Текст книги "Блуд"

Автор книги: Євген Гуцало

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)

…завербовані дівчата, цілий поїзд курсантів! На якійсь станції підманули курсанти завербовану тамбовську дівчину, а чи вона сама захотіла, щоб молоді хлопці її підманули, й опинилася в їхньому поїзді, в купе. Спершу курсанти з усього купе з нею потішилися, потік до цього купе стали в чергу курсанти з усього вагова, всі хлопці задовальнилися й думали – не встане завербована тамбовська дівчина, а вона дочекалася станції і, чують курсанти, тільки лоп-лоп-лоп-лопі – так проворно побігла до свого поїзда, щоб не відстати.

…несамовита Маргаритка була ще молоденька зовсім, ще не замужем за Анчаровим, ще тільки збиралася за нього заміж. А він ще був не пробудженнй Везувій, це він пізніше пробудився, як Везувій, а тоді він ще був не пробудженнй Везувій. Його батько, якийсь відставний моряк у високому чині, відав порятунком потопаючих на Дніпрі, то молодий Анчаров у нього влаштувався на хлібну роботу. Тесав із дерева жіночі фігури. На повен жіночий ріст. 3 усіма жіночими принадами, з усіма відповідними формами: коли це груди – то груди, коли це задниця – то задниця, коли це щось інше – то це в жінки щось інше. Тільки обличчя пласкі. Звичайно, тесав не безплатно, а за гроші, бо в цій конторі по порятунку потопаючих на Дніпрі за ці жіночі фігури було покладено грубі гроші, то старому Анчарову не хотілося випускати живу копійку з рук – і він залучив сина. Хоч син Анчаров, ясна річ, ніколи раніше цим ремеслом не займався. Але дурне діло не хитре, приловчився й тесав з великим ентузіазмом і дуже боявся, щоб якась жіноча форма йому не вдалася, бо тоді б пропала робота, довелося б починати все спочатку. Маргаритка завжди сміялася з тих його фігур, що все в них неоковирне, що в них груди завжди більші, ніж задниці, дуже великі – й шукала причину у якихось начебто психічних відхиленнях у Анчарова. «Чому такі великі, чому?» – питала в нього, «Бо в мене таке світобачення», – пояснював він. «Поміняй своє світобачення, нехай у твоїх жінок будуть якісь нормальні груди, як у всіх жінок, бо де ти бачив таку натуру, навіщо?» – «Для зручності». – «Для якої зручності?» – «Щоб легше було хапати?» – «Навіщо хапати?» – «Аби врятувати. Ось коли така жінка тоне у воді – то її легше рятувати, а з маленькими грудьми – важче рятувати. За великі груди схопив – і легко тягнеш з води, а за малі груди важко хапати й важко тягнути з води», – «А чому за груди тягнути?» – «А за що?» – «Можна й за щось інше». – «Можна й за щось інше, але в інструкції сказано, що за груди найлегше й найефективніше». А що за дерев'яних жінок тесав Анчаров? На них тренувалися. Оті, зі служби рятування на водах. Затягували у Дніпро дерев'яні жіночі фігури, голі, зовсім роздягнені, бо ж у воді купаються голими та роздягненнми, й відпрацьовували на них відповідні прийоми. Голі рятівники – чоловіки, живі, кидалися на дерев'яних жінок, які начебто тонуть, і рятували, відточували майстерність, аби потім, коли доведеться рятувати насправді, бути у всеозброєнні. Гвалт стояв страшний. Збиралася на березі публіка, й не всі ж розуміли, що то в Дніпрі відбувається, чого так завзято голі чоловіки накидаються на голих жінок, тому публіка верещала чи від обурення, чи від захвату. Верещали самі рятівники, щоб увійти в азарт, бо дуже важливий азарт, коли накидаєшся на голу жінку, навіть коли вона дерев’яна. Ото хіба що не верещали дерев’яні жінки, коли їх рятували з води, але стояв такий гвалт, що публіці з берега здавалося – білі-білесенькі жінки теж кричать і чинять опір, бо рятівники швидше скидалися на гвалтівників, на банду озвірілих гвалтівників. А потім публіка витріщалась на голих жінок, коли вони опинялися на березі, коли на піску лежали врозкидь, і все дивувалася публіка, чому ці жінки дерев’яні, невже жива людська плоть стала деревом? А мабуть, потонувши й задубівши в воді, таки задерев’яніла, значить, спізнилися рятівники, й чому жінки не давалися? Все переплутувалося в головах – справжнє й вигадане, грішне з праведним, і, здається, не було на цих тренуваннях-заняттях щасливішого за Анчарова! Здається, він один щиро вболівав, щоб усі жінки були врятовані, бо для рятівників, може, їхні фігури були дерев’яні й неживі, а для нього – наче справжні, живі, зовсім не дерев’яні, й коли їх витягували з річки на берег, то він радів: о Марта! о Цезарина, о Тамара! Бо кожна дерев’яна жінка в нього мала своє ім’я, й коли для інших вони були на одне лице, то він їх добре відрізняв одна від одної. Але чому Цезарина, чому Тамара, чому Марта, а не якось інакше? Маргаритка підозрювала, що неспроста дано такі імена, що Анчаров цілком свідомо, хоча й не признавався, давав своїм дерев’яним жінкам імена тих дівчат, у яких був колись закоханий, але вони йому відмовили. Чому закоханий, чому відмовили? Я знаю, що так, тупала ногою Маргаритка, був закоханий – і відмовили, так що він закомплексований, навмисне дає дерев’яним фігурам імена знайомих дівчат, щоб відомстити їм, але ж пороху в нього малувато на справжню помсту, й він начебто хотів би, щоб усі ті Марти, Цезарини, Тамари потонули, та коли вони справді ось-ось мають потонути в річці, він боягузливо лякається своєї мстивості, лякається, що вони потонуть, а тому аж пісок під собою гребе, щоб їх таки було врятовано. Мабуть, садист-мазохіст, мабуть, збоченець. А чому? А тому, що з жіночими фігурами він може, нарешті, виробляти все, що завгодно, вони повністю в його руках, вони безборонні, жодна з дерев’яних жіночих фігур, навіть якби в чомусь, хотіла відмовити Анчарову, то не відмовить і не скаже, що про нього думає. Ось так. Я дорікала Маргаритці, що вона все це вигадує, що Анчаров

151

не такий уже садист-мазохісг і збоченець, як то їй вдається, і витісує з дерева жіночі фігури тільки тому, що старий Анчаров-батько в конторі йому добре за це платить, а якби не одержував за свою роботу грубих грошей, то ніколи б не стругав ніяких дерев'яних жіночих фігур і не було б ніяких підстав говорити про якийсь його садизм-мазохізм і збоченство. Бо вже скільки років Маргаритка приходить в майстерню, в якій він струже своїх ідолів, уже як спокушала, а вона таки вміє спокушати, й на коліна йому сідала, й проходжувалась перед ним своєю особливою звабливою ходою, від якої в хлопців паморочиться голова, а той Анчаров – анігугу, струже й струже дерево, наче холодні дерев'яні форми йому дорожчі за її живі й теплі форми, та він же ірод безсердечннй, бо знущається з неї, довірливої і доброї. Та б уже дерев'яний бовдур здогадався, чого вона ходить до нього в майстерню, та б уже дерев'яний бовдур ожив і кинувся б на неї, бо вона для того й створена, щоб її обіймати, але тільки не Анчаров, садист-мазохісг і збоченець. Ось подивися лишень на мене, каже Маргаритка, які в мене щокн, які губи, які очі, правда ж, гарні, всі чоловіки так і липнуть до мене поглядами, а мені приємно, а я вдаю, що не помічаю, хоч і як добре помічаю, бо що може бути дорожче за ті чоловічі погляди, лише один Анчаров не помічає. Хіба мої щоки, губи, очі можна порівняти з тими щоками, губами, очима, які він власноручно струже з дерева своїм бабам? А подивися на мою шию – це не яка-не– будь дерев'яна шия! А ось я роздягнуся, подивися на мене, – й Маргаритка почала роздягатися переді мною, щоб показати, яка вона, хоч я на пляжі не один раз бачила її, знаю. Спершу зняла кофтинку, зняла бюстгальтер, обома руками помасажувала свої груди, мовляв, подивись, які в мене груди, а груди в неї справді славні, хоч і невеликі, але хто сказав, що дівочі груди мають бути великі, справа не у величині грудей, а вони ж у Маргаритки – як двоє молочно-білих голубів, тільки не земних, які літають по Києву, а райських, які живуть у раю, літають у раю, на них тільки дивитися й милуватися, розквітаючи душею, а торкатися боязно, і якщо вже торкатися, то самим лише подихом уст, самим лише поцілунком, розумієш, навіть не губами, а таки самим поцілунком. Це йому не які-небудь дерев'яні, правда ж, сказала Маргаритка, але чому він цього не розуміє – от чого я не можу зрозуміти. А далі вона скинула міні-спідничку й зосталася в самому лише бікіні – клаптик рожевого краму ззаду і клаптик рожевого краму спереду, таке воно малесеньке, майже нема, а все-таки є, надаючи загадковості стрункій дівочій постаті. Маргаритка лукаво поглянула на мене, далі вигнулась ліворуч, вигнулась праворуч, закинула руки на шию і вигнулась назад, – і засміялась розкотисто: бачиш, яка я, бачиш? І пройшлася по кімнаті, навіть не пройшлася, а пропливла по паркету, пролетіла, бо в неї навіть не хода, а плавба, а політ, на неї і не хотів би подивитися, а подивишся. А поглянь на мою талію, а поглянь на мої стегна, засміялася Маргаритка, де ще в кого побачиш таку красу і таке витончене багатство? А талія в неї тоненька, а стегна в неї хоч невеликі, зате дуже пропорційні, й ноги в неї високі та граційні, схожа на якусь фантастичну істоту, але в природі немає такої істоти, з якою можна було б порівняти Маргаритку, будь-яке найщедріше порівняння не додасть їй вроди, а тільки відніме вроду. То схожа я на яку-небудь дерев'яну бабу, допитувалась вона, то хіба можна мене порівнювати з якими-небудь сгруганими фігурами, й не те що порівнювати, а й віддавати їм перевагу, знущаючись із мене своєю байдужістю? А тепер-от подивися й скажи, подивися й скажи, – й Маргаритка майже невловним порухом пальця зірвала з себе рожеве бікіні так, наче воно само злетіло легким пухом, наче вона й була без цього майже невидного прикриття, й тепер стала гола-голісінька, й диво дивне: чомусь мені здавалось, що не гола-голісінька, а був на ній якийсь химерний одяг якнайтоншої роботи, бо таке враження справляла її біла шкіра, яка десь із середини світилась м'яким і теплим світлом. Стала Маргаритка – й стоїть, дивиться на мене й нічого не каже. А що тут казати, коли все й так ясно? Є в мене слабкість до краси жіночого тіла, є, хоч я й сама жінка. Хочу чи не хочу, а буває замилуюся яким-небудь досконалим екземпляром. Звичайно, рідко трапляється, щоб аж весь екземпляр був досконалий, але ж – чи ноги, чи талія, чи грудні А то – лице. А то – просто хода така, що замилуєшся. А то – зачіска. А то – навіть у негарної жінки погляд блисне такий дивний, що прониже тебе струмом. А тут – уся Маргаритка досконала. Немає у тебе недоліків, кажу їй, ого хіба що єдиний недолік у тебе. Й торкнулася пальцем до ключиці на її лівому плечі. А що там, питає. Цяточка маленька, родимка чорна, кажу їй, більше нічого, але це ж ніякий не недолік, а просто особлива прикмета, в кожного є якась особлива прикмета, в тебе ось така, вона тобі тільки додає краси. Маргаритка зраділа, кинулась обіймати й цілувати мене, мало не задушить мене, то я спочатку її теж обіймала, а потім давай відбиватися від неї. Кажу, не шаленій, не шаленій, одягай своє бікіні та міні-спідницю й гайда, бо мені ще в університет бігти. А Маргаритка не дочула й питає, як ти сказала, як ти сказала, міна-спідннця? Ти не дочула, кажу їй, але в тебе справді міна-спідниця. Міна-спідниця, заспівала вона, одягаючи бікіні та свою міну-спідницю, але чого ж той Анчаров такий дурний, що струже своїх дерев'яних, ніяк спокусити не вдається, всі чоловіки, лише він – як якась дерев'яна фігурка, але ж інших чоловіків мені не кортить, а чогось закортіло оцю дерев'яну фігуру… То я їй дала пораду. Маєш таку спідницю, маєш свою міну, кажу Маргаритці, то чого тут даремно втрачаєш час, поспішай до нього, закладай свою міну під нього, й не може бути, щоб він не підірвався на твоїй міні, щоб не вибухнув, бо й дерев'яний би вибухнув. І ти підмостила дерев’яну свою міну, а твій Анчаров таки не дерев'яний, а живий, ото вибухне на твоїх міні, ото вибухне!.. І що? Хіба несамовита Маргаритка не скористалась моєю порадою? Потім усім хвалилася: під його фортецю я підклала свою міну – й фортеця вибухнула, бо немає таких фортець, які б не зуміли взяти більшовики. Це вона так цитувала Сталіна, а я її якийсь час навіть називала – більшовичка. Це ота більшовнчка, яка бере неприступні фортеці, підклала міну – й нема фортеці. А хто порадив? Я порадниця, я, не відмовляюсь від своєї поради. І виявився Анчаров не такий уже садист-мазохіст, не збоченець, не дерев'яна фігура. Маргаритка уже потім казала мені, що хай тільки спробує вистругати дерев'яну бабу й додумається назвати її Маргариткою, то вона йому все повідриває своїми руками. Бо ж з дерев'яною Маргариткою здорові мужики з команди рятівників вироблятимуть що завгодно. Я просила її заспокоїтися, не вигадувати, бо Анчаров ревнивий, хіба ж назве Маргариткою якусь дерев'яну фігуру, хіба він захоче, щоб здорові лоби з рятувальної братії виробляли що завгодно з дерев'яною Маргариткою – навіть з дерев'яною! А вона сердилася, що міг би вже й кинути цю дурну роботу – стругати бабів, адже тепер жонатий, то міг би заспокоїтися, а він допався, як дурень до мила. Я виправдовувала Анчарова – хлібна робота в цього, навіщо ж кидати хлібну роботу? Але чому струже самих лише жінок, жінок і жінок, несамовитіла Маргаритка. Я тоді реготала з неї, що вона ревнує чоловіка навіть до дерев'яних фігур. А я знала, чому він стругав жіночі дерев'яні фігури, а чоловічі не стругав. Знала – й маргаритці не казала, хай собі й далі несамовитіє, несамовитість їй завжди була до лиця, вона тоді стає прекрасною фурією, фурія-смолоскип. А чому все-таки Анчаров не стругав дерев’яних мужиків? Розгадка проста. За дерев’яного мужика йому б заплатили тільки сто карбованців, а за дерев’яну бабу він одержував по сто двадцять п’ять карбованців. А якби за дерев’яного мужика платили більше, ніж за дерев’яну бабу, то хіба б він не стругав тільки дерев’яних мужиків? Стругав би тільки дерев’яних мужиків, бо за гроші він тобі що хоч виструже. Скупий, прижимистий. Навіть скнара. Цікаво, що б казала несамовита Маргаритка, якби він зациклився, перестав стругати дерев’яних бабів – і стругав тільки дерев’яних мужиків?

…розказувала Рая-наркоманка, як у її квартирі колись збиралася компанія київська, знайомі хлопці й дівчата з Березняків. Отакий собі клуб зустрічей, а простіше – притон. Приходив стійкий контингент, але в цей стійкий контингент затісувалися й свіжі кадри. Музика, випивка, танці. Як не одне просить у неї ключ від квартири, то друге, щоб потрахатися. Або зачиняться на кухні й трахаються, чи зачиняться в ванні, купаються вдвох. А то хто-небудь посеред ночі стукає в двері, й спробуй не відчинити – виб’є двері. І всі котили бочку на своїх батьків. Як їм набридли батько-мати, як неволять, як не дають дихати, як повчають усякими ідіотськими повчаннями, що не знаєш, куди забігти від своїх предків, як рятуватись від них. А то й займаються рукоприкладством, б’ють ременями, що хочеться дати здачі своїм предкам, теж відшмагати їх ременями, але ж треба терпіти, хоч і несила терпіти. І яка щаслива Рая-наркоманка (а вона тоді ще не була наркоманкою), що ніхто не полоще їй мізки, бо вона – вільна в квартирі, вона самостійна й незалежна, предки не понукають її, як якусь скотину. А коли всі розходилися, коли Рая-наркоманка на якийсь час залишалась геть сама в квартирі, то вона гірко плакала й дуже заздрила всій компанії, що батьки їх б’ють ременями, полощуть мізки, й журилась ревно, що її не б’ють і не неволять, от якби її били та неволили, то була б вона по-справжньому щаслива, але не було в неї такого щастя й ніколи не буде, бо вона сирота, бо давно повмирали її батьки, що вона їх і не пам’ятає, а як подивиться на їхні фотознімки – не вірить, що то її батьки.

… в Окси є знайома, то чоловік цієї знайомої фольклорист, досліджує українські народні пісні, особливо ж родинні пісні і пісні про кохання. Окса дуже любить свою знайому перекривлювати, є в неї такий великий небесний дар – перекривлювати рідню й найколоритніших знайомих. Говорить її голосом. «Ото в мене чоловічок так чоловічок, учений-перевчений: по науку бігає, з наукою їсть, з наукою лягає, з наукою спить і з наукою встає. Бо такий учений-перевчений. І співак співочий, ото співає пісню про лихого мужа: «Там, під зеленим дубом, били жовняри в бубон, гам я ся забавила, спідничку заставила; мої милі сусідоньки, виведіть мя з бесідоньки, бо лихого мужа маю, буде бити, добре знаю, і щіткою, кужівкою, веретеном, грсбінкою… Била мене мати зранку, що подерли хлопці дранку, гей-гу, гу-га-га, що подерли хлопці дранку.» Що на нашій на вулиці цвітуть огірочки, а на тім кутку Задубівці розсукині дочки… Ой нате вам, западинці, пшеничную булку, а нам дайте, передайте Кузьминшину дурку… Ой мамуню, горох кочу, горох кочу, чорнявого хлопця хочу, чорнявого хлопця хочу… На ставі чорні раки, чому хлопці не єднакі? Ой на ставі чорні раки, чому дівки не єднакі?..» Отакий у мене чоловічок учений-перевчений, фольклорист, пісні про кохання вірне й невірне, про чорну зраду й подружнє ошуканство. А коли я сама ляжу йому під бік у ліжко, то відвертається до стіни. Та не відвертайся, не відвертайся, кажу йому, я ж не якась потвора, а твоя законна жінка й прийшла до тебе по твою законну чоловічу ласку. А мій фольклорист каже, що була мені його законна чоловіча паска три дні тому. А я ж йому кажу, що це було три дні тому, знову хочеться його законної чоловічої ласки. А мій фольклорист каже, що йому не хочеться, а захочеться через чотири дні, бо йому хочеться раз на тиждень, такий у нього графік. А я йому кажу, виконуй свої шлюбні обов'язки, як законом велено, бо хто за тебе виконуватиме твої шлюбні обов’язки? А мій фольклорист каже, що в посвідці про наше одруження, яке ми одержали в загсі, нічого не сказано про шлюбні обов'язки – раз на тиждень чи сім разів на день, і такого ніякого закону нема, а він сам прислухається до свого організму, до біологічного календаря в самому собі, то біологічний календар у його організмі підказує саме таку інтенсивність, іншої інтенсивності не підказує, та й де може взятися інша, коли енергія йому потрібна для заняття наукою, для вивчення фольклору? От спробував мій фольклорист не раз на тиждень, а два рази, то відбулася перевитрата енергії, у нього спав інтерес до науки, то чого наука має страждати? Бо сублімація є сублімація. Так що, жінко, не вигадуй якихось шлюбних обов'язків, не підривай науку, бо чоловік собі не ворог, щоб піддаватися на всякі жіночі провокації і підривати своє здоров'я… Що в нашої да Парахни під хатою кровать, додержала Іванка, що й корови доять, не так доять, що й в череду гонять. Ой ревнула да корова, у череду йдучи, погубив же Іванко чоботи й онучі, од Парахни йдучи… Ой дав мені Іван перстень із трьома очками, а сам пішов к чортом батьку та й за овечками. Я двох люблю, я двох люблю, на третього важу, четвертого в сажу вмажу, ід чорту допроваджу».

… недавно бачила Маргаритку, сварила себе дуже. За що сварила? Та за того ж свого єврея Борюсю, якому вона з ревнощів виливала на білий «мерседес» червоний борщ з томатами та з м'ясом. Не могла зрозуміти його – й досі не розуміє. От сьогодні вони зустрілися, було їм дуже добре, він не міг нахвалитись, як йому добре, а вже назавтра до нього не можна ні додзвонитися, ні в двері достукатися, бо в нього інша. То навіщо ж тобі та інша, коли тобі зі мною було так добре, й невже вона, Маргаритка, й назавтра не могла тобі замінити оту іншу, зостаючись сама собою?.. То Маргаритка сварила саму себе, коли оце ми з нею зустрілися. Згадувала, як вона вистежувала Борюсю, щоб викрити його. Приходила під його будинок уночі й чи під липою мерзла на холоді, чи на лавці тремтіла від вітру, чи в сусідньому під'їзді ховалася від дощу, аби тільки вистежити, кого він проводжатиме. І нічого їй не трималося, тільки одне – кого проводжатиме. Й зовсім забула, що в цьому ж таки будинку на сьомому поверсі живе ассірійка, знайома з роботи, хоч і не дуже там знайома, але знайома. То можна було попроситися додому до цієї ассірійки, випити в неї кави чи чаю, сісти на затишному балконі, звідки добре видно всі під'їзди цього будинку, і з балкона ассірійки в комфортних умовах стежити, кого ж він, сволота Борюся, проводжатиме посеред ночі!

…ви ж мого старшого Вадика і мого молодшого Серьожку знаєте? Старший такий лінивий, що в день жіночого свята купив тюльпани для своєї дівчини, не полінувався, а віднести полінувався. Попросив, щоб молодший брат відніс, привітав його дівчину зі святом. То Серьожка не полінувався, відніс тюльпани, привітав зі святом, а тепер так і ходить до неї. А Вадик говорить: «Ох і виручив, ох і виручив, я тобі подарую за це імпортні касети з імпортною музикою». А я спочатку думала, що вони морди одне одному наб'ють. Еге, тепер не б’ють, тепер за таке ще й подарунки дарують. Кажу Вадикові: «Це він тепер тебе виручив. А коло твоєї жінки, якщо женишся, хто тебе внручатиме? Теж Серьожка?» А він так спокійно до мене: «То, мамо, вже не твоя справа, хто мене виручатиме біля моєї жінки, то вже її особиста справа». Ні, ви таке чули?

…у нашому селі розказували, я чула. Там учительський синок, такий славний, такий гарний, привіз собі жінку з Донбасу, вони у відпустку приїхали до батьків. Рано вибігає молода невістка з учительського будинку й кричить. Сусіди на неї дивляться й нічого не здатні второпати, бо ж учительська сім’я така спокійна, тиха, що могло статися? А сердита невістка йде в магазин – і кричить. То в неї питають, чого ти кричиш. А вона кричить, що їй недолугий чоловік попався, от вона й кричить. Але чому недолугий, питають, коли кращого важко знайти. А тому недолугий, розказує ця невістка з Донбасу нашим сільським жінкам, що я звикла дванадцять разів за ніч, розумієте, а він сьогодні зробив мені лише п’ять разів, розумієте, лише п’ять разів, не задовольнив. Сільські жінки так і повитріщалися. Дванадцять разів? Дванадцять разів. П’ять разів? П’ять разів. А він знає, питають, що треба дванадцять разів? Знає. То, може, він рахував – і погано порахував, але ж, здається, не міг він погано порахувати, бо в нього батько – математик. А невістка з Донбасу й кричить, що, видно, батько такий самий поганий математик, як і син, бо вона ж його попереджала, коли виходила заміж, що їй треба дванадцять разів, не менше!

… вже десь у сьомому класі Окса так почала крутити задницею, що, коли йдеш за нею, здається, що її задниця бігає по всьому тротуару, бігає туди-сюди. Причому начебто бігає сама, бо коли задниця так метушиться, так скаче, то Оксу якось не видно, на неї не дивишся, а тільки на її задницю, що наче з цепу зірвалася. Так це в неї тоді ще задниця була невелика, підліткова, то скільки завзяття дівоцького і дівоцького гонору було в її задниці! А коли виросла, а коли підросла? Як у Тараса Шевченка: «І виросли, і розійшлись помежи люди, в москалі». Еге, в Окси її задниця теж виросла пізніше і розійшлася помежи люди, в москалі, але то вже інше, а я оце згадала, як вона з батьками ще жила на Подолі й ходила до школи. Але до школи вона ходила не для того, щоб учитися, а щоб просто ходити, бо ж усі ходять – і Окса ходить, а хто ж удома чи на вулиці витримає цілий день, треба ходити на уроки. Але в школі то все інше в неї було, а я про те, як вона жила тоді на Подолі. У їхньому будинку в сусідньому під’їзді жив лікар, чоловік собі як чоловік, ніхто б і уваги на нього не звернув, бо в Києві мало яких лікарів зустрінеш мало не в кожному під’їзді. Але на цього лікаря увагу звертали, бо це був лікар-гінеколог, а тому й як чоловік він уже видавався цікавим чоловіком. Лікар-гінеколог Міша, із пузцем, із борідкою, в окулярах-пенсне, а очі жваві – й допитливі, так і бігають, так і бігають. Особливо ж бігали в нього очі, коли бачив Оксу. Зупиниться й дивиться на неї, як на чудо, як вона йде – веселу губату морду задерла, груди випнула, високі ноги на високих каблуках так і гримлять по тротуару, задницею крутить люто, наче задниця зараз у неї вирветься зі спідниці й розбіжиться на всі чотири сторони. Зупинявся подивитися на Оксу не тільки гінеколог Міша, а всі чоловіки якщо не зупинялися, то оглядалися, щоб полюбуватися таким чудом, яке не часто зустрінеш. Але з Оксою наче щось робилося, коли зустрічалася з цим гінекологом. Мабуть, тому що гінеколог. Наче якась нечиста сила вселялася у неї,– тоді вона аж палахкотіла вся, наче казала: ага, ти дивишся на мене – то на тобі, подивися. Подивися, бо в мене є що тобі показати, гінеколог задрипаний. Подивися, хай тобі очі на лоб повилазять, хай тобі пенсне вилізе на лоб, задрипаний гінеколог, скільки ти жінок перемучив, скільки дівчат перемучив, ах ти ж козляча твоя борода! И Окса ще вище задирала голову, ще далі випинала груди, ще лункіше гриміла каблуками, а своїй задниці давала вже таку волю, наче в неї у спідниці вулкан кипів! І що цікаво – ніколи не дивилася на гінеколога, наче його на світі не було. Ні, вона його бачила, але бачила так, що він ніколи не знав, що вона його бачить. У класі знали, що в Оксиному будинку живе гінеколог, вона ж сама роздзвонила, бо сміялася з нього перед подружками, а тут якась подружка підзалетіла, завагітніла, була в них така Муха, ніхто б і подумати не міг, що вона перша в їхньому класі завагітніє, а вона – ударниця комуністичної праці. Під страшним секретом призналася Оксі, бо та ж була знайома з гінекологом, і попросила завести до цього гінеколога, щоб не шукати по місту невідомо кого й не йти в лікарню, але Окса почорніла на морді й сказала, що той гінеколог уже не живе в їхньому будинку, виїхав кудись, а куди виїхав – невідомо, то Муха, звичайно, в когось абортувалась, але на подругу затаїла кривду. Річ у тім, що Окса поклялася сама собі: хоч ти й пасеш мене очима, гінеколог задрипаний, то паси, але я ніколи до тебе не прийду, ніколи! А тут ще мати почала сваритися на неї: не крути задницею так, як ти крутиш, бо доведеться тобі йти до гінеколога. Чого йти, чого йти, сердилася Окса, немає чого мені йти. А мати казала, що, коли отак крутиш задницею, неодмінно потрапиш до гінеколога. А що, питала мати, принесеш мені в подолі? Не принесу тобі в подолі, обіцяла дочка, й нізащо не піду до гинеколога, він мені такий противний, що противнішого немає. А в цього лікаря-гінсколога була жінка, облізла блондинка, й двоє дівчаток-близнючок, теж облізлих блондинок, схожих на свою матір. То мати-блондинка з дочками-блондинкамн теж завжди зупинялися, коли в дворі бачили Оксу, й чомусь перелякано дивилися на неї в шестеро переляканнх і синеньких, як розбовтана марганцівка, очей. І моїй бойовій подрузі тоді ставало не по собі, хоч вона нікого не боялася: хто дивиться – хай дивиться, не жалко. Ну, добре, хай дивиться лікар-гінеколог Міша, як на свою майбутню клієнтуру дивиться, його легко зрозуміти, але чому дивляться його жінка і його діти-близнята, як тут зрозуміти? Якось Окса повертається додому, а біля її під'їзду стоять оці близнючки, тримають у руках портфелики, й тільки вона підійшла до них, як близнючки хапають за руки і в один голос кажуть: «Тетя, не отнимайте у нас нашего пану. Окса стала баран бараном, нічого допетрати не може, а дівчатка міцно вчепилися за її руки, не відпускають і повторюють в один голос те саме: «Тетя, не отнимайте у нас нашего папу». Окса подивилася кругом, чи не видно десь поблизу їхнього папу-гінеколога разом з їхньою мамою-гінекологинею, але нікого піде не видно, тільки ці діти вчепилися в неї, що не вирвешся. А близнючки знову в один голос: «Тетя, обещайте нам, что вы не отнимете у нас нашего любимого папу». Що було Оксі робити? Вириватися від них? Що було Оксі обіцяти, коли вона, нікого не віднімала й не збиралася віднімати, а ці двоє дітей щось таке вигадують? То моя бойова подруга набралася духу, усміхнулася дітям і сказала, що вона в них ніколи не відніматиме їхнього дорогого пану. «Большое вам спасибо, тетя!» – подякували блюзнючки, відпустили її руки й побігли, а Окса ще стояла, як намахана, думала. «Тетя, не отнимайте у нас нашего папу!» До неї почало доходити, що самі діти не могли таке придумати, що це їх навчила їхня мама, облізла блондинка. Бо подумала, що вона зазіхає на її лікаря-гінеколога! Але ж Окса ніколи не зазіхала, навпаки, й не дивилась у його бік, то навіщо таке придумувати? Сказилася, стара мимра. Кому потрібен твій бородатий козел Міша? Ні він не потрібен, ні його неясне, ні його обвисле пузо, котіться ви всі разом через весь Поділ аж у

Чернігівську губернію. Після цього Окса почала відвертатися від козла-гінеколога. То раніше просто не дивилась, наче його немає й він не витріщається на неї, а тут почала демонстративно відвертатися. Вже як скрутить голову вбік – мало шию собі не зверне, але задницею крутить ще завзятiше й лютіше, наче жорнами. Це їй мати була так сказала, що в дочки задниця – як жорна, бо в неї ж мати сільська, вона після війни в селі на жорнах зерно молола, коли було важко з хлібом. Не мели своїми жорнами, казала вона дочці, немає тобі що молоти, а ти мелеш і мелеш, дивися – домелешся. Вона в мене меле сама, відсварювалась Окса, ти сама й винувата, що народила мене з такою задницею, то що ти хочеш тепер від мене, де мені тепер свою задницю подіти, щоб не молола, й ніякі то не жорна, а в тебе самої жорна! Отак тоді вони посварилися – за жорна. Потім помирилнся, бо хіба можна довго бути посвареною з рідною матір’ю, але скоро знову посварилися. За того козла-гінеколога Мішу. Матері у дворі набрехали на Оксу й на гінеколога, що між ними начебто щось є. Мати як почула, то накинулась на дочку з кулаками, була б побила. Що є, що є, питала Окса, нічого в нас нема, а я не винувата, що бородатий козел дивиться на мене. Брешеш, казала мати, інакше б у дворі не плескали язиками, ніколи не плещуть марно, а ти ото крутиш задницею – й докрутилася, що всі знають. Але ж нема що знати, плакала Окса, бабські язики всього наплещуть, бо то в них така робота – цілий день плескати язиками. Як то між вами нічого нема, сварилась мати, коли діти-близнята відбороняли від тебе свого батька, хіба не було такого, хіба не було, у дворі бачили, не збрешуть. Ніхто не відбороняв, кричала Окса, ніхто не відбороняв, а я сама не знаю, чого від мене хотіли близнята, й вони самі не знають. Пропаща ти, пропаща, кричала мати, не матимеш у житті щастя, бо хто тепер на тебе зглянеться, а коли завагітнієш, то не треба мені твого дитяти в подолі, йди до Міші – й нехай він тобі сам зробить аборт, дешевше обійдеться, бо не такий же він виродок, що з тебе ще й гроші візьме за аборт, але ж у тебе грошей нема, значить, за твій аборт і за свій чорний гріх він з мене злупить гроші, більше ні з кого!.. Оксі вдавалося, що мати війшла з ума, вже хотіла викликати швидку допомогу. Щоб приїхала швидка допомога, ціла бригада чергових санітарів і забрали не тільки її матір, а й весь їхній двір, і сусідній двір, бо всі посходили з ума, хай би ще забрали козла Мішу, його облізлу жінку-блондинку, їхніх облізлих дівчаток близнючок. Весь білий світ війшов з ума, і їй вдавалося, що