Текст книги "Аукціон"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 22 страниц)

Ростопчин ледь обернувся до Степанова.

– Оскільки в мене виникли непередбачені фінансові труднощі, я можу допомогти тобі – дати в борг, звичайно, – не більше, як три тисячі. Ти не заперечуєш, рідна? – він перевів погляд на Софі.

– Я думаю, ти виграв для містера Степанова цю картину, – сказала вона. – Це безумство платити за нікому не відомого художника такі гроші…

– А якщо? – спитав Ростопчин. – Гадаю, ти не заперечуватимеш?

– Не більше як тисячу, – мертво всміхаючись, сказала Софі-Клер. – Я думаю, ти поясниш ситуацію містеру Степанову… Якщо ж підеш на більше, я запрошу Едмонда, він у сьомому ряду, на сьомому кріслі, невже ти його не помітив, любий?

– Шіст-над-цять тис-с-сяч, – палець з дерев’яним наперстком піднятий, зараз ударить, ну, удар же, чорт паршивий, удар швидше…

Той самий брокер, з вузенькою, дитячою спиною, котрий дзвонив по телефону, кашлянувши, сказав:

– Сімнадцять тисяч.

Князь підняв мізинець.

– Вісімнадцять тисяч фунтів, – почав дражнитися ведучий, – вісімнадцять тисяч фунтів, вісім-м-м-на– дцять тисяч…

– Двадцять, – сказав брокер.

Ростопчин обернувся до Софі; та зробила ледь помітний рух, подавшись уперед; Степанов зрозумів, що вона зараз встане.

– Двадцять тисяч, двадцять тисяч, два-д-д-дцять тисяч, двадцять тисяч… Продано! Перерва, леді, джентльмени!

В залі загомоніли, засовали стільцями, почали голосно розмовляти; Степанов почув сміх, і зіщулився, усе це було протиприродним, чужим тому, що в ньому відбувалося зараз; він подивився на Ростопчина; той усе ще сидів нерухомо. Софі-Клер поклала свою суху долоню на його руки – пальці зчеплені, нігті білі, аж сині.

– Який жаль, любий. Я так переживала за містера Степанова, – сказала вона. – Я зворушена твоєю мужністю, спасибі за те, що ти виконав обіцянку. Ми будемо обідати разом?

– Ні, – відповів князь, насилу розтуливши губи. – Нам доцільніше побачитися завтра в твого адвоката. В будь-який зручний для тебе час…

– Це можна зробити й післязавтра. Така гостра необхідність відпала, любий, я спокійна за долю нашого сина.

– Післязавтра я вилечу з острова, – він підвівся, повернув Степанову чек, сказав по-російськи: – Жди мого дзвінка у себе в номері… – І, кивнувши Софі, пішов із залу.

«Так, – сказав собі Ростопчин, – я вмів бути змієм, коли воював. Зараз теж почалася битва. Софі, звичайно, не наці, але вона мій противник, отже, я мушу стати перевертнем, і я перейду цю чортову Бонд стріт, зайду в крамницю і почекаю, поки підуть Софі і Едуард, чи Едмонд, яка різниця, вона права, я його пригадую, рудий, на лівій щоці велика родимка, розмовляє, трохи затинаючись, немов з розгону, навряд чи він змінився за тридцять років, добре грав у теніс, такі за собою стежать».

Він увійшов до крамниці і, відмовившись від послуг продавця, котрий зразу кинувся до нього, неквапливо роздивлявся товари, весь час поглядаючи на масивні чорні ворота «Сотбі».

Ну, швидше, благав він, швидше виходь, стерво! Ти зробила все, що хотіла, не заважай тепер мені зробити те, що я мріяв зробити! Він згадав, як сидів у кущах, за півкілометра від дороги, в сорок четвертому, чатуючи на німецькі штабні машини; боші тікали від союзників, вивозили архіви; надійшов наказ перехопити нацистів, а як перехопиш, коли всі макі повернули на Париж, з усього загону їх залишилося четверо, а німці напевне охороняють штабних, чоловік з двадцять есесівців, не менше… Він довго тоді обмірковував, як виконати наказ; «Ейнштейн», одним словом; запропонував уночі перекопати дорогу; на щастя, тут вона була грунтова, а зверху покласти фанеру і задекорувати камінням; перша машина провалиться, друга вдарить її ззаду; постріляємо з лісу; почнеться паніка; німці порозбігаються, знають, що війна кінчилась, вони тепер можуть битися, тільки коли їх багато, чи є наказ, а під час відступу накази не такі точні, як у дні наступів…

Він нарешті побачив, як Софі й рудий юрист вийшли із залу; ач, як ніжно він веде її під руку! Ось у чому справа! Голуб’ята в’ють гніздечко! Потрібні грошики! Будиночок на півдні Франції! Ай-яй-яй, старий дурню, коли ж ти навчишся не вірити людям?! Не треба, сказав він сам собі, завжди вір людям, від недовіри страждаєш ти, а не вона, це, як заздрість, губить людину, їсть її черв’яком, перетворює в Сальєрі; ну, добре, голуб’ята, вийте гніздечко; мабуть, і Жені в Аргентіні все підстроїв цей рудий, вони мастаки на такі трюки, а чого б і ні?!

Ростопчин діждався, поки вони сіли в машину; вийшов з крамниці, швидко перетнув Нью-Бонд стріт, мигцем піднявся на другий поверх; ведучого обступив натовп, розмовляли жваво, його вітали, діло було зроблено чудово, справжнє шоу, причому безкоштовне, краще за футбол, і там тепер стали шахраювати, заздалегідь домовляються про рахунок, реванш коштує дорожче, а на аукціоні нічого не можна передбачити; це як корида, бій півнів, переможця ніхто не наважується назвати; брокер з дитячою спиною стояв біля телефону, говорив дуже тихо, повільно, якось дивно шморгаючи гострим носом, на якому – Ростопчин тільки тепер це помітив, – росли жорсткі, рідкі чорні волосинки; брокер глянув на туфлі Ростопчина, оцінив їх, куплені в найкращому магазині, дуже м’яка шкіра, добре поношені, отже, не показуха, людина цілком серйозна.

Ростопчин почекав, поки брокер скінчив свої безупинні «так» і «ні», повісив трубку, витер спітніле чоло; дав йому свою візитну картку, той уважно прочитав.

– Дуже приємно, князю, чим можу служити?

– Служити – нічим. Мова йтиме про діло. Кому ви купили Врубеля?

– Я не можу відповісти на ваше запитання.

– А ви подзвоніть тому, хто доручив вам представляти свої інтереси і передайте, що я маю цілком серйозну й дуже цікаву пропозицію.

– Добре, залиште свій телефон, я зв’яжуся з вами ввечері, десь близько сьомої.

– Це тільки ми, росіяни, говоримо «десь близько», – всміхнувся Ростопчин. – Ви англієць, вам треба точно відповідати. Мене не влаштовує сьома година. Я хочу, щоб ви подзвонили вашому шефові зараз же…

Брокер ще раз оцінююче оглянув вилощеного холодного чоловіка; прочитав візитну картку: «Принс Ростопчин дженерал дейректор ов «Констракшц корпорейшн», Цюріх, Відень, Амстердам, Найробі»[19]19
  Князь Ростопчин, генеральний директор будівельної корпорації. Цюріх, Відень, Амстердам, Найробі (англ.).


[Закрыть]; повернувся до нього спиною, вліз головою в скляну будочку і заходився набирати номер. Код Едінбурга, помітив Ростопчин; а тепер запам’ятовуй номер, писати не можна, але ти мусиш запам’ятати; якщо його шеф відмовиться розмовляти, ти подзвониш йому сам, доб’єшся зустрічі, полетиш в Едінбург, ти зобов’язаний повернути цього Врубеля, ні, це не азарт колекціонера, це питання принципу; коли мені оголошують війну, і це неспровокована війна, я мушу прийняти бій і виграти його. Дуже добре, я запам’ятав номер, як тільки він мені відмовить, я зразу ж запишу його в блокнот, треба без упину повторювати, щоб укарбувався в пам’ять…

Брокер говорив пошепки, перейшов на свої «так», «ні», «так», потім обережно повісив трубку, виліз із скляної будочки, знову витер спітніле чоло й сказав:

– Сер Мозес Грінборо, за чиїм дорученням я купив цю картину, згоден переговорити з вами в будь-який зручний для вас час, сер.

– Ви продиктуєте мені номер?

Брокер посміхнувся.

– Гадаю, ви й так його запам’ятали.

4

Оглядач телебачення, ведучий шоу Роберт Годфрі чекав Степанова в холі готелю; підвівся з крісла, в якому сидів так, наче привіз його з дому, сліпуче всміхаючись, пішов назустріч.

– Я відразу вас упізнав! Дуже приємно, містер Степанов! Можете не вибачатись! Я не сумнівався, що торги в «Сотбі» затягнуться. Я не маю ніяких претензій, ні. Їдьмо обідати. Я замовив стіл у французькому ресторані «Бельведер», це в «Холланд-парку», напрочуд гарно і готують справжній буябес, там ми обговоримо всі наші проблеми, а їх дуже багато…

Буябес – юшка з різних сортів риби, з лангустами та креветками, пряно-гострий, обпікаючий, – був чудовий.

– Тепер слухайте, – сказав Годфрі, опорожнивши першу тарілку (буябес подають у великій фарфоровій супниці, принаймні на п’ятьох чоловік), що я вам говоритиму.

Можете перепиняти, коли не згодні, я боксер, навчений відбивати атаку…

– Я також бавився боксом.

– У якій вазі?

– В середній.

– Років з двадцять тому?

– Тридцять, – зітхнув Степанов. – На жаль, тридцять.

– Знаєте, – мовив Годфрі, – я певен, що заняття спортом, коли воно було пристрастю, закладає в генетичний код людини зовсім нові якості… Якості борця… Нас не так легко взяти, як інших. Витримка, окомір і безстрашність. Розбитий ніс загоїться, брову можна зшити, до того ж, дуже подобається дівчатам, вони люблять зовнішній прояв мужності. Так от, я маю підстави припускати, що наше з вами шоу намагатимуться загнати в кут; ми повинні нав’язати бій, ні в якому разі не можна займати оборонну тактику…

– Я взагалі не дуже уявляю, як усе це відбуватиметься, містер Годфрі…

– Нам з вами завтра тримати площадку, давайте називатимемо один одного на ім’я; я – Боб, ви – Дмитро… У вас є скорочене ім’я? Дмитро – важкувате для нашої аудиторії, британці – шовіністи, хочуть, щоб був Джон чи Ед; так звичніше, нічого не вдієш, – уламки імперії. А що, коли я називатиму вас Дім?

– Давайте.

– Прекрасно. Спасибі, Дім. Отже, в мене є всі підстави вважати, що нас намагатимуться розп’ясти. Так, так, я одержав гроші за те, що вестиму ваше шоу про культурні програми в Росії, і тому я не розділяю себе і вас на завтрашній вечір. Я шанувальник місіс Тетчер, я маю нагороди від канцлера Коля і Жіскара д’Естена, але мене запросили працювати, я одержав гроші від ваших туристських фірм і відпрацюю гонорар якнайкраще… Тому слухайте уважно… Чого ми не маємо права допустити? По-перше, анархії. Я завжди тримаю аудиторію в кулаці, під контролем. По-друге, не треба боятися загострення нашого діалогу, коли я представлятиму вас аудиторії. Я приготував список підступних запитань, ми зараз опрацюємо відповіді…

– Не треба, – сказав Степанов.

– Чому? – здивувався Годфрі. – Це дуже зручно! Ми заздалегідь усе відрепетируємо, у мене в фірмі є співробітник, який закінчив театральну школу, він поставить вам репліки, зарежисує ті місця, де треба посміятися, а де бути роздратованим! Так заведено, Дім! Вас знають у Росії, але тут ви нікому не відомі! Зірці простять усе! Вам – ні! Марлон Брандо тепер не вчить ролі, він вставляє у вухо мікроприймач, і асистент режисера диктує йому текст! Але він вимагає мільйон за роль! Він зірка! І йому підкоряються! А вам треба завоювати аудиторію. І вона – а це головне – буде далеко не дружелюбна! Отже, не відмовляйтесь від моєї пропозиції. Вона продиктована виключно дружніми міркуваннями, завтра ввечері ми робитимемо з вами одне діло, і ми зобов’язані зробити його добре: ви – тому, що росіянин, приїхали із завданням – пропагувати радянські фестивалі, я – тому, що заангажований хорошою сумою.

– Не треба, – повторив Степанов. – Я дуже зворушений, Боб, тільки не треба заздалегідь учити текстів…

– Дім, зрозумійте, становище досить складне… Якби ви сказали, що Росія вам остогидла, тоді не було б запитань. Але ви, гадаю, не маєте наміру виступати з такими заявами?

– Звичайно, ні…

– От бачите…

– Боб, не треба нічого готувати заздалегідь… Їй-богу…

Годфрі знизав плечима.

– Дивіться… Я не можу не бути агресивним, Дім. Я живу тут, ви – там. Я мушу бути агресивним, щоб мені повірила наша аудиторія. Інакше люди подумають, що мене перекупили, і шоу не вдасться. Всі підуть із залу, тим паче завтра п’ятниця, уїк-енд, люди виїжджають за місто й на море. Я мушу спочатку наскакувати, допитувати, а ви повинні відповідати мені так, щоб це було цікаво тим, хто в залі.

– Я постараюсь.

– Дивіться, я все-таки не відмовлявся б від режисури… Тепер повернімося до проблеми контролю над аудиторією… Я розіслав чотириста запрошень. У театрі триста сорок місць; надійшло триста відповідей, в яких підтверджується прийом запрошень. Ось список, перегляньте…

Степанов глянув на сторінки: директори фірм, Бі-бі-сі, «Свобода», редакції газет, інститути по дослідженню контролю кон’юнктури, політики, «радянологи», інститути громадської думки, група «Північ – Південь», асоціація художників «Магнум»…

– Серйозні люди? – опитав Степанов, переглядаючи імена.

– Надзвичайно… Тому випустити діло з рук, дозволити йому котитися навмання нерозумно. До речі, я гадаю, ви не збираєтесь читати вступне слово, написане на папері? Це справить шокове враження; що прощається політикам – недопустимо вам.

– Ні, ні, я нічого не читатиму по-писаному.

– Дуже добре, – Годфрі, задоволений, відкинувся на спинку стільця, насипав собі й Степанову ще по ополонику буябеса, швидко з’їв юшку, витер рота накрохмаленою серветкою й вів далі: – Моя фірма – десять чоловік, але кожен вартий десятьох, можемо виступати в чотирнадцяти країнах, навіть у Шрі-Ланці, кожен співробітник володіє щонайменше трьома мовами, – підготувала бланки, їх роздадуть присутнім; запитання приймаємо тільки в письмовому вигляді, де має бути названо прізвище, адреса й місце роботи;. це дуже дисциплінує. Отже, ті, хто захоче вчинити скандал, повинні дуже ретельно продумати можливі наслідки; у цій країні прощають усе, але терпіти не можуть безтактності. Як вам моя конструкція?

– Нехай би запитували із залу…

Годфрі, сьорбнувши мінеральної води, пильно подивився на Степанова:

– Ви брали участь в такому шоу?

– Ні.

Він повторив здивовано:

– Ні… Ви не брали участі в таких шоу на Заході… А до них старанно готуються кандидати в президенти, майбутні прем’єри, власники корпорацій. Вони розумні люди, Дім, і не з лякливих. Дивіться, я попередив вас. Коли я зрозумію реакцію залу, коли відчую, що ви програєте, коли я буду певен, що аудиторії хочеться, аби вас розтоптали, я перший почну топтати. Це правила гри, а я дотримуюся правил…

– Що ж, правила є правила, – погодився Степанов. – Я радий, що ви ставите всі крапки над «і». Це по-джентльменськи.

– Не треба жити уявленнями, породженими прозою Голсуорсі, – поморщився Годфрі. – Пора джентльменів скінчилася, бо ми дуже відстали; треба ламати нашу острівну претензійність; схопили облизня, нас затиснуто між могутністю Штатів і Західної Німеччини; всі колишні позиції втрачено. «Традиції, традиції», – немов перекривляючи когось, посміхнувся Годфрі, – яка нісенітниця! В Ольстері бомби, в Шотландії страйки шахтарів, у Лондоні безробіття, наркоманія і тероризм… Прекрасна традиція, чи не так? Отже, – зробив висновок Годфрі, – я одержую тексти запитань із залу. Ті, що влаштовують мене, задані по суті справи, я оголошую. Ті, що мають скандальний, спекулятивно-політичний характер, я пропоную обговорити в кулуарах, на коктейлі, після закінчення нашого шоу, цілком демократично, ніхто не образиться, ви ж не відмовляєтеся відповідати?

– Ні в якому разі.

Годфрі нарешті закурив, розслабився, кивнув:

– Демократія лише тоді демократія, коли нею можна управляти й коли піддається чіткій організації. Інакше почнеться хаос, а це смішно, бо некоректно. В мене зібрано деякі матеріали на тих, хто візьме участь у нашому вечорі. Хочете ознайомитись?

– А який сенс?

– Вважаєте, що немає сенсу?

– Якщо шоу – гра, то я віддаю перевагу грі без шпаргалок.

– Вас добряче били на рингу?

– Перепадало.

– В теніс граєте?

– Граю.

– Лютуєте, коли програєте?

– Абсолютно байдужий.

– Але ж це неприродно! Чи ви говорите мені неправду!

– Істинна правда, Боб. Теніс для мене – засіб стимулювання працездатності… Після цього добре працюєш за столом… Я люблю грати без рахунку; покидав, розім’явся як слід, – і бігом до друкарської машинки.

– Добре, а жінки?

– Дуже люблю, – відповів Степанов, – особливо коли вони розумні.

– Ви певні, що на світі є розумні жінки? – посміхнувся Годфрі.

Степанов постукав себе пальцем по лобі:

– Тут живуть. Коли чоловік, помираючи, мріє про зустріч з розумною жінкою, він помер щасливим, і прожив веселе життя.

– Хороша відповідь, – кивнув Годфрі, – я неодмінно вріжу її вам під час шоу.

– Я відповім по-іншому, – сказав Степанов. – Я не дуже пам’ятаю сказані слова, в пам’яті лишається тільки те, що написано…

Ні, заперечив він сам собі, у тебе в пам’яті залишиться кожне слово, яке сьогодні було сказано в «Сотбі», коли тебе й князя відлупцювали, як у дитинстві, це тоді називалося «в темну»: накидають ковдру і б’ють, а хто б’є – не знаєш. Як же ти повернешся до Москви? – запитав він себе., – Як подивишся у вічі Андрію Петровичу? Всім тим друзям, котрим обіцяв привезти Врубеля. Треба заборонити собі думати про це до завтра. Ти зараз маєш право лише на те, щоб хоч шоу пройшло добре. А це вже твоє право, – до кінця днів своїх пам’ятати жах сьогоднішнього «Сотбі».

… Коли Степанов повернувся, в холі готелю його покликали. Він обернувся: в кріслах сиділо двоє чоловіків, років п’ятдесяти, один – зовсім лисий, другий із сивиною, у вузеньких окулярах, дуже товстий.

– Ви Степанов? – уточнив лисий.

– Я.

– Ми за вами…

5

Фол покрутив у руках анкетку, надруковану сером Годфрі, подивився на Джільберта, який працював у Лондонському філіалі «Калчер енелісіз», «група дослідження культури», смішливо почухав кінчик. носа й сказав:

– Якщо ми на сьогоднішній вечір матимемо людину, котра добре знала Степанова в Росії, і якщо ця людина до того ж не буде дурна, як пень, то в нас з’явиться реальна можливість виграти партію до кінця. Якщо ж ми такої людини до завтрашнього дня, точніше кажучи, до вечора, не знайдемо, я не берусь передбачати наслідків, шоу можна перетворити в пропаганду, Степанов розповість подробиці битви за Врубеля, пожива для журналістів…

Джільберт належав до тих працівників, які насамперед думають про те, що відбувається у них вдома; яка програма ТБ; чи можна буде поїхати з друзями до моря чи в маленький пабп[20]20
  Пабп – пивниця.


[Закрыть], де подають смачне пиво; ще в університеті він зрозумів, що зірки з нього не вийде; не був честолюбивий; сприймав життя таким, яким воно є; тому, вислухавши Фола, він зразу прикинув, як би взагалі одвести від себе все це діло, яке здавалося йому, – після істерики Золле, – надто емоційним.

– Через дві години у нас будуть імена, Джос, – сказав він, підводячись. – Я запитаю мій центр, там зроблять моментально на комп’ютерах.

– Голова все-таки краще, – відповів Фол. – Ви тут сидите вже десять років, мабуть, не гірше за будь-який комп’ютер знаєте свою клієнтуру.

Джільберт похитав головою.

– Клієнтури не передбачиш. Я покладаюсь тільки на систему ЕОМ, це надійніше.

… Він повернувся раніше; розбудив Фола – той просто звалився після торгів, страшенне перенапруження, – простяг листок з прізвищами, тицьнув пальцем у верхнє:

– Вважають, що він найбільше підходить для цього. Анатолій Гадилін, кореспондент «Свободи». Я його викликав з Парижа, буде за три години.

… Гадилін прийшов не сам, а з молоденькою, веснянкуватою дівчиною, Пат; прилетіла з ним з Парижа, перекладачка; Гадилін розмовляв тільки російською, жартував, що справжній патріот не має права розмовляти ніякою іншою мовою, крім своєї: «При всьому моєму космополітизмі я первісно плоскінний»; про те, що Фол розмовляє по-російськи, йому не сказали.

Фол міцно потиснув руку Гадиліну, пильно глянув йому в обличчя, є щось породисте, від Муссоліні; правда дуже помітні сліди від прищів, а втім, подумав Фол, можна трохи підгримувати, нічого, зійде, тим паче в театрі напівтемрява, спробуй роздивися.

– Зголодніли з дороги? – спитав Фол. – Ходімо попоїмо?

– А як же дієта? Я сиджу на дієті, я визнаю здоровий голод! – Гадилін розсміявся, і сміх його не сподобався Фолу – якийсь дуже істеричний, багато ситості і «ячества», характер – особливо під час першої зустрічі – найточніше виявляється саме в тому, як людина сміється, так, принаймні, вважав Фол, а він звик вірити собі й не тому, що не зважав на думки інших, навпаки; просто життя досить часто ставило його в такі ситуації, коли треба було приймати круте рішення, часу на комп’ютерні дослідження не лишалося, або ти – їх, або вони – тебе; дрібниця часом давала відмичку до розуміння контрагента, а це – запорука успіху.

В невеличкому кафе Фол розпочав свій тест; переглянувши меню, сказав:

– Ви не вважаєте, Пат, що тільки в Англії можуть писати так витончено: «скремлд егг віз гріллд бекон, саутід машрумз, томатто енд скотіш потато скоун»?[21]21
  Яєчня зі смаженим беконом, грибами, томатом і житнім коржиком.


[Закрыть]

Дівчина похитала головою:

– Так пишуть у Шотландії. Англійці значно стриманіші, їх більше.

Фол, немов забувши про Гадиліна, посміхнувся:

– Бачите, як ловко я з’ясував, що ви – шотландка!

– На жаль, я американка, містер Фол. Мій дідусь був шотландцем.

– Я поважаю ваш народ.

– Ні, – Пат знову похитала головою. – Я не можу вважати себе шотландкою. Потрапивши в Едінбург, я зрозуміла, що перебуваю за кордоном.

– І все-таки ми – одне ціле.

– Знаєте, як Оскар Уайльд відповів, коли його спитали, в чому різниця між американцями й англійцями?

– Не знаю, – Фол відчував якусь дивну радість, що з росіянином прилетіла саме ця веснянкувата, кирпатенька, голубоока дівчина.

– Він відповів чудово: «в мові».

Фол засміявся; Гадилін, відчуваючи дедалі більшу незручність через те, що розмовляли не з ним, по-англійськи, наче його тут і не було, поцікавився:

– Чого він заливається?

Фол не дав відповісти Пат; він точно вичислив, що дівчині буде легше відповісти йому, якщо він швидко й вимогливо спитає її: рідна мова – головне, що зближає людей, роблячи їх спільністю.

– Коли це сказав Уайльд? – мовив він. – Напередодні трагедії?

– Не знаю. Мабуть, так, – відповіла дівчина, і лише потім пояснила Гадиліну, що мова йде про те, наскільки близькі англійська, американська і шотландська мови.

– А при чому тут Оскар Уайльд? – не зрозумів Гадилін.

Фол знову не дав їй відповісти:

– Вас прислали з ним? Чи ви працюєте по найму?

– Я проходжу практику.

– Де?

– В Сорбонні, там чудова російська…

– Давно працюєте з цим джентльменом?

– Три години, – Пат нарешті всміхнулась, і Фолу дуже сподобалася її усмішка, така вона була відкрита й приязна.

«Якби не мої сорок чотири роки, – подумав він, – якби в мене не було трьох дітей, така дівчина могла б ощасливити. А втім, заперечив він собі, чому я вирішив, що вона думає так само, як я? Ні, я вирішив правильно, у неї ранні зморшки під очима, хоч дуже молода, і в ній є та скутість, яка проявляється у тих дівчат, котрих хтось образив. Зростає покоління хлопців, позбавлених чуйності; це тривожно; справжні солдати – добрі; як правило, жорстокі лише білоручки, розбещені батьками, котрі багато заробляють, такими, як я. Бідолашна Америка, хто зможе за неї воювати? Нестрижені панки? Трясучі наркомани? Тупі хлопці з провінції, які нічого не вміють, якщо немає над ними дядька?»

– Три години, – всміхнувся Гадилін. – Це навіть я зрозумів з моєю жахливою англійською… Він вас запитав, чи давно ми знайомі?

Фола почала захоплювати ця гра; кожен тест – форма гри; він не дав Пат відповісти Гадиліну:

– З вами підписали контракт на роботу?

– Ні. Мені сказали, що заплатять післязавтра, коли повернуся.

– Хто вам дзвонив?

– З представництва страхової компанії «ДТ», містер Раббінс.

– Скільки він вам пообіцяв?

– Готель, їжа, транспорт – за його рахунок. Ну, і сто доларів за переклади.

– І ви, – я певен, – вирішили на ці гроші з’їздити до Шотландії?

Пат кивнула; Фол помітив, що на лівій щоці в неї з’являється ямочка, як предтеча посмішки.

Гадилін глянув на годинник, і Фол зафіксував, як він явно це зробив; нічого ке вдієш, в чужомовній країні швидко розвивається комплекс неповноцінності; лише натискуючи на больові точки, можна зрозуміти, на що людина здатна в ділі.

Гадилін дивився на спину Фола, що відбивалась у великому дзеркалі; в усіх ресторанах середнього розряду зловживають дзеркалами; спина була міцна, спортивна.

«Які ж вони тут усі бездуховні тупиці, – подумав Гадилін. – Нічого про нас не знають, дурні, сильні діти. Що вони можуть без нас? Хто компетентний у предметі Росії, як не ми?» Оце вже справжні великодержавні шовіністи! Не бовкнути б такий термін при всіх, люди з Володиного журналу з потрохами з’їдять, чистоплюї».

Гадилін боявся самотності – саме в ті години треба було думати, а думати було гірко, бо всі його мрії про роботу на Заході, про нові книжки, які потрясуть читача, про фільми й спектаклі загинули; ніхто тут нікому не потрібен; кожен тільки про своє; далі свого носа нічого не бачать; яке їм усім діло до нашого болю й туги?! Гроші, гроші, гроші….

Але самотність була безпросвітна; хіба зараз він не приречений на самотність, коли Пат так відкрито кадриться з оцим типом лише тому, що він – свій, а йому, інтелектуалові, доводиться вдавати, ніби розуміє їхню розмову, однак вважає за краще мовчати, нехай собі воркують. Гра; треба завжди грати, коли маєш справу з ними; а як зі своїми, то відразу починають собачитися, «хто талановитіший»; будь прокляте це чортове життя… Хоча б одна повія розуміла по-російськи, можна було б у неї лягти на грунт, виговоритися, та де там, не розуміють. Коли йому дорікнули в Мюнхені, знову ж таки вони, янкі, мовляв, коментарі аж надто злобні, відчувається уразливість самолюбства, він відповів: «Ідіть, цілуйтеся з ними, я не збираюся це робити!» Йому заперечили, – ох, уже цей саксонський такт, будь він неладен, – що цілуватися з Радами ніхто не буде, але озлобленість до всього, що б у Росії не написали чи поставили в театрі, – не може не шокувати; невихованість.

Тоді він уперше по-справжньому позаздрив тим, хто вмів пити, гудів цілий тиждень, скидав тягар і – знову за роботу; а я все ношу в собі; вантаж невисловленої образи – найтяжчий, тому й серце почало стискати, а чого б то ще…

Закуривши, Фол, нарешті, обернувся до Гадиліна:

– Давно працюєте на «Свободу»?

Пат переклала.

– Давно, – Гадилін відповів сухо, все. ще намагаючись дивитися на відображення спини співрозмовника в дзеркалі.

«Я влучив у десятку, – зрозумів Фол. – Ось тепер він готовий до розмови. З такими характерами інакше не можна, спочатку потрібно розім’яти».

– А чим ви займалися в Росії? – спитав Фол, добре знаючи (Джільберт навів довідку), що Гадилін був одним з наймолодших членів Спілки письменників; спочатку опрацьовував комсомольську тему, спробував себе в жанрі детективу, присвятивши одну з повістей роботі радянської контррозвідки, потім переключився на історичні романи про революціонерів; у сорок років він знову спробував писати про комсомольців – явно шукав ринок, хотів ухопити бога за бороду, але марно, критика була байдужа до нього, читачі не помічали; поїхав на Захід, запропонував свої послуги «Свободі»; тримали за інформацію, бо він був напханий абсолютно фантастичними історіями про колег, які лишилися в Москві; іноді тим, хто вивчав його в Ленглі, здавалося, що він задовго до від’їзду почав вести досьє на всіх, з ким дружив.

Гадилін відхилився на спинку стільця, давши змогу офіціантові накривати на стіл, і, ситно засміявшись, відповів:

– У Росії я займався письменництвом. Тільки там мої книжки видавали більшими тиражами, ніж тут.

Фол умисне не вхопив той «кінчик», який кинув йому Гадилін, згадавши про тиражі своїх книжок; мабуть, думав борзописець, американець (люди практичні) зацікавиться кількістю виданих книжок, назвами, видавцем, перекладачами; такий діалог мав зрівняти їх, але саме цього Фол хотів уникнути.

Ще працюючи в Центральному розвідувальному управлінні, він стикався з людьми гадилінського кшталту; майже всі вони передвіщали близький крах Кремля і заявляли, що готують викриття століття – нову книжку, яка потрясе росіян, спонукає їх до активних дій проти чекістського терору.

Спочатку це впливало, особливо на молодих співробітників; проте згодом ентузіазм заступало гірке розчарування, що таїло в собі здебільшого два виходи: одні взагалі пропонували припинити ідеологічну роботу на Росію як безперспективну, другі наполягали вдатися до ще жорстокіших методів боротьби; час білих рукавичок скінчився; настала пора закручувати гайки.

Як завжди, керівництво стояло над сутичкою, підтримуючи обидві точки зору; тому, вважав Фол, справа й не зрушилася з мертвої точки. «Хочу позиції, – сказав він своєму шефові, переходячи до страхової фірми, – будь-якої, але позиції, сформульованої надовго й безкомпромісно. В «російську таємницю» я не вірю, просто ми погано працюємо, не можемо намацати больової точки, не уявної, а справжньої».

– Скажіть, містер Гадилін, вам щось говорить ім’я російського письменника Степанова? – спитав Фол.

Гадилін скептично посміхнувся:

– Письменник?

– Так, – Фол знову закурив. – За нашими відомостями, його дуже широко читають.

– Там усіх фироко читають.

– Така дурна нація? – здивувався Фол.

– Ні, чому ж? Просто людей позбавили літератури. У них голод на книжку.

Фол поцікавився:

– Толстой і Достоєвський теж заборонені для читання?

Пат усміхнулась, очі зразу стали лагідніші; Гадилін насупився.

– Фо він таке? – спитав він своїм ситним голосом (замість «ч», «ш», «щ» і «ж» говорив «ф»).

– Перекласти? – запитала Пат.

– Я до вас звертаюсь.

– Але я знаю його так само, як і ви, містер Гадилін.

– Спитайте його, чим викликаний мій політ до Лондона, – такий спішний.

Фол, вислухавши Пат, відповів:

– Я поясню вам. Але спочатку мені хочеться зрозуміти ваші пропозиції. І тому я ще раз запитую вас, що ви знаєте про Степанова.

Гадилін засміявся.

– Графоман і мільйонер.

– По-російськи ці два поняття неоднозначні, містер Гадилін, та і в нашій країні до мільйонерів поки що ставляться добре – дурень мільйон не заробить. У чому полягає графоманство Степанова?

Гадилін знизав плечима.

– По-моєму, це твердження не потребує розфифровки.

– Тут – потребує, – суворо заперечив Фол. – Графоман, мені здається, звучить як образа. Хіба не так?

– Щодо Степанова це звучить як звичайна констатація факту. Кадровий офіцер КДБ, пифе фпигунські романи, лиже руки хазяям…

Пат переклала «цілує», смисл міняється, як би їй підказати, що завтра треба бути дуже точною при перекладі.

– Скажіть, а з погляду права, – вів далі Фол, – фраза «лизати руки хазяям» може вважатися як образа особи?

Нехай ображається, – обізвався Гадилін. – Це мене не обходить.

– І все-таки, чому в нього є читач?

– У липогонів, які пишуть розложисту клюкву, завжди є фитафі.

Пат вийняла маленький словничок, попросила Гадиліна ще раз повторити фразу; бідолашненька, подумав Фол, вона не знайде там ні «розложистої клюкви», ні «липи», яку мав на увазі борзописець.

Вона й справді переклала «клюкву» як «ягоду», а «липу» як «дерево».

«Цей недолугий геній завтра може виглядати психом, коли під час шоу Пат перекладе його слова про Степанова, як про автора «ягід» і «лип»; російський Дарвін, ото сміху буде. Дуже важливо, – подумав Фол, – точне розуміння мови! Скільки трагедій може статися через неправильно перекладені слова».

– Містер Гадилін, дозвольте мені пояснити вам ситуацію…