Текст книги "Богиня і Консультант"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 16 страниц)

– З-зло! – повторив брат Янгель. Його трусило від холоду.

– Це монстр чи злонамірені люди?

– Я н-не зн-наю, – яснобаченник заплакав. – Я чув голос М-майстра. В-він д-десь близько. Тр-реба доч-чекатися Майстра.

– Це ми повинні допомагати Майстрові, брате, а не він нам, – повчально сказав Паладин, виймаючи із таємної кишені срібну фляжку з міцним напоєм. – Але в одному ви, здається, маєте рацію. Нам варто чекати його тут, на березі… Випийте цих ліків, брате. Вони вас зігріють.

Напій направду мав лікувальні й заспокійливі властивості. Не минуло й двох хвилин, як пропасниця відпустила Молодшого Архіваріуса Ордену. Він розповів Паладинові, що бачив затаєну між деревами темно-червону хмару – знаний серед ясновидців образ злої Сили. Потім настала темрява і владний голос наказав яснобаченникові чекати.

– Просто чекати?

– Голос сказав: «Зачекайте на мене, я йду до вас. Я вже поряд».

– Майстер може не знати про лісове зло.

– Майстер знає усе, – тихим голосом запевнив Фанерона Янгель. Від лихоманки він швидко перейшов до блаженного спокою. Йому хотілося спати.

– Зло здатне наблизитися? – запитав його Паладин, якого не полишала тривога.

Брат Янгель не відповів, лише заперечно похитав головою. За хвилину він вже спав сном праведника. Фанерон поклав під голову Архіваріуса сак [80]80
  Сак – дорожній мішок.


[Закрыть]і розпалив люльку. У те, що зло сидітиме в лісі й не атакуватиме, йому не вірилося. З іншого боку, йти навпростець, покладаючись на власну звитягу, теж здавалося авантюрою. Врешті-решт, він вирішив покластися на відчуття коней, які нібито заспокоїлися і чекали. Хмари тим часом густішали: збирався дощ.

Лицар не встиг допалити, коли відчув на собі чийсь погляд. Він і не пам'ятав вже, коли відчував присутність невидимого спостережника так гостро, немов тілесний доторк. Його рука звично лягла на руків'я пістоля. Потім Паладин підвівся і подивився туди, звідки йшло відчуття чужої присутності. Там ніхто не виявив своєї персони. Лише розмитий весняним повноводдям глинистий горб і кущі глоду були перед очима посланця Ордену. Але лицаря важко було ввести в оману. Хтось зачаївся у тих кущах і спостерігав за мандрівниками.

Фанерон спрямував пістолет на кущі й наказав:

– Виходь, бо стрілятиму!

З кущів ніхто не з'явився. У небі блиснуло, потім гримнуло. Вітер заніс перші краплі дощу на Паладинове обличчя. «Від дощу порох може змокнути», – подумалося йому, хоча запальну рурку пістоля закривала щільно припасована накривка. Ця спірна думка спонукала Фанерона до дії – він вистрілив. Куля прошила глід, збиваючи суцвіття і листя.

– Якби до вас, брате мій, підкралися козаки, ви були б уже мертві, – пролунав за спиною Фанерона знайомий голос.

– Майстре! – Фанерон озирнувся і побачив за три кроки від себе Майстра Зброї. Він привітно посміхався, хоча той, хто не був особисто знайомим із першим воїном Ордену, навряд чи здогадався б, що тонкогубий рептильний вищир цього підстаркуватого чоловіка насправді є посмішкою.

Невисокий, худий, з коротким сивим волоссям, Майстер здавався переодягненим у цивільне католицьким ченцем. Чорний колір його одежини лише підсилював цю подібність. Розбуджений пострілом Янгель ошелешено дивився на Майстра Зброї, якого до цього дня бачив тільки здалеку.

Паладин прихилив коліно, вітаючи Старшого. Те саме зробив Янгель. Майстер прошепотів благословення таємною орденською мовою і допоміг Паладинові підвестися. Янгелеві, чий орденський ранг був далеким від офіцерського, довелося вставати з колін самостійно.

– Достойний Майстре, цей ліс є оселею зла, – повідомив Майстрові Паладин. Йому дуже кортіло розпитати старого воїна про його пригоди, але братерський обов'язок змушував перш за все попередити Старшого про небезпеку.

– Я знаю, – хитнув головою Майстер. – Тому я й призначив вам зустріч на цьому березі. Козаки, які переслідують мене від Переяслава, тепер топчуться за лісом. Страшаться Пожирача.

– Хто такий Пожирач?

– Так іменується те зло, про яке ви мене попередили. Місцеві називають його Війґом.

– Я вперше про такого чую.

– Мене це не дивує. В Абендланді Війґові родичі були знищені за прадавніх часів, коли Орден тільки-тільки заступив місце древніх Західних ковенів. Можна було б давно очистити від зла і цей ліс. Тим більше, що недалеко від нього знаходиться Київ, резиденція тутешнього архибіскупа. Але в цих землях політику все ще роблять дикі ковени. Місцевим чаклунам ці страховища вигідні. Адже по захист від Пожирачів люди звертаються саме до місцевого чаклуна або чаклунки. Що лютіше лісове зло, то багатша і впливовіша відьмацька сімейка.

– Це якась магічна істота?

– Що ви маєте на увазі, брате, застосовуючи до тої поторочі слово «магічна»? – спитав Майстер і знаком запросив братів під дерева: дощ набирав сили.

Коли мандрівники відвели під лісові крони коней і притулилися до сухих соснових стовбурів, Паладин сформулював відповідь на запитання старого воїна:

– Ми, достойний Майстре, звикли називати магічними тих істот, котрі живляться надчуттєвою Силою або спроможні використовувати її для своїх потреб. Ми вважаємо, що таким істотам Сила дарує нескінченне життя.

– Майже всі звірі й риби відчувають і в своєрідний спосіб використовують Силу, – зауважив Майстер. – Наприклад, коли звірі хворіють, вони приходять до земних витоків Сили, і вона повертає їх до життя. Сила, якщо до неї звертається Дух Лісу, відводить очі мисливцям. Але Війґ, як ви, братове, правильно визначили, окрім всього іншого, є носієм древнього зла. Він у давні часи вбив благого Духа цього лісу і загарбав його джерело Сили. Тому ми знищимо цього агресора.

– Ми? – не втримався брат Янгель, якому під час розмови офіцерів належало мовчати.

– Війґ живе там, де знаходиться джерело Сили, – пояснив Майстер, не звернувши уваги на порушення субординації. – А нам, браття, потрібне його джерело для того, щоби знайти втікачів.

– Достойний Майстре, ви маєте на увазі недобитків з ковену Курана? – уточнив Паладин.

– Так, брате.

– Вони тепер тікають на Схід?

– Нам треба це з'ясувати за допомогою Кола Сили і надприродних здібностей нашого брата, – Майстер промовисто подивився на Янгеля. – Втікачі напевне шукатимуть захисту у сусідніх ковенів. На півночі це Валга і Алатар, на сході – Таг і Ашина, на півдні – Тавр і Медеа. Спочатку я передбачав, що вони тікатимуть до Ріфейських гір [81]81
  Ріфейські гори – Уральські гори.


[Закрыть], де знаходяться неприступні твердині ковену Тага. Я на їхньому місці зробив би саме так. Але тепер, мої добрі браття, я перебуваю у великих сумнівах. Причину цих сумнівів я поки що залишу при собі… – Старий воїн прикрив очі, ніби згадуючи щось не вельми приємне. – Мого ясновидячого друга Куруса, мир йому на Вічному Сході, скрутив правець, і він нагло помер. І з того часу, браття, я почав допускатися помилок. Прикрих помилок. Курус вмів витягувати чаклунів із найглибших схованок, але я, винищивши відьмацьку родину, не подужав знайти їхніх наймолодших. А це була непроста родина… Тепер цю мою помилку потрібно виправити.

– А козаки, які вас переслідують? – запитав Фанерон.

– Це найменша з наших проблем, – вищирився Майстер. – Вони молоді й недосвідчені. У них самовпевнений і недалекоглядний начальник. На наше щастя, справжні воїни з цього народу ще навесні рушили на Захід.

– А яка в нас найбільша проблема? – дозволив собі спитати Фанерон.

– Мухомори.

– Перепрошую?

– Для того, братове, щоби ми з'єдналися у повноважному Колі Сили, нам потрібно буде приготувати священний напій. Невідомо, чи в цьому лісі ми знайдемо саме той різновид мухоморів, які придадуться для виготовлення напою. Та ще й тепер, при вершині літа…

8

[Стара Барлакова засіка у Прибузьких землях, в Брацлавському воєводстві, ставка отамана Сірка, ніч проти 27 червня 1673 року]

Отаман не став розмовляти з посланцем у своєму наметі. Вони удвох відійшли на щойно прориті шанці, де ще вдень козаки поставили великі полкові мортири. Посланець закрився глухим башликом, і скупі відсвіти вартових вогнищ не досягали його обличчя. Небагатьом несплячим здалося, що Віщий Сірко перешіптується з мороком, який скупчився в отворі башлика. Молодші козаки нишком хрестилися.

Сірко став обличчям до степу. Його засмагла голена голова здавалася чорною верхівкою ідола на тлі згасаючої заграви.

– Кажи! – дозволив башличникові отаман.

– Вони приймуть дітей Самари, – прошепотіло з мороку.

– Сам Касим тобі це сказав? – глибоко запалі очі Сірка блиснули чи то від задоволення, чи то від подиву.

– Так, батьку.

– І довго вони там радилися?

– Потщилися [82]82
  Потщилися – поспішили, постаралися.


[Закрыть]усе зв'язати за єдин день.

– Борзо… А що чути про того чорного плюгавця?

– Його загнали до Жродлівського лісу.

– Його загнали чи він сам туди гонзнув?

– Усі виходи з лісу під пильним наглядом, батьку. Хлопці злі, готові з убивника шкуру здерти. Міщенко клянеться, що злапа його за кілька днів.

– Злапа, каже? – похитав головою Віщий. – Ну, нехай Бог йому помагає. Якщо не зможе уполонити, то нехай би хоч затримав… – Старий отаман зітхнув, потім запитав: – А де Харко із Ревою?

– Про те, батьку, не відаю. Певно, десь у дорозі.

– А татарви за Січчю багато бачив?

– Тепер ніби поховалися. Шляхи чисті до самого Перекопу.

– Хоч це добре… – отаман про щось тяжко задумався, а башличник терпляче чекав. Після стомливої паузи Сірко розпорядився: – Рушай мерщій до Міщенка, передай йому, аби дурно не пнувся злапати плюгавця. Скажи, що отаман передає йому таке слово: з того його «лапання» все одно нічого не вийде, тільки хлопців багато погине. Скажи, жеби чатували ту потороч по засідках і стріляли, як тільки забачать. Не треба мені його живого. Скажи твердо: не треба! Як привезе мені Міщенко голову ворожиська, зроблю його сотним і перначик [83]83
  Перначик – маленька булава. Перначі були символами військової влади. Більші й коштовніші носили полковники, менші давали регулярним сотникам.


[Закрыть]дам. З Богом!

– Зрозумів, батьку, – сказав башличник і пірнув у темряву.

Отаман ще довго дивився в бік степу. Його губи шепотіли чи то молитви, чи то древні закляття.

Але навіть закляття Старшого втрачали силу, перелітаючи через неосяжне Дике Поле. Бо занадто насиченим воно було невідомщеною кров'ю, щоби бути прозорим для заклять та інших невільних енергій.

9

[Жродлівський ліс, ранок 27 червня 1673 року]

Братові Янгелю було страшно. Навіть присутність двох досвідчених лицарів не тамувала його страху. Чим далі заглиблювалися посланці Ордену до лісової хащі, тим потужніше пульсувало в голові яснобаченника криваво-чорне згущення недоброго передчуття. Після того, як вони з'їхали з лісової дороги, стежки ніби самі клалися під копита їхніх коників. Чи то лісове зло навчилося перекручувати простір, чи такою була лісова топографія, але усі ходи і пролази у цьому лісі неминуче приводили до того лігва, звідки струмила хижа Сила. Збочити з погибельного маршруту не давали байраки і порослі осиками та ялинками згарища.

Невдовзі мандрівники потрапили на заросле старе болото. Чорні верби навколо наїжачилися нечистим гілляччям. Звичайний ліс закінчився. Замовкли птахи. Під потемнілим небом розкинувся зловісний чуй-ліс, правічна межа світів. Стежка не зникла, але обабіч неї виникли знаки смертельного зла: почорнілі кістяки, конячі й коров'ячі черепи. Лиховісна тиша панувала у предковічному лісі, перетвореному на пастку.

Та істота, яку Майстер назвав Пожирачем, давно вже відчула наближення здобичі. Для неї, вічно голодної, лютої і примітивної, мандрівники та їхні коні були лише шістьма барилами зі свіжою кров'ю. В уяві брата Янгеля виникали занесені з нелюдського мозку кровожерливі образи. Перед очима хилиталися і парували шматки ще живого м'яса, з рота не зникав знудливий присмак. Волю Архіваріуса зминав могутній затягуючий заклик. Його, мабуть, відчували і коні, які приречено йшли на загибель. Брат Янгель тримався на останніх ланцюжках волі, дивуючись незворушному спокоєві Майстра і рішучому виразові на Фанероновому обличчі.

Стежка вивела до болотяного острівця. Тут росли велетенські верби й вище людського зросту піднімалася папороть. Біля великого, порослого моховинням каменя Майстер спішився і вийняв з дорожнього сака дворучну сокиру, зроблену із сірого металу. Паладин покрутив мечем, розробляючи м'язи руки. Потім взявся за пістолі.

– Не треба, – зупинив його Майстер. – Кулі, брате, тут не поможуть.

– Пожирач невразливий для куль?

– Якщо я не помилився із визначенням тілесної природи Пожирача, його принципову плоть захищає панцир, твердіший за кабанячі мозолі. Також закликаю вас обох стерегтися доторків тої потолочі. Його мацаки, хоча й не броньовані, але вкриті роз'їдаючим і отруйним слизом.

– Уперше чую про такого звіра, – визнав Фанерон.

– Ви, напевне, здивуєтеся ще більше, але один із наших вчених братів довів, що найближчими подобами Пожирачів є морські потвори: спрути і кракени. Але не питайте мене, яким дивом морська почвара опинилася у цих краях. Я не знаю.

– Колись тут було море, – раптом повідомив брат Янгель.

– Так. Це було дуже-дуже давно, – Майстер подивився на яснобаченника з повагою. – І про це знають Обрані. Але Пожирач не міг пережити стільки еонів [84]84
  Еон – тут у значенні «епоха».


[Закрыть].

Янгель не відповів. Чергова хвиля кровожерної ментальної Сили прокотилася його свідомістю, яснобаченника затрусило і знудило.

– Він зовсім близько, – сказав Фанерон.

– Він он за тими вербами, – підтвердив Майстер і крутонув сокирою над головою. Зброя хижо свиснула.

– Ваш меч, брате, – сказав він Паладинові, – швидше за все, не розрубає панцира. Рубайте мацаки… О! Будьте уважні.

Те, що побачили посланці Ордену за мить після попередження Майстра, здалося Фанеронові і Янгелю справжнім кошмаром. З-за дерев з неочікуваною для такого створіння швидкістю виповз неоковирний живий мішок трохи нижче людського зросту, вкритий бридкими зеленими наростами. «Мішок» потворно хилитався, з-під нього зміїлися чорні мацаки, пласкуваті, масні. Фанерон тепер теж відчув ментальну атаку створіння. У лицаря потемніло в очах, він ледве не впустив меча на землю. Непідготовлена людина мала б тільки від цього прояву Сили втратити волю до боротьби.

Але на Майстра ця зброя Пожирача зовнішньо ніяк не подіяла. Він зайняв позицію за каменем, уважно стежачи за переміщенням «мішка». Почвара спробувала обповзти камінь. Тоді Майстер застрибнув на камінь і ударив «мішок» сокирою зверху униз. Так лісоруби розрубують колоди. «Мішок» під цим страшним ударом зім'явся, з-під леза сокири виступила світло-зелена піна. Але пружна броня страшидла витримала. Розлючений Пожирач блискавично викинув довгі мацаки, намагаючись вхопити Майстра за ноги. Фанерон зробив різкий фехтувальний випад, меч бритвою пролетів уздовж брили. Двійко перерубаних мацаків сповзли камінним боком на траву. З них теж полилася зеленкувата жижа. «Мішок» спритно перекотився в бік Паладина і кинув на нього цілий жмуток мацаків. Знову блиснув сірий метал сокири. Ще один, глибший розріз перекреслив тіло Пожирача.

Мацаки таки дісталися обличчя і рук Фанерона, які від їхнього доторку відразу вкрилися опіками. Долаючи біль, лицар ще двічі махнув мечем, відсікаючи отруйні відростки. Тим часом Майстер зістрибнув з каменя і спромігся на удар такої сили, що панцир почвари тріснув і зелена кров бризнула фонтаном. «Мішок» забився у конвульсіях.

– Смерть тобі, Війже! – крикнув Майстер, додавши до цього вироку той таємний орденський заклик, який тисячі років до того дня переможно лунав над тілами вбитих жерців Амона, який прошепотіла Юдит над тілом Олоферна і котрий, як подейкують, почув перед смертю король Філіп Проклятий.

Пожирач сіпнувся, стікаючи зеленим соком свого життя, його «мішок» нагло здувся і став подібним до товстого пульсуючого коржа. Але Майстер не припинив бити сокирою в тіло монстра. Обрубки мацаків за кілька хвилин припинили сіпатися. «Корж» розсікли нові рани, з-під нього почала розтікатися зелена калюжа. Різкий неприємний запах розійшовся чуй-лісом.

– Брате Архіваріусе, допоможіть Паладинові, – наказав Майстер Янгелеві.

Уражені ділянки обличчя і рук Паладина на очах почорніли – немов обвуглилися. Ягель, заточуючись, підійшов до лицаря, дорогою виймаючи із потайних кишень кереї металеві коробки з лікувальними мазями і корпією. Прибитий болем, Фанерон тим часом важко осів на землю. Його трусило, немов у лихоманці. Коли Архіваріус почав накладати на опіки свої помічні мастила, лицар раптом заплющив очі і втратив свідомість. Майстер підійшов, оглянув його рани і сказав:

– Справа гірша, аніж я сподівався. Це якась незвичайна отрута, яка діє і як трунок, і як кислота. Вона вже просоталась до гуморів його тіла. Він помирає. Нам треба борзо дістатися до місця Сили, щоби встигнути зупинити його душу на дорозі до Моста і Сяйва. Напевно, це місце десь отам, – Майстер показав у глиб острівця.

Вони удвох підхопили безтямного Фанерона і понесли у напрямі, вказаному Майстром. Війґове лігво розташувалося між поставленими колом брилами, у яких Архіваріус упізнав старе поганське капище. Місце Сили було загиджене залишками трапез монстра та його випорожненнями. Але вибирати і бридитися наразі не доводилося. Фанерона брати по Ордену поклали просто на розтрощені людські й тваринячі кістяки. Майстер почав читати мантру виклику Сили, а брат Янгель лише змучено роздивлявся навколо. Йому раптом подумалося, що у Пожирача могли бути виплодки, і він страшенно тим забентежився.

Але від Війґових виплодків Бог їх милував. Майстер закликав Силу і чекав. Час у лиховісному лігві наче уповільнився, припинений багатьма вимірами незримих енергій. Спочатку здавалося, що Паладин, зачеплений хвилею дикої Сили, вертається з потойбіччя. Він ворухнувся, стиснув правицю в кулак. Але вже за хвилину тіло лицаря знов завмерло і розпружилося.

– Не на часі смерть твоя, світлий брате, – промовив Майстер. – Не на часі…

А брат Янгель згадав один із найдавніших і найповажніших титулів Майстра Зброї – Kadosh Cadaverifero. Що означає, окрім іншого, «Священний Смертоносець».

10

[Гайчарів байрак, лівий берег ріки Самари, нарозвидні 29 червня 1673 року]

Джура розбудив Реву тихим доторком. Козак рвучко підвівся, очима питаючи в Харка: «Що сталося?»

– Вовки! – повідомив той.

Місце їхньої ночівлі було посеред поля. Навіть багаття козаки не розпалювали, аби не виявити своєї стоянки. Рева відразу оцінив небезпеку і намацав біля ліжника заряджений мушкетон. У темряві він не побачив звірів, але Джура показав розчепірені пальці двох рук. Це означало, що звірів більше десятка.

– Я зможу їх відігнати, – раптом почувся голос Двійї.

– Це вовки, – сказав Рева, вкладаючи у два слова увесь свій досвід багатьох полювань на степових хижаків, сильних, розумних і безжальних.

– Маю товчену кістку шамарай-звіра, – сказала Двійя таким тоном, яким полководець повідомляє про наявність у своєму арсеналі сотні важких гармат.

– Що за кістка? – запитав Джура.

– Займаємо оборону, – наказав Рева. Дитячі іграшки його тепер не цікавили.

– Дядьку Петре, дайте мені вашу люльку, – попросила мала планетниця.

– Лежи тихо! – гримнув на неї Рева.

– Бери мою, – Харко видобув з гамана коштовне приладдя, окантоване сріблом і сканню.

Поки Рева з мушкетоном і шаблею йшов до переляканих коней, Двійя насипала до люльки тютюну, змішаного з білим порошком. Джура кресалом видобув вогонь і через трут підпалив люльку. Запахло горілою кісткою.

«Ото дурний, – подумав про Харка Рева, – запоганив таку добру люльку!» Він вже бачив темні силуети хижаків, які були за п'ятдесят кроків від стоянки. За двадцять кроків вже можна буде їх постріляти, вирішив козак.

Харко тим часом став з пістолями з протилежного боку. Трьох стволів і двох шабель для надійного захисту було мало, і Рева приготувався жертвувати кіньми. Раптом вовки завили. Це здалося козакові дивиною, адже перед нападом і під час атаки степова зграя завжди діяла безгучно. Завивання тривали недовго, потім силуети вовків розчинилися у передранковій сині.

– Вовки завжди тікають від запаху шамарай-звіра, – сказала Двійя, підходячи до Реви.

– Що за шамарай-звір?

– Ці звірі жили у давні часи, тепер їх немає, – пояснила планетниця. – Лише ми знаємо, де знайти їхні кістки. А в прадавні часи шамарай-звірі були царями вовків і ті їх боялися. Коли Праматір Претана привела наші роди у ці степи, тут панували шамараї і вовки. Вовків тут було стільки, що вони могли подолати і з'їсти ціле військо. А людей у ті часи було ще небагато і перемогти звірів зброєю вони не подужали. Багато воїв тоді склало голови. Деякі вожді навіть хотіли вертати на схід, до Старої Землі [85]85
  Стара Земля – мається на увазі Іранське нагір'я і землі навколо Каспійського моря.


[Закрыть], так злякали їх тутешні звірі. Тоді мудра Праматір Претана розсварила вовків і шамараїв, і вони понищили одні одних. Шамараїв узагалі не лишилося [86]86
  Шамараї (шамрай-звірі, асамари) – за однією версією, велетенські гієни доби палеоліту, подібні до тих, які в Африці дожили до часів фараонів, за іншою – велетенські печерні леви (інша назва – «скіфські вовки»), яких арабські мандрівники доби багдадських халіфів помилково називали барсами.


[Закрыть]. Про ті часи є давня пісня, мама її співала… Ця річка, – Двійя показала туди, де ледь сріблилася стрічка води, – недарма називається «Самарою». Колись давно вона називалася Шамарай-рікою. А південніше має бути Вовча ріка, так?

– Так, – підтвердив козак. Він вже не знав: чи то дивуватися йому, чи то стерегтися незрозумілих умінь і дивних знань відьмочки.

– Не бійтеся, – прошепотіла йому на вухо мала і притиснулася до нього усім тілом. – Поки я поряд з вами, вам треба боятися лише одного Чорного. Від усіх інших я вас зможу захистити.

11

[Жродлівський ліс, полудень 27 червня 1673 року]

Напій із мухоморів Майстер Зброї варив довго й неквапно, підсипаючи до нього висушених трав і дрібних червоних кристалів зі шкіряного мішечка. За той час брат Янгель спорудив на могилі загиблого Паладина щось на кшталт арки з великого каменюччя, якого погани колись притягли до острівця велику силу. Якраз коли Архіваріус закладав до «арки» замкового каменя, Майстер покликав його до вогнища.

– Зараз вона охолоне, і ви, брате мій, зможете наснажити своє яснобачення Силою святої соми. Ви коли-небудь робили подібне?

– Так, месіре, робив, ще до того як став братом. Але у нашій родині, перепрошую, використовували не мухомори, а лише плямисті поганки. Їх не варять, а висушують і довго пережовують. Так довго, що одна людина не витримує і передає жуйку іншій, і так по колу.

– Тоді це якесь аматорство, а не справжній ритуал, – припустив Майстер. – Святу сому готували жерці ще тисячі років тому. Великим майстром соми був пророк Зороаструс. Я, безперечно, не можу зрівнятися з ним, але запевняю вас, брате, що у цьому казанку правильнасома. Її рецепт зберігається у скарбниці нашого Коммодора. Його записано на папірусі рукою самого Засновника Ордену зі слів мудреця Заавеля з Меґіддо!

– Ви, месіре, знаєте цей рецепт напам'ять?

– Переписувати заборонено. Дозволено лише запам'ятовувати.

– Але без Паладина нам не скласти Кола Сили.

– Спробуємо удвох.

– Може не вийти, месіре. Ми ж маємо шукати людей, які не бажають бути відшуканими. Вони чинитимуть відчайдушний ментальний опір. Уся ця земля чинитиме нам опір, адже жерці Курана з'єднали свій рід з цією землею. Телурична магія крові.

– За цим опором ми їх і знайдемо. Телурична, або ж земляна, магія сильна, але тупа. Вона їх захищає, вона ж їх і зрадить.

– Я про це не подумав, месіре. Ви слушно кажете… А як виглядають ті втікачі?

– Один із втікачів має бути дівчинкою. Малою відьмочкою. Її мати була чорнявою красивою жінкою. Я думаю, що вони із давнього жрецького роду Курана. Така вистояна породасховати себе не може. Ми відчуємо її навіть за сотню ліґ.

– Нам обов'язково треба взнати точне місце їхнього перебування?

– Якщо не вийде із місцем, то хоча б треба визначити напрямок. Північ, південь, схід. А там вже дамо собі ради.

– Я готовий, месіре.

– Тоді з Богом, брате! Починаємо.

Вони зачерпнули ще теплий напій маленькими срібними чарками і з таємною мантрою спожили темну пахучу рідину. Потім повторили і потретили. Спочатку лише приємне тепло увійшло до тіла брата Янгеля. Але ось довкілля пояскравішало і дзвінка бадьорість прибула до його голови. За кілька хвилин після цього Архіваріус відчув, що своєю зміненою свідомістю охоплює і скубоче Всесвіт. А Всесвіт – зручний і соборний – відзивається на це скуботання чимось на кшталт «мур-мур».

Пошукове видіння брата Янгеля

Спочатку на нього набігло багатоголосся. Тисячі голосів перемовлялися десятьма мовами, а очі яснобаченника озирали землі й доли з висоти орлиного лету. Брат Янгель змусив себе промкнутися крізь гармидер і уявити чорняву дівчину із знаком Сварги [87]87
  Сварга (Сварига) – коловорот, солярний знак, що нагадував хрест, вписаний у коло.


[Закрыть] на грудях. Спочатку ця дівчина була схожою на його старшу сестру, але раптом обличчя її змінилося, знак Сварги щез. Янгель побачив юну красуню в золотій діадемі Верховної Жриці. Чоло Верховної Жриці Курана вінчав Камінь Богині Бау, вмонтований у діадему. На жриці не було жодного одягу і Янгелеві стало спекотно.

«Де ти?» – спитав дівчину Архіваріус, але вона ніби не чула його. Її очі дивилися кудись у простір, у щось важливіше за випадкового гостя-сомника.

«Де ти, донько Праматері Йіми?» – назвав він ключове ім'я Роду, але раптом видіння почало тьмяніти і змінюватися. Він побачив кургани, високі степові могили під насупленим свинцевим небосхилом. Вони насувалися на нього твердим громаддям, насувалися, оточені сріблястим сяйвом. Над ними виникли примарні постаті, багато примарних постатей із коров'ячими черепами на довгих жезлах. Привиди співали. Їхній спів ніби вплітався у срібне сяйво і відсікав гостя від юної жриці, виштовхував його у примарне багатоголосся. В очних отворах коров'ячих черепів світилося червоне сяйво Каменя Бау. Яснобаченникові здалося, що він торкається чогось жирного і теплого. Він уперше зрозумів, що світло може бути жирним. Постаті з жезлами оточували його нездоланним жирним світінням.

«Колишні жриці Курана», – зрозумів Янгель. Йому стало страшно. Він знав, що вороже налаштовані привиди можуть затягти його до світу мертвих. До страшного і холодного світу спокутування гріхів. Він боявся.

Раптом біля нього виникло видіння лицаря в білому плащі. Від цього привида струмила холодна свіжість.

«Месіре!» – впізнав він покійного Паладина.

«Кам'яні Могили», – сказав привид.

«Де вони?»

«Зустрінете їх на Кам'яних Могилах», – повторив привид і зник.

За ним зникли кургани і постаті жриць. Потім на Архіваріуса насунув білий туман, у якому він блукав, чуючи закличні голоси інших привидів. Вони кликали його, намагалися щось повідомити, про щось попередити. Але Сила вже відходила до своїх таємних сховищ і туман розсіювався. Страшна втома впала на плечі брата Янгеля, непосильна втома мандрівника забороненими краями.

Майстер підніс до губ Архіваріуса міх із джерельною водою. Той почав жадібно пити, крижана волога вертала його до земного життя. Він знав, що Майстер чекає на його повідомлення. Як тільки здатність розмовляти знов спростила його до звичайної людини, він сказав: «Кам'яні Могили». Він ще хотів застерегти Старшого, що на тих могилах їх чекає ціла армія хижих привидів, але тут інша думка знищила пересторогу. Янгель раптом подумав, що поганки його предків все ж таки ефективніші за цю легендарну сому. Він розвеселився від цього протиправного і блюзнірського порівняння і сміявся, сміявся, сміявся…

12

[Поблизу Ковалина, у землях Переяславського полку, проти ночі 27—28 червня 1673 року]

Осавул Сава Міщенко доводився небожем Яготинському сотникові Лаврину Скоченкові і по матері – онуком полковому обозному Рубанику. За часів гетьманування молодого Хмельницького, коли Сава ще не голив голови і не мав боргів по шинках, він питав заїжджих ворожбитів, чи, бува, не судилася йому така ж славна доля, як і дядькові Лаврину. Одна беззуба валашка довго дивилася на долоні майбутнього Сіркового осавула, шепотіла, рохкала і шамкотіла. А потому напророчила молодому Міщенкові, що колись візьме він до рук те золоте кермо, яким володарі змінюють напрям світової долі. З того часу Сава повірив у планиду свою і цієї віри не зраджував. Він упевнено йшов до старшинських посад, був розважливим, щедрим для друзів та обережним у застільних розмовах.

Але заздрісні люди, які на Вкраїні ніколи не переводилися, нашепотіли ясновельможному гетьманові, що хоружий Переяславського полку Сава Міщенко, випивши у веселому шинку зайву кварту, похвалявся таємними знаками майбутньої величі, що нібито має на своєму тілі, і пророчив принагідним пиякам, що колись стане гетьманом, та ще й славнішим за Богдана. До того всього заздрісні люди додали, що друзі хоружого при цій оказії викрикували йому «славу» і стріляли з мушкетів у хрести на Архистратиговій церкві.

Гетьман Іван Самойлович, повіривши тим заздрісним людям, наказав переяславським старшинам учинити сугубий розшук щодо злочинних знаків. Попереджений родичами Сава Міщенко, не чекаючи прокурації [88]88
  Прокурація – судовий процес, справа.


[Закрыть], втік на Січ. Там він, після певних поневірянь і підозр, пристав до Сіркових горлорізів, яким, щоправда, на його знаки було начхати, але для котрих гетьманова ненависть була найкращою з рекомендацій. Під час баталії під Перекопом Міщенко показав себе відважним і передбачливим козаком. Отаман його помітив, знайшов тямущим і зробив спочатку бунчужним, а згодом і осавулом.

Коли під Переяславом з'явився верховний кат Ордену, Сірко саме Міщенка відрядив вполювати Чорного. Краяни зустріли опального козака із симпатією, тим більше, що гетьманове здирництво вже встигло зачепити і сірому, і хутірських податковими гаками. А старшина знала круту Сіркову вдачу. Тому закрила очі на те, що втікач хоружий, не криючись, піднімає на відпорне рушення реєстрове і гуляще переяславське вояцтво.

Відпорного рушення зібралося до трьох десятків з молоді й кілька вакацьових ветеранів. Нестача волонтерів пояснювалася не лише війною, на яку рушили лівобережні полки. Тільки зачувши, що пропонується протистояти лиховісному відьмакові, старі козаки відводили очі від цидул з отамановою печаткою. Ветерани невпевнено чухали чуби і казали Міщенковим посланцям: «Таж ми як що, то поможемо, але ж аж так, щоби за ним ганяти…»

Коли ж Чорний сховався у лісі, йти за ним туди відмовилися навіть ті відважні, які записалися до рушення. Жродлівський ліс із давніх-давен мав серед місцевих недобру славу, а у часи Руїни лісове зло й зовсім осатаніло. Худоба і люди почали щезати за кілька верст від Проклятого болота. Про короткий шлях через ліс забули, об'їжджаючи хащі кружними гостинцями. Старші козаки запевняли молодших, що у тому лісі Чорний теж стане здобиччю Війґа. «Сице [89]89
  Сице – так.


[Закрыть]зло злом пожреться!» – поважно примовляв вакацьовий Мандра, і дехто з Міщенкового рушення зазбирався додому.

Такий поворот справи стривожив Саву. Від отамана він мав чіткий наказ привезти до отаманової ставки або самого Чорного, або ж такі докази його загибелі, які б у Віщого Сірка не викликали найменших сумнівів. Осавул поликав до себе Мандру і пригрозив батогами за його ворохобні промови. Свій загін Міщенко розділив на пікети, якими оточив зі сходу і півдня Прокляте болото. Сам осавул із двома джурами постійно перебував у Ковалині, де молода вдова Горленчиха не відмовляла героєві у його земних бажаннях. Уночі проти 28 червня до Горленчихової хати прибіг отрок з місцевих і повідомив, що один із південних пікетів впіймав Чорного.