Текст книги "Блуд"

Автор книги: Євген Гуцало

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

…у Окси є тітка, ця тітка кришнаїткою була, виспівувала «Крішна харі, Крішна харі, Крішна харі, харі харі», а потім їй перехотілося бути кришнаїткою, захотілося стати послідовницею вчення Порфирія Іванова. То ця тітка почала ходити боса, обливалася холодною водою, купалася зимою в ополонці, голодувала, не пила горілку й не курила. Одним словом, вела здоровий спосіб життя, максимально наближений до природи. О, ця тітка ніколи не плювалася, бо вчення Порфирія Іванова не радить плюватися, слина – цінний продукт, який виробляє організм, і слина має лікувальні властивості. І ніяких прикрас не носила на тілі, бо метал віднімає силу. А ще не стриглася, не робила ніяких перманентів, як то жінки роблять, бо волосся годує мозок, тому вона боялася загубити навіть одненьку волосину. І знала вона пісню-казку свого учителя Порфирія Іванова, ця пісня-казка мала допомагати за будь-яких прикрих випадків у житті. Ця тітка розказувала, як її гвалтували ввечері біля Дніпра. Чогось вона там ішла, а назустріч з кущів появився мужчина. Вона як побачила цього мужчину – зразу відчула недобре. Й почала тихенько наспівувати: Грудью ветер рассекает, а метель пред ним играет! Смело по снегу ступает, след ногой не оставляет». Гвалтівник схопив її за руку, потягнув у кущі, а вона не кричить і не відбивається, а знай співає: «Он на воду спать ложится и храпит, так сладко спится, а волна его ласкает, ветер песни напевает и колышет еле-еле, как младенца в колыбели». Гвалтівник уже її гвалтує, а вона собі співає: «Затопило все в округе! Что творилось! Ужас, други! Плачут старые и дети. Будто стонет все на свете». І тоді вона відчула, що гвалтівник уже не так сильно її обіймає, що обійми його слабнуть, слабнуть, він схопився й побіг, бо злякався, а вона йому вслід співала пісню-казку свого учителя Порфирія Іванова: «А еще такое было: двоє суток море выло, шторм сильнее поднимался, плач детей не унимался!»

… у Маргарити є подруга – Залізний Фелікс. Чому Залізний Фелікс? Так її колись Маргаритка назвала, а потім уже всі так стали звати, хоч насправді ніхто не знає, що за цим криється. У всякому разі, не те, що можна подумати. Що коли ця подруга не була Залізним Феліксом, а просто Мілкою, то її називали Мілкою-сексопілкою. Мілка-сексопілка нікому не могла відмовити, вона так і казала: «Не можу я їм відмовляти, немає в мене такої сили волі, я всіх їх жалію і люблю». Тому ніхто Мілку-сексопілку заміж не брав, що вона була така знаменита потягуха. Потягуха з потягух – у неї перебували араби й негри, інтелігенція й пролетаріат, військові й демобілізовані, бо ніхто від неї не мав ніяких сексуальних дискримінацій. Як сказав би народний депутат Петро Осадчук у своєму експромті, якби познайомився з Мілкою-сексопілкою: ніякі нації не знали дискримінації. Гуляти гуляла, а тут надумала вийти заміж, і жених знайшовся – міліціонер Федя, він сільський, а потрібна ж була квартира. Маргаритка порадила Мілці-сексопілці: хочеш заміж за Федю – тримай до самого весілля, дасиш йому вже після весілля, коли стоятиме штамп у паспорті, бо коли до весілля, то ніякого штампу в паспорті не стоятиме, злиняє Федя так само, як усі інші злиняли. «Поклянися», – сказала Маргаритка. «В чому поклястися?» – «Що до весілля ти його не підпустиш». – «Клянуся». – «Будь як залізний Фелікс, зрозуміла?» – «Зрозуміла, буду як залізний Фелікс». – «Щоб завтра мені про все доповіла, а я тобі дам нові цінні вказівки, зрозуміла?» Завтра Мілка– сексопілка приходить до Маргаритки й каже: «Ой, ти не знаєш, який Федя мужчина, який мужчина». – «І знати не хочу, – каже Маргаритка, – але ж ти мені поклялася! Поклялася стояти, як залізний Фелікс». – «Але ж я не залізний Фелікс, мені було важко встояти, Федя прийшов у погонах». – «У погонах?» – «У погонах». – «Ти ніколи не вийдеш заміж! Не могла потерпіти? В тебе що, нема з ким переспати? Спи з ким хочеш, коли хочеш, а раз намітила собі жениха, щоб вийти заміж, тримайся з ним до останнього, якщо не хочеш його втратити. Жениха треба довести до кондиції, що він тебе хотів усе більше га більше, щоб у нього залишався єдиний вихід, аби домогтися тебе: це – оженитися на тобі. Ех ти, Мілка-сексопілка! Доводила б собі Федю до кондиції, хай би він думав про тебе всякі якнайкращі думки, признавався в любові, а сама б собі погулювала на стороні. А тепер і Федю втратила». – «От і не втратила, от і не втратила, Федя обіцяв, бо я йому дуже сподобалася, я йому набрехала, що він у мене перший». – «Пообіцяв женитися – до того чи після того?» – «Після того, після того!» – «Ну, коли після того, то, може, й жениться. Ох ти ж і залізний Фелікс!» – «А знаєш, що мені Федя сказав?» – «Що ж сказав твій міліціонер?» – «Ти, каже, свята!»

… дурні ці чоловіки, дурні, й ніколи не порозумнішають. Прийшла я додому від полюбовника, то чого ти до мене лізеш? Ти до мене не лізь, раз я прийшла від полюбовника. В мене ще свято в душі, а ти береш і моє свято псуєш? У тебе ж однаково краще не вийде, ніж у полюбовника, то чого ти лізеш і страмишся? Тільки все зіпсуєш. І ти хочеш, щоб я тебе після цього любила? За що? За те, що ти зіпсував моє свято?

… Моя баба все життя гиркала на мене, жодного такого дня не було, щоб не гиркала, а це два тижні – як шовкова. Задоволена. Я думаю, чим ти так задоволена? Вчора навіть пішов на вокзал. Думаю, буде їхати з роботи електричкою з Києва, то, може, якийсь мужик її проводжатиме, але не така ж вона дурна, хоч і моя жінка, ніхто її не проводжав, пильна…

… о, я пам’ятаю свою першу жінку. їй тоді було вісімнадцять років, ішов дев’ятнадцятий. Її привів у гуртожиток Аркаді й Кацман, киянин, заочник політехнічного інституту, він тоді працював у комсомольському штабі на так званому «стані 1700» у Маріуполі. Алла, проститутка з проституток. Аркадій ще запитав: «Ти не боїшся з проституткою?» А я йому сказав: «Чого б це я мав боятися з проституткою? Хай проститутка боїться». Так йому сказав, хоч у мене ніколи ніяких проституток не було. Андрій сказав: «Я з нею договорився і за себе, й за тебе. Спочатку піду я, а потім підеш ти». Спочатку пішов Аркадій Кацман, а я, нервуючи, подався в ресторан «Північ», був такий ресторан біля гуртожитку робітничої молоді, й замовив собі пляшку портвейну. Я ще не допив вино, як прибіг Аркадій: «Чого ти тут розсівся? Ми ж договорилися, що ти чекатимеш біля гуртожитку». Я подивився на годинник – не минуло навіть тридцяти хвилин – і запитав: «А ти вже?» – «Я вже», – сказав Аркадій. «А де вона?» – «Чекає в гуртожитку, йди, я з нею про все договорився. Вона з усіх бере гроші, а мені дала безплатно й тобі дасть безплатно. По любові».

… жартував був один зі мною, це ще коли я в тролейбусному парку робив. Сміявся з мене, дотепник. Тільки що – глузує, й весь час тільки з мене, більше ні з кого. Бо хтось пустив поголоску, що я свою жінку не задовольняю. А чом це я свою жінку не задовольняю, хто ж тоді її задовольняє? Задовольняю – ще й як. А цей дотепник: не задовольняєш, не задовольняєш. Але ж допік. Аби не приставав, аби не допік, то я б мовчав, нащо мені здалося його зачіпати. Ну, я йому й сказав: «Ти візьми і в своєї жінки запитай, як я задовольняю». В нього очі полізли на лоба, заціпило, більше не сміявся з мене.

…подивися на мене уважно, правда ж, я цікавий? Іноді я подивлюся на себе в дзеркало й сам собі скажу: ох і цікавий тип, і ніхто не знає, що я цікавий тип, тільки жінка знає. Бо за все моє життя в мене була тільки одна моя жінка, більше нікого не було. Цікаво? Ні, я зовсім не кажу, що в мене ніколи не було ніяких ситуацій з чужими жінками, були ситуації, ще й які, але ніколи не переступав межі. Не хотілося. Мені вже за п’ятдесят, і я ніколи вже такої межі не переступлю, хоч ситуації ще можуть трапитися головоломні. Правда ж, цікавий тип?

… а моєму братові колись побили баян. Брат дуже любив грати на чужих весіллях, то на весіллях й побили. Жених. А брат грав на весіллях з вибором, не кожній нареченій і не кожному женихові. А цей жених знав, кому він грає. І як тільки брат прийшов до нього на весілля й заграв жених сказився, вирвав у нього з рук баян і давай гамселити об стіну. Чому? Тому. Бо в брата була така звичка – грати на весіллях у тих дівчат, з якими він колись гуляв, а він після армії довго не женився, тільки й знав, що гуляти, дівчата його любили, красень. Брат почав клястися перед цим женихом, що не гуляв з його дівчиною, не треба даремно бити баян, то жених йому що сказав? Сказав: «Я знаю, що у вас нічого не було, бо я її цілою взяв, я знаю, що твій баян не винуватий, але що я можу з собою зробити, коли мені твоя музика дуже не подобається!»

…могилу свого батька на Байковому кладовищі я плиткою так і не обклала. Той скульптор, що виготовляв пам'ятник, поставив пам'ятник, а потім поклав свою долоню на мою задницю й каже, що облицює плиткою пам'ятник без усякої черги, бо в нього брат працює в крематорії на спалюванні трупів, то все влаштує дуже швидко, ось тільки нам треба договоритися. А малому Женьці тоді було три роки, він як почув про гроші, то зразу ж заплакав, бо подумав, що поганий дядько-скульптор хоче у його мами відняти гроші. Ох і ридав!

…де тільки все дівається? Олька мені розказувала колись. Як Рилєєва переслідували в Києві, як він тікав у Сибір, а з собою прихопнв її. Сімнадцять років їй було, й вона його дуже любила. Пам'ятаєш, я тобі розказувала, як він там на озерах у тайзі стріляв качок, а Олька, наче мисливська собака, кидалася в холодну воду – й приносила йому качку в зубах, Це він її навчив, щоб у зубах. А потім запідозрив, що вона підіслана, що вона агент кадебе – і давай її мучити, щоб призналася, й чим більше вона відмовлялася, тим дужче він її мучив. Бо ж у нього була манія переслідування, він тому й на Сибір тікав. А коли в них не стало продуктів, то Олька відчула, що Рилєєв хоче їі з'їсти, й тоді вона втекла від нього, ледве не здохла в тайзі. А недавно випадково зустріла його на Хрещатику, й ледве впізнала, й він ледве її впізнав. А так любила, І де тільки все дівається?

…двоюрідний брат Степан якось прибігає додому сердитий-пресердитий, мати в нього допитується, що сталося, а він мовчить, не признається. «Чого ти не признаєшся, – питає мати, – я ж бачу по тобі, що сталося щось». – «Вас жалію, тому й не признаюся». – «Якщо справді жалієш, то признавайся, я менше мучитимусь». – «А ви обіцяєте мені помогти?» – «Обіцяю». – «Скажіть, ви хочете, щоб мене восени забрали в армію, а в мене тут народилася дитина?» – «Свят, свят, свят. А від кого ж дитина планується?» – «Планується від Васьки». – «Від Васьки? А як же ти полів на Ваську – в неї не морда, а решето?» – «По п'яному ділу, мамо. То хочете таку невістку? Хочете від неї онуків?» – «Ой, не хочу, сину». – І я не хочу, мамо. Але вона хоче за аборт великі гроші». – «Які гроші?» – «Дві тисячі карбованців, а в мене таких грошей нема, ви дасте?» – «За ваш гріх – і дві тисячі карбованців?» – «То підіть до неї і поторгуйтеся, може, Васька для вас спустить суму, а з мене вимагає дві тисячі». Що залишилося робити матері? Іти й торгуватися? Чи чекати непутящу невістку в хату? Вона дала синові дві тисячі карбованців. Провела його в армію, повертаються родичі з району в село, розмовляють між собою про всяку всячину, й дядько Пилип розказує, як-то він виручив свого племінника: дав тисячу на аборт, бо від нього завагітніла якась дівка, він і називав її – Марина. Тут озивається дядько Микола й каже, що дав племінникові півтори тисячі теж на якийсь аборт, але зовсім не Марині, а якійсь Клаві. Тоді озивається дядько Тимофій і каже, що й він давав племінникові гроші на аборт, але не Марині й не Клаві, а якійсь Марійці, він добре запам’ятав ім'я. А мати вже мовчить, що сама давала дві тисячі на аборт для Васьки. Всі дядьки тільки головами крутять: ну й племінник, ну й молодець, ну й погуляв перед армією, не шкода такому й гроші дати аж на стільки абортів, хоч матиме що в армії згадати. Ох і молодь пішла, ох і молодь! А мати подумала-подумала й сама себе лясь долонею по лобі – та це ніякі дівки й ніякі аборти, це синові не вистачало на закордонний магнітофон, а вона йому забороняла купувати таку дорогу річ, ось він і додумався до абортів, на аборти ніхто йому не пошкодував, і вона теж не пошкодувала, бо хай Господь боронить від такої, як ота непутяща Васька.

…знаєш, Лесю, ми з моєю мамою дивилися на твого байстрюка, дивилися, а потім давай радитися з мамою: може, й нам завести дитину? Бо самі й самі. А мамі вже пізно, то мама каже: давай ти. Я й завела, тепер маю дівчинку. У нас на поверсі чотири квартири, чотири сім'ї, і тільки в одній є мужчина. То хоч би хто-небудь запитав, де в мене взялася дитина, всім байдужісінько, а вже рік минув. Учора надворі катаю в колясці свою Лєнку, повз нас ще наш сусід. Він мені подобається. Подивився так, наче не впізнав, заглянув у коляску й каже: «На мене схоже!» А мені стало так приємно!

…подивися на цього старого дідка зі старим портфелем у руці. Дідок сам схожий на старий портфель. Холостяк, уже давно холостяк. Ти ж знаєш, я закінчувала педагогічний інститут, у нас у лабораторії української мови і літератури була дуже симпатична лаборантка, молода, а вже член партії, золота душа, всі її любили: і студенти, і викладачі, Каміла Воронець: чорні очі, вродливе обличчя, фігуриста фігура. І як усі дивувалися, що в такому юному віці – і вже замужем. Хто твій чоловік, де твій чоловік, чому ніколи не видно тебе з чоловіком десь у кіно, чому ні разу не приведеш на студентську вечірку? Не вірили, що замужем, бо думали, що вигадує собі чоловіка, аби відбитнся від залицяльників, що вились біля неї хмарою. І раптом – персональна справа Каміли Воронець! Таке почали в інституті про неї розказувати, що на вуха не налазило. Не може бути, брехня, Каміла – зовсім не розпутниця, а зразковий член партії, морально витримана, приклад для наслідування, а всякі лихі люди й заздрісники зводять наклепи, бо комусь не догодила. Не догодила – і їй відомстили. Є розпутниці в інституті, чому ж нема, і серед студенток є слабкенькі на втори, й серед викладачок, але на справжніх розпутниць ніхто не клепає, справжні розпутниці торжествують, а жіноча невинність страждає несправедливо. Говорили те, що завжди в таких випадках говорять, отож і не треба затівати ніякої персональної справи, щоб не зіпсувати людині біографії, бо потім не поправиш. Але тут почали говорити про якісь фотографії. Що якби не фотографії, то ніхто б і не подумав чогось такого про Камілу Воронець, але є фотографії, а вони не брешуть. Які фотографії, де взялися, що на них? І хто бачив фотографії? І тоді кожному захотілося побачити фотографії. Наче мало було зайти в лабораторію української мови та літератури, подивитися живу лаборантку, ні, подавай з неї якість фантастичні пікантні фотографії! І все-таки що на тих фотографіях, що інститут догори ногами став? Усі щось знали– й ніхто до пуття не знав. А піжон Боб з кафедри фізкультури, дискобол, бугай, казав: «Я знаю тільки те, що мене на тих фотографіях біля Каміли нема!» Але навіть після фотографії в інституті почали говорити, що ніякої персональної справи заводити не треба: фотографії хоч і справжні, але можуть виявитися фальшивими, змонтованими. І тут сталося. Сталося таке, що ти не повіриш. У ректорат прийшов лист від її чоловіка, якого ніхто не бачив і не знав. А в листі чоловік Каміли Воронець підтверджував, що його жінка таки розпутниця. Він сам раніше не відав, що таке розпуста, а вона його навчила – й розбестила. Тепер йому соромно, шо він такий розбещений, бо в нього така розбещена жінка. Їй не місце в педагогічному інституті, де на неї дивляться студенти, їй не місце в партії, де мають бути тільки достойні, а тому він наполягає, щоб його жінку звільнили з роботи в інституті, виключили з партії. І на підтвердження. розпутності і розбещеності своєї жінки надсилає ще одну серію фотознімків, де його жінка – в

найрізноманітніших сексуальних позах, дуже непристойних, і він би ніколи не додумався знімати її в таких позах, але вона наполягла – й він змушений був піддатнся… То Камілу Воронець таки виключили з партії, а з інституту вона сама пішла. І все через свого чоловіка, дуже був ревнивий. У нього на неї не було ніяких фактів, але він підозрював, що вона з усіма спить в інституті, то дуже хотів, щоб її попросили і з роботи, і з партії. Ти чув про таке? Наче жінка не може зраджувати свого чоловіка поза роботою, тільки на роботі! І тільки поза партіею. Жінка як захоче, то вона тебе зрадить прямо перед твоїми очима, а ти нічого не побачиш. Він був за Камілу старший на двадцять років, то вона кинула його. А чого вийшла заміж за старшого? Він хірург, врятував життя її батькові, то батько пообіцяв: коли моя дочка виросте, віддам за тебе заміж. Дочка була маленька, а вже знала, що вийде заміж за дядю хірурга, який врятував її батька. Ось така історія. А отой старий зі старим портфелем і сам схожий на старий портфель – і є її хірург, ревнивий Отелло. Може б, краще було, якби він зарізав її батька на операційному столі, ніж отак зарізав її молоде життя.

…прийшов полюбовник до полюбовниці, вони даремно час не витрачали, тільки начебто чується полюбовнику – в сусідній кімнаті чи на балконі підозрілі звуки: кур-р… курр… Може, вдасться чи недочуває? Знову часу не марнувалн, й знову чує: кур-р… куу-р… «Послухай, – каже полюбовник до полюбовниці,– якісь голуби у тебе на балконі, все кур-р та кур-р». – «Е-е, які там голуби, – каже полюбовниця, – то в сусідній кімнаті лежить мій паралізований чоловік, свариться на мене, але ніяк не може вимовити; курва, курва».

…Маргаритка торік дуже образилась на одного болгарина. Поїхала вона з Оксою в Болгарію з туристською групою, опинились в зачуханому містечку Казанлик, а в тому містечку всі місцеві болгари якісь такі – наче наші киргизи чи татари. Ото хіба що багато троянд. Маргаритка там захотіла купити дублянку, левів не вистачало, то вона питалася дешеву, а тут один болгарин почув. Пообіцяв дістати дешеву дублянку, тільки нехай, каже, твоя подруга зі мною переспить. Маргаритка спершу не зрозуміла: «Чому подруга?» – «Бо подруга, – сказав болгарин. – Бо подруга мені сподобалася». То Маргаритка на болгарина образилася чому з подругою, а не з нею самою? Вона не хотіла просити Оксу, але де подінешся, коли кортить дешевої дублянки, а на дорогу нема левів. Окса спочатку не хотіла, відмовлялася, то Маргаритка приперла її до стіни: «Виручай мене, ти ж моя подруга, а я тебе виручу колись». Окса навіть розсердилась на неї: «Я сама себе завжди виручу». – «Не зарікайся, не зарікайся», – сказала Маргаритка. То Окса пішла до того болгарина, він переспав з нею у своїй машині – і втік, ніякої обіцяної дублянки, ні дорогої, ні дешевої. То Маргаритка навіть сварилася на Оксу: «Ти йому якось не так дала, інакше б він не втік, а я була б з дублянкою. От якби я!» Та Окса їй відрізала: «От якби ти, от якби ти! Але чомусь він тебе не захотів, а захотів мене. Ото на другий раз вибирай собі такого болгарина, який захоче трахнути не мене, а тебе, побачимо, з якою ти дублянкою залишишся». Та Маргаритка ніяк не заспокоїться і знай вихваляє турків, а болгарів гудить. Бо їй розказали історію про турецьких митників і польських туристок, які до них їдуть спекулювати в Туреччину. Прекрасні польські пані з-поміж себе вибирають найспокусливішу й найзавзятішу туристку, посилають її до турецьких митників. А турецькі митники вже знають, чого до них від усієї групи делеговано розкішну спокусницю: щоб не платити високого мита за провезення товарів на їхню територію. Зваблива блондинка віддувається за всю туристську групу, турецькі митники пропускають усіх, не беруть ніякого мита, бо своє мито вони вже взяли. Й ні разу так не було, щоб після розкішної блондинки ще брали мито з туристок. А їй, звичайно, група віддячувала шматтям-лахміттям чи косметикою. Турки є турки. Далеко тому болгарину з Казанлика до турків, ой далеко.

…буває, ще не таке буває. Якось мій дядько Семен повертається з роботи, а вдома – гість у його жінки. Якийсь чоловік сидить за столом, п’є горілку й закусує. Жінка щось розказує, а він веселий-веселий. Сидів спиною до дверей, а обернувся – наче не чоловік, а жінка. Й наче не жінка, а чоловік. Дивиться з-під лоба й мовчить. Хоч би голос подав, то можна було б зрозуміти, якої статі гість, а то й по фізіономії не розбереш. «Знайомся, – говорить жінка, – це Аркадій». – «Який Аркадій?» – питає чоловік. «А я з ним разом у колонії сиділа». – «Так ти ж сиділа у жіночій колонії чи у змішаній?» – «У жіночій». – «То причім тут Аркадій, де він узявся у вашій жіночій колонії?» – «А я тобі не розказувала?» – «Про що? – «Про Аркадія?» – «Не розказувала». – «Дивно. А я думала, що розказувала. То познайомся, це Аркадій. Мене випустили раніше, а його недавно, то він от у гості навідався, провідати». Підійшов дядько Семен до гостя, приглядається й каже: «Нічого не можу второпати. Який це Аркадій? Це ж якась жінка, правда?» – «Та правда, правда, це жінка, – засміялася його жінка. – Звати Діна. Але вона була в тюрмі Діна, поки не зламалась, а як зламалась, то всі ми стали називати її Аркадій, зрозумів?» – «Ні, не зрозумів. Чого зламалася?» – «Ну зламалася». – «То вона Діна чи Аркадій?» – «Краще випий з нами, якось розберемося». Випили. Ця Діна-Аркадій спочатку мовчала, а потім розговорилася, й голос у неї якийсь такий чудний, наче вона таки не Діва, а Аркадій, бо не жіночий голос, а чоловічий. «А що це в тебе з голосом сталося?» – питає дядько Семен. «А що сталося? – питає Діна-Аркадій. – Голос як голос». – «Е-е, не кажи, що голос як голос, а якийсь у тебе не жіночий голос». – «Мені подобається мій голос», – каже Діна-Аркадій. «Це в неї після того, як вона зламалася в тюрмі!» – докинула дядькова жінка. «І голос у неї зламався?» – «Еге, і голос зламався». Встала Діна-Аркадій з-за столу, ходить по хаті, а дядько Семен приглядається до неї – очей відірвати не може. А жінка йому: «Чого ти так видивляєшся на неї, що й за мене забув?» – «Та я за тебе не забув, але очі самі чогось на неї дивляться». І як засміється. «А чого ти смієшся?» – «А я знаю, чого я сміюся?» Вийшла Діна-Аркадій на двір, а дядько Семен дивиться, дивиться. І сусіди почали приглядатися. Сусідка Настя питає в дядька Семена: «Це хто такий у вас?» – «3 тюрми. Разом з моєю у тюрмі сиділи». – «Ну хіба що з тюрми. Дивися за нею». – «А що дивитися?» – «Моє діло сказати – дивися за нею». – «Та я дивлюся». Дядько Семен дивиться. І що бачить? Бачить, що Діна-Аркадій весь час не відходить від його жінки, усе вдвох і вдвох. Щось там згадують про свою тюрму і гелгочуть, як гуси. Обоє сиділи по розтратах у своїх магазинах, але Діна-Аркадій більше потратила, то довше сиділа. А під вечір тітка питає в дядька, чи не подасться на риболовлю, бо ж учора збирався. «Вже не збираюся». – «А чом не збираєшся? Чи не тому, що Діна сподобалася?» – «Тому». Ех, тітка як розрегочеться зі свого дядька: «Нічого в тебе не вийде, так що краще збирайся на риболовлю». – «Ти мною не командуй, де мені сьогодні вночі ловити рибу». А він щось почав підозрівати, ось і не пішов. Та й питає в Діни-Аркадія: «Чого це ти мою жінку обіймаєш?» – «А вона мене теж обіймає, хіба не можна? Дивно, як жінки обіймаються? Твоєї жінки не убуде». А тут сусідка Настя кличе дядька Семена до себе в хату: «Дурний ти, дурний». – «Чому дурний?» – «Бо дурний» – «Ні, ти скажи, чому я дурний». – «Добре, я скажу, чому ти дурний. Тобі твоя жінка про тюрму розказувала?» – «Чом не розказувала. Я сам бачив, коли до неї в гості їздив». – А все бачив?» – «Як то все? Бачив те, що бачив». – «А ти свою гостю бачив у тюрмі? Коли до жінки їздив?» – «Не бачив». – «А вона каже, що тебе бачила». – «Оця Діна-Аркадій?» – «Оця Діна-Аркадій. Ти ж тоді не зустрівся із своєю жінкою?» – «Не зустрівся. Мені сказали, що вона в лазареті, дуже слаба. То я їй передачу залишив». – «Жінка від передачі не відмовлялась?» – «Не відмовлялась». – «Еге, чого б їй від передачі відмовлятися, хоч у вас давненько не було побачення». – «Та кажу, що вона тоді заслабла, була в лазареті…» «А звідки ти все це знаєш?» – «Трохи ти розказував, трохи твоя жінка. А знаєш, хто твою жінку до тебе не пустив у тюрмі на побачення?» – «Хто ж не пустив? Тільки не видумуй». – «А я не видумую. Не пустила оця гостя ваша, як її, Діна-Аркадій». – «Та що ти таке плетеш?» – «Не плету». – «А чого вона оце до нас приїхала? Тільки випустили з тюрми – й до нас. Каже, що скучила. Це вони так у тюрмі звикають одна до одної?» – «Видно, що ти не був у жіночій тюрмі, не сидів». – «То й добре, що не сидів. А тобі, Насте, добре, що ти колись посиділа рік? Тобі та колонія переколотила в голові, тепер говориш казна-що». – «Не казна-що, ти послухай. Хіба не чув, що в жіночій тюрмі жінки живуть з жінками?» – «Як?» – «А так. Там же нема чоловіків, щоб жити з чоловіками, то вони з жінками. Знаєш, Семене, тюремних наглядачів там не так багато, щоб на всіх арештанток вистачило, ну, пощастить кільком, а решті що? Та тюремні наглядачі – не всі, а жінки в тюрмі, то біля них – тюремні наглядачки. Але навіть тюремні наглядачки дуріють, коли все те бачать. От одна в нас була, коли я сиділа, наче нормальна, але їй там сподобалася молоденька наркоманка з бараку, то почала приставати до наркоманки, а наркоманка поскаржилася – й наглядачку вигнали». – «Звідки вигнали?» – «3 тюрми». – «А за що?» – «За те що приставала до наркоманки». – «Брешеш». – «Не брешу. У тюрмі як? У тюрмі жінка – або жінка, або мужик». – «Як це?» – «А так. Коли жінка – це жінка, то до неї всі ставляться як до жінки. А коли жінка – мужик, то до неї всі ставляться як до мужика». – «Як це?» – «А так. І її вже називають – Іван чи Степан». – «Який Іван чи Степан?» – «А так вони самі себе починають називати, й так усі повинні їх називати. А як назвеш їхнім жіночим іменем, то сердяться, можуть дати й по морді. Мене там знаєш як називали?» – «Як?» – «Воно». – «Як це – воно?» – «А таке. Бо я там була ні чоловік, ні жінка». – «Як то?» – «А так – не хотіла бути ні чоловіком, ні жінкою. Одна там у бані дивилась так, як мужик дивиться на жінку, й приставала, але я відмовилась. Вона потім у їдальні обізвала мене, то отак стояла каструля гарячої води – я вилила на неї, більше ніхто не приставав, у тюрмі інакше не можна, щоб потім не їздили на мені. Й ніхто на мені не їздив. Я там була без сім'і» – «Без якої сім'і?» – «А в жіночій тюрмі всі жінки діляться на сім'ї. Жінка, яка жінка, й жінка, яка чоловік, – це і є в тюрмі сім'я». – І що вони роблять» – «Живуть». «Як?» – «Як сім'я». – «Тьху!» – «Ти не тьхукай, Семене, бо в тюрмі бувають дуже зразкові сім'ї. На волі немає таких зразкових сімей, як у тюрмі. Але бувають такі самі дурні сім'ї, як і на волі, що в них теж ладу нема, дим коромислом». – «Як це?» – «А так. У зразковій сім’ї – любов і порядок, а в дурній сім'ї – ревнощі та бійки». – «Любов?» – «Аякже, любов». – «І ревнощі?» – «Аякже, і ревнощі, що на волі не побачиш. Ревнують люто. Чоловік кидає жінку – і йде до іншої, жінка кидає чоловіка – і йде до іншого, аякже, і в тюрмі те саме життя». – «До якого іншого йде жінка? До якого чоловіка?» – «Ет, Семене, ти ніяк не зрозумієш! 1 хіба треба йти в тюрму, щоб таке зрозуміти?» – «Слухай, ти набалакала таке! Що ти мені за мою жінку набалакала?» – «Я тобі за твою жінку нічого не балакала! Не вигадуй, сусіде, я з твоєю жінкою сваритись не збираюся». – «А за цю, як її, що в гості приїхала?» – «Й за неї не казала». – «Крутиш ти, Насте, ох крутиш. Казала не казала. А хто казав? І нащо мені здалась ця Діна-Аркавій? Що, вигнати її? Та жінка мені горло перегризе, що весь час у мене п'яні дебоші, хоч я й не п'яний. Що робити?» – «Роби що хоч. А я тобі розказала, бо маєш знати». – «Ні, ні, гріх таке подумати на мою жінку, вона тоді в тюрмі в лазареті лежала, причім тут цей Діна-Аркадій? Ех, які ви, жінки! Й ти, Насте, добра, так розворушила мою душу». Пішов дядько Семен додому й каже своїй жінці: «Жінко, це до тебе приїхав з тюрми хахель?» – «Який хахель?» – запитала жінка. «А ця твоя Діна-Аркадій». – «Хто тобі сказав?» – «Ти не питай, хто мені казав, а ти мені кажи: хахель чи не хахель?» – «Ах, це тобі сусідка набрехала. Думаєш, я не знаю, що ти з нею жив, поки я в тюрмі сиділа? Я досі мовчала, а тепер скажу, що ти з нею жив!» – «Жив чи не жив, а ти мені скажи: це твій хахель приїхав? Значить так, вибирай: або я – або вона». – «А все Настя, а все людська заздрість: вона і в тюрмі нікому не подобалась, і тут нікому не потрібна. Ти знаєш, як її називали в тюрмі? Воно! Воно! То це воно задумало в мене тебе відняти. Ну, Семене, коли тобі дороге воно, коли ти слухаєш воно, то йди до воно, а це моя хата, а в своїй хаті я хазяйка, а зі своєї хати я гостей не виганяла – й не виганятиму. Забирайся до своєї матері!» – «Жінко, може, я з дурного розуму набалакав щось не те, даруй». – «І не кайся, й не просись. Збирайся, раз ти на свою жінку подумав, мені такий чоловік не потрібен. Хахель! Який хахель? Жінка нещасна, як і я». – «А чому ж – Аркадій? Діна-Аркадій! Як це вона там зламалася?» – «А хто в тюрмі не зламається? А такі самі нещасні жінки й назвали Аркадієм, бо хотілося там хоч ім'я чути чоловіче. Ні, забирайся!» Й подався дядько Семен до своєї матері, поки в його жінки гостювала ота Діва-Аркадій. А як нагостювалась, то поїхала. Й тоді дядько Семен прийшов до своєї жінки проситись, то вона пересердилась, пустила назад у хату. А сусідка Настя перестала розмовляти з дядьком Семеном, навіть у його бік перестала дивитися, хоча жінки між собою не посварилися, чешуть язиками, от що дивно.

… думаєш у мене в стосунках з жінками щось залежало від мене? Як тільки померла моя Рая, то все тут залежало тільки від нашої дочки Ані. Бо ми з нею залишилися вдвох, я коло неї – і за тата, і за маму, і за дідуся, і за бабусю. Ні, бабуся у нас була, Раїна мати, але яка з неї допомога? Навідалася на кілька годин чи на півдня, посиділа трохи з онукою, а то в неї самої – і своя квартира, і якийсь там приймак-пенсіонер, і в лікарню бігти треба – здавати аналізи, і на барахлівку їхати – приторговувати, бо пенсія мала. Так що з самого початку всі мені в один голос: думай про жінку! Думай, бо тобі потрібна жінка, а твоїй Ані потрібна друга мати. Друга мати не замінить рідної, але ж рідна – покійна, так що думай. І всякі мої знайомі почали мене знайомити з усякими жінками. Сказати, які в мене за цей час були жінки? Хе, була навіть одна генеральша – ще при живому генералі. То я пізніше довідався, що в генеральші її генерал ще живий, а коли знайомилися з генеральшею – ніхто не сказав, і вона не сказала. Генерал був якийсь дуже хворий, ось-ось мав померти, але все не вмирав. Ми трохи були зустрічалися з генеральшею, вона в ліжку – звичайнісінька баба, нічого в ній від генеральші, хоч, правда, я не знаю, яка та справжня генеральша має бути в ліжку. А потім я їй сказав, що я так не можу. Не можу, поки в неї ще живий генерал, мені такі експерименти непотрібні. Чекай, поки генерал помре! То я свою Аню з генеральшею навіть не знайомив, сам забракував. А після генеральші була в мене актриса, наша спільна з Василем знайома, ти знаєш Василя, то актриса була давно не замужем, вона і в ліжку була артистка, у ліжку весь час – театр. Справжня актриса, в Києві таких небагато, вроджені здібності. Але я собі подумав. Добре, я подумав, ти здібна актриса, визнана, але якщо ти й для моєї Ані будеш весь час актриса, якщо весь час у квартирі театр? І розійшлися ми з актрисою. А потім як? Раніше ні генеральшу, ні актрису я навіть не показував своїй дочці. Не хотів розстроювати, бо недавно мати померла, а тут батько вже гуляє з іншими жінками, жалко було дитину, вона б однаково не зрозуміла, що її батько – мужчина, шо її батькові – треба. А потім почав свою Аню знайомити з усякими тітками. Познайомлюся, пересплю, а через якийсь час кажу, слухай, дорога, в мене серйозні наміри, ти не думай, що в мене якісь наміри несерйозні, то давай познайомлю з дитиною, а там уже що дитина скаже. І влаштовував удома невеличке домашнє свято – з тортом, чаєм, шоколадними цукерками, сухим вином, бо ж не могли ми при дитині напиватися горілкою чи коньяком. Затівали втрьох світську бесіду, тири-пири, тринди-ринди коржі з маком, наша гостя серйозно старалася, щоб сподобатися дитині, а потім я ласкаво та весело питаю в дитини, чи хоче вона цю тітку бачити вдома своєю мамою, бачиш, мовляв, яка гарна тітка, яка розумна, як тебе любить. Аня ж мовчазна, потайна, зайвого слова не скаже, насуплювалася, дивилася спідлоба й заперечливо крутила головою. Тоді я казав цій дамі, що женитися не збираюся, бо дитяче серце не приневолиш, бо дитяче серце її не приймає, бо я не можу привести в квартиру жінку, яка не замінить моїй дочці рідну матір, а зразу ж стане для неї мачухою. І ще якийсь час зустрічались, аж поки я знайомився з іншою. 3 цією іншою повторювалося те саме – і скромне домашнє свято, і торт, і чай, і шоколадні цукерки, й – чи хочеш ти, Аню, щоб цю славну тітку я привів додому, бо ця славна тітка хоче тобі замінити рідну матір, і дочка заперечливо крутить головою, і в мене знову є серйозний привід, щоб розлучитися. Бо ще ж я і чоловік такий – поки не переспав з якою жінкою, то вона мені інтересна, а як тільки переспав – уже неінтересна, то, коли правду казати, я вже й сам не дуже хотів, та й хто здатний замінити рідну матір, та й я вже добре вивчив свою Аню, я наперед знав, що вона скаже, так що скромне свято було невеличким спектаклем для нашої гості. Чому? Аня зразу ж спротивлювала тих жінок, які зразу ж залишалися зі мною ночувати. А з Надією Іванівною вийшла промашка. Вона й така солідна женщина, працює в інституті, але замужем ніколи не була, хоч, звичайно, з мужчинами зустрічалася й до мене. Привіз додому, познайомив, чай, шоколадні цукерки, торт, шампанське. А потім я в Ані питаю, чи їй подобається Надія Іванівна, чи хотіла б вона її за рідну матір. Моя без'язика дочка мовчить, нічого не каже. Я знов питаю. Тоді вона киває головою й каже, що хоче. В мене аж нижня губа відвисла, бо я на таке від своє дочки не сподівався. Ти добре подумала, питаю. Добре подумала, каже дочка. Подумай другий раз, кажу. Я вже подумала другий раз, каже. Й що ти придумала другий раз, питаю. Хай Надія Іванівна залишиться в нас, каже. Ось так Надія Іванівна й залишилася в нас, ми з нею розписалися, тепер живемо разом. Хоч спочатку навіть отямитися не міг, своїм вухам не повірив, хотів третій раз перепитати, але третій раз перепитувати було якось незручно. Мені ж цей спектакль був наперед відомий, і фінал відомий, я завжди очікував саме цього фіналу. Було цікаво, що ж сталося з дочкою, чому розтануло її серце? То я в неї пізніше й запитав якось ненавмисне. То Аня мені призналася. Ти, батьку, сказала, завжди всяких тіток залишав на ніч у себе, й вони в тебе почували всю ніч, то хіба я могла полюбити їх чи поважати, хіба такі могли мені замінити рідну матір, а Надія Іванівна перша жінка, яка не залишилася в тебе ночувати, коли ти перший раз привів її додому, за це вона й сподобалась, нехай вона буде мені за рідну матір. Ну, ти бачив таку, ти чув про таку? І я згадав, як усе було, коли Надію Іванівну я вперше привіз додому, як наступного дня раненько Аня заглянула в мою кімнату, побачила мене самого, підбігла до мене й поцілувала. Я тоді не знав, чого вона мене цілує, а воно он що! Бідна Аня, так і не знає, як ми її обманули! Дочекались, поки вона заснула, потім сіли на таксі, поїхали на таксі додому до Надії Іванівни, бо їй так захотілося, щоб у неї вдома, провели у неї бурхливу ніч, а потім так само на таксі я встиг раненько повернутися додому, ще дочка спала. А потім ото вона зайшла в мою кімнату й побачила мене самого. Бідна Аня! Дитяча наївність! Як жаль, що з віком минає і дитяча наївність, і дитяча довірливість. Поки маленька, то нізащо не хочеш вірити, що з твоєї милої дівчинки виросте, ну… Добре, не казатиму, бо язик не повертається в роті, коли про свою дитину. Звичайно, я не втримався й похвалився перед Надією Іванівною, що почув від Ані. А моя законно узаконена жінка хитро всміхається. Чого ти хитро всміхаєшся, питаю. А вона питає – сказати чи не сказати, чого вона хитро всміхається. Авжеж, скажеш. То вона мені сказала, моя професорша, що, перше ніж зі мною серйозно знайомитися, вона переговорила з усіма нашими спільними знайомими, й наші спільні знайомі поділилися усією об'єктивною інформацією про мене. Потім вона потай від мене переговорила з Анею, одержала від дочки інформацію, яка повністю збіглася з інформацією, яку вона мала від знайомих. І що сказала? Сказала: «Я перша з претенденток на твоє серце, що не їла в тебе торт, правда?» – «Правда», – кажу… «І не пила традиційний чай, так?» – «Так». – «І не пила традиційне шампанське, так?» – «Так», – мушу признатись, бо як тут не признаєшся, коли вона все знає. І моя Надія Іванівна зареготала: «Бо я знала, що ні в якому разі не повинна залишатися в тебе на ніч, що коли ти захочеш – ми неодмінно повинні поїхати додому до мене. Через Аню. І ми поїхали. А дочка подумала, що я з тобою не переспала, а тому й призвала мене. Ось так я тебе ошукала, ось так женила на собі». – «Та не ошукала, не женила мене на собі, а я на тобі женився, бо так захотіла Аня». – «Еге, Аня. Чекала б мене та сама доля, що й інших, чи я тебе не знаю, але мені дуже шкода стало й тебе, й Аню. Може, не так тебе, як дитину, бо ж і без рідної матері, і ще такий батько трапився, що зі смаком увійшов у роль вдівця». – «Та в яку роль, у яку роль, не вигадуй!» – «А я не вигадую, це ти вигадуєш». Ось така мені трапилась Надія Іванівна, приємно, коли жінка розумна, біла розумної – і сам розумніший, а біля дурної – і сам дурніший, а мені повезло, недаремно я влаштовував усі ті домашні свята з тортом, недаремно радився з моєю розумницею Анею, вона таки вибрала собі до душі, я б сам не вибрав.