Текст книги "Богиня і Консультант"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)

Попереду – металеві двері. Важкі, як у сейфа. З перехрещеними ребрами міцності. Вони просто випромінюють неприступність. Діана зупиняється і притискається до стіни, пропусками володарку. Та відкриває двері електронною карткою. За дверима – печера. У протилежному від дверей кінці печери – вівтар. На ньому стоїть червона статуя восьмирукої Богині. Вона закріплена на кам'яній змії, що склалася в кільця. Очі змії горять червоним. Наче два маленькі лазерні ліхтарики.

Володарка ставить на вівтар кришталевий фіал з темно-червоною рідиною. Мітелик спочатку думає, що це кров, але потім бачить – рідина напівпрозора, немов гранатове вино. Володарка скидає мантію і вклякає перед вівтарем. Три вихованки школи X роблять так само.

Раптом Мітелик відчуває, що його бачать. Очі кам'яної змії дивляться просто на нього. Його охоплює паніка. Він намагається повернутися до коридору, але очі змії наказують залишитись і він не може зрушити з місця. Його тіло паралізоване. Він не може навіть змигнути. Але дихання не припиняється. Навіть стає легше дихати. Якась сила наповнює його легені чистим і свіжим повітрям. Він чує тихий жіночий голос:

«Хто відчинив тобі двері?»

Спочатку йому здається, що це голос володарки. Але питання повторюється:

«Хто відчинив тобі двері?»

Йому здається, що він шепоче, хоча насправді він не може шепотіти. Він каже, не кажучи:

«Діана».

Йому здається, що потрібне уточнення. Він каже:

«Та, що праворуч».

Він дивиться в очі змії. Але краєм ока помічає якісь зміни у групі жінок, що стоять на колінах перед вівтарем. Діана наче відповзає убік, до скельної стіни.

«Вона не жриця, – каже голос. – Тобі відчинила одна зі жриць».

Дихати Мітеликові стає важче.

«Не знаю», – якби він міг ворухнути губами, то вже б кричав.

«Хто?»

Повітря зупиняється в його легенях. Десь під серцем народжується тупий невблаганний біль. Він здогадується, що кам'яна змія допитує його, залишаючи без повітря. Але він не знає правильної відповіді. Він не знає, хто відчинив двері. Не може знати. Про школу X йому розповіла Діана. Але, можливо, він не зрозумів питання. Які двері? Двері у цю печеру відкрила володарка.

«Не ці»-

Йому перехоплює горло. Зараз біль стане нестерпним, пульсуючим, розриваючим. А потім – смерть. Очі змії горять і тиснуть, це вони – смерть.

«Індиго, Валя, Лола», – він називає всі імена. Біль розчавлює його. Страх душить його гірше за біль. Зараз він обмочить штани.

«Ні, ні».

«Руда дівчина, дівчина без імені…»

Дихання вертається. Легені знов наповнюються живильним повітрям. Очі змії відпускають його. Яке приємне відчуття. Всім тілом пробігають хвилі відновлення. Яке щастя. Щастя. Він житиме. Валерій Петрович повертається до дверей і просинається з придушеним криком.

– Що сталося? – Дворська підвелася, розбуджена цим криком: – Тобі зле? Ти хворий?

– Поганий сон, – він хрипів, видушуючи слова. З горла до рота перекотилося холодне й гірке згущення слизу. Він почав кашляти.

– Щось з тобою не те, чмока.

– Важкий був тиждень. Перепрацював.

– Вибач мені, чмока, – Дворська раптом сповнилася ніжності до шанувальника наукових «богів». – Ти хотів мене про щось запитати тоді, у школі?

– Хотів. – Мітелик відкашляв слиз. – Хотів тебе запитати: що знайшов великий археолог у кургані Відьмина Могила влітку дев'яносто другого?

– Там тоді копав не Борис, а мій колишній. Він тоді був головним.

– Вербенко?

– Так.

– А ким був Адамчук?

– Щось типу заступника мого колишнього. Я не знаю, тоді це не було важливим…

– Він тоді щось знайшов. Або вони разом щось знайшли. Ти знаєш, що саме?

– Мені, знаєш, не доповідали. Я була тоді двадцятирічною пацанкою. А вони – начальниками, старшими групи. А звідки тобі відомо, що вони там щось знайшли?

– Там були не лише начальники і пацанки.

– А… Ну так, звісно…

– Це великий секрет?

– Не знаю.

– Тоді які проблеми?

– Це не мій секрет.

– Криваві клятви мовчання?

– Ні, не криваві, – Дворська знов потягнулася до пачки з цигарками. – Але деякі речі не варто згадувати.

– Комусь від того буде шкода?

– Можливо.

– Але ти цим людям нічого не винна.

– Мабуть.

– Совість замучить?

– Йди ти!..

– То був скарб? Золото?

– Золота там було небагато, – Дворська зробила глибоку затяжку. – Там було кілька цікавих поховань. Цікавих скорше для науковців. Одне дуже давнє, жрецьке. Якоїсь доісторичної жриці. Дуже пошкоджене поховання, частково розграбоване, з розмитою поховальною камерою. І ще кілька пізніших, теж жіночих, в іншому кургані, поряд із тим. Мій колишній казав, що ті два кургани є видатними «місцями сили». І сільські відьми, які вміли цю силу відчувати, зробили там собі таємний сімейний некрополь. Їх тоді попи забороняли ховати на християнських цвинтарях. Вони були прокляті. А відьми знайшли місце сили і там ховали своїх. Кілька поколінь. Козацька доба.

– А в могилі тої жриці щось було?

– Щось було. Але небагато.

– Жриця була бідна?

– Ні, навпаки. Жриця була найвищого рангу. Але грабіжники там добре попаслися. Могилу пограбували за давніх часів. Ми вже підбирали ті крихти, яких вони не побачили. Там був зсув ґрунту. І частину прикрас із бічної камери було зміщено на півтора метра вбік, перемішано з глиною, камінням. Тому грабіжники не все знайшли. Дещо залишилося.

– Що саме?

– Фрагменти прикрас.

– Їх не занесли до офіційного звіту? Вкрали?

– Я не знаю. Не цікавилася. Щось занесли, щось, можливо, ні. Якби дуже хотіли вкрасти, могли б нічого не заносити. Дев'яносто другий рік. Бардак ще той… Були старші групи, вони все вирішували, за все те відповідали. У них запитуй.

– Запитаю.

– Хотіла б я те бачити.

– Що?

– Як тебе пошлють на три літери.

– Я знаю, як і про що запитувати.

– Не боїшся?

– Ні.

– Боже помагай.

– А ти бачила ті прикраси?

Дворська заплющила очі. «Не скаже», – подумав Мітелик, але та раптом посміхнулася комусь невидимому, різко – немов глибоким ковтком – втягнула в легені сигаретний дим, захлинулася ним, відкашлялась, а потім сказала:

– Дещо бачила.

– Що?

– Який ти… І чого це я раптом тобі усе розповідаю? Розслаблена сексом стара вчительоха, так?.. – Дворська знов посміхнулася і знов зробила глибоку затяжку. – Я бачила тільки кульчик з обсидіаном та золотого грифона.

– Грифона?

– Лев з головою птаха. Скіфо-іранський стиль. Навіть більш архаїчний, ніж у кримських курганах. Це була унікальна знахідка.

– Він був схожим на дракона?

– На дракона? Чому «на дракона»?

– Ну… З довгим хвостом, пащею.

– Для тих, хто не розуміє…

– Ясно. А там був лише один грифон?

– Я бачила одного.

– Вербенко показав?

– Тобі не все одно хто?

– Все одно.

– Допит закінчено, пане слідчий?

– Ще одне питання. Вибач. Ти знала таку аспірантку Ірину Маргель?

– Це та, яку вбили разом з Робертом?

– Так, пані вчителько.

– Я з нею не була близько знайомою. Вона з'явилася на кафедрі роки три тому. А до того я в неї не викладала. Та ще сучка була, прости Господи. А що, вона якось пов'язана з отим скарбом? Її вбили за оте золото?

– Я не пан слідчий. Я просто збираю матеріал для книги.

– Дурою мене вважаєш?

– Ні, але я дійсно…

– Не тринди, чмока. Про те золото знали лише кілька людей. Звідки ти про нього знаєш? Ти з контори?

– Ні.

– Чорний археолог?

– Ні.

– Тоді звідки знаєш?

– Я ж кажу, дехто ще пам'ятає дев'яносто другий.

– Хто?

– Це таємниця.

– Але ж я тобі розповіла.

– А чому ти назвала Ірину Маргель сучкою?

– Не з'їжджай з теми, чмока.

– Вона теж любила професора?

– Вона всіх любила, хто мав гроші і владу.

– Всіх?

– Всіх, всіх… Але я тобі про такі речі розповідаю, а ти? Все. Крапка. Відмазки вже не пройдуть. Колися, хто тобі розповів про Відьмину Могилу?

– Роберт.

– Нє звізді.

– Я ж кажу: Роберт. Ми були друзями.

– Щось я тебе не пригадую серед його друзів. Я ж усіх його друзів знала, як облуплених.

– То було ще до університету. Ми разом з Бобом вчилися У школі. В одному класі. Він був моїм найкращим другом. Не віриш, зайди на «однокласники.ru»…

– Боже, боже! – Дворська роблено розсміялася. – Вчилися вони разом! І він тобі про таке… Боже! Робік був таким звіздуном? Не вірю… – вона різко брикнула ногою, немов десь під ковдрою причаївся покійний Боб. – Добалакався пацан. Дотрєпався… Старий би його вбив.

Кілька хвилин вони мовчали. Лише чути було сердите сопіння Дворської.

– Звіздун і сучка, – тихо, ніби розмірковуючи вголос, промовив Мітелик. – Чим не солодка парочка?

– Не тобі судити.

– Чому?

– Ти всього не знаєш.

– А чого я не знаю?

– Те стерво його приворожило. Загіпнотизувало. Спочатку старого, а потім Робіка.

– Вона була ворожкою?

– Ворожкою? – Дворська похитала головою. – Чмока, вона була таким махровим стервом, що тебе на таке й у страшному сні не пропре. Рудою драною сукою. Вона такими Робіками крутила, як циган сонцем. Кобелі за кілометр слиною стікали…

– А старий професор?

– Що?

– Трахнув її?

– Адамчук? Це, скорше, не він, а вона його. Ще коли на першому курсі була. «Міс Університету», звізда тусовок. Ти б її тоді бачив… Великий археолог на неї страшні тищі викинув. Хату оплачував, шмотки від «Gucci» купував. Усе купував.

– Тій рудій Ірці?

– А ти думав… А мій колишній дарував їй діаманти.

–  …?

– Ага. Прикидуєш, ні? Отакі вони, наукові «боги»! Ти багато чого не знаєш. І не знатимеш. Я не уявляю, що вона там з ними робила у ліжку, але вони всі від неї перлися, як дрочуни шмаркаті. Мій казав, що вона «харизматична». Гормональна бомба. Один проректор її на море возив на службовій тачці. Інший бігав по викладачах з її заліковкою. Вимолював їй червоний диплом. Та що там ті проректори. Вона навіть із заступником міністра крутила по готелях. Це була не просто сучка, а мегасучка. Стерво кончене. Вона все життя отак собі грала-грала і догралася, мавпа. Я відразу подумала, що Робіка вбили через те руде стерво. Що хтось там приревнував.

– А тепер так не думаєш?

– Тепер… Ну, тепер ти кажеш, що Робік не тримав язика за зубами. Трепло. Все може бути.

Запала мовчанка. Мітелик думав про те, що слова «жриця», «відьма» і «мегасучка» при певних обставинах виявляються синонімами. Дворська нервово курила. Вона, напевно, вже пошкодувала про свою відвертість.

«Якщо усе там було так складно, то Боб міг ховати реліквію і від Ірки-мегасучки. Від неї у першу чергу. Треба негайно перевірити нашу стару ничку», – вирішив Валерій Петрович. Він виліз з-під ковдри і почав одягатися.

– Ти куди? – Дворська підозріло спостерігала за його збираннями.

– Треба дещо перевірити.

– Ніч надворі.

– Це терміново.

– Що «терміново»?

– Ти мене наштовхнула на актуальну думку.

– Розслідуєш…

– Ні.

– …Сенсацій шукаєш, неприємностей на свою жопу.

– Валюхо, все буде добре.

– Не буде.

– Бу…

– Слиш ти, чмока, – Дворська вистрибнула з ліжка і відібрала в Мітелика щойно знайдену сорочку. – А ну перестань дуркувати і гратися в Шерлока Холмса.

– Я не дуркую і не граюся.

– Зранку перевіриш. Чуєш?

– Валю, я повернуся. Чесно.

– Ні хєра. Якщо зараз підеш, то вже й не повертайся.

– Нащо ти так? – він пригорнув її до себе, спробував поцілувати у груди.

Вона відхилилась і матюкнулася. Мітелик приклав до її губ вказівного пальця:

– Не треба такого казати. Ти ж педагог, вчителька старших класів.

– Іди нах.

– Іду.

Вона почала плакати. І Мітелик, який не терпів жіночих істерик, вирішив затриматися в неї до ранку.

15

Минуло кілька годин напруженого спостереження, але з особняка Людмили Савар Яра не почув жодного звуку. Вікна залишалися темними, двір – порожнім. Якесь шістдесят шосте чуття підказувало Одноокому, що будинок не охороняють. Він довго боровся із спокусою перейти до виконання програми «максимум», але врешті-решт азарт переміг. Він натягнув на обличчя маску з отворами для очей і рота, пострибав, перевіряючи, чи не дзенькає щось у кишенях та на ременях. Від двох таблеток фенаміну за кілька хвилин загострилися його відчуття. Світ тепер здавався йому продовженням власного тіла. Він почав відрізняти запахи найтонших струменів повітря і чути підземне шарудіння гризунів.

Зі зброї він прихопив лише свій улюблений нікер [17]17
  Нікер – різновид німецького мисливського ножа з прямим довгим лезом.


[Закрыть]. На шляху до особняка ніяких несподіванок не трапилося. Яра легко перестрибнув через паркан і опинився у дворі, просто під жовтим сяйвом жарівки. Униз, до приміщень цокольного поверху, вели вузькі сходи. Індикатор сигналізації над вхідними дверима не світився, відеокамера дивилася на верхівки сусідніх дерев. Одноокому вистачило десяти секунд, щоб підібрати відмичку для примітивного італійського замка. Двері безгучно прочинилися, і він опустив на очі окуляри нічного бачення. Світ став проявленим і болотяно-зеленим.

Спочатку він потрапив до вузького коридорчика без вікон. Наступні двері виявилися незамкненими. За ними Яра знайшов велике приміщення, центральну частину якого займав масивний більярдний стіл. Повітря у більярдній залі просякло сумішшю солодкуватих східних пахощів і гіркого запаху переповнених попільничок.

З більярдної зали на верхні поверхи вели сходи. Одноокий обережно піднявся ними. Майданчик між поверхами освітлювало вікно. Тут теж була відеокамера. Крихітна, малопомітна, надійно вмонтована у бетонний виступ стіни, вона дивилася просто на майданчик. Оминути її не було можливості. Якщо десь у будівлі спостерігали за монітором охоронної системи, Яру б неодмінно побачили. Він знову повернувся до більярдної зали і став шукати інших шляхів до таємниць особняка.

У протилежному кінці зали були ще одні двері. Вузькі й броньовані. Але їхній замок виявився складнішим за вхідний. Кілька хвилин Одноокий безпорадно совав сталевий гачок вузькою щілиною, намагаючись не шуміти. Перед тим як здатися, замок зрадницьки клацнув. Яра завмер, прислухаючись. Але не почув ані голосів, ані кроків. Він вичекав ще кілька хвилин, потім прочинив двері. Щось майнуло перед окуляром нічного бачення, від сильного удару у голові Одноокого спалахнуло яскраве світло. Потім світло стало темрявою.

Коли його око знову змогло розрізняти навколишні предмети, він побачив над собою білу стелю більярдної зали. Тепер її освітлювали матові плафони. Він лежав горілиць. Обличчя стягувало щось липке. «Кров з розбитої балди», – вирішив він.

У голові, поряд із неприємною порожнечею, виникали й щезали острівці тупого болю. Він обережно, долаючи біль, підвів голову. Побачене його не втішило. Хтось – певне, нападник із засідки за дверима – примотав Яру до більярдного стола, не пошкодувавши при цьому клейової стрічки. Стрічки було так багато, що Одноокому спало на думку порівняння з мумією якого-небудь Рамзеса. Він спробував вивільнити руку. Йому вдалося трохи розтягнути стрічку. Коли він готувався сильним ривком звільнити зап'ясток, до зали хтось увійшов. Цей хтось стояв за його плечима, але він не міг повернути голову. Будь-яка спроба напружити шию спричиняла біль у потилиці.

– Дякую тобі за звільнення, – сказав молодий жіночий голос. – Якби не ти, я би здохла у тій коморі.

– Тобі тапки, дєвашка, – прохрипів у відповідь Яра.

– Ти, я так бачу, ще не ачухался, воїне, – у голосі невідомої Одноокий почув насмішку. – А, між іншим, де твоя волина [18]18
  Волина – пістолет (кримінальне арго).


[Закрыть]? Ти що, непереможний воїне, з одним ножичком сюди отак приперся? Та й ножичок такий собі. Китайська підробка.

– Тебе проткне.

– Нє нада хаміть. Тобі не пасує. Ми знаємо, хто ти. Ти слуга безнадійної справи.

– Я…

– Мовчи і слухай, воїне. Насувається велика битва. Таким, як ти, в ній нема місця. Та справа, якій ти себе намагаєшся посвятити, ґрунтується не на правдивій Традиції, а лише на випадковостях. На фуфлових збігах. Твій Наставник випадково натрапив на Жезл Сили. Ти випадково знайшов дівчинку-екстрасенса, яку самочинно вирішив зробити жрицею…

– А чи не забагато випадковостей, сучко?

– Слухай мене, не перебивай. Я знаю, що кажу. Знаю. Навіть якщо твоя дівчинка через років тридцять стане Старшою жрицею самочинного ковену [19]19
  Ковен – містична громада жерців Північної Традиції на чолі зі Старшою Жрицею і Старшим Жерцем. У класичному ковені – 13 обраних. Сім ковенів створюють Коло Традиції, або Валлому.


[Закрыть], у вас немає для Заснування ані жерця-ягина, ані благословення Праматері. Ви – випадкові, нечинні сироти. Ваша Традиція померла чотириста років тому. Твій Наставник – вигнанець, приспаний [20]20
  У містичних орденах і згромадженнях існує традиційна процедура символічного «приспання». Це слово означає, що посвяченого виключено з регулярного спілкування з іншими членами ордену.


[Закрыть]своїми Старшими. А Захід скоро пришле сюди Майстра Зброї. Він вас винищить, як його попередник винищив колись жриць ковену Курана і степових ягинів. Ти ж не тлук, ти маєш розуміти, про що я кажу!

– ОМ TAPE ТУТТАРЕ ТУРЕ СОХА'М!

– Ой-ой! ОМ TAPE! Не зображуй із себе фанатика Тари-Дролми. Ти ж не носій Традиції й не тибетський лама. Ти – блазень, учень ізгоя. Ти ж тепер от вирубився від одного мого удару. Від одного удару жінки! Воїнам Заходу можуть протистояти тільки справжні воїни Сходу. Навчені і благословенні. Третьої сили немає і бути не може. Ви лише підставите своїх людей під Майстра Зброї, і вони всі загинуть. Всі до одного. Майстер нездоланний. Він – машина смерті… Не сіпайся, не сіпайся. Що, правда очі коле?.. Шкода тільки твою дівчинку-телепатку. Краще віддай її нам. Ми надійно її сховаємо. Дамо їй знання. Згодом вона може стати справжньою жрицею у нашому ковені.

– Вивчите? У тій вашій лесбійській школі? Йдіть на хер!

– Жадоба влади затьмарює твій розум.

– Сука ти… Хто вбив Роберта?

– А хіба ти не знаєш? Воїни Заходу.

– Хто саме? Тамплієри?

– Тобі їх не дістати.

– Я хочу знати.

– Зайве знання обтяжує і дратує.

– Вони мої вороги.

– І що з того?

– Я маю право знати ім'я ворога.

– У цій війні в тебе не має ніяких прав. Ти – ніхто.

– Ти кажеш, що я приречений. Можливо. Але я буду битися і маю право знати.

– Книжок начитався?

– Той, хто не поважає прав іншого, сам не вартий поваги.

– Який ти нудний. У житті все не так. Але, якщо тобі вже так треба, нехай. Офіційно вони працюють на контору.

– На «Острів» чи на «Ліс»? [21]21
  «Острів» – резиденція Служби безпеки України, «Ліс» – резиденція Служби зовнішньої розвідки України під Києвом.


[Закрыть]

– Антитерористичний спецпідрозділ «Агат-Т». Але ж, кажу, тобі їх не дістати ніколи. Цих пацанів кришують серйозні політики, генерали. Серед їхніх людей є жерці-телепати і висвячені лицарі. Там все по-дорослому, без жартів. Краще віддай дівчинку і поможи нам. Тебе згодом приймуть до Кола. Але відразу тобі кажу: до Колегії Ягинів тебе не приймуть ніколи.

– Дякую. Ти така добра. Але буде так, як має бути. Буде вам третя сила. Я знайду реліквію, і ми відновимо нашу власну Традицію. Вона була, і вона буде знову. ОМ TAPE!

– «Буде, буде», – передражнила Одноокого його невидима суперниця. – Сам себе переконуєш? Але ж ти не хочеш мене послухати… Нехай Правічна Мати прояснить тобі розум до того, як тебе вб'ють! Прощавай, сину Аратти.

– Я не «син Аратти». Аратта означає «безвладдя».

– Означає «місце безвладдя»… Ізгой тебе дечого таки навчив.

– Багато чого навчив. Він Великий Обраний!

– А знаєш, яке справжнє ім'ятвоєї землі?

– Ти мене випробовуєш?

– Може, й так.

– Я знаю.

– То скажи. Тут немає тлуків.

–  Астрашана.

– Майже вгадав.

– Я не вгадую, я знаю. ОМ TAPE!

– ОМ! Все одно, прощавай, всезнаючий сину Уастрешани.

– Розв'яжи мене!

– Сам розв'яжешся. Твій ніж, до речі, лежить отут, на кріслі. Викинь цей фальшак, тобі такий не личить. А от «Nicon Monarch» я забираю. Це – вєщь. Як пишуть у твоїх улюблених романах-фентезі: беру за правом переможця… І ще до твого відома – на другому поверсі спить хазяйка цієї хатинки. Спить, хропить і трошки пердить. Певно, буха й обдовбана.

– Спить? – Яра шарпнувся. – Де її охорона?

– А біс її знає. Нагорі, окрім неї, немає нікого. Я перевірила. Чисто.

– Вони якось зв'язані з тим «Агатом»?

– Качаєш інформацію?

– Тобі шкода?

– Ні, мені смішно.

– А у підвалі тобі теж було смішно? Якби не я…

– О, мій визволителю, колись я тебе ніжно-ніжно поцьомаю, обіцяю.

– Сучка.

– Вони – тлуки, раби нижніх чакр. Їх усіх грають втемну. Вони навіть не зрозуміли, кого впіймали. Забирайся звідси, поки ці гобліни не повернулися. ОМ TAPE!

Він почув, як невідома виходить надвір, і різким ривком звільнив свій зап'ясток.

За кілька хвилин він видряпався з клейового кокона, знайшов ніж і вийшов із будинку. Небо світлішало, десь заспівав півень. Тепер йому здавалося, що він втратив останні сумніви щодо свого Шляху. Його Шлях лежав перед ним – ясний, зрозумілий і щедро освітлений Батьком-Сонцем.

16

Кав'ярня «Кімбо» відчинялася о восьмій ранку. Почеконіус прийшов раніше і тепер переминався біля дверей, час від часу дивлячись на годинника. Рівно о восьмій він мав зустрітися з представником замовника. Сам замовник шифрувався, але його представника Почеконіус добре знав. У колі політтехнологів цього огрядного добродія позаочі називали Свинопотамом. Офіційно він очолював регіональну аналітичну агенцію і добре платив за компромати.

Свинопотама Почеконіус помітив вже тоді, коли той простягнув руку для вітання. Рука була м'якою і вологою. Почеконіуса пересмикнуло від огиди. «Чому всі підлаки такі пітливі?» – запитав він себе, розтягуючи губи у привітну посмішку. За кілька хвилин вони вже сиділи за столиком і замовляли каву. Свинопотам замовив romano. Почеконіус згадав, що в romano кладуть лимонну шкірку, і попросив принести expresso.

Свинопотам вийняв з барсетки шмат паперу і щось підчитав з нього. Потім сказав:

– Замовленнячко специфічне.

– Як завжди.

– Специфічніше, аніж завжди.

– О Господи! – Почеконіус скрушно похитав головою. – Знову кіна в баньках? Сіські-піські?

– Не вгадав, – Свинопотам вдоволено рохнув. – Замовник цікавиться ворожками.

– Ким?

– Замовник вважає, що для впевненої перемоги його політичної сили в нашому регіоні йому необхідна підтримка місцевих майстрів та майстринь магії. Просять скласти повний список ворожок і чаклунів з їхніми точними адресами. Я наголошую на слові «повний».

– Я так бачу, що таки прийшла мода на містику. Скоро поїдемо до шаманів на тренінги… Список має бути по всій області?

– Так.

– Це сотні осіб.

– Напевне.

– Десять тонн.

– Баксів?

– Євро.

– Ну, батєнька, ви заломлюєте! – Свинопотам картинно розвів руки. Офіціантка якраз поставила перед ним romano. Шматочок лимонної шкірки стирчав із філіжанки, наче жовтий свинячий хвостик.

– Багато ворожок і чаклунів себе не афішують. Треба наймати людей з контори. І то не усяких «панів майорів», а лише тих, котрі в темі. Це коштуватиме грошей.

– Шість.

– Дев'ять. Це остаточна ціна. Тільки для тебе.

– Добре, я пораджуся.

– Авжеж, порадься.

Вони ще задля проформи поторгувалися, але Почеконіус не вступався. Він був упевнений, що ніхто, окрім ФПП, не візьметься за виконання такої екзотики. Потім Свинопотам розповів свіжий київський анекдот і відкланявся. Почеконіус якийсь час дивився, як той віддаляється, широко крокуючи і розмахуючи дорогим шкіряним портфелем. Замовлення Почеконіусові не сподобалося. Воно містило в собі щось таке, чого він не міг до кінця второпати. Від такого замовлення тхнуло війнами нічними і підземними. Тхнуло найглибшими коморами тої Темряви, якої він не хотів знати.

17

У давні часи Яра, Міта і Боб облаштували собі ничку в порожнині старого муру, що колись відділяв військову частину від міської території. На місці ангарів, плаців і казарм вже давно побудували торговельні центри і багатоповерхівки, але старий мур пережив епоху будівельного буму. Хоча з боку новобудов до нього приросло свіже гроно бетонних гаражів, розкішна дубова алея, що тяглася вздовж муру зі сторони міста, як і за старих часів рятувала перехожих від літньої спеки.

Порожнина була замаскована ретельно припасованими цеглинами. Масивний куб трансформаторної підстанції прикривав цю частину муру від сторонніх очей, і витягти вміст сховку можна було навіть удень. Мітелик втиснувся між муром і підстанцією, відгорнув пропахле сечею сміття і ножем розколупав замазку між цеглами. Потім витягнув чотири цеглини.

Він навіть не здивувався, побачивши за цеглинами згорток. Вийняв його і почав розгортати пластиковий пакет.

– Міг би мені передзвонити, – почув він за спиною голос Одноокого і від несподіванки розірвав пакет. Усередині був ще один, обмотаний скотчем.

– Я дзвонив. Ти постійно «поза зоною».

– Сам здогадався?

– Розмовляв з одною цікавою жіночкою про археологію і згадав нашу ничку.

– Молодець, Міта-брате. Я сам би мав пам'ятати.

– Давно все воно було.

– Давно.

Одноокий присів поруч із Мітеликом. З третього пакета вони вийняли запаяну бляшану коробку, щедро намащену солідолом. Яра обтер її носовичком, а потім розрізав нікером. У коробці лежали старі зошити і щось загорнуте у шмату з вишитими слонами. Мітелик здогадувався, що саме.

– Треба негайно вшиватися, – підсумував Одноокий, коли червоний камінь Богині хижо блиснув на сонці.

– За нами стежать?

– Так. Мала у небезпеці. А без неї усе це – мотлох.

– Де вона?

– Сидить у машині. По неї приходили.

– Куди?

– До твоєї хати.

– Що? – від несподіванки Мітелик ледь не випустив з рук скарб давніх жерців. – Оті твої «погані хлопці» вдерлися до моєї хати?

– Не кричи, не вдерлися. Мала встигла звідти втекти, і вони якось про це дізналися без проникнення до квартири.

– Я не розумію…

– Не тепер, – Яра не дав Мітеликові дивуватися вголос. – Всі подробиці потім. Все потім. Ми вшиваємося.

– І куди ви з нею вшиєтеся?

– Не «ви», а «ми».

– А я не збирав…

– Пізно, братику, пізно. Вони багато чого про нас знають. А окрім них є ще інші, ще гірші. У нас – у кращому випадку – кілька годин на збори.

Мітелик приречено крутив у руці камінь. «Але ж ти, грьобаний слоне, із самого початку знав, що усе закінчиться саме так». Цю думку він адресував не Одноокому, а собі. А потім старший консультант згадав, що має невикористану двохмісячну відпустку. Ця згадка здалася йому одночасно і доречною, і смішною. Скорше смішною.