Текст книги "Блуд"

Автор книги: Євген Гуцало

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)

… ні-ні, я не роздягатимуся, у нас дуже мало часу, не вистачить. Я до тебе приїхала на міліцейській машині, виглянь у вікно, бачиш? Міліцейська машина підкинула, тому я так швидко встигла: ти тільки подзвонив – і я вже в тебе. А що я тобі привезла? Коньяк, шампанське. Ти ж знаєш, що я люблю шампанське, але ти, скнара, шампанським мене не вгощав, тільки горілкою, хоч добре знаєш, що я горілку не п’ю, як і твоїх кислих червоних вин – хай вино алжирське чи єгипетське, молдавське чи українське. А ще-от баночка печінки в олії, баночка шпротів португальських, баночках маслин марокканських. Де дістала? Дістала. Відкривай, наливай. Відкрив, налив? Давай вип’ємо, день сьогодні суботній, вечір, можна трохи й позловживати… Чого стоїть у дворі міліцейська машина і не їде? Мене чекає. Чекає, щоб забрати назад, тому в мене й часу нема, тому й не будемо роздягатися. Знаєш, за що я хочу випити? За тебе і за те все, що в нас було, а в нас багато було славного, правда? Смачний коньяк, вірменський, тільки хіба коньяк п’ють так, як ти випив? Коньяк п’ють повільно, смакують, а ти мужик мужиком… Кінь… Хто сидить у машині й чекає? Думаєш, міліціонер? Ану виглянь з балкона, може, побачиш, хто там сидить. Виглянув? Я ж казала, що не міліціонер, а жінка. Добре, добре, жінка в міліцейських погонах, але ж не чоловік. Вона – старший лейтенант, а хіба не буває жінок – старших лейтенантів? Знайома, хай почекає, вона дала нам рівно півтори години, так що вона там дивиться на свій годинник, і ми тут будемо дивитися на свій годинник. Бо в неї важкий характер, може прийти в квартиру й наробити шелесту. Не пустиш міліціонерку в квартиру? Пустиш, де ти дінешся, бо вона влада. Чом не поїхала, чом сидить у машині? Бо так ми з нею договорилися, інакше вона мене б не пустила до тебе, ха-ха-ха! Давай ще вип’ємо за все гарне, що в нас було, дай я тебе поцілую, і ти мене поцілуй, отак… Я тобі зараз таке скажу, тільки ти послухай – і не падай з крісла… Коньяк, шампанське, делікатеси – це тобі відчіпне. Відчіпне, відчіпне! Я тобі привезла відчіпне, але не я тобі ставлю відчіпне. А хто? Хтось. Хоче, щоб ти відчепився від мене, – й ставить тобі могорич. Еге, я згодилася привезти могорич, подумала – й згодилася, бо, мабуть, так треба зробити. А тепер давай вип’ємо за розлуку. За розлуку! Не ти мені ставиш за розлуку, а тобі ставлять, ти чув коли-небудь про таке? Не віриш мені? Повір. Чи давно ми зустрічаємося на стороні? Та вже якийсь час. А я, можна сказати, й не зраджувала тебе. Подивись на мене, уважно подивися. Оце золото у вухах, оці персні на руках, оцей годинник з коштовним каменем… Це ж не ти купував, правда? І не я купувала, бо в мене таких грошей нема. А ти навіть не спитав, звідки в мене все це взялося, значить, так ти мене любиш, тобі зовсім байдуже. Подарунки, й це ще не всі подарунки. А про тебе знають, що ти в мене є. Але тому що люблять, то прощають, бо коли сильно люблять, то здатні геть усе простити, хоч ти з ротою солдатів переспи. Знають про тебе, знають – і не один раз під твої вікна проводжали, чекали надворі стільки, стільки я в тебе тут була. Я тобі не признавалася, а тепер мушу признатися. Бо мені сказали: або – або. Щоб я нарешті вибрала, тільки не тебе. Ось і маєш відчіпне, могорич. Відверто – я вже стомилася і там брехати, й тут брехати. Не помічав? Значить, добре обманювала. Ну, давай ще раз вип’ємо за тебе, не сердься. Хочеш зі мною попрощатися на дивані? Дідько з тобою, давай прощатися на дивані, ти однаково не відстанеш, а я трохи випила. О, як добре прощатися! Як добре, що ти не кричиш, не обзиваєш мене проституткою… Чуєш, клаксон? Уже сигналить, уже казиться. Хто-хто! Старший лейтенант у міліцейських погонах. Ти не здогадався? Це ж вона і є. Це вона тобі передала відчіпного, вона все може дістати. Як від кого передала? Від себе передала. А ти й досі не здогадався? Це вона в мене так страшно закохалася, моя блондинка. Тільки вона в мене – це він, мій блондин, ідіот ревнивий. Пристала з ножем до горла, щоб я тебе кинула. Божевільна, скажена, обіцяла застрелити мене з службового пістолета. О, знову сигналить. Давай на якийсь час розлучимося, а там буде видно, бо я не знаю, скільки я витерплю свою люту блондинку з пістолетом… Свого блондина…

Дурощі

… ви вже розлюбили мене, вже не любите? Ось тільки не брешіть, бо терпіти не можу, коли брешуть. Скажіть правду – так або ні. А то викручуєтеся, правду не говорите, а мені від того важче. Скажіть, що більше не будемо зустрічатися, я помучуся, помучуся – та й вирву вас із своєї душі. За цих десять років, що ми з вами, всякі чоловіки зі мною знайомилися, я вам не сказала, а якби й сказала, то вам однаково. Але я така дурна, що вас люблю, хоч вас нема за що любити. й тепер один мені дзвонив у лікарню й чекає під лікарнею, квіти приносить, проводжає від лікарні до метро. Ох і вредний нахаба! Я йому дозволяю проводжати себе тільки до метро. Він мені погрожує: однаково будеш моєю! Я вам розказую, а ви хоч би трохи ревнували, то ні. Бо у вас хтось є. Одного разу я вас у трамваї проводжала аж на Лівий берег, ви не бачили. А то я за вами стежила в метро до станції метро «Героїв Дніпра». А то ви були швиденько зникли в прохідному дворі на площі Космонавтів, я кинулась в двір, але за вами й слід прохолов. Можете заперечувати, але ж ви добре бачите, що я не вигадую – ні «Героїв Дніпра», ні Космонавтів, ні Лівий берег. Ви не помічали мене, бо ви хіба про мене думаєте? А в мене серце розривається. Іноді вдасться, що взяла б вас – і вбила, поки ви спите, але жалко, все-таки десять років разом. Ви отак можете ще з кимось зустрічатися, а я не можу, мені на інших чоловіків противно й подивитися, все в них якесь не таке, вони тільки до мене заговорять, а я вже бачу їх наскрізь. Я й вас бачу наскрізь, але з вами якось не так, я з вами стаю дурна й знаю, що дурна, а вдіяти нічого не можу, бо ви мене розуму позбавляєте. Вам що, хочеться мене мучити? Не любите – скажіть, що не любите, купіть рову й поведіть у ресторан… Я вам не сказала, а тепер скажу. Думаєте, я за цих десять років не хотіла помиритися з моїм Славою? Хотіла помиритися після того, як він полікувався від алкоголізму у колонії трудового режиму, у Вінницькій області. Я його з квартири виписала, поки він відбував примусовку, то він поселився в Києві, у матері. Та й подала на розлучення, поки сидів, нас швиденько розлучили, так що йому не було більше куди податися, тільки до матері. А тут являється – з квітами, з пляшкою горілки. Я квіти взяла, а пляшку горілки розбила на кухні в раковині, потім ще й пальця подряпали об скло. Я однолюб і більше ніхто мені не потрібен, та й двоє дітей у нас давай разом жити. А я дурна, то й прийняла назад, уже свого колишнього, влаштувала на меблеву фабрику, поставила могорич на начальникові цеху. Слава потримався три тижні, потім уночі вибив вікно в горілчаному магазині на Озерній, заліз усередину, випив пляшку й заснув там, а сигналізація, то зловили. Я ледве його врятувала від нової колонії, врятувала, але вигнала, його й з меблевої фабрики вигнали, а тому начальникові цеху я ще один могорич поставила, бо підвела його. Розказують сусіди – бачили Славу, як порожні пляшки збирає по вагонах електрички, ходить з опущеною головою, щоб людям в очі не дивитися, схопив пляшку – й далі. А то мої діти бачили батька в Святошині на вокзалі, у підземному переході, де торгують квітами, яблуками, петрушкою. Бачать, хтось знайомий у переході навпочіпки, на газетці лежать гриби, зігнув голову. Це ж він грибів у лісі назбирав, торгує на пляшку. То діти бігом кинулися від того батька. Слава ще потім приходив з квітами, але вже без горілки, то я й через поріг не пустила. Діти його соромляться, а такий чоловік мені не потрібен. Ви годі якраз у відпустці були. Мої сусіди як гуляли? Петрович і Корніївна. Петрович був пішов з дому років на п'ять, пристав у прийми у Ворзелі, а до Корніївни приходили всякі, вона жінка проста, не дуже перебирала. А через п’ять років приїжджає Петрович до неї й каже – ти нагулялася, й я нагулявся, то давай зійдемося назад. 1 зійшлися назад, і він уже нікуди не бігав, і вона сиділа вдома. Не без того, щоб не посваритися, але хто не свариться. А ви досі не нагулялися? Подивіться, вже сиві, п’ятдесят років, а вам дівчата в голові? З вашим хворим серцем? Усе, я більше не хочу – купуйте розу і ведіть у ресторан! Розказати вам за одного заступника директора технікуму, гарний такий мужчина, в нього дві машини – «Волга» і «Жигулі». Він допоміг влаштуватися у їхній технікум десятикласниці Каті, вона стала його полюбовницею ще до вступу в технікум чи вже після вступу, яке це має значення. То він помагав їй учитися з першого курсу по останній. А Катя була в матері одиначка, нагуляна, без батька, то цей заступник був їй не тільки полюбовником, а й батька замінив, старався всім для її матері – чи будинок підремонтувати, чи холодильник купити. А вже після технікуму Катя тут, в Ірпені, познайомилася з молодим болгарином, він тут учився в нас, то вони сподобалися одне одному. Думаєте, заступник директора скандалив, сцени їй влаштовував? Зовсім ні, вихований мужчина, то Катя зі своїм болгарином весь час гостювала в нього вдома, й хазяйці молода пара дуже подобалася. Поженилися, в Каті народився хлопчик – викапаний заступник директора технікуму, а болгаринові хоч би що: його син! Ви чуєте, які бувають мужчини? Він їй і весілля справив, і дитину зробив, і з болгарином познайомив, і в свою сім’ю прийняв, і гарно з подарунками провів у Болгарію. А ви? Все крутите й крутите, не хочете правду сказати, але я сама вашу правду чую. Купуйте розу і ведіть у ресторан, попрощаємося, залишимося друзями. О, якби це ви до нас у лікарню потрапили! Хай Господь милує, але… У нас там є апарат по підтриманню кровообігу й штучного дихання… Ото якби вас підключили до цього апарата – ваш кровообіг, і ваше дихання. І все було тільки в моїх руках, і все залежало б тільки від мене. І ви знаєте, що все залежить тільки від мене, – захочу, й ви житимете, захочу – й відімкну апарат. От якби ви мені потрапили в таку ситуацію! Що, я жорстока, я бездушна, так? Е-е, то не я бездушна й жорстока, то ви жорстокий, бо то мене підключено до такого апарата по штучному диханню й кровообігу, а цей апарат – у ваших руках, і ви не жалієте мене, ви хочете позбутися мене, ви відключаєте апарат…

… ти вже тоді звільнився з видавництва, як до нас прийшла коректором Світлана, може, потім ти випадково зустрічався з нею, коли навідувався у видавництво. Ми сиділи з нею в одній кімнаті. Кращого за неї коректора у видавництві не було – її поважали редактори, автори, виробничий відділ. Кожен редактор хотів, щоб відредагований ним рукопис потрапив до Світлани, – це була стопроцентна гарантія від будь-яких помилок. Якісь чоловіки їй зрідка дзвонили по телефону, але ні з якими кавалерами я ніколи її не бачив. А то раптом коли я не прийду в кімнату – завжди на її столі свіжі квіти. Весною – весняні, літом – літні, восени – осінні. Й сама Світлана цвіте, як квітка, – то весняна квітка, то літня, то осіння. Раніше начебто ніякої уваги не звертала на наряди, а то почала виряджатися, парфуми в неї появилися польські та болгарські. Ну, думаю, хто ж це упадає за Світланою – хтось із наших видавничих чи автор – поет, прозаїк? А вона цвіте, як на її місці розцвітала кожна молода жінка, в якої завівся залицяльник. Ось тільки хто? Ми в своєму гурті допитуємося – ніхто не знає, але ж, видно, хтось сильно закохався, раз осипає квітами. Й вона, скромний та непоказний коректор, виглядає мало не світською гранд-дамою, що випадково опинилася у нашому видавництві. Раніше трималася самотою, осторонь, а тут встряє у всі розмови, якісь збори – виступає на зборах, якесь обговорення – вона обговорює. Комусь сказала – й від когось пішло, що всі їй роблять компліменти, а найбільше – головний редактор. Що от вона робила коректуру книжки молодого поета – уже знаменитого! – то молодий поет на неї так дивився! А то жінки бачили, як до видавництва під'їхала чорна «Волга», Світлана сіла поряд з імпозантним чоловіком – і не появилася у видавництві й наступного дня, щоправда, наступного дня у неї за графіком був відгул. Не жінка, а фейєрверк. Або як мені казав один знайомий єврей-перукар, що моїх троє дітей – це не фонтан, так от, Світлана стала за фонтан. Потім взагалі почалася якась кошмарна історія: усім стало відомо, що вона завагітніла. Й не від головного редактора, справді донжуана, хоч підтоптаного, й не від молодого знаменитого поета, який у своїх віршах палив і смалив своїх ліричних героїв смертельним напалмом своєї демонічної похоті, а від невдатливого публіциста. Може б, цей публіцист був би і вдатливий, але по редакціях та по цензурах з усіх його матеріалів вирізали, як то говориться, продуктивні яйця, ось і матеріали його були кастровані, й він сам видавався кастрованим, та ще ж і вдачею не відзначався бойовою – кастрат, і годі, як же Світлана могла від такого завагітніти? Значить, поміж тих, що носили їй квіти, значиться й він, ловелас-невидимець? Але ж як йому з публіцистикою не везе, хоча чоловік не без здібностей, так і тут не повезло, попався, ото вже доля. 3 нього в очі й поза очі почали кепкувати й глузувати, а він тільки посміхається, бо нічого не розумів. Усі наші жінки разом зі Світланою почали радити раду: народжувати їй – чи вдатись до аборту. Начебто годилося вдатися до аборту, бо в публіциста сім'я й двоє дітей, свою сім'ю заради Світлани кидати не збирається, покайфував – і в кущі, бракує чоловікові широти душі. Але начебто годилося б і не вдаватися до аборту, а народжувати дитину, бо Світлана замужем ніколи не була, зробить аборт – і більше ніколи не завагітніє, зостанеться безплідна, без материнської утіхи, так от заради цієї материнської утіхи й годиться народжувати. А публіциста – подати на аліменти: любив кататися – хай саночки повозить. Видавництво кипіло, особливо ж коректорський відділ. Публіцист не появлявся, як лизя злизала. Що дивно – свіжі квіти й далі появлялися на столі у Світлани. То всякі думки закрадалися не тільки в мене одної: хто ж їй носить квіти, якщо публіцист перестав носити? Може, завагітніла від коюсь іншого, від кого – й сама не знає, а публіцист мусить потерпати не тільки за свої гріхи, а й за чужі? Може, його гріхів зовсім ніяких немає? Може, слід зробити аборт, аби потім не псувати життя ні дитині, ні публіцисту, ні собі, ні ще комусь, а кому – хіба вгадаєш? Ха, ти ж знаєш, як у нас. Пішла недобра слава – і вже хтось високих моральних принципів не вітається й не подає руки публіцистові, який виявився низьким, не наших моральних принципів, уже в якомусь журналі відхилили якусь статтю, хоча редакція сама замовляла потрібну тему, уже на первинній партійній організації мають ставити персональну справу – моральний розклад, виродження, зганьбив кодекс комунізму. Аж тут гуртом наші жінки додумалися відвести Світлану в жіночу консультацію, до лікаря-гінеколога, бо вона й на обліку ніколи не була, й не обстежувалася, а хіба ж можна так недбало ставитися до свого здоров’я і до здоров'я своєї майбутньої дитини? Завели її в консультацію, вивели з консультації – Світлана цвіте, немає щасливішої за неї жінки. Ну як, питаємо, що сказав лікар. Лікар сказав, що треба народжувати, каже Світлана, що в мене є для цього всі дані, що народиться нормальна й здорова дитина, ось тільки він з певністю не може сказати – хлопець чи дівчинка. Ми з неї добродушно посміялися, мовляв, ніякий цього не скаже, от як народиться – тоді лікар і скаже, шо народилося. А десь через тиждень як грім на голову: Світлана опинилася в психіатричці, у Павлівці! Чому в психіатричці, чому у Павлівці? Ніхто не знає, толком сказати не може. Але хтось пустив чутку, що публіцист у всьому винен. Мовляв, наполягав на аборті, поки ще не пізно, ось у неї дах і поїхав, бо для неї вже нічого дорожчого не було, як майбутня дитина, у якої б жінки на її місці та не поїхав дах на голові. Публіцист у видавництво боявся заходити, а то б його кастрували. Такий нелюд – і вчить інших, як'треба жити за високими приписами високої моралі! Наші жінки носили Світлані в психіатричку всякі передачі, розмовляли з психіатрами, піддобрювалися до санітарок, а публіцист ні разу й не навідався до нещасної. Наші обурювалися: і такого морального покруча вона полюбила? Й від такого ницого розпутника хоче народити дитину? Та як тільки визволиться з психіатрички – нехай негайно робить аборт, поки не пізно. Всі переживали за неї так, як за самих себе не переживали б: це ж треба так вскочити у халепу з бездарним публіцистом. Світлана виписалася з лікарні, відбула відпустку – й появилася у видавництві місяців через три. Без живота. Нормальна, здорова, але без живота. Всі наші ох та ах: таки зробила аборт, зважилася, зуміла побороти свій материнський інстинкт, врятувати публіциста від ганьби і сорому, а то довелося б йому і з членством у партії попрощатися, і жінка б з дому вигнала. Позітхали, поспівчували Світлані – й тихо раді за неї: хоч здорова, хоч працездатності не втратила, а материнське щастя – попереду, бо не стара й не потворна, на кожен товар знайдеться свій покупець. А вона тужила чи не тужила за тим, що сталося, тільки знову в нашій кімнаті на її столі – свіжі квіти. Й знову ніхто не знає, хто приносить букет за букетом. Хтось зі своїх, хтось чужий? І це – після недавньої такої великої драми! Значить, не дуже близько взяла вона до серця свій трагічний роман з публіцистом, значить, знаходять чоловіки в Світлані те, що й шукають у жінці, і – на здоров'я, і на щастя!..

Цікаво слухати, що я розказую? Ти вже про щось здогадуєшся чи не здогадуєшся? Не здогадуєшся, то слухай. Якась із наших редактрис побувала у тій жіночій консультації, куди ми водили Світлану, переговорила з її лікарем. І розказала нам усе, що від нього почула, а почула від нього дуже мало, дрібницю. Ми не знали, – плакати нам чи сміятися. Ридати чи реготати. Бо що сказав той лікар з жіночої консультації? Що Світлана – незаймана дівчина! Так-так, незаймана дівчина. Прийшла до нього, щоб встановити вагітність і термін вагітності, а він оглянув – і ніякої вагітності не знайшов, бо в неї і дівочу пліву не порушено. Сказав їй іти, а вона ще й розгнівалася на нього, що поганий лікар, бо навіть не вміє встановити вагітності, а працює в жіночій консультації. То він відчинив перед нею двері кабінету й наказав іти геть, і вона пішла, пішла, ображена, що їй трапився такий некваліфікований лікар. Усяких жінок бачив, розказував цей лікар, маю досвід, але таких у моїй практиці не траплялося. А коли цей лікар почув про Павлівку, то сказав: усе зрозуміло, все зрозуміло…

Й нам у видавництві стало все зрозуміло. Хоч зрозуміло, та однаково чудно. Це ж треба! Правду чи неправду розказувала вона про нашого головного редактора, про знаменитого молодого поета, про публіциста? Особливо – про публіциста? Були вони всі у Світлани чи не були? Почали сумніватися. Може, головний редактор і знаменитий молодий поет і не були, але публіцист неодмінно був, бо в нього якась така підозрілива фізіономія – наче він з цієї шкодливою фізіономією був не тільки в нашої коректорки, а й у жінок з виробничого відділу, з бухгалтерії. А психіатричка, Павлівка – була ж, була ж, ніхто не вигадав! А квіти, скільки квітів – і до психіатрички, і після психіатрички? Хтось же їх носив Світлані, хтось же носить. Ось тільки хто? Хоч я сиджу з нею в одній кімнаті, але за весь час не бачила жодного чоловіка, який би приніс їй бодай квіточку, бодай зелений весняний листочок, бодай жовтий осінній листочок!

… за свого двоюрідного брата розкажу, за Сашка, його колись уся Русанівка знала як Сашка Пузиря. Пузир, бо головатий-мордатий, бо грудастий-животастий, а кулаки – як гирі. Він тільки те й робив, що бився з усіма, тому й знали. Пузир прославився ще в одинадцять років – зі своєю однокласницею втекли на острів посеред Дніпра, там поставили намет і жили місяць, ніхто з батьків не знав, де вони поділися. 3 одинадцяти років у нього з дівчатами й почалося. Як був у дев'ятому класі, то сусідка говорила його матері: «Мабуть, у твого Сашка дуже солодка морковка, раз до нього мало не щодня бігає блондинка, учителька фізкультури з їхньої школи. Тільки ти на роботу, а вони обоє біжать зі школи сюди на квартиру, ох і морква в твого Сашка солодка». 3 дівчат насміхався, мовляв, ще не встигнуть на світ народитися, а вже думають заміж вийти. Перша дружина в нього була наркоманка, Пузир з нею теж спробував наркотиків, але не призвичаївся, вернувся до горілки, а наркоманка підзалетіла в колонію – й після колонії розбіглися, вона собі знайшла якогось наркомана. А він потім років два не хотів женитися. Приводив з танців чи просто з вулиці дівку додому, інколи силоміць затягував. Затягував у квартиру, а сам ішов купатися в ванну. Купався в ванні, скільки хотів, а потім уже приступав до дівки. Ти ж могла піти, казав, коли я був у ванні, а ти не пішла, значить, чекала. А спіткнувся на Ленці-хуліганці. В кафе у Гідропарку з нею познайомився, дуже вона йому сподобалася. Привів додому й навіть не пішов купатися у ванні, як завжди, а кинувся її роздягати. Роздягнув, а вона гола вирвалася з квартири за двері. Заходь, кричить голий Пузир, хай сусіди не дивляться. Не хочу, кричить Ленка-хулігаика, хай дивляться. То Сашко на ній і женився. А того, сказав, що вона перша від мене втекла. От яку не приведу, знайому чи незнайому, купаюся у ванні цілу годину – чого ти сидиш і не тікаєш, чого чекаєш мене, коли маєш повну волю? То він переспить з такою – і коліном під зад, іди гуляй, така мені не потрібна. А Ленка-хуліганка перша, яка від нього втекла, значить, не така, як інші, значить, є в неї дівоча гордість, от він і женився. Одну дівчинку народили, другу, бо він від неї хотів мати саме дівчат, бо він її полюбив за один лише факт – що вона тоді втекла від нього в коридор. От і спробуй вгадай цих чоловіків, спробуй догоди: один тебе полюбить за те, за що інший радий від тебе забігти на Колиму. Вони то разом, то по черзі їздили в Польщу, займалися всякою спекуляцією, з то років чотири тому Ленка-хуліганка поїхала сама – й пропала. Тільки листівку прислала, що залишається в Польщі, а шукати її не треба. Чого, навіщо – ніхто не знав. То Сашко Пузир зібрався й поїхав у Польщу, знав, що її треба шукати в Любліні, а де – не знав. Але знайшов. Що вона там утворила! Видала там себе за дівчину, за незаміжню, за бездітну й вишла заміж за якогось польського спекулянта, з яким вона раніше мала діла. На коліна падала, аби тільки Сашко Пузир не викрив її перед поляком. А він її навіть не вдарив. Так любить. За те, що вона колись без трусів утекла від нього в коридор. То що він зробив? Переїхав у село, купив у селі хату – й фермером став. Доглядає двох своїх дочок, обох дуже любить, а за помічницю взяв собі якусь сільську жінку. Він її не любить, але живуть добре, не сваряться. Обидві дочки вже пішли в школу, вчаться. Ленка-хуліганка за цей час ні разу так і не приїжджала. А він її любить і каже: «Ось дочки повиростають, моє хазяйство розростеться, а колись приїде Ленка-хуліганка й побачить, що вона втратила, та пізно буде, бо ми їй ніколи не простимо!»

… вам, чоловікам, тільки одне в голові: завалити бабу. Як дивитеся на жінку – тільки про це й думаєте. Так що ваші думки читати дуже легко, бо у вас завжди тільки одна думка. Може, неправду кажу? Правду. Я тільки одного знала, що не хотів мене завалити, за все життя – тільки одного. Ми тоді з ним були студентами, вчилися в Ніжині, в педінституті, я вже була випускницею, а він учився на другому курсі, я жила на квартирі, а він у гуртожитку по вулиці Богуна, поблизу поштамту і комунальної бані. В інституті на перерві між лекціями він читав мені свої вірші, а в віршах: я тебе люблю, люблю, люблю! Я колись пам'ятала його вірші, тепер забула. Після лекцій або гуляли біля інституту в Графському парку, або купалися в озері й загоряли. Як там навесні співали солов'ї, я більше ніде не чула таких солов'їв, як тієї весни в Ніжині! І весь час цілувалися з ним, у мене в голові паморочилося від поцілунків. І що він говорив? Говорив, що дуже любить, так любить що ніколи не посягне на мою дівочість, на мою цноту, що поcягнути на мою цноту – це святотатство така я свята й чиста. Він і вірші такі писав про мене – як про богиню, перед якою можна тільки бити поклони, а посягатися на богиню навіть у помислах – великий гріх. Якось я вночі, на березі Остра, спитала, чи не жалко йому, коли моя цнота дістанється комусь іншому? Й він сказав, що береже мене для себе, нікому не віддасть ось тільки женитиєь йому ще рано, поженимоєь тоді, як він закінчуватиме інститут. І я здуріла, почала шалено його цілувати й просити – візьми ж мене, візьми, візьми! Ніколи нікого не просила, а його тоді просила, бо він справді мене любив, я ж добре відчувала, як він любить мене, як мучиться своєю любов’ю. А він сказав – ні, й обняв так сильно, що я мало не задихнулася. І покусав мені губи, що я ледве могла чай пити. Після цього ми з ним більше нс зустрічались, я від нього тікала. Саме тому, що він так сильно любить. І сама не знаю, чому його любов стала тяжка, неприємна. Якісь вірші передавав через знайомих дівчат – я повертала не читаючи. А тут познайомилася зі своїм офіцером Антоном Щелконоговим і за якийсь тиждень вийшла заміж. Тепер інколи думаю: шкода, що навіть вірші не збереглися. Такі поети більше не траплялися, а раз не траплялися, значить, нема таких. І коли згадую інститут і студентський свій Ніжин, то насамперед чомусь згадується він, ота весняна ніч над Остром. Де він тепер?

… давай отак пройдемося біля кінотеатру «Десна», що сьогодні тут демонструсться? Ага, бойовик американський. Тепер коли не американський бойовик щодня, то американська порнографія, то американська маячня космічно-фантастична, то вже французька садистсько-мазохістська каламуть. А що тут сьогодні? «Лють у клітці», бойовик. Заглянь у віконечко каси, побачиш цікаву жіночу фізіономію. Ні, в кіно не підемо, нащо нам «Лють у клітці», коли, подивися, біля кінотеатру пиво в бочці, продають на розлив, а фізіономія в віконечку каси колоритна, варта твоєї уваги. Ну що, подивився? Ха-ха-ха, трохи порубцьована фізіономія, пошрамована, але нормально зашита і, я б сказав, вилуджена. А ці наївні очі на бандитській ряшці, правда? Як волошки серед чортополоху, ні, як ромашки поміж іржавого колючого дроту. Звідки її знаю? Всі на Русанівці знають, і я знаю. Смачне зранку холодне пиво, правда? Колись отам-о, подивися через міст, на дніпровські верболози, я пішов назбирати котиків, бо пригріло весняне сонечко, найiшов на мене ліричний настрій. А там зарослі, вважай, у самому центрі Києва, дніпровська голуба вода, благодать. Нарвав котиків, а назустріч міліціонер. Що ти тут робиш, питає. Як що, кажу, збираю котики, й показую йому пучок котиків. Ні, що ти тут робиш, сікається до мене. Та ж котики збираю, кажу йому. Ти що, кажу, не впізнаєш мене, ми з тобою в одній школі вчилися, ти ж – Фонар? А він у школі завжди ходив з підбитими очима, то його так і назвали – Фонар. А-а, каже він, і я тебе впізнав, ти – «М'яса Хочу», еге? А мене так у школі називали, бо я завжди казав, коли бачив пиріжки з горохом чи з капустою, що я хочу м'яса, хочу м'яса, хочу м'яса! А кого ти тут шукаєш у кущах, питаю. Сучку шукаю, каже Фонар. Яку сучку, питаю. Натуральну київську сучку, каже, отам біля гастроному, біля автоматів з пивом зібралися мужики, алкаші алкашами, похмеляються після вчорашніх зловживань і перекосів, а сюди в кущі по черзі бігають, бо тут якась профура завелася, всіх приймає. Так ти хочеш, щоб і тебе прийняла, жартую. Та на хрін вона мені здалася, сердиться Фонар, щоб за одним разом зібрати венеричні болячки з усього Києва, Союзу, а то й з Африки! А я подумав, каже, що ти від неї вертаєшся, ходімо пошукаємо. Та на фіг вона мені здалася, кажу, ота профура, щоб я її шукав, шукай її сам, а я подивлюсь, як ти шукаєш. Слухай, каже він, перестань з мене сміятися, Хочу М'яса, бо я не люблю, коли з мене сміються. Та не бухти, Фонар, кажу йому, ходімо шукати профуру вдвох, хоч вона не потрібна ні тобі, ні мені. Йдемо, дивимося, озерце розлилося, за озерцем у верболозах лежить зрубана верба, а біля верби сидить якась дівка, волосся розпущене, в курточці, в чобітках. Побачила нас – і пальцем кличе. І від неї хтось проворно тікає через кущі, навіть не один, а двоє. Фонар свиснув, а хіба вони дурні ставати? А дівка пальцем отак до нас – ідіть, ідіть. Ми підходимо. Ти що тут робиш, питає міліціонер. А нічого не роблю, каже вона. А чого сидиш на землі, питає він. Бо сонце пригріло, каже вона, то я сиджу на землі, гарно тут, подивіться, яка красива Лавра за Дніпром, і ви сідайте біля мене, подивимося разом на Дніпро й на Лавру. А тут двоє мужиків ідуть, пивом пахнуть, перегаром несе від них, видно, з тих, що біля гастроному зранку похмелялися, а тепер прийшли розважитися. Вони дивляться на нас, а ми з Фонарем дивимося на них. Ви що тут робите, питає Фонар. Гуляємо, кажуть вони, а хіба не можна? Можна, каже він, то й гуляйте своєю дорогою. Вони пішли з матюками, а Фонар питає у профури, що вона тут робить. А профура сміється й каже: котики збираю, котики, ось подивіться, скільки назбирала котиків. І показує букет вербових котиків, а біля неї на землі повнісінько розкидано зірваних котиків. Хіба ви не бачите, каже вона, що я збираю котики, збираю котики. А вони що тут роблять, питає дурний Фонар і показує на тих двох мужиків, що вже й не видно в кущах. А я не знаю, що вони роблять, каже профура, може, вони теж збирають котики, але я не знаю, що вони роблять, бо я збираю котики. І сміється з нас обох, каже, й ви збирайте котики, а ви чим тут займаєтесь, а ви чом не збираєте котики, весна, так славно тепер у Києві, то ви теж збирайте котики, а якщо самі не хочете зривати котики, то беріть ось мої, у мене багато, мені не жалко. Фонар як почув – зовсім офонарів, ану геть звідси, закричав, а то опинишся у відділенні, там позбираєш котики…

Так це була вона, що в касі кінотеатру сидить. Я її потім по фізіономії скрізь на Русанівці впізнавав. У неї чоловік, двоє дітей. Як побачу – завжди згадую, як вона біля річки відшила Фонаря, навіть оком не моргнула, мовляв – збираю котики. Але ж знаєш що, ти тільки візьми подумай – правду тоді казала, не обманювала органи правопорядку: справді збирала котики біля Дніпра.