Текст книги "Богиня і Консультант"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

Інтерлюдія. Київ. Надвечір'я.

На повороті паркової алеї Діана озирнулася. Зелений тунель, ледь пошкрябаний останніми відблисками сутінків, спорожнів. Це могло бути випадковістю, але Діані приємніше було думати, що це Вчитель своєю незримою Силою відігнав усіх перехожих тлуків від місця їхньої зустрічі. Учитель був людиною скромною, але іноді він являв воїнам і учням ковену Тага свої надлюдські вміння.

Вона швидше відчула Учителя, аніж побачила. Зазвичай у неї не було ментальних здібностей, близьких до телепатичного бачення, але поряд із Учителем її інтуїція загострювалася. Це відчуття збуджувало і бадьорило її ще від часів навчання у школі. Діана розсунула кущі й побачила під темними липами стару паркову альтанку. Учитель читав книгу, зручно вмостившись в одному із шести її кутів. Непримітний старий чоловік у сірій китайській куртці і недорогому сріблястому гольфі. Він зустрів Діану давнім вітанням волхвів [97]97
  Знак привітання волхвів – знак Правої Свариги, коли пальці правої руки зігнуті на подобу коловорота-трійчатки.


[Закрыть]. Вона у відповідь прихилила праве коліно, на мить торкнувшись рукою землі. Здалеку могло здатися, що вона поправляє шнурівку.

– У тебе нерівне дихання, – замість вітання зауважив Учитель. – Ти давно не медитувала.

– Я намагалася встигнути побути і мишею, і кіткою.

– Знаємо, знаємо… Миша з тебе вийшла бездоганна, – посміхнувся Учитель і пригорнув Діану до себе. Вона відчула його затаєну міць і його безмежний спокій. Її збудження стишилося, немов хвилі первісного океану під рукою Творця. Вона знову повернулася додому. У гніздо, якому відомі усі її імена – від отриманого при народженні до таємного ключового імені, яким можна вимкнути її волю і зупинити серце. Вона прошепотіла:

– Маю новину.

– Кажи.

– Командир «Агату» полковник Джеджера мертвий.

Учитель змусив її подивитися йому в очі. Очі в нього були темні, з теплим золотим відблиском.

– Тебе хтось випередив? – спитав він.

– Чотири години тому він загинув в автокатастрофі. Вертався з півдня, з'їхав із траси. Швидкість була за півтори сотні. У джипі усіх перетовкло на фарш. Я відвідала місце аварії.

– Твої висновки?

– Я не вірю у такі випадковості. Я думаю, що його вбили. Я навіть упевнена, що вбили.

– Можливо, так, а може, й ні. – Очі Вчителя дивилися туди, де згасала сутінкова заграва. – Хто його вбив? Кримінальники? Сумнівно. Підрозділ Ордену? Його не могли вбити без дозволу Коммодора. Люди Джеджери були силовим знаряддям Ордену, найефективнішим у цій країні. Нащо їм було вбивати свого вірного собаку?

– Собака міг гарчати на хазяїв. А може, вже когось із них встиг вкусити.

– Це, скажімо так, не виключено. Але ж без людей Джеджери вони втрачають силову перевагу.

– Я думаю, що Майстер Зброї і його помічники уже тут, – припустила Діана і сама злякалася своїх слів. Їй закортіло озирнутися, наче грізний ворог міг причаїтися за найближчою липою. Вона лизнула пересохлі губи і додала зайву фразу, яку тренери-персонологи зі школи X назвали б «ознакою набутого шаблону невпевненості другого типу»:

– Майстер сам собі армія.

– А хто тепер командує «Агатом»? – запитав Учитель, жодним чином не зреагувавши на зайву фразу.

– Поки що заступник Джеджери – підполковник Ткач, – Діана, здавалося, усвідомила свою помилку і перейшла на рапортову скоромовку. – Він досвідчений і розумний настільки, наскільки може бути розумним офіцер тутешнього спецпідрозділу. Але він не член Ордену. Вони напевно поставлять туди свою людину. Або спробують висвятити в лицарі цього Ткача.

– На це потрібний час, – Учитель говорив повільно, ніби розраховуючи всі можливі комбінації шахової партії, і ця неквапність, на думку Діани, доречно додавалася до монголоїдної жорсткості рис його обличчя. – І Майстер не такий вже й всесильний. Нам треба діяти швидко. Ти вже не будеш ані мишею, ані кіткою.

– Ким мені треба бути?

– Тигрицею, моя дівчинко. Розважливою, швидкою і смертоносною. І тобі знов прийдеться знайти того Кривого.

– Одноокого?

– Так.

– Нащо?

– Нам варто зв'язатися з його Наставником. Ворог нашого ворога – наш друг.

– Старші казали, що його Наставник – вигнанець. Шангріла відмовилася від нього.

– Мудреці Шангріли бачать далеко і діють обережно. Те, що вони колись оголосили цю людину ізгоєм, ще не означає, що воно так і є. Можливо, багато років тому їхні Вищі побачили у своїх чашах отруйні краплі майбутнього. Можливо, вже тоді вони почали протоптувати стежки подій і готувати ґрунт для корекції Світової Рівноваги. Можливо, вони не хочуть дратувати нас і західних, таємно відроджуючи Куран. А так вони завжди мають для незгодних відповідь: дії ізгоя – це лише дії ізгоя. Ієрархія Шангріли зберігає при цьому формальну непричетність.

– А для чого тибетцям відроджувати той мертвий степовий ковен?

– Для чого, питаєш? Не «для чого?», а «чому?», я так би поставив це питання… Тому, моя дівчинко, що ми ослабли. Коло рідшає. На Півночі шириться порожнеча, ковен Алатара й зовсім занепадає. Там деякі дійшли вже до того, що підробляють у телешоу про екстрасенсів і відвідують екуменічні наради.

– Але ж ми з ними майже відродили імперію.

– Ця імперія – лише хвора тінь колишньої величі. Я майже впевнений, що святі архати Шангріли передбачають важкі часи для Півночі, а отже, у них є на це поважні підстави. Вони здатні передбачати ланцюжки віддалених наслідків. Вони передбачили сімнадцятий рік і наступне фіаско Леніна [98]98
  Деякі сучасні містики вважають, що партійно-державний переворот 1929 року, в результаті якого диктатором СРСР став Сталін, спричинився до поразки і загибелі законспірованої групи магів, які використовували верхівку Російської компартії як політичне знаряддя для зрушення містично-політичної Рівноваги Сил на планеті. Як доказ такого припущення конспірологами наводиться «Лист тибетських Учителів-Махатм», що його привіз до Кремля у 1926 році Микола Реріх.


[Закрыть], вони ж передбачили настання Царства Кількості [99]99
  Царство Кількості – символічна назва сучасного суспільства споживання, яке виникло після Реформації сімнадцятого століття і досягло планетарної гегемонії за наших часів. Назва набула популярності у середині XX століття, після виходу в світ книги французького філософа-масона Рене Генона «Царство Кількості і знамення часу».


[Закрыть]задовго до того, як перші європейські банки зробили перші інвестиції, не підкріплені реальним золотом… І не виключено, що вони мають рацію, – Учитель поклав долоню на чоло Діани, наче благословляючи. – От, скажімо, тепер я посилаю проти Майстра Зброї не рівного йому за досвідом воїна, а молоду дівчину, яка лише два роки тому залишила школу ковену. Хіба вже це одне не є свідченням нашої слабкості? Великі воїни Півночі спочивають на Вічному Сході, а в наших ворогів напоготові десятки посвячених лицарів і допоміжні силові підрозділи.

– Я не зганьблю вас, Учителю. Я знайду ізгоя.

– Біля Одноокого Орден вже міг налаштувати пастку.

– Я буду обережною тигрицею.

– Будь дуже обережною. Тричі оглядайся, перш ніж зробити наступний крок. А я молитимуся за тебе. Ми всі молитимемося. І дамо тобі помічницю.

– Кого?

– У школі ти знала її як Софію.

– Ми не були подругами. Навіть навпаки.

– Я знаю. Але вона сильна менталка. Вона кмітлива і має розвинуте бачення. А тобі не уникнути пасток Майстра, якщо біля тебе не буде менталки. Софія не згадуватиме про ваші суперечки у школі. Я обіцяю.

– Я теж не буду… згадувати.

– От і добре. Коли ви будете діяти у симфонії, моє серце не болітиме щоденно від приниження за нашу слабкість… Зв'язок зі мною триматимеш, як і дотепер, через Курда. Якщо ізгой вийде на контакт, передаси Курдові знак. Ти знаєш який.

– А якщо я зустріну катів Майстра?

– Дій за обставинами. Але самого Майстра тобі не здолати. – Учитель зробив знак, яким волхви відганяють злих духів. – Тікай від нього. Він – біль і смерть. Якщо виникне небезпека того, що Софія потрапить у полон до людей Ордену, тобі дозволено припинити її життя.

– А їй теж дозволено припинити моє?

– Це війна. Ніхто не витримає тортур Майстра. Навіть я.

– Що вам відомо про ізгоя? – спитала Діана після недовгого мовчання. Тепер вона незмигно дивилася в очі Вчителя. В очі, у котрих, як вірила воїтелька Діана, ніколи не згасав золотий відблиск Благої Вічності.

– Він, наскільки нам відомо, є Обраним високого рангу. Його титул до вигнання нашою мовою перекладався як «Дім Правди». Це почесний неспадковий титул одного із тибетських Старших. Ізгой має левантійську [100]100
  Левант – застаріла назва Східного Середземномор'я.


[Закрыть]зовнішність, добрі світські манери, володіє кількома мовами, кермує автівкою. На вигляд йому років шістдесят, хоча насправді він значно старший. Значно.

– За що його вигнали?

– Невідомо.

– Його вигнали рівні йому чи ті, які вищі за нього.

– Тобі у школі мали розповідати, що, на відміну від наших ковенів і на відміну від Ордену, у Шангріли є не тільки Старші, але й Вищі.

– Я знаю. Вони не люди.

– Вони не зовсімлюди, – виправив Діану Вчитель. – Вони не тільки бачать Світло, вони самі є частиною Світла. Вони мають споконвічне право карати і відмежовувати від Світла навіть спадкових Обраних. Вони не зобов'язані оприлюднювати своїх мотивів. Ніхто не може вимагати від них пояснень. Немає інстанції, де можна було б оскаржити їхні присуди.

– Отже, його вигнали Вищі Шангріли. Вигнали невідомо за що.

– Так.

– Вигнання – це що?

– Заборона спілкування із ним для певного кола.

– Для усіх ковенів?

– Ні. Лише для посвячених Шангріли.

– Вони не говорять з ним?

– Вони уникають його. Туди, де приймають Вигнанця, ніколи не прийде посвячений з Тибетського Лона.

– А хтось із наших колись його бачив?

– Бачили, вісімнадцять років тому в Єгипті, але тоді він не розкрив ані свого Імені Сили, ані своїх вмінь, ані своїх знань. Він жив у пустелі самотньо і не прагнув спілкування. Здається, з ним розмовляли довірені Великого Ієрофанта. Але нічого з тих розмов не досягло Півночі. У Східній Європі він з'явився у дві тисячі третьому…

– І тоді він вже був не проти спілкування?

– Він і тоді був партизаном-одинаком. Люди Драгана розповіли нашим, що розенкройцери [101]101
  Розенкройцери – послідовники Християна Розенкройцера, стародавня громада таємних гностиків-медиків, яка виникла у першій половині сімнадцятого століття.


[Закрыть]у Празі принесли до Вигнанця тибетські медичні рукописи, але він навіть не став на них дивитися. Рукописи, до речі, були дуже давніми і цікавими…

– Звідки стало відомо, що Одноокий є його учнем?

– Одноокий не його учень. Ізгой, наскільки ми розуміємо, найняв Одноокого.

– То Одноокий лише найманець?

– Так.

– Ізгой не має учнів?

– Ми не знаємо про це достеменно. Про Одноокого нам вперше повідомив Старший Драган. Одноокого бачили разом з Вигнанцем у Чорногорії. Драган припускає, що там вони з невідомої нам причини потурбували гніздо системників [102]102
  Системники – одне із найбільш агресивних і суспільно активних відгалужень європейської лінії люциферіанської секти «Храм Сатани». У Східній Європі, Австрії і країнах Балканського півострова системники тісно пов'язані із контрабандистами, «чорними хірургами»-трансплантаторами і торгівцями людьми.


[Закрыть]. У Подгориці [103]103
  Столиця Республіки Чорногорія.


[Закрыть]тоді знаходили вбитих сатаністів. Було знищено навіть одного з їхніх лідерів. Поліція не знайшла убивць.

– Одноокий привів до Вигнанця дівчинку-телепатку. Менталку, не слабшу за Софію.

– І, можливо, він знайшов Камінь.

– Можливо, – Діана подумала, що дарма образила Одноокого. – Цінний найманець…

– …У якого мудрий Наставник.

– Чим я маю переконати ізгоя?

– Скажеш від мого імені, що, на відміну від Старших ковену Алатара, ми, Старші ковену Тага не будемо чинити спротиву відродженню Курана й навіть, якщо, звісно, на це буде його згода, допоможемо йому в цьому.

– Він мені повірить?

– Не знаю. Але ти маєш повноваження сказати це Вигнанцеві від мого імені і від імені всіх Старших ковену Тага. Звертайся до нього шанобливо, як до чинного Старшого. Під час розмови можеш титулувати його «Владикою». Я дозволяю.

– Я дякую вам, Учителю, і Раді Старших за цю високу довіру. А Софії відомо про ці мої повноваження?

– Так.

– І вона виконуватиме усі мої накази?

– Так.

– Мені потрібен особливий знак моїх повноважень.

– Першу частину цього знака накреслять на твоєму тілі. На твоєму бездоганному тілі, воїтелько, – сказав Учитель і, вдоволено примруживши очі, додав: – А тепер, дівчинко моя, нахили своє вушко до мене, і я повідомлю тобі другу частину знака.

Частина ІІІ. Піт Творця

1

Яра поставив чотиримісний пластиковий намет на березі лісового озера, недалеко від того місця, де він облаштував сховок із документами, зброєю і грошима. Тільки тепер він дозволив собі відпочити і миттєво заснув. Мітелик з Індиго залишилися сидіти біля ватри. Одяг старшого консультанта вбирав лісову вологу, а вогнище гріло лише один бік. Індиго дивилася на золоті спалахи полум'я і перевертала грань патичком. Валерію Петровичу залишалося тільки заздрити її спокоєві. Сам він постійно совався: якісь комахи заповзли йому під манжети шкарпеток і намагалися напитися свіжої крові. Але йти до намету, де хропів Одноокий, йому теж не хотілося.

– Покажіть мені Камінь, – раптом попросила дівчина.

– Обійдешся.

– Ви на мене образилися?

– Ні, не образився, але я не розумію, чому ти нічого мені не розповідаєш. Я хочу знати, що все ж таки сталося у моїй квартирі? Хто приходив туди по тебе?

– Таж нічого у вас там не сталося, – мала вдарила патичком по вуглинах, і у повітря злетіло сузір'я помаранчевих іскор. – Все там добре. Приходила ота ваша шльондра.

– У якої голова «непрозора»?

– Так.

– Ти її відчула?

– Так.

– Вона була сама.

– Ні, з нею був чоловік.

– Теж «непрозорий».

– Ні, я могла бачитийого думки. Тому й встигла втекти.

– І що він там думав?

– Він мене увесь час боявся, бо шльондра попередила його, що я вмію бачити. Він був озброєний і хотів зробити мені укол, щоби я втратила свідомість.

– Він лікар?

– Він вчиться на лікаря. Його ім'я Анатолій. Шльондра йому наказувала, а він усе виконував, хоча дуже боявся. Вона йому страшенно подобається, він постійно про неї думає. Вони спочатку не знали, хто є в квартирі.

– А потім?

– Вона теж вміє відчувати, але не бачить думок.

– Ти казала, що втекла через вікно. Але як…

– У сусідній квартирі йде ремонт.

– Так, там ремонт.

– Там на кухні було відчинене вікно, я з балкона перелізла туди і там перечекала. Та шльондра не відчула, що я у сусідній квартирі, але відчула, що у вашій квартирі нікого не має.

– Як вона це відчуває?

– Її, напевне, навчили. Такого кожен може навчитися, це нескладно.

– Навіть так? І я можу?

– Треба мати вчителя. Він навчить бути уважним, слухати свої відчуття. Цього вчать різних шпигунів, мені дядько Славко розповідав.

– А він теж вміє отак, крізь стіни, відчувати?

– Ні, просто так відчувати він не вміє, але в нього є такі спеціальні таблетки. Він дві таблетки вип'є і теж починає відчувати. Ці таблетки зроблені американцями для десантників і шпигунів… Ну от, я вам усе розповіла.

– Ні, не все.

– Що «не все»?

– Вони ж мали зробити біля будинку засідку. Як ти вибралася з будинку?

– Вони не робили засідки. Вони дуже поспішали.

– Куди?

– Шльондра сказала Анатолію, що терміново їде до Києва. Вона відразу пішла.

– А він?

– Він ще покрутився біля будинку хвилин двадцять і втік.

– Злякався?

– Ага. Він не воїн, він «пасажир».

– …?

– Це ж правда. Ви теж «пасажир».

– Твоя правда, – Мітелик відтягнув шкарпетку і розчавив кусючу комаху. Потім уточнив: – Сраний пасажир без квитка.

– Не кажіть поганих слів, я ж вам вже казала, що це вам не личить. Покажіть Камінь.

– Ти знов мене вчити будеш, що мені личить, а що не личить… Нащо тобі той Камінь?

– Подивитися. А ви б краще почитали ті старі зошити, які знайшли разом із Каменем.

– При цьому світлі, лапонько, я там ні фіга не прочитаю. Там чорнило вицвіло, я вже дивився.

Насправді йому просто не хотілося читати. Вирваний зі звичного побуту, Валерій Петрович все ще перебував у напівшоковому стані. Світ навколо став незвичним і незручним. Він намагався відновити внутрішню рівновагу, але та затялася і вперто відмовлялася відновлюватись.

– А ви йдіть до автівки, – порадила Індиго. – Там є світло.

– Акумулятор сяде. А завтра будемо штовхати ту автівку, як дурні, – він вийняв з внутрішньої кишені Камінь Богині й передав його Індиго. – Красивий камінчик, га?

Дівчина взяла Камінь обережно, у дві долоні, з'єднані «корабликом». У світлі ватри Камінь став криваво-червоним, зловісним. Індиго прикипіла до нього поглядом. Мітелик згадав «зрячі камені» з фантастичних романів Толкієна. Ті камені випалювали мозок самовпевнених дослідників.

– Обережно із цією штукою, – попередив він.

– Я знаю, – прошепотіла мала.

Мітелик раптом відчув, що зголоднів. Він пошкандибав до автівки і повернувся зі шматком хліба і консервою. Індиго сиділа непорушно, вдивляючись у глибини кривавого кристалу. «Якщо вона так сидітиме ще три хвилини, я її штовхну!» – подумав він за мить до того, як дівчина відірвалася від споглядання Каменя.

– Який він древній! – сказала вона і заплющила очі. Камінь у її долонях блиснув, немов почув слова Індиго.

– Кажуть, учені його відносять до епохи, що передувала скіфам, – сказав Валерій Петрович, пригадавши слова Дворської про «доскіфський період».

– Він дуже древній, – підтвердила дівчина. – Він пам'ятає Праматерів Людства.

Мітелик ледь не вдавився шматком консерви. Він згадав, як Почеконіус переповідав працівникам Фонду книжку генетика Сайкса про Сім Праматерів європейської людності. «Він тоді називав якісь страшні цифри, – пригадав старший консультант. – Сорок тисяч років до нашої ери, здається».

– Дуже-дуже давно, – прочитала його думку Індиго, – цей камінь отримала в подарунок жінка, яку звали Йіма.

– Від кого отримала?

– Від самої Богині. Йіма була великою жрицею, її рід згас. Але від її небоги пішли цілі народи. Її небога була одною з Праматерів.

– Як її звали?

– Камінь не каже.

– А про Йіму каже?

– Так.

– Ти чуєш голос?

– Це не голос.

– А що?

– Не знаю. Це чаклунський Камінь. Він радше злий, ніж добрий.

– А для нього існує добро і зло? – недовірливо посміхнувся Мітелик.

– Це для нас існує добро і зло, – сказала Індиго. – Якби нас не було, він би мовчав. Він мовчав багато років. Йому не було з ким розмовляти. Але при світлі місяця від нього йде зло. І голова дуже болить. Я стомилася.

– Тоді йди спати.

– Ага, – легко погодилася дівчина, повернула Мітеликові Камінь і рушила до намету.

Валерій Петрович залишився сам на сам із Каменем Богині. «Невже тобі сорок тисяч років?» – спитав він в Каменя. Але відповіді не почув. Він покрутив Камінь, загорнув у шмату і знов поклав до внутрішньої кишені. Він вирішив не спати. «У цьому лісі вночі бозна-хто вештається!» – припустив він і підкинув до вогнища товстого гілляччя. Сон схопив його раптово, просто біля ватри.

Сон Валерія Мітелика в лісі

Він бачить укрите рудою травою плато, яке, немов розкрите віяло, широким кінцем упирається у сіру стрічку повноводної ріки. Вона підковою оточує плато. До річки тим плато збігають шеренги вертикально поставлених брил-монолітів. На вершечках деяких брил запалені вогні. Алеєю монолітів до ріки просувається процесія жінок, одягнених у балахони. Одяг жінок зшитий зі шкіри й оторочений хутром. Попереду йде старша жінка, плечі якої прикрашені пишними розчесаними вовчими хвостами. Її сиве волосся намащене жиром і теж стягнуте у довгий хвіст, рясно переплетений шкіряними ремінцями.

Це верховна жриця Йіма, розуміє Валерій Петрович, тітка однієї із семи Праматерів європейських народів і однієї з тридцяти п'яти Праматерів Людства. Вона йде до ріки, щоби принести жертву Богині. Він не чує жодного голосу, але розуміння усього, що він бачить, ніби саме собою виникає у його голові. У якусь мить невидимий оператор сну додає до зображення звук. Мітелик чує зловісне виття десятків жінок. «Бааа, Бааа!» – грізні низькі завивання розбігаються присмерками. Бааа. Бау. Баба. Бхагва. За довгі тисячоліття ім'я Богині змінилося мало.

На схилі гори він помічає постаті чоловіків. Їх багато. Вони ніби заклякли, здалеку дивлячись на процесію. Мисливці, могутні воїни, вони не сміють підійти туди, де жриці спілкуються з Бааа. Вони вміють убивати велетенських вовків, рейзодонтів, печерних левів і страшних броньованих гієн ішу. Але ім'я Богині змушує тьмяніти від жаху очі героїв і слідопитів.

Мітелику кортить розглянути істоту, котру приносять у жертву Богині. Але йому це ніяк не вдається. Невидимий оператор навмисно зміщує фокус. Але Йіму він бачить чітко. Її тіло хитається у трансі. Час від часу дві молоді жриці підносять до її губ велику мушлю з темною рідиною. «Хаома, священний напій», – виникає пояснення. Зробивши ковток, Йіма закидає голову і виє. Її могутнє виття навіть через товщу часу змушує усе єство старшого консультанта здригнутися. Жива смерть мешкає у ньому, кличе мертвих повстати в бутті. Йіма вже не виголошує ім'я Богині. «Ар-ра!» – виє-кричить верховна жриця, і жодного пояснення до цього звуку не додається.

Чотири жриці підтягують до річкового берега жертву. Тепер оператор сну дозволяє Мітеликові її роздивитися. Це людина, зашита в оленячу шкуру. За її рухами можна здогадатись, що це жінка або дівчина. Вона майже не пручається, її голова прикрашена рогами. Обличчя закриває потворна звіряча маска. Жертву кладуть на невеликий пліт. Перед тим як пліт відштовхують від берега, Йіма кам'яним ножем перерізає жертві горло. Оленяча шкіра темніє від крові, виття молодших жриць стає таким голосним, що, здається, ось-ось і воно розірве вуха. Зате верховна жриця вже не виє. Вона блаженно закочує очі і щось тихо муркоче.

«Богиня вдоволена Йімою», – розуміє Валерій Петрович. Він дивиться на обличчя Йіми, страшне, кутасте і сильне, помережане глибокими рівчаками зморщок і шрамів. З-під вовчого хутра виглядає намисто, майстерно зроблене з велетенських кігтів незнаного звіра. Але Каменя Мітелик не бачить…

«Звідки у неї взявся Камінь, звідки?» – з холодними дрижаками він прокинувся. За згаслим вогнищем, у темряві, йому привиділася плескувата тінь звіра. «У нього мають світитися очі. Чому в нього не світяться очі?» – таке відморожене питання навідало мозок старшого консультанта.

«Арра!» – закричав він на звіра. Чому він закричав і чому закричав саме так, він не знав. Його рука сама потяглася до кишені по Камінь. Тінь зірвалася і злилася з нічним повітрям ще до того, як з намету вискочив Одноокий у розстебнутих штанях і з пістолетом у руці.

– Здурів ти чи що? – братан Яра ошелешено подивився на Мітелика.

– Я бачив вовка.

– Вовка? У цьому лісі? – Одноокий засміявся. – Тут навіть їжаків усіх повистрілювали і зжерли.

– А ти чого такий розчепірений? – завдав удар у відповідь Валерій Петрович. – Засновуєш новітнє жрецтво?

– Це не твоє діло, – Одноокий все ж таки защепнув гульфик. – Я от все думаю, що з тобою, мудрецем таким, робити.

– Сильно вам заважаю?

– Тобі з нами важко прийдеться. Ми, як то кажуть в екшенах, лягаємо на дно.

– Мені вертатися додому?

– Туди тобі не можна, брате.

– А тоді як?

– Я тобі дам грошей, поїдеш до Києва. У мегаполісі такому, як ти, буде легше заплутати сліди, аніж по лісах і селах.

– Радше вже у Парижі.

– Щоби перетнути кордон, треба виробити нові документи, – пояснив Одноокий, ніби не зрозумівши жарту. – Надійні якісні документи на інші прізвища. Такої можливості в нас поки що немає. На кордоні нас стопудово відстежуватимуть вороги.

– А що я робитиму у столиці?

– Чекатимеш на мій сигнал. Ситуація невдовзі зміниться.

– А як ти будеш знати, де я?

– Це й не потрібно. Ти не знатимеш, де я, а я не знатиму, де ти. У випадку провалу так буде навіть краще. Просто кожного вівторка приходитимеш на вокзал і перевірятимеш камеру схову. Я запишу тобі номер, – Яра насупився, ніби щось пригадав:

– І ще одне, Міта-брате. Ти віддаси мені Камінь.

– З якої то радості?

– Тобто?

– Чому я маю віддати Камінь тобі?

– Тому що Індижка буде зі мною. Вона може спілкуватися з Каменем, а тобі він нащо?

Аргументів, які б можна було протиставити директивній вимозі Одноокого, Валерій Петрович не знайшов, але віддавати Камінь йому теж не хотілося. Тому він сказав, аби лише щось сказати:

– Я його збережу краще за вас.

– До ранку можеш з ним погратися, але потім я його в тебе заберу, – підсумував Одноокий і пірнув до намету.

Мітелик подумки обізвав себе і Яру поганими словами та заповзявся розпалювати багаття. Під попелом відчувалася дещиця перспективного жару.

2

Почеконіус сповідував той офісно-менеджерський «символ віри», у якому значилося, що справжній і свідомий свого суспільного покликання політтехнолог має кожної п'ятниці напиватися у нічному клубі. Щоправда, в офісно-менеджерському «символі» було суворо наказано «напиватися до зелених чоловічків», а Почеконіус завжди зупинявся на тій стадії алкогольного ралі, коли навколишні гуманоїди ще зберігають своє природне забарвлення.

Він сидів за барною стійкою і крізь замацану склянку дивився на неприємного бородатого бармена. У склянці ще бовталося грамів сто віскі, тому бармен крізь нього виглядав не таким нахабно-непереможним, як при безпосередньому баченні. Почеконіус намагався розповісти барменові про духовність, але той на всі спроби залучити його до інтелектуальної розмови відповідав лише неконструктивними «угу» та «уу».

– …От скажімо, попи, – наполягав Почеконіус, наводячи свій «віскоскоп» на бармена. – Вони ж страшенно духовні, так?

– Уу, – погоджувався бармен. Він завзято крутив шейкер і не дивився в бік політтехнолога.

– Так от, узяли ми працювати у Фонд одного колишнього попика… Ха! – розсміявся Почеконіус і зменшив кількість віскі в склянці на третину. – Взяли ми його у штат рекламістом і запропонували написати базовий рекламний слоган для анісової горілки «Священицька». Хороша назва, правда ж?

– Угу, – знов погодився бармен.

– Не «угу», а дуже класна… Я придумав! – гордо повідомив політтехнолог і витер собі під носом краваткою. – Ми ж тоді думали, коли брали в штат того попа, що він напише нам щось духовне, якусь цитату з Псалмів чи щось таке… Він же на цьому всьому розуміється, семінарію якусь там закінчив. А він знаєш що написав?

– Уу?

– Він написав такий-от слоган, прикинь: «Хто анісову п'є, в тому глистик не живе!»

– У!

– От-от, і я ж кажу, яка тут у сраці духовність? Тут духовність навіть посцяти не ставала. Глистик… Тобто маленький глистик не живе, а великий глистище собі процвітає, нє? Тут є щось спільне з тими «маленькими українцями», про яких говорив… хто?

– Уу, – заперечив бармен.

– Правильно, – допив Почеконіус. – Не будемо уточнювати, позаяк…

– Який прикольний чорт! – раптом почув він жіноче контральто за своєю спиною.

«Оппа, – подумав політтехнолог, – як я люблю тьолочєк з низьким тембром!» Він озирнувся і спитав:

– Хто «прикольний чорт»?

Його чекала приємна несподіванка. За стійкою сиділи дві чарівні тьолочкі. Брюнетка і білявка. Брюнетка була копією акторки Заворотнюк, а білявка – співачки Агілери. Від них линула така заточена на секс енергія, що політтехнолога проперло по всіх каналах. Він миттєво забув про неконструктивного бармена і запропонував красуням:

– Замовимо лікерчиків чи коктейликів?

– Замовимо всього, чортику, – підтримала його ініціативу брюнетка. Білявка ж посміхнулася так заманливо-агілерно, що у пропертих каналах Почеконіусового організму запульсувала свіжа бадьора кров.

– Ай мумент, май діар сексіс! – політтехнолог розчепірив пальці у міжнародному жесті.

За мить на стійці з'явилися лікери, а за ними коктейлі, а за коктейлями – болотяні стовпчики абсенту і смугасті «Б-53». Гудьож пашол нєдєцкій, і за кілька годин Почеконіус таки побачив хрестоматійних зелених чоловічків. Один із тих чоловічків сидів на правому плечі голої брюнетки і запитував:

– Так де тепер може бути Валерій Мітелик?

– Т-ти хто?

– Відповідай на питання.

– Іди в топку!

– Неправильна відповідь, – сказав зелений і вкусив Почеконіуса за ніс. – Де Мітелик, чмо?

– Вд-дома, – припустив ошелешений політтехнолог. Те, що відбулося, було настільки несподіваним, що він навіть забув зойкнути. Зуби в потворчика були гострими. Ніс налився пульсуючим болем.

– Його немає вдома, – заперечив інший зелений чоловічок, який зручно вмостився на красивих грудях білявки. – А його дружина Анжела каже, що він поїхав у якесь відрядження від того вашого факаного Фонду.

– Від-дрядження? – здивувався Почеконіус і простягнув руку, щоби впіймати зеленого напрягальника. Але щось відштовхнуло його руку і вивернуло палець.

– Ой, боляче! – скрикнув політтехнолог. Він відчув, що його сечовий міхур наполегливо сигналізує про крайній ступінь свого наповнення.

– Де він? – спитав перший чоловічок.

– Я з-звідки з-знаю?

– Ви ж друзі.

– П-перепрошую, ми лише п-приятелі. Мені треба до туалету.

– А чим Мітелик займався останніми тижнями?

– Чим з-займався? Чим той мудак з-займався, га? – перепитав Почеконіус, помацавши травмованого носа. – Хернею п-п-повною він з-займався. Д-досліджував шаманські вп-пливи на електорат… Ег-г-грегори він д-досліджував… Херня яка… – він нахилився, щоби поцілувати брюнетку, але дістав по вкушеному носі.

– Ви чьо, д-дєвчьонкі?..

– Куди виїхав Мітелик?

– Хєр його з-зна…

Зелений чоловічок зістрибнув з плеча брюнетки, перевальцем пробіг животом політтехнолога і угризся гострими зубами в його статевий орган. Той заверещав.

– Де твій приятель, козел?

– А що – ай! – сталося?

– Він людям гроші винен.

– Яким – ай! – людям? А-а-ай, боляче ж…

– Кажи, де він, швидко.

– Я не знаю… А-а-а-а-ай!!!

– Зосередься. Куди він міг поїхати у зв'язку із тими дослідженнями? Ну, згадуй, чмо вонюче! А то зараз без хєра залишишся! Ну!

Майже протверезілий Почеконіус згадав про свою телефонну розмову із Валерієм Петровичем за добу до того, як старший консультант ФПП раптово взяв відпустку і щез. Він заплющив очі і швидко, доки зуби потвори знов не вгризлися в його плоть, назвав прізвище Кондратенка.

– Адреса? Телефони?

Пам'ять політтехнолога дивним робом розчистилася від алкогольного заніміння, і він назвав телефон Кондратенка. А щодо адреси? Ні, він не знає адреси. Точно не знає. Біль відступив. Коли він розплющив очі, то побачив, що лежить у мінімалістичній кімнаті з одним ліжком, стільцем і тумбочкою, скорше за все – у дешевому готельному номері. Ані красунь, ані зелених чоловічків у кімнаті вже не було. Із розщепнутого гульфика непристойно стирчала чоловіча гордість політтехнолога: набухла, фіолетова і самотня.

3

Мітелик винайняв однокімнатну квартиру в дев'ятиповерхівці за кілька хвилин ходу від метро «Оболонь». Київські ціни відразу вполовинили товсту пачку грошей, яку він отримав від кривого конспіратора. Але в надрах спального району Валерій Петрович почувався майже безпечно. За сто метрів від його помешкання знаходився цілодобовий міні-маркет, до якого можна було зайти над ранок, не ризикуючи зустріти цікаві погляди сусідів і місцевих шпанюків.

У квартирі, окрім поламаних меблів і розкуроченого телевізора, стояв старий радянський холодильник «Мінськ-4», якому чудом вдалося пережити і трьох генсеків, і епоху перебудови, і веселі часи молодої олігократії. Холодильник випромінював позитивну ветеранську енергію та наповнював «гостинку» комфортним заспокоюючим гудінням. Зі старим холодильником Мітелик швидко заприятелював, звільнив його від криги і завантажив триденним запасом харчів та соків. Тепер він міг із чистою совістю взятися за вивчення зошитів професора Адамчука. Старший консультант розклав зошити на ліжку, підключив блок живлення ноутбука до поламаної розетки, а сам влаштувався на саморобному дитячому таборику, балансуючи на його трьох підпорках.

Зошитів теж було три. Всі вони були старі, у палітурках із жовтої церати. Між сторінками було закладено кілька паперів. У першому зошиті містилися малозрозумілі схеми і цифри. Його Мітелик відклав на потім. Другий зошит виявився рукописом першого розділу наукової книги, і його теж було відкладено. У третьому зошиті покійний професор вів щоденник, і саме за нього Валерій Петрович узявся найперше.