Текст книги "Блуд"

Автор книги: Євген Гуцало

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

… це ще коли Олька була в Сибіряці, то вона там з ним познайомилася. Він ще в Сибіряці приставав, але вона була неприступна. А потім в Києві зустрілася з ним, то він дуже зрадів. І зразу сказав, що привіз для неї подарунок, нехай вона зайде за подарункам до нього додому. Але ж Олька не така дурна, щоб зразу бігти до нього додому, вони ж випадково познайомилися в Сибіряці, тому тільки, що кияни. А потім знову зустрілися на Хрещатику, й він знову до неї – зайди за подарунком, навмисне віз для тебе з тайги. То Олька, пам'ятаю, зайшла до мене радитися, йти їй до нього чи не йти, й ми з нею почали гадати, який подарунок він міг привезти з тайги, з Сибіряки. Якщо підкреслює, що з тайги, то, мабуть, якесь хутро. Звичайно, що не соболь, бо хто ж це випадковій знайомій з тайги везтиме соболя, але може бути й соболь. Думали на білку, норку, лисицю. Навіть на ведмедя думали. Бо він там у Сибіряці займався полюванням. А потім зупинилися не просто на кожухові, а на дублянці. Додумавшись до дублянки, вирішили, що треба йти, бо хто ж іще в наш час так запросто подарує дублянку. Олька розпалилася – й пішла. На другий день чекаю, а її нема, й на третій день нема, цілий тиждень нема, а я згораю з цікавості. Через тиждень зустрілися, вона мовчить. Чого ти мовчиш, питаю. А що казати, каже. Кажи, що є, кажу. Нема що казати, каже. А подарунок, нагадую, подарунок він тобі подарував. Подарував, каже Олька, я прийшла до нього ввечері, а він подарував аж уранці, в урочистій обстановці, одягнув сорочку, галстук, костюм – і аж тоді подарував. Що, питаю. Кедрову шишку, каже Олька. Що, перепитую. Кедрову шишку, повторює, шишку. Кедрову шишку, ще раз перепитую. Кедрову шишку, ще раз каже Олька. А в очах – сльози. Добре, хоч кедрову шишку, я їй кажу. Ага, добре, каже Олька, ще просив приходити, ще якийсь подарунок обіцяв. А ти підеш, питаю. Ні, не піду, каже. Може, кажу, на цей раз подарує уже не кедрову шишку, а хутро. Еге, дочекаєшся від цього хутра, мабуть, хоче подарувати другу кедрову шишку, але я не розуміюся на кедрових шишках, то можеш ти піти, я дам адресу, хай він тобі подарує кедрову шишку. Е-е, кажу, не піду, бо він мені кедрову шишку не обіцяв, то вранці я взагалі піду від нього ні з чим!

…Панчучка в цьому ділі була темна після весілля з Панчуком так само, як до весілля. В ліжко лягала в халаті, вже під ковдрою дозволяла розстебнути халат, а коли чоловік шаленів і сердився, то згоджувалася зняти халат. І уникала дивитися на свого Панчука, щоб не бачити його могутніх чоловічих достоїнств. А щоб вона дозволила собі якісь вільності в ліжку – та ніколи. Й хоч би одненьке сороміцьке слово злетіло з язика, й вуха затуляла пальцями, коли жінки в її присутності затівали нескінченні теревені про чоловіків, бо ж багато жінок не тільки люблять чоловіків, а ще й люблять розказуватн про них. Панчук учив-учив свою Панчучку, але вона не піддавалась науці, вважала його брутальним та розбещеним, ось він і почав погулювати. Але не афішував ні перед ким. Панчучка не знала, шо Панчук погулює, але їй очі розкрила Карменсіта, сусідка. Я тобі вже колись розказувала про Карменсіту, батько в неї іспанець, мати єврейка, а вона сама – це гримуча суміш, яка вибухає щохвилини. Вона все про всіх знає. То вона зустріла Панчучку й запитала її в лоб: «Ти скажи, чого твій Панчук гуляє?» – «Панчук гуляє?.. – «Гуляє». – «Та не може він гуляти, не повинен». – «От не повинен, а гуляє». – «Та я ж ніколи не відмовляю своєму Панчуку». – «Ти не відмовляєш, але він гуляє. А ти ж така інтересна, пікантна, загадкова, несподівана, та з тобою кожен захоче познайомитися, та я знаю тут одного кооператора, який умирає за тобою, та тебе цей кооператор озує й одягне, і в такі фірмові шмотки, що тобі ціни не буде, що твій Панчук роздивиться тебе – та пізно роздивиться…» Отак десь цілий тиждень Карменсіта пудрила мізки Панчучці, аж поки напудрила. Лягає Панчук із своєю Панчучкою в ліжко, вона спершу скромна-скромна, як завжди, а потім усе нескромніша й нескромніша, а далі все безсоромніша й безсоромніша, а тоді й зовсім безсоромна, наче ніколи ніякого сорому не знала. І показала в ліжку такі прийоми, що Панчук тільки ревів, як бугай, від задоволення. А потім ще. А потім ще. А потім найшло на нього, сказився й питає, де це ти навчилася, бо ти раніше такою не була, який мужик навчив усіх цих прийомів, бо в мене ти вчитися не хотіла. А вона признаватися не хоче, їй соромно признатися. Він ще більше дуріє – хто та хто, я йому наб’ю морду, а з тобою розлучимося. То Панчучка мусила признатися. Сказала за Карменсіту. Панчук спершу не повірив, усе мітив на якогось мужика, який начебто завівся у його Панчучки, а потім таки повірив, бо згадав, яка профура їхня сусідка була раніше, до неї на день два-три! кавалери приходили, це вже тепер вона трохи ухоркалася, то водить менше. Після цього він зустрів Карменсіту і каже: «Ох ти ж і курва!» А зона засміялася й питає: «Сподобалося?» – «Сподобалося.» – «Тепер твоя жінка вміє все?» – «Вміє все». – «А вмітиме ще більше, я її ще повчу». – «Повчи». – «То мені стало шкода твоєї Панчучки: така симпатяга – й вона мучиться, й ти біля неї мучишся, а ти ж теж симпатяга. Жінка повинна бути майстром у своєму ділі, вона повинна всю техніку постелі знати назубок, вона повинна грати на чоловікові, як дідько на роялі. Кожен чоловік потребує свого індивідуального підходу, але висока жіноча техніка всім чоловікам підходить. Тепер ти шануватимеш свою Панчучку, триматимешся сім' ї, бо мені ще ж і вашу сім'ю стало жалко, у вас маленька дитина. Я вчила безплатно, заради моєї жіночої любові до високого жіночого мистецтва, але ти можеш поставити мені пляшку горілки або купити колготки. Поставиш пляшку горілки?» – «Матимеш і горілку, і колготки. Ох ти ж і курва!»

… мені Олька розказувала про свою сусідку, у неї був чоловік, то чоловік її бив тільки в голову, бо в неї зовсім дурна голова, нічого не хотіла розуміти, а потім чоловік її кинув. То як ця сусідка меблі купувала. Пішла в меблевий магазин, подивилася на всіх гружчиків, які там працюють, а познайомилася з одним, що їй сподобався. Попросила, щоб він їй допоміг купити меблі. Гружчик пообіцяв. А вона йому розказала, що незаміжня, що грошей у неї мало. Й дала зрозуміти, що віддячить натурою. Раз натурою, то гружчик запалився, й скоро вже були готові меблі. Занесли їй меблі у квартиру, грузчик хотів залишитися, але вона його випхала за двері. Й пішла розказувати Ольці, як до неї гружчик приставав. Олька вислухала й питає: «Ти ж йому обіцяла?» – «Обіцяла. Але мало кому я що обіцяла». – «А якби ти не пообіцяла, то б у тебе досі не було меблів, правда? Значить, він тобі допоміг, а ти його обманула. Він тебе не обманув, а ти його обманула. А раптом тобі знову доведеться звертатися в меблевий магазин, до кого ти звернешся» – «До другого гружчика». – «Обманеш ще одного гружчика?» – «Обману». – «Але той другий гружчик уже знатиме від першого гружчика, яка в тебе репутація, що ти обманюєш». – «То ти мене заставляєш займатися розпустою з усіма гружчиками?» – «Я тебе не заставляю, ти сама домовлялася з гружчиком». – «То що ти про це думаєш?» – «Я думаю, що це нечесно», – сказала моя Олька своїй сусідці. А мені сказала: «Недаремно чоловік бив її в голову. А може, сусідка стала саме такою тому, що чоловік бив її в голову?»

… подивися на цього продавця в білому халаті, стоїть у м'ясному відділі. На вітрині хоч би шматочок м'яса, а морда в нього – як свиняча відбивна. Разом училися в дев'яностій школі, були друзями, але двадцять років не розмовляємо, й він мене не впізнає. Ось бачиш, він дивиться на мене, як на порожнє місце. А я на нього теж дивлюся, як на порожнє місце. Дуже обидчивий. А чого розсердився на мене? За одну лише фразу. Колись поділився зі мною великою радістю – як улітку поїхав до тітки в село, там познайомився з дуже гарною дівчиною, переспав з нею на сіні в клуні. Він був дуже задоволений, а вона чомусь зосталася незадоволена. То він оце думав і думав, чому вона залишилася незадоволена. Й додумався. Вона вища за нього на цілу голову, а він ростом не вдався, от вона й незадоволена таким їхнім знайомством. То він збере гроші й неодмінно поїде в Курган до професора Ілізарова, цей професор додає людям росту, з малорослих робить великорослими, то нехай витягне йому ноги, щоб бути на зріст таким, як та дівчина. А я взяв і сказав йому, щоб таки їхав у Курган до професора Ілізарова, тільки нехай професор витягне йому не ноги, а щось інше, тоді ота сільська дівчина точно буде задоволена. А він мені що сказав? Сказав, що попросить у моєї дівчини, щоб моя дівчина перевірила в нього й сказала мені, чи справді йому треба щось витягувати. Й коли моя дівчина скаже, що таки треба витягувати в довжину, то він поїде в Курган до професора витягувати не тільки ноги. 3 тих пір я теж дивлюся на нього, як на порожнє місце.

… померла, згоріла за якийсь місяць, так жалко Валю! Все своє життя не прожила, а промучилася. Добре, хоч син вступив до політехнічного, вона доглянула сина сама, без чоловіка, він у неї теж помер від раку. Весною зустрілися, то розказувала, що познайомилася з якимось удівцем, удівець їй подобається, але нема умов для зустрічей. У вдівця на руках хворі старі батьки, а в неї тільки однокімнатна квартирка, і в цій квартирці вона не сама, а з сином. То хвалилася, що поставить на кухні такий замок, щоб відмикався тільки з кухні, а син з коридора зайти не міг… І чомусь весь час мені цей замок пам'ятався – поставила Валя чи не поставила? На поминках у її квартирі думалося про цей замок. Зайшла на кухню, подивилася на двері – є замок! Я клацнула – замикається кухня зсередини. І так мене її смерть ударила, що я знов розридалася, плачу й плачу, ніяк не погамую сліз. Потім до мене підійшов той удівець, просить не плакати, мовляв, сльозами Валю не повернеш, а я дивлюся на замок – і ще дужче заходжуся.

… Олька тепер постатечнішала, стала мотрона мотроною, усе-таки троє дітей нажила з чоловіком. Хоче виїхати будь-куди, щоб самій не мучитися і щоб діти не мучилися. Вчить англійську мову – в трамваї, в тролейбусі, на вулиці. Якісь малайці були організували кооператив для навчання медсестер, якийсь дуже прискорений курс здобуття спеціальності, Олька записалася, вже мала закінчити й одержати диплом, але тут з’ясувалося, що їхні дипломи недійсні, і кооператив розпався, й вона так і не стала медсестрою. А на Заході медсестри дуже дефіцитні. То вона тепер знайшла якісь курси кравчинь, вчиться на кравчиню, дуже вмілі руки, все їй дається легко, недавно з обрізків пошила мало не фірмову куртку для чоловіка, він усім каже, що купив на барахлівці за скількись там тисяч. Так оце з усіх її історій я згадала ще одну історію, давню, а теперішніх історій у неї більше нема. Добивався один дядечко від неї любові, все минуле літо добивався, але далі обіцянок вона не пішла. А ця історія була з народним дружинником, вона з ним познайомилася в народній дружині, на чергуванні. Такий здоровий лоб, високий, Ольці дуже сподобався, він усе їй розказував про київських яхтсменів, бо сам якийсь там яхтсмен. У нього перший раз нічого не вийшло. То вона прийшла до мене, все розказала й радиться: йти завтра чи не йти, бо договорилися про побачення на завтра. Я їй сказала, щоб ішла, раз пообіцяла, а там буде видно. І в нього вже вийшло, то вони, бувало, цілими днями тільки те робили, що займалися любов'ю, аж сині ходили від виснаження. Цей народний дружинник дуже любив похвалитися. Хвалитися, що член у нього на двадцять сім сантиметрів, але від збудження виростає ще на один додатковий сантиметр. І міряв на піаніно, на клавішах. Чому на піаніно? У них там на квартирі стояло піаніно, його мама мріяла стати піаністкою, але пішла в кулінарію. То народний дружинник схоплювався з дивана, біг до піаніно, клав свій член на клавіші й кричав: дивися, дивися, правду тобі казав! А Олька йому казала, щоб отак зіграв вальс «На сопках Маньчжурії», їй чомусь дуже цей вальс подобався, вона ж така меланхолійно-романтична. То він казав, що

цього вальсу не знає, але розучить – і спеціально гратиме для неї. А посварилися вони знаєш чого? Хвалько почав хвалитися, що його батько працює в кадебе і там у його батька є аж два досьє на Ольку. А вона ніяк не могла повірити, що аж два досьє. Вона то вірила, що на неї заведено досьє, бо на всіх заводили, але щоб аж два! І стала допитуватися, що ж у тих досьє. А в тих досьє, сказав народний дружинник, є навіть фотографії, де ти трахаєшся в парку на лавочці. «В парку на лавочці?» – «В парку на лавочці». – «В якому парку!» – «Важко розібрати, бо ж фотографії робилися вночі. Або в Першотравневому, або в Голосіївському, чи в Гідропарку. Хіба ти не бувала в цих парках?» – «Та я в усіх парках бувала і в цих бувала». – «Значить, компетентні органи зафіксували. Нічого немає такого, чого б там не знали». – «Та не трахалася я ні в яких парках ні на яких лавочках. Не було ні на яких лавочках! – «Але фотографії не брешуть. Якби міг, то я б показав тобі ці фотографії, але я не можу…» Олька прийшла до мене й весело розказує за піаніно й гірко – за фотографії. Зажурена-зажурена. Й де могли взятися такі фотографії – в парку, на лавочці, намагалася згадати, скрізь бувало: скрізь, але в парку на лавочці – не було. Мабуть, там, у кадебе, фальсифікували фотографії – і підклали їй у досьє, але навіщо це їм, навіщо? А може, було десь колись у парку на лавочці, тільки вона зовсім не пам’ятає? От би подивитися фотографії, тоді б вона точно сказала, було чи не було, справжні чи фальсифіковані знімки. Але хто ж їй покаже! Та й посварилася вона за ті фотографії з народним дружинником і ніколи більше не захоче зустрітися з ним, навіть нехай він із заплющеними очима навчиться грати своїм інструментом на піаніно вальс «На сопках Маньчжурії»

… як у Таїси помер чоловік… Може, справді геній? Тепер, як немає, то можна думати, що став би генієм. Учився – закінчив школу з золотою медаллю. Грав у футбол – був якимось чемпіоном. Радіотехніка – знав радіотехніку, електроніка – знав електроніку. Писав вірші, музику складав, у живописі розбирався. 3 політиком він політик, з економістом економіст, з міліціонером він міліціонер. А з лиця – наче врубелівський Демон, а може, як гетевський Мефістофель, тільки я ніяк не можу уявити, яке в нього могло бути лице. 3 жінками був легкий, невимушений, і вони біля нього ставали легкі й невимушені, закомплексовані втрачали всі свої комплекси, в них просиналися спокусниці, а красуні ставали ще більшими красунями, що тільки як хват – і нічого, крім захвату. Не чоловік, а батарея могутніх флюїдів, якими він усіх бомбардував і скорив на великих і малих відстанях. Таїса, як почула, що він хоче з нею одружитися, подумала: жартує, насміхається. І спочатку зовсім не сприймала всерйоз його залицянь. Було приємно, раділа, але всерйоз не сприймала. Аж поки він подарував золотий перстень з брильянтом, тоді вона вже повірила, хоч і не до кінця. Вона й після весілля не вірила, шо вони поженилися. А як його збила п'яна машина, як його не стало, та Таїса не хотіла жити, вона хотіла піти зі світу – слідом за ним. Усе їй ночами снилося й чілрилося, що він кличе її до себе. Вона скуповувала всяке снодійне, хотіла наковтатися таблеток, заснути – й не проснутися. Всі її виговорювали, я її виговорювала, ледве виговорили. Років два жила, як у кошмарі. То почало здаватися, що не помер, живий, тільки ховається від неї, що от-от зустріне його в натовпі на вулиці. Біда з нею коїлася. До ворожок зверталася, до гадалок, до екстрасенсів, пила всяке зілля, щоб забути, а він не забувався. Потім надумала ставити йому пам'ятник на могилі на Байковому. Шукала скульптора, то їй порадили вусатого Василя, якого всі називали не Василь, а вусатий Вусиль. Він скульптор непоганий, ліпив і видатних українських діячів усяких, виготовляв пам'ятні медалі гетьманів, а ще ж і майстер по металу, й до кераміки мастак. Він спершу вимовився знайомитися з Таїсою й говорити з нею про пам'ятник, але його вмовили, щоб допоміг молодій вдові, бо ж і сам удівець зі стажем, то знає, як їй самій важко. Вмовили, вусатий Вусиль згодився, почав з глини ліпити всякі варіанти фігури Таїсиного чоловіка, а вона всі варіанти бракувала. Те їй не так, те не так. І голову повинен тримати по-іншому, і розворот плечей не той. А скульптор понурої вдачі, небалакучий: не подобається – приходь через два місяці, запропоную інший варіант. І аж тоді вже заспокоїлася Таїса. кати вусатий Вусиль виліпив таку фігуру її чоловіка, з таким виразом обличчя, як вона хотіла. Спершу з глини виліпив, а тоді відлив у металі, Таїса з ума сходила від радості, шо дуже схожий. Аж розцілувала вусатого Вусиля. У неї багато родичів у Америці, то родичі дали їй долари на мармур для пам’ятника, купили білий мармур, і скульптор у своїй майстерні на вулиці Перспективній почав обтісувати мармур, а Таїса внадилася до нього ходити, щоб він тесав під її наглядом. Він теше, а вона йому вечерю готує чи каву варить. І дійшло до того, що йому не працюється, коли її нема, тоді він дзвонить, щоб вона приходила в майстерню, бо вона для нього як муза-натхненниця. Й чим довше отак ходила Таїса до вусатого Вусиля, тим більше їй забувавєя покійний чоловік, хоч, може, з мармуру поставав усе виразніше, як живий. Жалоба з неї зійшла, вона стала схожа на себе, і сміється, й чарку п'є зі скульптором, коли той пригостить, а він після робочого дня завжди пригощався– для розрядки. Аж ось уже пам'ятник готовий, Таїса задоволена-презадоволена, бо, мабуть, краще витесати з мармуру її чоловіка було просто неможливо. Й вусатий Вусиль вдоволений своєю роботою і сам собою. Йому Таїса давно вже сподобалася, то він ще й зумисне відтягував роботу над пам'ятником, щоб вона довше до нього ходила, це він уже пізніше їй признався. Повечеряли. Таїса висповідалася якнайщиріше про своє життя, скульптор висповідався їй, і вона йому в той вечір віддалася. А посеред ночі скульптор схопився, як обпечений, бо Таїса кричала. Вона кричала й показувала пальцем: пам'ятник, пам'ятник! І вся від жаху тремтіла. Їй приснилося, що вона віддалася мармуровому пам'ятнику, переспала з покійним чоловіком. То вусатий Вуєиль закрив пам'ятник простирадлом, щоб не дивився на них, і ще мусив Таїсу на таксі відвозити додому, бо вона більше й хвилини не могла зоставатися в майстерні, всяка маячня їй ввижалася. І після цього в майстерню до вусатого Вусиля не ходила, аж поки пам'ятник відвезли на Байкове й там встановили на могилі. Потім через якийсь час вона вийшла заміж за скульптора. Тільки ніколи з ним не ходила на кладовище на могилу свого першого чоловіка, було їй чомусь дуже страшно, що той дивитиметься на них. Їй і самій було дуже страшно, що той дивиться на неї з того світу. Таїса казала мені про пам'ятник: «Дивиться й дивиться на мене, запрошує до себе, а я ще не хочу йти до нього, я ще хочу трохи пожити, а потім піду, піду, бо де ж я від нього подінуся».

… пам'ятаєш, що ти мені колись розказував про Т., як він любив жінок, просто скакав з однієї на другу. Забув – то я тобі нагадаю. Це ж у нього був один інфаркт, другий, то лікарі застерігали його від жінок, наказували берегтися, бо, мовляв, його інфаркти – від жінок, від любовних перевантажень. Після першого інфаркту він зовсім не зважав на лікарські поради, а після другого інфаркту вже побоювався, хоч і не цурався цього відьомського кодла. Справді, мабуть, у людині прагнення смерті – вроджене, власне, все у ній вроджене, й вона запрограмована як на цікавість до чужої чи до своєї смерті, так і на прагнення її. Очевидно, для Т, невситиме прагнення жінок і було тим вогнем, який його вабив, який страхав – і водночас не можна було не бажати його. Пам'ятаєш, що він тобі казав після другого інфаркту? Самі його полюбовниці казали йому, щоб не поспішав, щоб берігся, щоб вилікувався до кінця, бо все це небезпечно, коли ти ще на лікарняному режимі. Але ж йому хотілося! Й одна з них змилостивилася над ним, дозволила – і його тоді як електричним струмом пронизало. Він так тобі й сказав: моє серце й мене всього як електричним струмом пронизало. Таке в нього тоді було відчуття від жінки. Й скільки це в нього минуло часу після лікарні? А та, два роки. А він усе сміявся й сміявся, що його нічого не бере, що лікарі малокомпетентні, й не оминав жодної жінки – молода чи стара, гарна чи негарна, усіх любив, усіх жалів, усі були йому бажані… Пірнув у озеро – й не випірнув, у воді ударив його третій інфаркт… Моє серце й мене всього як електричним струмом пронизало…

… давно ви з нею бачилися, зрідка ти чув її голос по радіо, в якійсь там республіканській програмі вона виступала ведучою, – і тоді вмикав радіо голосніше, прислухаючись до її хрипкуватого, грудного голосу. Прокурені тютюном бронхи. Й, коли ви познайомилися десь на самому початку сімдесятих років, у неї вже тоді були прокурені тютюном бронхи, й тоді вона теж працювала на радіо, й тоді теж вела якусь популярну програму. Й тоді теж багато курила. Зустрічаючись з тобою, один раз чи два рази на тиждень, вона водночас зустрічалася з іншими чоловіками, й тобі про це ставало відомо від спільних знайомих, які працювали на республіканському радіо. Повертаючись із відрядження зі Львова чи з Маріуполя, де записувала на магнітофонну плівку розмову з передовими виробничниками чи переслідуваними новаторами, вона дивилася на тебе якимись журливо-безмежними очима, сповненими жалісливої провини, й ти знав, що не тільки дні при сонці, а й ночі при місяці вона бурхливо провела там з якимось передовим виробничником чи переслідуваним новатором, вони там щиро сповідалися одне одному, й не тільки сповідалися, ти знав її ці щирі сповіді, – й тепер вона, курячи цигарку та дрібно сьорбаючи каву, жалібно-провинно застерігала тебе від підозр, бо нічого там у неї у Львові чи в Маріуполі не було й не могло бути, що вона там пам'ятала тебе й хотіла якомога швидше повернутися до тебе у Київ. А ти не наполягав на підозрах, ти слухав терпляче й не без якоїсь своєї дражливої винуватості, що змушений вислуховувати її виправдання, скільки вже було цих поїздок, цих виправдань, цих томливих з'ясувань стосунків, і ти не переставав дивуватися з цієї особливості жіночого єства – постійно зраджувати й постійно виправдовувати свої зради, відмовляючись від них так, наче їх насправді не було, а ти, саме ти винуватий, бо смієш підозрювати, ах, як ти смієш підозрювати, значить, ти і є нечистоплотний, ти і є зрадливий у ставленні до неї! Нітячись, ти починав її заспокон1вати, авжеж, у тебе нема ніяких підозр, авжеж, вона справді квапилася швидше приїхати до тебе в Київ, ви начебто мирилися, але між вами однаково зоставалася прозора, добре відчутна стіна. Й ще – оця винуватість за свої підозри… Потім ви тривалий час не бачилися – вона поїхала проводити літню відпустку до сестри під Москву, в Чорноголовку, де центр ядерних фізиків. Там сестра, будучи замужем за ядерним фізиком, висватала її заміж за ядерного фізика Рахліса, й тепер вона розривалася в поїздках між Києвом і Москвою, між Москвою і Києвом, зрідка дзвонила по телефону, вона пожаліла талановитого ядерного фізика Рахліса, в нього трагедія, молодою померла дружина, зосталася малолітня дочка, хтось же повинен йому допомогти виростити дочку, а в дочки епілепсія, таке горе, то їм ще допомагає московська старенька тітка Рахліса, але тітка зовсім старенька, то скільки вона може допомогти. Але в той шалений рік вона так і не вийшла заміж за талановитого фізика Рахліса, епілептичну малолітню дочку доглядала московська старенька тітка, тепер ти частіше чув по радіо знайомий глухуватий голос з хрипами в бронхах, аж поки ви зустрілися за цигарками й кавою, й вона знову курила весь час, дрібно сьорбаючи каву, й дивилася безмежно-журливими очима, трохи винуватими, але й не зовсім винуватими, а жертовно-мученицькими, глибоко-страдницькими, ви говорили про всякі київські дрібниці, й аж перегодя вона сказала, що зовсім не збиралася заміж за талановитого ядерного фізика Рахліса, що його старенька московська тітка не така вже й старенька, що вони вдвох доглядали малолітню епілептичну дочку, бо хтось же мусив змилостивитися й допомогти нещасному чоловікові в його трагедії, і ти не заперечував, терпляче слухав, так, хтось мусив допомогти, жалко дитину з її невиліковною хворобою, і ти відчував свою винуватість, що начебто маєш якісь претензії до неї, хоч які тут можуть бути претензії, коли йдеться про тяжке горе і про звичайне людське милосердя!.. Й ви знову зустрічалися один раз чи два рази на тиждень, ядерний фізик Рахліс усе далі відступав у тінь. Як через якогось півроку вона подзвонила й сказала, що виходить заміж за хірурга, за головного лікаря однієї з київських лікарень на Солом'янці – саме тієї лікарні, де вона торік провела два тижні на обстеженні, а ти ні разу й не навідався. Що головний лікар її любить, полюбив ще за торішнього обстеження, що от вони випадково зустрілися на площі Космонавтів – і він мало не з першої фрази признався в своєму почутті, а любов у наш час така рідкість, така рідкість, люди розучилися любити, люди не хочуть любити, люди не вміють любити навіть самих себе, а їй нічого остерігатися, вона жінка зріла і з досвідом, знає, що чоловікові потрібно від жінки, і в неї є чим обдарувати свого закоханого хірурга, й вона обдарує, ти ж бо добре знаєш, як вона вміє, а з тобою вона мало що втрачає, бо саме цей її дар обдаровувати чоловіків ти ніколи в ній не шанував, не розумів і навіть осуджував! І зона пішла заміж за хірурга, й ви не спілкувалися, ото хіба шо ти чув її хрипкуватий голос по радіо, аж десь років через чотири задзвенів у квартирі телефон, і ти почув цей глухий голос у телефонній трубці біля вуха, чи ти впізнаєш мене, ага, впізнаєш, а я думала, що ти не захочеш мене впізнати, було б дуже жаль, що ти забуваєш старих друзів, але ти не забув, ти мало змінився, і як добре, що ти залишився такий самий, як колись. А в неї горе, вона пережила своє велике горе, в неї помер чоловік, ти ж пам'ятаєш, я тобі казала, хірург Вовка, головний лікар на Солом'янці, то його не стало, весь медичний персонал плакав, його дуже любили, бо він був і спеціаліст, і справедлива людина, такі рідкість – і такі ще й помирають першими. Шкода, що ви були незнайомі, ви б дуже сподобалися один одному, але тепер пізно про це говорити, Вовку не вернеш, сира земля йому пухом. Давай з тобою зустрінемося, поговоримо, у нас є що згадати, – згадаємо… І ось вона знову курить цигарку і сьорбає каву, очі її безмежно-жалібні, страдницько-мученицькі, шоколадної барви шкіра на обличчі зів'яла, шкіра на шиї померхла, й ви знову говорите про якісь київські дрібниці, наче у вас не було в зустрічах перерви в чотири роки, цієї прірви часу, яку ви й не відчуваєте прірвою, й тобі жаль цю жінку, й самого себе в її присутності жаль, хоч сам себе ти ніколи не жалієш, і вона усміхається кволим усміхом, який тобі мимоволі хочеться порівняти з квітнево-блідим усміхом студеної весни чи з листопадовоблідим усміхом студеної осені, й ти мимоволі вдячний цій жінці за те, що спізнав її саме такою, й ти дякуєш, спасибі тобі, спасибі, а вона дивується – за віщо ти дякуєш, нема за віщо дякувати, не дякуй, а самій тривожно-цікаво й тривожно-приємно, що ти дякуєш, що ти начебто втратив контроль над собою і схожий на того, двадцятирічної давності, коли таки справді втрачав контроль над собою й вона втрачала… Знову зникає, зникає на півроку, й тобі невідомо, що з нею відбувається, але ж щось неодмінно відбувається, як раптом дзвінок по телефону, у її голосі тривога, вона хоче негайно зустрітися з тобою, й ви зустрічаєтеся в парку Слави, йдете до церкви Спаса на Берестові, й вона допитується, чи це правда, чи це правда, що ти одружуєшся. Здається, їй твоя відповідь не потрібна, вона твою відповідь знає наперед, і вона просить тебе не одружуватися, не одружуватися, не одружуватися, бо вона добре знає тебе, ніяка жінка не принесе тобі щастя, а тільки ти єдиний їй і потрібен. І це ти повинен зрозуміти нарешті, а вона зрозуміла, й ще не пізно, у вас є час, треба отямитися. Й вона впаде перед тобою на коліна, аби ти змінив своє рішення– й одружився не на комусь, а на ній… Ви повільно ходили довкола церкви Спаса на Берестові, ти вкотре перечитував пам'ятну дошку з написом, що церква є усипальницею князя Юрія Довгорукого, сина князя Володимира Мономаха, похованого тут у 1157 році, й тобі вкотре було жаль цю жінку – таку, якою вона є, якою вона була завжди, й ти нітрохи не жалкував, що вже не зміниш свого рішення, що все відбуватиметься так, як відбувається, й ти чомусь був знову вдячний їй за те, що вона кинула справи в радіокомітеті й прибігла сюди, в Лавру, сподіваючись щось змінити, хоч уже нічогісінько не можна змінити, й тільки як вона не здатна зрозуміти, що пізно? Й ще вдячний був за те, що, по суті, ви вдвох прожили зо два десятки плутаних років, і ці плутані роки не могли бути іншими, бо так на роду написано, такий фатум… І ще минуло кілька років без зустрічей, ото хіба що лунав зрідка для тебе хрипкуватий голос по радіо у якійсь черговій популярній передачі, цей голос лунав близько, водночас зостаючись десь далеко, віддаляючись усе далі у безвість, – як раптом ви зустрілися випадково на площі Незалежності, біля фонтанів, що били вгору сонячними струменями, поміж молодих фотографів у джинсових костюмах, які закликали киян і гостей міста Києва фотографуватися на спомин про столицю саме в них, і ви засміялися радісно від невимушеної цієї зустрічі, подалися в поблизьке кафе з металевим ажурним ліхтарем на вході, замовили тут по чашечці кави й розмовляли. Обличчя її ще більше зів'яло, та розумні співчутливі очі світилися нев'янучим страдницьки-мученицьким почуттям. Як завжди, ви знову говорили про якісь київські дрібниці, наче тільки вчора чи позавчора обірвали свою нескінченну розмову, наче за вами не розверзлася ще глибша прірва буття-небуття. І тобі були дорогі і її голос, і розмови, і вираз її обличчя, і ти вже наперед здогадувався, що вона ще скаже, що між вами відбудеться в майбутньому. Ви не згадували про вашу останню зустріч біля церкви Спаса на Берестові, хоч тобі ця зустріч бачилася всі ці останні роки, ви чомусь обоє уникали говорити про справи особисті, хоч раніше завжди говорили про особисті справи, й раптом вона замовкла, приглядаючись до тебе, усміхаючись своїм квітнево-блідим усміхом холодної весни чи то листопадовоблідим усміхом студеної осені, й раптом сказала, що завжди любили тільки тебе одного. І щоб ти зовсім не думав, що вони будь-коли любили будь-кого іншого. І ще до зустрічі з тобою, ще не знаючи тебе, вона мріяла про зустріч з тобою. І її перший чоловік був лише прелюдією до зустрічі з тобою. Увертюрою, пожартував ти. Але вона зовсім не захотіла прийняти твого жарту, попросила не жартувати, бо ти нічого не розумієш, а коли б розумів, то не став би говорити про якусь увертюру. Йдучи до інших, насправді вона ніколи не покидала тебе, то в інших чоловіках вона шукала тебе, то в інших зона розчаровувалась, бо в них не знаходила тебе, а в тобі ніколи не розчаровувалася, у тобі шукала тебе – і більше нікого, й дуже шкода, що ти ніколи не хотів цього розуміти, що ти кепкував, що ти не цінував її почуття, та й, коли подумати, не цінуючи її почуття, ти не цінував самого себе. А вона любила тільки тебе одного, більше нікого, й чи ти задумувався коли-небудь над тим, що жінка все своє життя любить одного чоловіка? Вона любить лише одного чоловіка, вона шукає лише одного чоловіка – й не знаходить, і в цьому її трагедія, її споконвічна трагедія. І так само чоловік любить лише одну жінку, все його земне буття – це пошуки лише однієї жінки, яка б його задовольнила розумово й статево повністю, він шукає – й розчаровується, шукає – й розчаровується, бо все не те, не те. Правда ж, не те? І в тебе знову не те, й вона добре знає, що в тебе знову не те. Бо ти знайшов її – і не зрозумів, що нарешті знайшов її, що в інших віднині ти шукатимеш тільки її, але ні в кому не знайдеш, бо не зумів її роздивитися, ех ти, дурник у літах, а вона ж стоїть ось перед тобою, надивляйся, поки стоїть, бо зараз піде, – й вона, поцілувавши тебе в щоку, справді пішла з тісного кафе, не оглядаючись, пішла, ти вийшов надвір під ажурний металевий ліхтар на вході, гірко дивився їй услід, не сумніваючись, що почув якусь дивну правду, яку повинен освоїти, й не зовсім уже будучи впевненим у тому, що вам знову колись удасться отак зустрітися бодай випадково.