Текст книги "Блуд"

Автор книги: Євген Гуцало

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

Фурія-Факел

… Колись я працювала з Танею, вона така гарненька, напівгречанка-напіввірменка, як ртуть, і ця ртуть з чорними очима! У неї вже тоді почався рак, і ніхто не знав, що в неї рак, навіть вона сама не здогадувалася. Тільки іноді з веселої ставала апатична й сумна, що заплакати хотілося, коли на неї дивилась, бо я ж трохи лікар, я тільки одна розуміла, яка хвороба її підточує, але хіба чимось допоможеш? А потім як у лікарні їй сказали, то вона зовсім погасла, і всі вже дивились на неї, як на приречену. У нашій бухгалтерії працював бухгалтером Семен Семенович, схожий на коміка-ексцентрика, який чомусь опинився поміж рахівниць та арифмометрів, поміж усяких ідіотських фінансових звітів, то цей комік-ексцентрик одного разу вривається до нас у кімнату як божевільний, а ми в кімнаті сиділи удвох з Танею, і кричить: «А ви знаєте, що ваш Вітя гуляє з моєю жінкою?» Ми як побачили його, як почули, то обидві так і позводилися за столами, дивимося на нього дурнувато, бо в Тані чоловіка звати Вітя, і в мене чоловік теж Вітя. «Мій гуляє? – питаю я. – 3 вашою жінкою?» Семен Семенович кричить: «Твій Вітя не гуляє, твій Вітя хороший чоловік». Таня питає: «Мій Вітя гуляє з вашою жінкою?» Семен Семенович кричить: «Еге, твій Вітя гуляє, твій, бо який іще Вітя може гуляти, як не твій». А Таня так розгубилася, що візьми й скажи: «А ви правду кажете, що він мене проміняв на вашу жінку?» Бо вона красуня, то могла так запитати. Семен Семенович закричав: «Хіба я можу казати неправду, коли в мене в бухгалтерії всі мої фінансові документи правдиві, мене ще ніяка ревізія не зломила, то ти що – ревізія?» А Таня питає: «Хіба він кращу не міг знайти за вашу жінку, що він мене зраджує з вашою жінкою?» А Семен Семенович кричить: «У мене для нього кращої жінки немає!» У Тані щоки мокрі від слів, вона так дивиться пильно на мене й каже: «Бідна я, бідна, тепер ось ми ще й з Семеном Семеновичем породичалися. Й чому ти через свого Вітю не породичалася з ним?» Та й так і сіла. І я сіла. Й Семен Семенович сів на стільці коло вікна, голову обхопив рука ми. Я тихенько вийшла з кімнати, не захотіла заважати їхній розмові, бо в них там спільне горе. Потім уже Таня розказувала мені. Сидів-сидів Семен Семенович, розбитий горем, а потім і каже: «Ти мене чуєш?» Таня каже «Чую». Він каже: «Давай їм відомстимо!» Таня питає: «Як відомстимо?» Він каже: «Ти відомстиш своєму Віті, а я відомщу своїй Раї. Хочеш відомстити?» Таня питає: «А як ми відомстимо?» А він каже: «А так і відомстимо. Давай удвох переспимо – й так відомстимо, бо ти мені вже давно подобаєшся, а іншого способу я поки що не знаю, може, пізніше придумаємо спосіб, як їм відомстити». А Таня каже: «Не хочу я мстити своєму чоловікові, а ви собі мстіть з якою хочете жінкою». А він питає: «Це ти не хочеш мстити йому зі мною?» Таня каже: «Не хочу йому мстити з вами». Семен Семенович надовго замовк, Таня за цей час вийшла в коридор у туалет, умилася в туалеті холодною водою, повернулася, а він усе сидить коло вікна й каже: «Я зрозумів. Це ти зі мною не хочеш йому відомстити, бо я – бухгалтер, бо я – Семен Семенович. А з ким би з наших чоловіків ти захотіла відомстити своєму Віті, що він тебе зрадив із моєю жінкою?» Й почав перераховувати наших чоловіків – од самого верху, від начальства, і нижче. А Таня йому все – ні та ні. Тоді Семен Семенович почав її за чужих чоловіків, яких він ніколи не бачив, чи з ними не захотіла б Таня відомстити своєму чоловікові за те, що з радив з його жінкою. А Таня каже: «Не тільки з вами, а ні з ким не хочу. Тому що я не хочу». Й тут Семен Семенович схопив її руку, почав цілувати: «Спасибі, спасибі, а я думав, що ти мене не поважаєш. Це ж ваш Вітя не поважає мене, бо він спить із моєю жінкою. І за що він мене не поважає, адже ми з ним навіть не знайомі!..» А Таня місяців через два померла від раку в лікарні, її Вітя до неї ні разу в лікарню не прийшов, а я часто ходила, і Семен Семенович ходив…

… Катерина тоді ще була студенткою. А тут – американська виставка в Києві. Німих виставок ніколи не було, а тут спочатку змагання легкоатлетів США і СРСР на Республіканському стадіоні, а тоді вже – виставка американського обладнання на Виставці досягнень у передовому господарстві України. Спершу вона з братом вагалися – йти чи не йти на легкоатлетів. Обоє боялися, але пішли. Дуже їм запам'яталося, як американська дівчина років п'ятнадцяти-шістнадцяти змагалася на якусь довгу дистанцію з нашими бігунками. Наші спринтерки – здоровецькі бабенції, у них що ноги – во, що груди – во, що задниці– во, а заморська дівчина тендітна й худенька, дитина дитиною, з тоненькими ніжками й тоненькими ручками, ну куди їй було змагатися з нашими! Але як побігли, як побігли – наші біжать, аж земля двигить на стадіоні, а заморська інфантилька чап та чап, наче й не біжить, а чапає. А потім вона як рвонула вперед, обігнала наших набагато, випередила, то Катерина з братом аж злякалися, бо їм це видалося за якусь ідеологічну диверсію, тоді тільки й говорили про ідеологічні диверсії, всі дуже боялися за ідеологічні диверсії… Після цього ще дужче боялися йти на виставку американського обладнання, бо ж диверсії бійся, бо на провокацію не попастися. Та й у них же рідний брат жив у Америці, втік під час війни, тінь брата завжди висіла над сім'єю. Батько їхній був трудяга з трудяг, робив корабелом на заводі «Ленінська кузня», учасник війни, передовик соціалістичного змагання, йому запропонували з парткому, щоб подавав заяву до партії. Він би ніколи сам не зважився написати заяву, а тут запропонували. То на партійних зборах його змішали з гряззю за те, що має брата в Америці. Питається, навіщо ви йому самі сказали писати заяву до партії? Ви ж бо знали, де його брат. Добре, хоч не вигнали з заводу «Ленінська кузня»… Ага, оця виставка американського обладнання. Таки пішли Катерина з братом, не витерпіли, хоч добре знали, що там кожний другий відвідувач виставки – компетентний співробітник, і той кожний другий компетентний співробітник стежить за кожним першим некомпетентним відвідувачем. А тоді ж по всіх установах та організаціях у Києві пустили поголоски, що на виставці весь американський персонал – це ж агенти ЦРУ, які навмисне для цієї поїздки оволоділи українською і російською мовою, чи українські буржуазні націоналісти, члени всіляких заокеанських націоналістичних організацій і водночас також за сумісництвом агенти ЦРУ. Але ж так їм хотілося піти на виставку – й пішли! Ходили, дивилися, якісь там буклети розглядали. Й познайомилися з одним американцем українського походження – паном Юрком Дідківським. Катерина його полюбила, а він полюбив Катерину, так буває, що з першого погляду. Вони ще потім зустрілися в кафе, їли морозиво й пили сік, а потім другий раз – у ресторані, пили шампанське і їли «котлети по-київськи». Зустрічалися не вдвох, а втрьох, бо брат ходив разом з Катериною. Боялися якої-небудь ідеолог1чної провокації від пана Юрка, але так і не дочекалися, він розповідав якісь веселі історії з життя українців у Америці, й вони сміялися. Вони бачили, що за ними весь час стежили – й на виставці, й на вулиці, і в кафе, і в ресторані, але ніяких гріхів за собою не відчували, тим більше пан Юрко висміював заокеанських українців, а не радянських, так що підслуховуйте! Він потім писав Катерині з Америки, просив її вийти за нього заміж, але вона дуже злякалася, не повірила й подумала, що це вже справжнісінька провокація, а на провокацію вона не піддасться, тому навіть не відповіла, й пан Юрко більше не писав. А до чого додумався брат Катерини? Щось він думав, думав – і поїхав у Москву, подався до американського посольства просити політичного притулку. В посольство не потрапив, його наші зловили біля посольства, ага, ти надумав просити політичного притулку, бо тобі в нас погано, ти надумав виїхати в Америку, значить, ненормальний. Відправили в Київ, тут ще раз допитали – і в психіатричну лікарню, у Павлівку. Тут його почали так лікувати, що він справді став ненормальним, не виходить з лікарень по нинішній день, але це кадебешники зробили його ненормальним. Уяви, як Катерина почала усього боятися – і що знайома з паном Юрком, а він просив її заміж, і що в неї рідний дядько живе в Америці!.. Скільки води спливло – часи змінилися. Рідний дядько запросив Катерину в Америку, поїхала на його долари, він оплатив дорогу літаком туди й назад. Гортала там телефонний довідник, натрапила прізвище – Дідківський, пан доктор. Зважилась подзвонити – пан Юрко взяв телефонну трубку, впізнав, зрадів, запросив у гості. Якраз на Новий рік. Виявилося, родина Дідківських – дуже багата родина, мільйонери. Яка то була зустріч! У пана Юрка перед тим померла дружина, а його мати знала, що її син колись давно пропонував Катерині руку й серце, то весь час дивилась підозріло й насторожено, наче та довідалась на великій Україні, що пан Юрко овдовів, і тому спішно прилетіла в Америку. А треба було йти в гості, на якийсь прийом, і доктор Дідківський там був заявлений не сам, а з дамою, себто з Катериною. Вона зраділа й злякалася, що от треба йти в гості на новорічний вечір. «Ви в такому костюмі?» – запитала сувора мати пана Юрка. А Катерина була одягнена в звичайному сірому трикотажному костюмі. «В такому», – сказала вона. «А іншого костюма у вас нема?» – запитала господиня. «Може, я тоді в гості не піду?» – здогадалася Катерина. «Пан Юрко заявлений у гостях не сам, а з дамою, – сказала господиня, – отже, ви мусите йти неодмінно». Й повела в сусідню кімнату. Катерина ще ніколи не бачила кімнати, яка всуціль заставлена самими лише шафами, а в шафах – самий лише одяг. І коли блакитна сукня, то дібрано до неї взуття, сумочка, прикраси. Й коли ансамбль бордовий, то до бордового ансамблю дібрано відповідні туфлі та інші речі. Підібрали Катерині потрібний одяг, і пішла вона з паном Дідківським на новорічну забаву… А тепер часи й зовсім змінилися: то пан Юрко недавно знов прилітав до Києва, тепер він часто прилітає. Бізнесмен, у нього і тут діла, хоче прислужитися незалежній Україні женитися другий раз у Штатах. Зустрілися з Катериною в готелі а вона його не стала запрошувати до себе додому, бо куди запрошувати, в свою комунальну? Пан Юрко не забув, як вони колись ходили з нею в Нью-Йорку на новорічну забаву, а Катерина тим більше не забула. Він у Києві має всілякі справи, але найперспективнішою вважає – брати в киян донорську кров і відправляти за кордон. Будь-куди за кордон – чи в Америку, чи в Європу, чи в Азію. Мовляв, у вас дуже дешева кров, а це – вигідний бізнес. Катерина розсердилась на нього, що ми такі нужденні, бідні, а доктор Дідківський надумав брати з нас дешеву кров – для свого бізнесу. А він їй каже, що наші донори безплатно здавали нашій державі свою кров, то хай тепер йому здають за гроші, він добре платить, отже, вони не будуть такі бідні й нужденні. А Катерина в нього запитала, чи їхня фірма не братиме кров у неї та в її дітей. Пан Юрко спокійно відповів, що братиме, якщо їхня кров відповідатиме якимось там стандартам. Як вона почула про стандарти – попрощалася крізь зуби й пішла з готелю. Чекала телефонною дзвінка, але більше не дочекалася… Як то буває… Катерину легко зрозуміти, чому вона розсердилася на пана Юрка за донорську кров. А могла ж вона бути замужем за міністром, могла, тепер уже пізно – в нього давно друга жінка, а в неї давно другий чоловік… Але якби отоді, у Нью-йорку, вона була не в якомусь трикотажному костюмі нашого пошиву, а в справжньому одязі, і якби в тому справжньому одязі вона сподобалася суворій пані Дідківській, матері пана Юрка!

… після десятого класу Окса цілий рік була піонервожатою у своїй-таки школі, колись вони проводили ленінський урок у квітні місяці, на день народження вождя. Прийшов до них пост – співець ленінської теми, він писав вірші тільки про Володимира Ілліча, і поета всюди запрошували на зустрічі – в піонерські загони, до всіляких ветеранів, на вечори жовтневі, першотравневі, на жіночі дні. То він виступив у їхній школі перед четвертокласниками, взяв букет квітів – і каже перед дітьми у класі тихенько Оксі на вухо: «Приходьте ввечері сьогодні до мене додому, я вам подарую целофановий кульок. Імпортний».

… я тоді на літо поїхала в Сибір, пішла з геологами в тайгу. Там у нас евенки були в тайзі провідникамн, без евенків нікуди б не пішла й нікуди б не прийшла. Мене тоді супроводжував евенк Федя. Чую, він як закричить: «Ведмідь!» Я так і обімліла, згадую, що ж робити треба, коли ведмідь трапився. Ледве згадала, А де ж той ведмідь? Зовсім близько між дерев, а я кофту на грудях не можу розстібнути, але таки розстібнула. Під кофтою плаття розстібаю, а потім розірвала, гудзики посипалися. А ведмідь зовсім близько, а я думаю: «Може, обманули евенки, може, пожартували, й зараз ось Федя жартує, але ж чому він не кидається на допомогу, теж злякався». Показую ведмедеві голі груди, а під самою ноги підкошуються, ось-ось упаду. Бачу, ведмідь справді зупинився, далі не йде, придуркувато дивиться на мене, а я жду, що накинеться, бо зовсім близько. Й евенка Федю не чути, десь пропав, тільки листя шелестить. Ведмідь постояв проти мене, повернувся – й потрухикав геть. А я стою і вслід йому голі груди показую, не вірю, що він не зачепив мене, що вже в кущах пропав. І тоді вже зашаруділо за спиною, підійшов евенк Федя. «Сховай груди, – сказав евенк, – ведмідь не повернеться». А я не можу руками поворухнути, пальці задерев'яніли. Й доходить до мене, як у тумані: правду казали евенки, що ведмідь не зачепить у тайзі жінку, якщо вона йому покаже голі груди. Не знаю, скільки так стояла, поки в голові розвиднілося. Бачу, евенк Федя сміється. «Сховай груди, – каже. – Ведмідь тебе злякався і більше не повернеться. Чи ти мене ще хочеш налякати? Я не злякаюся, бо я не ведмідь, сховай груди, бо комарі погризуть…» І вже там, у тайзі, я тільки про одне думала – швидше б додому, в Київ, не хочу ніяких зустрічей з ведмедями, не хочу за порадами евенків показувати груди ведмедям, щоб вони змилостивилися наді мною, бо коли який ведмідь чи не захоче змилостивитися, чи грудей моїх голих не роздивиться… Не хочу, не хочу! Такого натерпілася страху, що з часом мій минулий страх не меншав, а більшав, наче я справді ось-ось мала таки зустрітися ще з одним ведмедем. І все дорожчим ставав мій Мирон, чоловік, якого я так безсовісно залишала самого вдома, щоб він там, у порожній квартирі, божеволів від туги за мною, а я таки напевне знала, що божеволіє за мною, бо любить. І я обіцяла собі покаятися перед ним і більше ніколи не їздити ні в який Сибір, не ходити ні в яку тайгу, нащо мені ці евенки, ці ведмеді, краще сидіти вдома, поратися на кухні, стояти в чергах по магазинах!.. І добралася я додому, і зустрілася з Мироном, і покаялася перед чоловіком, і так щнро покаялася, що ми аж заплакали вдвох. І я говорила, що не достойна його. І тоді він сказав, що не достойний мене, і не достойний моїх сліз, і не достойний мого високого каяття. І теж покаявся переді мною. Як завжди, тієї осені їхню київську контору мобілізували на сільськогосподарські роботи в колгоспі, і він згодився поїхати, збирали яблука у величезному саду, врожай видався небачений, і погода стояла як на замовлення, бабине літо, великі зірки в небі щоночі, яблука й зірки, – він ще ніколи не звідував такого стану, бо ж народився в місті. І однієї ночі вони з Ліною, вона теж робить у їхній конторі, йшли через яблуневнй сад, і він мимоволі поклав їй руку на плече, й вона поклала йому руку на плече, вони обнялися, поцілувалися, а потім між ними сталося те, що відбувається між чоловіком та жінкою, коли вони прагнуть одне до одного, й Ліна розказала, що давно його любить, а тому й віддалася, інакше б вона не віддалася, з якої речі, й він тоді зрозумів, що вона зараз найближча для нього людина, що він також любить її, що він стомився й переживати за мене, бо кінця-краю нема його очікуванню і його стражданню, й що він тепер живе в Ліни, в неї двокімнатна квартира, й сьогодні опинився в нашій квартирі випадково, прийшов забрати свій транзнстор, інакше б ми не зустрілися. Й він упав на коліна, просячи в мене пробачення, а потім таки забрав свій транзистор і пішов, а я зосталася сама у нашій однокімнатній квартирі-пустці, плакала сухими сльозами, згадувала тайгу, ведмедя, свої переляки й тупо запитувала сама в себе, навіщо я показувала тому ведмедю свої груди, навіщо, навіщо, краще б той ведмідь роздер мене в тайзі, краще б роздер, краще б роздер…

… ви тоді сіли на тролейбус, доїхали до Голосієвого й подалися в ліс. Аж не вірилося в справжність цього лісу мало не в центрі великого міста. Якийсь чоловік прогулював бульдога, і цей чоловік лютою своєю бугристою мордою скидався на люту бугристу морду бульдога. В інвалідній колясці бородатий син у темних окулярах віз свою безногу матір теж у темних окулярах. Пройшовши асфальтованою доріжкою, ви звернули праворуч поміж дерев, і тут різкіше запахло вогкою, відволоженою землею та першою весняною зеленню. Тобі давно вже хотілося зустрітися з цією жінкою, й тепер ти був радий, що вона згодилася, що ви цього суботнього ранку опинилися в Голосієвому, що ти можеш зрідка торкатися до рукава її сірого пальта – біля плеча, за лікоть, а то й торкнутися її палаців. Тебе тривожив її притишений голос, сухуватий, якийсь немелодійний, у цьому голосі молодої жінки наче б з якихось ще давніх його глибин пробивався голос дівчинки, яку колись скривдили, й відзвук цієї кривди зберігся назавжди, на ціле життя. І тобі раз у раз хотілося дивитися на її видовжене, жорсткувате обличчя, з ледь випнутими вилицями, з віялами тоненьких зморшок під очима, з чітко окресленими рисами зморшок у кутках великих, жорсткуватих уст, – це її обличчя мало колір доспілого абрикоса, й на ньому якимось своїм окремим життям жили її спокійні тихі очі зі спокійним тихим поглядом, хмарно-сині очі, які час від часу пожвавлювалися, й тоді вона запитувала: «Чого ти на мене так дивишся?» А хіба ти міг відповісти щось доладне, чому ти так на неї дивишся? Тобі просто хотілося дивитися на неї – і все, хотілося не відривати від неї погляду, хотілося заглядати в її хмарно-сині очі, й ти дивувався з цього її запитання, на хвилину-другу відвертався, дивлячись обіч, щоб скоро знову скоритися непереборному своєму бажанню – й дивитися на неї, відчуваючи радісну втіху від її обличчя і від її невеличкої зграбної постаті, зодягненої в демісезонне сіре пальто «сосонкою». Ви йшли навмання поміж дерев по сирій землі, встеленій шелестким торішнім листям, ступали по тонких і кволих голочках блідої зеленої трави, неправдоподібно молодої, дивовижно весняної (наче ця трава й не повинна вже була зійти після зими, а вона таки пробилася з землі, з невідомо якого буття-небуття), й ти вслухався у її стриманий, скрадливий сміх, якийсь особливий сміх… чимось схожий на цю несміливу, стриману весняну траву… яка пробилася з землі й ще не вірить ні в своє воскресіння, ні в передзвін-пересвист пташок, і ще трава не вся появилася з темряви, ще її багато нуртує в глибині… й так само її сміх, який немов чудується зі свого народження, який стримується виказувати свою справжню силу і справжню чарівливість… Ліс розступався перед вами, все ширше й ширше відкриваючи вільні й легкі обійми свої, і ви йшли у його квітневий манливий простір, аж поки опинилися біля озера, що причаєною синьо-зеленою поверхнею несподівано покликало до себе, й вільно пішли берегом, дивлячись на озеро й на ліс на протилежному березі. Під віттям чорних дерев стояла якась споруда з відчиненими дверима та з вибитими вікнами, схожа на літній павільйон, у якому в спеку п’ють лимонад і їдять морозиво, й ви зайшли всередину, сторожко прислухаючись до тріщання під ногами розбитого скла. В павільйон долинав тихий пташиний спів, через висаджені вікна видніло озеро, по воді пливло три качки, на відстані від них ще дві. Зітхнувши, зважившись, ти обійняв невеличку біляву жінку, й вона – уже в твоїх обіймах – спершу відкинула назад голову з коротким ячмінним волоссям, зав’язаним тугим хвостом на потилиці, подивилася здивовано, і в цю мить очі її спалахнули задерикуватою радістю, потім вона прихилилася ближче, й ти, взявши долонями її обличчя, припав губами до її губів. Але жіночі губи не відповіли на твій поцілунок і, шерехато-прісні, прохолодні, мовби завмерли в очікуванні й ти, стиха всміхаючись, грів їх і грів, аж поки вони ледь ворухнулися, оживлені теплом, і самі потеплішали й нарешті відповіли на поцілунок. Ти цілував і цілував, аж поки вона раптом вперлася тобі в груди й відсторонилася, прошепотівши: «За нами підглядають». Здивований, ти обернувся – у вибитому вікні стриміли дві неголені чоловічі фізіономії. Дикуваті, занехаяні фізіономії з дикуватими погрозливими очима. Це були фізіономії тих, які п’ють що попадя: горілка – так горілка, пиво – так пиво, денатурат – так денатурат, одеколон – так одеколон. «Що таке?» – запитав ти, розвертаючись постаттю до цих двох непрошених фізіономій. – Фізіономії мовчали. «Що таке?» – знову запитав ти і ступив уперед кілька кроків по тріскучому склу на підлозі. Дві неголені, чорні фізіономії, перезирнувшись між собою, зникли з розбитого вікна, й почулося шелестіння листя під їхніми ногами. «Де вони взялися?» – мовив ти. «Йшли слідом». – «Ти їх бачила?» – «Я не бачила, але вони йшли назирці». – «Навіщо?» – «Всякі тут вештаються. Ходімо звідси». – «Але ж вони пішли геть». – «Пішли, але можуть повернутися, то такі». – «Типи?» – «А хто ж як не типи». Справді, залишатися далі в павільйоні було безглуздо, й ви подалися берегом озера, – роздивляючись скрізь поміж дерев, але в лісі було порожньо, два підозрілі типи зникли. «Ти думаєш, вони за нами стежать?» – «Усе може бути». – Але навіщо їм стежити за нами?» – «Ти мене питаєш!» – «І що це за типи?» – «Хіба не бачиш, типи». Від озера ви подалися схилом горба вбік і вгору, аж поки вийшли на порослий кущами сусідній горб. Гілля розлогих кущів узялося дрібним листям, творячи такий-сякий захисток, і ви зайшли поміж кущів, здається, сховавшись у лісі від усього лісу. Тут збудливіше й гіркіше пахло гострою весняною зеленню, похлюпував вітер у верхах дерев. Ти простелив плаща на землі, й ви зосталися наодинці, й ти знову обійняв цю біляву жінку, вловлюючи ніздрями черемхово-вітряний запах її сухих кіс і любистково-терпкий дух її тугого тіла. Ти відчував її через поцілунок, зосередившись на відчутті її через поцілунок, і наче вже все перестало існувати за межами вашого поцілунку, й вона вже похилилась на плащ, лягаючи на спину, як раптом сперлася на лікоть і, розплющівшись, напруженими очима подивилася повз тебе, зводячись, аж поки звелась. Ти лякливо озирнувся – неподалік, під липою, стояв якийсь патлатий парубійко у салатовій куртці і дивився на вас. Дивився прямо, спокійно, анітрохи не знітився тоді, коли зустрівся з твоїм поглядом. Чи не один з тих типів, які втелющили були свої чорні фізіономії у вибите вікно павільйону. Та ні, це якийсь інший тип, і в цього типа інша фізіономія – одутлувата, з обвислими вусами, пашить рум'янцями, зелений берет на рудому волоссі. Сидячи на землі, ви через гілля кушів дивилися на застиглого під липою нахабного парубійка, а він з якоюсь тупою незворушністю дивився на вас. «Поглянь на цього йолопа, – майже весело сказав ти. – Якого дідька йому треба від нас?» – «Не знаю», – усміхнулась жінка. «І цей стежить?» – «Мабуть, стежить». – «А він теж ішов слідом за нами». – «Не знаю. Тільки я шкірою відчула, що хтось біля нас є, подивилася, а він стоїть під деревом». – «А йому що треба?» – «Не знаю». – «І що це за типи, які скрізь підглядають у цьому лісі? Поглянь на нього, стоїть і дивиться». – «А що йому можна сказати?» – «Я не знаю, що йому можна сказати. Стоїть – і стоїть і нічогісінько не робить. Стоїть. Може, запитати, чого він стоїть?» – «А що він каже? Скаже, що стоїть і запитає, чого ми сидимо. А ми скажемо, що сидимо тому, що сидимо. Краще ходімо звідси». Ти вдягнувся в плащ, і зніяковіло ви вийшли з кушів, поволі подалися лісом і скоро вийшли до іншого озера, маленького й круглого, пустельного, без качок. Ти обернувся – салатова куртка йшла слідом. Закипаючи злістю, ти обернувся й пішов до нього, цього підглядача-нахаби. «Що таке?» – запитав ти в нього, сердито дивлячись у пласке, розплескане перенісся. Ти сподівався на брутальну відповідь, але парубійко рангом усміхнувся і сказав: «Нічого, я йду своєю дорогою». – «Ти йдеш своєю дорогою? А чого ти йдеш своєю дорогою слідом за нами?» – «Бо я так іду своєю дорогою». – «Кали ти йдеш своєю дорогою, то йди своєю дорогою, але не ходи слідом за нами, чуєш?» – «Чую». – «Коли чуєш, то йди своєю дорогою». Й раптом він усміхнувся ще привітніше, навіть беззахисно: «Ви мене боїтеся? То ви мене не бійтеся». – «Ми тебе не боїмося». – «А коли не боїтеся, то робіть що хочете». – «Що робити?» – «А робіть що хочете. Я хочу подивитися». – «Ти хочеш подивитися?!» – «Я хочу подивитися, що ви робите я люблю дивитися». – «Ти що, псих, ненормальний? Що ти хочеш подивитися? Що ми повинні тобі показати? Чуєш, краще йди своєю дорогою». У нього зовсім розпливлося широке обличчя в безпорадній дитячій усмішці: «Та не бійтеся, я тільки подивлюся». – «Ти завжди тут ходиш?» – «Завжди». – «Й часто піддивляєшся?» – «Часто». «Й ніхто не побив тобі морду?» Він долонею потер пухку щоку і сказав: «Били. Але я нічого поганого не зроблю». – «Ти й далі будеш ходити за нами?» – «Я повинен подивитися». Спересердя ти плюнув під ноги: псих, ненормальний, ну що ти візьмеш із такого збоченця? Треба ж було поїхати в Голосієве, щоб зустрітися! Білява жінка, щулячись від весняної свіжості, чекала на тебе, ледь хилячи світлу голову на ліве плече. «Ходімо, – сказала вона тужливо, – а то холодає». У повітрі сіялися дрібненькі, як мак, дощинки й зрідка пролітали мокрі пластівці снігу. Спантеличено крутячи головами, ви подалися через ліс, чуючи, що на відстані слідом за вами назирці йде ота салатова куртка, отой зелений берет на рудих патлах, підглядаючи й підглядаючи, бо він не міг не підглядати, й ви належали начебто не одне одному й своїй усамітненості, а йому, психові ненормальному. Ти мимоволі стиснув кулаки, й білява жінка сказала з вибачливим усміхом: «Я чула про нього. Кажуть, він утік із психлікарні, ходить тут, але ж він не буйний, а зовсім смирний, так жаль його, так жаль».

… це з Ольчиних історій. Як вона колись була на Кавказі і там познайомилася з грузином. Коли грузин роздягнувся, то залишив галстук на голому тілі. Такий довгий-предовгий галстук на шиї, а на галстуку – пальми. Грузина звали Джаба. Й тільки тоді вона почала розуміти, чому з цього Джаби посміювалися його знайомі друзі-грузини, коли вони вдвох сиділи з Олькою в ресторані. Знайомі грузини напідпитку підходили до їхнього столика, захоплено дивилися на Ольку, цокали язиками і всі питали у Джаби: «Ти сьогодні у своєму коронному галстуку?» Він розтягував рот до вух і казав: «Так, я сьогодні надів коронний галстук». І всі задоволено сміялися, й Олька сміялася, хоча вона навіть не здогадувалася, чому вона сміється. Але коли Джаба в кімнаті вночі зостався в самому лише галстуку на голій шиї, вона ще нічого не знала про його коронний галстук… А потім проснулась Олька в темряві, бо хтось сварився в кімнаті. Спершу не могла зрозуміти, де вона опинилася й хто це свариться. Далі згадала про ресторан, про Джабу і впізнала його гортанний голос, це він сварився. А може, й не він? Бо знайомий голос сварився не на когось, а таки на Джабу. Може, то хтось інший сварився на нього? Ні, Джаба сварився на Джабу. Ольці аж у голові замакітрилося, не могла зрозуміти, що відбувається. Придивилася крадькома – її грузин сидів на дивані і, смикаючи галстук на шиї, кінцем галстука щось бив унизу, на дивані, в себе поміж ногами. Приказував: «Ох ти сучий син Джаба, сучий син. Ти напився коньяку та хванчкари і спиш, як сучий син. І чого ти ледачий, навіть коли біля тебе така красива дівчина, як Олька? Ти тільки раз погостював у неї – і вже звалився спати мертвим сном? Та в такої красивої дівчини треба гостювати всю ніч, а потім день, а потім ще ніч – і не думати про сон. Ану, вставай, кому сказав?! Кому сказав, Джаба! Ти вже мені добре набрид. Скільки я можу тебе годувати шашликами та виноградом, поїти коньяком та хванчкарою, а ти мене так підводиш. Ти ображаєш таку красиву дівчину, як Олька, а вона приїхала до тебе з самого Києва, з берегів голубого Дніпра. Ти повинен дбати про високу честь грузинського народу, всього Кавказу, так, усього Кавказу, а ти егоїст. Ану, вставай Джаба, ти ж молодець, коли захочеш, тож будь молодцем. Бо я буду тебе бити, поки ти встанеш. О, злякався, встаєш? Молодець, Джаба, встав, а тепер іди до красуні, вона прийме тебе всім своїм серцем». І коли він перестав бити галстуком, і коли прийшов до Ольки, то вона нарешті зрозуміла, кого він бив галстуком і засміялася: «Джаба, молодець у тебе твій Джаба, давай я поцілую твого Джабу за те, що він у тебе такий молодець, Джабо, і не бий його більше галстуком, бо це принижує честь усього грузинського народу і Ельбрусу – найвищої вершини Кавказу!»

… Маргаритка розказувала про Корнілова, оператора, на кіностудії що працював разом з її Анчаровим. Тільки де збиралася якась компанія, то вже після третьої-четвертої чарки цей оператор починав незмінно розказувати про статеве життя у мух. Усі дивувалися: яке може бути статеве життя у мух, невже і в мух є протилежні статі? Виявляється, є, Корнілов сідав на свого улюбленого коника й гаття-вйо, розказував про статеве життя у мух. Він був дуже красивий, з бородою, інтелігентний, у пенсне, його мама була мало не дворянкою, якийсь дід був мало не бароном. То Маргаритці розказувала її подружка Віта: Корнілов запрошував її до себе в кооперативну квартиру на Русанівці. Горілка, вино, кава. На столі недбало розкидані порнографічні журнали – з усіх країн світу, бо в нього брат плаває на кораблях далекого плавання, то понавозив. І відеомагнітофон. Увімкнув якусь імпортну порнуху, а сам розказує про статеве життя мух. Розважає. Бо нічого більше не любить розказувати, як про статеве життя мух. А Віта не муха, в неї своє статеве життя. Думає, що то Корнілов навмисне її розпалює, готує, а її ж і готувати не треба, вона завжди розпалена. Бачить, що він не пристає до неї, то вона сама давай приставати до нього. Аж поки сама силоміць роздягнула його. Та він навіть образився на неї, закричав: «Я ні про що таке не думав, ану, одягайся, ану, забирайся!» Ні, ти чув коли-небудь про таке? А Маргаритка не чула, і я не чула. Садист і мазохіст. Коли ти вже привів додому дівчину, коли поїш вином і кавою, показуєш порнографічні журнали і всяку імпортну порнуху по відеомагнітофону, коли ти вже дівчину довів до такого збудження, що вона сама тебе починає роздягати, бо ти ж мужчина, то чого ти їй кричиш: «Я ні про що таке не думав?» А хто за тебе думатиме? Кому потрібне твоє статеве життя у мух? Та ще й дівчину виганяєш, наче вона сама прийшла до тебе, а не ти її запросив. То Віта йому видала. Вона видала: «Я думала, що ти справді Корнілов! А який ти Корнілов? Ти ніякий не Корнілов. Я всім розкажу, що ти ніякий не Корнілов».