Текст книги "Блуд"

Автор книги: Євген Гуцало

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)

… так мені шкода мою матусю-сироїдку, матусю-есперантистку, матусю-перекладачку! З кожним роком усе жалкіше, я сама дивуюся зі своїх жалощів, де вони тільки беруться. Ще зовсім недавно їй було сповнилося п’ятдесят, а давали сорок, потім сповнилося – шістдесят, а їй давали п’ятдесят, а це-от сповнилося сімдесят, і їй дають усі сімдесят, якось різко постаріла. Раніше вона гасала по всіх есперантистських таборах – чи в Прибалтиці, чи в Болгарії, чи в Польщі, а потім тут, у Києві, приймала гостей-есперантистів, усе чоловіків, жодна жінка-есперантистка ніколи до неї в гості не приїхала, вона чомусь жінок-есперантисток ненавиділа лютою ненавистю, а до чоловіків спокійно ставилася, то ці чоловіки-есперантисти приїжджали в гості до неї, а по два-три тижні жили в мене, я їх годувала з базару і з магазину, бо мама казала: хай поживуть у тебе, дочко, я все ж таки есперантистка, а не куховарка! Тепер уже й вона по есперантських таборах не їздить, і до неї есперантисти не їздять. Вік. І пам’ять стала пропадати. Засунула була десь ощадну книжку – не могла знайти, викликала мене по телефону – ми вдвох не могли знайти, аж потім у подушці знайшла, випала з подушки. А то принесла їй ліки з аптеки, матуся на дивані читає якусь перекладну книжку й свариться – дуже їй переклад не подобається, з німецької, чи не Ервіна Штрітматтера. А я кажу, матусю, це ти сама перекладала. Та не могла я так перекласти, сердиться матуся, ось які тут мовні перли, пху, яка стилістика дубова, які звороти казенні. Я їй показую в книжці, де зазначено, що перекладачка таки вона, а не хтось. Подивилася – й каже, що не могла вона так перекласти, що хоч і стоїть її прізвище, але це не її прізвище, це якась однофамілиця, от! Геть не стало пам'яті, а яка блискуча пам'ять була – й на іноземні мови, й на все-все… Дивиться телевізор – і не впізнає Горбачова, питає, хто це такий. І за Єльцина питає, хто такий. Я їй нагадала, то вона зразу їх і переплутала: Горбачов для неї – це Єльцин, а Єльцин – це Горбачов, усе в голові перемішалося. Але якби тільки цих чоловіків плутала, по телевізору, то нічого б, але ж… Сяде в квартирі в чотирьох стінах – і сидить день, забуває вийти в гастроном купити хліба чи сиру, то я принесу їй увечері хліба чи ковбаси, й давай іди, кажу, матусю, надвір, на свіже повітря. Сама одягну її, сама виведу надвір, сама й прогулюю біля озера Тельбиного. Й зустрічаємо старенького дідка, схожого на облізлого коня, й морда в нього кінська, й довга шия кінська, й труситься по-кінському. В одній руці в нього ціпок, а в другій чорний цуцик. Зупинився, глянув кінськими посоловілими очима й каже: «Добрий вечір». А моя матуся перелякалася й відказує: «Добрий вечір». І смикає мене за лікоть, щоб хутчій іти від нього. Відійшли ближче до залізниці, й вона питає: «Хто це такий? Хто це привітався?» – «Ти не знаєш, хто з тобою привітався?» – питаю. «Якийсь нахаба, не знаю», – каже матуся. «Зовсім не знаєш?» – «'Зовсім не знаю.» – «Зовсім-зовсім не знаєш?!» – «Та перший раз бачу, ніколи не бачила, якийсь геть старий, вижив з розуму, обізнався або з усіма отут вітається». Мені й заціпило на матусині слова. Це ж їй так пам’ять відняло – свого колишнього коханця забула! Та ж через нього вона з моїм батьком розлучилася, батько пішов жити до своєї сестри, потім виїхав аж у Хабаровськ. Я ж через цього її коханця колись божеволіла, коли він до нас додому приходив, кінська морда і кінська шия. Оце я вам газетку обласну приніс, а в цій статті згадано ваше ім’я, то збережіть цю газету у своїй книгозбірні – для майбутнього. А це я вже приніс болгарський есперантський журнал, у цьому журналі вміщено ваш переклад на есперанто вірша нашого сучасного українського поета, вірш його слабенький, зате переклад на есперанто блискучий, то хай ваша праця займе місце у вашій домашній книгозбірні. А це в Угорщині вийшов ротопринтний довідник про есперантистів Східної Європи, тут згадується й ваше ім’я поміж найдостойніших, а можна так сказати, що біля вашого найдостойнішого в Східній Європі імені згадуються імена й інших есперантистів, то хай цей довідник займе почесне місце у вашій книгозбірні – для майбутнього… Як я його ненавиділа! Матуся не могла без його лестощів, а він розливав патоку цілий день, зовсім не те що мій батько, який наказував їй ходити в овочевий магазин і варити борщ – з буряком, з капустою та ще з мозковою кісткою. Я творча натура, я творча натура, кричала моя матуся, мені борщі не в голові, щастя не в каструлях, їжте перловку, будьте вегетаріанцями, гріх споживати плоть свиней та корів, гріх бути плотоїдними, наче звірі. О, вона ще ділила всіх на плотоїдних і травоїдних, а мій батько був для неї плотоїдним, він так і говорив: «Учора консервована капуста з бляшанки, сьогодні знов консервована капуста, а я хочу м’яса, м’яса, м’яса!» То вона в очі й поза очі дражнила його: «М’ясо, м’ясо, м’ясо!..» Я там біля озера Тельбиного питаю: «Матусю, ти справді не впізнала?» – «Кого?» – «А того, хто з тобою привітався?» – «А хто зі мною привітався?» – «Ти не пам’ятаєш, що з тобою привітався старий дідок, ішов з чорним цуциком, уже не видно?» – «Та ніхто зі мною не вітався, перестань». Я тільки зітхнула й перехрестилася. Навіть пам’яті не лишилося про нашу сімейну драму, про мої сльози, про батьків відчай. Наче ніколи й не було нічого. Не життя, не минуле, а пустеля, випалена напалмом забуття. Повнісінький маразм. А може, прикидається, бо ж хитра-прехитра, може, свідомо вдає з себе руїну, бо лінується принести з магазину й кілограм картоплі, та навмисне працює на мене, щоб я двічі на день прибігала до неї з продуктами – вранці і ввечері? Питаю в неї, щоб перевірити свої підозри: «Матусю, а ти свого хорошого партнера пам’ятаєш?» – «Якого це хорошого партнера?» – бурчить матуся. «А хіба в тебе їх так багато було? Особливо хороших? То згадай хорошого партнера». – «Що ти вигадуєш? Ніякого хорошого партнера я не пам’ятаю», – бурчить матуся. Ну, думаю, не прикидається, а так і є, повнісінький старечий маразм. Не пам’ятає хорошого партнера. А сама ж мені розказувала років двадцять тому. Я цілих двадцять років пам’ятаю її хорошого партнера, наче він мені дуже потрібен, а вона забула. Матуся завжди вдавала з себе хвору, знаходила в себе десятки болячок, яких у неї ніколи не було. О, люди творчі – люди з підірваним здоров’ям, з відхиленнями у психіці, бо вони займаються самоспаленням в ім’я мистецтва! Хоч матуся й займалася самоспаленням, але стояла на всіх мислимих і немислимих обліках у поліклініці та диспансерах, і як тільки можна вирвати безплатну чи пільгову путівку на курорт чи в санаторій – вона вже вирвала путівку, вже поїхала лікуватися, а ми з батьком удвох на все літо. У неї ніякого туберкульозу легень не було, але хтось із знайомих лікарів допоміг їй поїхати лікувати легені, й вона поїхала в санаторій під Одесу. З дороги стомилася, хоче відпочити, а в кімнаті – не сама, а ще якась жінка – і з кавалером. Матуся терпіла їх якусь годину, відвернувшись до стіни, а потім гаркнула – якщо кавалер негайно не забереться, то заявить адміністрації. Чужий кавалер злиняв із своєю дамою, матуся заснула з дороги, просинається поночі – хтось стоїть навколішках біля ліжка й гладить її по спині. Якийсь голий чоловік. Матуся як зарепетує. А чоловік той до неї – ша, тихіше, не кричи, я не грабіжник (а там у санаторії крали по кімнатах), я хороший партнер. А матуся спросоння як закричить – геть! Голий чоловік навколішках спокійно питає в неї. «Ти хто така, що так кричиш?» – «Есперантистка!» – «Есперантистка? А я есперантист і хороший партнер». – «Та який ви есперантист? Не знаю я таких есперантистів!» – «Не біда, що не знаєш, а я справді хороший партнер. Я тебе заспокою, щоб ти не кричала, я всіх заспокоюю, тут усі спокійні, а їдуть звідси всі заспокоєні… А то налякала свою сусідку, так кричала. Ти їй позаздрила! Позаздрила, що в неї є кавалер? Твоя сусідка прибігла до мене – рятуй, іди її заспокой, а я тобі півлітру поставлю, коли вона заспокоїться. Так що в тебе дуже порядна сусідка, турбується про тебе, про твоє здоров’я, з такою сусідкою не пропадеш. Тихо, тихо, я хороший партнер». А в матусі на тумбочці стояла миска з виноградом, то вона схопила миску з виноградом – і йому на голову. Схопила графіна з водою – і йому на голову. Геть!.. Я розказала все це матусі біля озера, вона слухала, а потім як засміється: «Пам'ятаю. Не забула. Згадала. Ага, есперантист. А який він есперантист? Я всіх есперантистів знаю – вдома, і за кордоном, а це якийсь безсовісний самозванець, то я запам'ятала». Е-е, думаю, не такі вже в неї й провали в пам'яті, не така зона безнадійна. «Може, ти не розчула тоді? – питаю. – Може, ти йому сказала – есперантистка, а він тобі сказав – сексперантист?» – «Як?» – «Сексперантист'.– Я між есперантистів не чула про сексперантистів». – «А він, мабуть, не чув раніше про есперантистів!» – «Може, я тоді щось не так зробила, ти мені дорікаєш?» – «Ні, все правильно. Правильно ти з ним повелася, хоч він і хороший партнер. А може, тільки нахвалявся, підбадьорював себе». Е-е, хоч і великі провали в пам'яті у моєї матусі, а ще пам'ятає, ще не безнадійна, ще в мене є надія – на матусю.

… ми з Оксаною мало не двадцять років зустрічаємося, а це вже півроку як не бачимося. За цих двадцять років, здасться, разів сім, отак приблизно на півроку, це коли вона збирається вийти заміж за якогось свого чергового знайомого. Вона знайомиться з новим кавалером, паралельно зустрічаючись зі мною, і все-все мені розказує про них. І що хто їй сказав, і що подарував, і яке дивилися кіно, і що він говорив про її фігуру, про її груди, про її вітчизняну та імпортну обновку, і як він її вперше поцілував, і як уже домагався від неї близькості, але вона йому поки що не обіцяла. Всі ці та інші подробиці вона мені розповідає чи по телефону, чи на моїй квартирі за чашкою кави або в постелі – в мене, чи в неї, бо ми зустрічаємося там і там. Я слухаю її не без цікавості, всі її історії повторюються й схожі одна на одну, інколи іронізую, інколи даю товариські поради, інколи застерігаю, а коли мені просто набридає слухати пікантні деталі, які особливо чимось там дорогі для неї, то я просто затикаю їй рот поцілунком і пропоную такий теми у ліжку, що вона замовкає – й потім просто не згадує. Ми паралельно зустрічаємося, поки в неї з черговим кавалером ще знайомство, ще тільки легкий флірт, але коли вона перестає ділитися зі мною подробицями, коли починає вигадувати й дурнувато посміюватися, тоді мій безжурно-іронічний настрій минає, тоді я їй кажу – все, годі, тепер зустрічайся тільки з ним, а я з тобою більше зустрічатися нє хочу… Після цього вона зрідка подзвонює, ми з удаваною чемністю говоримо про те-се, вона вдавано цікавиться моїм особистим життям, я так само вдавано цікавлюся її особистим життям. Але минає п'ять-шість місяців, її енний роман обертається на драму чи на фарс (та все ж таки на фарс не без ноток істеричної драми), вена знову починає надзвонювати по телефону, виявляючи щирий інтерес до мого особистого життя, й ми зустрічаємося, п'ємо чай і горілку (вона п'є чай, а я п’ю горілку), без особливого бажання чи необхідності займаємося любов'ю, і нарешті в ліжку, в перервах між статевими актами, вона поривається розказати про якісь віхи, про заключні акорди в своєму останньому романі, але мені справді не хочеться слухати, мене опановує апатія, долонею затуляю їй рота, вона сердиться, відбивається, я затуляю їй рота обома долонями, й вона затихає, скоряється, щоб пізніше, вже одягнувшись і вже йдучи, кинути мені щирий докір, що я байдужий до її особистого життя. Так, байдужий до її особистого життя, до неї, не люблю, не поважаю, а їй уже майже сорок років, а її в інституті на роботі поважають, а її студенти-заочники, що приїжджають у Київ з усіх куточків однієї шостої земної суші, її поважають і навіть осмілюються залицятися, особливо вірмени, а в неї ще з дитячих років слабкість до вірменів, і тільки я один, хам і мужик, ставлюся до неї по-наплювацьки, і якби я ставився не по-наплювацьки, а по-людськи, то вона б ніколи не дозволила собі ніяких знайомств на стороні, була б завжди мені вірна, а так я своєю поведінкою змушую її до таких стосунків, сам я винуватий у тому, що їй подобаються всілякі недостойні типи, я винен у її розчаруваннях і сльозах! Бо не хочу думати, що вона має влаштувати своє особисте життя, бо в неї ще є час, але час збігає, скоро зовсім не залишиться ніякого часу, вона стане нікому не потрібна, а мені була не потрібна – і є не потрібна!.. Й ми з Оксаною відновлюємо старі наші стосунки, які ніяк не можуть стати новими стосунками, але я – був би не я, аби не передбачив і з певністю не знав, що після всіх цих невдалих романів мені слід сподіватися на її новий так само невдалий роман, а тому не кидав і не кидаю телефонну трубку, якщо мені дзвонять мої старі знайомі жінки. У мене, тертого-перетертого холостяка, їх залишилося не так і багато з того великого мінливого контингенту, що був колись. Авжеж, той жіночий контингент був плинний, мінявся, хтось появлявся – й швидко зникав, щоб більше ніколи не повернутися, бо чи замiж виходив, чи знаходив собі іншого полюбовника, а хтось залишався надовго – на десяток, а то й на більше років. Ось я й не відмовляв цим жіночкам зі свого постійного, стійкого контингенту. А навіщо відмовляти, навіщо ображати в них їхню і людську, і жіночу гордість, коли просять пожаліти їх, поспівчувати, розрадити, обійняти, покохати? Я не такий жорстокий чоловік, та й з жорстокості – ніякої втіхи ні для себе, ні для когось, а саме тільки зло, то навіщо свідомо чи несвідомо заподіювати собі зло? Отож вони до мене зверталися й звертаються зі своїм жіночим теплом і жіночими слізьми, зі своєю жіночою спрагою любити й бути любленими, зі своїми добротою й щедрістю, а ще, звісно ж, зі своїми жіночими примхами й капризами, образами й вередами, абсурдністю мислення й алогічністю вчинків, тобто з усіма так званими накладними витратами їхньої вдачі і їхньої психіки, але де ж від цього дітися? Чи є якісь віддистильовані жінки, рафіновані, сама витонченість і духовність, сама еманація духовності? Нема таких ідеальних творінь-створінь, але в неідеальних творіннях-сотворіннях при бажанні завжди можна знайти оту рафіновану жіночність, якої прагнеш, а жінки ше й активно допомагатимуть тобі в твоїх пошуках у їхніх душах саме таких скарбіві.. А коли зустрічався зі своїми старими кадрами, то відмовляв у зустрічах Оксані, завжди знаходив якусь причину. Аж поки вона почала називати мене: «Ти проститутка!» Вислухає мою відмову по телефону, вилається «ти – проститутка» і кине трубку. Мене зло почало брати, чого обзиває? Колись зустрілися, випили горілки, я до неї, а вона – страйкує, у неї, мовляв, менструація. То й що, як менструація, хай буде менструація, на здоров'я, отже, не завагітніла, а ми хіба з тобою способів не знаємо? А вона: «Ти чоловік-проститутка, не хочу». І в очах скажені ревнощі. Думаю, щось знає, тільки що? «Не вигадуй», – кажу спокійно. А за її романи мовчу, вона сама про свої романи знає більше, ніж я, то хай згадає – і не кидається словами, хоч я не ображаюся. Й тут вона виклала досьє, яке зібрала на мене. Мовляв, тобі від жінки потрібна не тільки жінка, хоча й жінка теж потрібна. От коли вона до мене йде, то несе з собою курячу печеню, сметану, вінегрет, салат, смажену рибу, несе шкарпетки чи галстуки, ще якийсь дріб’язок у ванну чи на кухню. Дочці, коли відділилася, помагала через знайомого вантажника Колю діставати меблі – і диван, і письмовий стіл, і кухонний набір, а ще потім влаштувала дочку на курси машиністок, і дочці курси обійшлися безплатно, хоч іншим обходяться по шістсот-сімсот карбованців, і ти подарунка мені не купив навіть на червонець, для сміху. Думаєш, я не знаю, що ти зустрічаєшся з медсестрою Валею? Вистежила, як проводжав її в суботу вранці в поліклініку, вона в тебе провела всю ніч, і з твого ліжка подалася прямо до хворих, ставити капельниці. Я добре її роздивилася, вона ззаду більш-менш, ось тільки одягається бідненько, без смаку, бо від тебе хіба дочекаєшся на подарунок? А в цій поліклініці моя мама колись працювала, то я там досі багатьох знаю, а вони Валю знають, вона сама з Ірпеня, двоє дітей у неї, з чоловіком розлучилася: п’яниця й епілептик. То я знаю, що від цієї медсестри ти маєш усі ліки, які тільки треба, по аптеках не бігаєш, а ще від неї маєш самогон, вона сама хоч і не жене, але в сусідів бере для тебе. Й не кажи, що я брешу чи вигадую, бо я тобі тільки на пучку розказую з того, що знаю. Оця голуба сорочка на тобі – чия? Румунська, такі сорочки у них на роботі продавали для медперсоналу, головний лікар договорився з товаришами, ти знаєш? А я знаю. Тобі розказати про твою секретарку Таню? Розлучена, має дівчинку, а ти від неї маєш папір, скріпки, копірку, канцелярський клей, кнопки – ось усе в тебе лежить на письмовому столі, зараз геть усе повикидаю з балкона, тільки зафурчить. Про інших розказувати? Евеліна – ах, яке імпортне ім’я, вона в тебе ще нікуди не збирається виїжджати, наприклад, в Ізраїль? А твоя татарка Алла, теж має дочку, теж розлучена? Е-е, ти не тільки проститутка, ти ще й проститутка з садистським ухилом. Не подобається? Слухай, бо хто ще скаже тобі таку правду, скажу. Ти не просто добираєш жінок вільних чи таких, що хочуть порозважатися, повеселитися, кинутися зосліпу в загул і розгул, а ти добираєш нещасних і ущерблених, як правило – розлучених, бо поміж твоїх полюбовниць немає жодної нерозлученої. І в кожної – дитина. Я – виняток, у мене дитини нема, в мене хворі фаллопієві труби, я скільки їх лікувала – нічого не допомогло, не народилися в мене діти від моїх законних чоловіків, я думала, що вони винуваті, а вони думали, що я винувата, не вдалася мені дитина й від тебе, хоч я дуже старалася, ти й не розумів, чому я так старалася, а якби вдалася дитина від тебе – я тебе отак обома руками скрутила б у баранячий ріг, ти б у мене зразу став склеротиком і забув, хто така українка Валя, єврейка Евеліна, татарка Алла та інші, ти б знав тільки свою єдину-преєдину українку Оксану!.. У чому твій садизм? У тому, в чому твій садизм виявляється у ставленні й до мене. Кожна з цих жінок, уже не така й молода, мріє ще вийти заміж і знайти для своєї дитини батька, хоч і названого, але батька. А тому кожна з них ставиться до тебе не тільки як до свого потенційного законного чоловіка, а й як до потенційного батька своєї дитини. Кожна з них понад усяку силу старається, щоб так неодмінно сталося, – і в своє старання вкладає весь капітал свого серця, своєї душі, своїх скупих матеріальних можливостей. І ти користуєшся цим. Користуєшся рік, два, три, все розтягуєш і розтягуєш стосунки, не вносиш ніякої ясності у ваші взаємини. Еге, ти начебто нікого з них не обманюєш, бо нікому з них нічого не обіцяєш і не обіцяєш, так що вони й не повинні начебто розраховувати на заміжжя з тобою, але ж вони розраховують – і ти сам добре знаєш, що вони розраховують! Вони ждуть. Вони ждуть – а їхній час минає. Та краще б ти порвав з ними – це для них було б краще. Вони б звільнилися від твого липкого і слизького обману і, можливо, знайшли б те, що шукають, були б щасливі, а ти й тут обкрадаєш їх. Обкрадати – ось твоя суть. Чоловік-проститутка. Можеш дати мені по морді, можеш, тільки не забувай, що в школі я кидала диск, гранату і спис, а на перших курсах інституту теж кидала диск, була чемпіоном, так що рука в мене важка, дам здачу… І все-таки ти мені підходиш, я тебе як мужчину дуже добре відчуваю, а коли по правді, то саме ти розбудив у мені жінку, у нас з першим чоловіком так не виходило. Це вже ми з тобою зустрічалися, а тут мій розлучений перший надумав до мене в гості прийти, ми з ним переспали, то він був ох і здивований, усе допитувався, хто в мені розбудив жінку, бо я вже така стала, така стала! – то я сказала, що ти розбудив. Задоволений? А ти мені й за астрологічним календарем підходиш, ти для Бика хоч і не оптимальна пара, але підходяща, я тебе повинна задовольняти й заспокоювати… Сподобалося досьє, яке я зібрала на тебе? Неповне досьє, я поповню, а потім поб’ю тобі на морді і всім твоїм Валям-Евелінам-Аллам повидряпую очі. Я стежу за своїм здоров’ям, лікую свої фаллопієві труби, лікарі мене заспокоюють, що все буде гаразд, що я колись ще народжу, мій вік дозволяє народжувати, так що шануйся й люби свою Оксану, бо відріжу тобі вві сні, щоб нічого не дісталося українкам-єврейкам-татаркам Валям-Евелінам– Аллам!

… за Городищем голосувала з піднесеною правою рукою чорнява жінка в білому плащі, ви втрьох спершу уважно приглянулися до неї, потім переморгнулися між собою і, вловивши на подобрілих фізіономіях один одного вдоволені усмішки, лукаво закивали головами – й бородатий С. зупинив машину. Підхопивши на дорозі легкий студентський чемоданчик, скоро ваша випадкова попутниця сиділа вже в машин1, ззаду поряд з тобою, а С. і В., раз у раз оглядаючись на молоду чорняву жінку, затіяли звичну жартівливу балачку. Звати Галею, зона продавщиця універмагу в Городищі, двадцять три роки, попросилася у відпустку – й ось тікає від свого чоловіка, з яким посварилася, з яким дітей не нажила, який п'яниця й рукоприкладник. Попутними машинами хоче добратися до Азовського моря, там у неї рідна тітка живе в рибальському селищі, купатиметься й загорятиме, з двоюрідними братами ловитиме тарань і чехонь, а шо їй ще більше треба? Ви перед Галею не стали признаватися, але надмірно люб'язно В. представили як полковника кадебе, хоч він і не працював у органах безпеки, і вже з тієї хвилини називали його тільки полковником, і йому це подобалося, він справді почав удавати з себе полковника, ввічливого, веселого й розважливого, з притаманними будь-яким полковникам чоловічими гріхами, й відповідно ми біля полковника кадебе почувалися впевненіше й значущіше, почувалися сильними світу сього, можливо, теж співробітниками органів, але на це можна лише натякнути загадковим смішком чи загадковим мовчанням, не обов'язково про це теревенити, а тим більше, ха-ха-ха, показувати документи. Кругловида чорнява Галя, сяючи терновими очима, щасливо сміялася, вона рада, що їде у веселій машині, що опинилася в дотепній компанії, що до неї делікатно й дружно залицяються, особливо ж доволі ще молодий полковник, якому його товариші начебто мостять зелену вулицю для його залицянь, водночас і самі беручи якусь свою самостійну участь у натяках та двозначних недомовках, і вона, однаково прихильно ставляючись до всіх нас, усе-таки віддавала перевагу полковнику кадебе, довше на ньому затримуючи свій погляд, більше розмовляючи з ним, відкритіше йому усміхаючись. Цікаву тоді втрьох ми задумали подорожі. І вже ввечері, опинившись у селі Раївка, на прадавній – ще післявоєнній – батьківщині В., ходили по цьому старовинному слов'янському осідку, полковник кадебе упізнавав напівзабуті з дитячих літ місця, а його ніхто з селян не впізнавав, бо ж виїхала звідси родина давно-предавно. Купалися при місяці в Дніпрі, а що захопили до річки пляшку горілки, то купання проходило з бурхливими реготами, кожен хотів поплавати біля Галі, а вона від кожного, збиваючи снопи бризок, тікала, а коли хто наздоганяв, то мав од неї приз поцілунок, а потім ви втрьох кинулися до неї у воді, обняли її втрьох, і вона нас трьох цілувала, й ми її цітували– в щоки, у плечі, у груди. А на ніч ви зупинилися у старої бабусі, яка відкупила колись хатину у батьків В., і ця бабуся не могла вже їх згадати, забулося, але, пізно вечеряючи у дворі під грушею, над якою висіли скіфські липневі зорі, полковник кадебе усе згадував свое дитинство та майже забутих односельців, а привітна бабуся хитро всміхалася, дивлячись на вас, і не відмовлялася від горілки, яку розливали по алюмінієвих станкаичиках. Після купання в Дніпрі, після випитої горілки під південним степовим небом легко та бадьоро дихалося, майже безмежно думалося та почувалося, і, мабуть, то була одна з вершин вашої подорожі, її натхненний шпиль. Повечерявши, В. забрав Галю – й вони зникли в нічних сутінках, а ви з С. пили сухе вино, розмовляли, навіть узялися грати в карти, чомусь нервуючи й захоплюючись полковником кадебе, який більше не став розводити антимонії ні за столом, ні поза столом, а подався з молодою нашою попутницею у світ широкий, а нічка темная була. В білій голій кімнатці, де нам постелила хазяйка, не спалося. С. удався в спогади про те, як десь на другий чи третій рік після війни працював відповідальним секретарем республіканської газети, естонською мовою виходила, в Таллінні, хоч не знав жоднісінького слова естонською мовою («треба, Федю, треба»), потім перекинувся на якісь інші спогади, бо після випитої горілки та сухого вина вже не було ніякого контролю над балачкою, й зрештою він захропів на високій подушці, а ти все більше дратувався: де вони, де Галя, адже і в річці, й по дорозі сюди, коли цілувалися, то шепотіла, що буде сьогодні з тобою, а несподівано зникла з В., авжеж, вона його всерйоз сприйняла за полковника кадебе, ото на свою голову записали його в органи, та й, мабуть, і йому пообіцяла, а він виявився несподівано спритніший. Прикрутивши гніт у гасовій лампі, ти забувся у півсні-півмаренні, коли далеко опівночі тебе розбудив В., який щось розказував С., а той притишено посміхався… Ви не думайте, переді мною ще жодна жінка не встояла, й там, де буде два чоловіки й одна жінка, – та жінка буде моєю, й там, де збереться три чоловіки й одна жінка, – та жінка буде моєю, й навіть багато збереться чоловіків біля однієї жінки, однаково та одна жінка буде моєю, а тепер ви йдіть до неї, хто хоче – хай іде, вона лежить у сусідній кімнаті, а ми були з нею в садку, потім були біля Дніпра, потім знову повернулися в садок, вона така голодна, вона таке виробляє, я ледве від неї втік, ледве врятувався, вона сексуальна маньячка, у неї скаженство матки, її ніхто не зможе задовольнити, йдіть, хто хоче, поки вона сама не прийшла й не зчинила шелесту на весь будинок і на всю Раївку, а я ледве шкуру врятував, усю свою любов списала мені пазурами на грудях і на спині… Полковник кадебе, захлявши, пив сухе вино, бородатий С. пив вино, посміхаючись і не збираючись нікуди йти, бо йому анітрохи не хотілося, а ти пив вино – й чим більше пив, тим дужче впевнювався, що ось-ось не витримаєш, ще трохи хмелю в голові – й ти підеш… І як тільки В. і С. поснули, ти вийшов у тісний коридор і, лапаючи долонею по стіні, намацав двері – і відчинив. Нічого не бачачи в темряві, вгадав ліжко в кутку і, не озиваючись, скрадливо ступаючи, підійшов до ліжка, схилився над постаттю, що горбилася під ковдрою, провів рукою по голові – й зразу ж почувся причасний шепіт: «Це не вона, вона в сусідній кімнаті». Злякано віднявши руку, ти здогадався, що випадково зайшов не туди, що обмацуєш бабусю, і, не кажучи слова, позадкував до виходу, подумки клянучи свою невдатливість. З коридора обачно відчинив двері до сусідньої кімнати, ще темнішої, і, так само не озиваючись, навшпиньках подався до ліжка під стіною, й зразу ж звідти почувся нерозбірливий жіночий шепіт, до якого ти не прислухався, а, сівши на краю ліжка, пустив у розвідку свою праву руку, сподіваючись на опір, на обурення. Рука пропливла по жіночій поставі, це була Галя, вона радісно схопила твою руку своїми руками, притулила до гарячої щоки, й тоді ти почав швидко роздягатися. Роздягнувшись, накрився ковдрою, горнучись до її розпашілого, солодкого тіла, шукаючи її губи – й зразу ж знайшовши їх, вони жадібно відповіли на поцілунок. Ти цілував і цілував, аби мовчати, аби з твого голосу вона не здогадалася, хто до неї прийшов, що до неї прийшов зовсім не В. Розпарена, вогка, вона горнулася й горнулася до тебе, й ти відчував усе дужче бажання цієї жінки, аж поки різким рухом ти взяв її, покірну й розкішну, спраглу й жадібну. Задихаючись від довгих поцілунків, ти відірвався від її губів, і тоді визволився її голос, її шепіт похапливий… Ага, ти прийшов, шепотіла вона, я так чекала, що ти прийдеш, я так чекала, ти прийшов, прийшов… Шепіт її гаснув – спалахував, гаснув – спалахував, і тобі почало здаватися, що то вона звертається до тебе, що тебе вона чекала – й дочекалася. Ти радів, що в кімнаті повнісінька темрява, що вона не бачить твого обличчя, а тому й не озивався, щоб не почула твого голосу, ти мовчав і мовчав… Чому ти мовчиш, шепотіла вона, чому ти мовчиш, ти такий загадковий, ти такий загадковий і пристрасний, ну ж не мовчи, я тебе чекала… Ти знову затулив їй рот поцілунком, і губи її відповіли ненаситним поцілунком, і ти відчув оргазм, і вона водночас з тобою відчула оргазм, і вже за якихось болісних пароксизмів бажань ти цілував і цілував її губи, голублячи руками піддатливе багате тіло, й вона так само голубила твоє тіло, й ви були не в змозі відірватися одне від одного, й ти весь час побоювався, що вона розпізнає навпомацки тебе, закричить, вивільниться з обіймів, а тому, остерігаючись цієї миті, все цілував і цілував, аж поки знову відчув напад бажання, й вона відчула напад бажання, ти відірвався від її ледь-ледь спотвореного гримасою бажання обличчя, й тоді знову на волю вирвався її шепіт… Який ти загадковий, чому ти мовчиш, ми поженимося, я всиновлю двох твоїх синів, а сьогодні зранку підемо в магазин, бо ми ж у садку поламали каблук на моєму лівому туфлі, купимо нові туфлі, який ти загадковий, який ти пристрасний, чому ти мовчиш. Якби я була чоловіком, я б сама не любила таку жінку, як у тебе, хіба ж можна любити таку жінку, це ж змія підколодна. Чому ти мовчиш, який ти загадковий, який ти пристрасний, зранку підемо в магазин, бо в мене каблук поламався… Вона шепотіла й шепотіла, голублячи тебе, й ти чекав, що ось зараз вона таки розгадає обман, перестане сприймать тебе за В., а може, то вона зумисне грається з тобою у В. і тебе заохочує до такої гри, тому й просить не мовчати, обізватися, підключитися до гри, але як вона не розуміє, що ти не можеш обізватися, що ти не можеш себе навіть спробувати видати голосом, а вона хай шепче, що хоче, аби тільки дозволяла любити себе, аби тільки віддавалася… Й коли тобі здалося, що все триває дуже довго, що в квадратному вікні починає каламутніти чорна мла літньої ночі, коли в темряві стали чіткіше проступати риси її обличчя і, звісно, мали б чіткіше проступити риси твого обличчя й вона могла вже нарешті розпізнати тебе, – ще раз осягнувши всю її жіночність, у тоскному, глухому відчаї ти відірвався від неї, заскрипівши зубами, проворно одягнувся та й, не кажучи слова, розбитий, розвальцем почовгав з кімнати, чуючи за спиною – який ти загадковий, який ти пристрасний!.. Провалився у сон, а проснувся – будили до чаю, до сніданку. Ти вмить згадав, що вчора відбулося, й заплющився, й накрився ковдрою… Снідали у дворі за тим самим столом під грушею, де вчора вечеряли, і, щоб вернути безпечне самопочуття, ти випив замість чаю склянку сухого вина, збадьорився – й тепер відкритим поглядом, навіть безстрашним і нахабним, дивився на всіх, особливо ж вглядався у Галю, яка нічим не виказувала ні свого зніяковіння, ні непевності, яка всім світила приязно у круглих очах густого тернового полиску. Бородатий С. зводив угору кошлаті брови й сьорбав чай, старенька бабця щось розказувала В., який з удаваною чи справжньою зосередженістю слухав. Галя палила чаю у склянку, підсунула до нього, поклала руку на плече, припрошуючи до чаю, легенько поцілувала в щоку, він відповів кивком голови, не відриваючи погляду від балакучої бабусі, хміль зашумів у твоїй голові… Послухай, полковнику кадебе, ти такий загадковий!.. В. наче не почув кинутої тобою фрази, й Галя наче не почула, тільки набурмосений бородатий С., сопучи над смаженою яєчнею, блимнув підозріливо: ти вже встиг похмелитися? Веселішаючи, ти ще хильнув холодного вина, яке всю ніч простояло на столі під грушею, тепер на всіх дивився безстрашними, всезнаючими і всерозуміючими очима, твої губи в усмішці розтягувалися до вух… Який ти загадковий, який ти пристрасний, і чому ти мовчиш?.. Ти вже дивився не так на В., як на Галю з Городища, ти запрошував і її, і всіх до ранкової похмільної гри, до похмільних жартів, але ніхто не слухав тебе, лише бородатий С. знову сердито блимнув на тебе набряклими від учора випитого, шершнюватими очима. Ти пригас у своєму веселому запалі – невже все тобі приверзлося в нічній маячні? Ще хотів пожартувати, але не жартувалося. Збиратися, збиратися! Але В. зоставався ще на кілька днів у селі свого дитинства, з вами попрощався за руку, з Галею теж попрощався за руку, сухувато-стримано, без обіймів-поцілунків, і ви рушили без нього. Галя сиділа спереду й мовчала. Невже тобі примарилася минула ніч? Десь через півсотні кілометрів С. стомився вести машину, захотів відпочити – і з дороги звернув у поле, в лісопосадку. Поле було затоплене безмежною сонячною млою. Галя вийшла з машини, повільно пішла поміж дерев, і ви похмуро дивилися їй услід. Іди, сказав ти, а я посиджу в машині. Я не хочу, сказав С., а ти можеш іти, як хочеш, я справді подрімаю, бо вчора перебрав… Галя віддалялася поміж дерев лісопосадки в полі, ти наздогнав – і вона сахнулася від тебе, дивлячись не те що з неприязню, а навіть з люттю… Йди собі, не чіпай мене, я не знала, що то ти, йди собі… Ти не повірив, що вона гнівається й проганяє після всього, що було вночі значить, таки було, не приверзлося в п'яній маячні… Галю довезли до найближчого міста, висадили на вокзалі, обсадженому тополями, – звідси йшли поїзди на південь… І вже згодом, у Києві, зустрічаючися з В., ти посміювався – ох, який ти загадковий, який пристрасний, я усиновлю твоїх синів, у тебе не жінка, а підколодна змія! Він делікатно посміювався й казав – ти ще раз довів свою винятковість, ти завжди був такий, ти завжди мені цим подобався, ти справжній друг… І в присутності його жінки, яку ти знав близько двох десятків років, ти жартома звертався до В. – ох який ти загадковнй, який пристрасний. Він за своєю звичкою стримано посміювався, а вона, далека від змісту цього жарту, й зовсім не розуміючи цього плаского жарту, бо який же це жарт, мружилася іронічно й поблажливо, мовляв, що від тебе чекати, хіба що недолугий жарт… І в тому ж таки році, а може, й у наступному році В. подзвонив по телефону, шо треба зустрітися, поговорити, ні-ні, суші дрібниці, але не по телефону, й зустрілися на Хрещатику. Вибачливо, делікатно посміюючись, дістав з портфеля машинописний текст сторінок на сім, попросив прочитати. Еге, це характеристика, яку він склав на тебе. Яка характеристика, навіщо, для кого? Попросили з компетентних органів, щоб він склав на тебе характеристику, бо хто ж тебе так добре знає, як він, давні товариші, та ні, в цій характеристиці нема нічого осудливого чи вигаданого, все правда, все написано з найкращих почувань до тебе, авжеж, він міг би й не складати, але тоді б неодмінно попросили скласти когось іншого, й той інший понаписував би всякої всячини, що не поздоровилося б. Авжеж, цю характеристику можна було б тобі не показувати, зразу віднести в компетентні органи, але це було б не по-товариському, ти повинен усе знати, все прочитати, а коли що тобі не сподобається, то можеш викреслити або навіть можеш дописати, що вважаєш за потрібне, а він характеристику передрукує, щоб не було видно твого почерку, бо твій почерк знають, і занесе цю характеристику не сьогодні, а завтра, бо вже нагадували й питали, чи він не передумав, але він зволікав, бо хотів неодмінно узгодити з тобою… Який ти здогадливий, який ти пристрасний!.. Справді, характеристику було складено в компліментарних тонах, а в кінці сказано, що тобі мало довіряють, що ти вартий більшої довіри, що виявлена тобі довіра пішла б на взаємну користь… Ні, сказав ти, викреслювати я нічого не стану й дописувати не стану, я сам собі характеристику складати для компетентних органів не збираюся, цю характеристику складено тобою, отже, це твоя точка зору… Якщо ти скажеш, я нікуди не понесу цю характеристику… Твоя воля чинити так, як ти вважаєш за потрібне – рвати чи нести, я не втручаюся… Він узяв машинопис, заховав до портфеля… Який ти загадковий, який пристрасний!.. В. засміявся на твій жарт, попрощався біля поштамту – й подався в натовпі, а ти дивився йому вслід, і губи тремтіли в жалюгідній усмішці, здавалося, наче ти сам на себе склав ту характеристику, а В. послав до компетентних органів, щоб відніс… і це ж тобі тоді вона шепотіла, а не комусь іншому, – який ти загадковий, який пристрасний, і зранку – зразу в магазин…