Текст книги "Блуд"

Автор книги: Євген Гуцало

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц)

Блуд

Грища

… завагітніти – буває ой і проблема, проблемою з проблем! Згодна з тобою, одна жінка ще не встигне по-справжньому спробувати, як уже готова, вскочила по самі вуха й мучиться: чи то аборт робити, чи то народжувати. А от буває – як заворожить жінці вона й так старається, й сяк, вона й з календарем звіряється, коли календар обіцяє успішне запліднення, вона й стимулюючі ліки п'є, вона й в церкву ходить – словом, ладна помолитися не тільки Богові, а й чортові, аби тільки спромогтися на дитину… Ось про одну актрису з київського театру недавно мені знову розказали у випадковій компанії, але цю історію я вже чула раніше. Ти повинен знати цю актрису – вона багато грала і в дожовтневій класиці, і в сучасних п’єсах. Молодою дуже вдало вийшла заміж, подруги їй заздрили, а через якихось півроку – він з нею розлучився. Розлучився з красунею, з примадонною, перед якою всі падали на коліна. Ця примадонна довге не тужила, швиденько вискочила вдруге заміж, теж вдало, теж їй заздрили – й швиденько знову розлучилася, вдруге. Та й призналася перед своїми в театрі, що другий чоловік теж розлучився з нею, а не вона з ним. А чого? Бо обидва хотіли мати від неї дітей, обидва старалися, та з їхніх старань результату – мов кіт наплакав, бо не вагітніє вона й не вагітніє. Ось тепер більше не виходитиме заміж після двох таких невдач. А чого виходити втретє? Щоб і третій чоловік хотів од неї дітей, а вона не могла завагітніти – й знову розлучатися, втретє? Радили їй усе-таки втретє вийти заміж, перевірити ще одного чоловіка, мовляв, може, ти й не винувата, що не можеш завагітніти, а винуваті саме вони, хоч і як там стараються, а винуваті. Але примадонна їх не послухала, сказала, що досить з неї тих двох спектаклів, у яких вона зіграла роль нареченої під радісно-урочисту музику маршу Мендельсона, що годі з неї тих двох сімейних спектаклів, де вона зіграла роль вірної дружини. Й більше не стала виходити заміж, хоч претенденти на її серце були – і в артистичному світі, й поза артистичним світом. А почала спати наліво й направо з усіма в театрі, й усі в театрі з нею теж спали наліво й направо. Примадонна чого так ударилася в любов? Бо сподівалася, що від когось завагітніє. А всі чоловіки чого з нею ударилися в любов? Бо зовсім не боялися, що вона від них завагітніє, бо добре знали, що вона від них не завагітніє – це ж було перевірено двома її заміжжями, та й уже не тільки заміжжями. Ось так і виходило: вона до них у відчаї, щоб нарешті завагітніти, а вони до неї у радості, щоб від них не завагітніла. Аж поки вона таки завагітніла. В той день перед спектаклем прийшла раніше в театр, сама гримувалася в гримерній, коли раптом щось таке відчула… відчула, що завагітніла, й так у ній усе заспівало, й так їй захотілося з кимось поділитися своєю радістю. Бо ж усі знали, що останнім часом зона зустрічалася з провідним актором театру Козенком, жонатим, батьком двох дітей, великим любителем протилежної статі. Обійшла примадонна весь театр, але нікого не знайшла, щоб похвалитися, аж у гардеробній побачила гардеробницю Діну Йосипівну. Гардеробниця, звісно, теж знала, що примадонна зустрічається з їхнім провідним Козенком. «Діно Йосипівно, ви знаєте, що я завагітніла?» – мало не закричала примадонна. Гардеробннця подумала-подумала й запитала: «А це добре чи погано?» – Примадонна сказала: «Таж добре, добре!» Гардеробниця Діна Йосипівна ще подумала й сказала: «Ну, тоді я вас поздоровляю».

… ти послухай, а я розкажу історію, давно зі мною було. Правда, зі мною багато всякої всячини трапляється, а ти поки що послухай цю пригоду. Сталося на другому десятку років після нашого з жінкою весілля. Тобі відомо, я не святий. Ні тепер не святий, ні до весілля, ні після весілля, можу не згадувати про свою жінку, навіть коли ми вдвох у квартирі, коли сама лізе в очі, а мені так – наче ії нема. А то буває – находить сказ. Находить сказ, коли подумаю, що вона ось так може бути з іншими, як я буваю з іншими. Коли затримується десь після роботи, а я не знаю, де затрималася, то так і здається, ніби вона щойно з чужих обіймів. А тоді ми поїхали з нею за Київ у Пирогове, в краєзнавчий музей. Мовляв, давно в своєму селі не були, а ми з нею з одного села, то давай хоч у суботу подивимося в музеї просто неба старовинні українські хати, як то наші люди колись жили. Приїхали в Пирогове, пристроїлися до якоїсь туристичної групи, екскурсовод усе розказує, ходимо – ось були на Слобожанщині, а це вже на Поділлі, а це вже на Волині, оце вам вітряки, а це кузня, а це корчма, а це борті, а це пасіка! Цікаво. Та ще цікаво, що в той день там організували свято народних ремесел, поприїжджали умільці з усієї України, виступають народні ансамблі – теж поприїжджали співаки й танцюристи з усіх усюд. А день сонячний, осінній, а по городах гарбузи та соняшники, а в садах біля хат яблука на яблунях та грушки на грушах, вінки цибулі та кукурудзи висять на жердках попід хатами, а музейні працівниці дорідні та у вишитому одязі – свято, й годі. Ти вибач, шо я тобі розказую про гарбузи, соняшники та кукурудзу, але я художник, і хоч татарин, але український колорит дуже люблю. Як і українських жінок, ти знаєш, що жінка в мене українка. А людей у ту неділю наїхало в Пирогове багато, десь біла кузні вона й загубилася в натовпі. Там коваль сидів у кузні, вогонь біля цього в горні горить, а він залізо розпікає на вогні й молотом кує на ковадлі. За якийсь короткий час – і викував підкову, ловкий коваль, усі дивляться, як на цирк, а моєї жінки десь не стало. Не стало то й не стало, я собі з групою подався до якоїсь багацької хати, куркульської, з цієї куркульської подався до бідняцької, там до середняцької. А тут мені трапився знайомий товариш, скульптор, але який він скульптор? По кладовищах на могилах ставить пам'ятники покійникам. Сміється з мене. Двоє дурнів, каже про мене й про себе, не бачили, як жили бідняки-середняки-багачі, то прийшли подивитися. І потягнув мене пити ниво. Стоїмо в черзі до ларка, достоялися, взяли пиво в пляшках, а він, бачу, все всміхається й головою крутить. – Ну, – каже, ну, – каже. – Що таке, – питаю. – А бачиш оту хату на торбі, ліворуч від вітряка, на Слобожанщині. – А ми з ним десь отако стоїмо й пиво п'ємо в районі між Київщиною й Полтавщиною, бо ж той музей етнографії та побуту – як модель усієї України, далеко тут видно по всій землі – й Карпати видно, й Чорне море. – Бачу, – кажу, – оту хатину в темнім гаї, на благословенній Слобожанщині. – То знаєш, що мені розказали, – питає, – за ту хатину в темнім гаї? – А що тобі розказали, – питаю. – Екскурсанти, каже, у ту хату не заходять, бо хата начебто на замку і там немає доглядачки. – То й що, – кажу, – коли хата начебто на замку, можна зайти в іншу хату, подивитись, яка велика Україна, скільки по ній усяких млинів, комор, гамазеїв і всякої всячини. – Але в хату, – він каже, – можна зайти – й туди заходять, хто хоче. – А чого туди заходити, – питаю, – що там таке, що йдуть і в зачинені двері. – Жінка, – він каже. – Яка жінка, – питаю. – А там у хаті, – він каже, – лежить молода й гарна жінка, лежить і спить. – А чого вона там лежить і спить, – питаю, що це за жінка. – Ніхто не знає, що це за жінка, – він каже, – мабуть, вчамріла від якихось напоїв, мабуть, хтось напоїв. – Ну, то відіспиться і встане, – кажу, – раз таке з нею трапилося, то чого заходити до неї, вона ж не експонат який-небудь, щоб дивитися. – А ти не здогадуєшся, – він питає, – чого до неї заходять? – А чого заходять, – питаю, – бо не здогадуюся. – Мужики заходять, – каже він, – а та жінка молода й гарна знепритомніла, то всяк має змогу покористуватися нею. – Як то покористуватися, – питаю. – А покористуватися на дурняк, – він каже, – як ото чоловікові інколи кортить покористуватися чужою жінкою. – А вона ж що, – зовсім по-дурному питаю, бо сторопів від почутого. – А вона нічого, – каже він, – нікому не відмовляє, бо вона ж у сні. – А ти там був, – питаю. – Я там не був, але чув, – каже він. – Може, брешуть, – питаю. – Е-е, не брешуть, – каже він, – бо я це почув від такого, що ніколи не бреше, що ніколи чужої жінки не пропустить, а тим більше такої, що погано лежить. – Вона погано лежить, – питаю. – Ні, ти не зрозумів мене, – сміється, – вона там гарно лежить і, мабуть, навіть дуже гарно лежить, коли про неї така легенда пішла… Ми так поговорили з ним, допили пиво, розійшлися, а потім я сам себе лясь по лобі: послухай, кажу, старий дурню, а де ж твоя жінка, що досі немає? Дивлюся туди-сюди, шукаю – як у воду канула. І чого це вона мене не шукає, думаю. От я її шукаю, а вона чомусь мене не шукає. І чую, що заводжуся, отак усе в мені починає кипіти, кипіти, кипіти. Повіриш чи не повіриш, а самі ноги понесли мене на Слобожанщину, до отієї хатини в темнім гаї. Розумом розумію, що дурне думаю, що такого з моєю жінкою начебто не могло статися, а раптом сталося? А раптом не просто сталося, а в неї це вже відпрацьований номер, а цей відпрацьований номер вона перейняла у когось із своїх подружок-товаришок, бо ти наших київських жінок знаєш. І що сюди, в етнографічний музей, вона вже навідується не вперше, й сьогодні, навіть зі мною будучи, не втерпіла, сподіваючись, що я не довідаюся, що знову все минеться безкарно, а от я довідався, а от я тебе зловив на гарячому! И чим більше так думаю – тим дужче розпалююся. і ніхто б мене тоді не зупинив, коли я йшов до тієї хатини під соломою на Слобожаншині. Я навіть бачив, як там у ліжку, вдаючи з себе непритомну, лежить моя жінка, ждучи на чергового відвідувача, і їй однаково, який той відвідувач – молодий чи старий, п'яний чи тверезий, їй якби вдовольнити свою несамовиту похіть. Ні-ні, якоїсь несамовитої хіті я за нею не помічав, скільки разів казала, шо байдуже ставиться до сексу, може спокійно обходитися без нього, але то ж вона, так мені тоді думалося, може спокійно обходитися без мого сексу, а без чужого – не може, їй подавай груповий, їй подавай цілі ватаги екскурсантіві.. Назустріч ішла якась група, то я там на кожного мужика дивився з такою люттю, наче кожен з них щойно переспав з моєю жінкою. Підійшов до хати – двері на замку, натиснув рукою на двері – відчинилися. Я ввійшов у сіни, зачинив двері зсередини. Думаю, коли зустріну когось – уб'ю, бо моя кров татарська, гаряча, мов кров сама вб'є. Прислухаюся – тихо. А може, думаю, зі мною пожартували, бо добре знають мою буйну вдачу, знають, шо почув про таке – і вже побіг… побіг туди, де погано лежить… А хата на дві кімнати, з сіней – двері ліворуч і двері праворуч. Спершу крадькома відчиняю двері праворуч, у світлицю, навшпиньки йду за піч, де ліжко стоїть, а на ліжку самі вишиті білі подушки. Ото попався на жарт, думаю. 3 сіней відчиняю двері в кімнату навпроти – хтось таки лежить у ліжку, в мені так усе й похололо! Невже моя жінка? Бо таки якась жінка… Хух… І ти знаєш? Уже добре бачу, що не моя жінка, вже полегшало, а не зовсім, усе ще колотить мною. Бо хоч лежить у ліжку не моя жінка, але могла там лежати моя, от! Підійшов ближче – славненька й молоденька. І не зрозумієш – спить чи тільки придурюється, що спить. Плаття на ній зіжмакане, роздерте знизу. Я торкнувся пальцем до коліна – тепле коліно. Торкнувся пучкою щоки – не прокидається. Значить, не обманювали мене й не жартували. І я вже тоді не подумав, скільки це чоловіків біля неї побувало за сьогоднішній день, забулося почуте, мені самому захотілося… ну, розумієш?.. захотілося цієї жінки. Мене вже нічого не лякало, коли захотілося. Я спершу ледь-ледь поторкався до неї, бо вдавалося, що зона ось-ось проснеться, але, бачу, не просипається, то я почав уже дужче любити її. Прекрасне тіло! Вродливе обличчя! Рум'янець виступив на щоках. Так усміхалася, наче в забутті знала, з ким вона оце зараз. Руками не тяглася до мене й не обіймала, але я відчував дуже близько її тіло, й це було таке відчуття, що вона віддається мені, що вона хоче мене, їй добре зі мною. І я себе зовсім не відчував гвалтівником, а так наче все у нас відбувається за обопільною згодою, що вона зараз назве моє ім'я, попросить не поспішати, попросить іще любити, що їй мало, бо їй ще хочеться… Коли я йшов, то вона так і лежала, не озвавшись. Цікаво, чим її напоїли, що вона прийняла, хто вона така? Чи ще довго лежала в тій хатині на Слобожаншині? Я тоді не знав і тепер не знаю. Метрів за двісті я зустрів двох якихось чоловіків, які йшли в напрямку до цієї хати, і я мало не побіг, щоб не дивитися, чи вони справді туди йдуть. А свою жінку я скоро побачив біля того ларка, де недавно пив пиво. – Ти де був, – запитала вона, – я тебе скрізь шукала, твій товариш сказав, що залишив тебе коло цього ларка, я чекаю й чекаю, а тебе нема, я з подругою зустрілася, розбалакалася, а тебе десь не стало… – Де ти була, – закричав я на свою жінку, – що я тебе скрізь шукав, а знайти піде не міг, тепер ти посилаєшся на якусь подругу, вигадуєш якусь подругу, краще признайся, де була. І я схопив її за руку й навіть ляснути хотів по щоці, бо ж заслужила, бо куди вона сміла подітися, коли ми вдвох приїхали в музей етнографії і побуту українського народу, а вона поміняла мене на якусь міфічну подругу. – Ти не знаєш, у яку історію ти мене втравила, – кричав я на свою жінку, – не потрібна була мені та історія, ти винувата у всьому, ти винувата!.. А коли подумати – хто винен? Хто винен, що я кинувся шукати свою жінку, що я опинився у тій хаті на Слобожанщині? Моя жінка й винна, більше ніхто.

… ні до чого в нашого діда руки не стоять і не лежать. Учитель. Усе життя учитель, усе життя школа, педради, наради, класи, діти, екзамени, письмові домашні завдання, увечері – телевізор і газети, а щоб цвях у стіну збити, щоб полагодити холодильник – ні. А то надумав полагодити етажерку, бо поламалася, узяв якусь дощечку, сидить на канапі і струже ножем. А ніж із дощечки спорснув, бо з діда відомий майстер, – і вістряком прямо йому в руку, в жилу, в сонну артерію. Усе йому випало, дід очі закотив, упав на канапі, лежить, а кров так і дзюрчить. Добре, що баба поряд була, схопила бинт, умить перев’язала руку вище рани, а я кинувся викликати швидку допомогу по телефону. Додзвонився, там записали адресу – їдуть! Ми ждемо швидку допомогу, місця собі не знаходимо, страшно, бо дід лежить непритомний на канапі, хоч би ворухнувся. Зблід, лице загострилося, ніс загострився, ну покійник покійником, хай Господь помилує, що говорю так. Баба вже, бачу, молиться, хреститься, сльози витирає. Я не витерпів, знову дзвоню на станцію невідкладної допомоги – виїхала машина чи не виїхала? Виїхала, заспокоюють мене, ждіть, і номер карети швидкої допомоги називають, просять не нервувати. А як ти будеш не нервувати, коли старий до пам'яті не приходить, коли кожної хвилини може віддати Богу душу? Або й уже віддав? Наш будинок на околиці Київа, хвойний ліс підступає до самих вікон, а наша квартира на четвертому поверсі, славно. Коли чуємо, в'їжджає машина в двір, вибігли на балкон – швидка допомога, нарешті! Я навіть відчинив двері: вони прийшли – а двері вже відчинено. Чекаємо, нікого нема, дід на дивані не ворушиться, може, й холоне. До нас приїхала швидка чи не до нас? А якщо хтось інший з нашого будинку викликав карету, а нашої ше нема? Вибігаємо з бабою на балкон – стоїть у дворі під соснами біло-молочна швидка. А нікого в квартиру нема. Що ж таке? Дзвоню по телефону – мене там заспокоюють: поїхала бригада, вже давно поїхала. Де ж поїхала, кричу їм, коли не приїхала! Тут би кожен закричав, коли швидкої нема й нема, а дід лежить без свідомості. Баба йому тулить мокрі примочки до лоба, плаче, а я біжу по сходах униз, до швидкої допомоги. Ніхто мені з лікарів по дорозі не трапився, і в машині не видно нікого. Де ж вони поділися, думаю, що сталося? І що це таке з каретою швидкої допомоги – розгойдується чомусь. Розгойдується й розгойдується. Я підходжу ближче, заглядаю через переднє вікно туди, в глибину карети, а там щось вовтузиться, і я спершу не можу зрозуміти, що там вовтузиться й чого машина розгойдується. Якісь наче людські тіла сплелися, борються. Ти можеш тільки уявити мій тодішній стан. Можеш тільки уявити, як я злякався. Взяв – і з переляку та зопалу затарабанив у бокове скло. Звідти, з глибини карети, висунулася червона вусата пика шофера, він незграбно переліз на переднє сидіння, за ним там засвітилося наполохане жіноче обличчя, білий халат блимнув. Шофер відчинив дверцята й гаркнув: «Ти чого стукаєш, свалота?! Мені так і заціпило. Ви швидка, потім питаю. Швидка, він сичить. Я вже здогадуватися почав, що й до чого, задки-задки відступаю, а машина вже стоїть, не розгойдується. Пішов по сходах, а слідом за мною на ліфті руда лікарка в білому халаті піднімається, рум'яна й весела, очі горять, як ото підпалений спирт горить. Заходимо удвох у квартиру, а дід на дивані вже сидить з перев'язаною бинтом рукою. – Де хворий, – питає руда лікарка. – Ось хворий, каже баба. – Де ж він хворий, – каже руда, коли він здоровий. Ми їй пояснюємо, що з дідом сталося, а вона слухати не хоче. 3 веселої стала злою, як змія. Вам ото робити нічого, розкричалася руда, то ви швидку допомогу викликаєте, наче на швидкій працюють не люди… Я ніяк тоді не міг зрозуміти, чого вона кричить. Думав-думав і аж пізніше здогадався, чого так розсердилася. І я б, мабуть, теж розсердився на її місці. Бо зона ж там у машині не задовольнилася, тільки охоту нагнала, а я тут загримав у вікно, злякав, перешкодив. Ось вона й розсердилася люто на мене. І я б на її місці розсердився.

… не поїду я в тюрму, не поїду! Там просили, щоб приїхала саме я? А не Варвара Митрофанівна? Хто просив? Ага, начальство просило, Воробйов. Згодна, він іще не старий, хоч і не такий молодий, як ви кажете, ага, я йому сподобалась, як була минулого разу. Кажете, всьому контингентові сподобалася? Ага, за весь контингент вам сказав сам Воробйов. Добре, добре, обмовилася, не тюрма, а виправно-трудова колонія посиленого режиму, й там не кримінальні злочинці, а наші з вами сучасники, які оступилися. Які будували розвинутий соціалізм – і оступилися. А в виправно-трудовій колонії відбудуть зароблений строк, їм там підремонтують їхню мораль-етику, вправлять мізки, випустять з-за колючого дроту на волю, й тут вони вже будуватимуть суверенну Україну, ударяться в патріотизм. А чом би й ні, правильно. А суверенна держава Україна позбавить їх будь-яких рецидивів, і їхня майбутня патріотична доля залежить від мене, від патріотки в суддівській мантії. Розумію всю свою відповідальність за їхню участь у завтрашній розбудові нашої незалежної держави, але в виправно-трудову колонію до них з лекцією більше не поїду. Ні з якою лекцією не поїду й не навертатиму їх більше на шлях благочестя і правопорядку. Посилайте Варвару Митрофанівну, вона перед тамтешнім контингентом виступить не гірше від мене. Вони просять мене, жінку? А Варвара Митрофанівна не жінка? Жінка. Ата, вони просять молоду і вродливу, дякую за комплімент. І яку – сексуальну? Це ви так чи в колонії так, що я сексуальна? Ага, і вони, і ви. Що ж, така оцінка моєї особи якось невимушено об'єднує у палких мареннях і вас на волі, і отой контингент у неволі… й навіщо ви змушуєте мене сказати, чому не піду? 3 вашим досвідом – і не здогадуєтеся? Чи вам не знати, як там ведеться чоловікам без жінок? За замками, за колючим дротом? Коли вся тамтешня жіноча стать – це вівчарки, це суки? То я скажу, раз примушуєте. Минулого разу я виступала в них, еге, в їхньому червоному куточку. Розмальовувала, що їх чекає, коли вийдуть на волю. Сидять – і дивляться иа мене. Особливо ж пильно дивляться ті, що сидять ззаду. Тільки я спершу ніяк не могла добрати, чим вони займаються, бо електрика світить слабенько, бо зима в загратованих вікнах, ніч, слякоть. І в тих, що ззаду, очі напружені, морди червоні. Я злякалась. Якби сама була в тому червоному куточку в виправно-трудовій колонії, то втекла б, а то була не сама, а з начальством, сам Воробйов прийшов мене послухати, удостоїв честі. Я раз подивилася на нього, другий раз подивилася, мовляв, що це відбувається? А він лише красиво всміхається мені. Гарний чоловік. Він до зеків добре ставиться, а зеки – до нього, взаємна симпатія. Я далі розказую про закони кримінально-процесуального кодексу, а вони поспускали там руки за спинами тих, що сидять попереду, повитягували шиї і їдять мене очима. Знаєте, я спершу червоніти почала, вся стала покриватися червоними плямами, а вже потім здогадалася, чим вони займаються. А як здогадалася, то й відняло мову. Стою й мовчу, тільки повітря ковтаю, а вони всі повитріщалися на мене. Я – тікати звідти. Не дочитала всю лекцію – й тікати. Чую, щось вони там закричали за мосю спиною, та я тільки дверима гримнула. В коридорі доганяє мене Воробйов, красень мужчина, хапає за лікоть, щоб я назад повернулася, дивується з мене. Що таке та шо таке? Я йому сказала, що таке. Оце ви мені так симпатизуєте, кричу. А він – що таке та шо таке? Оце ви мене так запросили в колонію на лекцію, кричу. А він те саме – що таке? А ви не бачите, що таке, верещу на нього. А він – що таке, заклинило йому. А ви не бачите, що я їм читаю лекцію, а вони там онанізмом займаються, дивляться на мене баранячими очима – й займаються? А вам то що до того, каже Воробйов, ніхто вас не зачіпає, хай собі займаються, я й не думав, що ви помітите. І ви це мені так говорите, кричу на нього. А Воробйов усміхається: ви прийшли читати лекцію – ось і читайте, вам створено для цього всі умови, ніхто не заважає. А чим вони займаються, чим займаються, кричу. А хай займаються, каже Воробйов, чи ви хочете, щоб не займалися? А чим ще їм займатися, коли вони в колонії, коли тут жінок нема? А тут прийшла така гарна жінка – ось усі й прибігли на лекцію, ось і займаються. Вам що від того, що вони займаються? Нічого. Не дивіться на них. Вони дивляться на вас, а ви дивіться на Леніна, висить на видному місці. Пожалійте їх, у вас має бути м'яке жіноче серце. Й не думайте, що це якийсь колективний акт у колонії, ніякий це не колективний акт, просто ви читаєте свою лекцію. Читаєте свою лекцію – і все. І дивитеся на Леніна, а Ленін дивиться на вас. Та й вам повинно бути приємно, що ви подобаєтеся стільком чоловікам зразу, що стільки чоловіків хотіли б з вами переспати. Е-е, не з кожною б вони так хотіли у червоному кутку, не з кожною, а вас як побачили, то зразу всі й ваші… Я як закричу на Воробйова: всі мої? Беріть їх усіх собі – і всі ваші! Тут він перестав усміхатися, побілів і питає, що я маю на увазі. А я маю те на увазі, кажу, шо й ви маєте на увазі. Не сказала йому ні прощай, ні до побачення – геть з колонії… А тепер знову згадав про мене. Спіймав тоді облнзня – й проковтнув? Більше в колонії лекцій не читатиму, не просіть. Чом би не послати Варвару Митрофанівну? Згодна, гаразд, на її лекцію може прийти мало зеків – і заїкається, як виступає, і фактаж не першої свіжості, і сама не першої молодості. Але хтось прийде і на неї? Прийде. Може, вона зрадіє там у червоному куточку, бо Воробйов вважає, що жінка повинна зрадіти, й не відвертатиметься до Леніна, а радісними очима дивитиметься на зеків, то чом жінці не дати шансу, я сама попрошу, шоб вона поїхала в колонію, тим більше шо скоро – жіноче свято Восьмого березня!

… всякі є жінки – розумні, й не дуже розумні, й дурні. Ви знаєте цього чоловіка, не називатиму його прізвища. Працював колись головним редактором нашого київського… Не називатиму де. Завелась у нього на роботі полюбовниця, діло житейське. А довідалася жінка про полюбовницю – сказилася, написала заяву і по начальству, і в партком. Чоловіка з членів партії не виключили, бо в нього багато всяких заслуг перед партією, тільки записали догану в облікову картку. Але з поста головного редактора вигнали, довелося йому шукати непрестижну й низькооплачувану роботу. Позбувся всіх пільг, які мав як головний редактор, позбувся всього. Хто на цьому постраждав? Він? Так, і він. Але ж постраждала і його жінка. Гаразд, розлучився він зі своєю полюбовницею, повернувся в лоно сім’ї, до своєї жінки, але він і не думав розходитися з нею. А з чим повернувся? 3 дрібненькою зарплатою, з порожніми руками. Бо якби в жінки розум, то вона сама проти себе не рила б, а зуміла б повернути так, що все було б на її користь, нічого не втратила б. Жіночий розум – велике діло, тільки де його взяти? А беруть, беруть або й своїм обходяться. Ось я чув про одну пару в Одесі: він велике цабе в інституті, а вона велике цабе спершу на комсомольській роботі, а потім на партійній. Він там в інституті мав усіх студенток, яких тільки хотів мати, аякже, доцент, аякже, викладач української літератури, а яка студентка не злякається заліку чи екзамену, а він їхнім страхом уміло маніпулював: одних ганяв по предмету так, поки вкоськував, а других і вкоськуати не треба було. А хай ти хоч який доцент, хай ти хоч яке цабе в інституті, а так не буває, щоб твої колеги за тобою не дивилися й не хотіли тебе з'їсти. Хтось кудись написав донос, хотіли вже дати хід ділу – загримів би чоловік з інституту, звідусюди загримів би за моральну розбещеність. Бо де це бачено так брутально, так цинічно в стінах інституту ставитися до молоді! А хто його врятував? Жінка врятувала, власна жінка, бо як довідалася про цей донос – то прийшла додому й сказала, що є, чоловіче, на тебе отакий донос. І хоч вона знала, шо це правда, але сказала своєму чоловікові: я знаю, що це неправда, що ти порядний переді мною й перед нашою спільною дочкою, що тебе обмовляють твої колеги, які тобі заздрять, які хочуть тебе з'їсти, тож давай думати вдвох, як рятуватися від наклепів, од халепи. Доцент спершу настрахопуднвся і доносу, бо там було все розказано, як було насправді, і ніякий то був не донос. І настрахопудився своєї жінки, бо ж розумна-розумна, а тут наче дурна, бо не вірить у правду, яка сама припливла їй до рук. А вона зіграла роль, ох і зіграла роль! Чоловікові своєму – не вірю, що ти такий, це тебе обмовляють вороги. І всім іншим – не вірю, я свого чоловіка знаю, він не такий. 3 неї насміхалися в очі й поза очі: за своєю партійною роботою так відірватися від реального життя! 3 неї насміхаються, а їй хоч би що, вона в душі з усіх них насміхається. І добилася, що по партійній лінії її скоро з Одеси перевели в Київ, тут спромоглася на високу посаду. А через усякі там канали зуміла не дати, щоб чоловікові пришили діло, спустили на гальмах, вона зуміла його з Одеси теж перевести в Київ, теж влаштувати в інституті. І квартири гарної добилася, і дочка їхня вступила до університету. Чоловік її досі думає, що жінка така наївна, і вона вдає, що справді наївна. Бо розумна! Бо з її розуму вигода всім, а насамперед – їй самій. От якби вона влаштувала чоловікові скандал, га? Якби його за розпусту вигнали з інституту, га? Так би мовити, восторжествувала справедливість? А що їй самій з тієї справедливості? Ну, розійшлася б з чоловіком, а потім де їй шукати чоловіка, усі так і побіжать до неї чи інші кращі за її чоловіка? І не побіжать наввипередки, й не кращі – або такі самі, або ще гірші. А скандал в інституті і в сім'ї хіба допоміг би її партійній кар'єрі? Зовсім не допоміг би, навпаки. А так вона і в Києві, і квартиру має, і кар'єру зберегла, і дочка вчиться в столичному університеті, і чоловіка жінка має, і чоловік роботу має. А вона задоволена й пишається сама із собою, й коли хтось поза спиною насміхається – хай насміхається, бо то поза спиною, а в очі ніхто й слівця не посміє. Бо розумна. Бо розум є розум. І всі думають, що вона сіра партійна панчоха. А ніяка вона нє партійна панчоха, вона мас коханця на найвищих номенклатурних верхах, тільки в нєї все шито-крито. Партійна таємниця. Оті номєнклатурні вєрхи й допомогли їй – і скандал в інституті зам’яли, і в Києві влаштували. Добре, коли гарна спідниця, але ще краще, коли в спідниці є розум.

… А буває добре, коли й розуму нема аж так багато, що аж лякаєшся. Як у наших гуцулок з Карпат, я наслухався про них, як їздив колись у гори. О, гуцулка там радіє за свого гуцула, коли в нього є любаска, а коли дві любаски – ще більше радіє, а коли ще й третя любаска – втричі більше радості. Аякже, значить, у неї гуцул – мужчина такої високої проби, що потрібен багатьом, а не тільки їй, не жалко й поділитися, і вона хвалиться не нахвалиться своїм гуцулом. А якщо в гуцулки такий гуцул, що потрібен тільки їй, більше нікому? То мало радості і тому гуцулу, і тій гуцулці, нема їй чим похвалитися перед іншими гуцулками. Наче не тільки він у неї з ганджем, а й вона в нього з ганджем…

… поза вершниці – її улюблена поза. Випадково чи не випадково колись при нашому знайомсгві у неї вирвалося, що вона шкодує, що не народилася мужчиною? Мабуть, не випадково. Спершу мене дивувала її хода, якась таки чоловіча, не жіноча, і якийсь час звикав, поки нарешті звикнув, поки перестав помічати, – й хода її, вугласто-розхристана, стала для тебе добре знайомою жіночою ходою. І голос її – грудний, басом, глухуватий – спершу теж видавався чоловічим, але й до голосу скоро звик, у ньому вже не вловлював чоловічих ноток. А може, і хода, і голоє у неї змінилися, стали жіночнішими й саме такими сприймалися тобою? У неї було кілька різних ключів від різних київських квартир, це були квартири її подруг по університету, подруги повиходили заміж, обзавелися сім'ями й за старою пам'яттю давали їй ключі від своїх квартир, де ми зустрічалися і рік, і два. А як у подруг пішли діти, а як дорогу до їхніх квартир через дітей було заказано, нарешті вона запросила мене до себе додому. В кімнаті пахло гіркою черемхою, яку я купив у мизатого хлопчика біля станції метро «Лівобережна», після весняної грози у відчинене вікно струмувало свіже, чисте повітря, з вікна ген-ген відкривався блакитний Дніпро, відкривався правий берег річки з будівлями Видубицького монастиря, відкривалися мальовничі дніпровські кручі у хвилях молодої зелені, рвалося в безмежні висі по-весняному живе, по-весняному одухотворене небо. Що тут розказувати? Чим більше ми сиділи за столом і розмовляли, попиваючи сухе вино, тим більше я в неї закохувався. Ні, я не обмовився, ти не смійся. В мене як? Ось я, скажімо, зустрічаюся з жінкою, сплю з нею але для того, щоб у черговий раз лягти з нею спати, я повинен черговий раз у неї закохатися, в мені у черговий раз повинно знову народитися почуття, розумієш? А якщо не так – я геть порожнісінький, ніякого бажання в мені пема, а на голу фізіологію мене не тягне, бо гола фізіологія мені огидна. Бувало, що зустрінемося з гарною жінкою, подивимося кіно чи в кафе вип’ємо кави, запросить вона до себе додому, здавалося б, клади її в ліжко або й сама скоро ляже, не треба класти, – а я вже прощаюся, йду, вона втямити негодна нічого, а я ж їй не стану пояснювати, що мене гола фізіологія не приваблює, що я так не можу… Так от, у черговий раз відчув, що люба мені вершниця-наїзниця, що тягне мене до неї. Ввімкнула магнітофон, записи пісень Висоцького, ми обнялися, почали цілуватися, а потім попадали на диван. Гарна жінка! Невичерпна й невтомна. Й що дивно – я сам біля неї невичерпний і невтомний, хоч би скільки задовольнявся – а мало, вдасться, нарешті задовольнився – а через якусь коротку часинку знову голодний, знову хочеться, знову любиться. Непомітно я задрімав, а проснувся – й мало не збожеволів. Де я? Що зі мною? Невже я так сильно впився, що нічого не пам'ятаю? Мабуть, і ти б так подумав у першу мить, якби раптом проснувся на дивані – а біля тебе нікого нема, хоч ти начебто добре пам'ятаєш, з ким тут лягав і що тут зовсім недавно відбувалося. Й знайома кімната… Але ж хто це вийшов із дверей сусідньої кімнати, зупинився на порозі, простягає перед собою безпомічні руки? Що з нею сталося – і в якому сні сталося? Що з нею зробили чи що з нею зробилося? Я на цьому світі чи вже на тому? Не дивуйся, що я так тобі розказую, й ти б так розказував, якби опинився на моєму місці. хотілося закричати, і я зціпив зуби, щоб не закричати… Уяви собі, що з сусідньої кімнати (а квартира двокімнатна, я лежав у прохідній кімнаті) раптом виходить твоя вершниця-наїзниця, тільки геть старенька, ветха-преветха. Посивіла, з білим посіченим волоссям, з блідим вилицюватим обличчям, з заплющеними очима, з коротких рукавів квітчастого халата простягає худі руки, крізь обвислу на руках шкіру проступають сині жили, невпевнено ступає по підлозі дерев'яними ногами. Незрячим обличчям втупилася перед собою, а правою рукою шасть по стіні, шасть. І човг капцями, човг капцями, човг – наче наждаком хто по душі тре. Я дивлюся на неї, на цю стару жінку, – й нічого зрозуміти не можу. Вздовж стіни, ляп та ляп та долонею, вона перейшла кімнату, зникла в коридорі – чи в ванну пішла, чи в туалет, чи на кухню. Моєю думкою було – одягнутися й мерщій звідси. Аж тут у кімнату заходить моя вершниця-наїзниця, молоденька і свіженька, видно, щойно прийняла душ. І дивиться на мене лукаво, і моргає, мовляв, що з тобою, чого такий наляканий. Це ти, питаю. Це я, каже. А що з тобою, питаю. А що зі мною, питає. Де ти була, питаю. У ванні була, каже, а що з тобою, питає. А хто це такий вийшов із сусідньої кімнати, питаю. А з сусідньої кімнати вийшла моя бабуся, каже, вона там і днює, й ночує, бо ледве встає з ліжка. А чом ти мені не сказала, що в сусідній кімнаті живе твоя столітня бабуся, питаю. Не сказала, бо інакше б ти не прийшов, каже, аби знав, що вона в сусідній кімнаті. Від тебе я такого не сподівався, кажу, подай мій одяг, буду одягатися, бо це ж вона мене бачила тут на дивані, але в тебе така вихована бабуся, шо вдала, наче не помітила, та й що їй залишалося робити, як вдавати з себе сліпу. Ох і внучка в неї, кажу, ох і внучка. Тобі не подобається її внучка, питає. Подобається, кажу, ще й дуже подобається. Можеш не іронізувати, каже. Моя бабуся тебе не бачила, каже, бо сліпа, бо в неї менше одного процента зору, тому їй однаково, чи ти тут лежиш, чи ти тут не лежиш. Але ж ти могла мене попередити, кажу, порятувати від стресу, нащо мені такі стреси, я не звик, І якщо твоя бабуся, кажу, не бачила, то вона все чула, й навіщо їй вдалася вся наша какофонія. Та ніякої нашої какофонії моя бабуся не чула, каже. Як то не чула, питаю, а що вона чула. А нічого не чула, бо не тільки сліпа, а й глуха, в неї менше одного процента слуху, так що заспокойся, погамуй свої стреси, а бабусі ніякі стреси вже давно не загрожують, хоч співай при ній, хоч танцюй, хоч цілуйся зі мною, о, бачиш, вона вже повертається з ванни, придивися до неї… І в цей час у кімнату почала поволі входити її сива бабуся у квітчастому халаті, лівою рукою шаркаючи по стіні. Бабусю, покликала моя вершниця-наїзниця, ви мене чуєте чи не чуєте? Бабуся хоч би голову повернула на її голос, повільно переставляла ноги по підлозі. Можеш привітатися з нею, сказала моя вершниця-наїзниця. Я послухався й стиха привітався, сказав – добрий день, бабусю. А вона чалапкала вздовж стіни, глуха й сліпа, аж поки зникла в своїй кімнаті. Як бабуся схожа на тебе, сказав, як схожа! Схожа, згодилася вона, дуже схожа, і я колись стану такою старою, якщо доживу… Ми пили вино, дивилися у вікно, сонце сідало над золотими банями Лаври. Ти не знаєш, чому так сумно, озвалася моя вершниця-наїзниця, бо стало чомусь дуже сумно. Справді, сумно, сказав я, але я не знаю, чому сумно, все це мине, мине. Я пив сухе вино й поглядав на двері сусідньої кімнати, побоюючись, що ось-ось стара знову появиться на порозі, й хотів уже одягатись, але моя вершниця-наїзниця засміялася. Та вона ж нічого не бачить, сказала, заспокойся й піди у ванну покупайся чи прийми душ. Я пішов у ванну, зачинився, купаюся, а потім як злякаюся: зачинив чи не зачинив двері? А раптом стара зайде у ванну? Схопився, зачинив двері, бр… І в той вечір більше не міг залишатися у моєї вершниці-наїзниці. Почувався так, наче в гостях не в неї, а в її бабусі, наче, вибачай, переспав з вісімдесятилітньою старою. Зібрався – й пішов, бр… І того дня, й наступного дня все не йшла мені з пам'яті ця пригода. І ні я не дзвонив моїй вершниці-наїзниці, ні вона мені не дзвонила, мабуть, вона теж щось відчула. А якось ми зустрілися випадково на трамвайній зупинці біля Бессарабки. Вона зупинилася, я зупинився. Вона мовчить, я мовчу, ніяк розмова не клеїться. Тут якась знайома взяла її за лікоть, вона мені мовила – привіт – і пішла, не оглядаючись, не попросивши телефонувати їй, і я не пообіцяв телефонувати… Буває… От наче нічого не сталося, а все-таки сталося щось – і як відрізало, і як наворожило: ні я до неї, ні вона до мене.