Текст книги "Блуд"

Автор книги: Євген Гуцало

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

Мене чоловік любить, більше ніхто. – і я хочу, щоб мене любив чоловік, більше ніхто, але в мене ще чоловіка нема. Чоловіка нема, але оцей перстень від Ковалевського маю. – Він збирається на тобі одружуватися? – Не знаю, не знаю. – За віщо ж подарував перстень? – Бо він мене образив. – Образив? Та він такий, що мухи не образить, – Е-е, Калино Семенівно, ви його не знаєте, а я знаю, він усіх наших жінок ображав, тільки вам про те невідомо. На свої вуха чула, як усіх ображав. – Мая, ти вигадуєш. – Усіх, усіх ображав! Я пішла до нього в кімнату, він пригостив портвейном, сп'янів. І почав плести, що у нашому санаторії працюють усі продажні жінки. Що немає жодної непродажної жінки. Що тільки Яківна непродажна – та й лише тому, що крива на ліву ногу, а тут і з прямими ногами вистачає. – А ти не брешеш? – Я не брешу. Він брехав на всіх. – І на мене? – Я про вас не казатиму, бо ви дуже славна жінка, а він нікого не милував. – А як ти захистила нас? Ти йому не дала в морду? – Я всіх захистила. – Захистила? Як? – Я сказала, що тут працюють усі порядні жінки, а ви – найпорядніша. – І він повірив? – Ні, спочатку не повірив. – А потім ти йому довела? – Ви не смійтеся з мене, Калино Семенівно. Я знаю, що ви подумали. Але я йому таки довела. Я йому сказала: а та, ти й про мене так думаєш, як думаєш про інших жінок. А він, п'яний, каже: думаю, а хіба не так? Я йому кажу – не так і не так. Візьми й подивися мою довідку! Й дала йому свою довідку. – І що? – А те. Він читав, читав і спочатку нічого не міг зрозуміти, а потім зрозумів і питає: так ти целка? А я кажу, що так. А він каже, що целок ще ніколи не бачив, що я перша. Що тепер дівчата ще й на світ не народяться, як у материнському лоні втрачають свою цноту. – Ковалевський так сказав? – А хіба я б таке видумала? Й тоді подарував мені свого персня, ось цього. Бо в нього ще ніколи не було незачіпаних дівчат. А я в нього отака перша незачіпана, тому він і персня не пошкодував. – Це ти, Мая, була в нього така перша незачіпана? – Ой, Калино Семенівно, ви таке говорите, а я вас так перед ним захищала, – А мене не треба від когось чи перед кимось захищати. – Я знаю, але ж він не знав. Калино Семенівно, якби ви тільки знали, як кожному чоловікові хочеться мати целку, як кожному хлопцеві хочеться бути першим у своєї дівчини! Вони тоді такі горді, так пишаються собою! – То Ковалевський поїхав гордий і запишався сам собою? – Ви мене питаєте, самі знаєте. – І в вас обійшлося полюбовно, без гвалту, по обоюдному согласію? – Ой, самі знаєте. – Без гвалту? Не так, як з Андрієм Андрійовичем? – Ковалевський – це не Андрій Андрійович! – розсердилася Мая… То наші дівчата раділи за Маю, що на цей раз у неї обійшлося без гвалту, що тепер вона з перснем, то якби не ота її медична довідка – то не відстояла б вона нашу колективну жіночу гідність і честь. От як для всіх нас прислужилася її довідка!.. Потім я здибала медсестру з тієї цегельні, де Мая працювала в їдальні, розговорилися. То вона мені таке за Маю порозказувала! За її медичну довідку! Там усі на цегельні знають її, без сміху розказувати не можуть. Сама липнула до чоловіків, але страх як їй кортіло бути з ними не кимось іншим, а тільки целкою. І щоб кожному вона віддавалася з великої любові, і тільки вперше, і тільки зі сльозами, і тільки назавжди. А з цегельні вона втекла. Чого втекла? Жінки там робочі, люті, не звикли до таких коників, то сказали Маї: якщо будеш приставати до наших чоловіків і потім розказувати, що тебе згвалтували, то зашиємо тобі просмоленою дратвою – і вже справді ні хто тебе не згвалтує, так і до кінця віку зостанешся ціленькою, хоч показуй довідку, хоч не показуй. Вона щоб дуже вредна, то ні, але чоловікам вона чомусь подобається, їм справді хочеться ціленьких. Але де ж тих ціленьких набрати, щоб кожного разу – ціленька й ціленька? Повинна ж якось думати, що компрометуєш інших жінок. Скільки ж можна показувати одну й ту саму довідку? Та ще й таке – нагуляну дитину в селі кинула на матір, там їй мати доглядає сина, десь нагуляла ще у восьмому класі, а вона – ціленька, та отака й до ста років зостанеться ціленька!

… ми тоді жили на Солом’янці, я дружила з Розою, що грала на скрипці. Сама вона грати на скрипці не хотіла, але мама дуже сильно заставляла, бо її мама виросла у великій бідності, й казала, хай хоч моя дочка вивчиться грати на скрипці, – за весь їхній рід вивчиться, бо в їхньому роду ніхто ніколи не грав на скрипці. Роза дуже швидко росла й скоро виросла в такого собі солдата-гренадера, то діти її кликали, щоб вона чинила суд-розправу над кривдниками. А через двір у сусідньому будинку жив старий ексгібіціоніст, ходив у ярмулці й з пейсами, то ми всі його дуже боялися, бо наші батьки лякали нас цим євреєм. Якось Роза поверталася з музичної школи, а він стоїть у під’їзді і показує. Вона розсердилася, кинулася на нього із скрипкою, а він каже: «Ша, я ж нічого не роблю, я тільки показую, не бий, мені дуже шкода твого музичного інструмента, а тобі не шкода?»

…послухай про мою подругу чудну Тамару, художницю, й про нашого спільного знайомого художника Сокальського. Ти чув коли-небудь, щоб вони розмовляли між собою? Це тепер ми вже не ходимо по всяких компаніях і по гостях, по кафе і ресторанах, а раніше багато виходжували, часто зустрічалися там з Сокальським і Тамарою, а вони завжди мовчали, правда? І Тамара з іншими розмовляла, і він розмовляє з іншими, а між собою – ні, й словечка не скажуть. Наче пересварилися. Але ж не пересварилися, бо й прийшли в компанію разом, і йдуть з компанії разом. І переглядаються між собою по-дружньому, а не по-ворожому. Художники! І всі знають, що вони коханці, причім коханці з великим стажем, не такі, що сьогодні зустрілися, а завтра вже розскочилися, бо їм вистачило однієї зустрічі, щоб більше вже ніколи не зустрічатися, ні, в них любов, і чоловік у Тамари знає про їхню любов, і жінка у Сокальського знає про їхню любов, і з розумінням ставляться до їхніх стосунків, говорять в один голос: «Ми цивілізовані люди, цінностей мордобою між статями не визнаємо й не цінуємо». Чуєш? Ха, цінності мордобою! Але ж, говорять, і в Тамариного чоловіка є своя коханка, і в жінки Сокальського свій коханець, то чом їм і не зневажати цінності мордобою, правда? А в тих коханців і коханок – ще свої коханки і коханці, всі сплять з усіма, весь Київ спить з усім Києвом, так що ми до пуття не знаємо, які ще між нами стосунки, правда? Але в Тамари і Сокальського все виходило на людях дуже красиво, та й самі вони красиві, прийдеш на яку-небудь виставку живопису, то насамперед їх у парі побачиш, а вже потім живопис почнеш роздивлятися. Й на вулиці так само, й не хотітимеш подивитися в їхній бік – а подивишся, бо вони як магніт. І ніхто не міг зрозуміти їхньої таємниці, чому завжди мовчать. Я не витерпіла й почала допитуватися в Тамари, вона спершу не хотіла признаватися, а потім призналась. Як вони з Сокальським колись давно опинилися в Одесі. А там у Сокальського в готелі «Спартак» жив тоді товариш, теж з Києва приїхав. То вони попросилися, щоб цей киянин пустив їх у свій номер, поки десь там займатиметься своїми справами. Той згодився пустити їх у свою кімнату, але з однією умовою – що вони в номері весь час мовчатимуть. Хай роблять, що хочуть, але мовчать. І щоб не відповідали на телефонні дзвінки й не відчиняли дверей, коли хтось подзвонить у двері. І щоб усяких звуків у кімнаті було якомога менше – й коли питимуть шампанське, й коли лежатимуть у ліжку. Бо від цього залежить багато що. А чому так? А тому так, він потім розкаже, як повернеться. Ну, Тамара з Сокальським, як зосталися самі, поводилися так, наче їх у кімнаті й не було. Усе без слів. І шампанське пили без слів, і в ліжку лежали без слів. І все прислухалися – й нічого не могли почути. Переморгувалися й на кивах щось показували одне одному. Та ще писали записки, ха-ха-ха, займалися любов’ю – і обмінювалися записками… Аж потім довідалися: номер у готелі весь прослуховувався, цей київський знайомий довідався про це від свого знайомого товариша-кадебешника. Що скажеш – слухають, фіксують. У той номер адміністрація готелю поселяла саме тих постояльців, до яких був інтерес у кадебешників. То нащо кадебешникам здалося записувати чи підслуховувати всю любовну какофонію людей, які їм абсолютно не потрібні? Та ще при тому думати на нього, на їхнього київського знайомого, бо ж кімната за ним. Якщо ви мовчали – спасибі вам, значить, ви вберегли не так себе, як його від непередбачуванйх неприємностей. А раніше про підслуховувальну техніку говорити не хотів, аби не подумали, що вигадує, бо скупує уступити їм кімнату. Ось і все. З тієї пори Тамара і Сокальський навчилися скрізь мовчати – чи то вдвох на самоті в чужій квартирі і в своїх майстернях, чи то в застольному товаристві. Але чому, чому? Бо після готелю в Одесі вони так увійшли в роль. І так увійшли в образ людей, яких скрізь підслуховують. Бо скрізь є вуха. Ось вони й не видають ні себе, ні своїх інтимних стосунків, а коли мовчать – ніхто нічого не почує навіть через найдосконаліші пристрої!

… в Окси стосунки з її першим чоловіком були, м’яко кажучи, напружені. По молодості він її трахнув у під’їзді будинку на Тарасівській, вона мені колись показувала той будинок і той під'їзд, – вони тоді поверталися з чийогось дня народження поночі, якраз липи цвіли, вже трамваї не ходили, вони всю дорогу цілувалися, а потім опинилися в тому під’їзді. Завагітніла, а як завагітніла, то вирішили не робити аборту, а поженитися. То коли розлучалися, в нього до Окси який був найневідпорніший аргумент? Мовляв, є в нього товариш-холостяк, то цей товариш-холостяк витрачає рівно вдвічі менше презервативів, ніж він, жонатий, то навіщо йому здалася така жонатість?! Сіли вони з Серьожкою, розговорились, підрахували, хто скільки потратив презервативів останнім часом, стало все зрозуміло обом, – і край, іншого виходу нема, як розлучатися.

… давно про Маргаритку не розказувала, а це знову згадалося дещо з її бурхливої біографії, не з біографії, а з вулкана… Чи то раніше її Анчаров був знайомий з тим змієловом, коли змієлов ще не був змієловом і ще тільки збирався їздити в Середню Азію ловити змій і зашибати бабки на зміях, чи то вже пізніше познайомився з тим змієловом, коли той уже став змієловом і вже їздив у Середню Азію ловити змій і вже зашибав добрячі бабки на зміях, на отруті, яку добувають з їхніх жал, а Анчаров захотів зняти про нього фільм на нашій хронікально-документальній кіностудії. Була в нього така ідея, бо ж екзотика. Але які фінанси в кіностудії, щоб спорядити знімальну групу в Середню Азію на відлов змій, щоб показати натуру? Ніяких фінансів. Було б дешевше, якби змії самі проповзли до Києва, прямо на кіностудію й позували перед камерою, але від змій не дочекаєшся, хоч, може, вони б свої ролі зіграли краще за українських актрис, які перед камерами гарні змії, знаю не з чуток. Одним словом, Анчаров почав водитися із змієловом, усім показував, з усіма знайомив, а всі дивляться на змієлова й кричать: ах, змієлов! ах, змієлов! То Анчаров по простоті душевній познайомив свою Маргаритку із змієловом, бо ж не знав, яку змію пускає сам собі за пазуху. А дивлячись на змієлова, й не скажеш, що це змієлов, бо скидався на зачуханого сантехніка, на вчорашнього алкаша-двірника, який відбув примусове лікування й тепер тимчасово поки що не п'є. Але як послухаєш його, тоді повіриш, що це таки змієлов, бо любив розказувати про свої пригоди, пригод у нього там було багато. А може, й до своїх пригод уміло додавав чужі пригоди, хіба він признавався? А тільки весь час хвалився, що ніяких укусів ніяких змій не боїться, бо його там стільки перекусали, що його дублене тіло так звикло до отрути, що ніяка отрута йому не страшна! Маргаритка дивилася на змієлова, як кролик на удава, усе їй здавалося, що він її ось-ось ковтне, їй навіть цікаво було. Було цікаво, як змієлови залицяються до жінок, у неї ж ніколи не було ні одного змієлова, бо Київ – це все-таки не Середня Азія, де водяться змії і змієлови, у нашій столиці з цим товаром дефіцит, Аж тут Анчаров кудись поїхав у відрядження, аж тут у змієлова жінка з дітьми подалася кудись у відпустку, і змієлов подзвонив маргаритці, щоб зустрітися. Зустрілися – чи в нього, чи в неї, чи в кафе, чи в парку, я вже забула, де зустрілись. Ага, в парку біля філармонії. Змієлов приніс Маргаритці великий фотоальбом. Ти не повіриш, але так було. А в фотоальбомі знімки з найдревніших часів – оце мій прадід, оце моя прабаба, оце мій дід, оце моя баба, оце моя мати, оце мій батько, оце наші родичі по батьковій лінії, оце по материній лінії, оце моя жінка, оце її мати і її батько, оце її баба і її дід, оце її прабаба і прадід, оце їхні родичі по материній лінії, а це їхні родичі по батьковій лінії, а це я – в колисці, у яслах, у дитячому садочку, у першому класі, у другому класі, у піонерах, у комсомолі. Маргаритка засміялася, згорнула альбом, сказала, що годі, не треба показувати, а змієлов страшно здивувався – як то не треба, ти дивись, раз я тобі приніс показати! Маргаритці стало скучно, але вона терпляче подивилася весь альбом, а як подивилась, то запитала, навіщо він їй показує весь той музей. Змієлов ще більше здивувався – який музей, який музей, це зовсім не музей, ти тільки подивися на моє генеалогічне древо, таке древо в Києві рідко тепер у кого знайдеш, нема тепер таких дерев, і він сам дбає і дбатиме про своє генеалогічне древо, й дітей своїх навчить, щоб дбали, бо то тільки дурні не мають свого генеалогічного древа, а він таки не дурень. Маргаритка не сподівалась такого від змієлова, їй стало ще скучніше, й вона призналася змієлову, що ніколи не любила розглядати чужі фотоальбоми, вони їй здаються схожими на археологічний музей, де зібрано всякі скелети, кістяки, рештки доісторичних чи історичних істот, яких давно вже немає, а от начебто чомусь треба вірити, що вони були. Ну, були то були, а не були то не були, яке їй діло до якихось археологічних музеїв, їй просто нецікаво. Ех, як образився змієлов за той археологічний музей, за скелети й за доісторичні істоти, Маргаритка ледве його заспокоїла, чого ти нервуєш, не нервуй, ось тобі подобаються такі археологічні музеї, такі дерева генеалогічні, я ж тебе за це не осуджую, не критикую, це твоя справа, а от я байдужа до таких музеїв і таких дерев, то чого ти мене осуджуєш і критикуєш, це моя справа. Змієлов трохи заспокоївся і пояснив. Пояснив, що не збирається розлучатися із своєю жінкою (там на фотографіях така лисичка з лисячим носиком) і не збирається кидати своїх дітей (там такі лисенята з носиками лисеняток). Та ніхто ж тобі не каже кидати дітей і жінку, засміялася Маргаритка, вони в тебе славні, вони в тебе свої, то навіщо їх кидати, коли вони свої, і я тобі не казала кидати. А змієлов слухає її – і не чує. Та коли б ти мені сказала кинути, завівся змієлов, то я б ніколи не кинув, бо я б тоді порушив природний ріст свого генеалогічного древа, й тоді на мене звалилися б усі гріхи, мене б тоді прокляли навіть пращури, які лежать по могилах, та вони б навіть з могил повставали б з великої розпуки, що на їхньому генеалогічному древі завівся отакий мерзотник! Маргаритці ще скучніше стало, й чого вона прийшла на побачення зі змієловом, з усіма її вже в Києві бачили знайомі на всяких побаченнях – і з приборкувачами тигрів, із водіями трамваїв, і з аматорами підводного плавання, навіть з одним ювеліром, тільки цей ювелір був дуже полохливий, швидко злиняв, ось тільки її ще не бачили на побаченні зі змієловом! Хотіла втекти, але змієлов не пустив, мовляв, куди ти тікаєш, не тікай, у мене якнайсерйозніші наміри, поважай хоч мої наміри, коли не поважаєш мене. Маргаритці навіть стало цікаво, чим усе це закінчиться. А змієлов каже, що вона йому зразу сподобалася, як тільки Анчаров їх познайомив, але він вирішив не квапитися й перевірити своє почуття. Куди не квапитися, запитала Маргаритка, але змієлов не відповів. І навіть розпитував за неї на кіностудії у знайомих Анчарова. У яких знайомих, ще більше здивувалася вона. Змієлов не сказав, які саме знайомі, але сказав, що ніхто з цих знайомих жодного поганого слова про неї не сказав, бо просто її там погано знають, і його це влаштувало, що її там погано знають, бо було б, на його думку, погано, якби її там знали непогано. И тому-то він зважився нарешті прийти до неї з фотоальбомом, показати генеалогічне древо і всерйоз поговорити про це древо, що не збирається розлучатися з жінкою й кинути дітей. Так, він любить свою жінку, вона задовольняє його, а він задовольняє її, й вона не скаржиться, що він не задовольняє її. Ось тільки вона хоч і задовольняє його, але задовольняє мало, йому треба значно більше. Ні, він своїй жінці не дорікав, вона не знає, що вона його задовольняє не повністю, що йому треба більше, він її цього не скаже, бо ніколи її не образить, вона не заслужила образи, вона віддає йому все, більше віддати не може, – то навіщо ж її ображати, правда? А йому треба значно більше, він добре знає, що йому треба значно більше, ніж здатна дати його жінка, він терпів, давно терпів, але терпіти далі просто несила, ось тому він і вирішив запропонувати Маргаритці, щоб стала його полюбовницею. Бо ж і їй, очевидно, треба більше, ніж здатен дати один чоловік, себто Анчаров. Тим більше що він часто буває у відрядженнях, а у відрядженнях ой як важко зберігати вірність жінці, залишеній удома. Звичайно, вона приваблива, спокуслива, чарівна, загадкова, звичайно, вона завжди собі знайде партнера, бо партнер її сам знайде, але оті нинішні партнери! Всі вони і розбещені, і вередливі, і ненадійні, з непередбачуваними психозами-нервозами, з неконтрольованою поведінкою, невиправні егоїсти-егоцентристи, зациклені на всіляких комплексах власної особи, вони звикли святкувати самих себе – й нікого більше, а коли навіть уміло вдають, що святкують свою партнерку, то насправді безсоромно і безцеремонно ошукують, бо в її довірливій особі шанують таки свою особу! Отже, обманюватимуть Маргаритку, завдаючи їй удару за ударом, а він, змієлов, буде з нею хоч і прагматичний, але справедливий. Він поклонятиметься їй не сліпо, а з розплющеними очима. Він матиме з нею статеві стосунки для обопільного задоволення, отож їхня фізіологія буде задоволена, але водночас їхня душа не почуватиметься упослідженою чи ущербною. Маючи життєвий і сексуальний досвід, тверезо ставлячись одне до одного, вони поступово і, звичайно, не без успіху опанують секретами і прийомами французької любові, для них за насущну азбуку стане знаменита Кама-Сутра, перетворившись із міфічної і знаменитої на щоденну й побутову Кама-Сутру, а коли вони спільними зусиллями досягнуть успіхів у мистецтві любові, то виграють не тільки вони вдвох, без особливого вміння, хоч не без бажаня, віддаючись сексу, а виграють від того і їхні законні партнери – у Маргаритки виграє від її великого вміння законний партнер Анчаров, а в змієлова виграє законна партнерка жінка. Виграють особистості, таким чином ще більше утвердившись як особистості!.. Ну, то як, згодна вона чи не згодна стати його полюбовницею? Він дуже чесна людина, тому питає згоди, а якби він був нечесною людиною, тоді б він і згоди її не питав, і ніяке генеалогічне древо було б йому не потрібне. Маргаритка спершу не допетрала, що це він про згоду сказав, якось так чудно сказав. І перепитала. А змієлов сказав, що в нього є страшна таємниця. Яка таємниця? А така таємниця, що немає в Києві, й не тільки в Києві, а й скрізь немає такої жінки, яка б йому не віддалася! Маргаритка як почула, то й розреготалася, бо змієлов зовсім не тягнув на такого вже великого спокусника-гвалтівника в одній особі, щоб аж з кожною жінкою в Києві – й поза Києвом. А змієлов образився на неї за той сміх, бо дуже амбітний трапився змієлов, і каже, що не треба сміятися, коли нічого не знаєш. Він би її і не питав згоди, вона б навіть не довідалася, що між ними відбулося, але з нею хоче тільки за обопільною згодою, бо вже мало не полюбив її. А Маргаритку ще дужчий сміх узяв. А змієлов ще більше образився, що зневажають його чоловіче достоїнство, так, так, закричав у парку на лавочці, аж на них почали випадкові люди оглядатися, я можу переспати з будь-якою жінкою – й вона про те не знатиме, й з тобою міг і зараз можу переспати – й ти ніколи про те не знатимеш, а коли скажу, то не повіриш. Як та як, сміялася Маргаритка, а змієлов сатанів: а ти не здогадуєшся, не здогадуєшся? І так на неї розлютувався, що признався у своїй страшній таємниці: на відстані! Що на відстані, не втямила Маргаритка. А на відстані, сказав змієлов, але краще, коли торкнуся до жінки, тоді краще. А чим торкнешся, не зрозуміла Маргаритка. А чим-небудь, хоч і пальцем. Пальцем? Пальцем. А до чого торкаєшся пальцем? До чого-небудь. До чого-небудь? До чого-небудь. І самим тільки пальцем? Можна пальцем торкнутися, можна долонею, можна плечем, можна грудьми, можна очима в очі пильно подивитися, а можна взагалі не торкатися, а тільки подивитися. Скільки за день буває таких зустрічей – у метро, в тролейбусі, просто на вулиці. З дівчатами й зовсім молодесенькими. З жінками заміжніми й незаміжніми. З негритянками й китаянками, з італійками й іспанками. А які трапляються красуні! Але він, змієлов, ніколи не користується своєю феноменальною здатністю, у нього з мораллю – свої серйозні рахунки. Маргаритка такого феномена ще не бачила й не чула. На відстані? На відстані. Й виходить? Виходить. А двоє дітей твоїх – на відстані зробив? Ні, не на відстані, він у ліжку зі своєю жінкою спить без відстані. А ти впевнений, що ти сам зробив собі дітей? Впевнений. А раптом хтось зробив тобі дітей? Ні, це неможливо, бо в нього дуже вірна й любляча жінка. Гаразд, хай вірна і любляча, але раптом хтось на відстані зробив з нею тобі дітей? Ні, неможливо, бо так зробити дітей неможливо. А раптом на відстані – й ти ще не все знаєш про любов на відстані? Змієлов розсердився на Маргаритку, що вона запідозрила його жінку в зраді – навіть у такій зраді, про яку сама не здогадується. Почав кричати, що в нього дуже розвинуте генеалогічне древо, по всіх лініях – що по його лінії, що по жіночій. І що він не дасть опорочити його генеалогічне древо. Й що він глибоко помилився у Маргаритці – не хоче мати з нею діла ні на відстані, ні без відстані, й тепер більше не домагається від неї ніякої згоди, бо вона йому вже не потрібна й не за згодою, і без згоди, не потрібна, не потрібна! Забрав фотоальбом – і побіг не оглядаючись. І після того більше ніколи не бачила того змієлова, й Анчаров так і не зняв про нього документального фільму. Це ж так образився за своє генеалогічне древо, бо Маргаритка засумнівалася у справжній родовитості. Може, справді не треба було сумніватися, бо воно справжнє, без відхилень? А тільки Маргаритка не забула змієлова, згадує весь час – у метро чи в трамваї. Бо мимоволі здається, що змієлов не один такий у Києві, що в столиці багато є таких змієловів, своїх та приїжджих, і невідомо, що вони з тобою роблять у будь-яку пору дня у комунальному транспорті.

… ох і довгожитель батько у Панаса Панасовича, ох і довгожитель! А як схожі – що батько Панас, що син Панас, тюлечка в тюлечку схожі, наче на одному столярному верстаті їх з одного чурбака вистругано. Хоч я їхня сусідка в селі, хати наші через дорогу та через озеро, а однаково за все наше життя звикнути до їхньої схожості не змогла. Буває, при місяці здибаєш молодшого, сина Панаса, мимоволі сахнешся й подумаєш: «Господи, та що це сталося зі старим Панасом, що він так помолодів!» А він засміється синовим голосом і скаже: «Та не сахайся, Дуню, це я, молодий Пономар, а не старий, з Києва оце приїхав, хіба ти не бачила мою машину у дворі?» А то, буває, так само при місяці здибаєш старого, батька Панаса, мимоволі сахнешся, а він бурчить: «І чого ти, Дуню, сахаєшся, це ж я, старий Пономар, та хіба я такий старий, що ти сахаєшся, ще не сахалася недавно». А в мене язик не повертається сказати, що я подумала, як його побачила. А подумала: «Господи, як же постарів молодий Панас, і чого він так постарів за одну ніч?» Бо такі вони схожі, батько й син. Але ремеслом син у батька не вдався, батько зоотехнік у селі і колій, а син у Києві й невідомо хто, наче якийсь спеціаліст по будинках, архітектор, і ще якийсь спеціаліст по пам’ятниках, скульптор. Але, мабуть, ніякий спеціаліст-архітектор, бо хоч би за холодну воду взявся в батьковій хаті чи коло батькової хати, хоч би яку дошку прибив, хоч би вхідні двері по-людськи навісив на завіси, то ні. А мати померла, то пам’ятник на могилу сам не робив, а замовляв десь на кар’єрі під Житомиром, то який він скульптор? Йому б швидше бути зоотехніком і колієм, як його батько, бо тільки в якої молодиці в селі доходить до того, що вигодувала кабана й наспіває пора колоти, – він уже біля тієї молодиці крутиться, себто біля її кабана, балачки тільки про свіжину і про те, що хай не турбується за кабана, кликати нікого не треба, він сам упорається біля кабана. Й таки вміє колоти, й тут він удався в батька. Але щедрий. Що вже щедрий, то щедрий. З Києва без подарунка не приїжджає. Тільки закотив машину у батьків двір, тільки відчинив багажник, як, дивися, вже через дорогу та мимо озера йде в нашу хату, несе, несе там щось таке, що в селі не купиш, а тільки в Києві, та й то по знайомству. І якісь подарунки для моєї Ганнусі. Менша була Ганнуся – менші були для неї подарунки, там цукерки, платтячка, туфельки, а донечка стала підростати – й подарунки їй стали підростати, а вона звикла до київського Панаса, наче до батька рідного, бо свого немає, то все чекає його з Києва, коли та коли приїде. Казав: «Я вас обох люблю, ви обоє мені як рідні». Він так скаже, а я подивлюся на нього й подумаю: «Чого це він так говорить, може, хтось набалакав щось?» Оце як зготую вареники з сиром, у сметані,– їсть і хвалить, як його батько Панас. А як поїсть вареників, то норовить ущипнути мене чи обняти, а я йому по руках лясь та лясь, кажу, я вже стара для тебе, підтоптана. А він сміється: «І не стара, й не підтоптана, якраз упору, бо коли вмієш вареники варити з сиром умієш усе й інше гарно робити». Після таких балачок я вроді жартома його за плечі – й геть з хати. Син Панас і не сердився, через тиждень чи два знову суне в двір з подарунками: «А де Ганнуся? Панчішки для неї приніс. Ото вже росте невісточка для когось!» А сам великий спеціаліст по наших сільських невісточках, як і його батько, це вже я добре знала – за обох Панасів. Як тільки вечір, то старий Панас зеленого картуза на голову – і вже подався до тієї, в кого вчора чи позавчора кабана колов, а вона ще й самогон вигнала. І молодший Панас так само – тільки поїв моїх вареників, тільки по руках його ляснула, як вийшов з мого двору та й прямісінько подався до якоїсь молодиці, у якої намітив кабана калоти. «Матусю, ти знову прогнала дядю Панаса?» – побивається Ганнуся? Нікуди не дінеться дядя Панас, – кажу. – Хоч би де ходив бичок на вірьовочці, а однаково до нашого хліва прийде». А на другий день Ганнуся радіє: «Матусю, матусю, ти правду казала, що дядя Панас знову прийде. Ти обіцяла, що він з бичком прийде, але бичка не видно чомусь, дядя Панас іде сам без бичка? Дитина, що ти їй скажеш чи що ти з неї візьмеш. Ось так мені повезло на двох сусідів – на батька й сина, на сільського Панаса й на Панаса київського. Ганнуся підросла, закінчила десятирічку, вискочила за петеушника заміж у Білу Церкву, через місяць чи два розійшлася з чоловіком – не зійшлися характерами. Ага, то зійшлися характерами – на кілька тижнів, а то вже розійшлися характерами – на все життя. Повернулася Ганнуся в село, ходить на колгоспну ферму до корів, їй і горя мало, а молодший Панас навідується з Києва і все журиться за її долю. Пообіцяв нікого не підпускати до Ганнусі, стерегти її від безсовісних кавалерів. Справді, стереже й не підпускає, що я навіть трохи розсердилася, кажу, чого це ви, Панасе Панасовичу, так упадаєте біля моєї Ганнусі, що всіх хлопців од неї відшиваєте, може, вона ще своє щастя знайде. А він мені каже: «Не ревнуй, то ти вже ревнуєш, бо я ж і до тебе залицявся, тільки ти мені відмовила». А я йому: «То я вам лише одна в селі відмовила, більше ніхто не відмовив, правда?» Він мені каже: «Правда чи не правда, тільки Ганнуся вже доросла, так що ти не мішайся, а я обіжати її не збираюся». І якби ж дочка на нього крутила носом, то ні, бабій з нього вдався не менший, ніж його батько, то що мені робити, аби завадити? А треба завадити, не можу я такого допустити, щоб вони знюхалися прямо перед материними очима, та я б собі цього не простила, та я б тоді сама себе звела зі світу. А київський Панас усе посміюється з мене: «Ох і ревнуєш, Дуню, я й не знав, що така ревнива. А сама винувата, бо відмовила мені. Тепер уже пізно, пізно, ох і славну ти дочку виростила!» І як на зло, якби хтось із наших сільських упадав за Ганнусею, то ні, як заворожило. А тут отой із Білої Церкви її чоловік, що кілька тижнів пожили й розійшлися, бо характерами не зійшлись, приїхав миритися. Бо дуже його душа стала сохнути за Ганнусею після їхньої розлуки. Мовляв, любитиме й шануватиме, візьметься за розум, тільки ви, мамо, поможіть, – це я для нього мало не рідною мамою стала. А я кажу, щоб просився в Ганнусі. Він проситься у Ганнусі, а вона жене його з порога. Тут і київський Панас навинувся до нас у хату, уже все знає. Насипався на мене: чого неволиш дочку, чого їй світ зав’язуєш із нелюбом, коли між ними чорна кішка пробігла. Насипався й на гостя: чи тобі мало дівчат у Білій Церкві, що ти аж у село добився, ти вже спробував Ганнусю, а вона спробувала тебе, ви обоє кращі не стали, то чого намагатися зв’язати гнилий мотузок, однаково порветься. Й насипався на мене: а ти, Дуню, не ревнуй, не ревнуй. І змовницьки підморгує. Еге, думаю, у них з Ганнусею далеко зайшло, пора мені сказати їй. І покликала в сусідню кімнату, й сказала все, а дочка як почула – біліша за стіну стала, хоч відливай її холодною водою. Потім вийшла в кімнату до своїх кавалерів. Думаю, що вона їм скаже? А вона й не дивиться на київського Панаса, каже своєму розлученому: «Коли так просишся, то давай тепер справимо друге весілля, щоб люди бачили. Щоб люди бачили, що ми знов поженилися. А як не справиш другого весілля, то разом жити не будемо. Потратився на весілля раз – потраться і другий раз, щоб не захотілося розлучатися ще раз – і втретє тратитися на весілля, бо грошей у тебе теж не так багато». Потім київський Панас кинувся до мене допитуватися: «Що ти їй сказала, що ти їй сказала? Щоб отак в один мент Ганнуся все передумала й кинулася назад до свого осоружного чоловіка. Мабуть, набрехала. Мабуть, набрехала, що ми з тобою переспали, бо інакше б чого вона стала так казитися? Але це брехня, ми з тобою ніколи не спали, це ти з ревнощів!» А я йому: «Панасе Панасовичу, ніяких ревнощів нема, ось тільки Ганнусі ніяк не можна з вами зустрічатися! А він: «Чому не можна? Я ще не такий старий. І з моєю жінкою ми давно живемо окремо. І Ганнуся мені подобається, і я їй подобаюся. Це ти з ревнощів». А я йому: «Ні з яких не з ревнощів. І добре, що у вас душа одне до одного лежить, ось тільки разом вам бути не можна». А він: «Що ти їй сказала?» А я: «Піди спитай у свого батька, що я їй сказала». Київський Панас як зарегоче! Поїхав на столицю, навіть говорити більше ні з ким не став, так розсердився. А на весілля сам приїхав, хоч його не запрошували, бо пересердився. Гарне було в Ганнусі друге весілля з її одним і тим самим чоловіком, навіть краще, ніж перше. Київський Панас підпив і все жартував: «Ох Дуня й слово знає, таке слово, шо зразу склеює розбиті серця, що на тих розбитих серцях не видно ні одної щербинки». А як танцював з Ганнусею, то вчепився: «Що мати сказала тобі?» Далі знову вчепився до мене: «Що ти сказала Ганнусі?» А я: «Підіть у свого батька спитайте, бо я ж і його покликала на весілля». – «А він знає?» – «А він нічого не знає». – «То чого ж я маю питати в нього?» – «Може, здогадується». – «Що?» – «Що Ганнуся ваша сестра». – «Що?» – «Що ваш батько – це батько Ганнусі». – «Що?» – 'Що ви брат і сестра». – «Що?» – Що вам аж ніяк зустрічатися було не можна». – «Оце ти їй тоді й сказала?» – «Оце й сказала. А ти думав – ревнощі. Які ревнощі, коли ви брат і сестра». – «То батько знає Ганнусю?» – «Батько не знає і не здогадується, що він оце на весіллі у своєї дочки». – «Ти йому так і не сказала?» – «А що казати? Воно йому треба? В нього півсела таких дочок і синів. Не менше, ніж у вас у Києві… А йому спасибі – за таку славну дочку, бо ніхто й дивитися не хотів на мене, а він дивиться на всіх, то й на мене подивився… Так що дякуй мені за все добре і віддавай сестру заміж. Другий раз за того самого чоловіка». Отак я поговорила з київським Панасом, коли він приїхав віддавати сестру заміж і не знав, що віддає сестру. А наш сільський Панас сидів на весіллі й не знав, що дочку рідну заміж віддає.