Текст книги "Богиня і Консультант"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц)

Інтерлюдія. Рим. Опівдні.

Паладин Храму обрав для зустрічі зі Стражем невеличке літнє кафе на Віа Оттавіано. З його майданчика було видно сіре громаддя Леонінського муру, що оточував Ватикан. Строката черга туристів тяглася вздовж муру до музейної брами. Паладин присів за кутовий столик і замовив ірландське віскі без тоніку. На майданчику майже не було відвідувачів. Лише дві старі німкені за сусіднім столиком пили каву й підсміювалися, розглядаючи щось кумедне в екрані портативної відеокамери.

Спека підказала Паладинові сорт сигари. Він видобув з портсигара хрустку «Ноуо de Monterrey» і пірнув у її імбирно-шкіряні аромати. Насолоджуючись, Паладин не відразу зауважив наближення Стража і його супутника. Щоби привітатися, Паладин незгабно відвів руку з сигарою. Важкий ціліндрик попелу впав на столик, за котрим сиділи німкені. Ті замовкли і зміряли усю компанію недружніми поглядами. Страж чарівно посміхнувся стареньким:

– Entschuldigen Sie bitte! Mein Kollege ist so undeschickt [22]22
  Вибачте, будь ласка. Мій колега такий незграба (нім.).


[Закрыть].

Одна з німкень відповіла посмішкою на посмішку:

– Oh, alles ist gut. Keine Sorgen. Wir sind genug feuerfest [23]23
  О, все гаразд. Не треба перейматися. Ми достатньо вогнестійкі (нім.).


[Закрыть].

Паладин, який не розумів німецької, під час цих перемовин розглядав супутника Стража, невисокого чоловіка з рудим волоссям і міцно стиснутими вузькими губами. Йому не сподобалися очі рудого: світло-прозорі, невиразні, «риб'ячі». У цих очах Паладин побачив холодну зосередженість, яка неприємно контрастувала з яскравим травневим сонцем, бадьорими звуками вулиці й запашним сигарним димом. Стражів супутник був наче шматком сірої криги, покладеним на літній лісовій галявині. Також важко було визначити його вік. Йому могло бути тридцять, могло й п'ятдесят.

Страж і рудий замовили чай із льодом. ГІаладинові передалося напруження прибулих, вони, очевидно, налаштувалися на серйозну розмову. Можливо, це відчули навіть німкені, які швидко допили свою каву, розплатилися готівкою і пошкандибали в напрямі метро. Рудий провів їх недовірливим поглядом.

– Їхня камера була включена на зйомку чи мені лише здалося? – спитав його Страж.

– Так, принаймні в останні хвилини.

– Це зле.

Рудий лише знизав плечима. Паладин ще раз подивився на потік туристів, з яким злилися німкені. «Це вже занадто! – подумав він. – Може, вони такі підозрілі, бо старі розрахувалися кешем? І що з того?»

– І як ви прокоментуєте останні новини зі Східної Марки? – звернувся до Паладина Страж.

– Як прокоментую? – Паладин зауважив, що той не вважав за необхідне відрекомендувати йому свого супутника. – Напевне, так прокоментую: фірма-конкурент проявила себе.

– А ваші люди, навпаки, знову себе не проявили.

Паладин поклав сигару на попільничку. «Ага, значить, Коммодор не збирається обговорювати зі мною подальші дії. Він уже все вирішив, – зрозумів він. – А рудий, певно, є ще одним орденським Стражем, помічником Майстра Зброї. Представник Коммодора привів на зустріч помічника ката. Кого ж тоді запросить на офіційну аудієнцію сам Коммодор? Самого Майстра?» Вголос він сказав:

– Їх не попередили про те, що «гостя» може бути такою небезпечною.

– Ви й надалі заперечуватиме свою недалекоглядність?

– Ні, Страже, не заперечуватиму. Це моя провина. Мені не вдалося скоординувати роботу наших нових друзів і людей Полковника.

– Мені доповіли, що та ваша «гостя» вбила чотирьох охоронців і власницю будинку, потім зустріла невідомого, обеззброїла, допитала і відпустила його. Жінка-воїн. Геродотова амазонка. Американські блокбастери відпочивають… І хто ж цей «невідомий»?

– Його обличчя відеокамери не зафіксували. Ми з'ясовуємо, хто він. Слідчі знайшли у сусідньому будинку дещо цікаве. Швидше за все, той, кого ми називаємо «невідомим», облаштував там спостережний пункт.

– Стежив за будинком?

– Так.

– Як довго?

– Кілька діб.

– Є припущення щодо його особи?

– Поки що немає. Але припускаю, що він діяв з особистих мотивів і за власною ініціативою.

– Особистих мотивів? Яких? Чого він хоче?

– Можливо, він шукає Камінь Бау [24]24
  Бау (Бахбу, Баба) – ассиро-іранське і, можливо, скіфо-кімерійське ім'я Великої Богині.


[Закрыть].

– Звідки він може про нього знати?

– Я ще не готовий підтвердити мої припущення перевіреними фактами. Але вся інформація, яку збирає офіційне слідство, оперативно надходить до нас… До мене. Ми, так би мовити, надали слідчим додаткової мотивації. Окрім того, ми викликали досвідченого криміналіста для незалежної оцінки отриманих даних. Найнезрозумілішим в усьому цьому є те, що «гостя» не вбила, а відпустила невідомого. Це суперечить усьому, що ми знаємо про методи і тактику східних ковенів.

– Значить, вона розраховує на те, що цей невідомий принесе їм більше користі, аніж шкоди. Що ми кинемося його шукати і розконценруємо свої сили.

– Східні знають, що в нас стане сил і для «гості», і для невідомого, – раптом втрутився рудий. – Дехто з Ради вважає, що в гру вступила третя сила.

– Третьої сили там бути не може, – сказав Страж.

– Колись на території сучасної України було аж три повноцінні і древні ковени.

– Це було дуже-дуже давно, – Страж похитав сивою гривою волосся, яка робила його схожим на Депардьє в ролі Жака де Моле [25]25
  Жак де Моле – останній Великий Магістр Ордену Храму (тамплієрів), страчений за наказом короля Франції Філіпа Четвертого у 1314 році.


[Закрыть]. – Триста п'ятдесят років тому. Ціла епоха минула. Якби східні почали відроджувати жрецькі ієрархії Курана або Тавра, ми б про це дізналися. За кілька років цього не зробити.

– Але інформація про Камінь Бау потрапила до нас суто випадково, – не відступав рудий.

– Але ж потрапила. Якщо ми дізналися про неафішовану археологічну знахідку, то спроби інсталяції цілого ковену не могли б пройти непоміченими. Це неможливо!

– Тим паче, – підтримав Стража Паладин, – що східні завжди підтримували і скеровували політику своїх імперій. Вони злиті зі своїми імперіями в одне ціле. Нащо їм створювати незалежну ієрархію, яка у майбутньому зможе побудувати у Причорномор'ї спочатку власний Центр Сили, а потім власну імперію?

– А може, їм вигідніше мати між собою і нами щось на штиб «Нової Візантії»? – припустив рудий. – Ми їх останнім часом сильно потіснили. Якщо вони відродять Куран, надавши потенційним обраним в Україні висвячену жрецьку пару, то невдовзі східні матимуть оперативний плацдарм для наступу на нас.

– Одночасно матимуть неабияку проблему в майбутньому, – знов заперечив Страж і кивнув у бік Паладина. – Якщо їхні націоналісти отримають лідерів з новоствореного ковену, то старі імперії Сходу вже за півстоліття матимуть повноцінного конкурента. Молоду Причорноморську імперію з власними амбіціями.

– Але це вже політика, – відповів рудий. – Політики і дипломати якось потім домовляться, така в них робота. А тут ідеться про стару суперечку між Центрами Сили. Ми втратимо Східну Марку, яку брати будували п'ятсот років, а великі мудреці Шангріли [26]26
  Шангріла – закритий для невтаємничених Центр Сили в Тибеті, який іноді ототожнюють із Шамбалою. Деякі метафізики, зокрема Рене Генон, вважали, що Шангріла в нашу епоху є місцем перебування так званого «Царя Світу», лідера нині сущих послідовників прадавньої Традиції людства.


[Закрыть]скажуть, що, мовляв, тим лише «відновлена Рівновага»! Вони ж постійно наголошують на тому, що саме ми порушили Рівновагу і занапастили світ глобалізацією.

– То нехай повернуть час назад і відмінять експедицію Колумба, – згадка про мудреців Шангріли явно роздратувала Стража.

– Експедицію Колумба вже не відмінити, але помститися нам вони хочуть і можуть, – підсумував рудий.

Паладин остаточно впевнився, що поряд зі Стражем сидить титулований кат із почту Майстра Зброї. Сперечатися з повноважним представником Коммодора не наважувалися навіть Принципати Ордену, нащадки королівських родів. Те, що сказав самовпевнений кат, Паладинові не сподобалося. Принаймні адептів Священної Шангріли він ніколи не вважав своїми ворогами.

На деякий час за столиком запала мовчанка. Страж накидав до склянки з чаєм нових шматків льоду, Паладин повернувся до своєї сигари. Потік туристів, які оминали майданчик кав'ярні, знову зріс.

– За кілька днів вас, шановний, запросять до Резиденції, – повідомив Паладинові Страж. – Вам треба підготуватись. Рада, звичайно, захоче отримати максимум інформації про «гостю» і «невідомого». Факти, а не припущення. Якомога більше достовірних фактів. Окрім того, від вас, швидше за все, зажадають пояснень, чому, отримавши інформацію про «гостю», ви відразу не задіяли професіоналів, а доручили контакт із нею людям з клубу. Враховуючи усі ваші провали, розмова для вас не буде легкою, і я не збираюся знов виконувати роль вашого адвоката. До речі, я читав ваш звіт про контакти з Полковником. Якщо я правильно розумію, ви вважаєте, що він стає дедалі більш некерованим?

– Він якнайкраще підходить під ваше, Страже, визначення націоналіста, котрий мріє отримати для свого етносу лідера жрецького рангу і створити свою імперію. Він ідеаліст.

– Що ж, по-вашому, потрібно для того, аби найближчим часом тримати його і очолюваний ним підрозділ під нашим контролем?

– Гроші.

– Гроші? Ви щойно назвали Полковника ідеалістом.

– В Україні навіть ідеалісти люблять гроші, – посміхнувся Паладин. І додав: – Якщо, зрозуміло, гроші чималі.

– Vabene [27]27
  Vabene – добре (італ.).


[Закрыть]. А окрім грошей?

– Він ненавидить східних.

– Це добре.

– Але, якби не було східних, він би ненавидів нас.

– Це знов припущення?

– На жаль, ні. Цим, до речі, я й збираюся пояснити Раді, чому не віддав Полковникові «гостю». Він і так забагато знає, – Паладин зробив паузу і після затяжки додав, з підкресленою чіткістю артикулюючи слова: – Забагато знає, як для ідеаліста і потенційного союзника «третьої сили».

Страж подивився на рудого. Той примружив риб'ячі очі. Страж пожував своїми виразними романськими губами і сказав:

– Маємо проблему.

Паладин промовчав. На останній третині своєї еволюції сигара набула цілком божественного смаку.

Частина ІІ. Печатка за все

1

[Хутір гніздюка [28]28
  Гніздюки (сидні) – запорізькі козаки, що осіли на одному місці й мали власне господарство.


[Закрыть] Реви при Сербинському полі, напроти Ізученкового байраку біля Полтави, третя година сполудня 24 червня 1673 року]

Пишний козак на вороному коні перестрибнув рогатку, в'їхав до двору, загарцював коло кринички, розганяючи кутами-підклітями курей і підсвинків. Курячий гармидер видобув з хати старшу жінку.

– Бог вам на поміч! – привітав її козак, зістрибуючи з коня. Дзенькнули накладним сріблом шабельні піхви. Хляснули адамашкові шаровари. Блиснув золотий перстень з круглою перською бірюзою.

– Дай Боже й тобі, – жінка дивилася на приїжджого красеня із недобрим очікуванням, витираючи руки грубою димкою [29]29
  Димка – цупке дешеве полотно.


[Закрыть]. Гість, видно було, відірвав її від хатньої роботи. – Як із добрими вістями, козаче, то до хати просимо.

– Вісті тепер усі недобрі, хазяйко. Страшуся я, що за такі мої вісті ви мені й чарчинки націдити не схочете.

– Ще й порогу не перейшов, а вже про страхи та чарку? Та ще й перед Розгарами! [30]30
  Розгари (Розигри) – перший понеділок Петрівського посту, вважався днем розгулу нечистої сили. Люди цього дня мали утримуватися від нерозважливих дій.


[Закрыть]Який герцовник! – невесело посміхнулася жінка. – Ти чий такий будеш, вістуне?

– У товаристві Харком кличуся, сотного Івана Кувтиненка старший син. Записаний джурою до отамана Івана Димитровича [31]31
  Іван Дмитрович Сірко (? – 1680) – кошовий отаман і полковник Низового Запорізького війська.


[Закрыть].

Почувши отаманове ім'я, жінка ще більш спохмурніла.

– Давно вже до нас Сіркові башибузуки не їздили. Певно, врікли нас злі люди, – вона прочинила двері і грізно подивилася на сотникового сина: – І що, козаче? Так і підмітатимеш дідинець [32]32
  Дідинець – двір.


[Закрыть]шароварами?

Джура ображено здвигнув плечима, зайшов до тісних сіней, познімав з себе коштовну зброю, якої виявилося чимало; потім, зім'явши в руці високу шапку, перевальцем зайшов до світлиці. За столом, заставленим мисками і шапликами, сиділи дві малі дівчинки і молодка. Харко привітався і присів на ослінчик напроти образів.

– Марто, заклич сюди Петра, – наказала хазяйка молодці. – Скажи, що Сіркового чорта по його душу принесло.

– Але й добрі ж ви на слово, хазяйко… – похитав головою джура. – Чортом мене до сьогодні лише басурмани називали.

– Усі ви сатанаїлові діти, – стара так гримнула мисками, що малі заховали голови під стіл. – Мій Василь, царствіє йому небеснеє, теж гасав степами-лісами, як скажений дідько. І нащо? До якого такого скарбу догасався? Поклав дурну свою голову за твого Сірка, прости Господи, а я тепер… – махнула рукою, відвернулася від козака і зашепотіла молитву до образу Святої Помочі.

Козак утупив очі в підлогу. У війську пам'ятали, що осавул Василь Рева із великою славою загинув у баталії під Чудновим, виводячи козацьку сотню з оточення. Джурі Харку, як отамановому посланцеві, суджено було, серед іншого, приймати на свій карк безнадійний гнів козацьких вдів, якого по селах і паланках він назбирав уже повну торбу. Він вже звик і знав, що при цих обставинах за краще є мовчати і крутити шлик [33]33
  Шлик – шапка.


[Закрыть].

Стара проказала молитву, повернулася до джури і суворо спитала:

– Не мовчи, скажи мені, Харитоне, за чим тепер до нас приїхав? Яке таке в Сірка до моєї родини діло?

– Є в отамана важне діло до старшого вашого, до Петра.

– Яке таке «важне діло»? – ізнов, немов полкові литаври, гримнули мідні миски.

– Того мені не вільно вам казати, перепрошую, Уляно Макарівно.

– Пречиста Мати Божа, так я і знала! Як серце чуяло: не обійде біда, не забуде… Не вільно йому! Навіть знаєш, як моє ім'я по батькові, сатанаїле! Усе знаєш, так? І я знаю усі ті таїни Сіркові, – осавулова вдова нависла на козаком, немов грозова хмара. – Турчин його притиснув, аж із нього, кнура попудливого [34]34
  Попудливий – лютий, несамовитий.


[Закрыть], сік потік! І тепер кнурові нашого Петра треба, бо без Петра він, бач, того турка зі своєї сраки не зніме! Божечки, божечки, шо ж то таке діється, люди добрі!

– Та що ж ви таке кажете, хазяйко! – підскочив Харко. – Бога побійтеся, плюгавими словесами мовити перед образами… Я ж тільки з війська, і не притиснули нас турченки, а навпаки: Аслан-місто татарське розорили ми…

– Мати Божа! – грізна хмара відступила, але грім над Харковою головою гриміти не припинив. – Курник ви розорили татарський, а не місто і курку дохлу там знайшли! А турчин

ляхів вже загнобив і на нас тепер суне силою. Ми то відаємо… Ти ж коли лише приїхав, сам же казав, що за твої злії вісті не варто й чарки тобі налити. Казав?

– Що ви, мамо, так налетіли на доброго козака, – почулося від дверей. – Хіба то він винен у наших фрасунках [35]35
  Фрасунки – смутки, турботи.


[Закрыть]?

До світлиці зайшов кремезний чоловік, вищий за високого Харка на півголови. Джура вперше побачив Петра Реву, знаного на Січі одноборця і зуха. З Петром він привітався обіймами, аж хруснули ребра Харкові під руками здорованя.

– Є від отамана розмова, – полегшено вдихнувши повітря, сказав джура Петрові.

– Як та' мається отаман-батько?

– Богу дякувати, мущирить махметок, як у старі часи.

– А ти про старі часи звідки знаєш? – розсміявся Петро. – Тобі, козаче, скільки літ числено?

– Писарі числять двадесять.

– Знатна цифір… Любить тебе Сірко?

– Я не дівка, щоби мене любити.

– І то правда. – Петро сів за стіл, поклав на дошки здоровенні руки. – Кажеш, що передав мені отаман своє очільне слово… Добре. Поїмо саламахи, вдаримося чарками, і поїдемо ми з тобою, козаче, до Вовчого Тирла, запалимо там по люлечці, про все-все поговоримо.

– Отаманове діло вельми спішне.

– Спішне діло? – Петро повів пальцем, і на столі миттю з'явилася пузата сулія з чикилдихою [36]36
  Чикилдиха – різновид сивухи.


[Закрыть]. – Три роки Сірко вакацьового [37]37
  Вакацьовий – той, що перебуває за штатом, у відставці.


[Закрыть]Реву не згадував – живий я чи пішов був до пекла – а тепер в нього до Реви таке діло важне і пресвербляче, що й чарку перед святим постом відмовлено випити… Предивні, Господи, твої знамення!

Харко хотів був сказати, що піст, власне, вже почався, але змовчав. Мовчазна чорноока Марта тим часом виставила на стіл чарки, миску з тертою саламахою, часник і шулики [38]38
  Шулики – коржики з медом і маком.


[Закрыть]. Джура сів за стіл напроти господаря. Козаки помолилися, випили. Жінки і діти залишили світлицю. У хаті запала тиша. Обличчя джури почервоніло.

– Бач, козаче, – розпечатав застільну мовчанку Петро, – якщо добру чикилдиху трохи настояти на калгані й мухоморах, вона тебе одразу хапа, як кундель [39]39
  Кундель – степовий собака.


[Закрыть] за горло. За старих часів таку чикилдиху замішували по хуторах усюди, а тепер роблять лише просту сивуху. Аби лише очі залити.

– Сильна в тебе чикилдиха, – визнав Харко. – Я таку знатну напою останній раз вкушав у князя Ромоданівського ще на куряче свято [40]40
  Куряче свято – День святих Козьми і Даміана 1(14) листопада.


[Закрыть].

– У Ромоданівського? А що ти робив у того упиря?

– Брали з хлопцями приправу [41]41
  Приправа – боєприпаси, озброєння.


[Закрыть]царську для товариства. Армати і до тих армат порохове зілля.

– Приправу брали? Ну звісно… – Петро перехилив другу чарку. – Якщо діло спішне, то кажи.

– Може, надвір вийдемо або до того твого тирла?

– У моїй хаті вражих вух немає.

– Але мені отаманом наказана вузька конфіденція [42]42
  Конфіденція – секретність.


[Закрыть].

– Якої ж тобі треба вужчої, козаче? Око в око сидимо.

Джура задля чистого сумління озирнувся, потім перехилився через стіл і зашепотів, аж його дихання нагріло Петрові вухо:

   – Коли отаман пропадав на Московії [43]43
  У 1672 році, за намовою щойно обраного гетьмана Самойловича, Сірка затримали росіяни і вислали до Сибіру. У 1673 році, коли турки почали загрожувати Лівобережжю, цар Олексій Михайлович наказав звільнити славетного отамана.


[Закрыть], почалися злі діла. Хтось винищив до ноги планетниць і характерників, з якими радився отаман. Люди бачили чи то демона, чи то чорного лотра [44]44
  Лотр – розбійник, горлоріз.


[Закрыть], що вночі нападав на хутори. Він усіх яснобаченників та віщунів нищив безжально. Хлопці із хутірських хотіли його впіймати, але усі при тому загинули. Коли отаман повернувся, лишилися живими тільки діти планетниці Чернихи, які від матері перейняли Силу. Отаман на цих ділах добре знається. Він каже, що як знищать усіх яснобаченників, то залишимося ми перед демонами та зайдами беззахисні, і злі сили погублять Украйну. Отаман тих Черниченків сховав, але тепер сам він у поході й серце його неспокійне. Наказує він нам з тобою Черниченків відвезти на Тонку Воду [45]45
  Тонка Вода – тепер ця коса між Сивашем (Гнилим морем) і Азовським морем називається Арабатською Стрілкою.


[Закрыть]. Там теж живуть сильні характерники, і місце там тайне, лотрам неприступне. Всім маємо сказати, що їдемо, мовляв, до Савур-могили [46]46
  Савур-могила – природна гора в степу між річками Міус і Кринкою, древній кордон між Україною і Донщиною.


[Закрыть], а самі Муравським шляхом поскачемо до Гнилого моря…

– То справа темна, – спохмурнів Петро. – Планетниці – то ж знані відьми. А характерники? Де ж там розбереш, де характерник, а де чорний відьмак? Сіркові, може, і вільно з ними ради радити та бави водити, а ми православні з діда-прадіда, пости тримаємо твердо… А як я відмовлюся?

– Отаман тобі передає, що є на тебе московська цидула з приказною печаткою.

– Яка така цидула?

– У ній писано, що ти був із Голошком і Страхом, коли вони шість літ тому московського посла у Дніпрі втопили [47]47
  15 травня 1667 року низові козаки, розлючені підписанням Андрусівського договору про Вічний мир між Варшавою і Москвою, втопили у Дніпрі біля острова Скрабного російське посольство на чолі з царським стольником Єфімом Лодиженським.


[Закрыть].

– Брехня! – здоровань Рева змахнув зі стола половину посуду. – Мене тоді Васютенко [48]48
  Остап Васютенко – кошовий отаман Запорізької Січі у 1667 році.


[Закрыть]до гетьмана відіслав, не було мене на Січі!

– Як там насправді було, тобі краще знати, – твердо продовжував джура, не звертаючи уваги на буйство Реви. – Але цидула та вже від Трійці лежить у генерального писаря на розгляді. Її в канцелярії бачив сотник Полтавець і отаманові про неї сказав. У тій цидулі писано, що Голошка на Москві приказні допитували і він там на дибі кричав «слово і діло» і царевим людям показав на тебе, і на Місюню Захарченка, і на Івана Щавенка, і ще на багатьох, хто Єфімці-послові злозатєйно карачун поробив…

– Гаспидове рило! – проревів Петро, налив собі повну чарку, випив, потім ще одну. – Обмовив мене вражий потрох! Звів підлий наклеп! Я до гетьмана поїду і в Гадяч у полк поїду, там знають, що я в Брюховецького тоді був.

– Про Брюховецького тепер краще не згадувати, – зауважив Харко. – Та й хто там нині буде розбиратися. Заб'ють тебе, козаче, в залізо і відправлять до царських катів. А там буде лише твоє слово проти слова Голошкового. Он, Місюня, кажуть, вже подався на правий берег і мізерію свою та жінчину прихопив.

Важке мовчання зависло над столом. Чути було лише важке дихання Петра. Харко подумки молив Святі Сили, щоби ті додали здорованеві розуму.

 – Що мені батько-отаман радить? – Рева тверезими очима подивився в обличчя Сіркового посланця.

– Радить тобі, козаче, довезти дітей Чернихи до Гнилого моря живими і здоровими. Якщо Бог поможе і ми їх таки туди доправимо, він тобі реверс [49]49
  Реверс – письмова гарантія.


[Закрыть]дасть про твою повну невинність у тій давній справі. Така зі слів отаманових є в сій теревені конклюзія [50]50
  Конклюзія – останнє слово, резюме.


[Закрыть].

– Що за реверс?

– Поручиться він за тебе перед царем і гетьманом. Нарочитим [51]51
  Нарочитий – тут у значенні «значний, вагомий».


[Закрыть]словом своїм поручиться.

– Так він сам тільки-тільки із Сибіру виліз.

– То тепер вже є неважливим. Чув, що турчин у Великій мечеті поратився [52]52
  Поратився – поклявся.


[Закрыть]Москву спалити? Нині на Москві страх і рушення велике. Мури чинять, на баштові дахи свинець кладуть. Цар тепер на батька-отамана, як на святий образ, молиться.

– Про це теж Полтавець повідав?

– Я сам те бачив.

– Тісно знаєшся з московськими, бачу.

– Отаман посилає – я і знаюся. Не своєю волею живу, маєш розуміти.

– А якщо ти у московських справах такий тертий, то скажи мені без змани: от як війна ця закінчиться, тоді що, візьмуть мене москалі за сраку? Так?

– Війні кінця-краю не видно. Онде польський круль відступив турчинові усю Подолію. Чув?

– Бачу я, що й мені треба гонзнути [53]53
  Гонзнути – втекти.


[Закрыть]. До Дорошенка, у Чигирин подамся.

– Дорошенкові дні добігають кінця, усі від нього тепер відійшли, навіть родинні його перекинулися до Самойловича і Ханенка. Та й не прийме він тих, кого винуватять у такій справі. Тоді ж, кажуть, Страх із товариством не тільки Єфімку вбили, але й кримського Мехмет-агу. А Дорошенко з ханом сваритися не буде, сам розумієш… Я от що скажу тобі, козаче. Як настане зла доба, пересидиш на Тонкій Воді. З тої невір-землі волхви і начальні люди нікого не видають ані в Крим, ані в Москву.

Петро доконав сулію, залишком з денця змочив оселедця і перепитав:

– Реверс, кажеш? Най вершиться воля Божа. Гайда, джуро, їдемо до отаманових відьмаченків.

2

[Могила Переп'ятиха біля Фастова, у землях Київського воєводства, вечір 23 червня 1673 року]

– У цій землі, месіре, як мені зрозуміло, могили є найвизначнішими із пам'яток, – зауважив брат Янгель, дивлячись на коло з великих брил, що оточувало прадавнє поховання Переп'ятихи. – Цікаво, що за великий король знайшов вічний притулок під цим каменюччям?

– У степу все мінливе і плинне, окрім старих могил, – підтвердив Паладин Храму Фанерон. – Тільки найтвердіші з каменів витримують хвилі змін, які від заснування світу котяться цими землями. І на цих каменях немає написів. Що може бути сумнішим за німу історію? Ця земля ще не народила своїх Фукідідів і Павсаніїв [54]54
  Фукідід, син Олора – давньогрецький історик (460—396 pp. н. е.), Павсаній (110—180 pp.) – автор історико-археологічного «Опису Еллади».


[Закрыть].

– Отже, ми з вами, месіре, їдемо німим і проклятим краєм?

– Чому ж це «проклятим», брате?

– Адже саме неспокій є першою ознакою демонічного, – брат Янгель відкинув каптур плаща, що означало його готовність до великої дишкурсії. – От і мудрий Фульгенцій, єпископ Руспенський у листі до Моніма писав, що диявол, цей бунтівник і відступник, втік від imperturbabilem requiem [55]55
  Imperturbabilem requiem – непорушний спокій (лат.).


[Закрыть], а згодом і сам став причиною зрушень та змін. А у «Мораліях» святого Григорія Великого читаємо, що нечисті духи не можуть перебувати у спокої, утримуючись від спокушення, бо ж вони не обмежені жодною плоттю.

– Але ж цей неспокій злої сили є вселенським і не залежить від місця або місцевості.

– Так, месіре, але неспокійному зручніше перебувати там, де неспокій є природнішим та споконвічнішим. Може, тому в Україні так багато чаклунів і чаклунок? Тут навіть прості сільські баби навчені телуричної магії. У «Промовах старців» я читав про тутешнього святого Макарія Скіфського, який зайшов переночувати до давнього склепу і там мав сутичку з демонами. Демони полюбляють гробниці магів, куди їх притягує нечестиве мистецтво покійних – per infamis artis. Так свідчить граматик Паладій. Нам треба уважніше приглядатися до степових могил.

– У тому є рація, – погодився Фанерон. Сьогодні балакучий супутник радше втомлював його, аніж розважав. Але тут балакун казав правду. Могили випромінювали Силу.

Уже третю добу вони ретельно уникали містечок і сіл. Майстер Зброї попередив своїх братів з Ордену, що шляхи стали небезпечнішими, а старости підозрюють у всіх мандрівних людях шпигунів і харцизів. Якщо ще місяць-два тому спільна війна поляків і росіян проти турків робила усіх християн ледь не кревними братами, то тепер нові підозри та незгоди розгорілися поміж католиками і східнообрядцями.

Посланці Храму спішилися біля брил степового поховання. «Тут, – прийняв Янгель рішення про зупинку, – у місці безлюдному і тихому, буде зручно дати собі й коням відпочинок». Їхні волохаті татарські коники невдовзі дійсно знайшли потічок під вербами і галявину з високотрав'ям.

– Свята Інквізиція, знищуючи відьом в Абендланді [56]56
  Абендланд – «Присмеркова Земля», давня назва Західної Європи, яка використовувалася переважно містиками і поетами.


[Закрыть], в останні два століття пригасила буяння могутньої жіночої сили, через яку на Заході діяли Хаос і Батько Хаосу, – сказав Фанерон, погладжуючи ще теплий після літнього дня бік велетенської брили. – А в цій землі первісна жіноча сила квітне всіма барвами Деметри й Афродіти. Це земля амазонок, земля Великої Богині, владу якої не здатні захитати тутешні чоловіки і тутешнє священство.

– Тутешні чоловіки такі нікчемні?

– Ні, добрий брате, вони далеко не нікчемні, але в степових чаклунських ковенах чоловіки завжди розділені й розсварені, а відьми – навпаки. Богиня пильнує джерело своєї влади. Окрім того, саме жінка народжує нове життя. Для примітивних племен Сходу це надзвичайно важливо. Жінки захищають таємницю нового життя від войовничих чоловіків-смертоносців магією Богині. Навіть східне християнство, якщо добре поміркувати, несе на собі печатку Богині й має нахил до софійної жіночності. Воно молитовно більш віддане Софії-Премудрості й Богородиці, аніж чоловічому первню Єдиного. Хіба ви, добрий брате, не бачили, скільки в будинках східнообрядців ікон Мадонни? У десятки разів більше, аніж зображень Творця і Сина Його Єдиносущного.

– Значить, месіре, тепер ми із вами протистоїмо Великій Богині?

– Протистоїмо? Аж ніяк. Це було б, по-перше, грубим спрощенням і, по-друге, невиправданим перебільшенням, добрий брате. Адже хто ми з вами такі, щоби протистояти Богині? Нехай врятує нас Єдиний від такого смертельного й безнадійного протистояння! До речі, Великий Архітектор Всесвіту сам має жіноче втілення своєї могутності. До того ж це втілення зриме, у якому присутня первородна Божа Слава.

– Ви, месіре, кажете про талмудичну Шехіну [57]57
  В єврейській містиці – Зрима Присутність Бога. Шехіна явила себе як дивовижний стовп диму, що супроводжував Ковчег Завіту під час блукань євреїв пустелею


[Закрыть]?

– Я лише висловлюю деякі припущення. Нам достеменно невідомо, звідки прийшла у наш світ Богиня, Велика Матір Степів. Кажуть, що на зірках Оріона в надпрадавні часи відбулася вирішальна баталія між арміями Архангела Михаїла і Люципера. Сили зла зазнали поразки, але окремі архидемони вціліли і сховалися у диких куточках Всесвіту.

– То наша земна куля – дикий куточок?

– Просвітлені маги казали, що наш світ не є видатним перехрестям у Геометрії Універсуму. Цю сумну мудрість Орден успадкував за часів Хрестових походів від премудрих східних старців, що вміли читати старі єгипетські трактати і тлумачити карти Таро за таблицями фараонів. Можливо, Богиня є одною з недобитих воїтельок того Люциперова війська. Недарма ж вона була верховною Богинею кровожерливих амазонок і скажених у любощах жінок древньої Меотіди [58]58
  Меотіда – давня назва Приазов'я і Тамані.


[Закрыть].

Брат Янгель почухав лисіючу голову. Він вже три тижні подорожував з Фанероном, але в кожній наступній розмові Паладин Храму відкривав перед ним нові горизонти знань, ширші й кольоровіші за ті, до котрих він звик, перечитуючи літописи Ордену, книги церковних авторитетів. Янгелеві здалося, що саме сьогодні месір Фанерон, як ніколи, схильний до відвертості. Брат Янгель набрався хоробрості й запитав:

– Дозвольте, месіре, а як ви думаєте, чому могутній і непереможний Майстер Зброї закликав нас із вами на допомогу?

– Я відповім вам, брате, на рівні свого розуміння, адже справжні думки Майстра недосяжні для таких, як ми з вами, – після хвилинного мовчання відповів Паладин Храму. – Майстер Зброї Ордену, безперечно, наймогутніший з могутніх воїнів сущого, але в цих степах, переповнених чаклунами й несвідомими рабами чаклунських ковенів, він опинився в ролі такої собі «свічки в мурашнику». Ви коли-небудь бачили, брате, що відбувається, коли встромити запалену свічку в лісовий мурашник?

– Я ніколи не встромляв запалену свічку в лісовий мурашник, месіре.

– Я теж, але бачив як це робили сини графа Гальперіні, вихователем яких я був за молодих років. Так от, мурахи починають зусібіч лізти на свічку і гасити її своїми тілами. Спочатку вони лише згоряють і тонуть у розтопленому воску, але наступні хвилі «пожежників» перекривають тік випарів, що живлять полум'я. Минає небагато часу, і свічка гасне. Так і наш Майстер, який сильніший за кожного з лицарів цієї землі, потребує допомоги, коли його зі всіх боків оточили козаки і чаклуни полковника Сіркуса, якого дехто з братів вважає начальним відьмаком з ковену Курана. Ці дикі, але відважні степовики ладні загинути, щоби зберегти від знищення своїх волхвів.

– Я читав про ковен Курана у давніх літописах, – нагадав про свою ерудицію брат Янгель. – За часів короля готів Германаріка саме ковен Курана очолив боротьбу склавинів проти готської військової гегемонії [59]59
  Мається на увазі повстання підкорених готами племен, що населяли територію теперішньої України у першій половині четвертого століття нашої ери. Повстання було жорстоко придушене сином Германаріка Вінітарієм. Якщо вірити історикові Йордану Готському, Вінітарій стратив вождя повсталих Буса (Божа) і сімдесят його старійшин.


[Закрыть].

– Ковену Курана понад три тисячі років, – підтвердив Фанерон. – Він численний і споконвічно пов'язаний із військовими ієрархіями Великих Степів. Його Старші ведуть свій рід з Арії [60]60
  Арія – країна на сході Стародавнього Ірану, населена в давнину арійськими племенами. Цю назву вона зберігала як провінція, перебуваючи у складі Царства Ахеменідів і в імперії Олександра Македонського.


[Закрыть]і законно володіють священними реліквіями, стародавнішими за саму Чашу Грааля!

– Неймовірно… – прошепотів брат Янгель.

– Одна з цих реліквій – легендарний Камінь Богині. Вже у ті незапам'ятні часи, коли народ Рами блукав пустелями на шляху до Індії, а наш Орден воював на боці фараона із всевладними жерцями Сонця, мудрі знали про існування Каменя Богині, який охороняли жінки-воїни і спадкові провидиці з Арії. Жрець, який вміє працювати з енергіями волі, схованими у Камені, може перетворитись на непереможного вождя і заснувати могутнє войовниче царство. Цей Камінь є вмістилищем магічної Влади, він змушує людей віддавати свої життя за справу, якій служить носій реліквії, Обраний або Обрана Богині.

– Значить, – в очах Янгеля спалахнуло розуміння, – отой полковник Сіркус володіє Каменем!

– Можливо.

– Можливо?

– Особисто я не впевнений, але Великий Коммодор вважає, що володіє.

– І тому Майстер не може його здолати. Заважає Сила Каменя. Все зрозуміло.

– Але його й не треба долати, брате. Сіркус старий і стомлений зрадами. У політиці, Богу дякувати, владна магія Богині не така дієва, як на полі битви, де Сіркус двадцять років не знав поразок. Тим, до речі, він себе й видав. А нам нині достатньо знищити усіх можливих спадкоємців його Сили – і небезпека відійде у далеке майбутнє. Не в кожному поколінні, брате, народжуються Обрані. І далеко не кожному з Обраних під силу керувати мінливими і дикими енергіями Каменя. Стихії Хаосу іноді незбагненні навіть для його адептів.

– Ми поможемо Майстрові!

– Поможемо і переможемо. Як перемогли у часи Германаріка… Я маю особливу надію на вас, брате, – Фанерон зустрів ентузіазм Янгеля привітною посмішкою. – У вас, брате, як нам відомо, рідкісний спадковий дар яснобачення. Раніше ми з вами не вели розмов про цей ваш дар, але тепер настав час. Тепер ми з вами знаходимося біля древнього та беззаперечного центру Сили. Чи зможете ви звідси встановити зв'язок із Майстром і запитати його про наші подальші шляхи і дії? Відверто кажучи, брате, я вже трохи заплутався у цих нетрях.

– Я спробую, – запевнив месіра Паладина Янгель.

Він раптом сповнився великою самоповагою. Він уявив, що саме від його вмінь залежатиме спокій і розквіт Європи у найближчі століття. Що такі могутні стовпи Ордену, як Великий Коммодор і Майстер Зброї, обрали саме його, незнатного й недостойного грішника, для святої справи подолання Хаосу і відбудови Порядку. І тепер, коли Паладин втратив відчуття прадивого шляху, саме він, Янгель Ясновидячий, Молодший Архіваріус Храму, доведе, що йому в цьому житті випало не пасти задніх.