Текст книги "Аукціон"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 22 страниц)

6

До Нью-Йорка Розен відправився тієї самої ночі, коли прилетів у Цюріх; додому приїхав зовсім розбитий, зразу сів до телефону, зв’язався з Ендрю, адвокатом, який працював з ним останні п’ятнадцять років; відтоді, як почався хороший бізнес; той розсердився:

– Подивись на годинник. Це у вас у Москві день, а в нас ще й ранок не почався!

– Мені треба негайно зустрітися з тобою, Ендрю, – сказав Розен. – Негайно, розумієш?

– Поснідати даси?

– Звичайно.

… Вислухавши Жаклін (вона розповіла про все, що сталося, краще за чоловіка, тим паче-англійська була її рідною мовою), Ендрю знизав плечима:

– Якого біса ти взагалі поліз у це діло, Джозеф?

– Не вчи мене робити бізнес з росіянами, – відрубав Розен. – Скажи, як повестися. Щоб і кози були ситі, і сіно ціле.

– Це складна справа. І вона мені дуже не подобається.

– Можна подумати, що нам вона подобається, – озвалася Жаклін.

– Треба було б негайно, – замислено мовив Ендрю, – порадитися з кимось із польської общини.

– Це безумство! – вигукнув Розен. Він говорив рубака чи, коротко, зосереджено. – Ти добре розумієш, що вони порадять.

– Ну, то пошли гроші цьому червоному князю телеграфом.

– Якщо вони записали мою з ним розмову з Москви, то й телеграфний переказ буде зафіксовано.

– Бачу, в тебе є якась пропозиція, – мовив Ендрю. – То прямо й кажи, що в тебе на думці. А я відповім тобі, варто це робити чи ні. З погляду закону. Та й годі.

– Ти, особисто ти можеш вилетіти в Цюріх чи в Лондон і передати цьому князеві гроші?

– У мене післязавтра починається дуже важливий процес.

– Скільки коштуватиме, якщо перенести його?

– Це неможливо. «Електрисіті» заплатили мені великі гроші, йдеться про оренду землі, отже, неустойка тебе розорить.

– Якщо ти вилетиш сьогодні, завтра ввечері можеш повернутися.

Жаклін мерзлякувато зіщулилась, тугіше зав’язала на шиї рукави джемпера:

– Коли вони стежили за тобою, то чому не можуть так само стежити за Ендрю?

– Не повторюй дурниць про тотальне шпигунство в країні, – знову відрубав Розен. – Працює група, яка має свій інтерес у культурному бізнесі, це ясно. Мабуть, вони вгатили в діло великі гроші. От і все. А я піддався тобі, мені передалася твоя нервозність.

– Ти не знаєш, що мені сказав той тип, який приходив сюди, Джозеф. І потім, я жінка, я відчуваю небезпеку.

– Бувалий чоловік, такий, як я, – перебив її Розен, – відчуває небезпеку гостріше. Ти навіть не уявляєш, що мене чекає в Москві, коли я туди повернуся. Вони не люблять базік. Розумієш? Вони їх терпіти не можуть.

– Тоді я пошлю свою секретарку, – запропонував Ендрю. – Вона подзвонить князю.

Розен запротестував:

– Йому не треба дзвонити, Ендрю. Я ж сказав тобі.

– Ти також не панікуй, – зауважив Ендрю. – Одне – дзвінок з Москви, і зовсім інше – з Нью-Йорка.

Розен підвівся, швидко заходив по кімнаті, потім хруснув пальцями й спинився біля вікна:

– Між іншим, це непогано. Нехай вона подзвонить йому й скаже, що вилітає сьогодні. Попросить зустріти її і попередить, що везе йому гроші… Ні, цього говорити не можна… Я відчуваю, що не можна, розумієте ви мене?! Я відчуваю, що цього говорити не можна! В мене є його адреса, нехай вона летить у Цюріх і їде до нього в бюро. Чи додому. Або в Лондон, якщо він уже там. І все. Без слідів. – Розен подивився на годинник. – Банк відкривається через десять хвилин, я візьму гроші, а ти відправиш свою дівчину в Цюріх, мені подобається ця пропозиція. Тільки нехай вона нічого не каже, хто передав гроші, звідки й чому…

– Це несерйозно. Він же не хіппі якийсь, він неодмінно запитає, хто передав гроші. Я розумію, що десять тисяч – дрібниці. Та коли цей князь – серйозна людина, він змушений запитати, хто, навіщо і з якою метою передав йому гроші. Він же чекав тебе, Джозеф, а не мою Керол Ен.

– Ну, то що ти пропонуєш, Ендрю? – спитала Жаклін. – Ти все відкидаєш, але не вносиш ніяких пропозицій. Так у Джозеф а знову почнеться стенокардія.

– Вилікують, – посміхнувся Ендрю. – Вставлять стимулятор. Цього навчилися, аби гроші. Єдина можливість: Керол Ен просто скаже князю, що тобі загрожували, й тому ти просиш тримати в таємниці твій внесок у його діло…

– Я не певен, що він з цим погодиться. Він досить багата людина, і подачки не прийме. Тим паче, він росіянин, вони ж усі Мцирі…

– Хто? – в один голос спитали Жаклін і Ендрю.

Розен досадливо поморщився:

– Ех, нічого ви про них не знаєте! Словом, ти вважаєш, що так він не візьме грошей. А якщо написати листа?

– Ти ж сам сказав, що не хочеш залишати слідів, – озвалася Жаклін.

– Він попросить у листі, щоб князь поклав його в сейф, а ще краще спалив, – сказав Ендрю. – І напише всю правду про те, що сталося. По-моєму, це достойно. І виклич сюди твого російського співдиректора, хай негайно вилетить з Панами. Поясни йому, що трапилося, він передасть своїм, Москва поставиться до такої ситуації з розумінням, – Ендрю раптом усміхнувся. – Мені здається, їм це навіть сподобається, трохи нагадує те, що вони про нас пишуть.

– Звідки ти знаєш, що вони про нас пишуть? – Розен стенув плечима. – Користуєшся інформацією, яку друкують наші газети, а вони друкують лише те, що потрібно божевільним політиканам. А розповісти Паші треба, твоя правда. До речі, це вихід, це дасть нам змогу не метушитися…

Розен зняв телефонну трубку, набрав код Панами; Паша був в офісі.

– Ну? – тихо, звичним своїм голосом спитав Розен. – Як?

– Усе своїм шляхом, – відповів Паша; воістину, говоруни.

– Сідайте на перший же літак і летіть сюди, Пашо. Треба дещо вирішити. Жду.

– Лечу, – відповів той і поклав трубку; віза в нього була постійно, літати до Нью-Йорка доводилося разів зо два на півроку.

– Їдьмо в банк, – сказав Розен. – Потім повернемося сюди і я напишу листа. Своїй Керол Ен подзвониш з банку, так усе-таки буде краще.

… Тільки-но служба зафіксувала телефонний дзвінок у Панаму й суму, що зняв Розен зі свого особистого рахунку, почалася робота, результатом якої був дорожній інцидент: коли їхали в аеропорт Панами, вантажна машина, за кермом якої сидів наркоман, на великій швидкості врізалася в автомобіль, яким Павло Іванович Казов поспішав на рейс до Нью-Йорка.

7

– Отак воно, – закінчив Грешев. – Ясно?

– Кому це вигідно? – спитав Ростопчин. – Навіщо?

– Існує багато варіантів для відповіді, – посміхнувся Грешев. – Але жоден з них не буде правильним, бо я не можу відкрити вам усього, що знаю…

Ростопчин витяг з кишені чекову книжку, виписав сто фунтів, поклав на стіл.

– Це плата за ті розмови, які ми зараз проведемо з вашого дому. Можна?

Грешев подивився на чек.

– Будь ласка. Але ви виписали дуже велику суму.

– Ми довго розмовлятимемо.

– Будь ласка, – повторив Грешев. – Залишіть вашу адресу, князю, я поверну решту грошей.

Ростопчин дав йому візитну картку, старий, подякувавши, сховав її у стіл; а в нас так не можна, подумав Степанов, зразу сказав би: «Та що ви, що ви, це дрібниця». А потім неодмінно злився б; ні все-таки клятий Захід знає ціну сухій коректності, не гріх повчитися; нехай називають скупердяєм, жмикрутом, звинувачують у сухості, не страшно, можна пережити, зате споконвічна точність у стосунках – запорука їхньої довговічності.

Ростопчин вийняв довгу записну книжку, крім телефонів та адрес, вклеєна сторінка для пам’яті на кожен день, – що робити, кому подзвонити, кому написати; чудово дисциплінує; швидко перегорнув сторінки, набрав паризький номер:

– Франсуа? Жак? Та невже? Твій голос дуже схожий на батьків! Як справи? Невже?! Поздоровляю. Ні, з Лондона. Так, триденний ваканс, хочу повеселитись. А де батько? Он як… Там є телефон? Так, зараз. Хвилинку, пишу.

– Диктуйте, – проскрипів Грешев; перо (саме так, працював гусячими перами) в руці, стосик маленьких аркушиків паперу поряд, все продумано, той, хто запізнюється – бодай у чомусь, – приречений на загибель самим ритмом тутешнього життя.

– Шістсот тридцять сім, вісімдесят два, тридцять…

Хто? Мадам Фрелль? Вона жива?! Та невже?! Командор почесного легіону?! Але вона моя помічниця, чому ж я досі тільки офіцер легіону? Яка несправедливість! Поскаржуся Міттерану! Хоч йому не до мене, обіймаю, мій друже, до побачення!

Ростопчин поклав трубку, пожував губами:

– Пане Грешев, зрозумійте мене правильно… Де ви були в період з тридцять третього по сорок п’ятий роки?

Грешев усміхнувся.

– Запитання правомірне. Я виїхав з Німеччини в тридцять третьому. У Франції жив до сорокового. Потім у Лондоні. В міру своїх сил допомагав боротьбі проти Хітлера. Ви хочете сказати про те, хто саме викрав Врубеля? Остерігаєтесь, чи не був я зв’язаний з наці? Ні, не був, я їх ненавиджу…

Ростопчин повернувся до Степанова.

– Ти не розмовляєш по-французьки?

– Ні.

– Я не пригадую, чи знає Франсуа англійську… А зрештою, говоритимеш мені, я перекладу.

Він набрав номер, попросив до апарата мадам Фрелль, довго поздоровляв її, обіцяв прилетіти в Париж на уік-енд у кінці наступного місяця, потім попросив Франсуа; зразу заговорив про справи:

– Слухай, ти розмовляєш по-англійськи? Слава богу, я передам трубку моєму другові, він розповість тобі все, а ти даси йому безплатну пораду. Якщо ти став скнарою і не працюєш без гонорару, я прилечу в Париж, відвезу в «Крейзі хоре», і ми будемо квити, – він простяг трубку Степанову. – На, Митю, цей Франсуа – геній юриспруденції, тільки не говори сумбурно, намагайся бути послідовним.

– Добрий вечір, – привітався Степанов, – я хочу вам пояснити суть справи. З одного нашого музею було викрадено картину відомого художника – Вруб…

– Пробачте, ви не відрекомендувалися, – перепитав його Франсуа.

– Моє прізвище Степанов, я російський літератор.

– Давно живете на Заході?

– Я живу в Москві.

– Можна попросити князя?

Степанов дав трубку Ростопчину, шепнувши:

– По-моєму, він боїться розмовляти зі мною.

Ростопчин поморщився, досадливо махнув рукою – «не мели дурниць».

– Франсуа, це мій друг… Що? Ні. Так, упевнений. Значить, у мене є підстави… Ні, я не розумію тебе… Що? – він довго слухав те, що йому говорив Франсуа, потім перебив його; голос став сухий, якийсь навіть застуджений. – До побачення, Франсуа, я роздумав приїжджати до тебе…

Поклавши трубку, він сказав, ні на кого не дивлячись:

– Він виставив свою кандидатуру… Йому незручно…

Грешев подав голос:

– Будь проклятий той час, коли помер де Голль…

Ростопчин посидів у задумі біля телефону, потім знову заходився гортати свою книжку; подзвонив у Люксембург.

– Мадлен? Здрастуй, це я. Спасибі. А ти? Чудово. Де Олександр? Слава богу! Передай йому трубку, в мене невідкладна справа… Здрастуй, «Кинджал», це «Ейнштейн». Нічого. А ти? Та невже? Молодець. Послухай, я передам трубку рос… радянському письменникові Степанову. Він щойно з Москви, на кілька днів… Це мій друг… Йому… Нам потрібна консультація. Ти можеш його вислухати? Спасибі, я був певен. Ти розмовляєш по-англійськи? Нічого страшного, він теж не місіс Тетчер…

Ростопчин полегшено зітхнув, пояснив Степанову:

– Це адвокат провідних банків; диявол; знає все.

– Добрий вечір, містер «Кинджал», – Степанов чомусь усміхнувся трубці. – Я розповім про все по пунктах. Можна? Спасибі. Отже, в сорок другому році нацисти вивезли з Ровно три тисячі дев’ятсот сорок три картини європейських і російських художників. Картини зникли. Так. Жодної не знайшли. Так. Але завтра на аукціоні на продаж виставляють полотно нашого художника Врубеля, яки… Що? Я проспеленгую: «В», як «Відень», «Р», як «Рейк’явік», «У», як «Умберто», «Б», як «Брюссель», «Е», як «Едінбург», «А», як «Лондон», – швидко говорив Степанов. – Так, росіянин, від слова «врубать»… А по-польськи його прізвище означає «Горобець». Полотно вивезли з музею дванадцятого липня сорок другого року, про що є відповідний документ… Так, радянський… На титульному боці полотна, можливо, збереглися цифри «12-764». Це клеймо ейнзацштабу рейхсляйтера Розенберга… Так, саме той… Ні, він був рейхсміністром східних територій на той час… Так, на жаль, це все, що в нас є… Ми маємо намір заявити в «Сотбі», що картина викрадена, й зажадати її повернення… Ні. Більше нічого… Сьогодні мали надійти документи про тих людей, які пакували картину, вивозили її до рейху, передавали на збереження в соляну штольню, з описом і розпискою, але, на жаль, цих паперів ми не одержали… Від німця… Його прізвище Золле. Ні, із Заходу… Чому? – Степанов закрив мембрану долонею, шепнув – Він каже, що документів у нас замало…

– Спитай його, що буде, коли ми все-таки заявимо про факт викрадення, – сказав Ростопчин.

– Не треба про це, – Грешев похитав головою. – Краще я вам поясню, що може статися, коли ви виступите з такою заявою…

– Будь ласка, спитай, що може бути, – Ростопчин повторив роздратовано, а тому дуже чемно.

– Добре, а коли я все-таки заявлю завтра в «Сотбі», що вони торгують краденим? – спитав Степанов.

– «Сотбі» – могутня фірма, – відповів «Кинджал». – Вони працюють напевне. Тут щось не так… У кращому разі картину знімуть з торгів і призначать експертизу, в гіршому – вас притягнуть до суду за зловмисний наклеп; штраф може бути колосальний.

– Зараз, хвилинку, я передам князю, хвилинку.

– Економ час, – сказав Ростопчин, – дай трубку, я йому подякую; я тобі надзвичайно вдячний, «Кинджал», цілуй своїх, жду в гості, до побачення, ти був дуже люб’язний.

Поклавши трубку, поцікавився:

– Ну? Що він сказав?

– Або експертиза, або суд з колосальним штрафом, – відповів Степанов.

– Не вірю, – кинув Ростопчин. – Ти нікого не ображаєш, ти просиш провести розслідування…

– Вельмишановні панове, – проскрипів Грешев, – вам ні про що не говорить прізвище Дерінг?

– З філіалу «Дрезднер банку» в Швейцарії? – спитав Ростопчин. – Хайнц Дерінг?

Грешев підвівся зі свого царського стільця, підійшов до стелажа і взяв одну з численних папок:

– Я боюся смерті лише тому, що жалію оці свої цінності. До кого вони потраплять? Онуки продадуть їх з молотка, вони не розмовляють російською, а заплатять їм добре… Якби все пішло хоча б в один інститут… Ні, не Хайнц. Його звуть Олександр, він лікар з Освенціма…

– При чому тут Освенцім? – Ростопчин знизав плечима. – Вже близько півночі, у нас немає часу, треба знайти якогось британського юриста, зацікавити пресу, треба щось придумати, завтра буде пізно…

– Наберіться терпіння, князю, – сказав Грешев. – Я заберу у вас десять хвилин – навіть з читанням виписок з судового процесу…

– Давай послухаємо, Женю, – попросив Степанов, – десять хвилин нічого не вирішують…

– Отже, – почав Грешев, – в середині шістдесятих років якийсь американський письменник випустив книжку про лікарів-бузувірів, які працювали в Освенцімі. Серед інших було назване ім’я доктора Дерінга, котрий брав участь у двадцяти тисячах операцій на нещасних – без наркозу, з експериментальною метою; частину людей піддали кастрації, жінок – знову ж таки з експериментальною метою – прирікали на безплідність. Доктор Дерінг – він поселився в Лондоні після війни – звернувся в суд, вимагаючи притягнути до відповідальності автора та його видавців за наклеп…

– При чому тут це? – поморщився Ростопчин, гортаючи телефонну книжку.

– Англія – країна, що визнає в суді закон аналогів, – зауважив Степанов. – Я дуже хотів би послухати про Дерінга, пане Грешев…

– Мене звуть Іван Юхимович, – кинув старий. – Вам треба знати цю справу, щоб не попасти завтра в халепу.

– Будь ласка, розкажіть, Іване Юхимовичу, – повторив Степанов, – для мене це дуже важливо.

– Я не зупинятимусь на всіх перипетіях справи, але спочатку хочу запитати: хто заявить у «Сотбі» про те, що продають викрадену нацистами російську картину, яка є власністю українського музею?

– Я, – відповів Степанов.

– Якщо й ризикувати, то краще це зробити князю, – сказав Грешев.

Ростопчин хруснув пальцями, поцікавився:

– Чому? Я не відмовляюсь, я нічого не боюсь, однак хочу знати, чому краще це зробити мені?

– Тому, що ви – не червоний, – відповів Грешев і, вийнявши аркуш з папки, пояснив: – Я прочитаю вам, як тут, у Лондоні, де був єдиний процес над нацистськими бузувірами, допитували свідка, доктора Лорську, яка приїхала з Польщі. Я не читатиму про те, як допитували інших свідків, з Польщі, Ізраїля, Греції, Англії, лише доктора Лорську. На це потрібно десять хвилин, а може, й менше. Ви все зрозумієте, вельмишановні панове… Отже, високий суд викликав доктора Лорську з Польщі; попередні свідки, – що лишилися в живих, – нещасні жінки, приречені нацистами на безплідність, яким робили страшні операції без анестезії або ж давали експериментальний, до нестями болючий укол у спинний мозок – говорили про неї, як про «матір», яка робила все, щоб бодай трохи полегшити їхні страждання. Частину з них приписали полковникові СС Шуману, він різав їх, як… жаб; частину – генералові Глаубергу… Ув’язнених лікарів, котрі працювали в «блоці десять», час від часу розстрілювали, щоб вони не розголосили інформації про найстрашніше бузувірство двадцятого століття, про експерименти на здорових людях. Спочатку, як і належить, доктора Лорську запитали, де вона народилася, коли, її сімейний стан, потім запитали, якого вона віросповідання, жінка відповіла, що вступила в партію комуністів, працюючи медичною сестрою в Інтернаціональних бригадах в Іспанії, потім була в макі, її нагородив за це де Голль Хрестом Війни із Зіркою…

– Стривайте, стривайте, – Ростопчин якось дивно подався вперед, – скільки їй років?

– У шістдесят четвертому було сорок дев’ять.

– У ваших матеріалах описані її прикмети?

Грешев глянув на аркуш із справи, який він витяг з папки, швидко перебіг рядки (Степанов помітив, що старий читає без окулярів; дивовижно), похитав головою:

– Досить поверхово… Чорноволоса, з сивиною, риси обличчя правильні…

– Ні, – сказав Ростопчин, – моя польська подруга в макі, яку видали гестапо, була білявенька, голубоока, горбоносенька… Не та…

(Люди Фола об’їхали всі китайські ресторани, які назвав Ростопчину офіціант у «Кларіджі»; вони потрапили в «Голден дак» близько дванадцятої; так, були іноземці; один сивий, а другий коротко стрижений; так, вони пішли з містером Грешевим, це наш постійний клієнт; він живе поряд; що їстимете? Ах, тільки чай, добре, зараз; так, телефон унизу, прошу.)

– Я продовжу, – сказав Грешев. – Отже, спочатку пані Лорську допитував адвокат письменника, якого притягли до суду «за наклеп»… Він спитав: «Ви брали участь в експериментальних операціях?» – «Ніколи», – відповіла вона. «Ви пригадуєте грецьких дівчаток, у яких нацисти та їхні підручні вирізали фаллопієві труби, прирікаючи їх на безплідність?» – «Так». – «А єврейок?» – «Теж». – «Іспанок?» – «Теж. Я була присутня, коли померла одна з них після операції». Виступав адвокат «потерпілого», польського лікаря Олександра Дерінга, який ставив експерименти на нещасних разом з нацистами, хоч також був ув’язнений, – звільнили його в кінці сорок четвертого, він утік з повними чемоданами, супроводжуючи гітлерівців. «Ви були присутні при операціях, які проводив доктор Дерінг?» – «Ні». – «Звідки ж ви знаєте, що він проводив експерименти на здорових людях?» – «Від тих, хто вмирав у мене на руках». – «Вас запитали про те, чи ви комуністка… Ви підтвердили це. Ваше ставлення до людей, – я зовсім не маю на увазі доктора Дерінга, – підпорядковане вимогам доктрини, якій ви служите?» – «Не думаю». – «Хто розповів вам про те, що доктор Вірс також експериментував на здорових людях?» – «Доктор Самуель». – «Як він дізнався про це? Адже він був ув’язнений. Він що, допомагав есесівському професорові Вірсу робити операції на здорових людях?» – «Вірс наказував йому асистувати». – «Якої національності був доктор Самуель?» – «Німецький єврей, як мені відомо». – «Ви знаєте, що його стратили нацисти?» – «Так, я чула, що його загнали в камеру й отруїли газом». – «Чому?» – «Тому що він розповів людям, які були зв’язані з керівником підпілля в Освенцімі Юзефом Циранкевичем, про експерименти на здорових людях». – «Циранкевич потім став прем’єр-міністром комуністичної Польщі, чи не так?» – «Це так». – «Лікарі СС віддавали вам наказ доглядати дівчат, яких оперували?» – «Ні, це обов’язок лікаря…» Включився суддя: «У блоці десять було відібрано для експерименту чотириста молодих, здорових жінок і дівчат?» – «Так». – «Ці жінки знали, що їх можуть покласти на операційний стіл в будь-яку хвилину?» – «Ті, хто був старший, розуміли. Але ж там були й дівчатка, діти…» Суддя звертається до присяжних і просить їх прочитати вісім сторінок з книжки, проти якої порушив процес доктор Дерінг, лише вісім сторінок – до й після епізоду, пов’язаного з його роботою на СС… Потім адвокат доктора Дерінга запитав Лорську: «Скільки часу ви провели в «блоці десять» перед тим, як вам доручили вести лабораторні роботи?» – «Шість тижнів я сама була «заготовкою для експериментів». Потім вони дізналися, що' я «дипломований лікар», і послали в лабораторію. Але найбільше часу я проводила в післяопераційній палаті. Я намагалася допомагати прооперованим дівчаткам». – «Коли ви дізналися, що ув’язнений лікар Самуель робив експерименти за наказом есесівського лікаря Вірса?» – «Перед тим, як мене направили на роботу в лабораторію». – «Пробували ви вплинути на Самуеля, щоб він не виконував наказів лікаря-бузувіра?» – «Оперуючи, він не знав, що вони затівають. А коли зрозумів, то його зразу відправили в газову камеру». – «Ви, особисто ви, бачили газові камери, тортури, розстріли в таборі, чи вам розповідали про це інші ув’язнені?» – «Я сама бачила розстріли, бо вікна лабораторії виходили на блок одинадцятий, де й проводили екзекуції. На моїх очах. Я сама бачила, що в «госпіталі» людям насильно вводили фенол і вони помирали в муках. Я сама бачила, як людей били – до смерті». Суддя запитав: «Чи часто ви бачили екзекуції?» – «Два, три рази на тиждень… Але розстрілювали не одну людину. Розстрілювали сотнями… Жінок і дітей». Запитання захисника доктора Дерінга; стежте уважно, як він веде свою лінію, вельмишановні панове, я не порівнюю вашу справу з цим, – Грешев кивнув на аркуш паперу, – я просто прошу пам’ятати, що в країні, де існує право аналога, треба бути готовим до аналогій. Отже, захисник Дерінга: «Ви з кимось розмовляли про ці жахливі, недостойні страти, свідок Лорська?» – «Я нікому не говорила. Ми не дискутували, чому вони розстрілюють тих чи інших людей. Ми знали, що нацисти вбивають ні в чому не винних людей». – «І ви не знали, що спонукає їх виконувати наказ СС і розстрілювати ув’язнених?»– «Я думала, що в них немає нічого людського». – «Ви чули, мабуть, моє запитання до однієї із свідків… Я прочитаю його, щоб не ухилятися від стенограми: «Ви коли-небудь наважувались не виконати наказу нацистів?» Зачитую відповідь: «Я нічого не могла зробити проти їхніх наказів, бо вони зразу вбили б мене». Лорська: «Я розумію… Так, я розумію… Але я знала багатьох людей, які все-таки відмовлялися виконувати накази нацистів». Суддя: «Прочитайте свідкові показання свідка Межика». Зачитуються слова доктора Межика: «Відверто відмовитися виконати їхні накази було немислимо». Суддя: «Отже, я запитую, ви, особисто ви, вважали, що будь-яке ухилення від виконання наказів СС призведе до розстрілу?» Лорська: «Ні, не вважала». – «А чим же тоді каралася непокора? Тортурами? Ув’язненням у камеру, де немає світла і їжі?» – «Ви маєте на увазі карцер?» – спитала Лорська. Суддя відповів, що йому невідомі німецькі тюремні терміни. Лорська: «Я знала людей, які вміли не виконувати наказів есесівців, уникаючи при цьому покарання». Виступає адвокат захисту; до речі, старий лорд, вельмишановні панове, консерватор до самих кісток, благородна людина…

– Як його звати? – спитав Степанов.

– Лорд Гарднер.

– Він живий?

Ростопчин знизав плечима.

– Яке це має значення, Митю? Страшне те, про що розповідає Іван Юхимович…

Грешев посміхнувся.

– Далі буде страшніше… Отже, лорд Гарднер ставить запитання свідкові Лорські: «Ви сказали, що знали людей, які не виконували наказів нацистів. Можете назвати імена?» – «По-перше, доктор Хаутвал. По-друге, багато тих, хто формально не відмовлявся, але люди робили все можливе, щоб саботувати накази нацистів і бодай трохи полегшити долю своїх братів, ув’язнених… Навіть у тому випадку, коли операція могла б допомогти хворому, але той відмовлявся, – робити її не можна, це порушення клятви Гіппократа». – «Якби вам наказали провести експериментальну операцію на здоровій людині, ви погодилися б?» Лорська: «В перші дні мого ув’язнення в десятому блоці вночі я поговорила з доктором Хаутвал. Вона розповіла мені, які операції проводять нацистські лікарі і ті, хто їм служить. Вона сказала, що так чи інакше ми живими з табору не вийдемо, нам не дозволять лишитися в живих, бо ми знаємо те, що… Тому, сказала доктор Хаутвал, той час, який нам відпущено для життя, треба прожити так, як належить людям. Я ніколи, до останнього мого подиху не забуду цих слів: «Треба жити так, як повинні жити люди». Суддя: «Я хочу, щоб присяжні зрозуміли смисл вашої фрази: «жити, як належить людям». Коли б генерал СС, доктор, професор Глауберг сказав вам: «Завтра вранці ви робитимете зі мною операцію грецькій дівчинці», – ви відмовилися б?» – «Я покінчила б життя самогубством». – «А коли б вам не дозволили покінчити життя самогубством? Що на вас чекало б, якби ви відмовилися підкоритися наказам генерала СС?» – «Мабуть, мене відправили б у команду важких робіт». – «І більше нічого?» – здивувався суддя. – «Гадаю, ні», – відповіла доктор Лорська… Відповіла чесно, достойна людина, вона наївно думала, що лондонські судді й присяжні знають, що таке «команда важких робіт». Та сама страта, тільки ще тяжча: мордування, голод, гнійне конання на нарах протягом двох-трьох тижнів…

– Ну й чим скінчився процес? – запитав Ростопчин. – На скільки років засудили цього самого Дерінга?

– Його не засудили… Навпаки, письменник і його видавці змушені були внести один пенс компенсації за наклеп… На лікаря-бузувіра… Свідки, які показували проти нього? Вони «піддаються емоціям», і, крім того, хіба вони можуть пам’ятати все, що було тридцять років тому?! А Дерінг був ув’язненим, він виконував наказ. Він не був ініціатором звірства… Вас, вельмишановні панове, якщо ви наважитеся на скандал, – Грешев подивився на Степанова, – питатимуть у суді, чи бачили ви особисто картину Врубеля в Ровенському музеї. Чи повинні виконувати всі накази московських властей? Якщо ви не бачили цієї картини, то чи згодні показати під присягою, що на продаж виставлено саме ту, крадену? Що стосується номера, який поставили люди Розенберга на картині – то його вже давно вивели з полотна хімічним способом, – приведіть свідків! їхній проїзд і проживання в Лондоні – за ваш рахунок. Слухання справи – не менше тижня… Кількість свідків– не менше п’яти… І всі вони мають під присягою підтвердити, що самі упаковували картину й самі ховали її в рейху… Посадять вас у тюрму за борги, адже не зможете заплатити штраф фірмі «Сотбі», а ви ж на них хочете підвищити голос…

– Ми робимо не те, панове, – задумливо сказав Ростопчин. – Впадаємо у рідний російський транс, – нічого певного, ніяких доладних пропозицій. Мене цікавить лише одне: кому було вигідно посварити нас з доктором Золле? Кому було вигідно поставити мого сина в безвихідне становище і позбавити мене тих грошей, які я відклав для аукціону? Хто не дозволив містеру Розену взяти участь у нашій справі? Кому потрібно стежити за нами? Без відповіді на ці запитання, ми беззбройні…

– Я можу подзвонити в Нью-Йорк, Харрісону, – запропонував Степанов, – могутній журналіст, його знають скрізь…

– А чим він нам допоможе? – запитав Ростопчин. – Чим?

– Дасть людей з тутешніх газет, ті прийдуть завтра в «Сотбі». Якщо ситуація передскандальна, то в наших інтересах довести її до великого скандалу, – сказав Степанов.

– Великі скандали бувають тільки в Росії, – Грешев зайшовся сміхом. – Тут скандали вміють вчасно гасити. Ідеально було б з’ясувати, вельмишановні панове, хто буде завтра битися за Врубеля. Звідси, можна починати відлік тих заходів, яких треба вжити. Однак, можливо, дзвінок містерові Харрісону не завадить, якщо тільки він вирішить допомогти вам, а не відійде вбік. Я згоден з князем, справа не проста, ой, не проста…

– Пізно дзвонити Харрісону, – мовив Ростопчин.

Степанов подивився на годинник.

– Це в Англії не дзвонять після десятої, шокінг, а в Штатах тільки-но закінчився час ланчу.

… Харрісон був у редакції, здивувався дзвінку Степанова; «радий чути тебе, що нового; в мене все нормально, якщо не зважати на те, що старію; біг підтюпцем не допомагає; ну, давай, я весь увага»; не перебив жодного разу; довго мовчав після того, як Степанов розповів діло; попросив почекати; «візьму старі записні книжки й закурю сигарету; записуй; Боб Врешлі, надзвичайно сильний оглядач, не зашорений, розмовляй з ним відверто; ні, можна дзвонити вночі, він богемний хлопець; вранці я зв’яжусь із старими в газетах, можливо, вони пришлють своїх репортерів у «Сотбі» і на твоє післязавтрашнє шоу в театрі, про це варто написати, паблісіті допоможе тобі у справі з Врубелем; подзвониш завтра ввечері, сюди чи додому, розкажеш, що відбувається, дай мені трохи часу подумати».

Степанов поклав трубку, подивився на Ростопчина; перевів погляд на Грешева; той сказав, що Боб Врешлі – серйозна людина, до його слова прислухаються, і саме в цю хвилину пролунав телефонний дзвінок; Грешев стрепенувся, і Степанов помітив, як в очах старого з’явився переляк.

– Слухаю, – сказав Грешев, знявши трубку. – Так, це я.

Фол говорив повільно, важкими, короткими фразами:

– Іване Юхимовичу, це Вакс… Ви маєте право розповідати своїм одноплемінникам все що завгодно… Але, я гадаю, у ваших інтересах не обговорювати нашу з вами розмову. Я сподіваюся на вашу розсудливість. Справа серйозніша, ніж ви думаєте. Наслідки можуть бути найнесподіванішими. Чи ви вже розповіли їм про мій до вас візит?

– Ні, – відповів Грешев. – Але зараз скажу.