Текст книги "Богиня і Консультант"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 16 страниц)

– Іди за мною, Міта-брате.

Він рушив за довгим і худим джентльменом у блискучому сірому костюмі й блайзері. Він мало нагадував юного самодіяльного ракетника. За рогом вулиці джентльмен у сірому відкрив дверцята запиленого чорного «лендкрузера». Номери машини були київські. Мітелик на секунду завагався, потім рішуче застрибнув на високе сидіння поряд із водієм. На задньому сидінні він побачив два ноутбуки. Як і авто, вони були чорного кольору. Старший консультант посміхнувся.

– А я б на твоєму місці не либився, – сказав Яра.

Тепер, коли друг дитинства сів за кермо, Мітелик зміг його розглянути краще. Півобличчя Яри закривали чорні окуляри, тінь від козирка падала на потворні шрами, які з чола спускалися під куцу, ретельно сформовану бороду. Одягнений він був дорого і стильно. Костюм від Brioni, вашеронівський годинник, золотий ланц «Dalco». Навіть президент ФПП у «вітринні дні» не мав жирнішої фурнітури.

– А чого бракує моєму місцю? – запитав Валерій Петрович якомога безтурботніше.

– Рівноваги зі світовим ефіром.

– А, ну так, так… Ти, я так бачу, став головним конструктором.

– Головних конструкторів я по цигарки посилаю.

– Сумнівно.

– Сумнівайся, брате, сумнівайся, – Яра зняв окуляри і весело глянув на старшого консультанта. Його мертве око здавалося полакованим. – Тобі ж за фахом треба бути скептиком.

– Збирав на мене дані?

– Дані про тебе розвішані на відкритих базах. Он там, – Яра показав на ноутбуки, – шістдесят сторінок формату А4 плюс фоточки. Мене, до речі, твої CV [3]3
  Curriculum vita – перелік життєвих досягнень, професійна біографія.


[Закрыть]не вразили. Ой, не вразили, брате. Ти вже вибачай, канєшна… Яка там в тебе зарплата? Срана тисяча баксів? Навіть менше. Плюс сімейні проблеми. Дружина торчить, дочка втікає з дому…

– Вже не втікає.

– Радий за неї. У нас багато справ, Міта-брате.

– У нас?

– Уяви собі.

– Яро, я ще ні під чим не підписувався.

– А я тебе й не підписую, брате, схаменися. Я лише хочу тобі дещо розповісти. Про щось запитати. Ти ж не проти?

_ Ні, – сказав Валерій Петрович і відчув, що його пересохле горло потребує холодного пива. – Не проти.

– От і добре.

Джип рушив з місця, і вже за кілька хвилин вони їхали в бік Карпат. Сонце малювало на склі райдужні розводи. Обабіч траси розгорталися вітрила юної травневої зелені. Яра розповідав про вбивство Боба безбарвними протокольними фразами.

За його словами, трупи кандидата історичних наук Роберта Борисовича Адамчука та його співмешканки, аспірантки Ірини Маргель, знайшли сусіди через кілька годин після смерті. Вхідні двері квартири були прочинені, замки не зламані, ключі відсутні. Перекинуті, частково розібрані меблі, зняті зі стін килими і розпороті дивани вказували на ретельний і системно проведений обшук. У кабінеті навіть зірвали частину паркету і підвіконня. Вбивця або вбивці щось шукали, але кілька тисяч гривень, гаманець з карточками «Golden Visa» і заряджений пістолет Макарова залишили у шухляді письмового столу. Їх не зацікавила ані золота кімерійська фібула, ані важкий срібний ритон, які прикрашали домашню колекцію, зібрану ще Адамчуком-старшим. Два італійські пейзажі роботи Труша були лише зірвані зі стін і недбало кинуті під ноги. Криміналісти знайшли небагато речових доказів. Кулі від «беретти», чужорідну нитку зеленого кольору, невиразні сліди від взуття. Жодного відбитка, жодних зачіпок.

– Діяли досвідчені люди. Діяли нахабно і впевнено. Ризикнемо сказати так: діяли професійно. Цікавило їх щось дуже конкретне, – підбив підсумок Яра. – Головні питання: що вони шукали? Чи знайшли вони те, що шукали? – він скосив здорове око на старшого консультанта. – Ти раптом не знаєш, що там у нашого братана Боба могло бути такого цінного, га?

– Ні, не знаю.

– Точно?

– Точно.

– А Боб якось казав мені, що того вечора, коли… Скажімо, ви знайшли у старого Адамчука якусь дуже давню реліквію. Коштовний камінь на дошці, чи щось таке. Було?

– Ми ж тоді пива випили. Я тупив після того. То був мутний вечір.

– А, між іншим, ти знаєш, що Бобів батько теж загинув? В експедиції.

– Я щось чув. Казали: нещасний випадок…

– Офіційно – так, нещасний випадок. Але є такий факт: за кілька місяців перед тим нещасним випадком до нього зверталися за дуже специфічною консультацією. Дуже специфічною. Це було у дві тисячі четвертому, якраз перед виборною кампанією.

– Професор археології мав щось до тих всіх майданів і перевиборів?

– Уяви собі, Міта-брате. Мав. Хтось тоді дуже-дуже цікавився містичними амулетами, здатними змінювати хід історії, впливати на долі народів.

– Маячня, – Мітелик полегшено розсміявся; йому здалося, що сухе напруження, котре до того стискало йому горло, розвіялося. – Та це ж полний брєд, Яро, це божевілля. Амулети, містика, масонські змови, тамплієри… Цікавитися могли, але вбивати за таке?.. Ніколи серйозні політики не займалися цими приколами і займатися ніколи не будуть. Я шість років працюю в політиці…

– Чому «політики»? Які «політики»? Хіба я зараз щось казав про політиків? А якщо навіть і політики, то чому ні? Тебе що, твої клієнти про все-все інформують? Ти ж, брате, працюєш на нижчих щаблях. Тебе, шльоцика, грають втемну.

– Фільтруй базар, Яро! – Валерій Петрович образився; за всі роки роботи аналітиком-консультантом ніхто не називав його шльоциком. Він не знав точно, що означає слово «шльоцик», але звучало воно вкрай образливо. – Мої розробки, до твого відома, брали до виконання центральні штаби. Ти ж казав, що читав якісь там мої досьє, сівішки. Там, до речі, про все це має бути написано. Є там таке? От бачиш… І я ніколи не був прихильником конспіративної політології [4]4
  Конспіративна політологія – вчення про політику, яке акцентує увагу на так званій «теорії змови», себто на таємних важелях управління світом.


[Закрыть]. Але ти, канєшна, можеш собі вірити у всю цю містичну хрєнь. Тут нічого не можна довести або спростувати. Кожен собі фантазує, про що хоче. Фактів – нуль. Даних – нуль. Деякі селюки з нардепів і Секретаріату бігають до ворожок і дідів-провидців, але нормальні люди з них лахають. Якщо тебе цікавлять ці клоуни, я можу спробувати…

– Клоуни мене не цікавлять. Я працюю на інших рівнях.

– Понти – велика сила, брате! – перейшов у контратаку Мітелик; йому страшенно кортіло відомстити за «шльоцика», а Яра підставлявся зі своєю дешевою темою. – Це, брате, усе розводки для пацанів. «Вищі рівні», йо мойо! Немає ніяких «рівнів», вищих за таємні наради мільярдерів і президентів. Вони там перетирають усе на роки, а служби виконують. Усі ці казки про окультні ордени і світове панування для бульварної преси…

– По-перше, я не казав про «вищі рівні», – голос Яри був навдивовижу спокійним і впевненим. – Я сказав: «інші рівні». По-друге, я не читаю бульварної преси. Ніколи її не читав. Може, й дарма не читав.

Джип різко загальмував. Вони з'їхали на узбіччя. Яра відкинув худе тіло на бильце сидіння і подивився на Мітелика оцінюючим поглядом. Від цього половинного погляду старшому консультантові зробилося дуже незручно. Око Яри дивилося незмигно, холодно, втомлено і владно.

«Якби він мав друге око, то міг би заробляти гіпнозом», – подумав Валерій Петрович. Він не витримав, відвів очі й зупинив їх на золотому яструбі з рубіновими очима, майстерно вмонтованому у плетений ланц на шиї Ярослава Стеблинського.

– А ти тоді запустив свою ЯС-2А? – несподівано для себе самого спитав Мітелик.

– Що?

– Пам'ятаєш, ти робив крилату ракету, для якої призначався той цинково-сірчаний двигун?

– Я все пам'ятаю. А ти чого раптом про це згадав?

– Та якось згадував нашу бригаду…

– Ми не були бригадою.

– Тоді просто так не називали.

– Я тобі кажу: ми бригадою не були. Ми були класними друзями… І нам було добре. Як скажеш?

– Так.

– Так, братан, так. А тепер ти навіть не хочеш дізнатися, яка падла й нащо вбила твого друга.

– Я такого не казав.

– Казав. «Я не підписуюсь!» – передражнив Яра.

– Я не працівник спецслужби і не рейнджер.

– А я тебе, брате, в групу захвату не записую. І в тил ворога не відправляю. Якщо буде треба, то для цього люди знайдуться. Профаки.

– А я не «профак», я «шльоцик», так?

– Образився… Ну вибач. Не хотів. У тебе, скажімо так, буде інше завдання.

– А-а… Все ж таки «завдання»…

– Ну, хочеш, – Яра наблизив своє гіпнотичне око майже до обличчя Мітелика. – Я тобі заплачу. Як професійному колупальнику в гімні. Як офігенно крутому профакові. Поімєєш на смерті друга аж двадцять тонн гривень. А як добре працюватимеш, то й усі двадцять п'ять… Вигідно, брате.

– Хєрово ти мої сівішки читав, брате, – син артилериста відповів поглядом на погляд, намагаючись не змигнути.

Йому здалося, що вони дивилися один на одного цілу вічність. Потім Яра спритно перехилився через ремінь безпеки і обняв старшого консультанта.

– Все буде добре, Міта-брате, – сказав він.

Мітелик не бачив Яриного обличчя, але йому здалося, що воно не посміхається, що єдине око таке ж холодне і конспіративне, як і вічність тому.

4

Удруге Яра зупинив джип у Карпатах, за кількасот метрів від крайньої хати гірського села. Високі кущі й насип не дозволяли побачити джип з дороги. Вже сутеніло, і тінь видовженої гори надійно сховала коробку «лендкрузера» від сонячних променів. Яра вийняв стільничку, подивився на монітор.

– Тут МТС не тягне. А в тебе теж МТС, – констатував він. Потім спитав Мітелика: – Зголоднів? – і сам відповів: – Зголоднів, авжеж, зголоднів наш Міта-брат. А на цей випадок у добрезного братана Яри заникано сухпайок. Поживний і смачний.

Він видобув з-за Мітеликового сидіння пластиковий пакет. У пакеті знайшлося кілька великих бутербродів, загорнутих у прозору плівку, шмат сирокопченої ковбаси і плитка чорного шоколаду. За іншим сидінням Мітелик виявив дволітрову пляшку з тоніком. Компаньйони швидко відновили сили. Після вечері Яра заплющив очі. Здавалося, він заснув.

– На кого чекаємо? – спитав Валерій Петрович.

– Темнота – друг молодёжи.

– Істинно, брате. Але от питання: що ота молодьож забула в цій дірі? До речі, Джеймс Бонд відмовився від костюмів Brioni.

– Джеймс Бонд – кончений, – Яра розплющив очі й почепив на носа темні окуляри. – Перш ніж щось далі робити, ми повинні з'ясувати, знайшли ті уроди реліквію чи ні.

– І ось тут ми це маємо з'ясувати?

– Так. Саме тут.

– У цих горах?

– У цих довбаних горах. Кажу ж тобі людською мовою.

– І хто ж нам тут, брате, надасть таку інформацію?

– Ти ж сам мені розповідав, що столичні клоуни ходять до дідів-провидців. Я от теж іноді ходжу.

– Здурів?

– А я завжди був дурним. Був би мудрим, мав би два ока. Як от ти, брате, маєш. Як мав Боб, царство йому небесне. Яра розтягнув губи в робленій посмішці. – А кто не курит и не пьёт, тот здоровеньким помрёт. Да?

– Не треба так.

– Як?

– Так.

– Ок, брате.

– Проїхали… А що то за дідо?

– Мольфар [5]5
  Мольфар – карпатський чаклун, відун (діал.).


[Закрыть].

– Справжній?

– Виробляти підробних ще не навчилися.

– Я не про те.

– Досі він про все точно розповідав. Не маю підстав не вірити. От ти, брате, називаєш себе консультантом. І клієнти тобі вірять і знов приходять до тебе, якщо твої прогнози справджуються, так?

– Але мої пронози ґрунтуються на певних вихідних даних, статистиці, емпіричних підставах. А цей мольфар живе за сто кілометрів від хати Адамчуків. Він про вбивство навіть не чув.

– Логічно глаголиш, брате. От тому я йому й привіз дещо. Маленьку таку емпіричну підставку. Йдемо!

– Чекай, Яро, чекай… Я, зрозуміло, зле знаюся на усіх цих мольфарах. Але дещо знаю. Точно знаю: нормальні люди до тих мольфарів уночі не ходять. Варто, брате, почекати до ранку.

– У нас особливий випадок.

– Чому особливий?

– Спробуй здогадатися сам.

– Пробую.

– Це добре.

– Не виходить.

– А ти ще пробуй.

– А він із нами вночі захоче розмовляти?

– Захоче.

– Ти впевнений?

– Так, брате. Йдемо!

Вони вийшли з «лендкрузера» і вузькою стежкою рушили вгору. Стежина забігала за розсипи обвітрених брил, круто забігала на ребристі схили, і кінця-краю не було її зміїним закрутам і заломам. Майже годину компаньйони йшли стежкою в гори. Вони минули сосновий лісок, низку зогнилих покинутих хат і незліченну кількість випасів. Випаси були огороджені, й кожного разу треба було виймати верхні палі огорож, перелазячи через них. Зрідка їм зустрічалися місцеві, які, здалеку побачивши золотий ланц Яри, хутко звертали убік. Сонце майже зайшло за синій контур гірського хребта, але навколишня темрява не була суцільною. Гори огортало бліде розсіяне світло, і вже сходив повний місяць. Мітелик дивувався впевненій ході Яри. Або той мав неабиякий досвід орієнтації у гірській місцевості, або часто користувався цією дорогою. Сам старший консультант уже давно покинув рахувати повороти і примітні об'єкти.

За черговим випасом стежка круто пірнула до глибокого урвища. Кілька метрів Мітелик сповзав додолу, тримаючись руками за шерехаті базальтові боки гори. Він вимастився і роздер рукав. Жилавий Яра спритно стрибав попереду, далеко нижче. За кількасот метрів блимнув жовтий вогник. Коли вони наблизилися, вогник перекреслила хрестовина віконної рами. Хата мольфара виявилася старою і врослою в землю. Дерев'яну гражду [6]6
  Гражда – традиційний тип дерев'яної карпатської житлової споруди.


[Закрыть]оточувала розвалена тераса. Десь у темряві дзюркотів струмок. Назустріч компаньйонам вибігли пси. Вони наблизилися до Яри і привітали як старого знайомого.

– Тебе тут добре знають.

– Я в цій хаті перечікував злу добу, – пояснив Яра. – Була тут колись надійна ничка. Дуже надійна. Але тепер погані хлопці навчилися шукати. Новітні технології. Досвід Іракської кампанії. У такому-от місці від поганих хлопців уже не сховаєшся.

– А де сховаєшся?

Яра не відповів. На порозі гражди з'явилася постать господаря. Мольфар виявився невисоким, одягненим у синю куфайку. Яра і господар обмінялися тихими вітаннями, більше схожими на паролі.

– Заходьте, не бійтеся, пане шпеціалісте, – запросив компаньйона до хати Яра. Мольфар на Мітелика навіть не подивився.

Вони увійшли спочатку до великої захаращеної кімнати, а потім до тіснішого приміщення, добру половину якого займала глиняна пічка, де-не-де обкладена старими кахлями. Усюди – на підвіконні, на ослінчиках, на столах – стояли коробки, горщики і слоїки із засушеними рослинами. Приміщення наповнювали різкі і ядучі аромати, з котрих міський нюх старшого консультанта вирізнив лише запах часнику. Тепер, при світлі гасової лампи, Мітелик побачив обличчя мольфара. Сухе, ніби вирізьблене з темного дерева, воно у класифікація політичних іміджмейкерів підпало б під визначення «етнохаризматичного». Такими обличчями голлівудські майстри вестернів споряджали кіношні образи старих індіанських вождів.

Яра витягнув з кишені невеличкий предмет. Мітелик не зміг роздивитися, що воно таке. Він чув лише, як Яра коротко переповідає історію вбивства Боба. Мольфар, усупереч сподіванням компаньйонів, навіть не подивився на «емпіричну підставку». Він щось тихо пояснив Ярі. Валерій Петрович з тих пояснень почув лише слово «оберіг». Яра подякував старому і дав знак Мітеликові рушати за ним. Син артилериста був розчарованим. Він чекав на довгі шаманські ритуали, на мандрівку до таємних гірських вівтарів, а чаклун обійшовся лише трьома реченнями.

На зворотному шляху старший консультант не наважувався розпитувати Яру про мольфарів присуд. Він намагався не відставати від компаньйона, і йому це дивом вдавалося. Може, тому, що друг дитинства стишив темп. Метрів за п'ятдесят від джипа Яра зупинився. Він дав знак Мітеликові не шуміти, довго стояв за великою брилою і до чогось дослухався. Потім обережно наблизився до «лендкрузера», з кишеньковим ліхтариком оглянув землю навколо авта. Він уважно роздивився під днищем і вивчив мікроскопічні грудки землі, що поприлипали до дверцят. Тільки після цього Яра вимкнув сигналізацію, відкрив капот, подивився моторове начиння. Закінчивши процедури, він забрався до салону.

– Все так серйозно? – спитав Мітелик, якому передалася тривога компаньйона.

– Якось я бачив, як вибухає авто, – повідомив Яра. – Шматки пасажирів розпердолило на двісті метрів.

– Ти раптом не кілером підробляєш?

– Я кілерів по цигарки посилаю.

– Разом із головними конструкторами?

– Ні, окремо, – розсміявся Яра, і той його сміх не сподобався синові артилериста.

– Що сказав старий? – спитав він.

– Ті муделі не знайшли реліквії. Її там не було.

– Він навів якісь аргументи?

– Він сказав, що реліквії такої сили є могутніми захисниками своїх господарів. Якби реліквія у момент вторгнення перебувала у квартирі, Боб з Ірою не загинули б.

– Ти в це віриш?

– А чому я маю у це не вірити? – Око Яри затертим срібляком подивилося на Мітелика. – Чому, брате?

– Але твій мольфар навіть не поглянув на ту річ, яку ти йому привіз.

– Йому не треба було дивитися. Для нього все відразу стало ясним. Ясним як Божий день. Втикаєш, брате?

– Ні, не втикаю.

– Ти атеїст.

– Я не атеїст. Але між вірою і забобонами є різниця. Я у цю хрєнь містичну не вірю.

– Яка різниця?

– Тобто?

– Ну, яка є різниця між вірою і містикою?

– Віра – це зв'язок людини з Богом.

– А містика – не зв'язок?

– Ні.

– Чому?

– Бо передбачає віру у різну хрєнь. У духів, сили усякі…

– Значить, передбачає віру?

– Але ж іншу.

– Чим іншу? Бог – не сила? Ні? Бог – не дух?

– Це лише спекуляції.

– От бачиш! Ти вже починаєш викручуватися. Ти, брате, тільки не ображайся, як здається мені, маєш обмежений життєвий досвід. А я колись на власній шкурі відчув оцю «хрєнь», оці «спекуляції», розумієш? На цій от попеченій шкурі! – Яра повернув до світла спотворене обличчя. – А ти все своє життя просидів у теплих офісах, секретуток пердолив, комп'ютерну мишку дрочив. «Вірю! Не вірю!» Та хто тебе примушує вірити? Хто? Ніхто! Не вір, брате. Не вір нікому й нічому, аби не знервуватися, не дай Боже. Вір тільки у те, у що тобі вірити зручно. У те, що тобі не свербітиме у сраці. Якщо тобі так зручніше, то домовимося про таке: на теперішній час приймаємо за робочу версію моє припущення, що об'єкт вони не знайшли. Шукали, нюрками своїми позорними усе там перековбасили, але не знайшли. З незалежних від містики і віри причин. З причин суто матеріальних облом в них вийшов. Твій могутній розум тобі дозволяє мислити таким-от способом? Прийняти таку версію дозволяє?

– Ок, – після кількох напружених хвилин мовчання відповів Мітелик. – Отже, так: ми удвох повинні знайти, де сховано той червоний камінь, який я бачив одинадцять років тому? Я маю на підставі певного обмеженого переліку даних вирахувати, де той камінь зараз може перебувати?

– Так.

– Добре. Це завдання для аналітика. Але ти мені маєш дати усю інформацію про родину Адамчуків і всі наявні дані щодо тієї консультації, яку старий професор комусь там давав у дві тисячі четвертому.

– Оце мені вже подобається! – Яра поплескав Мітелика по плечу. – Я знав, що ми таки порозуміємося з тобою, брате… А зараз почнемо активно відпочивати. Водка! Дєффкі!

Рівно опівночі джип рушив назустріч повному місяцю, залишаючи за собою несплячі гори. І несплячі очі.

5

– Зовсім забув! Ось, тримай. Це твоя нова мобіла, – Яра поклав на стіл перед Мітеликом жабку-«моторолу».

Вони вже годину сиділи у нічному клубі «Галактика» в середмісті міста С. Літрова пляшка віскі вже втратила половину свого потенціалу. Офіціант з волоссям, щедро намащеним гелем, щойно підтвердив компаньйонам, що замовлені Ярою дєффкі з'являться з хвилини на хвилину.

– Це якась спецмобілка? – поцікавився Мітелик, розкриваючи «жабку». Вона була чорною, з червоною підсвіткою значків. Ці значки майже гіпнотизували Мітелика. Вони палали, немов інвентарні номери пекельних казанів.

– Чому «спец»? – посміхнувся Одноокий. – Ні, братику, це звичайна труба. Пояснюю популярно: для того, щоби погані хлопці не змогли нас ефективно контролювати, ми будемо кожні три дні змінювати пакети й апарати. Кожні три дні.А старі даруватимемо красивим тьолкам.

– Це поможе?

– Тьолкам?

– Нам.

– Радикально – ні, не поможе. Але трохи ми їм мозки попаримо.

– Кому «їм»? Ти увесь час кажеш: «вони», «погані хлопці». Я маю право…

– Бла-бла-бла… Яке таке право? Право – це окремо, брате… А питання твоє? Це неправильне питання, брате… Чекай! Не бунтуй. Сьогодніце неправильне питання. Сьогодні – так. Як кажуть дуже просвітлені східні мудреці, є такі невчасні западлючі ключі, від яких потрібні нам двері замість того, щоб відкритися, заростають камінням… Упс! Але прийде такий час, коли я тобі відповім на твоє питання. Обіцяю. Не впадай у нерви, не думай про цю туфтєнь, думай про красивих цибатих тьолок. Зараз оця халдейська контора, – він кивнув на бармена, – нам піджене класних тьолок. Старших консультанток з проблем бальшой і чістай любві. І вони нас приведуть у тантричну [7]7
  Тантра – індійсько-тибетська містична традиція. У деяких школах тантри використовуються сексуальні практики.


[Закрыть]рівновагу зі світовим ефіром.

– Ти не одружився?

– Знущаєшся? З такою от мордою?

– У таке тепер не впирається, Ярику. Ти ж не бідний пацан. їздиш на «лендкрузері», втикаєш по серйозних темах. Розумний, талановитий такий пацан.

– Ага, не бідний і їжджу на «лендкрузері». А ще купую класних молодих тьолок… Дуже класних, з довгими ногами і станками на всі триста шістдесят… А чому, братику, до речі, у тебе з Анжелою не зійшлося?

– Спочатку все було добре. Навіть дуже добре. Любов, дєла…

– Спочатку завжди все добре, братику. – Яра випив свій віскі, подзенькав крижинками у порожній склянці. – А потім гівно починає перти на оглядові майданчики. Правильно я кажу?

– На майданчики… Красиво ізлагаєш, брате. Може, в когось буває інакше… Не знаю, Яра, не знаю… Анжела завжди прагнула бути центровою. Мати все найкраще. Найдорожче. Найгламурніше.

– Не з твоєю зарплатою, брате.

– Я старався…

– …Й обісрався.

– Так сталося, брате. – Мітелик додав собі віскі. – Її першим чоловіком був сам пан Новак. Небідний такий дядько.

– Я пам'ятаю, крутий був пуцалін. Він, здається, тепер у Словаччині.

– Він давно вже у Штатах. У Нью-Йорку. Банкує. Він вже тоді, у дев'яностих, леве мав неміряно. Розбалував він мою дівчинку. Зробив її «Міс Року». Журнали, інтерв'ю, фотосесії. Казьол. Вона завжди мала з чим порівнювати. І порівнювала, сучка така.

– Нащо ж вона тебе тоді, пацана жовторотого, захомутала?

– Закохалася. Новак був старшим за неї на двадцять років. Навіть на двадцять два. Та й помститися йому хотіла. Він її з собою на груповухи тягав. До саун різних. Вона від того бісилася, мовляв: «Я, мля, донька начальника залізничного депо, елітна дєвочка, законна дружина, срака-дошка, і що, маю щастя при всій бригаді шкурити якусь тріперну шмару?»

– Гординя! – Яра багатозначно підняв над головою два пальці, розведені, немов роги. – Гординя – це найперший гріх, брате. Треба було тому дятлові їй ще тоді пояснити, що в світі є речі, сумніші за тріперних шмар. Набагато сумніші… Хоча, канєшна, що їм, бабам, поясниш… А потім що? Донька начальника з бідності присіла на стимулятори?

– На бухло спочатку, потім на план, на таблетки… Але то, знаєш… Мутна історія, брате.

– Ага. Мутна історія, кажеш? Кумарні літописи республіки Ганджубасії… Тема знайома. Ну, намучився ти з тою Анжелою, брате, не хочу навіть уявляти… Співчуваю. А тоді, скажу тобі, коли вона до тебе у ліжко стрибнула, як ми всі тобі заздрили! Півміста жаба душила, я тобі атвєчаю. Півміста! Та-а-ака дєфф-ка! Та-а-акі ніжки! Чудо з обкладинки! І де воно все, Міта-брате, де? Фата моргана, брате, міражі у пустелі…

Компаньйони підняли склянки, випили. У залі нічного клубу вони залишилися останніми клієнтами. Живу музику давно замінив автомат. Бармен з офіціантом про щось напружено шепотілися. «Ага. Контора халдейська перетирає… І всі мені співчувають… Сучари…» – подумав Мітелик. Світ навколо нього від алкоголю став м'яким, теплим, але від того ще бридкішим.

Буття хиталося під вагою зла. Братана Боба вбили, дружина знову в лікарні, донька в її батьків, куди винного у всіх бідах Валерія Петровича пускають лише на великі свята. І то через раз. У чотирикімнатній колишній квартирі Новака, яку той після розлучення відступив Анжелі, порожньо й неприбрано. Купа немитого посуду, сморід на кухні. А на ранок він має розробити пропозиції щодо стратегії розвитку будівельної компанії, яку планував придбати один із клієнтів ФПП. Але його ноутбук із базою даних залишився в офісі Фонду.

«Упс, – сказав собі старший консультант. – Яке паскудне життя. Все, що ти робиш сьогодні, мало бути зробленим ще вчора. І жодної вдячності для тебе не передбачено. Жодної. Лише звіздюлі від різноманітного начальства. Шеф невдовзі поїде собі на «Cadillac'i», а його задовбаний старший консультант буде їздити на маршрутному бидловозі. Яке паскудне життя…»

– Так, шльоцики, мать вашу, де ж оті ваші дєффкі, га?! – через усю залу запитав Мітелик халдеїв. Офіціант йому не подобався. Йому здавалося, що той належить до модифікованої статі.

– Зараз будуть, – відізвався той (та), не обертаючись. Певно, компаньйони йому (їй) теж не подобалися.

Мітелик раптом відчув страшенну втому. Після мандрів горами гуділи нетреновані ноги. У голові виник туман і почав уперто оточувати зорові нерви. Валерій Петрович зрозумів, що, за гамбурзьким рахунком, вже не хоче ніяких «дєффок» і «тьолок», а хоче лише до ліжка. Він подивився на Яру. Той сидів, бадьорий та злий, і хитро дивився своїм супероком на зів'яле обличчя старшого консультанта.

– Воспоминания бередят душу? – спитав Яра.

– Спогади пердять в душі, – безнадійно відповів Мітелик. І сам здивувався великій істині, схованій в цих випадкових словах.

– Значить, ти, брате, вже вступив у свій снайперській вік, – резюмував Яра і потягнувся до пляшки.

Мітелик хотів запитати, що таке «снайперський вік» і як він примудрився до нього вступити, але не встиг. До їхнього столику з коктейльним шиком підгребли замовлені дами. Вони здалися йому яскравими, розчиненими навстіж і дуже високими. «Якісь баскетболістки», – подумав син артилериста. Він почав міркувати, що буде, коли одна з цих «баскетболісток» під час окучування закине йому за спину свої кілометрові ноги. Серед усіх цих прогностичних міркувань він якось непомітно втратив просторово-часову відповідальність. Туман оточив його, як німців під Сталінградом. У тому тумані хтось сміявся, хтось когось називав Свєтою. Один із найдовших днів у житті старшого консультанта В. П. Мітелика закінчився без підбивання підсумків.

6

Валерій Петрович прокинувся у власному ліжку. Він лежав на зім'ятих простирадлах круглого сексодрому, котрий, як і переважна більшість меблів у квартирі Анжели, залишився від часів перебування тут Новака. Анжела розповідала, що сексодром було зроблено за спеціальним замовленням. Новак побачив такий в американському журналі й заплатив місцевим мебельникам непристойно великі гроші за точне відтворення журнального дива.

Поряд із собою Мітелик побачив незнайому дівчину. Одягнена лише у червоні трусики, вона спала або прикидувалася сплячою. Мітелик не міг згадати, яким чином ця дівчина опинилася в його квартирі. Він вирішив, що це одна із тих двох «дєффок», яких Яра замовив у «Галактиці». «Напевно, Одноокий із другою хвойдою десь у вітальні або ж у кімнаті Анжели», – продовжував розмірковувати Валерій Петрович. Голова була важкою, але звичної похмільної нудоти він не відчував. Цей феномен син артилериста записав на рахунок високої якості спожитого алкоголю.

Він раптом впіймав себе на захопленому спогляданні дівчини. Її тіло вигідно відрізнялось від фронтової плоті стодоларових путанок, яких Мітелик замовляв у київських готелях під час відряджень. Здавалося, важка війна між способом життя і молодими енергіями плоті ніколи не велася на просторах наявного юного організму. Струнке тіло з виразними м'язами спортсменки немов випромінювало здорову і невимушену хіть. Цьому тілові радше пасувала гімнастична зала, аніж пропахлі горілкою і спермою номери провінційних готелів.

Дівчина так раптово й різко підвела голову, що Мітелик не зміг втриматися від тихого скрику. Вона дивилася на нього, примруживши око з-під хвилі довгого темного волосся.

– Злякався? – запитала дівчина і посміхнулася. Посмішка в неї була не менш приємною, аніж тіло. Навіть за стандартами гламурних журналів її можна було вважати красунею. Тонкий ніс ідеально гармонував з великими, розумними, ледь скошеними очима, а на щоках широка посмішка виліплювала такі звабливі забіяцькі ямки, що Мітелик несамовільно потягнувся до них губами. Дівчина відповіла зустрічним порухом тіла, її пружні груди несподівано опинилися в долонях старшого консультанта. Він спробував підтягнути дівчину до себе, але вона перехопила ініціативу. За кілька вирішальних секунд дівчина притиснула спину Мітелика до сексодрому, перекинула ногу через його стегно і вправно спрямувала затверділу плоть старшого консультанта до свого лона.

Він вирішив піддатися їй в усьому. Він охопив руками її тонку талію, провів долонями по стегнах. Тіло дівчини вигнулося у хижому напруженні пристрасті. Мітелик згадав Анжелу в цій позиції, і порівняння було не на користь останньої. Навіть у вісімнадцять років його дружина («Міс Року» за версією двох регіональних журналів) не мала такого пружного тренованого тіла, таких крутих і гарячих стегон, таких досконало збудованих ніг із засмаглою оксамитовою шкірою. Він хотів затримати задоволення, але не зміг. Тільки тоді, коли його волога, переможно захоплена жіночім тілом, перестала бути його вологою, він усвідомив, що трахає повію без презерватива.

Але це прикре відкриття не розхолодило старшого консультанта. За кілька хвилин він знову спробував захопити втрачені позиції. Дівчина засміялася, але впевнено відсторонила Мітелика від себе. Вона зістрибнула з ліжка і помандрувала до ванної кімнати. Дівчина рухалася, ніби модель на подіумі. Вигнута нерухома спина підкреслювала ритмічне коливання стегон.

Мітелик стрибнув був за нею, але дівчина вже встигла зачинити двері ванної. Її сміх тепер змішувався зі звуками водяних струменів. Мітелик чомусь згадав дзюркотіння струмка біля хати мольфара. Вчорашній день тепер випірнув з його пам'яті караваном подій: від дзвінка Одноокого до затемнення свідомості у «Галактиці». Погляд Валерія Петровича впав на табло настінного годинника. Пів на десяту. До підсумкової наради у президента ФПП залишалося півгодини.

Старший консультант накинув халат і оглянув суміжні кімнати. Всупереч його сподіванням (чи то побоюванням), ані Яри, ані другої повії у квартирі не було. Скорше за все, вони сюди й не заходили. У вітальні на підлозі стояла лише одна недопита пляшка шампанського, а на столі – два бокали, порожня пачка «Parliament Silver Blue» і попільничка з недопалками і забрудненими серветками. Свіже повітря надимало тюль над відкритим вікном. Ключа було встромлено до замка вхідних дверей, сигналізація відключена. «Треба буде змінити код», – вирішив Мітелик, уявляючи, як учора натискав кнопки просто перед очима хвойди.

Дівчина вийшла зі спальні вже одягненою. Міні-спідниця і рожевий топік робили її ще сексуальнішою. Вона цьомнула сина артилериста у щоку і сказала: