Текст книги "Блуд"

Автор книги: Євген Гуцало

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

… як Леру згвалтували, то чоловік від неї пішов жити до своєї матері. А хіба вона винувата, що її згвалтували? Це як кому повезе – і як кому не повезе. Це якби в них з гвалтівником вийшло по обоюдному согласію, тоді можеш своїй Лері і морду набити, бо вона твоя законна жінка, і йти собі до матері чи під три вітри, а коли вони з гвалтівником не домовлялися, то чого ти свій норов показуєш, до матері тікаєш? Подумаєш, чистоплюй який! А якби гвалтівник Леру згвалтував, а вона тихенько прийшла додому, тихенько помилася у ванні й тихенько лягла під тебе, то тобі добре було б, ти б радів, що нічого не знаєш? А може, вона про тебе думала, коли гвалтівник її гвалтував? А чого в тебе таке серце кам’яне, що не почуло, як її гвалтують? Ага, телевізор дивився, футбол, а не пішов зустрічати свою жінку з роботи, а її гастроном зачиняється пізно, а ще потім поки поприбирали за прилавками – глупа ніч, а глупою ніччю ото добиратися додому… Чоловік подумав про це? Коли-небудь подумав? Звик, що жінка в мороз чи в дощ після роботи, як положено, приб’ється додому, ляже в постіль, як положено, а він у неї одержить, як положено, та й відвернеться до стіни й захропе. Як положено. Як подумати, сам і винуватий, що твою жінку згвалтували, сам допустив. Бо якби той гвалтівник знав, що в цієї жінки є чоловік, що чоловік ніколи не дасть її в обиду, то він хіба кинувся б її гвалтувати? Я б отаких байдужих чоловіків саджала в суд на одну лавку з гвалтівниками, хай би їх обох судили, бо обоє винуваті, а ще б потім послала в одну тюрму та в одну камеру, хай би там добре познайомилися. Ха, та коли вас порівняти, може, той гвалтівник не такий і страшний, ти страшніший за нього, то годилося б тобі навіть більше дати. Ага, як премію. Може, тому гвалтівникові трапилася вдома отака сама холодна жінка, як оце ти холодний чоловік, то він із свого важкого життя й мусив іти вночі на полювання, а тут і трапилася твоя жінка, бо ти ж у своєї жінки не хазяїн. Але це я дуже розговорилася, ви мене, бабу, смикайте за язик, щоб язик за мною, а не я за язиком. Я вам кажу те, що говорили жінки в нашому дворі, коли все це почули. А Лера для всіх стала – як Зоя Космодем’янська, навіть для дітей. Діло навіть не в тому, що гвалтівник її згвалтував. А діло в тому, що, поки вночі дійшли від гастроному до будинку, він згвалтував її шість разів. Шість разів! А Лера з гонором, комизлива, з неї завжди всі насміхалися за її гонор. То вона й своєму гвалтівнику надумала показувати гонор, наче йому від неї потрібен гонор, а не щось інше. І тільки вона йому свій гонор, а він їй свій ніж. Показує ніж і приставляє до тіла. Вона й злякалася ножа. Потім, як тільки вона знов закомизиться, він їй знову показує ножа. І так він шість разів з ножем до неї приставав, мало не під кожним кущиком, бо від гастроному до будинку не така й довга дорога. Жінки в дворі зачепилися за того ножа: о, ножа злякалась, ножа злякалася. Особливо ж Муся, є в нас така, на меблевій фабриці робить, без чоловіка, ми її Піночетом називаємо, бо вона завжди свариться на своє начальство на фабриці, та й скрізь: немає на вас Піночета, він би швидко порядок навів. То Муся-Піночет найбільше заходилася: ніж не винуватий, гвалтівник не винуватий, а винувата сама Лерка, бо якби не захотіла, то не дала б, то ніж вирвала б. Я, каже Муся-Піночет, ніякого б гвалтівника не злякалася. То їй сказала там одна, є в нас така язиката, як і я. Що ніхто б тебе, Мусю, не став гвалтувати, бо в тебе морда страшна, так що не розписуйся за інших. То Муся засміялася, далі заплакала, потім сміється й плаче – одне. Відважна яка, надумала гвалтівника захищати. Але що ти з неї візьмеш, коли чоловіка нема, тут можна добалакатися. А Лера сказала, що завтра суд, завтра судитимуть гвалтівника. Питаємо в неї, як ти завтра вдягнешся на суд. А вона питає, як їй одягтися. Та по-всякому вдягнутися можна, кажемо, й так, як на весілля, й так, як на похорон. Лера вже відійшла душею, не така настрахопуджена, то ніякого гвалтівника не лає, а тільки себе: от дурна я, дурна, я ж могла в той день і раніше звільнитися з роботи, й не казати чоловікові за гвалтівника, бо з ким лиха не буває, а я ж розказала, значить, сама й винувата, що чоловік мене кинув. Ось такої заспівала. Та назад хіба повернеш, якщо сталося, а суд хіба відміниш? Е-е, кожне хитре заднім розумом, але ж і того заднього розуму не так багато. Лера одяглася на суд, як на свято, я бачила у вікно, як вона йшла, а суд від нашого будинку недалеко, то вона ще до засідання задовго подалася, хоч засідання було на дванадцяту. А чи не піти й самій, думаю, та подивитися, з якого це дива Лера на суд вирядилася, наче заміж зібралася. Мала б іти, як на похорон, а вона… Тут, бачу, Лера попід моє вікно біжить назад. Чого це назад біжить, невже суд відмінили? Знову бачу Леру, о, вже не в святковому одязі, а в буденному. Що ж мені, думаю, одягнути, бо самій кортить піти на суд подивитися, не часто ж твої сусіди судяться. А тут – Лера знов назал біжить. Я перехрестилася: таки відмінили суд, а я вже хотіла вийти на люди. Коли сусідка – шасть попід вікно, я аж у раму висунулася: скинула з себе все буденне, а нацупила святкове, наче їй не суд, а весілля. То вже коли ти, думаю, вирядилася, мені сам Господь велів вирядитися, бо ж не повісткою на суд покликали, а сама йду. Й вирядилася. І радію, що зробила манікюр ще за тиждень і завивку накрутила в Києві, наче згадала, що подамся на суд. І в голові сидить цвяхом: чого вона вирядилася? Для суддів чи для гвалтівника? Цікаво – аж страх, що то за гвалтівник такий? Подалася в суд, знайшла їхню цю контору, де судять, і сіла на стільці ззаду. Бачу Лерку в нарядах, бачу всяких суддів, старенькі вже, нецікаві, та я й знала, що наші і старенькі, але чомусь думалося, що з Києва приїдуть, раз таке діло. А ген і гвалтівиика побачила. По ньому не скажеш, що гвалтівник. Якби на вулиці зустріла, то не подумала б. І не злякалася, нема чого боятися. Штанці на ньому обстріпані, пщжачок обстріпаний, він весь якийсь обстріпаний, миршавенький, що хочеться підійти до нього й пожаліти. Хіба що на лиці довгий ніс, як у Гоголя, ото все. Так мені стало нецікаво, як побачила, але вже не піду, раз прийшла. Й оце Лера злякалася його ножа? Стільки разів злякалася його ножа? Бреше. Мабуть, зовсім не злякалася його ножа. І я б не злякалася, бо чого там боятися. По ньому абсолютно не видно, що там є чогось боятися. Я вже не така дурна, щоб за свій вік не знати, кого боятися. Буває, побачу мужика, то справді стає страшно, є чого боятися, хотіла б тікати, але ноги віднімаються, та й чого, питається, тікати, коли ніхто за тобою не женеться. А тут Муся-Піночет боком-боком протискується в суд, сідає біля мене, шепоче: «Ой, який страшний!» – «Хто?» – «А той гвалтівник». – «Може, суддя страшний, бо з нього вже порох сиплеться, такий вітхий». – «Гвалтівник страшний!» – «А що ж у нього таке страшне?» – «Все страшне!» – «Ага, бо тобі все страшне. Й чого ти прийшла, коли тут нема на що й подивитися?» – «А ти чого прийшла?» – «Бо я прийшла та й прийшла, а ти чого прийшла?» – «А вони всі чого поприходили?» – питає Муся-Піночет і показує на всіх жінок, що позбиралися в суді. Я тільки тоді роздивилася, що самі жінки позбиралися, і щоб зовсім були молоденькі, то ні, й підтоптаних нема, а тільки такого віку, як я та Муся-Піночет. Питаю, чого ж це вони позбиралися, бо ми – Лерчині сусідки, ясно, а вони ж усі ніякі не сусідки. «А їм хіба не цікаво?» – питає Муся-Піночет. «А що їм цікаво?» – «А те саме цікаво, що й тобі цікаво, що й мені цікаво». – «А що тобі цікаво?» – «А мені цікаво, що є такі чоловіки». – «Та це ж не чоловік, а гвалтівник». – «А хіба гвалгівник – не чоловік? Ось мені й цікаво, що є такі чоловіки. Аж шість разів!» – «Так то ж під ножем!» – «Ну й що, як під ножем? Та я сама б із ножем пішла, як засвербить, але хто мого ножа послухає». – «Послухай, Мусю, що ти верзеш?» – «Верзеш, верзеш! А ти що верзеш? І ти ж прибігла подивитися на справжнього чоловіка. Бо хіба в тебе чоловік, хоч і маєш чоловіка? Нап'ється горілки – й спить». – «Я знаю, що ти сама йому на шию вішалася, але він і не дивиться в твою сторону, хіба кажу неправду?» – «Правда, не дивиться, а відвертається, бо в нього немає з чим дивитися, він із ножем нікуди не піде, хоч ти йому десять ножів поклади в кишеню. А це чоловік! Аж шість разів, під кожним кущем. І тобі цікаво, й мені цікаво, й усім цікаво! А Лерка ж дурна чи в дурного зимувалася. А може, й не дурна, раз так вирядилася на суд. Це ж так пощастило жінці! Й за своє щастя – судити? Сама зосталася, сама, ще невідомо, чи до неї повернеться її чоловік, та й у нього немає з чим повертатися, бо теперішні чоловіки всі однакові. Ще Лера пожаліє, ще сама ходитиме поночі, аби хто-небудь згвалтував, але де вже той охотник знайдеться на неї? Шість разів! Ще пожаліє й заплаче, але хто зжалиться над її сльозами, як от вона над своїм гвалтівником не зжалилася, ще згадає своє щастя, бо такого більше не матиме…»

…Олька просипається, поволі-поволі розплющує очі, дивиться – й зразу ж злякано знову заплющується. Так вона мені колись розказувала, а я запам'ятала, бо такі речі чомусь самі запам'ятовуються. Заплющилася, лежить, прислухається і згадує. І геть нічогісінько не може згадати, провал у пам'яті. Розумієш, нічогісінько в пам'яті нема. Помацала пальцями – лежить на теплому піску. Чує, водою пахне, якісь голоси. То вона поволі-поволі знову давай розплющуватися – якесь озеро блищить на сонці, велике озеро, ліс кругом озера, в озері купаються якісь люди, галасують. Як вона тут опинилася – хоч убий не здатна пригадати, Може, думає, це не озеро, а Дніпро в Києві, але якийсь дивний ліс. Може, це Гідропарк? Ні, не Гідропарк. Може, Пуща-Водиця? Схоже. Як подумала про Пущу-Водицю, то на душі трохи полегшало, значить, недовго звідси доведеться добиратися додому, до Києва. Тільки як вона опинилася в Пущі-Водиці? Хоч стріляй – не може згадати.

І зовсім це не Пуща-Водиця, а таки якесь озеро в лісі, берези та хвоя, надувні човни, машини, поміж кущів намети. Олька звелася, помацала пісок, а одягу нема, де ж подівся, хто міг забрати? Роздивляється – нема її одягу. Та й не пам’ятає, в чому була зодягнута. Думає, залізу в воду, покупаюся, прополощу мізки, щось згадаю. Залізла в воду, покупалася, освіжилася, але мізки так і не освіжилися, в мізках туман і провал у пам’яті. Вилізла з озера, хоч і боялася вилазити, обережно приглядається до людей, бо хоче когось упізнати зі своїх знайомих, але нікогісінько не впізнає, нема знайомих. Та де ж це вона, та що з нею? Може, сон? Може, на тому світі? Пройшла в один бік берегом, пройшла в другий бік… Щось уже почала згадувати, але так смутно, наче кіно в голові крутилося, й де те кіно взялося в її голові? Якесь кафе, зайшла в кафе. Хотіла взяти бодай склянку чаю, але ж грошей ні копійки нема. Хтось грає у бадмінтон біля кафе, трохи далі грають у волейбол. Куди йти? А що в кого питати? Й тут якась борода кидається до неї, борода в сомбреро, на шиї у бороди висить медальйон. Облапив Ольку, цілує, а вона дуже не любить, коли на неї нахрапом навалюються, – і кулаками в груди, аж він упав. «Хто такий? – «А ти хто така?» – «Ні, хто ти такий?» – «А ти забула?» – «Що забула?» – «Хто я такий?» – «Забула!» – «Ти ж моя герла!» – «Я твоя герла? Ти здурів! Я тебе ніколи не бачила, вперше бачу. Не дури й не приставай. Де ти взявся?» – «А де ти взялася?» – «Я знаю, де я взялася». – «Справді не пам’ятаєш?» – «Не пам’ятаю й не приставай». – «У тебе досі чортики в голові?» – «Чортики, а тобі що?» – «А де твоє барахло, ти знаєш?» – «А де моє барахло?» – «Ходімо!..» Борода в сомбреро хотіла взяти Ольку за руку, а вона як гаркнула щось на нього. Прийшли до якогось намету між ялинок. «Ти ночувала ось тут». – «Я ночувала тут? А де мої речі?» – «Ось твої речі.– Борода залізла в намет, щось дістала там, Олька дивиться – її плаття, її туфлі, куртка, сумка. – Твої речі?» «Мої речі. Як вони тут опинилися?» – «А ти не пам’ятаєш?» – «Що не пам’ятаєш, що не пам’ятаєш? Я тебе питаю, як усе це тут опинилося?» – «Ти сама залишила». – «Я залишила?» – «Ти ночувала тут – і залишила». – «Я ночувала тут? З ким?» – «Зі мною. З нами. Ти забула?» – «А що я мала забути?» – «Все забула? Як ми з тобою в Києві познайомилися в кафе «Хрещатик»?» – «З тобою познайомилися? Хіба ми знайомі? Я з тобою не знайома». – «Ти ж Олька?» – «Олька, а ти звідки знаєш, хто тобі сказав?» – «Ти мені сказала. То вже трохи відіспалася? Залазь у намет, ще поспи». – «Я за Києвом?» – «За Києвом. Не пам’ятаєш?» – «А ти хто?» – «Я Ігор». «Ігор? Який Ігор?» – «Такий Ігор». – «Ти з Києва?» – «З Києва». – «А намет чий?» – «Тут мої друзі, відпочивають. Ти їм дуже сподобалася вчора, вони всі вчора без штанів лазили, така ти була хороша». – «Хто ти такий?» – «Твій київський знайомий Ігор. Ти ж хочеш за мене вийти заміж, забула?» – «За тебе заміж?» – «За мене, ще договорилися жити в моєї мами». – «В твоєї мами? Ага, ага, ага!» Олька бачила, що цей Ігор – чи не Ігор – щось знає, але думала, що дурить. Схопила манаття – й гайда. Заглянула в сумочку – гроші і паспорт на місці. Тут хтось їй кидається на шию, дивиться – дядько, схожий на актора Ступку, в самих плавках, спінінг у руках: «Привіт, Олько!» – «Привіт, а ти хто такий?» – «А ти забула, як ти мене вчора називала?» – «А як називала?» – «Сексуальний збоченець». – «Ти сексуальний збоченець? Я тебе так називала? А звідки я знаю, що ти сексуальний збоченець?» – «Тобі не сподобалося?» – «Що не сподобалося?» – «Те, що я сексуальний збоченець?» – «Не сподобалось!» – «А вчора тобі подобалося». – «Слухай, де ти взявся? Де я опинилася?» – «Ти вчора приїхала». – «На чому приїхала?» – «На таксі». – «З ким приїхала?» – «З одним чмуром у сомбреро, він мені вчора пропив тебе». – «Мене? Пропив тобі? Чмур у сомбреро?» – «Ти всім учора так сподобалася. Всі так балділи від тебе. Ти балдьожна. Ти знаєш, яка ти балдьожна?» – «Я знаю, яка я балдьожна». – «І я балдьожний, правда?» – «Правда, і ти балдьожний». – «Але чого ти бігаєш від одного до другого так швидко? Так швидко, га? Я тільки пристроївся, а ти втекла». – «Що ти мелеш?» – «Я не мелю, ходімо до мене». І дядько, схожий на актора Ступку, схопив Ольку за руку, але вона вирвалася. Бачить, до озера веде якась дорога поміж дерев, і вона подалася через ліс. Якщо вона сюди справді приїхала на таксі, то дорога виведе: А тут якась машина доганяє. Олька проголосувала, й машина її взяла. «Скільки до Києва кілометрів?». – «Багато», – сказав шофер. «А скільки?» – «Сімдесят». – «Сімдесят? А я думала, що більше. Ви до Києва». – «До Києва». – «Довезете?» – «Вас довезу. Хіба ви не забули, як ми з вами вчора познайомилися?» – «Де?» – «Біля озера». – «Ми з вами знайомі?» – «Знайомі, ще й у Києві повинні зустрічатися з вами». – «Де з стрітися?» – «Ось за цією адресою, ви мені дали адресу». дав Ольці папірця. Олька подивилася – її рукою написано її домашню адресу, її домашній телефон. питає: '«Де це ви взяли?» – «Ви ж і дали. Ви Олька, ми з вами вчора познайомилися, а я В'ячеслав Данилович». А на задньому сидінні сиділа якась жінка, все мовчала, скреготала зубами, а потім як закричить: «Ану, зупини машину, ану, висаджуй цю лярву. Це ви вчора договорилися з нею, що сьогодні зустрінетеся в лісі? Тепер я знаю, чого ти хотів сам їхати до Києва, а я силою напросилася їхати з тобою. І тобі треба ця наркоманка? Вона вчора накололася наркотиками, напилася горілки – й ходила на голові, й ви усі коло неї ходили на голові, а я терпіла, терпіла й скільки мені ще терпіти? Вона вчора лика не в'язала, світу Божого не впізнавала, а їй усе підливали. Їдь із нею хоч до дідька в зуби, а мене випусти, я вже сама якось доберуся до Києва!» Той В'ячеслав Данилович зупинив машину, Олька сама вискочила на дорогу, хряснула дверцятами: «Їдьте!». Й машина поїхала. Й тільки тоді почало до Ольки все доходити, почала розуміти, як вона вчора ще в Києві накололася та напилася, а це ж останнє діло для наркоманів, – і наколотися, і напитися, вони зневажають алкашів, самі себе вважають мало не благородними порівняно з алкашами, алкаші для них – це люмпен. Олька нічого не пам'ятала, що вчора було, тільки одне – справді, учора наче в Києві знайомилася в кафе «Хрешатик» з отим Ігорем у сомбреро. Ну, з Ігорем чи не з Ігорем, а в кафе заходила – це точно. А далі – провалля в пам'яті, уже нікого й нічого не пам'ятала… Ось так вона тоді проснулася біля озера за сімдесят кілометрів від Києва. А як добиралася назад? Хтось підвіз на попутній машині, тільки вона зі страхом дивилася на шофера: а раптом скаже, що вчора в них уночі теж там щось було? И раділа, що ніхто з отих, що біля озера, їй так і не подзвонив, навіть В'ячеслав Данилович не подзвонив, хоч він їй навіть сподобався, ось тільки жінка дуже клята, а потім їй почало здаватися, що ні до якого озера не їздила, біля озера посеред білого дня не просипалася, що то в неї все наркотично-алкоголічна маячня.

… його старший брат робив тоді в Києві в енкаведе, мав там кликуху Жайворонок, і він розстрілював і засуджених, і не засуджених. Кажуть, що це саме він розстріляв письменника Григорія Косинку, комусь похвастався тоді Жайворонок, от і знають. Але я так думаю, що все-таки похвастався не Жайворонок, бо чого йому хвастатися саме письменником, коли він стріляв без числа та без ліку – що тобі письменники, що тобі воєнні, агрономи, бухгалтери чи зоотехніки, а похвалився його молодший брат. Авжеж, почув від Жайворонка – й похвалився, бо ж йому було солодко на душі. Солодко на душі, що він брат отого самого Жайворонка. Отого самого Жайворонка, який у підвалах енкаведе пострілом у потилицю вбив самого Григорія Косинку, вдатного українського письменника. Й хоч цей молодший брат не служив у енкаведе, але ж він нічим не відрізнявся від старшого брата, одна кров, то міг би служити там само й міг би так само будь-кого розстрілювати в потилицю, міг би так само вбити й письменника Григорія Косинку. То ми не дуже відрізняли молодшого брата від старшого брата, обидва були для нас однаково страшні, й нам здавалося, що то вони обоє і вбили, що молодший брат теж убивав. Може, я щось дурне кажу, але так здавалося. То цьому молодшому братові дали квартиру неподалік від театру імені Івана Франка, на вулиці Марії Заньковецької. А моя квартира була над його квартирою, у нього з балконом – і в мене з балконом, і інші балкони виходили на вулицю, якраз над верхами лип і каштанів, неподалік від аптеки. Якось моя жінка вночі як закричить, я схопився, чого ти кричиш? А вона блідіша смерті. Хоче сказати щось – і не може, тільки труситься біля серванта, аж труситься сервант. Я дурію, що вона дуріє, а їй спереляку заціпило. Там, показує рукою на балкон, там. Що там? Я на балкон, дивлюся – ніде нічого, подивився на вулицю направо-наліво, подивився на будинки навпроти – в вікнах не світиться, тихо. Я до жінки, питаю, де там, що там, а вона шепоче: – Не ходи! – Куди не ходити? – На балкон. – Та я ж був на балконі, що там ти побачила, бо я не побачив? – Ой не ходи, я тебе молю і умоляю, бо ти підеш, а потім з нами з обома таке зроблять, що краще не ходи. – Що ж там ти побачила? – У сусіда, поверхом нижче, на балконі… Мені серце схопило, болить, я тебе не будила, вийшла подихати на балкон. Я й не хотіла дивитися вниз, я ніколи вниз не дивлюся, боронь Боже, а якось воно само подивилось. Я й не роздивилася до пуття, страшно. Може, то сусід, може, то сам Жайворонок, там не розбереш, що таке робиться. – Що ж там робиться, що ти роздивилась на їхньому балконі? – Я не роздивилася, не розібрала, але ти не ходи, бо ж невідомо, що там робиться, а потім нам якесь діло пришиють. – Моя жінка всього боїться, я тихцем на балкон, заглядаю униз, перехиляюся, що там на нижньому балконі? Щось ворушиться, наче п’яний упав і не може звестися, чи двоє п’яних ніяк не зведуться поміж вазонів, бо там весь балкон заставлений вазонами квітів. І щось біліє, наче голе тіло. Видно погано, бо ліхтарі не світять, і місяць не світить, за хмарами зірки поховалися. А потім таки роздивився, що голий чоловік без штанів і сорочки, – спина гола, ноги теж голі, ворушиться лиса голова, а біля лисої голови ще якась голова з довгими косами. Я все зрозумів і вернувся в кімнату, зачинив двері на балкон і наказав жінці лягати й заспокоїтись. – А ти що побачив? – Та важко розібрати. – А що ти розібрав? – Та наче спить на балконі сусід наш, а може, його брат Жайворонок, дідько їх знає, бо обоє лисі. Тепер літо, вночі тепло й парко, а вони люди з села, звикли в жнива спати надворі під грушею чи в клуні, ось за сільською звичкою хтось з них спить на балконі так, наче він у селі. Бо важко в таку ніч спати в ліжку, у задушливій кімнаті… – Я ще й радів тоді з жінки, що вона дивилася й не роздивилася, бо на її хворе серце ще тільки такого не було! І в ту ніч, і пізніше все мені думалося: то сусід поверхом нижче лежав з якоюсь жінкою на балконі чи його старший брат Жайворонок, який часто приходить до нього в гості? Й чи не помітили там унизу, що на них дивляться згори?.. Після того як жінка засне, щось мене часто будило вночі. Тихесенько зведуся, тихесенько вийду на балкон, спершу оглядаюся на всі сторони, а тоді вже перехиляюся вниз, що там, унизу? Всякого довелося там набачитися, а мене звідти ніхто ні разу не побачив, бо їм було не до мене, бо в них було своє діло. Й спершу мене мучило, хто там – наш нижній сусід чи його брат енкаведист Жайворонок? Ніяк не міг роздивитися, а вже потім таки роздивився, що вони там обидва бувають на балконі – то один, то другий, по черзі, і все з тією самою товстою брюнеткою, грудастою та задастою. їй, видно, одного брата було мало, то вона двох приймала. Я потім її упізнав на вокзалі, вона білети продавала на поїзди, а я їхав до родичів у Шепетівку, то я так і витріщився на неї, вона в вікні не вміщалася, така широка, та дідько з нею, я швидко втік від неї, щоб не запам’ятала. А якби запам’ятала, а якби розказала, а якби брати впізнали мене й розгадали? Й ще там кілька жінок вони водили на балкон, одна дуже стогнала, то я звечора завжди щільно зачиняв свої двері на балкон, щоб моя дружина не чула, щоб не злякалася, а в неї ж серце. Ото я так мучився тоді через свого сусіда, страху набрався. І що тоді жінку мою повело на балкон, що вона подивилася – й побачила? Серце. А що мене тоді повело? Не тільки тоді, а й пізніше водило часто, бо не міг я втриматися від інтересу. Інтерес мене водив і водив. Ох і набачився, ох і надивився1 А заодно страху звідав за оте побачене. Бо коли хтось довідається, що я їхній свідок? Або я з власною жінкою посварюся – й моя жінка видасть, що піддивлявся я за ними з балкона, бо ж не могла вона не бачити, що я піддивляюся, бо не могла вона не знати, що там на їхньому балконі робиться. Еге ж, я знаю, а вона не знає! Й чого ото їх обох уночі тягло з кімнати на балкон, на свіже повітря? Та хай би вони тоді хоч весь Київ перетовкли в себе на квартирі, тільки той Київ з широкою задницею і великими грудьми не водили на балкон та не товкли перед моїми очима. Авжеж, якби не на балконі, а в квартирі, то крізь підлогу я б не роздивився. Ось як подумати – що тільки за камінними стінами в місті відбувається, але ніхто не бачить, то наче й не відбувається. Вони, вони, брати, винуваті в усьому, а насамперед – у моєму страхові, що я такі секрети знав про них. І мене могли б повести в оті підземні каземати, й мене могли там розстріляти, як ворога народу, а я ворогом народу не був ніколи, я стриматися не міг – підглядав, як на балконі, по черзі, з різними жінками, а найчастіше з отією задастою і грудастою брюнеткою, ох і баба, скажу я вам, то саме за неї я найбільше страху набрався.

… Мая прийшла проситися на роботу до нашого директора, а в директора вже така звичка: якщо жінка чи дівчина проситься на кухню – він посилає її на кухню, щоб там роздивилися, а що вже на кухні скажуть – він так і зробить, прийме чи не прийме. Ось від директора Мая приходить до нас у їдальню, а я ж сиджу цілий день у білому халаті за своїм столиком праворуч від дверей. Так і так, мовляв, директор послав, щоб я тут поговорила. А я знаю, і всі на кухні знають, що директорові треба й чого директор послав. Така вона маленька, худенька, здоров'ям слабенька, голосок тоненький, платтячко на ній тонесеньке, туфлі на ногах бідненькі. Як сирітка. Де робила, що вмієш? Після школи – у шкільному буфеті, потім у піонерському таборі, в їдальні на цегельному заводі, а це захворіла, мала операцію, то хотіла б щось легше, аби не дуже надриватись. Я їй сказала, що в нашому санаторії люди хоч відпочивають, але біля тих, що відпочивають, треба добре наробитися. Подивилися на Маю наші куховарки, подивилися офіціантки. Сама приїжджала, незаміжня. Видно, бідова, а раз бідова – не лінуватиметься. Та й тілом, та й личком така, що на неї не поласують, не дуже кидатимуться. Це ще якби на місце офіціантки, то ми б подумали, а то в неї було місце кухонної – мити посуд на кухні. Хто її там на кухні побачить? Переглянулися наші між собою – беремо. Повела її до директора, кивнула головою, він узяв її на місце кухонної, місце в гуртожитку пообіцяв. Коди виходити на роботу? Виходь завтра, виходь післязавтра. Вийшла завтра – ми всі задоволені. Робить усе, що повинна кухонна робити, мало в помиях з головою не купається, з ресторану її нікому й не видно, а ми чомусь звикли зал у їдальні називати рестораном – така велика й світла їдальня, широкі вікна, гардини й штори на вікнах, скрізь вазони – фікуси й навіть одна пальма, як у джунглях. Днів через кілька Мая зловила мене, давай розказувати про себе, торохтить і торохтить, воно мені й не треба, але слухаю. І за ту операцію, що їй недавно провели, коли на цегельному в їдальні робила. Й дістає довідку, щоб я подивилась. Я не хочу дивитися ніяку довідку, але вона – подивіться та подивіться. Мовляв, у неї була серйозна операція, лікарі змушені були порушити їй дівочу плевру, але ж вона дівчина, в неї ніколи не було ніяких чоловіків, як це в теперішніх дівчат, які вже зі шкали гуляють наліво-направо, а вона спершу вийде заміж – і вже тоді переспить з чоловіком, а до заміжжя не підпустить, хай він і золоті гори обіцяє. І лікарі їй видали таку довідку, а в довідці написано про тяжку операцію. І про те, що в лікарні пошкоджену плевру їй зашили. Й про те, що вона ціла. Мусила я в неї ту довідку взяти. Довідка як довідка, я на такі довідки надивилася – і для дітей своїх брала в лікарні, і для себе. А в довідці сказано все те, що сказала Мая. Якось мені через ту довідку й незручно стало, бо навіщо мені її довідка, нащо вона мені все це показує, і по-людському стало її жаль. Якась вона така вся, що дивишся на людину – й зразу стає жаль, а чому жаль – і сама не знаєш. Я її заспокоїла, щоб не переживала, бо головне – здоров'я, знайдеться гарний чоловік, який її полюбить, – йому ніяка довідка не буде потрібна, а тільки Маїна щира душа та її любляче серце. То вона мені що сказала? Сказала, що в наші часи така довідка ще ой як знадобиться. Я так подивилась на неї і подумала: та навіщо тобі довідка? Як є в жінок щастя – то є, обходяться без довідок, а коли нема щастя – ніякі довідки не поможуть. Але що то молоде-зелене, без досвіду, сподівається на щось і надіється – то сподівайся й надійся. Мая не тільки мені розказала про ту операцію, бо скоро вже наші дівчата між собою заговорили про операцію і про її довідку. Хоч і посміювалися, але співчували. Й що то їй за операцію таку робили? Та хіба теперішнім чоловікам потрібна довідка від дівчини? їм потрібне щось інше, тільки не довідка. Може, когось любить щиро, ще не розучилася щиро любити, хоче вийти заміж за свого хлопця, щоб віддатися тільки йому – й більше нікому, щоб разом з ним усе життя прожити у вірності,– ось і додумалася до такої медичної довідки, лікарі за спиною посміялися з неї – і виписали, бо чудеса всякі трапляються. А це вже я від дівчат наших, від офіціанток, почула, що Маю згвалтували. Хто згвалтував, як згвалтував? У мене волосся сторч стало на голові – якась дурна операція, якась дурна довідка на руках, а тепер ось згвалтували. А, кажуть, Андрій Андрійович. Андрій Андрійович?! Відпочивав у нашому санаторії з Донбасу один чоловік, такий огрядний, солідний, білявий, повен рот золотих зубів, він там десь чи головний інженер, чи заступник директора, чи ще якесь цабе, в нього там жінка й діти, а в нас він – парубок, бо у нас усі стають парубками, забувають про своїх дітей і жінок. Та не міг Андрій Андрійович згвалтувати Маю, та й невже тут інших нема, кого й гвалтувати не треба, а самі тебе згвалтують, і не такий він чоловік. А мої дівчата – еге, вроді не такий чоловік, і його б повинні гвалтувати, але Андрій Андрійович віддав чомусь перевагу Маї. А коли ж вони познайомилися? Познайомилися. І вона пішла до нього в кімнату? Пішла. А чого пішла? Бо запросив на каву. А хіба Мая не знає, яка то в чоловіків кава? Знає чи не знає, а пішла, бо вона ж не могла сподіватися такого від Андрія Андрійовича, й ніхто не сподівався, а він, вважай, дитину не пожалів після важкої операції, і довідка не допомогла. В їдальні його вже не видно і день, і два, значить, скандал, значить, ховається, соромно показуватися на очі. А на третій день появляється в їдальні, губи – до вух, сміється, ми його «лапшею» називали, бо він весь такий білий, як лапша. Здоровкається зі мною, бо я ж біля входу сиджу, навіть щось жартує, а я так собі думаю: і ти ще жартуєш. А пожартуєш, як хтось твоїй жінці напише, а ти додому приїдеш. І всі дивляться на нього як на героя, і він – як герой, радіє, що всі знають. Я спочатку нічого не могла зрозуміти – й чого він радіє, й чому від сорому додому не тікає, то це вже потім дівчата мені розказали. Андрій Андрійович дав Маї великого відкупного, щоб тільки не було скандалу, й вона згодилася. Дав їй багато, ще й по товаришах своїх збирав, з якими разом приїхав з Донбасу, так вони помирилися, і навіть не тільки помирилися, а далі зустрічаються. Далі зустрічаються? Згвалтував, заплатив якісь тисячі за скандал – і далі зустрічаються? Або я здуріла, або світ здурів. І це Мая? Мая, яка пережила таку важку операцію і взяла від лікарів довідку, що вона ціла, аби пред’явити своєму женихові? Якось чудно все виходить. І в Маї ніяк не спитаєш, бо бігає повз мене так, наче не бачить, немає мене. Діла. Я все-таки її зловила, питаю прямо, чи все це правда, що я чула: Андрій Андрійович тебе згвалтував і заплатив тобі гроші, щоб обійшлося без скандалу? Я від неї не чекла, а вона мені показала зубки: – А що б ви, Калино Семенівно, зробили на моєму місці? – На твоєму місці? – А чого б це я повинна бути на твоєму місці? – Якби опинилися на моєму місці. – У мене є своє місце, а на твоєму місці я опинятися не збираюся. – Усі ви так, усі ви так! А мені його жалко стало, бо в нього жінка – вчителька й троє дітей-школярів, а я їм зла не бажаю, бо в мене серце добре. Андрій Андрійович дуже просив, щоб не було ніякого скандалу, а я теж не захотіла скандалу, ось і мусила взяти гроші. Я відмовлялася від грошей, відмовлялася, бо гроші нічого не замінять, але він дуже просив, аби я взяла гроші, бо коли візьму гроші – тоді вже нікуди не поскаржуся, він буде спокійний, і я подумала, що справді так… І він скоро поїхав з нашого санаторію, не добув днів три-чотири, а розказували, Мая навіть проводжала, то вже їхнє діло, як хто кого проводжає. Тільки я чомусь перестала й дивитися в її сторону: ти, кухонна, миєш там на кухні посуд – і мий, а в мене свої діла. Коли сама після обіду якось підходить у їдальні до мене, сідає на стільці перед моїм столиком, так пронизливо дивиться мені в очі й каже: – Чого ви мене зневажаєте, Калино Семенівно? – Та Господь хай милує, щоб я тебе зневажала. – Ні, зневажаєте. – В мене є інші клопоти, ніж тебе зневажати. – Я знаю, ви на моєму місці бути не захотіли, не захотіли! Та я повинна якось жити, то й мені жити вже не треба? – Живи, Господь з тобою. – То ось подивіться на оцю довідку, подивіться! – Й знову показує мені отой медичний папірець. Питаю: – Нащо ти мені це показуєш? Ти вже показувала, я бачила. – А що там сказано? – Сказано те, що сказано. – Сказано про операцію? Сказано. Сказано, що після операції мені зашито плевру? Сказано. Ось я й невинувата. – В чому невинувата? – А ні в чому невинувата, ви не думайте й забудьте, і хай інші не думають і забудуть. – Що не думати й забути? Що таке сталося. В довідці сказано, що я невинувата. – Причім тут довідка? – Е-е, довідка потрібна, ви не розумієте, як мені потрібна довідка – на завтрашній день. Я з довідкою була дівчиною й залишилася дівчиною. – Та яка вже ти дівчина, коли в тебе он був Андрій Андрійович? – Багато ви не розумієте. – Скажи, раз я не розумію, просвіти мене, а то й умру непросвіщенна. Може, і я собі таку довідку дістану, що я дівчина, хоч і маю двох хлопців. – Самі здогадуєтеся, тільки не хочете признаватися. А мені для щастя довідка потрібна, я від свого щастя відмовлятися не хочу. – Я після цього довго думала про нашу розмову й нічого не тямила. Що їй з довідки? Нащо їй довідка? Андрій Андрійович її згвалтував, заплатив гроші – і вона знову дівчина, бо в неї є довідка. І якось чудно згвалтував, що вони потім зустрічались, і вона проводжала його на вокзал у Київ… А тут новий заїзд у наш санаторій, серпень місяць, фрукти, кавуни, сонце – якраз я найбільше серпень люблю, коли все дозріло, кави консервуєш, тушкуєш, маринуєш на зиму, коли все їси – й не відриваєш від рота, а наїдаєшся вволю. Й тут інші дівчата знову розказують про Маю, що вона в цьому заїзді має нового кавалера. Й дивуються. Це ж, якби працювала офіціанткою, була б на виду, то, зрозуміло, як не один, то другий учепиться, або ж так, як у нашої Люди, – всі чіпляються, а то ж Мая – кухонна, цілий день у закамарках та закапелках миє посуд і чистить казани, сіренька мишка, навіть сіріша за сіреньку мишку, а ти ж дивися, і на кухні її побачили, значить, є в неї щось таке, що чоловіки помічають. А новий кавалер у неї малоденький, на хлопчика схожий, у білій сорочечці ходить і в білих штанцях, ну, думаємо, цей уже Маю не згвалтує. Заїзд серпневий минув, кавалер поїхав, усе тихо, ніякого скандалу, ніяких балачок, але наші дівчата які? Однаково обговорюють. Обговорюють, що ось недавно тебе гвалтували, розплачувалися з тобою тисячами, а ти тут уже водишся з другим кавалером. Гаразд, та й кавалер не знає, що там було у тебе в минулому заїзді, але ми ж з тобою працюємо, ми знаємо, то як тобі перед нами? Ці балачки до Маї доходили чи не доходили, а тільки вона знову надумала сповідатися переді мною. Знову після обіду прийшла й отак сіла на стільці перед моїм столиком. Показує персня на руш – Бачите? – Бачу. – Що це таке? – Перстень. – А чом не питаєте, де взяла? – Коли ти хочеш сказати, де взяла, то кажи. – Ковалевський подарував. – Це ви так обручилися? – Ні, не обручилися, але він подарував. Правда ж, гарний перстень? – Гарний. – А вам коли-небудь такий дарували? – Дарували… А тобі що до того? – Я знаю, що дарували, знаю. Але не думайте, що я така, що мені не подарують, і мені подарували. Бо люблять. Бо не тільки вас люблять. —