Текст книги "Блуд"

Автор книги: Євген Гуцало

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)

… не журися, чого ти журишся? Познайомився вчора з бабою? Познайомився. Кажеш, не дала? А, дала, тільки в тебе нічого не вийшло? Навіть засунув – і то не вийшло? Е-е, ти вже думаєш, що діло – швах? Не думай так. Флюїди? Авжеж, флюїди бувають усякі, а бувають такі флюїди, такі флюїди! Ти сьогодні не думай відвертати носа від неї, як зустрінетесь, ще раз спробуй. Вона відвертатиме від тебе носа? Не вигадуй, ти ж не знаєш, може, якраз ти її й задовольнив, вона ж тобі не сказала. А де це ви з нею вчора? Вночі на березі Черемошу? Пісок, верболози ніяких умов. Але сьогодні ти не дуже відвертай носа, бо в готельчику нашому інших фемін катма, вибір – пшик, а вона з морди хоч і нікудишня, але ж усе в неї є, все при ній, так що ти сам і винуватий, а не вона. В тебе з іншими жінками виходило? Чудесно: і виходило – і виходить, значить, усе діло знову ж таки не в ній, а в тобі. Ха, щоб це не було ніякого бажання, коли ти їй уже засунув! А коли тільки засував – було бажання? То де ж воно поділося? Ага, пропало, бо тобі морда її не подобається. Ти вибач, може, і їй твоя морда не подобається, але ж вона тобі віддалася, вона тобі довірилася – і теж не в спальні на пуховику, а біля річки, бо в неї теж вибору нема, у цьому готельчику тільки ми з тобою та ще якийсь сліпий вуйко, а якби в неї був порядний вибір, то навряд чи ти з нею вчора опинився б над Черемошем. Ти ще молодий, малодосвідчений, ось так у тебе й вийшло. Та нема такої баби, шоб з нею не вийшло, це тобі кажу я, а раз я тобі кажу – я знаю, що кажу. Ось послухай мене, мій досвід. Розумію, шо мій досвід ти можеш забракувати, але не поспішай, не поспішай заперечувати, ото вже вдача!.. Думаєш, мені подобаються самі тільки красуні, самі тільки сексуальні бомби! О, знову за євоє: сам учора до неї не подався, а його послав, а якби сам пішов, то й зі мною таке б сталося. Е, як сказати, чи таке б сталося… Так от, мені всякі попадаються – сьогодні попадеться якась директриса школи, молода, незаміжня, що після ночі з нею ходиш покусаний та погризений, що тиждень боїшся вдома роздягатися, аби домашні не побачили, а в вухах два тижні дзвенить її істеричний фальцет: «Песталоцці сказав!.. Януш Корчак зізнався!.. Антон Макаренко написав!..» А ще через якийсь час попадеться така наяда з райгастрономторгу чи райпобуткомбінату, що словами не розказати й пером не описати. Бо моя журналістка – це моя журналістка, відкриває великі й часто дуже несподівані можливості, а чого нехтувати можливостями, чого копилити губу: та не така, та сяка, а та така-сяка-пересяка! Не треба нікого обижати, всі гарні, тільки кожна гарна по-своєму. В мене теж буває з бабами по-всякому. Одна попадеться – ну тістечко з кремом, ну молочний коктейль, ну охолоджене шампанське, так і тануть, навіть не встигаєш помітити, коли розтанули й коли ти сам розтанув, їси – і голодний, п'єш – і пити хочеться. А буває, такий житній черствяк попадеться, такий цвілий сухар, що як тільки побачив – і зуби заломило, Господи, невже справді доведеться гризти, невже вгризеш? Але вже така затятість, що хочеш гризти – хоч і боїшся зуби поламати. І гризеш. А як? 3 приправою, голубе мій, з приправою. 3 якою? А з такою. Коли вже вона в мене з якоюсь зовсім непрезентабельною мордою чи флюїди від неї скачуть такі, що мої флюїди лякаються, то я заплющуюся й починаю хитрувати. Мріяти починаю, вигадувати, одним словом, займатися ілюзіями. Я собі думаю, що лежу зовсім не з цією, яку товчу, товчу – й ніяк дотовкти негоден, а зовсім з іншою. Зовсім з іншою, а цієї близько нема. Знаєш, це не важко уявити, бо в жінок майже все однакове, ну є відмінності, є, іноді навіть великі відмінності, але коли вночі, та ще заплющитися, та ще коли підключити зорову пам'ять!.. І тоді ти вже займаєшся любов’ю не з цією, що трапилася десь по п’янці у випадковій компанії, а з тією, з якою хочеш. Еге ж, з тією, з якою хочеш, і тут вибір у тебе – необмежений, твій вибір залежить тільки від тебе й від твоєї фантазії, і ніхто не може вплинути на твій вибір. Як то все мені вдається? А дуже просто. Скажімо, уявляю, шо лежу не з цією, а зі своєю першою любов'ю, вона тоді була ще дівчинка, боялася навіть глянути на мене, відверталася, і в неї все тремтіло – губи тремтіли, руки тремтіли, тіло все тремтіло, варто їй було тільки побачити мене біля себе, а як побачила, то заплющувалася і далі все робила з заплющеними очима, й непогано в неї виходило, навіть дуже добре, вона тільки те й робила, що кінчала раз за разом та ще плакала, сльози в неї самі бігли, я зціловував, спивав солоні сльози на мокрому обличчі, а вони течуть і течуть, якась вона була чутлива й весь час тільки приказувала: Ой мамо, ой мамо, ой мамо! І знаєш, коли тільки я починаю згадувати свою першу любов, як вона віддавалася, що я тоді переживав, коли я таки майже фізично відчував, що лежу таки з нею, – тоді в мене з іншою виходило так, наче з нею. Або ж згадував і уявляв учительку фізкультури, десятиборку, брюнетку, двадцяти п'яти років, у неї не кров, а інтернаціональний коктейль, там той коктейль по різних лініях готували і мішали вірмени, осетини, євреї, поляки, росіяни, українці, та й хіба всіх перерахуєш, хто готував коктейль шаленої крові. Та вона і в ліжку була десятиборкою, уже так мене виснажувала, що я ставав ганчіркою. Я виснажувався коло неї за дві-три ходки, а вона знову все зуміє підготувати, що я скаженію й кидаюся на неї, і ми вдвох гарчимо, як собаки. Але ніколи не приходила з порожніми руками. Її батько тоді був директором птахофабрики, він і тепер там директором, то його дочка-брюнетка щоразу приносила чималу макітру курячої печені. І просто курячої печені – в гірших випадках, а в кращих випадках – пупки, пупки, пупки! Або повна макітра курячої печінки! Або повна макітра курячих нутрощів – там тобі і серце, і легкі, і печінка, й оті жовтки-зародки яєць, якими курка не встигла знестися, бо її зарізали й не дали знестися! Ми спершу добре наїдалися, бо такий харч сам до рота проситься, а пізніше, зголоднівши, знову вставали й їли, аж поки геть вичищали макітру. То мені ця десятиборка теж дуже ефективно помагала, коли з кимось іншим не виходило – і тоді її згадую. Могутнє тіло, а шо вже форми відточені! Її згадую, її уявляю – і вже здасться, що з нею займаюся любов'ю, а не з кимось іншим, і вже тоді від цього когось іншого маю справжнє задоволення, а не якесь непорозуміння. Ефект– справжнісінький! І хочеш вір, а хочеш не вір, навіть відновлювався гастрономічний ефект, наче поїв курячої печені, й не просто курячої печені, а пупків, пупків, пупків!.. А коли треба, то й не такі методи маю на озброєнні, Скажімо, йдеш по вулиці й раптом зустрів таку дівку чи молодицю, що тільки ах – та й годі! Проведеш крадькома оком, оближешся – і зітхнеш. А прийшов на побачення, дивишся – й ще раз зітхаєш: не те! Не те, що ти бачив щойно на вулиці. От іще вчора, позавчора й позавчора-позавчора було те, навіть дуже те, а сьогодні сталося з тобою щось. І все відбувається якось без охоти, як мокре горить. Але я не відчаююсь, я згадую зустріч на вулиці, в думках роздягаю ту дівку чи молодицю, в думках кладу її в ліжко – і вже бачу біля себе її, свіженьку й звабливу, а не якусь там обридлу мені полюбовницю чи ще якесь там казна-що. І чим яскравіше уявляю, тим гостріше хочу ту, що маю, й маю від неї те, що мав би від неї, випадково побаченої. За один вечір чи за одну ніч я можу уявити собі кількох отаких випадково побачених, і ця різноманітність не спалює, не виснажує, і моя реальна партнерша не народжується з мого ентузіазму, а я їй і не кажу, звідки мій ентузіазм береться, а вона знай хвалить: У мене ще такого партнера не було. Та коли я своїм знайомим дівкам розкажу про тебе – не повірять». А я ото дивлюся інколи на таку, особливо ж коли переп'ю, й думаю: де вона тут узялася біля мене, я ж тільки що спав зовсім з іншою, а ця де взялася? Ото такі бувають перевтілення. А то й казуси. Розказати за один казус? Я тоді працював у молодіжній газеті, прийшла до нас обліковцем листів така Оля. Блондинка, з шкіра смаглява: як шоколадка в срібній обгортці, так і хочеться всю її злизати. Одного разу я подався прямо з редакції до своєї полюбовниці. Може, й не пішов би, але як почала видзвонювати по телефону!.. От як не приїду, як не трахну, то вмре, втріскалася в мене – від і до. А я її жартома називав – яловичина. Товчу я свою яловичину, товчу – не виходить, я й уявив собі, що це наша Оля, обліковець листів, шоколадка у срібній фользі. А як уявив, то все пішло як по маслу, яловичина задоволена, співає від щастя. Але ж наступного дня прийшов я в редакцію, дивлюся на Олю – й ніяк не можу позбутися відчуття, що я вчора з нею переспав. Переспав – хоч стріляй, бо на своїх губах відчував її щоки, її шию, її груди, відчував родимку на її лівій руці вище ліктя, і голос її в вухах звучить, як музика. Так і хочеться підійти до її столу, обняти. Подався я з редакції в місто, купив на базарі якихось квітів, приношу, кладу на стіл. Її саме не було, а ніхто не бачив, потім у редакції всі бігали й усі питали: хто Олі квіти приніс, хто Олі квіти приніс? Наступного дня я знову поклав на її столі квіти. Дешевий прийом, але я назавжди запам'ятав, як мені одна колись жінка говорила: хочеш сподобатися жінці – не тягни їй дорогого подарунка, а принеси квіти. Бачу, блондинка Оля вчора була в рожевому платтячку, а сьогодні вже в голубому. Знову всі бігають по редакції: хто приніс квіти, може, якийсь автор? А я починаю мучитись, як дивлюся на неї, бо ж добре відчуваю, що таки з нею переспав, а не з відданою мені яловичиною, і було мені дуже добре. Я тоді що в редакції? Кажу, хтось носить квіти Олі, а я теж можу принести, принести квіти – й запросити на каву. І приніс їй квіти, й запросив на каву, навіть опинилися в міському парку на танцях, а потім уночі опинилися над Бугом. І повіриш чи не повіриш? Я до Олі – а мені уявляється моя тверда яловичина. Я й так, і так біля дівчини, а в мене все як відмерло. А вона – що з вами та що з вами? А хіба я їй скажу, що зі мною? Стався формений конфуз, а хто в тому винен?.. Це щоб з Олею – й отак? Що з нашими флюїдами? Я аж зубами заскреготів там, у кущах бузку над Бугом, і вдався до свого випробуваного методу. Уявив, що це я зовсім не з вимріяною Олею слухаю уночі солов'їв і вдивляюся в загадкову течію ріки під місяцем, а з однією моєю давньою знайомою, з піонервожатою з піонерського табору, я з нею познайомився на літніх канікулах у лісі неподалік від «Вервольфа» Гітлера, там був піонерський табір, а я поїхав туди у відрядження. Піонервожата обкусала мене тоді в лісі, коли проводжала на трасу до Вінниці, але моїм рукам волі не дала, от і стала для мене в споминах забороненим плодом, а коли плід заборонений чи недосяжний – росте апетит, особливо ж на плід жіночий. І знаєш, вийшло тоді в мене з Олею вночі біля річки. Шкода тільки, що мало ми з нею зустрічалися, бо десь місяців через два трах-тарарах – вийшла заміж за якогось офіцера, виїхала з ним у Ташкент чи куди, він був приїжджий офіцер, познайомилися на танцях у тому самому міському парку, де ми з нею колись танцювали перед її гріхопадінням. Ха, як тільки я почув про її заміжжя – почав ревнувати, навіть не сподівався від себе, але вже така дурна чоловіча вдача: любишся, женитися не збираєшся, бо ніяким кілком тебе вже ніхто не оженить, а як у тебе з-під носа забирають – і ти вже ревнуєш. Поїхала Оля, шоколадка в срібній фользі, потім такого листа написала, що ти не уявляєш. Написала, шо тільки там, у Ташкенті, чи де там, зрозуміла нарешті, що лиш мене одного й любила по-справжньому й далі по-справжньому любить, згадує і згадує ніч над Бугом. Ех, знала б вона все про ту ніч над Бугом – і про мою тверду яловичину, й про піонервожату з-під «Вервольфа»! Але ж жінкам не можна всього розказувати, навіщо? Треба шанувати їхнє самолюбство. І шанувати отой свій образ, який вони витворили в своїй уяві, хай, хай буде твій образ у їхній уяві – тобі ж від того не гірше, а може, навіть краще, то не треба руйнувати. Я Олі не відповів – навмисне. Хай собі думає, що образився на її заміжжя, хай собі й далі творить та ідеалізує мій світлий обрав у далекому Ташкенті, чи де там, куда армійська доля закинула її чоловіка-офіцера разом з нею… Забалакався я, аж стомився, але, сподіваюся, ти мене зрозумів. У мене колись був Буг, у тебе вчора Черемош. Сьогодні знов піди на Черемош чи в гори подайся під ялиці і смереки, наговори їй купу компліментів – її заведи й сам заведися. І не забудь, що я тобі розказував, не забудь усі мої поради, повір, діють безвідмовно, я тобі дурних порад не даватиму… Може, вона сьогодні з тобою теж не про тебе думатиме, а про когось іншого, ото у вас вийде спектакль! Наче ви – й наче не ви займаєтесь любов'ю, а хтось замість вас займається. Як уявлю собі – скільки це разів Оля, моя шоколадка в срібній фользі, лягаючи зі своїм чоловіком, уявляла, що лягає зі мною, віддається мені? А її офіцер про те ні сном ні духом не здогадується, а я тільки можу здогадуватися!

… чорна кішка біжить через вулицю, хай біжить, а ми перечекаємо. О, тепер ходімо. Ні, я не забобонний, але… Коли інші забобонні, то мимоволі себе відчуваєш жертвою забобонів. Особисто я проти чорних кішок не маю нічого, але… Згадалося про одну чорну кішку, яка пробігла колись поміж мною і моїм другом Андрієм, з одного села ми з ним, разом до Києва приїхали, його рідний дядько взяв нас на завод, ми ПТУ закінчили перед тим, а дядько ще й гуртожиток нам зробив, красота. Андрій був схожий на французького кіноактора Алена Делона, всі жінки й дівчата на нього оберталися – на вулиці, в кафе. А коли я з ним був, то мені вдавалося, що й на мене обертаються. У гуртожитку… Я коли пізніше заїкнувся своїй жінці Галці про гуртожиток, то вона мало не вбила, місяць до себе не підпускала, аж поки я її силою взяв, а якби силою не взяв, то й розлучилася б зі мною, клята дуже. Ми з нею були на якомусь весіллі, я все придивлявся до нареченої, придивлявся, а потім і кажу своїй Галці, що цю наречену я начебто вже бачив років п'ять-шість тому, щось вона дуже пізно виходить заміж. А Галка вчепилася – де бачив та коли бачив, а чом вона тебе не впізнала й ти її спершу не впізнав? Якби я не випив, то я б не розказав, а то ж випив. Може, бачив, кажу, може, не бачив, бо хіба всіх запам’ятаєш. І розказав за наш гуртожиток, там хлопці жили з нашого заводу. Розказав за Андрія, за нашого кіноактора, ми його ввечері посилали з гуртожитку на вулицю, щоб яку-небудь дівчину привів, а то й дві, а то й три, бо нас троє хлопців жило в одній кімнаті. 3 дівчатами по всякому виходило, інколи вони скоро тікали з кімнати, інколи не скоро тікали, а то залишалася одна – з ним, з Андрієм, її підпоювали вином чи горілкою, у вино чи горілку підсипали якоїсь хімії, щоб їй зовсім задурманити голову, й тоді вже з нею по черзі робили все, що хотіли… Ех, тільки я сказав своїй Галці, що ми по черзі робили з дівкою все, що хотіли, як вона сказилася. Може, питає, ви і з цією нареченою щось робили по черзі. Не знаю, кажу, не пам'ятаю, а так наче я вже бачив її. То піди спитай у неї, каже, чи вона часом не пам'ятає. Та все, що розказував мені, розкажи її нареченому, йому цікаво буде послухати. Зірвалася – й полетіла з весілля, а я вже мусив досиджувати, і все мені кортіло підійти до нареченої, еге, підійти до нареченої й бодай жартома запитати, чи ми з нею раніше не зустрічалися, чи не пам'ятає вона Андрія та нашого гуртожитку. Тепер не віриться, коли згадаю. А якби я ще розказав своїй Галці, як ми посварилися з Андрієм – вона б мене звела з цього світу. Стояли ми з ним у неділю на зупинці трамвая біля парку Слави, задумали поїхати на іподром і зіграти в тоталізатор, може, пощастить виграти якусь десятку-другу, бо збідніли, ото залишилося копійок хіба що на трамвай-автобус-метро. Під’їжджає чорна «Волга», у машині за рулем якась жінка, чорнява, розмальована, у золотих перснях, у браслетах, у срібних ланцюжках, у чорних окулярах. Відчинила дверцята, подивилася на нас – на мене й на Андрія. Й ми дивимося: чого вона хоче? А вона каже сідай і киває на мене. Куди сідай, чого сідай? Ми з Андрієм переглядаємося. Ми вдвох, кажу. А я запрошую одного, тебе каже вона, сідай. А я все не можу повірити, що вона запрошує мене, а не Андрія, і він, бачу, не може повірити, бо коли запрошує не вдвох, то мала б насамперед запрошувати його, жіночого серцеїда. Й куди запрошує, навіщо, хто вона така? І була не була, сів я в машину, кажу – на іподром, на кінні скачки. Які скачки, питає – й не дивиться на мене. Кінні скачки, кажу. А-а, кінні скачки, говорить вона, поїхали-поїхали… Не розказуватиму, як ми їхали й куди їхали. Аж пізно ввечері опинився я в гуртожитку – й розказую Андрієві про свої пригоди. Мовляв, загадкова брюнетка привезла мене до себе додому – шампанське лилося рікою, бутерброди з ікрою, краби! А потім зашторила шторами та ще й важкими портьєрами закрила вікно – і в кімнаті посеред білого дня стало темно, як уночі. А потім почала роздягатися й сама почала мене роздягати. Груди в неї – це фантазія, стегна – це фантазія, і все інше в неї – це фантазія. Ніякої такої фантазії ми в своєму гуртожитку ніколи не бачили й ніколи не побачимо. Видно, вона сексуальна маньячка. Ой, вона таке в ліжку виробляла, таке виробляла! Але без музики не може, от що цікаво. Там у неї в кімнаті стоїть біле, як молоко, фортепіано, то вона разів три чи чотири вставала й сідала за фортепіано, мабуть, так настроюється на секс. Пограє на фортепіано – лягає в ліжко, полежить у ліжку – сідає до фортепіано. Гарно грає, жаль, що я в музиці не розбираюся, мабуть, у неї без музики нічого з сексом не виходить… Розказував я Андрієві ще багато всякої всячини про брюнетку з «Волги», а потім питаю, чи він щось виграв на іподромі на кінних скачках. Тут він уже не витримав, іподром і кінні скачки його доконали. А може, його доконало фортепіано, шо брюнетка без музики не може. Побуряковів і питає, чому я не вернувся за ним. А як я міг вернутися за тобою, кажу, то не моя «Волга». Ні на який іподром я не їздив, каже, а стояв на трамвайній зупинці й чекав, коли ти повернешся за мною, а ти не вернувся, ось який ти друг. Та як я міг вернутися, серджуся на нього, коли не я сидів за рулем, а брюнетка? А ти повинен був її переконати, каже, щоб вернулася, бо ми звикли тільки вдвох, а поодинці не звикли, а ти про свого товариша не подумав, тільки про себе, егоїст. А я ніколи не був егоїстом, я завжди з вами ділився, приведу з вулиці дівку – й поділюся з вами, й цілу ніч граємо на ній, як на фортепіано. Розсердився Андрій на мене, зібрав своє майно – й подався жити поверхом вище, до товариша, якраз їхнє вікно над нашим вікном. Я побіг миритися, а він не хоче миритися. Я признався, що набрехав про брюнетку, не був я в неї, не пив шампанського, не їв бутербродів з ікрою, не грала вона на фортепіано. А як було? Вона мене переплутала з якимсь там своїм сантехніком, у неї у ванні трубу прорвало, хотіла хутчій поремонтувати, а як почула, що я не сантехнік, то відразу й висадила з машини, я аж образився на неї, груба дуже. Андрій вислухав і, бачу, зрадів, що не було ніякою шампанського і білого, як молоко, фортепіано, що я все вигадав про музику. Але сказав, що назад у нашу кімнату не вернеться, бо я дуже образив його. Та я ж ні в чому не винен, кричав я, а коли не винен, то навіщо мене карати так, ми ж стільки дружили, стільки разом прожили в одній кімнаті!.. І тієї ночі я не спав. Через відчинені вікна з верхнього поверху таке чулося, таке чулося! Видно, Андрій заманив з вулиці якусь дівчину чи й двох дівчат, хлопці там не дрімали, а я слухав, перевертався з боку на бік, мучився. Й де взялася «Волга» на мою голову? Ота брюнетка? Сантехнік їй був потрібен, а щоб тобі всі труби позривало! Й навіщо я набрехав Андрієві про ії жіноче скаженство, що вона сексуальна маньячка? Я ж сам з вулиці отак запросто дівку не приведу, мордою не вдався. Скільки я втратив! Ото, дурню, не будь дурнем…

… привіт, Люсю, привіт, Надю, не сподівалася побачити вас тут, на Володимирській гірці. Випогодилося, сонечко, сніг блищить, а то весь час оця чорнобильська понурість, оці важкі чорнобильські хмари висять і висять над Києвом, у всіх депресія, всі не знаходять собі місця, всім не хочеться жити. А ви гарно придумали: дітей у коляски – й на Володимирську Гірку. Скільки це вже твоєму, Люсю, п'ять місяців? А твоєму, Надю, шість місяців? Майже одночасно у вас вийшло, синхрон. Молоко у вас ще є чи вже немає? Бо ж тепер біда з цим материнським молоком – усе через Чорнобиль. А грошей дітям на харчі вистачає? Гм, кому ж їх тепер вистачає, це правда, за якусь пачку сухого молочного порошку три шкури деруть, і ще ж того молочного порошку не знайдеш. Ви дуже відчайдушні, що понароджували, бо тепер ніхто не хоче заводити дітей – це треба мучитися ще й дитині, а не тільки самій. Кажете, чоловіки наполягли, захотілося мати хлопців, ну, тепер мають хлопців. Подивіться, зараз у такий славний день, у таку погоду вас аж дві мами на Володимирській гірці, а по всіх київських парках, особливо ж у парку біля університету, біля пам'ятника Шевченкові, так і снували з немовлятами, з малими дітьми. А тепер? Страшно, бояться народжувати, навіть не спокушаються чорнобильськими копійками допомоги на дітей… А ваші чоловіки – оптимісти, і ви у них – оптимісти. Добре, але ж оптимістам і дітям оптимістів треба щось їсти, правда? В мене ідея. Підробити хочете? Чоловіки ваші не знатимуть. У мене є знайомі араби, вчаться и нашому інституті легкої промисловості. Хороші араби, щедрі, вони мені й духи французькі подарували, й колготи, й бюстгальтери, й пухову куртку. Вони тут скучають за дівчатами, зрозуміло? Хочете, познайомлю, їх двоє, Саддам і Арафат, вони зараз сидять у моїй квартирі. А діти, шо робити з дітьми? Я вас познайомлю, залишу на квартирі, а сама в дворі доглядатиму ваших хлопців в колясках. Араби чесні-чесні, ні разу не обманули, вони й за квартиру мені платять, аякже. Нічого з вашими дітьми не станеться, гарантую. Ой, які ви! Мені про Таллінн розказували, про фінів, які туди приїжджають, вони ж там з естонцями якісь близькі родичі, то у них взаємна ностальгія. Приїжджає такий фін у Таллінн, зупиняється в готелі. А в тому готелі на першому поверсі яке-небудь кафе, і естонські мами зі своїми дітками приходять сюди їсти морозиво. Сидить собі отака мама з дитиною в кафе і їдять морозиво. І заходить у кафе приїжджий фін, дивиться. Вподобав собі якусь маму й киває головою: ходімо. Мама зводиться і йде, а дитина сидить і їсть морозиво. Фін заводить її в номер, там вони займаються любов'ю, і через якихось максимум півгодини мама повертається назад у кафе, а її дитина спокійно сидить і їсть морозиво. Повертається мама не з порожніми руками, а з подарунками від фіна – там і помада, і кофточка, і прикраси. Й каже своїй дитині, що затрималась в туалеті, і ніяких непорозумінь. Але ж то Таллінн, вважайте, був закордоном – тепер ще більше закордон. Хіба у нас, у Києві, є такий готель, а в готелі кафе, щоб туди зимою чи літом могла прийти мама з дитиною поїсти морозива і щоб приїжджі іноземці спускалися в кафе зі своїх номерів і вибирали собі якусь маму до вподоби? Ха, Київ не був ніколи закордоном і ще не скоро стане закордоном! Але ж треба якось викручуватися, пристосовуватися. То договорилися? Ходімо, дуже хороші араби, знають їх з минулого року, їм ще два роки вчитися, так що сподобайтеся їм, сподобайтеся, ви ж це умієте, а вони вам віддячать, і ви вже якось мені віддячите. Може, ви в них щось попросите й для своїх чоловіків, це вже як договоритеся, то що, ходімо?

… послухай, може, пригодиться. Як я сьогодні посварилася зі своїм Жориком через собаку, через мого доберман-пінчера, ти бачив, який у мене доберман-пінчер, я доглянула його з цуценяти. Я сама знаю, шо тепер такого собаку тримати невигідно, він більше їсть м'яса, ніж ми з моєю мамою, а що робити? Ми з мамою самі не їмо, а йому віддаємо. А Жорик учепився – продай та продай, тепер таких собак можуть тримати тільки злодії і колишні партократи, які влаштувалися в кооперативи чи в спільні підприємства. Ходила я на Пташиний базар, водила свого доберман-пінчера, але там за нього давали так мало, шо образили мою жіночу гордість, не продала. Ми живемо вдвох з мамою, то нам собака не заважає, собака нам заміняє сім'ю – і дітей, і чоловіка в сім'ї. А Жорик – вредний, він то до мене чіпляється, то до собаки. Усе бубонить, шо роботи біля мене багато, бо я розтовстіла, а раніше роботи було менше, бо я була худіша, що тепер він багато дурної роботи біля мене робить. А я кажу, що ти ж і винуватий, бо раніше ти ніякої роботи коло мене не боявся, ні розумної, ні дурної, допадався, як йолоп до мила, то я й була худіша, й фігура в мене була фігуристіша. А тепер зледачів, сам розжирів, ніякої роботи взагалі не хочеш робити, ділиш на розумну й дурну, а вона якою була – такою й зосталася, не треба вигадувати, ось через твої лінощі я й потовстішала, й фігура моя не така фігуриста, хоч коли подумати – фігура моя якою була, такою зосталася. Я ж тебе, кажу, годую, коли приходиш, годую не гірше за свого доберман-пінчера, то чого наїсися – й хропеш, замість мене обняти й помасажувати так, щоб кістки тріщали, щоб у мене сауна була в ліжку? Неінтересно, каже. Як то неінтересно, питаю, раніше було інтересно, а тепер неінтересно, чому неінтересно? Бо неінтересно, каже. А я йому цицькою вазь по морді, вазь, другою цицькою – вазь по морді, вазь. Тепер інтересно, питаю. Інтересно, каже, тільки не дуже, тобі з собакою інтересніше, каже, ніж зі мною. А хто винен, кажу, що мені з собакою інтересніше, ніж з тобою, ти ж і винен. То Жорик тут уже вчепився до собаки. Як собака, вчепився до собаки. Мовляв, любиш свого доберман-пінчера більше, ніж його. Каже, є такі жінки, є, що мають діло зі своїми собаками. Ти проснися, кажу, що ти мелеш, що ти верзеш, як це я можу мати діло з собакою, коли в мене є такий собацюра, як ти. Е-е, каже, не придурюйся, бо коли й не займешся ніяким ділом зі своїм доберман-пінчером, то думаєш займатися, ось тому й вигодували його завбільшки з слона. Каже, не ти перша й не ти остання, жінки люблять займатися скотоложеством, ще з найдревніших часів займаються – хто з ослом, хто з конем, хто з собакою. Цариці Катсерині вистачало чоловіків – і князів, і графів, і генералів, і солдатів, але ж неспроста розказують що вона шанувала й жерсбців зі своєї царськоі конюшні, а вже коли цариця не цуралася жеребців, то що тодi казати про якусь бабу, якій, буває, припече, тоді давай те, що трапляється: жеребець – так жеребець, осел – так осел, собака – так собака!.. Ох ти рило, кажу, паскудне-препаскудне, так подумати про мене, таке наплести. А він; до того йдеться, бо й мені з тобою неінтересно. То я не витерпіла – й розперезалася, а ти знаєш, як я можу розперезатися. Жорик слухав – і тільки зубами клацав. Я йому виклала, щоб не думав, що я нікому більше не потрібна, що він мені дуже потрібен. Я йому називала імена – й пальці загинала на руці. Спершу на лівій руці, потім на правій. Потім загинала пальці на нозі – спершу на правій, потім на лівій. Далі почала вже загинати пальці на його руках, тут він уже не витерпів, хоч я ще до його ніг не добралася, ще не почала загинати пальці на його ногах. Це все, кажу, ще до нашого знайомства з тобою, так що заспокойся, а як познайомилася з тобою, то не зраджувала тебе ні разу, не хотіла, бо ти мене задовольняєш, після тебе я нікого не хочу, я чистоплотна й бридлива, не те що ти, сволота. Але не думай, що ніхто вже й не подивився в мою сторону, дивилися – ще й багато, ось поглянь, скільки позалишали своїх телефонів, я можу по цих телефонах подзвонити будь-кому й будь-коли. Хочеш, питаю, хоч зараз подзвоню. От Василю Васильовичу подзвоню. Хто такий Василь Васильович? А хрін його знає, хто він такий, познайомилась в метро, їхав кудись у п'яній компанії, вся п'яна компанія витріщилась на мене, як я зайшла на станції метро «Хрещатик», а в Василя Васильовича був у руках, величезний букет гвоздик, він до мене підпливає – і віддає гвоздики, і залишає візитну карточку, якийсь кооператор чи підприємець, шкода, що вони зразу й повиходили, на Лівому березі, а я далі поїхала. То подзвонити? Або подзвоню Степанові Онуфрійовичу, з райгастрономторгу, я з ним познайомилася тиждень тому в Елки на дні народження, привіз мене на таксі додому, все хотів познайомитися з моєю мамою і з доберман-пінчером, але я його через поріг квартири не пустила, все думала про тебе, й дурна була, що думала, треба було пустити, він уже віку такого, як моя, мама, хоч би чаю з нею попив. У моїй записній книжці– сто різних чоловічих імен і сто різних телефонів – я беру на всякий випадок, а чого мені відмовлятися. Так що ціну собі знаю. Тільки ти не хочеш знати моєї ціни, а інші знають, і добре знають, тільки я не беру. Так що не треба мене принижувати й не треба гудити мого доберман-пінчера. Ото якби вас поставити поряд, тебе і доберман-пінчера, порівняти вас і проаналізувати, га? Ти йому в підметки не годишся, повір. Він же красень собака, любо глянути, без живота, живіт підтягнуто до хребта, а в тебе? А в тебе – як футбольний м’яч. Жінка, яка знає толк у собаках, так як цариця Катерина знала толк у жеребцях, ніколи б не віддала тобі переваги перед моїм доберман-пінчером, можеш не сумніватися. Я вже не буду порівнювати твою генеалогію з його генеалогічним древом, бо в нього древо – справді древо, є серйозні документи на його древо, а твоя генеалогія – це ніяке не древо, а бур’яни, чортополох. Мама мого доберман-пінчера з його татом шлюб у кропиві не брали, це точно, у них усе було, як у високопородних собак, у кімнаті, на килимі, я тобі навіть адресу можу назвати – на вулиці Десятинній, може, номер квартири назвати і номер телефону? А ти що сам розказував мені про своїх батька-матір? Де вони тебе зачали? У Пущі-Водиці, в лісі, посеред білого дня? Сховалися в густій папороті – і прямо в папороті на сирій землі, біля мурашника. Може, тому ти весь у зелених веснянках, схожих на лісових мурах, бо мурахи тоді в папороті пожалили твоїх батька-матір. Ну, задоволений тим, що почув від мене? Ото я так само задоволена всім тим, що почула від тебе, Жорику!.. А тепер, кажу йому, одягайся і взувайся. Тільки не білій і не червоній, я тебе не проганяю, бо тобі доведеться без мене кепсько, а мені без тебе, звикла. Ото бери на повідець доберман-пінчера й прогуляйся з ним у парку, на свіжому повітрі. Побачиш і почуєш, як на мого доберман-пінчера реагують суки, бо в нашому парку сук прогулюють. І потім скажеш, як там реагуватимуть на тебе жінки, бо в парку й жінки прогулюються. Порівняєш. А потім прийдеш і подякуєш мені, дурний, що я, дурна, все-таки віддаю перевагу тобі, а не красеневі доберману-пінчеру.