Текст книги "Аукціон"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 22 страниц)

– Чому ним так цікавиться Москва?

– Тому, що вона – мати його.

– Ясно. А прізвище містера Степанова вам ні про що не говорить? Чи князя Ростопчина?

– Не більше, ніж вам, – Грешев усміхнувся.

– Добре, а чим пояснити поворот росіян до пошуку старовинних картин, викрадених скульптур, бібліотек, котрі зникли?

– Як чим?! Жити стали краще! Читати Росію навчили! Студентів наплодили безліч, спробуй, упорайся з таким змахом культури…

VIII

«Дорогий Іване Андрійовичу!

Серце моє крається від болю, коли дивлюся на Мих. Ол. Врубеля! Я був у нього в майстерні після того, як він видужав, дивився «Демона». Це диво! Полєнов у захваті. Уявляю, що буде на виставці! «Не простять йому цього, ох, не простять», – згадав знову слова Кості Коровіна в Нижньому Новгороді. – І – не простили. Сєров та Остроухов, друзі його, лагідно висловили свої зауваження; Врубель обурився, «мене й так усі лають, думав, свої будуть поблажливіші»; нагримав на Сєрова; Остроухов урятував становище, запросив випити вина; Михайло Олександрович змінив гнів на милість, усіх пригостив славно, знову став люб’язний, тактовний, смирний… Дається взнаки, напевне, безсоння, він простоює біля мольберта по двадцять годин, бром з фенацетином ложками п’є, спалює себе живцем…

На виставці успіх був приголомшливий. Але Третьяковська галерея відмовилася купити «Демона»! Так, так, відмовилася! Кажуть, були проти члени московської міської думи, на них натиснули із Сфер, Великий князь Володимир Олександрович зволив зауважити, що це «нездорове мистецтво, далеке від традицій».

Це був жахливий удар для Врубеля. Він зовсім схуд, шия стирчить з коміра сорочки, тонка, як у курчати, піджак обвис, очі позападали… Після пологів чарівна Надія Забела-Врубель залишила сцену, весь час віддавала маленькому Савочці, отже, тягар життя тепер на плечах одного Врубеля, вона ж не заробляє більше.

Виручив фон Мекк, купив «Демона», – це врятувало нещасну сім’ю від голоду.

Друзі оберігають художника від того, щоб йому не потрапляли на очі дуже злі рецензії на його роботу, воістину геніальну. Та хіба вбережеш? Хтось немов організовує цькування всього нового й талановитого, чим така щедра земля російська. Хто?! Та це ж справжні вороги нашого мистецтва, люди, які глибоко й хворобливо ненавидять народ, його розмаїту культуру, яка безупинно розвивається й шукає. Банда нездар стоїть за цим, лихих і невтомно зажерливих… Я чув, як Врубель розхвалював молодого, невідомого художника Малявіна, рекомендував його картини Мамонтову, Мекку, Остроухову. А як він просуває скрізь молодого Ге?! Як не скупиться на епітети, називаючи його геніальним ілюстратором, майбутньою гордістю російського книгодрукування! А як він боготворить Бруні! Дар таланту – доброта й абсолютна відсутність заздрості до колег по мистецтву. «Дар» нездари – заздрість, потайна злоба, шаленство біснуватих, шантаж «традицією». Та не мине й десяти років, як Врубель стане традицією російської культури, по ньому вчитимуться, але чи зможуть?! Такі, як він, народжуються раз у століття…

Я згадав чомусь, як Врубель у гостях побачив двох дам, котрі говорили щось на вухо одна одній. «Пограймося в «таємницю», – запропонував художник. – Усе – пошепки!» І – він мав веселу вдачу – його жарт звеселив усіх; дами й чоловіки заходилися нашіптувати одне одному на вухо, він теж спочатку взяв участь у грі, а потім приніс аркуш паперу і за якісь дві години намалював дивовижну річ – «Таємниця». Адже він і «Пана» за два дні намалював. Якомусь там дрімучому академікові для цього й життя не вистачить, як же заздрісники можуть йому простити таке?!

«Царівну-Лебідь», до речі, він продав Морозову за триста карбованців… Просив п’ятсот, той довго торгувався, докоряючи Врубелю, що той швидко працює, говорив, мовляв, наступну картину ще краще намалює… Ну й уступив Мих. Ол. за триста… Слава богу, фон Мекк замовив авторську копію, заплатив по-лицарськи…

Будь ласка, дізнайтесь, чи не можна видати альбом Врубеля, бо йому запропонували це в Парижі, справді, прикро буде, якщо він завоює Росію з-за кордону!

До скорої зустрічі, дорогий Іване Андрійовичу!

Ваш В. Скорятін».

3

У квартирі нікого не було: Бембі поїхала за місто, до приятеля. Лис жила в Наді; дуже любить маму, нікого так не любить, як її; Степанов пішов до себе в майстерню, вийняв із шафи дві сорочки, джинси, кросовки; страшенно не любив збиратися в дорогу, неодмінно забуде щось важливе, а зайве покладе в чемодан; подзвонив Зіті; смішна, гарна й добра людина.

– Як у тебе сьогодні справи, Буратінко?

– Як завжди. Будні, Митю, скучаю; про вас думаю.

Степанов давно не дзвонив Зіті; здивувався; здається, раніше вона мене називала на «ти», терпіти не міг одностороннього «ти», щось у цьому є від темного панства.

– З якого часу ти мене на «ви»?

– Я завжди вас так називала.

– Чорт побери, не може бути…

– Правда. Ви просто не звертали уваги… А можливо, раніше називала на «ти», не пригадую… Я ж вас забула. Скучаю й забуваю, забуваю й скучаю…

– Невже? – він усміхнувся. – Я тебе в Будинку кіно з таким красенем бачив – просто сили нема. Атлет з широкими плечима.

– Коли ж це?

– Та з місяць тому.

– А ви з ким були?

– З чоловіками, – Степанов зітхнув. – Пив вино і про тебе розповідав.

– Так я й повірила.

– Ви, жінки, якусь дивну вдачу маєте: чим більш розпущені, тим зліше на нас бочки котите. Мовчала б ти, Зітулю, гріх.

– Хочете, щоб я до вас приїхала?

– Хочу.

– Треба помити кухню?

– Влучила в десятку. Та й заразом складеш мені чемодан.

– А ви куди?

– Недалеко.

– Знову на півроку зникнете?

– На тиждень.

– Так я й повірила. В такому разі атлетів з широкими плечима не згадуйте. Самі зникаєте без упину, а мені, бідолашній, дорікаєте… Ви сам?

– Ні. З дітьми і з мамою.

Зіта засміялася.

– Добре. Їду.

– У тебе гроші є?

– Немає.

– Позичити можеш?

– Спробую. А що треба?

– Купи чогось у кулінарії.

– Я дівчина безініціативна, ви мені вказівки давайте.

– Бурякових котлет купи. А коли є льодяна, тоді взагалі у нас буде чудова вечеря.

«Хороша людина, – знову подумав Степанов, поклавши трубку. – Їхнє покоління краще, ніж наше, легше, чи що, безпечніше. Ми запрограмовані на діло. А може, це правильно? Може, тривожно, що вони такі легкі й безпечні? Звідки це? Як звідки, – заперечив він собі, – від спокою. Війни не знали, карток на хліб і на черевики, страшних ночей не знали, коли ніхто не відав, чи буде ранок; конур у комуналках теж не знали, де один коридор, двадцять жильців і дві плитки, чергу на які розписано, і на ванну кімнату, а біля туалетів справжні баталії розігрувалися…»

Степанов якось коли ще був живий його, друг Режисер, – прийшов до нього в студію на Лихов провулок і попросив підібрати московську хроніку, починаючи з сорок п’ятого року: вулиці, ресторани, будинки, театри, магазини, квартири. Дівчата з монтажного цеху працювали два дні, приготували п’ять коробок; Степанов і Режисер зачинилися в маленькому задушному залі, переглянули матеріал і довго потім сиділи мовчки, смалячи сигарети; хроніка була варта того.

– Їй що пишеш? – спитав тоді Режисер.

– Сорок четвертий рік.

– А навіщо хроніка?

– Бо минуле завжди перекидається в майбутнє. Без відчуття історичного оптимізму немає мистецтва. Я ж пам’ятаю нашу Можайку в снігу й грязюці, було це в сорок п’ятому, і в сорок дев’ятому теж було; я ж пам’ятаю, як жахливо були одягнені наші люди: чорний або синій колір, наче уніформа, тільки часом на очі потраплять начальницькі бурки, білі з шкіряним жовтим рантом… Ми пам’ятаємо з тобою, скільки людей жило в комуналках, але перевірити себе конче потрібно. От і перевірив. Тридцять років – не строк для історії, а все ж за тридцять років зроблено стільки, скільки не було зроблено за минуле століття і першу половину цього…

– Пригадуєш, скільки коштували фільдеперсові панчохи?

– Пригадую.

– А в якому році у нас вперше почали продавати французькі духи?

– Років сім тому.

– А коли ти купив перший телевізор?

– Бог з ним, з телевізором, але ж тридцять років тому мало хто знав, що таке холодильник. А от уяви, як жити без холодильника сьогодні? Можеш?

– А ти?

– Не можу. Хоч убий, не можу. Але ж у американців майже в кожному домі був холодильник ще в тридцяті роки… І телевізори також. Ото ж то… Тільки прикро, що раз по раз робимо дурниці, а могли б так рвонути, так би вийшли на пряму, так утерли б носа тим, хто говорить, що система не працює… Точніше не скажеш: уперед до комунізму – означає назад до Леніна… Знаєш, я дуже пишаюся тим, що ми зробили за останню чверть століття. Я себе спокійно почуваю, коли сперечаюсь на Заході, бо не забуваю, що в нас було в п’ятдесят другому… Між іншим, найвродливіші дівчата на земній кулі – наші. Згоден?

– Згоден, – усміхнувся Режисер.

Зіта прийшла із згортком і відразу заходилася мити посуд. Це в неї якась пристрасть, подумав Степанов, витирати пилюку й мити посуд; а взагалі жінки охайніші за чоловіків, відмивають Євин гріх, в гени закладено, не інакше.

– А олія в тебе є? – спитала Зіта, злегка поцілувавши його в щоку ніжними холодними губами. (Цікаво, подумав Степанов, якось дивно все у них: варто ввійти в твій дім і почати мити посуд, як «ви» зникає, тільки «ти», чому це так? Він пригадав фільм «їх було п’ятеро», бойовик п’ятдесятих років; там була чудова актриса, вона грала роль проститутки; драматург написав їй прекрасні слова, коли вона піднімалася з коханим на фунікулері і він запропонував їй перейти на «ти»: «Через мою постіль пройшла так багато солдатів, і вони так легко називали мене на «ти», що найвищим благом кохання я відчуваю право говорити «ви» тому, кого люблю, і від нього чути те саме».)

– У тебе є олія? – знову спитала Зіта.

– Здається.

– Якщо нема – все пропало. Бурякові котлети розваляться, як тільки я покладу їх на сковорідку без олії.

– У мене тефлонова. Можна без олії.

– Я не вірю в ці нововведення.

– Ти дикунка?

– Страшенна.

– Картопляний бунт влаштуєш?

– Відбунтувалася, слава богу.

– Давай спочатку складемо мої речі.

– Дві хвилини, та й годі.

– Більше. Треба впакувати чорний хліб, дві банки ікри разом з кросовками і спортивним костюмом, вовняні шкарпетки, труси, книжки й джемпер.

– А джемпер навіщо? Весна.

– В Лондоні весни холодні.

– Ти в Лондон? Як цікаво! А плащ узяв?

– Ні.

– Але ж там безперестану йдуть дощі.

– Не більше, ніж у нас. Послухай, Зітулю, чого ти до мене, старого, їздиш?

Зіта засміялася.

– «Старий»! Ти не знаєш, що таке старий?! Це тюхтій. Або ледар. А ти вмієш квіти дарувати. Жінці нічого не треба, аби тільки квіти дарували.

Зіта поставила посуд в сушарку, оглянула маленьку кухоньку Степанова, сіла на табуретку біля вікна, підперла щоку кулачком і зітхнула:

– Життя якесь безглузде, правда, Юрійовичу?

– Є трохи. Чого це тебе на мінор потягло?

– Так… Ти одружився, коли я в перший клас пішла, а твій Лис і мій Миколка народилися в один рік. Ти самотній, і я самотня, а разом нам бути не можна, ні мені Миколка не простить, ні тобі – Лис і Бембі. Ти мотаєшся, 6Ід себе тікаєш, а коло мене атлети з широкими плечима упадають. Кажуть, доля кожного визначена наперед. Правильно?

– Біс його знає. Мабуть, усе-таки правильно.

– Ти щасливий, у тебе є улюблена справа…

– Це правда. Ходімо чемодан складати.

– Гайда.

Золота людина, подумав Степанов; найстрашніше, коли в жінці сидить хижачка; а взагалі, хіба не ми їх такими Зробили? Принизили до рівноправ’я, їм тепер, бідолашним, і в черзі треба після роботи стояти, і обід готувати, і білизну до пральні нести, а кавалер телевізор дивиться, лежачи на дивані. В тапочках. Коли б хоч босий, у цьому є щось від мужчини, та де там, усі пнуться в капці влізти, домашній спокій, повна втіха…

Зіта склала чемодан швидко і вправно; так тільки Бембі вміє складати, подумав Степанов; у Бембі почалося своє життя; і слава богу; я не маю права їй ні за що дорікати, я повинен тільки радіти; інакше все буде протиприродним; роки – це втрати, і нічого з цим не вдієш; Роланд відчував щастя лише тоді, коли проти нього виходила на поле битви сотня; коли ж йому протистояли п’ять рицарів, це викликало в нього роздратування; з кожним прожитим днем ворогів у тебе все більше: хвороби, відчуття самотності, страх перед втомою, котра не дає змоги писати так, як ти міг раніше, безсилля перед думкою – не встигнеш сказати всього, що зобов’язаний; літератор подібний до акумулятора, життя – безупинне підзарядження, тільки-но піднявся до розуміння чогось загального, тільки-но відчув слово, як раптом нападає хвороба, і все йде разом з тобою в небуття… Правду казав Уайльд, що слово могутніше, ніж музика й барви, бо в ньому і пристрасть, і натхнення, і музикальність, і розмаїтість, і – головне – думка…

Хоч таємниця набуття слова вічна, і щастя, коли ти станеш бодай часточкою цього процесу… Середні віки подібні до таємного скарбу людського духу, – аскетизм, відторгнення самого себе від краси й плоті, від зухвалої мудрості зберегло людству такий виблиск думок і почуттів, що люди заряджалися ним п’ять століть, – після того, як прийшло Відродження… Ціле тисячоліття Європа таїлась, ховаючись сама від себе… В цьому її мовчанні накопичувалось те, що дало Галілея і Леонардо, Рембрандта і Греко, а потім Матісса, Сурикова й Рєпіна, а згодом Врубеля…

– Знаєш, я інколи думаю, – сказав Степанов, коли вони повернулися на кухню, і Зіта ввімкнула маленьку електричну плитку, – що всі ці мої побивання за нашими картинами не дуже й потрібні…

– Ти ще слухай ідіотів… І, крім того, тобі заздрять… Живеш, як хочеш, дівчата до тебе липнуть, здоровий…

– Здоровий, – повторив Степанов. – Мрію якнайшвидше лягти в ліжко й заснути.

– А мені подобається дивитись, як ти спиш. Тобі страшні сни сняться?

– Я їх забуваю. А от Бембі всі свої сни пам’ятає.

– Бідолашна… Я так нею на виставці любувалась, так захоплювалася нею. Яка ж вона вродлива… Схожа на Надю.

– На мене також.

– А мій Миколка на батька схожий. Мене це лякає.

– Не здумай при ньому лаяти батька. Це відштовхне його від тебе.

– Я знаю. Хвалю батька, без упину хвалю… Знаєш, як важко раз у раз брехати?

– Але ж щось хороше в тебе з ним було?

Зіта знизала плечима.

– Рибу засмажувати?

– Ні в якому разі. Я сироїд.

– Знаєш, усе-таки найпрекрасніша поетеса – це Цвєтаєва.

– Ти любиш тільки її та Ахматову?

– Напевне… Нещастя створюють велику поезію.

– У вас з ним було хороше, – впевнено сказав Степанов. – Хіба Миколка – це не найпрекрасніше в твоєму житті?

– Так, – сказала Зіта. – Справді.

О восьмій ранку подзвонила Бембі.

– Тату, я не запізнилася?

– Ні.

– Я зараз приїду й одвезу тебе в Шереметьєво.

– Добре.

Зіта зітхнула:

– Не кажи Бембі, що ти марно клопочешся про картини. Це дуже боляче чути, так боляче, аж серце крається… Хто тебе образив?

– Ніхто. Просто мені здалося. Я ходив по відрядження в одну газету, і так мені стало сумно…

– Заздрять вони тобі! Не звертай уваги… Скільки в мене ще є часу?

– Хвилин десять. Випий кави.

– Не хочу. Я хочу поцілувати тебе. І, будь ласка, подзвони, коли приїдеш; бо ти тільки перед від’їздом дзвониш… А потім атлетами докоряєш…

– Збираєшся заміж за нього?

– Так.

– Правильно.

– Ні. Неправильно. Просто він спортсмен, майстер, Миколці це подобається, хлопчисько ж…

– Ти також майстер.

Вона всміхнулася.

– Я – колишній… А він ще їздить… Він гонщик, розумієш… Але якщо ти скажеш – не треба, я не вийду.

Степанов закурив.

– На жаль, я скажу «треба».

– Я все одно приїжджатиму до тебе.

– Це буде нечесно.

– Чесно. Кохання в нас немає з ним, так, мирне співіснування, дуже зручно.

– Ти дуже самотня людина, Зіто…

– Ні, – вона похитала головою. – Дуже самотня людина ти, Юрійовичу. І я тебе страшенно люблю…

«Ні, – подумав Степанов, – не те слово; ти просто звикла до мене, тобі спокійно зі мною, хоча, мабуть, з тим краще, та й молодий він, отже, сповнений фантазій, а що таке фантазія, як не мрія про спільне майбутнє, неодмінно щасливе? «Кохаю» – незвичайне слово. Хто любить попа, хто попадю, а хто попову дочку. Немає ще такого слова, не народилось, яке визначило б наші стосунки; вони стали типові; багато молодих жінок тягнуться до чоловіків мого віку – навіть не заради грошей чи інших благ, чому так?

От якби «Литературка» соціологічне опитуванню провела».

– Ти про що, Юрійовичу? – спитала Зіта.

– Про тебе, – відповів він і погладив її по щоці. – Спасибі, що прийшла, я дуже радий, Буратінко.

IX

«Дорогий Іване Андрійовичу!

Слава богу, Врубель знову в чудовій формі, хвороба відступила! Як він пише, боже мій, як він натхненно працює!

Портрет Забели-Врубель на фоні беріз казковий! А «Раковина»? Князь Щербатов зразу ж виклав за неї три тисячі карбованців! А ще два роки тому «Царівна-Лебідь» коштувала бідолашному триста! Невже міг визнаємо генія лише після трагедії, яку він пережив?! Чи – ще гірше – після смерті?!

А який його «Автопортрет»?! Яка сила духу, яке моральне здоров’я, яка доброта!

Вороги примовкли, ім’я гримить не тільки в Росії, а й у Парижі. Вороги його, власне, дрібнота, але ж як вони організували цькування! Як послідовно і вперто рвали його тіло своїми брудними кігтями, як уміло зводили наклепи, як витончено топтали кожну його картину!

Він повернувся з клініки з ворохом малюнків та заготовок, малює щодня і знову не відходить од мольберта по вісімнадцять годин, а то й більше.

Часом мені здається, наче він щось відчуває, тому поспішає віддати нам усе те, що йому наперед долею судилось…

Славу свою він створював сам, тільки своїм трудом, ніхто з критиків не написав про нього бодай кілька серйозних статей. Виття шавок забуто, про дослідження творчості генія ніхто й не згадає, бо ми не готові до цього; він усіх нас обігнав, він живе на двадцять років уперед, але ім’я його, все-таки, відоме скрізь. Отаке диво! Воістину, Івани безрідні. Людина, яка приносить таку величезну користь престижу Росії, її національна гордість, зовсім самотня. А може, критики просто не наважуються писати про нього, розуміючи свою малість порівняно з Глибою?

Але хто ж, хто дбатиме про пам’ять народу?!

Салонне базікання ім’я не робить. Труд, тільки труд в ім’я Батьківщини, тільки спопеляюча чесність, тільки талант, Богом даний…

Сумно й порожньо, Іване Андрійовичу, і просвітку не видно.

Ваш Василь Скорятін».

4

Розен вийшов з літака, кутаючись у товстий шарф (купив у «Березке»; десь протягло; всі ці дні було чимало нарад; накурять, відчинять кватирку, протяги; москвичі загартовані, а його морозило, він злякався, що зляже, весь час хотілося кутатися, найстрашніше відчуття – холод).

У Цюріху було сонячно, хоч із гір задимав пронизливий вітер; пасажирів прилетіло небагато, після Великодня всі відсиджуються вдома; сезон ділової активності зараз трохи спадає; прикордонник ліниво глянув на його зелений паспорт; пропустив; пішов за багажем – віз, як завжди, чорний хліб, баночну воблу, дерев’яні сувеніри, які купив у магазині на вулиці Димитрова; прощаючись, сказав Степанову: якби йому дали право виробляти й торгувати російськими сувенірами по всьому світі, він кинув би верстати, став би мультимільйонером; ходите по золоту, а нагнутися не хочете; чемодан підвезли через п’ять хвилин; узяв каталку, пішов до виходу; спочатку в готель, звідти подзвонити російському князю; цікаво дізнатися, який його бізнес; чи можлива кооперація; завтра в банк, внести в діло десять тисяч баків; шкода, що про це не можна писати – в Нью-Йорку з’їдять і оком не змигнеш, та й Панама в цьому розумінні не краща; звичайно, місто пахне золотом, чудовий край, звідти можна крутити діла, але про підтримку росіян і думати не можна; довкола американські військові бази, справжні психи, в кожному бачать шпигуна; звісно, для реклами це непогано, меценатів поважають, тільки трохи пізніше, років через два, коли в мене в банках Женеви й Цюріха лежатиме стільки грошей, що не страшні будуть словесні напади; росіяни кажуть, до чужого рота не приставиш ворота, правильно, але в кожний розкритий дзьобик можна покласти п’ять тисяч доларів, і дзьобик закриється, гам – і нема!

– Містер Розен, – почув він чийсь тихий незнайомий голос за спиною, й одразу відчув холод у грудях; Жаклін правильно каже, що в нього абсолютне чуття, як у тварини.

Він обернувся; чоловік, який гукнув його, був у синьому пальті з тонкої шерсті; обличчя сильне, вольове; сила відчувалася в тому, як були посаджені його очі, круглі, пташині, дуже глибоко; брови розльотисті, густі, наче підведені в, салоні краси; різкі подовжні зморшки на щоках; ледь відстовбурчені боксерські вуха (по цяточках на мочках видно, що йому час від часу висмикують волосинки, кваліфікована робота, спеціалісти на вагу золота, прейскурант неймовірно високий), гладенький лоб, красива сивина; останнє, що помітив Розен, були лайкові, з дуже м’якої шкіри туфлі; як правило, такі можна купити тільки в магазині в Ка Де Be у Західному Берліні чи в лондонському «Селфріджес»; років сім тому подібне взуття вироблялося здебільшого в Іспанії, – куди їм дівати коров’ячі шкури, кориди щодня, бики чудові, випасені на соковитих травах; тепер такого взуття нема, женуть росхоже, демократизація суспільства, ринок точно реагує на зміни в політичному житті країни.

– Слухаю вас…

– Мене звати Луїджі, містер Розен. У мене до вас доручення.

– Так, але я не знаю вас, містер Луїджі. – Розен розмовляв по-англійськи пристойно, але з неймовірним акцентом, за освітою технік, пристрасть до точності, в російській же вимовляється, як читається, а в нинішньому рідному пишуть «брідге», а вимовляється «брідж», «вар», а читати треба «вор», «хоурз», а вимовляєтся «ауарз», нічого не вдієш, фонетика; тому, видно, росіяни, такі недовірливі до англосаксів, у всьому шукають другий смисл, а спробуй не шукати, якщо кожне слово – загадка і в ньому два смисла – один пишуть, другий вимовляють…

– Я – Луїджі Роселлі, власник фірми, що займається торгівлею прав на журнальні й газетні статті. З мафією не зв’язаний, – чоловік посміхнувся; зуби, як у Бельмондо (хоч далеко за п’ятдесят), а може, літав у Штати, там вживляють нові, вирвані у юнаків, які загинули в автокатастрофах, шалені гроші, але гарантія абсолютна, правда, якщо дупло, якось страшно лікувати зуб покійника. – Я відвезу вас, – він кивнув на свій «мерседес», – в дорозі договоримо…

– Але я не їжджу з незнайомими, – відповів Розен, шукаючи очима поліцію, побачив двох, заспокоївся. – Ви можете сказати мені те, що хочете, прямо тут…

– Добре, я під’їду у ваш готель, – сказав Луїджі Роселлі. – Справді, я не збираюся ні викрадати вас, ні шантажувати. Мене просили поговорити з вами про ту справу, яка стосується не вас, а вашої родини.

– Ну, то говоріть! – вигукнув Розен, склавши на грудях свої короткі маленькі руки.

– Ви не хочете, щоб я знав, де ви зупинитеся на цю ніч? Добре, ходімо в кафе.

– Так, але в мене чемодан…

– Це, звичайно, дуже серйозна перепона, – Роселлі якось смішливо шморгнув кінчиком тонкого, хоч і перебитого в хрящі носа. – Я займався спортом, я допоможу докотити ваш чемодан до кафе; за воду й сендвіч плачу я.

Коли вони сіли за столик, Роселлі попросив нахабного офіціанта, який дивився поверх голів відвідувачів, принести дві кави, спитав, чи не хоче Розен подвійної, той відповів, що він просто ошелешений тим, що відбувається, кави взагалі не п’є, тільки чай; серце; сказав, що вип’є склянку води; «Ні, ні, звичайнісінької, від мінеральної в мене печія»; й приготувався слухати, якось дивно при цьому поплескуючи себе по кишенях.

– Хочете курити? – запитав Роселлі. – Прошу. В мене без фільтра, я довго жив у Парижі. Звичка – друга натура…

– Дякую. Я кинув курити, тому не ношу з собою тютюну, хоч досі не можу собі відмовити у двох, трьох сигаретах…

– Фокуси, – раптом жорстко й сухо сказав Роселлі. – Так ви курити ніколи не кинете. Це небезпечна справа – сидіти між двома стільцями, містер Розен.

– Що? – спитав Розен, знову відчувши, як похолонуло в грудях.

– Те саме. Мені доручили сказати, що містер Степанов працює на Кремль; так званий червоний князь веде тут – за його завданням – пропаганду, «мир і дружба», словом, розумієте… Коли ви справді вирішили платити їм гроші, вашому ділу в Панамі може бути завдано неабияких збитків, містер Розен.

– Але я маю право витрачати свої гроші так, як хочу! Я це роблю в інтересах мого бізнесу, зрештою! Мені ніхто не допоможе, коли я собі не допоможу! І потім, що тут поганого – купити кілька картин і повернути їх Росії?

– Нічого. Абсолютно нічого. Мова йде лише про той аукціон, на який підуть ваші пожертвування. Ті люди, які хочуть придбати полотна Врубеля, не дозволять вивезти їх на Схід. Ці люди мають велику вагу в банківському світі. Вони зімнуть вас.

– А звідки ви знаєте, що я маю намір…

Роселлі витяг з кишені конверт; вийняв з нього два аркушики, простяг Розену.

– Читайте. Це запис телефонних розмов Степанова з князем…

– Ви з розвідки?!

– Боронь боже! Ви ніколи не вдавалися до послуг приватних детективних агентств?

– А навіщо мені це?!

– Прочитайте, прочитайте, містер Розен. А прочитавши, подумайте, чи не доведеться вам удаватися до них по допомогу.

– У вас є окуляри? – спитав Розен.

– Я читаю без окулярів.

Розен відкрив свій плаский портфель, – несподівано для себе простяг Роселлі ложку з Хохломи, яку на літаках Аерофлоту дарують пасажирам першого класу; взяв окуляри; прочитав сторіночки, не доторкаючись до них пальцями, й сказав:

– Та ви ж за ними стежили. У вас є підстави стежити за цими людьми? Вони роблять щось протизаконне?

– Повторюю, мене уповноважили передати вам, що у ваших інтересах узяти негайно квиток на літак до Нью-Йорка чи до Панами. І полетіти. Люди, які доручили мені цю місію, ставляться до вас з симпатією. Ви – довірлива людина. Москва втягує у свої тенета на чому завгодно – культура, спорт, медицина, – а потім бізнесмен опиняється в центрі павутиння, а виплутатися з нього по-доброму – неможливо.

– Так, але я заангажований, містер Роселлі! Я сказав у Москві; що хочу допомогти їм.

– Розумію, розумію… І під це пішли вам назустріч? Обіцяли пільги? Обіцяли всіляке сприяння? Скажіть їм, що у вас стався серцевий приступ. Якщо хочете, ми підготуємо відповідні довідки. Надішлете потім листа, ніби ви все ще сповнені бажання проявити себе на ниві меценатства, нехай тільки повідомлять, де буде новий аукціон російського живопису. Чудовий вихід…

– І все-таки ваш ультиматум ставить мене в скрутне становище. Можливо, пани, які доручили вам цю місію, якимось чином компенсують ті складності, які можуть виникнути у мене в Москві?

– Не думаю… Вас ніхто не примушував у Москві до меценатства, чи не так? Це була ваша ініціатива? Чи хтось натякнув на доцільність такої комбінації?

Розен знову сплеснув руками.

– Яка комбінація?! Я був цілком щирий! Зрештою, я зобов’язаний їм порятунком…

– Облиште, містер Розен. Своїм порятунком ви зобов’язані самому собі. І нікому більше. – Він обернувся до офіціанта, клацнув пальцями (чомусь саме це сухе, владне клацання справило жахливе враження на Розена, в животі знову похололо), не глянувши на рахунок, кинув гроші, поклав у кишеню здачу і різко підвівся.

Розен знову склав на грудях руки.

– Стривайте! Ми ні про що не домовились…

– Маю честь, містер Розен. Я своє доручення виконав, – відповів Роселлі й, обернувшись, м’яко, як рись, пішов до виходу.

– Почекайте! – благав Розен. – Ви сказали про висновок лікарів, почекайте!

Роселлі, не обертаючись, зупинився; якусь мить стояв, немов роздумуючи, потім повернувся, схилився над Розеном, який так і не підвівся із стільця, сказав – карбуючи, владно:

– Я знайду вас сьогодні о десятій вечора в «Савойї». Здається, ви зупиняєтесь саме там?

– Так, але звідки ви знаєте?!

– Містер Розен, ви не хлопчик, і я вийшов з дитячого віку. Ви комбінуєте, ви ще не вирішили… Даремне… Зважте все; що я вам сказав… Ви шукаєте вихід; ви – розумний, але я теж не дурень… Дивіться, не заграйтесь. Отже, «Савойя», лобі, о десятій вечора. Маю честь…

… Найперше, що зробив Розен, це подзвонив у Нью-Йорк, Жаклін; продиктував свій телефон, сказав, що недобре себе почуває, спитав, як діти, чи не дзвонив хтось із фірми, чи все спокійно, поскаржився на кольки в боці; на запитання, як справи – Жаклін була головним порадником, розумниця, – відповів, що все нормально.

Потім роздягся, налив у величезну ванну гарячої води І блаженно опустився в зелено-пінливе озеро; чомусь злякався, що може захлинутися, бо ноги не діставали до країв; найвищий шик, – утоплені в мармуровій підлозі величезні ванни, – розраховано на голіафів чи на те, щоб з тобою поряд ніжилася дівка; розслабився, заплющив очі й тільки тоді подумав, що становище в нього жахливе, з’явитися в Москві неможливо; якщо не допомогти князю, Степанов його просто не зрозуміє. Ні, сказав він собі, я мушу знайти вихід; мабуть, треба подзвонити князю, це просто необхідно; не можна, заперечив він собі, ці італійські бандити слухають усі телефони; їдо ж робити? Подзвонити тоді, коли князя не буде вдома? А що? Правильно. Сказати прислузі, що Розен тут, часу обмаль, треба дещо передати, літак відлітає через три години. А якщо прислуга його знайде? Чи сам князь приїде в аеропорт? Можна дати неправильний телефон. А потім сказати, що переплутала прислуга, ні, це наївно й жалюгідно. Треба було заздалегідь спитати номер його рахунку й переказати гроші, про це ніхто не дізнається, ніякі детективи, приватні чи державні; детектив – детективом, а банк є банк…

… Телефон у номері задзвонив різко, вимогливо; Розен знову відчув нудотну порожнечу всередині; накинув халат, прочовгав маленькими, як у десятирічного хлопчика, мокрими ступнями по синьому персидському килиму, зняв трубку; хтось уривчасто дихав, на його злякане запитання «Хто, хто там?!» не відповіли; його морозило, він дуже тихо витерся, немов у номері був хтось іще, невидимий, і, вийнявши з портфеля карти, швидко розкидав «наполеонівську косиночку», дуже вірив…

Потім подзвонила Жаклін; до неї щойно приходили; плакала; благала повернутись; плутано говорила про передчуття; «повір, рідний, якщо ти будеш упиратися, нас горе жде…»