Текст книги "Блуд"

Автор книги: Євген Гуцало

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)

… рідна моя жінка, чого ти так пильно дивишся на мене? Так, наче бачиш на моєму лобі ті роги, які ти колись так щедро ставила мені. Еге, була ти колись щедра в молодості, але в старості стала скупа: щоб добро не пропадало, то всі роги, які наставила мені, ти, стерво, пустила на пантокрин.

… ще недавно оця всім відома мотрона працювала в міністерстві освіти, вже пішла на пенсію, бавить онуків. Це тепер здається, коли дивишся на неї, що вона завжди була стара, але це ж неправда, була колись вона молода й жила в студентському гуртожитку по вулиці Жертв Революції. Нема тепер ні цього студентського гуртожитку, ні вулиці Жертв Революції, – та ні, вулиця зосталася, тільки тепер називається по-іншому. І жила майбутня мотрона в кімнаті разом з іншими дівчатами, й прийшов якось до неї тоді ще молодий хлопець, але в майбутньому (це майбутнє тепер– от якраз настало) великий знавець криміналістики та юриспруденції, защепнув двері кімнати на клямку, й коли вона злякано закричала до нього, щоб не підступав близько, сказав їй похмуро: «Не кричи, Тамаро. Ти ж Вовці дала? – дала, ти ж Борисові дала? – дала, ти ж Богданові дала? – дала, всім дала, то чого ти кричиш, дай і мені».

… мій Федір усе життя мені вірний. Я не знаю, щоб коли-небудь він був мені невірний, а може, я чогось не знаю? Скажете, Федір – дурний? Скажете, а чим ти, Фросю, така гарна та славна, що він як припав колись у молодості до твоєї криниці, то й не відірветься ніяк? Скажете, спрагу можна задовольнити з будь-якої криниці, та й чи найглибша твоя криниця, та й чи найсмачніша твоя водиця! Еге, всяке набалакати можна, але факт залишається фактом: навіть коли Федір у відрядженні, у від'їзді, то однаково не пригощався з чужої криниці, а журився за моєю. І все допитувався у мене, чому я завжди дружу з такими негарними жінками. Хоч на яких різних роботах я робила, хоч з якими подругами дружила, а він усіх їх запам'ятав і всіх по пальцях може перелічити. Колись Жанна з овочевої бази – негарна, але заміжня, двоє дітей. Діна з кулінарії– страшненька, але замужем, двоє дітей. Тетяна Михайлівна з дитячої бібліотеки – негарна, заміжня, троє дітей. Тетяна Григорівна з кінотеатру – негарна, ревнивий чоловік, аж четверо дітей, бо так чоловік ревнував, що завжди при дітях тримав, при пелюшках. Усі замужем, усі з дітьми. Федір як бачив котрусь мою подругу, то йому аж зуби ломило, кривився. А торік трапилося з ним, такого ще ніколи не було. Ми вдвох з чоловіком спимо – посварилися чи не посварилися, а в ліжко разом, це ще мене покійна матінка так навчила, що в ліжку помиритеся, коли до ліжка посварилися, й святу правду казали покійниця, земля їй пухом. Федір усю ніч прогладив мене по голові, по волоссю, а в мене ж густе волосся. Погладить – і засне, проснеться – й погладить. Погладить – і засне. У нас дата якась у ту ніч була, весільна, одним словом, то він усе хотів відзначити в ліжку цю дату достойно – й не зміг. Проснусь я вранці, а в мене волосся з лоба задерто назад, злиплося, ковтун ковтуном, а Федір темніший ночі, не дивиться в мій бік. А ввечері я привела з нашої роботи гостю, свою товаришку Марію Гордіївну, що мій, як побачив, і рота роззявив, бо така вона мила та славна й не нарадується, що в гостях у нас гарна-прегарна жінка. І я не нарадується, що чоловік не нарадуюся, що красиву подругу привела прямо додому. Бо я вже після минулої ночі знала, що він мені не зрадить, залишиться вірний, то хай хоч потішиться на жіночу вроду, що не всі мої подруги – тільки крокодили. А чого я вибирала собі таких подруг? Теж за порадою моєї покійної матінки, земля їй пухом. Бо вона вчила ніколи не товаришувати з вродливою подругою, а тільки з негарною, бо скільки в тебе вродливих подруг – стільки, вважай, у твого чоловіка інших жінок, крім тебе. Бо кожна твоя вродлива подруга, то, вважай, друга, третя, четверта, п'ята, шоста, сьома жінка у твого чоловіка, крім тебе. То хіба тобі треба розладу в сім'ї, вчила моя покійна матінка, то нікого й не приводь красивих, а самих негарних, бо я, каже, була колись молода й дурна, мала красивих товаришок на свою голову, то хоч ти повчися на моїх помилках, хоч поживи в мирі-злагоді. Й таки пожила в мирі-злагоді, це правда. А тепер дружу з Марією Гордіївною, тепер можна, бо тепер ми з Федором теж лягаємо вдвох у одне ліжко, дуже звикли, не відвикнемо, він погладить мене по голові – й засне, проенсться – погладить, погладить – засне, а на ранок у мене тільки збивається з волосся ковтун на моїй голові, а більше нічого, то я спокійна.

… ви хіба любите? Ви хіба вмієте любити? Вам тільки одне треба від жінки. Я вам розкажу, як люблять. Я ще студенткою була, жила на квартирі, хазяйка – на пенсії, хазяїн – уже в літах, але ще працював у школі учителем з виробничого навчання, вчив дітей столярної справи. Обоє вже старенькі. А будиночок їхній крихітний, ще після війни як поставили, як стягнулися з копійками, то вже так і не перебудували, в них дітей не було, то для кого? Будиночок на дві кімнати: у першій прохідній кімнатці жило четверо нас, дівчат, а в другій кімнатці жили хазяїн з хазяйкою. Після одинадцятої години вечора хазяйка виймала з рота свого хазяїна вставні пластмасові щелепи. Такий у них був порядок. І у скляній банці, у воді, несла на кухню. А кухню замикала на замок. І туалет замикала на замок. Так що після одинадцятої кому з дівчат хотілося води, то вже йшла пити не на кухню, а надвір, за ворітьми була водонапірна колонка. Й так само в туалет – бігали надвір після одинадцятої. А взагалі, бігати після одинадцятої вечора вже заборонялося: чи йти на побачення, чи повертатися з побачення. Щоб не шуміти, щоб не тривожити сон хазяїна і хазяйки. Ото як хазяйка урочисто через нашу кімнату несла на кухню у банці з водою пластмасові щелепи свого хазяїна– це був для нас сигнал, відбій. І так само сигналом, відбоєм від сну вранці був той час, коли вона відмикала кухню і через нашу кімнату урочисто несла назад у їхню кімнату пластмасові щелепи в банці. Тоді ми вже могли вставати, збиратися, шуміти. А причім тут любов? А притім. Бачте, ви так і не зрозуміли, бо куди вам зрозуміти, я ж сказала, що вам одне від жінки треба. Хазяйка так любила свого хазяїна, що сама виймала йому щелепи з рота – й сама вставляла. Сама несла на кухню ввечері – й сама несла з кухні вранці. Мабуть, вона йому на ніч ноги мила, але ми не бачили, ми тільки бачили, як вона тазик з брудною водою виносила. Думаєте, він цінував її любов? Еге, цінував. Усі ви, чоловіки, однакові. Хазяїн бив хазяйку по ночах. За віщо? За те, що вона в молодості, ще до їхнього знайомства, сильно гуляла. Ні, коли вони познайомилися й поженилися, то вона більше не гуляла, була йому вірна. Питається, чого ти її б’єш? Тому що в тебе кулаки великі? За те що вона тебе так любить, виймає і вставляє тобі щелепи у твій беззубий рот. Ми так у своїй кімнаті плакали, коли чули, що хазяйка плаче. Бо якщо вже вона сильно гуляла колись, то гуляла ще до тебе, ще до вашого весілля, то чого ти її б’єш?!

… позаминулого року дали відпустку моєму чоловікові, він мав путівку в Одесу, але раптом здав путівку – і: проводитиму відпустку в Києві! Як-то в Києві? А так, у Києві, бо скільки до нас приїжджає проводити відпустку москвичів та ленінградців, то чому кияни вдома не можуть відпочивати? Ловитиму рибу на Дніпрі й житиму на квартирі у матері, мати відправляється на літо до вітчима у село, якраз її квартира вільна, а ви тут удома хоч на головах ходіть. Це так сказав мій благовірний. А на головах ходіть – це він мав на увазі мою сестру, що приїхала в гості з двома своїми дітьми – подивитися столицю. Я розумію, що чоловік стомився від сім’ї, що йому й грошей на поїздку жаль, бо грошей завжди катма, то хай посидить у матері, спробує, скільки сам висидить – без моїх сніданків, обідів і вечерь. Він у мене редактор у видавництві, то захотів ще посидіти над чиїмись рукописами, що терміново слід було здавати до друку, і свою хотів книжку закінчити, бо він теж письменник, хоч і дитячий, хоч і дехто посміхається, що дитячий, а письменник. Зібрав речі, наче в далеку відпустку, а не на Русанівку, наче на Чорне море, а не на Дніпро, – й гайда. Правда, не поїздом чи літаком, а своєю машиною. Ми з ним договорилися жартома навіть по телефону не дзвонити одне одному, а писати листи і листівки. Через кілька днів листівка від нього: «Доїхав благополучно, влаштувався добре, компанію ще не підібрав, люблю, скучаю, Борис». І я йому відписала. Відповідь від нього: «Відпочиваю, ловлю рибу, набираюся здоров'я, редагую чужий роман, пишу про пригоди українського хлопчика в доісторичні часи. Люблю, скучаю». Через кілька днів знову – листівка і «…люблю, скучаю». А я справді за ним скучаю, то сідаю на метро й гайда на Русанівку, бо ж цікаво, як там мій відпускник. Приїжджаю, дзвоню в двері, відчиняє Борис. Якийсь блідий, а побачив мене – ще більше зблід. «Занедужав?» – питаю. «Занедужав, – каже, – тільки тобі не хотів дзвонити, щоб не турбувати, якраз і медсестра в мене, познайомлю вас». На кухні справді сидить медсестра в білому халаті, молода, чорнява. Зоя. І я– Зоя. То й добре, що дві Зої. І та Зоя починає розказувати мені, Зої, що в чоловіка схопило серце, то вона його лікує, а він от пригощає її кавуном. «Пригощайтеся і ви», – каже вона. «Пригощайтесь і ви», – кажу їй. А кавун смачний, Борис уміє вибирати кавуни. Чоловік приніс горілки, випили. «За зустрічі – сказала я. – Бо ж давно не бачилися». Медсестра Зоя хитро поглядає на мене і, бачу, думає: дурна ти, дурна. А я дурнувато поглядаю на неї і думаю: сама ти дурна, а я зовсім не дурна. Сидимо, їмо кавун, пригощаємося горілкою. Я питаю в Зої: – У вас чоловік є?» Зоя навіть образилася «Є чоловік, аякже». То я кажу своєму Борисові: «А я ж ходила на аналізи в лікарню, то сьогодні маю результат». – 'І який результат?» – питає чоловік. – «Той результат, – кажу, – що мені треба лікуватися». – «Що ж у тебе знайшли?» – дивується чоловік. – «Мабуть, те, що ти мені подарував». – «А що я тобі подарував? Не жартуй». – «Я не жартую, бо ти мені всерйоз подарував. Трихомонади. Так що ви, Зою, не від тієї хвороби його лікуєте». Бачу, та Зоя вже не сміється, вже в неї злякане лице, вже їй не хочеться кавуна, зводиться з-за столу. «Лікуєте йому серце, – кажу, – а його треба лікувати від трихомонад». А Борис обіймає мене й каже: «Не жартуй, ти любиш пожартувати. В мене справді схопило серце». – «Я знаю, де в тебе хапає серце». – «Вона принесла таблетки». – «А я не могла принести таблетки?» – «Могла, але ж не забувай, що я у відпустці, що я у від'їзді, а ти від мене далеко – це тобі добиратися і літаком, і поїздом. Поки ще там доїдеш! А це місцева медицина, під боком. Поміряла мені тиск. Хочеш, поміряє й тобі, в неї й тонометр з собою, а ти не віриш». – «Чом не вірю? Вірю, що й тонометр є у квартирі. Зою, поміряйте мені тиск. Не хочете? Не тікайте». А медсестра сердиться: «А чого ви кажете, що я вашого чоловіка не від тієї хвороби лікую? Нітрогліцерин чи валокордин – від серця, в нього серце, перепрацював, треба відпочити». А я кажу: «Ніколи на серце не скаржився… Ви наче й не чуєте, що я сказала». – «А що ти, жінко, сказала?» – «Я сказала, що в мене трихомонади». – «А-а, в тебе трихомонади!» – зрадів мій Борис. «То чого ти не питаєш, де я їх узяла? Я ж твоя жінка, то спитай». – «Еге, де ти взяла трихомонади?» – «Ти ж знаєш, що я ні з ким не спала й не сплю, тільки з тобою? Що я завжди така дурна?» – «Знаю, знаю, але ти не така дурна». – «Добре, не така, а така. Це ти мені подарував свої трихомонади». – «Я?» – «Ти. Чи думаєш, що я тобі подарувала?» – «І в мене?» – «Можеш не сумніватися, гарантовано. – Й питаю в медсестри Зої: – «Правда ж?» А медсестра Зоя: «Чого ви до мене вчепилися зі своїми трихомонадами? Чи я знаю? Я не знаю». – «Ви ж медицина, то все повинні знати не тільки про серце, а й про трихомонади». – «Чого ви до мене вчепилися?» А я спокійно так і чемно: «Борисе, я до неї вчепилася? Зовсім не вчепилася. Це ви, Зою, чіпляєтеся до мене зі своїми трихомонадами». Борис бачить, що заварюється бабська каша, зразу вдається до своєї улесливої дипломатії: «Дівчата, дівчата, заспокойтеся. Та не так сказала, та не так почула, буває. Які трихомонади? Нема ніяких трихомонад. Аналізи набрехали, наші лікарі такі, що в них аналізи часто брешуть». Я кажу: «Аналізи брешуть? Значить, твоє серце не болить – аналізи брешуть? Ви вдвох брешете?» – «А тонометр? У мене – підвищений тиск». – «У тебе завжди підвищений тиск, навіть коли нема ніякого тиску. Я знаю, хто тобі наганяє тиск». А в медсестри Зої смикаються губи, й сама вона смикається: «На що ви натякаєте? На що натякаєте?» Я спокійно: «Я натякаю? На що натякаю?» А медсестра: «Немає в мене ніяких трихомонад!» Ох, я й посміялася, півгодини сміялася, а вони дивилися як на хвору. Потім я спокійно: «Хіба я сказала, що у вас трихомонади? Борисе, я так сказала? Я сказала, що трихомонади в мене. І трихомонади в Бориса, бо він мій чоловік. А хіба я сказала, що у вас трихомонади?» – «Але ж ви сказали, що я не лікую його від трихомонад!» – «Сказала, ви справді не лікуєте його від трихомонад» – «А звідки ж я повинна знати, що у вашого чоловіка трихомонади?» – «Повинні знати, добре повинні знати». – «Знову натякаєте! На що ви натякаєте?» – «Я зовсім не натякаю. Я прямо вам обом заявляю. Ви повинні знати, що в мого чоловіка трихомонади». – «Я не знаю, не знаю, не знаю, бо я не спала з вашим чоловіком!» – «Не знаю, чи ви спали з моїм чоловіком, чи не спали, і з ким ви спали, це діло ваше, але ви повинні лікувати його від трихомонад, раз у нього трихомонади». – «Але ж я не винувата, в чому ви мене звинувачуєте?» – «Винувата чи не винувата, але ви медицина – ви все повинні знати. Медицина. Але тепер і вам треба лікуватися». – «Від чого лікуватися?» – «Від трихомоиад». – «Від яких трихомонад? Та нема в мене ніяких трихомонад, та не спала я з вашим чоловіком, і ще треба перевірити, чи є в нього трихомоиади!» – «У мене є, а в нього нема? Ну й медицина! А я й не кажу, що ви тут спали з моїм чоловіком. Інфекція могла передатися і на побутовому грунті, як, скажімо, побутовий сифіліс». – «Який побутовий сифіліс? Який побутовий рівень? Немає у нас ніякого побутового рівня». – «Могли піти у ванну, витертися рушником, а цим рушником недавно втирався Борис… Чи ви не ходили у ванну й не витиралися ніяким рушником?» – «Ходила». – «Витиралися?» – «Витирала руки після миття. Помила з милом і витерла». – «От бачите». – «Що – бачите?» – «Витирали руки». – «На що ви натякаєте?» – «Зовсім не натякаю. Витирала руки». Мій дипломат Борис знову взявся дипломатничати: «Дівчата, заспокойтеся, дівчата, випийте ще трохи горілки й закусіть кавуном, бо кавун дуже смачний під горілку… Знаю я свою Зою, немає в неї ніяких трихомонад, то вона все вигадує». А медсестра Зоя: «Як то нема?» і я так спокійно: «Може, справді нема». А медсестра Зоя: «А аналізи?» – «Аналізи можуть набрехати». Медсестра Зоя: «То в Бориса Танасовича є трихомонади, а у вас нема?» Я спокійно: «І Бориса Танасовича ще треба перевірити». Медсестра Зоя: «Значить, тільки в мене трихомонади?» – «Чого ви так злякалися? Може, у вас теж нема! Йдіть на аналізи… О, додумалася! Розумна все-таки в мене голова. Спершу пошліть свого чоловіка!» – «Я б послала…» – «То пошліть». – «Не пошлю». – «Чому?» – Бо нема в мене чоловіка». Заплакала медсестра Зоя й пішла, а Борис каже: «Звідки ти взяла, що в тебе трихомонади?» – «А я видумала». – «Навіщо?» – «Аби вас перевірити». – «На що перевірити?» – «А на трихомонади». – «І перевірила?» – «Перевірила». – «То й що – є в мене трихомонади чи нема?» – «Борисе, – кажу своєму чоловікові, – заспокойся, не переживай. Якщо в тебе нема трихомонад, то будуть, будуть, я тобі гарантую, бо я тебе знаю, а відпустка в тебе велика, а це Київ. Гарантую – і в тебе трихомонади будуть, і в мене, і в цієї медсестри Зоі»'. Борис мій засміявся, обняв мене й каже: «Ох і розумна ти! Нічого в тебе так не люблю, як твій великий бабський розум». А в мене хіба великий розум? Просто бабський, а не великий. Питаю: «Знаєш, кого ти мені нагадуєш?» – Кого?» – «Сліпого». – «Якого сліпого?» – «Не знаєш, якого сліпого? То послухай – знатимеш». І розказала йому те, що досі ніколи йому не розказувала, хоч ми з ним за наше спільне життя про все переговорили. А за того сліпого – мовчала, соромилася. А тепер чого соромитися? Було це в дитинстві. Неподалік від нашого будинку жили сліпі – їхній гуртожиток, їхня якась фабрика, де вони всліпу щось там навпомацки виготовляли. І великий парк міський близько, сюди сліпі ходили прогулюватися. І був там один красивий сліпий, ми всі дуже його жаліли: такий молодий – і сліпий, так йому не пощастило. Сліпий Юрко ходив у чорних окулярах, то нам навіть здавалося, що він придурюється, що він бачить крізь чорні окуляри. Якби не сліпий – кожна б дівчина в нього закохалася. Та й закохувалися потай, бо юначе серце весь час хоче когось жаліти – кішку, собаку, сліпого. І наш сліпий Юрко закохався у сліпу Юлю, була в них там така, дуже негарна. Як жаба. Й одяг завжди був на ній такий, як на жабі – зелений. Всі так сердилися на сліпу Юлю, наче вона була в чомусь винувата. А хіба вона була винувата? В дворі діти навіть змовлялися, щоб набити її. Взяти й набити. Ми ж не розуміли, що раз сліпі, то вони одне одного не бачать: сліпий Юрко не бачить сліпу Юлю, а сліпа Юля не бачить сліпого Юрка. То ми їх бачимо, які вони, а вони самі не бачать, які вони. Й на нього сердилася: він такий гарний, ми його всі жаліємо, бо сліпий, а він уподобав собі жабу, на яку страшно дивитися. Наче то він усіх нас, дівчаток, у дворі зрадив. Наче то зона, сліпа Юля, у всіх нас украла нашого дорогого Юрка. Й дуже мучилися, коли він брав її за лікоть і вів у парк прогулюватись. Якось ми з батьком бачили, як вони в парку удвох прогулюються. Вони походили так біля чортового колеса, наче самі збиралися покататися на чортовому колесі. Походили біля озера й подивилися на білого лебедя, наче того лебедя бачили. А вже вечір, то вони сіли на лавочці під липою, він їй руку гладить, а вона йому гладить. Мені так смішно було, що вона його гладить, і так жалко, що він не бачить, з якою жабою сидить. А потім повставали й пішли, тільки не алейкою пішли, а вбік, поміж дерев. «Тату, – кажу, – тату, куди вони пішли, вони ж не бачать, куди йдуть, я побіжу й скажу їм». А батько: «Вони хоч сліпі, а знають, куди йдуть». І ми так пішли за ними, а сліпий Юрко й сліпа Юлька пішли в кущі за ялинки. Й тут він почав її обіймати, далі вони полягали на сиру землю. «Тату, чого вони лягають на землю, земля сира, вони простудяться, піди їм скажи». А трохи далі від кушів – поламаний штахетник, за штахетником вулиця й зупинка автобуса, й люди чекають на автобус. І теж дивляться в парк, на сліпого Юрка і сліпу Юльку. Вони там займаються в кущах любов’ю, а з вулиці дивляться, бо все видно, всім цікаво, як то в сліпих. А вони ж думали, мабуть, що зовсім смеркло, що вони поховалися в кущах, ніхто не побачить. Батько взяв мене швиденько за руку – й геть з парку, туди, на автобусну зупинку. А там стоять і дивляться. Автобус підійшов, – а вони дивляться. І хтось каже батькові за того сліпого, мовляв, для нього нема ні дня, ні ночі, йому завжди ніч. Отак дивляться – і всім жалко, ніхто не сміється. А мені батько все відвертав голову вбік, щоб я не дивилась, бо ж мала дитина, але я однаково бачила, я вже тоді трохи знала й розуміла. Так-от, кажу своєму Борисові, ти мені нагадуєш отого сліпого Юрка, якому здається, що кругом ніч та кущі і ніхто не бачить. І всі жінки тобі – вродливі, бо тобі не дано побачити, яка то на вроду сліпа жінка Юлька… А він знаєте, що сказав, мій Борис? То й добре, каже, що навіть сліпа Юлька для мене – це красуня, ох ти моя сліпа Юлька! Ох і Юлька, ох і Юлька, а ніяка не Зоя…

… він у неї такий лопух! Ох і лопух! Учора я до неї зайшла додому. Сидимо п’ємо чай. А вона давай сварити свого чоловіка: знов я від тебе завагітніла, знов треба робити аборт, знов ти, споживач, споживав мене, користувався, як якоюсь ганчіркою, а треба ж було берегти, я ж тобі не на один день потрібна. А я слухаю – і так вона мені подобається, як я сама собі не подобаюся. Бо я ж то знаю, що вона вагітна зовсім не від свого чоловіка, й вона знає, що не від свого чоловіка, тільки він, бідолаха, не знає. П’є чай і винувато усміхається, хоч, бачу, вдоволений. Винувато усміхається, а вдоволений, що зробив жінку вагітною. А я ж то знаю, від кого вона вагітна, тільки вона не знає, що я знаю. Перший раз була вагітна таки від свого чоловіка й народилася Ярослава, захотілося їй княжого імені. Другий раз була вагітна й народила Анну – теж захотілося княгині. Це від свого чоловіка, правда, але вона тоді й не звинувачувала його, хіба я не знаю, я все знаю. Два аборти робила – мовчатиму: не знаю – від свого чоловіка чи від кого. А тепер от завагітніла – хіба від свого чоловіка? Еге, від свого чоловіка, він у неї імпотентом став у сорок років, то займається сироїдством та всякою йогою. Мовляв, мені не до сексу з жінкою, бо я займаюся сироїдством і всякою йогою. Але ж йому не до сексу не тільки зі своєю жінкою, а й зі мною, еге. Раніше було до сексу і з власною жінкою, і зі мною, а тепер сироїдство і йога, я знаю. То я знаю, добре знаю, що від свого чоловіка вона завагітніти не могла. А тільки від Сьоми Калиновського. Від Сьоми – й більше ні від кого. Але навчила мене, ох і навчила. Тепер і я сваритиму свого чоловіка, що вагітна, хай помучиться, бо він дитини зовсім не хоче. А потім зо два місяці його до себе не підпускатиму. Тільки ви не подумайте, що я теж вагітна від Сьоми Калиновського. Не вагітна. Але мене лють колотить. Я ж із ним теж сплю, то чого вона вагітна і сварить свого чоловіка, а я не вагітна? Як він із нею спить, що вона вагітна, і як він зі мною спить, що я не вагітна? От чого мене лють розбирає.

… моя дочка була розхвасталася переді мною своїм чоловіком. Усе – мій Вітя і мій Вітя. Мій Вітя і те, і се, і перетаке. А я слухала – й мовчала, мовчала – й слухала, а потім уже не витерпіла. Чого ти, питаю, так розквокталася: мій Вітя і мій Вітя. Якби, кажу, не я, то не мала б ти ніякого Вітю, а мала б якогось Льоню чи Петю, а я тобі вибрала Вітю, так що кажи мені спасибі. Кажи спасибі мені і своїй покійній учительці Елеонорі Павлівні, царство їй небесне, це ми тобі вибрали чоловіка. Ох, моя гонориста дочка скочила диби-цапки: як це ви могли вибирати мені Вітю, коли я сама його вибрала? Сама, та не сама, кажу їй, а ми вдвох. Коли ти вже підросла, коли тебе хлопці вже почали проводжати додому ввечері після уроків. Навіть не ввечері, а вночі, бо в другу зміну уроки пізно закінчувалися. А ми ж на хуторі жили, йти від села через поле, попід ліс, то я завжди перемучуся, поки дочекаюся. Еге, сама не поверталася, хлопці проводжали, але які хлопці? Я пішла в школу, переговорила з Елеонорою Павлівною про хлопців, у всіх своїх страхах висповідалася, й учителька мені порекомендувала з-поміж усіх Вітю. А хто спочатку проводжав? І Льоня, і Петя, а то й удвох разом – Льоня з Петею. Але вони мені обидва не подобалися, а подобався Вітя, й учителька порекомендувала його. Бо ж уже дев'ятий-десятий клас, рано чи пізно, а мала ж моя дівка-дочка комусь віддатися, то воно й сталося по-моєму, віддалася вона Віті, в лісі, коли він проводжав. А завагітніла зразу, то й поженилися зразу. Так що я вибрала собі зятя, а дочці жениха й чоловіка, то нехай дякує. А то – мій Вітя, мій Вітя. Мій Вітя! Я ще колись його батька любила, теж Вітю, коли хлопцем був, але він мене в лісі вночі і взяв, так що я знаю, як зі школи проводжають, я це діло в дочки не пустила на самоплив, а взяла під контроль, бо ніякого Льоні чи Петю в зятях бачити не хотіла. То чий Вітя? Мій Вітя. Я знала, що буде мій Вітя.

… ще не знаю, як там усе сталося, от як поїду в село, то розпитаю. Ото любов! Перша жінка в нашого прокурора померла, то взяв молодшу за себе років на двадцять. Що всі про нього казали: взяв на двадцять років молодшу! А син від першої жінки двічі потрапляв у тюрму, то батько не втручався, якщо заробив – то сиди, як усі. То син вийшов другий раз із тюрми – й почав приставати до названої матері. Батько застрелив його з мисливської рушниці. Прокурор – і суд, і розправа.

… той композитор – добра сволота, я тепер з ним не зустрічаюся, хоч зустрічалася мало не півтора десятка років – коли часто, щодня, як він був молодий, а коли з інтервалами в тиждень чи в два тижні. Він колись хвалився мені: «Я пишу так, як Моцарт, але ж у нас такі невігласи, що ніхто й ніколи не скаже мені, що я пишу таку музику, яку писав лише Моцарт, і лише я один знаю, що я живий Моцарт, це моя велика таємниця». А син у цього нового Моцарта імпотент, у нього ніколи не було жодної дівчини, це ж треба: у такого сексуального маньяка – й така невдача з сином. Живий Моцарт водив його до лікарів, до гіпнотизерів, до екстрасенсів, до всіляких знахарок-шептух, але нічого не допомогло, глухо. То до чого додумався? Додумався просити мене, хоч я ніяка не знахарка-шептуха, не гіпнотизер і не екстрасенс. А він захотів перед сином видати мене за сексолога. Й не за сексолога-теоретика, а за сексолога-практика. Мовляв, познайомишся, поговориш – і роби з ним, як жінка, все, що вважатимеш за потрібне. Мовляв, не може бути, щоб у тебе з ним не вийшло, щоб у нього з тобою не вийшло, бо в тебе завжди все прекрасно виходить. Я подивилася на живого Моцарта й питаю: «Ти ідіот?» – «Чому ідіот, чому ідіот», – закричав живий Моцарт, – до кого ж мені звертатись, як не до тебе, хто мені поможе, як не ти, мій товариш і друг». – «Ти ідіот», – сказала я йому. – «Раз ти не хочеш помогти моєму синові, значить, ти не любиш мене, а якби любила, то б допомогла, пожаліла, а так у тебе камінне серце». – «Ні, ти таки справді ідіот, – сказала я живому Моцарту. – Це ти всерйоз говориш чи жартуєш?» – «Які там жарти, коли син хворий, коли сина треба лікувати, щоб у нього були жінки так, як у кожного нормального жеребця, щоб у мене були внуки, бо я так можу залишитися без внуків, а тебе не убуде, а з тебе, як з гуски вода…» – «Ні, ти таки ідіот – і в короні ідіот!» – сказала я живому Моцарту, плюнула, повернулася й пішла. Зателефонувала йому через тиждень, а він зі мною не захотів розмовляти, кинув трубку. Розсердився на мене смертельно, бачили такого? Не я розсердилась на нього, а він розсердився на мене. І після того скільки я йому дзвонила – ніяких побачень, як відрізало. А в нього ж не одна полюбовниця, я знаю, то, може, він якусь іншу свою полюбовницю умовив, щоб видала себе за сексопатолога й на практиці вилікувала сина? Раптом знайшлася така, що з любові до нього й спить з його сином? Живий Моцарт. Ніхто не знає, що він живий Моцарт, бо всі невігласи, один тільки ерудит знайшовся, який знає, що він живий Моцарт.

… ти, Олексо, хоч і молодий, але який ти молодий письменник? От поглянь на Євгена, сидить за сусіднім столиком. Він справжній молодий письменник. Його ще не було в «Енеї», а оті дві дівчини вже чекали на нього, вже й горілку замовили. А тиждень тому він був тут з іншими дівчатами, теж з двома. А ти? Сьогодні прийшов сам, вчора приходив сам, позавчора сам. Який ти молодий письменник? А він – справжній молодий письменник, і талант у нього таки більший, дівчата ніколи не помиляться, в кого більший талант, але в тебе, Олексо, є можливості для росту, ти не безнадійний, але його талант ніколи не переростеш.

… як ми розлучалися з моєю Жанною, то стали жити в сусідніх кімнатах, добре, що кімнати ізольовані, а що б ми робили у прохідних? Що б робили у прохідних, коли мені треба привести якусь жінку чи якогось чоловіка? Хочеш не хочеш, а напрошується груповий варіант. Я сплю й чую, як посеред ночі Жанна перший раз випустила якогось кавалера. Десь тижнів через два після нашого розлучення. Тихенько скрипнули двері її кімнати, потім тихенько скрипнули вхідні двері – й зачинилися. А на ранок зустрічаємося на кухні, й вона така весела-весела, наспівує, а я злий і похмурий, як дідько. Питається, чого сердитись? А серджуся, нічого з собою зробити не можу. Не моя жінка, просто сусідка, хай собі зустрічається з ким хоче, мало яка сусідка з ким зустрічається, яке моє діло, але в мені все кипить – і край. Неділя, ранок, вона співає на кухні, а я мушу слухати, бо в мою кімнату чути. На весну заспівала? Ну, ввімкнула б радіоточку, я розумію, але чого ти співаєш? Мабуть, думає, що я нічого не чув і нічого не знаю, як вона випускала. Випускай, мені яке діло? Не встигли розлучитись, як ти вже водиш, – ось твоя справжня душа, а я ще колись додумався женитися на тобі. А ввечері сміється в своїй кімнаті. Чого ти смієшся вголос, наче тебе чорти лоскочуть? Я плащ на плечі, щоб не чути, й гайда надвір. А знадвору дивлюся у її вікно на п'ятому поверсі, може, щось побачу, але нічого не побачив, світиться вікно – і все, але ж, мабуть, хтось там є, прийшов непомітно, інакше б вона не сміялася. Ходив до Дніпра, аж міліція до мене приглядалася, але я не п'яний, то не зачіпали. А вночі, добре чую, знов когось випускає моя сусідка, моя колишня жінка, замок раз у дверях клацнув, а потім другий раз клацнув. Ну, думаю, розгулялась. То, бувало, ледве її впросиш, щоб уділила мені своїх жіночих зваб та спокус, а тут як з ланцюга зірвалася. Вчителька. Чого доброго вона дітей у школі навчить, коли сама отака? А то музику в своїй кімнаті увімкнула, значить когось посеред білого дня провела. А вона мені була колись вишила сорочку, то взяв я сорочку – й стукаю в її двері. Не озивається. Я голосніше стукаю. Не озивасться. Тоді я загримкотів кулаком. «Увійдіть!» Я зайшов. «Забери ось свою сорочку!» Й кинув на диван. Дивлюся, а в кімнаті нікого, сама вона в кімнаті, й магнітофон грає. Може, сховала, на балконі? Подивився на балконі – порожній балкон. «Граєш?» – «Граю». – «Грай, грай». І вийшов… А то чую, наче хтось у неї є, знов музика грає, а я місця собі не знаходжу. Все, думаю, треба розмінювати квартиру. Щоб я з нею мучився в одній квартирі – нізащо. Завтра почну шукати розмін, хай з нею хтось інший мучиться. Узяв пляшку горілки – п'ю, хоч сам ніколи не п'ю. І чим більше п'ю, тим більше зло мене бере, що так у житті не пощастило, що женився, аби тільки розженюватися. А від моєї сусідки – музика, веселиться. 3 ким же вона веселиться? І від горілки я озвірів. Ну, думаю, отак сидітиму на кухні, двері в коридор відчинені, то подивлюся, кого привела. Не сидітиме ж він весь час у кімнаті, повинен вийти – як не зараз, то через годину. Сиджу, а він не виходить. Горілку випив, а він не виходить. І ще більше зло накипіло в душі. Підійшов до її дверей, стукаю – відчини. Не відчиняє. Відчини! Не відчиняє. А музику зробила тихішу. А-а, кажу, не відчиняєш, то я тобі виламаю двері, – й як наліг плечем, двері впали на підлогу. Моя сусідка лежить перелякана в ліжку. Я дивлюся скрізь – нікого немає. Де ж він подівся? Подивився в шафу, за шафу, на балкон, – піде нікого. Але ж був, був! Кого ти шукаєш, питає сусідка, ти такий п'яний, що двері виламав, ось зараз я подзвоню в міліцію. І тягнеться рукою до телефона. А-а, кажу, ти в міліцію дзвониш, ти хочеш мене здати в міліцію, ось я тобі подзвоню, ось я тобі здам! І до неї, і давай телефон виривати, а як торкнувся до неї, запаморочилося в голові, почав її обнімати, цілувати. Вранці проснувся – де я, що я? В чистому ліжку лежу? Ледь-ледь почало розвиднятися в голові, але до пуття не можу все згадати. Мені пити не можна– випадіння пам'яті у нетверезому стані. Спав я чи не спав із своєю колишньою жінкою? Наче спав – і не спав. А де ж вона? Чи не подалася в міліцію? Дивлюся, двері лежать на підлозі, значить, я виламав справді, не приснилося. А тут і моя колишня жінка заходить, сусідка, усміхається, дві пляшки пива принесла. Як побачив я пиво, то зрадів: точно переспав із своєю колишньою жінкою, бо якби не переспав, то вона пива б не принесла, а дзуськн!