Текст книги "Блуд"

Автор книги: Євген Гуцало

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

… це я вчора в трамваї зустрілася зі своєю старою подружкою, колись разом училися в університеті на вечірньому відділенні. У норковій шапці, у дублянці, у пімах. Піми вже приношені, чоловік їй колись привіз із Півночі, як їздив на заробітки, тепер уже не їздить, влаштувався у якомусь кооперативі… Пам’ятаєш старий диван у материній квартирі, все провалювався під нами, а ти зітхав і зітхав: бідний диван, бідний диван, скільки цей диван набачився всякої всячини. Я раніше не казала, а тепер скажу, що ця Ірка теж ламала той диван, коли ми ще були студентами. Як не одна моя однокурсниця, то друга просила ключа посеред білого дня, водили кавалерів у материну квартиру, бо мати ж цілий день на роботі, а найчастіше – Ірка, вона просто божеволіла, їй щодня хотілося, а коли мала перерву – скаженіла. Диван від неї натерпівся найбільше, вона кілька разів і ремонт оплачувала. А тепер постатечнішала, мало не великосвітська дама, якби тільки у нас у Києві був великий світ. Знає польську, і я знаю польську, то в трамваї весь час переходила зі мною на польську, щоб пасажири думали, що ми полячки, прекрасні пані. То Ірка тепер уже не така, вже коханців у неї нема стільки, як раніше. Не без того, каже, щоб не вскочити у гречку, буває, особливо ж у командировці. Командировочний роман – це на день чи на кілька днів, роз’їхалися – і все. А в Києві вже не хоче морочитися з коханцями – то вони сьогодні не хочуть, то вони завтра не можуть, то післязавтра у них якесь сімейне торжество, понабридали зі своїми капризами. Тепер у неї основна ставка на законного чоловіка, бо їй треба щодня для здоров’я й для психіки – з гарантією, щоб потім ніяких дурних думок у голові не появлялося. То я в неї запитала, чи її чоловік щодня може, а раптом не зможе чи не захоче? Ірка подивилася на мене з прижмуром і сказала по-польськи: «Як то не зможе чи не захоче? Зобов’язаний!»

… жінка – завжди загадка. Ось тобі здається, що ти її розгадав, що ніяких таємниць у її душі не залишилося, а вона тобі раптом таку таємничу загадку загадає, що ніяким лобом не розгадаєш. Недавно я зустрічалася з Аделаїдою Йосипівною, це лікарка, моя сусідка по четвертому поверху. Завжди мені помагала з усякими ліками, по суботах і неділях пили з нею каву, а вечорами – пили чай і дивилися телевізор. У неї чоловік військовий лікар, задер хвоста – і поїхав у Росію, хоч ніхто його в шию з Києва не гнав. Мабуть, тому й поїхав, що вони з Аделаїдою Йосипівною тут не мирили, дітей не було, зарплата дрібненька. Зосталася сама – й запалала до нього любов’ю, до свого Вадика, листи йому пише, дзвонить по телефону, шле телеграми. Так наче в Києві більше немає чоловіків, наче ніяких образ не було. А він за нею теж скучив – і кличе до себе, обіцяє роботу й любов. Аделаїда Йосипівна тут кидає нагріте місце, летить у Росію, як побачила його не в своїй розпаленій уяві, а насправді,– погасла й навіть не димить, як ото димить мокра головешка. Перша ніч у його квартирі – лягли окремо, друга ніч – окремо. Й не хоче ні вона, ні він. А тут у цьому військовому госпіталі познайомилася з медсестрами, то язикаті медсестри все порозказували за їхніх лікарів, хто й чого з них вартий у ліжку, хто котирується високо, хто ніяк не котирується, а її Вадик у ліжку ні риба ні м’ясо, від нього хіба що вагітніти, а задоволення ніякого, бо ото засуне – й вийме, більше нічого. А медсестри ніякого відкриття не зробили, вона знала давно, що її Вадик такий. Перший тиждень минув, другий, а вони все окремо сплять. А то якось приходить Аделаїда Йосипівна з нічного чергування веселенька, усміхається, грає формами – аж чоловік запалився, щось там співає на кухні, готує для неї сніданок. Вона прийняла ванну, поснідала, обіймає його, сама тягне в ліжко, й нарешті вони вже відводять душу. А Вадик усе не нахвалить її – і жагуча, і ненаситна, і мало не збоченка, а може, й збоченка! Такий щасливий. І вона щаслива. Й він у неї все допитусться, що з нею сталося та що з нею сталося, що в ній така невгадана жінка проснулася. Та Аделаїда Йосипівна йому тільки всміхається й нічого не сказала, залишилася для нього загадкою – в ім'я збереження сім'ї. А мені вона розказала. Там, на нічному чергуванні в госпіталі, вона віддалася черговому лікареві, і все у них було добре, й лікар їй трапився великий мастак, вона аж ошаліла, коли відчула його як мужчину. Але ж у госпіталі сталося чепе, комусь приспічило вмирати, кинулися по чергових лікарів – ось їм і перервали на найцікавішому місці, не дали до пуття діло довести. Той лікар тільки розбудив у ній жінку, бо жінка в ній заснула, розбудив – і не більше, розтривожив, а вона прийшла додому, а тут Вадик. Одним словом, якби не черговий лікар, якби не нічна тривога її черговий лікар таки задовольнив у ній жінку, то невідомо, чим би все це ще в них закінчилося. Бо Аделаїді Йосипівні після довгої перерви так сподобалося зі своїм чоловіком, що вона потім на того чужого лікаря, з яким у неї не вийшло, й не дивилася. Так наче в них нічого не було. Й почала дуже пильно наглядати за своїм Вадиком, бо знайшла в ньому те, чого раніше не знаходила. Ще й ображалася на медсестер, які так непоштиво казали про її законного, мовляв, що від нього тільки вагітніти, більше нічого. Сказала мені, що ті медсестри самі не вміють, але своє невміння приписують комусь іншому, та нічого дивного тут нема, така людська природа.

…слухай, до тебе оця критикеса у французькому шиньйоні ще не підходила? Не підходила. А вона тобі подобається? А та, подобається, тільки шиньйон не подобається. Я тобі розкажу анекдот про шиньйон, тільки не зараз, бо зараз я поспішаю. А шиньйон з жінки завжди знімається, так що її приваба не в шиньйоні. Ще не підходила до тебе, але неодмінно підійде – в їдальні чи в бібліотеці. Або постукає в двері твоєї кімнати десь годині о десятій вечора, ти саме лежатимеш у ліжку й читатимеш газету на сон грядущий, а вона в тебе попросить цигарки й сірники. Не куриш? Не страшно, що ти не куриш, критикеса однаково підійде чи постукає в двері за цигарками, бо ти член редколегії журналу, а вона у ваш журнал подала свою статтю. Знаєш, вона вже тут до одного члена редколегії підходила. Не називатиму його прізвище, аби не від мене йшла плітка, але вас тут тільки двоє членів редколегії, то ти здогадуєшся, про кого я кажу, хоч я тобі його не називаю. Так от, критикеса прийшла до цього члена редколегії годині о десятій вечора просити цигарки й сірники, він пригостив її шотландським віскі, яке привіз із останньої своєї поїздки за кордон, годині об одинадцятій вона вже скинула спідницю, а він скинув штани. Й треба ж було їй саме у цей момент попросити, щоб він, як член редколегії, замовив у редакції журналу слово про її статтю, бо стаття – це розділ з дисертації і для неї дуже важлива публікація статті. У члена редколегії зразу все опустилося, він одягнув штани – й подався надвір курити цигарки, а коли десь годині о першій повернувся в кімнату – критикеси вже не застав. Так що, дивися, тобі доведеться попрацювати за двох членів редколегії, за себе й за нього, а критикеса наполеглива, їй сказали, що тепер усе залежить тільки від тебе, так що поспішай у магазин по горілку. І не думай тікати чи не відчинити дверей! Критикеса надрукує свою статтю в журналі, неодмінно захистить дисертацію – і в усьому ти їй допоможеш, у цьому ніхто не сумнівається.

… ідея чоловіка в моїй голові є завжди, ніяк жіноча стать не народжується без ідеї чоловіка, це аксіома. Бувають відхилення від програми, але то аномалії, хвороби, авжеж, ці аномалії та хвороби теж говорять, по-своєму говорять про саму вроджену програму. Ідея чоловіка в жіночій голові – абстрактна, і в кожному конкретному випадку вона повинна наповнюватися конкретним змістом. Розумієш? От я жінка, так? І я вродилася з цією ідеєю чоловіка, так? А тепер беремо конкретний випадок – тебе. Ця абстрактна ідея повинна трансформуватися, перерости в твою особистість. Розумієш? Ні, вроджена ідея чоловіка при цьому не пропадає, від неї звільнитися неможливо, навіть коли вона втілюється в твоїй особистості, авжеж, вона втілюється і водночас начебто існує паралельно з твоїм конкретним втіленням. Ти можеш на мене сердитися чи не сердитися, але так є, і від цієї об’єктивної даності нікуди не подінешся, хоч думай про це, хоч не думай. Тільки почекай, не давай рукам волі, коли я з тобою розмовляю, я повинна виговоритися, ох і дурні ж у тебе руки й не розуміють, що вони дурні. При кожній нашій зустрічі я повинна дозріти до тебе, ти повинен визріти в мені. Я маю тебе захотіти, запалитися бажанням, щоб ти ввійшов у мене, а я тобі віддалася, щоб ми були щось одне, спільне: чи то чоловік – жінка, чи то жінка – чоловік. Ти не сердься, бо я трохи вчена, трохи недовчена, то люблю погалалакати язиком на оцьому міжстатевому базарі. А ти не думав над тим, що чоловік сам по собі, окремо взятий, хоч і індивідуум, зле ущербний? І жінка так само, окремо взята, хоч начебто індивідуум, але теж ущербна? Ось тому чоловік усе своє життя шукає жінку, а жінка все своє життя шукає чоловіка, вони, зливаючись, прагнуть позбутися своєї ущербності, своєї неповноцінності, й вони у цьому прагненні, в оцьому злитті обертаються на двостатеву істоту, на симбіоз, себто на жінку-чоловіка чи чоловіка-жінку? Тільки не говори ніяких пошлостей. На твоїй лукавій фізіономії написано, що ти хочеш сказати якусь пошлість, але не треба, потерпи, я скоро виговорюся. Ти ж знав, з ким знайомився, – я кандидатка наук, викладаю у столичному торговельному закладі. Звичайно, жінці не обов'язково бути кандидаткою наук, але вже так склалося. Жінка – кандидат. Ка-ка. Кака. І найшвидше ти в мені визріваєш, коли слухаєш – і не заперечуєш. Так про що я тобі казала? Ой, який ти нетерплячий, ти ж усе псуєш, як ти цього не розумієш. Ну, псуй, псуй, раз до тебе не доходить моє слово. Але я однаково хочу виговоритися. Ой! Не вмієш. Уже скільки тобі років, а не вмієш. Добре, бачу, тн ніяк не змінишся, то вже роби своє діло, а я своє робитиму, я таки виговорюся. І мій перший чоловік не поважав у мені жінку, все гвалтом брав, то ми розійшлися через півроку. Другий чоловік за мною довго попобігав, поки я пустила його в сад любові, зле він теж трапився з егоїстів, з тих самців, для яких існує тільки їхня гола фізіологія, а вже фізіологія їхньої партнерки не існує, а коли ще в цієї партнерки є психіка й душа, а коли ця партнерка не просто партнерка навіть з психікою і душею, а неординарна особистість, – у них щелепи від нудьги вивертаються! Третій чоловік був з-поміж них найкращий, повністю мені підпорядкований, стелився килимовою доріжкою під ноги, завжди точно знав, коли я вже готова, а коли краще не показуватися на очі. Марко Маркович, закрійник ательє. Подумати не могла, що він здатен мене обманювати. Мене – й обманювати? Комусь можна віддати перевагу переді мною? А він кому в ательє шив – з тим поза ательє і жив. Як почула – не повірила. Щоб Марко Маркович, мій слизняк? Щоб це я його не задовольняла? Та швидше він мене мало коли задовольняв. А він і не став заперечувати, коли я його приперла до стінки, признався у всіх своїх коханках. І знаєш, як признався? Що всі вони його просять! Як то просять, питаю. А просять, каже, й мені їх жалко, тому не можу відмовити. Жалко, питаю. Жалко, говорить. Ага, коли тобі жалко – гайда, забирайся. І мій закрійник Марко Маркович подався жити на квартиру до своєї матері. Я сама зосталася, чомусь таке зло мене взяло. Я навіть подумати не могла, що він мене здатен зрадити, а він мене зраджував. Милосердний самець, гуманіст! Але ж і самця там не так багато, хіба я не знаю. То до чого він додумався. Прийшов миритися. Приніс пляшку шампанського, торт, горілку, оселедці. Я сховала шампанське і торт у холодильник, а він пив горілку і заїдав оселедцями. Як випив, то плакав, що дуже мене любить і не може без мене, зрозумів це тільки тоді, як ми розлучились. Я його прямо запитала. Запитала, з чим він ходив до своїх потягух – з порожніми руками чи з подарунками. Закрійник ательє так і витріщився. А я йому – ти не витріщайся, кажи правду, коли всерйоз хочеш помиритися, бо я жінка непроста й зі мною не можна поводитися так просто, як з іншими жінками. Щоб я тобі так просто дарувала всі твої зради – та за кого ти мене маєш? А він п’є горілку, їсть оселедці й плаче. А я страх не люблю чоловіків, які нашкодять, плачуть, каються – й при тому ще їдять оселедці. От що ти заніс, питаю, своїй першій полюбовниці, коли зрадив мене перший раз? А він перелякано бубонить – гроші. Гроші, каже, їй дав, бо тоді в мене з собою більше нічого не було, ніяких подарунків з собою не взяв, бо пішов до неї на квартиру міряти костюм, бо й не думав, що так станеться в них. І вона взяла, питаю грізно. А я, каже, залишив на столику біля дивана. То вона взяла, допитуюсь. Мабуть, узяла, каже мій Марко Маркович, бо не повернула. А може, взяв її чоловік, питаю, у неї є чоловік? Є чоловік, але чоловік не міг узяти, каже, бо чоловік саме був у відрядженні, а дітей у неї немає, щоб діти взяли. Скільки ж ти їй залишив на столику, питаю ще грізніше. П’ятдесят карбованців, белькоче він. Ого, кажу, п’ятдесят карбованців залишив, ого, як високо оцінив її пошлі послуги, а мені ти коли-небудь платив п’ятдесят карбованців? А Марко Маркович іще дужче витріщився на мене: я – і щоб отак грубо говорила з ним про гроші! Злякався – й мовчить. А мені скільки ти даси, питаю. А він ще дужче злякався, бо ніяк не вгадає, що від мене чекати, а я й сама до пуття не відаю, що від себе чекати, імпровізую на всю катушку. Скільки даси, питаю, бо я ж тобі не дружина, ми з тобою розлучилися й ти до мене прийшов як до проститутки. Повіриш, він упав на коліна, плаче, а я йому: ану викладай гроші, я подивлюся, в яку суму ти мене оцінюєш. Він почав порпатися в кишенях, дістав якісь пожмакані купюри. Сімдесят один, каже, О, кажу, це все-таки більше, ніж п'ятдесят, що ти дав своїй першій проститутці. Він бубонить, що вона не проститутка, а жінка собі. Значить, я проститутка, питаю, раз ти мені платиш? Я так зацькувала його за ті сімдесят один карбованець, що ніякий сімдесят один карбованець того не вартий. А вже потім змилостивилась над ним, над гуманістом. Бери мене, кажу, як проститутку, а я тепер спробую, як беруть проститутку, бо ніколи ще не була проституткою й ніколи мені не платили. А він рюмсає,оселедцями від нього смердить. Потім як почав мене обціловувати, як почав, аж поки я зласкавилася й сказала, що годі, що він як мужчина вже дозрів у моїй свідомості. А прийшов через кілька днів – я знову йому: що ти заплатив своїй другій шлюсі? Чи вона в тебе не шлюха була? І до цієї ходив додому, а куди ж у цей час відряджався її чоловік? То мій закрійник ательє мені сто карбованців, однією купюрою, видно, що підготувався. О, кажу, я в тебе в ціні виросла, все-таки вигідніше бути платною проституткою, ніж законною жінкою. А він каже, що любить мене. Що під час нашої розлуки полюбив мене – й нічого не здатен вдіяти з собою, так любить. Що я знущаюся з нього, коли саму себе називаю проституткою. Що він не впізнає мене, що я раніше такою не була, й коли він сам довів мене до такого стану, то йому й на світі не варто жити. А я йому кажу – так, довів, я справді раніше такою не була, та мені сподобалося бути проституткою, бо законну жінку не шанують, а проститутку шанують, і поки що я віддаюся тільки йому, але можу піти по руках, ось надумала шити собі костюм, подамся в якесь ательє індивідуального пошиву, там теж не без майстра-закрійника, запрошу його додому на примірку, він мій натяк зрозуміє, він теж добре заробляє, то подивимося, скільки від нього матиму!..

І за третім разом я взяла гроші зі свого бевзя. І так з того часу беру з нього гроші, й він платить, бо справді сказився – й полюбив. Мужики ж поголовно дурні, ти знаєш, поки ти йому вся належиш – він не цінує, а тільки ти випурхнула з його рук, стала для нього жар-птицею, то він уже з розпачу рве на собі волосся, обіцяє тобі золоті гори. А мені сподобалося з ним бути проституткою, зі своїм колишнім законним. Я з ним зовсім інша, ніж з тобою. Ти хоч здогадуєшся, що в жінці ховається не одна жінка, а кілька жінок? В одній особі ласкава жінка – й жорстока, щедра – й скупа, сердечна – й безсердечна, милосердна – й бездушна. Все залежить від чоловіка, з яким вона поведеться. Це від чоловіка залежить, що негарна жінка біля нього стає вродливою або ж красуня стає потворою. Не уявляю, щоб я з Марком Маркевичем вела такі розмови, які веду з тобою. Ой, обережніше, делікатніше, з більшим почуттям, а то гризеш мене, як скажений собака, я ж у тебе істота ніжна. Будьмо чоловіком-жінкою і жінкою-чоловіком. О, забула сказати. Купила тобі подарунок – німецьке пиво і американські цигарки, забула викласти з сумки. Де взяла гроші? Ти знаєш, де взяла.

… а я питаю сусіда: чого ти мене боїшся, не бійся, я тобі не Бермудський трикутник. Отоді він зі мною заговорив. Який Бермудський трикутник, питає. А ти не чув про Бермудський трикутник, питаю. Не чув, каже. То що тобі казати, раз ти не чув, кажу. Отак ми з ним познайомилися. Увечері сусід на кухню не виходить, ми з Лізкою вечеряємо, п’ємо пиво, а сусід у своїй кімнаті дивиться телевізор, бо вона ж баба. Я болільник, але я до сусіда не піду футбол дивитися, правильно, бо ми з ним тільки сьогодні познайомилися, а то ж незнайомий, правильно? Один-нуль, чую, один-нуль, чую, а чий нуль, чий один – не чую, бо сусід звук вирубав. Кажу Лізці: піди скажи, хай врубає звук, а то не чути, чий один-нуль. А вона сміється: я як піду, то й весь футбол подивлюся. Тоді не йди, кажу, давай пиво. Потім сусід у коридорі мене питає: про який це ти Бермудський трикутник казав, ніяких Бермудських трикутників я не боюся. А я не лякаю, кажу йому, я тобі тільки сказав про трикутник, але я не лякаю. Ми сусіди, кажу, у тебе своя кімната, у нас з Лізкою своя кімната, і є нейтральна територія – кухня, коридор, ванна і туалет. А з Лізкою, кажу, ти розлучився по закону, і я до тебе ніяких претензій не маю, хоч ти й її колишній чоловік. Що раніше у вас було – то ваше діло, я не мішаюся, але тепер у нас з Лізою – наше діло, зрозумів, і ти не мішайся. А я не мішаюся, він каже. А я не кажу, що ти мішаєшся, я йому кажу, але ти не мішайся. Поговорив з ним, як мужчина з мужчиною, він пішов, і я пішов. Правильно? Правильно. Щоб знав, що тепер у Лізки є сожітєль, що прийняла сожітєля, і ти сам по собі, а ми самі по собі. А потім я йому в коридорі кажу: що це ти ввечері сидиш у своїй кімнаті, дивишся телевізор і ніяких бабів до себе не водиш, ти що, скучаєш за Лізкою? Я знаю, кажу, ти скучаєш за нею, то щоб не скучати, води собі всяких бабів, хоч завались, я ніяких претензій до тебе не матиму. А він до мене – яке твоє діло, водити мені бабів чи не водити. Ніякого мені діла немає, кажу, я на твоїх бабів і не подивлюся, а коли хочеш, я з тобою своїми поділюся, у мене вистачає, усякого класу – і лялі, і лярви. А сусід роги наставляє, що ніяких йому бабів не треба, що він от саме через Лізку нікого не водитиме. «Через Лізку?» – «Через Лізку». – «А вона тобі забороняє? Щось я не чув, щоб зона тобі забороняла, і я тобі не забороняю». – «Та котись ти із своїми заборонами, я без тебе якось розберусь! – Даремно, – кажу, – я хотів по-доброму, бо ми сусіди, нам треба в мирі жити. А ти не бійся мене, я тобі не Бермудський трикутник, не бійся». – «Та який іще Бермудський трикутник?..» А що я з ним далі буду говорити, коли він отакий лапоть? Лізка йому не забороняє когось водити, води кого хочеш, а він – Лізка й Лізка! Я їй розказав, а вона: то він мене любить. Як то любить, питаю, коли ти з ним не живеш, а живеш зі мною, значить, я тебе люблю і ти мене любиш. Я то не живу з ним, каже Лізка, але він мене любить, він чокнутий, сантехнік, тепер з усякою сантехнікою дефіцит, ніяку потрібну залізяку не знайдеш і йому в голову не вставиш. І тобі, питаю, однаково, що він тебе любить? «Однаково!» – «Як то однаково?» – «А мені навіть цікаво! – «Та що тут цікавого, коли ви жили разом, і спротивили одне одного, й ви розійшлися?» – «То я його спротивила, а він мене не спротивив, і мені цікаво, що любить, хай любить, мені не жалко». – «Та що ж там у тобі такого, що він любить?» – «А то ти не знаєш?» – «Ні, ти скажи». – «А те, що всі люблять». – «І ти дозволяєш, шоб він тебе любив?» – «А що я йому скажу? Мені не жалко». – «Не жалко?» – «Не жалкоГ' – «Ну, ти даєш. Він тебе любить, а тобі не жалко. А мені що робити?» – «Нічого не робити». – «Я з ним поговорю!» – «А що ти будеш з ним говорити?» – «Як мужчина з мужчиною». – «Та які ви мужчини? Якби ви мужчини, то хіба б жили отако в одній квартирі? Мужчини!..» Ох, обидила мене Лізка, так обидила… І я розказав, як у молодості був сторожем у санаторії, у Пущі-Водиці, в лісі, на озерах. Природа – ісключітєльна! Я недавно їхав трамваєм через Пущу-Водицю, але там такої природи вже нема. Я там сторожував, а жив у підсобці. Як тільки заїжджала нова зміна – в мене була нова дама. І всі – во! Ні одної не було необразованої, всі образовані. І я їх не шукав, а вони мене шукали. Ха, вони знали, як мене шукати, й кожна як приходила зі мною знайомитися – приносила пляшку казьонки, пляшка була як пароль. А чого так? Усе від Гертруди пішло, від моєї там першої, вона в Києві юристом у юридичній консультації. Не віриш? Можу дати адресу юридичної консультації, підеш подивишся на неї – о женшина! Як у неї строк минув, то не хотіла їхати з санаторію, так у неї зі мною все виходило. Хочеш, питає, я тебе познайомлю із своєю подругою, вона слідом за мною приїжджає, ось тільки як ти її впізнаєш? А я кажу, пізнати не штука, нехай бере пляшку горілки в целофан – от і впізнаю. Приїхала Дора. Дора – во! То вона мені щодня пляшку приносила. Дора собі відпочивала, як хотіла. Потім уже, її якась подружка приїхала, потім ще. І так само на другий рік уже нікуди не хотіла їхати, лиш у Пущу-Водицю, вони мене називали знаєш як? Перехідною паличкою. Або перехідним червоним вимпелом. Або навіть червоним прапором… Ото я розказав Лізці, а вона чомусь заскучала, вечеряти не готує, щось там пере. Чого ти обижаєшся, питаю, це ж усе було до тебе, я ж не обижаюся на тебе за те, що в тебе колись було до мене. Може, кажу, ти служила в підпільному бардаку, то твоє діло, я про те не хочу знати, я тільки хочу, щоб зі мною в тебе не було ніяких бардаків, і так би тобі кожен сказав на моєму місці. Лізка слухає, й морда в неї кисла-кисла, й морду від мене відвертає. Може, думаю, вона вже передумала за мене, а задумала знову знюхатися з своїм сусідом, бо він їй вроді і як сусід, і як колишній чоловік. Я давай ловити сусіда на кухні, зловив, давай йому розказувати за санаторій, за Пущу-Водицю, як я там був перехідним червоним вимпелом у жінок. То чого, питаю, Лізка обидилась? Тоді Лізка жила з тобою, а не зі мною, правильно, то чого їй обижатися саме на мене? Може, там, у Пущі-Водиці, тепер другий такий сторож у тому санаторії, теж за естафетну паличку у жінок усяких, у тому числі у Гертруди і в Дори, то чого Лізка на нього не обижається, а на мене обижається. Так можна обидитися на всіх мужиків у світі – на білих, на чорних і на жовтих, правильно? Сусід слухав-слухав мене, а потім і каже. Каже, відчепися від мене ти, Бермудський трикутник. Який Бермудський трикутник, питаю, від кого відчепитися? А від мене, каже, відчепися разом із своїм перехідним червоним прапором. А я кажу, так ви заодно з Лізкою. За чемодан – і адью. Удвох проти мене! Чого? Може, я ваш нашатирний спирт випив, так на фіг мені ваш нашатирний спирт. А Лізка теж… Коли ти вже береш собі сожітєля, то бери, живи з ним, а не починаєш морду кривити, починаєш на свого комунального сусіда оглядатися. Ні, я їх не зловив, та й не було коли ловити, я там у них тиждень прокантувався, але я ж не дурний, ідіть ви туди-перетуди разом із своїм Бермудським трикутником, ядрьона вош…

… є такі, що все життя холостяком і холостяком діло, усе життя нержавіючі женихи, таке хобі в них: жених-холостяк і в двадцять років, і в п’ятдесят, і в сімдесят. І завжди у виграші, завжди на них є попит. Я таких не поважаю. У них є фантазія, але бідна, та й не фантазія, а суцільний обман, та й таких женихів судити треба. Є така стаття в кримінальному кодексі, за неї судять, це коли входять в довіру з метою ошуканства, обману. Ось такі вічні холостяки-женихи підпадають під цю кримінальну статтю, бо вони ошукують жінок, бо вони, обманом входячи в довіру, чинять над ними найжорстокішу наругу – топчуть жіноче єство так, що жінки до пори до часу зостаються ще й задоволені. Є навіть таке мистецтво – мистецтво бути холостяком. Ну, добре, ти там холостяк, бо служив у армії і опромінився чи народився імпотентом, то холостякуй, хоча й такі женяться, але коли ти вродився з кінськими яйцями – й холостякуєш, то вибачай, я такого не розумію. Тобто я розумію, але не розумію. От у мене кілька партнерок – і в столиці, й поза столицею, але я нікого з них не обманюю, я всім кажу, що в мене є законна дружина, тільки тимчасово ми з нею живемо на різних квартирах, вона живе у своєї матері, бо матері потрібен догляд удень і вночі, мати дуже хвора. Ще й кажу, що моя дружина мене любить, дуже ревнива, дуже пристрасна й розлучатися з нею я не збираюся. І коли моя партнерка Тоня залишає засоси на грудях чи на животі, я кажу своїй партнерці Ларисі, що сліди залишила моя законна, й ми обоє захоплюємося моєю законною. А коли покусає Лариса, то я перед Тонею маю виправдання, що законна перестаралася. А коли подряпає Рая, то я ні Ларисі, ні Тоні не признаюся за Раю, а зверну тільки на законну. Бо добре, коли в усьому можна звинуватити законну. А якби я не приписував їй чужі гріхи? А якби я говорив саму лише правду? Ну, Ларисі казав за Тоню, а Тоні за Ларису, якби Раї казав за Тоню й Ларису, а Тоні й Ларисі за Раю? Та ніхто б не захотів слухати мою правду, та всі б зі мною пересварилися – і їм було б гірше, й мені гірше. А так ми тільки посміюємося з моєї законної, такої несамовитої і скаженої. І ніхто з моїх партнерок не розраховує на те, що ми візьмемо шлюб. І коли я відмовляю в побаченні Ларисі, то кажу їй, що сьогодні в мене гостює рідна жінка, хоч насправді в мене може гостювати Рая чи Тоня, й ніхто з них не виламує двері, не обриває телефон. Або коли Тоня зварить борщ, я пригощаю її борщем Раю, але ми з нею обоє вихваляємо за кулінарні здібності мою законну. Оця голуба сорочка на мені – це подарунок від Лариси, але Рая і Тоня знають, що це подарунок від законної. Знаєш, я ні з ким із них не боюся йти по вулиці, бо коли йтиму з Раєю, а випадково зустріну Тоню, то завжди їй скажу, що то я йшов із законною, але Київ великий, усі вони живуть у різних місцях, то ще ні разу не було накладок. Але найцікавіше знаєш що? Тільки спокійно стій, не падай. Найцікавіше те, що в мене взагалі нема ніякої законної жінки, ха-ха, що все це я про законну жінку і її хвору матір вигадав, що я таки холостяк, але це велике мистецтво – мистецтво бути холостяком, і я ніяких прикрощів своїм куріпкам не завдаю, правда? Бо коли подумати – ніякої вигоди в реальній законній жінці нема, це коли взяти мою холостяцьку ситуацію, а є велика вигода саме в нереальній законній жінці, вона мені ой як потрібна! Коли поміркувати, я ж ніколи не обманюю, ото хіба що обманюю законну жінку, якої нема, то совість моя не дуже й страждає. Пригадуєш отой старий анекдот про Ілліча, як він повчає Фелікса Едмундовича? Ілліч так його повчає: «Дорогий батеньку, з жінками архіважливо вміти поводитися. Жінці своїй скажи, шо ти сьогодні йдеш до полюбовниці, своїй полюбовниці скажи, шо ти сьогодні з жінкою, а насправді треба піти в бібліотеку – й працювати, працювати, працювати!

… як залицяються? По-всякому. Я тобі розкажу про таке залицяння, про яке ти ніколи не чув. І я б про це не почула, якби мені Окса не розказала, моя подружка. А їй розказав Соколов, той самий, з яким вона спить прямо в редакції, у його фотолабораторії. Добре, коли ти фотокореспондент у журналі й можеш ізолюватися в своїй лабораторії коли завгодно. Вони там займаються любов'ю просто вдень, бо після роботи Окса поспішає додому до чоловіка й дитини. По сусідству з їхньою редакцією була редакція журнальчика «Під прапором ленінізму», а там у секретаріаті працювала Берта Ісаївна, її чомусь називали Гармата Берта, хоч вона жіночка не огрядна, а швидше мініатюрна. Вже зів'яла, пожмакана, але, як то кажуть, із слідами колишньої краси. Вона взяла за моду курити біля вікна якраз біля фотолабораторії. Окса біжить до коханця, а Гармата Берта стоїть коло вікна, курить, дивиться і все бачить. Окса біжить від коханця, а Гармата Берта все курить і дивиться. Безцеремонна, зовсім знахабніла, але ж ти їй не скажеш, щоб ішла курити в інше місце. І весь час зачіпала Оксу: сьогодні ви прекрасно виглядаєте, а вчора виглядали не дуже добре, але я вам не казала, бо не хотіла зіпсувати вам настроїв. Оця рожева кофточка вам дуже личить, а вчора ви були в синьому платті, але синє плаття вам не личить, я не хотіла вам говорити, щоб не зіпсувати настрій. Оця зачіска у вас дуже вдала, ви з цією зачіскою молодша, а позавчора у вас була невдала зачіска, але я мовчала, щоб не зіпсувати настрій. І так весь час, Окса дуріла: яке їй діло до моїх зачісок, суконь і парфумів, чого вона стовбичить і стовбичить біля лабораторії, що я не можу ні зайти, ні вийти!.. А Гармата Берта дочекалася, коли Окса пішла у відпустку, й попросила Соколова знаєш що? Аби він у своїй лабораторії проявив її плівки. Мовляв, дуже зобов'яже. Мовляв, це інтимні акти. Її особисті. А фотографував її коханець, з яким вони побили горшки. Соколов як проявив – жахнувся: на знімках Гармата Берта була в найрізноманітніших позах, сама, без коханця, і на першому плані скрізь – її орган любові, і сяк, і перетак. Соколов спершу хотів усе те викинути в туалеті, а плівку повернути, але заспокоївся й не викинув. І що цікаво – Гармата Берта приходить під його лабораторію, курить біля вікна, а про знімки не питає. І Соколов нічого не каже, мовчить. То вона перша не витримала й запитала: ви плівки проявили? «Проявив». – «І знаєте, мене цікавить ваша думка», – «Яка думка?» – «Як вони з вашої професіональної точки зору?» – «Я не беруся судити їх з професіональної точки». – «Як? Чому? Вам не сподобалося?» – «Що мені не сподобалося?» – «Та ж знімки. А я, наївна, думала, що вам сподобаються знімки, ви такий професіонал, такий віртуоз, такий майстер! Чому ви не запрошуєте в лабораторію, щоб я подивилася знімки? Може, ви не збираєтеся повертати, бо вам так сподобалося? То ви можете надрукувати відбитки для себе, тільки нікому не показуйте й не кажіть…» – «А якщо я покажу вашому редактору? Або здам у відділ кадрів, хай там підшиють до вашої особистої справи?..» Соколов, ясна річ, не пустив Гармату Берту в лабораторію, віддав знімки в коридорі, а вона подивилася й: «Ах, ах, я переплутала плівку, я дала не ту плівку, тепер я вам принесу ту плівку, а цю плівку я порву, ха-ха, не треба віддавати у відділ кадрів, не треба підшивати до моєї особистої справи, а все-таки знімки вам сподобалися чи не сподобалися, як вони з професіональної точки зору?» А Соколов їй сказав: «Я не професіонал у цій справі, шукайте професіонала в цій справі, хай він судить…» Дурна-дурна Гармата Берта, куди їй проти Окси! Соколов її так любить, що зробив з неї цілих два фотоальбоми найінтимніших фотознімків, а Гармата Берта задумала похвалитися своїм органом любові, куди їй супроти Оксиного органа любові, можна не сумніватися, знятого з найвищим професіоналізмом!