрадах – тоді менше котитимуть бочку на нас, червоних; усе це вже було, до нас було, в минулому столітті, страшенно схоже, кого ж у цьому звинувачувати?

… І хоч сяяло сонце, і день мав бути погожий, Степанова не радував Тишинський базар, не було відчуття прийдешнього свята, а кожний день міг би стати святковим, таким уже святковим, таким ніжним, таким завтрашнім, як ніде в світі, (найсвятковішими дні були, мабуть, на Миколиній горі, у вересні того далекого року, коли я вперше побачив Надю, і ми ще не належали одне одному за жорстокими людськими законами, отже, не мали права одне на одного і не сміли ставити запитань, схожих на ті, які ставлять слідчі, покликані впіймати й викрити, а могли тільки розмовляти про минуле або мріяти про майбутнє).

Коли ж у коханні з’являється власник? Коли починається боротьба за обов’язковість свого?

9

… Федоров прийшов у нову газету з першою «командою»; пересидів усіх редакторів, став нарешті шефом, швидко набув «начальницької форми» й тому слухав Степанова з погано прихованим роздратуванням; пересував на великому полірованому столі прибори, час від часу поправляв стосик паперу, рівняючи його так, ніби готувався продати прискіпливому клієнтові, а потім усе-таки не витримав, перепинив:

– Слухай, Дмитре Юрійовичу, давай я внесу тобі зустрічну пропозицію?

– Давай, – погодився Степанов, уже зрозумівши, що марно сюди прийшов.

– Хочеш, я дам тобі відрядження на Кубань? До Сибіру? На Ставрополля? Напиши про посівну. Або про те, як вирішується справа з культурним охопленням трудівників полів. Про нове в сільському будівництві. Про бригадний підряд, нарешті, про невирішені проблеми економіки.

– Добре, – зразу погодився Степанов – Напишу. А ти поїдь у Лондон і постарайся повернути Врубеля. Домовились?

– Нехай це зробить Міністерство культури, воно зобов’язане. Воно. А не ти. І не я.

– «Зобов’язане», – повторив Степанов. – Кожна людина зобов’язана робити те, що вона, як громадянин, вважає за свій обов’язок. Інакше бути не може. Якщо інакше, то дров багато наламаємо; досить уже наламали, поки чекали коли нас зобов’яжуть згори, директивно. Що ж до проблем села, то я, – на жаль, не спеціаліст, – бачу, що те саме питання ще не вирішене ні в промисловості, ні в науці, ні на селі: недовіра до керівника, дріб’язковість опіки, страх перед заробітком, опозиція ініціативи. Якщо керівник зможе платити хорошому робітникові премію не сім карбованців десять копійок, а три чи п’ять зарплат, якщо він матиме право тримати стільки робітників, скільки потрібно для діла, а не за штатним розкладом, для зручності статистичної звітності, якщо ініціативу гарантуватиме закон про трудові доходи, тільки тоді ми підемо вперед – воістину семимильно.

– Ти даремно гніваєшся, товаришу Степанов. Не ображайся, але я справді вважаю літературу про робітничий клас, про село провідною. Решта – гарнір. Потрібний, не, заперечую, але – гарнір.

– А я думаю, що найважливіша література для робітничого класу і селянства. Не вважай робітничий клас початківцем від культури. Ти вір йому, а не присягайся ним. Він сам розбирається, яка література йому потрібна, а яка – ні. Послав би свого кореспондента на книжковий базар, там можна переконатись, яку літературу втридорога купує робітник, а яку тягне на макулатуру.

Федоров відкинувся на спинку стільця, примружився, вперше подивився прямо в очі Степанову.

– Ну, і яку ж він тягне на макулатуру?

– Спекулятивну.

– Це як зрозуміти?

– Та дуже просто. Зокрема, коли літератор описує в романі технологію виробництва сталі, лампочок чи шин якихось… Треба поважати читача, пора, він заслужив це. Або ж погодитися з тим, що ніякої культурної революції у нас нема, як були тьму-тараканню, так і залишились.

– Демагогія.

– Чому? Оголення проблеми, всього-на-всього. Ти сам, товаришу Федоров, обливаєшся слізьми над романом, де головний інженер бореться з директором-консерватором? Чи до Пушкіна припадаєш, який більше приділяв уваги проблемам політики, кохання, історії, етики? – Степанов підвівся. – Жаль, що прийшов до тебе. Перед бійкою не слід наражатись на непотрібні стреси. Їй-богу, жаль.

– Та й мене твій візит не втішив, – озвався Федоров. І – От ми й поговорили відверто, – погодився Степанов. – Але найприкріше те, що тебе ніхто не зобов’язував мати причетність до тієї справи, яку намагаюся робити я. Це твоя думка, твоє кредо. На цьому ти й завалишся, згадаєш моє слово. Дрімучість і так само ізоляціонізм у наш час непатріотичні, а тому – карані. Рано чи пізно.

10

… Звичайно ж, урятував справу Андрій Петрович, – сивоголовий, моложавий, зібраний, елегантний (тільки на пляжі Степанов побачив, яке зранене й обпалене його тіло), розпочав війну на світанку двадцять другого червня, горів у танку, партизанив, визволяв Польщу, закінчив Парадом Перемоги; Надзвичайний і Повноважний посол у минулому, член ЦК.

– Усе розумію, – сказав він, вислухавши Степанова. – Яку реальну вигоду з вашого вояжу можна чекати? Яку користь, – крім спроби врятування Врубеля, – матиме моє відомство? Коли б ви провели прес-конференцію про культурні програми в нашій країні, про нові фестивалі в Ленінграді та Криму, про підготовку до ювілею Новгорода, як-не-як друга тисяча років іде місту, про Пушкінські дні в Михайловському, тоді мені з руки ввійти з пропозицією про ваше відрядження в травні… Згодні на таку умову?

– Звичайно.

– Встигнете підготуватися?

– Постараюсь.

– Я попрошу наших товаришів з управління культури підібрати деякі матеріали. Знадобляться.

– Ще й як.

– Думаєте писати про це?

– Навряд, Андрію Петровичу… Просто серце крається, коли бачиш наші картини там… Убили вдову Василя Кандинського, років з три, мабуть, тому кращі його картини вона тримала в сейфі, в банку, здається, в Цюріху; те, що вкрали в домі старенької, як у воду кануло: жоден музей не купить, тільки приватна колекція, а це згубно для пам’яті живописця.

– Не кожен зважиться купувати такі картини, скуповування краденого у них теж засуджують.

– Не скрізь. Якщо довести, що річ була у вашому домі понад тридцять років, то забрати її через суд неможливо… Мій друг з Гамбурга, дослідник Георг Штайн, витоптав ікону чотирнадцятого століття, Іверську; нацисти вивезли із Пскова. Вона опинилася в молитовні кардинала Сполучених Штатів Спелмана… Писав, вимагав повернути викрадене в російський храм – марно. Звернувся до папи. Після цього сім’я покійного кардинала подарувала ікону церкві в Сан-Франціско, начебто закону дотримано, ікона потрапила до православних, а там по-російськи ніхто й розмовляти не вміє, старше покоління вимерло, молоді не знають мови, вони прибічники тієї культури, а не нашої, про війну теж знають лише з чуток…

– Трагедія сучасної війни ще й у тому, що зразу ж не стане ні світла, ні води, ні тепла, – замислено, ніби ведучи розмову з кимось, сказав Андрій Петрович. – Нинішня війна – це знищення дітей і старих людей насамперед. До початку Вітчизняної в містах ще були колодязі; газ вважався новиною; в селах хліб пекли, а тепер? Як жити без звичного водопроводу, електрики й газу? Це ж кінець, загибель… Рейган не може уявити собі, що це таке, але ж європейці повинні пам’ятати війну?

– Поляки пам’ятають… Югослави… Норвежці… Французи… Лондон не знав окупаційного режиму, але пам’ятає ФАУ Гітлера.

– Бонн знав і окупаційний режим, і бомбардування, і голод… Про що ж вони думають?

– Дуже міцно зв’язав їх Білий дім, план Маршалла ще в сорок сьомому почався. Але, мені здається, західні німці рано чи пізно зрозуміють своє значення в розкладі сил світу. Дядя Сем страшенно нервує, коли Бонн тягне на себе ковдру в Аргентіні, Венесуелі, Болівії, навіть з Нікарагуа підтримує особливі стосунки. Якщо соціал-демократи виграють вибори, може статися серйозний поворот у Європі. А тенденція, як не крути, – соціал-демократична – Лісабон, Мадрід, Париж, Стокгольм…

– Тенденція, – всміхнувся Андрій Петрович. – Політика бере до уваги очевидність, Дмитре Юрійовичу, особливо нинішня політика надшвидкостей… Поки ще визріє тенденція, набере сили, поки ще стане реальністю. Економіку Франції хто розстрілює? Або Іспанії? Отож-то й воно, що не французи з іспанцями. З реальністю важко боротися, з тенденцією – куди легше. А візьміть реальність американського консерватизму? Він випливає з інерції. страху й суперництва, а такі риси характеру найчастіше властиві неблагополучним людям, знедоленим групам населення, що живуть під сокирою постійної невпевненості в завтрашньому дні, вважають, що «раніше було краще»; звідси – один крок до реакційності, яка мріє реставрувати те, що було в часи дідів та прадідів. Консерваторам легше правити, опора на мовчазну більшість. Коли наші онуки мріють жити в умовах рицарства Айвенго або ж відважного гусарства Дениса Давидова, – це одне діло, а от коли президент не може визнати припустимим те, що не вкладається в його свідомості, якщо він хоче вернути свою країну до того моменту, коли, на його думку, нація одійшла від істини, тоді визріває конфліктна ситуація. Трагізм правого консерватизму найповніше визрів у Генрі Форда – махровий реакціонер, схильний до крайніх заходів заради того, аби втримати традиції, хоча те, що він зробив для Штатів, насправді революціонізувало країну, привело її до вирішення зовсім нових проблем. І поставив крапки над «і» мудрий Рузвельт, якого Форд активно не любив. Розумієте, що цікаво: американські ліберали ставлять на примат державної трагедії, на сильний уряд, який зможе вивести країну з безвихідного становища, а консерватори покладають надії на щелепи й мускули кожного, хто здатен діяти круто й різко, – повернення до часів Клондайка…

Степанов похитав головою:

– Це ви підвели мене до того, що тепер важливіша боротьба реакційного й ліберального спрямування, в Штатах, ніж помилка соціалістичних тенденцій Західної Європи з консервативною демохристиянською дійсністю? Поклали літератора на лопатки?

– Та ні. Висловив свою точку зору, хто його знає, може знадобиться для роздумів, якщо доведеться сперечатись у Лондоні. Я, розумієте, ставлюсь до суперечки не як до гладіаторства, коли один обов’язково гине; суперечка допомагає збагнути суть, у цьому її цінність… Я намагався накреслити певну схему американського консерватизму, – в зовнішній політиці насамперед. Лякає борсання: то проголошення абсолютного ізоляціонізму, то, навпаки, перенесення політичної активності в Старий Світ, – безумовне й негайне звільнення Східної Європи від комуністів, то тактика стримування Радянського Союзу, потім – війна у В’єтнамі, що стала національною катастрофою; як вихід з неї – розрядка; а тепер закликають до «хрестового походу» проти нас з вами, «виплодків пекла». Чого ж чекати далі? Куди їх поведе? Все розумію, – національна втома, розчарування в ідеалах, зростання антиамериканізму в світі, хочеться якось допомогти справі, але ж найстрашніша загроза кульці полягає не в словах, а в тому, що Білий дім не має реальної зовнішньополітичної концепції, суцільні емоції, прямо-таки царство жінок, загримованих під ковбоїв. І ще: коли правий ультра Уоллес нападає на державний апарат, як на найстрашніших ворогів, захисників лібералізму й демократії, я згадую Німеччину початку тридцятих років, Дмитре Юрійовичу… Боюся, що там, за океаном, з’являться люди, міцні люди, які гратимуть на нинішній кон’юнктурі, гратимуть круто, і це може призвести до некерованих наслідків…

II

«Дорогий Іване Андрійовичу!

Немає сил дивитися на трагедію, яка зараз розігрується в Нижньому Новгороді, на «Всеросійській промисловій і сільськогосподарській виставці».

Сава Іванович Мамонтов, котрий, видно, у добрих стосунках з міністром фінансів Сергієм Юлійовичем Вітте, почував себе тут хазяїном, але таким, якому властиві такт і доброзичливість, словом, котрі притаманні істинно російському інтелігентові, який по-справжньому піклується про культуру. Він і залучив до розпису павільйону, присвяченого Крайній Півночі, свого улюбленця Костянтина Коровіна, а величезні панно в центральному павільйоні доручив Врубелю. Звичайно, тільки Мамонтов міг дозволити собі таке, але навіть він переоцінив свої сили. Коли старі академіки розвішали в центральному павільйоні свої картини у досить чималих рамах, вони були розчавлені Врубелем. Працює він з неймовірною швидкістю і не вважає за потрібне приховувати цього. Уявляєте, як це розлючує його численних ворогів?! На одній стіні наш сюжет, російський, а на протилежній – панно «Принцеса Мрія» за Едмоном Ростаном. Він, до речі, сам і переклад зробив. Той, що опублікували, не сподобався йому; французьку, латинь Врубель знає, як російську, досконало; по-моєму, і німецьку відчуває прекрасно, тому й твір Ростана переклав майстерно, краще за наших літераторів. Взагалі ж, якщо говорити про ієрархію в світі мистецтв, то, безперечно, на першому місці стоїть музика, на другому живопис, а вже на третьому література. Адже ні Бах, ні Мусоргський перекладу не вимагають, вони входять у серця й душі зразу й назавжди. Живопис має певні межі, бо фламандців одрізниш від іспанців миттю, як і Врубеля від Мане. А література суб’єктивна в сприйнятті, та й переклад потрібен чудовий, який відповідав би написаній прозі. До речі, й тут Врубель епатує громадськість, лаючи повсюди Толстого: мовляв, несправедливий він, Анну Кареніну не любить, тому й кинув її під поїзд, князя Андрія терпіти не може, тому й примушує його, нещасного, мучитися в лазареті. Визнає тільки «Севастопольські оповідання». Вважає, що Толстой привласнив собі функції вищого судді, а це, на його думку, від папства. Достоєвського також нещадно картає, не росіянин, мовляв, конструює характер, підробка під Захід, комерція, через те в Лондоні дуже подобається. Зате Гоголя знає напам’ять; читаючи, плаче й сміється, як дитина.

Трохи відхилився. Це я збираюся в силі, хочу розповісти про те, що відбулося на моїх очах.

Гроза нависла, коли приїхали старигани з Академії особисто поглянути, як розвішуватимуть їхні картини. Коли Коровін прийшов у павільйон (Врубель саме працював під стелею, на риштуваннях, як він не злетів з них, зроблені хистко, все рипить, хитається!), подивився на привезені картини, – самі мундири з хрестами або ж безхмарні далі, і те й друге зализано пречудово, – обличчя його спохмурніло.

«Заріжуть Врубеля, Васю, – сказав він мені, – не простять, бо його панно давить цих прочан».

Я, признатися, подумав, що живописець, як і будь-який митець, схильний до перебільшень, і не повірив йому. Справді, що можна зробити з готовою вже роботою, яка вражає кожного, хто входить до павільйону?!

Але через кілька днів я ще раз упевнився в тому, що художник завжди відчуває точніше, ніж ми, грішні.

Старигани з Імператорської Академії оголосили, що не бажають виставляти своїх картин поряд з «декадентським неподобством» Врубеля. Хтось підказав їм, що рішення Сергія Юлійовича Вітте про оформлення павільйонів не погоджено з Імператорською Академією. Створили спеціальну комісію, яка прибула в Нижній Новгород і одразу ж забракувала панно Врубеля як «чужі духові Православ’я, Самодержавства й Народності».

Бідолашний Врубель впав у прострацію, став заглядати в чарку, і, що з ним сталося б, не знаю – спочатку цькували в Києві, заборонивши розпис Собору, цькують без упину в періодичній пресі за «декадентство», якби не протегував йому Мамонтов і не боготворив його наш добрий Полєнов. Обидва кинулися в бій, кожен по-своєму. Мамонтов подався до Вітте, Полєнов – до Врубеля, опікав його, як добрий дядечко, не відходив ні вдень, ні вночі. Вітте, вислухавши Мамонтова, обіцяв подумати. Становище його складне, як-не-як живописом розпоряджається не хтось там, а Великий Князь, його слово є істина в останній інстанції. А Мамонтов, закусивши вудила, не став чекати поки вирішиться питання в Сферах, повернувся в Нижній і, не поскупившись на «борзих» для місцевого начальства, орендував пустир біля Всеросійської виставки. Незважаючи на всю нашу азіатську неповоротку зашкарублість, Мамонтов прямо-таки пробив дозвіл у властей і за кілька днів побудував павільйон спеціально для панно Врубеля. І звелів біля входу повісити величезне оголошення: «Виставка декоративних панно художника Врубеля, забракованих жюрі Імператорської Академії Художеств».

Полєнов допоміг закінчити друге панно, бо Врубель все ще був у прострації, приголомшений і роздавлений, не мав сили рухатись.

А коли ринули юрби народу, і Врубель дізнався про свій неймовірний успіх, він сів у поїзд і виїхав з Нижнього. Слава прийшла до нього під час його відсутності.

Я спитав Полєнова, що чути про нещасного, побоюючись за його життя.

Той відповів, щоб я не переживав, Врубель поїхав до своєї нареченої, оперної співачки Надії Забелі; закоханий до безтями; це, мабуть, і врятувало його від загибелі в ті страшні дні, коли всі тюкали на його геніальні твори…

Дай Боже, щоб любов завжди допомагала художникові пережити трагедію.

Та хіба лише в нього така доля?! А може, це доля всього нашого суспільства, де Істину визначає мракобіс Побєдоносцев, інквізитор наших днів, та ще ті, хто крутиться біля трону?!

Я пробуду тут до кінця місяця, Іване Андрійовичу. Адреса моя та сама, готель «Волга». Мене порадував би Ваш лист.

Низький уклін усьому Вашому сімейству.

Щиро Ваш

Василь Скорятін».