Текст книги "Богиня і Консультант"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц)

– Хто там в тебе? – спитав голос Одноокого.

– Дєвашка.

– Малій ця твоя тьолка не подобається.

– То нехай уйобує до свого інтернату.

Яра матюкнувся і вимкнув зв'язок.

– До тебе привезли малолєток з інтернату? – розсміялася Діана. – Вибач, що я так поспішила…

– Це не те… Це далека родичка друга. Він забрав її з інтернату. Уявляєш, старпьори там розвели справжній бордель. Начальство торгує школярками.

– Я це все знаю, мася.

– Ти що, теж там вчилася?

– Ні, не там, – Діана розсміялася. – Просто минулого року один жирний чорт захотів спектаклю. Тіпа секс із цілою родиною. Він, мама і донька. У всіх позах. Я грала маму, а «доньку» хлопці привезли з того інтернату. Вона, між іншим, давала тому чортові, як матьора шмара. Борзєцом пройшла по всіх нотах. Там усе було з наворотами. Ананаси, краби, марочні вина, шовкові простирадла. Спеціально для того чорта мені привезли таке саме плаття, як у Шарліз Терон в «Адвокаті диявола». З таким довгим вирізом, пам'ятаєш?..

– Круто. Не знав, що у нашому місті є такі послуги.

– За гроші, мася, можна замовити любе. Лю-бе! Але такі спектаклі коштують страшне леве.

– І ці чорти не бояться?

– Кого?

– Ну так, дійсно, кого їм боятися…

– А знаєш, мені часто сняться сни про якесь таке місце, типу інтернату. Про такий «сексуальний монастир».

– Маркіза де Сада начиталася?

– Я Сада не люблю. У нього не монастирі, а якісь м'ясокомбінати. Целок там ґвалтують і ріжуть, як на консерви. А мені завжди сниться така ніби школа, де пацанок вчать сексу. І практики, і теорії.

– Тільки дівчат?

– Пацанів теж, але я їх у сні не бачу. Знаю, що вони також є, але не бачу їх. Вони десь окремо.

– Ти розкажеш мені про цю школу?

– Ти любиш слухати про таке?

– Ну, коли такерозказує сама божественна Діана…

– Божественна? Bay! Ти такий ма-а-а-ася…

– Розповідай.

Потім знову, майже пошепки:

– Роз-по-ві-дай.

9

Школа X (сон Діани)

…Учителька з рожевої кімнати своєрідна і гарна. Сильна, довгонога фашистівка. Вона ходить між рядами учнівських столів, як лісова кішка. Тому її поганяло – Багіра. Вона одягнена у вузьку шкіряну спідницю і шкіряну жилетку з металевими шипами. Сьогодні її шкіряний нагай висить біля класної дошки, на якій написана тема: «Пристрасть у сапфічній поезії». Сьогодні вона нікого не шмагатиме. Такі правила.

Діана пише твір на вільну тему. Хоча Багіра дозволила писати академічно: про Давню Грецію і лесбійку Сапфо. Та з вихованок, котра напише найкращий твір, отримає право на ніч з будь-якою іншою ученицею класу. На одну ніч та стане рабинею авторки найкращого твору. Коли Діана думає про це, їй чомусь хочеться плакати. Вона бачить сторінки зошита крізь сльози.

Тому вона на хвилину припиняє писати і дивиться на ту, про яку пише. Та сидить напроти. Як і всі вихованки школи X, вона одягнена у коротеньку синю спідничку і білий піджак. У неї довгі бліді ноги. Вона білява, з високими грудьми і ляльковим обличчям. Кажуть, що вчителі найчастіше беруть до своїх кімнат на «нічні чергування» саме цю блідоногу «ляльку». Хоча в класі є красивіші за неї дівчата. У їхньому класі вчаться самі лише красиві дівчата.

Діана хоче її на одну ніч. Не тому, що кохає її, а тому, що ненавидить. «Лялька» її образила. Вона при всіх назвала її «кривоногою сучкою». Діана тоді не наважилася кинутися на неї і розбити їй ніс. Біля «ляльки» завжди крутяться три закохані в неї дівчини. Одна з них навчена бойових мистецтв. Але вночі, у Залі Насолод, цих охоронців не буде. Тільки пані, рабиня і відеокамери. Діана мріє побачити ляльчине обличчя, міцно затиснуте між отими «кривими» ногами. Черговому на пульті буде на що подивитися.

За правилами школи X із «рабинею» дозволено робити усе, що не призводить до непоправного каліцтва і втрати сексуальної привабливості. Заборонено зрізати шкіру, припікати обличчя сигарою або ж ламати кістки. Але ґвалтувати гумовим членом і бити нагаєм не заборонено.

Якщо твір отримає перше місце, Діана прийде до Багіри і попросить в неї гумове чудисько півметрової довжини. Багіра не дасть іграшку просто так. Але заради помсти можна витримати півгодини з фашистівкою. Діана Багірі подобається. Може, не так, як сексапільна блідонога тварюка, але подобається. Діана вміє граційно вигинатися під різкими жалячими ударами шкіряного нагая. Діана добре імітує пристрасть, граючись з великими темними сосками вчительки. Одного разу Діана довела фашистівку до оргазму.

«Лялька» про все здогадується. Вона непомітно, так, щоби не побачила Багіра, показує Діані «фак». Якщо перше місце отримає твір «ляльки», вона напевне вибере Діану. «Лялька» вміє шмагати. На практичних заняттях у чорній кімнаті вона з першого удару змушує партнерку кричати. Діана думає, як воно виглядатиме: на цілу ніч опинитися «рабинею» блідоногої. Напевно, під її безжальним нагаєм вона спочатку захрипне від криків, потім вцюняється, а потім втратить свідомість. Ще деякий час вона висітиме на ланцюгах і ременях, немов дурний шматок м'яса, аж поки лікар офіційно не визначить досягнення «межі ризику» і не відправить її до шкільної лікарні під крапельницю.

Діана не боїться болю. Вона звикла до нього. Діана боїться побачити втіху і пристрасть у блакитних очах суперниці. Вона знає, що після кожного вдалого удару «лялька» пильно дивитиметься їй в очі. Про щось вкрадливо запитуватиме. Особливо після ударів з відтяжкою, коли нагай залишатиме на стегнах Діани не просто червоні смуги, а тонкі клапті здертої шкіри. Вона цілуватиме мокре обличчя Діани, всотуючи її біль і відразу, вона здригатиметься від насолоди. Тоді можна буде спробувати вкусити її. Але тварюка досвідчена й обережна…

Цікаво, що роблять з блідоногою вчителі під час «нічних чергувань»? Щось таке, чого не витримують інші? Кажуть, що у вчителя філософії є спеціально навчений вівчар. Цікаво було б подивитися, як пихата «лялька» віддається псові.

Діана посміхається. Сльози висихають, олівець знову шкрябає по паперу. У своєму творі Діана описує ідеальну лесбійську коханку. Зовнішність ідеальної коханки вона запозичила в «ляльки». Вона описує свою шалену пристрасть до її блакитних очей і блідих кінцівок. Вона прикрашає цю блідо-блакитну брехню цитатами з віршів Сапфо. Нехай Сапфо їй вибачить. Нехай її пробачить Лола, чорношкіра вихованка, яка вже третій тиждень закохана у Діану. У Лоли довгий язик і сильні руки. Якщо Діана цього разу програє, Лола залиже своїм довгим язиком її рани. Таким язиком можна зализати усю недосконалість світу.

Діана знову плаче. Літери розпливаються перед її очима. Але вона дописує твір.

Мітелик марно намагався боротися зі сном. Голос Діани став лоскотливим, голос вже не тримав його уяву над поверхнею втоми і забуття. Сон огортав його і розступався перед ним. Так вода океану приймає в себе збитий літак. Проминула маленька вічність, і він зрозумів, що під поверхнею сну ховається садистська казка Діани. Він тепер у неї в гостях, він мандрує школою X. «От до чого приводить спілкування з телепатами», – коментує це попадалово якась інша частина його уяви.

Школа X

(сон Валерія Петровича, частина перша)

Він у салоні, обставленому меблями у стилі Людовіка П'ятнадцятого. Палає грандіозний комин з мармуровим левом на гранітній полиці. Навколо тільки жінки. Старші – із зачісками у стилі 50-их «під Бетті Пейдж» – одягнені у пін-апівські спідниці й лосини. Молодші – повністю оголені, з металевими нашийниками і сталевими ланцюжками на стегнах та зап'ястках. Володарки і рабині. Педагоги і вихованки школи X. На самого сновидця ніхто із присутніх не звертає уваги. Він розуміє, що волею Сил йому дана невидимість.

Навколо великого обіднього столу йдуть активні приготування. На великі срібні таці дівчата-рабині накладають овочі і фрукти. Серед рабинь-вихованок він бачить Діану. Вона молодша й ще сексуальніша, аніж у тому напрямі реальності, де вони зустрічалися на сексодромі Новака. Але решта дівчат не поступається їй у довершеності облич і тіл. Тому її краса в цьому сні не засліплює. Вона просто одна із зірок оксамитового сузір'я тіл.

Діана несе плетений кошик з грушками. Її груди підстрибують від кроків. Біля столу вона зустрічається поглядом з іншою рабинею, рудою і зеленоокою. Вона вища за Діану, в неї високі груди і пружні сідниці. Її тіло вкрите ластовинням і через те здається золотавим. Вона закута у сталевий «пояс вірності». Маленькі грати закривають вхід до її лона. Грати зачинені мініатюрним замком. Сновидець бачить найменші деталі на обличчі рудої. Маленьку плямку над верхньою губою. Свіжий слід від нагая, що йде від вуха до гострого підборіддя. Червоне мереживо судин на очних білках. На сталевому поясі рудої вибиті змія і зірка. Обидві дівчини на мить застигають у напружених позах. Стегна вигнуті, ноги розставлені. Мітелик зауважує краплини поту на голеному лобку Діани. Але мить минає і дівчата розходяться.

Одна із володарок кличе Діану до себе. Та наближається до мускулястої «Бетті Пейдж», схиливши голову на знак покори. «Бетті Пейдж» бере Діану за підборіддя, піднімає її обличчя і щось каже. Сновидець не чує слів. Але знає, що в них міститься наказ. Губи Діани шепочуть слова покори. Тоді володарка нагороджує рабиню цілунком. Потім кладе руку на її лоно. Діана схиляє голову.

Володарка і рабиня виходять на металевий майданчик перед комином. Діана стає на коліна. Дві інші рабині підводять до неї (а точніше, підтягують, бо йти він не може) великого дога. Морда пса закрита шкіряною маскою, лапи фіксовані меблевими розпорками. Діана збуджує дога рукою. Вона масує його геніталії вправно і впевнено. Її обличчя червоніє, вона важко дихає. Кінчик її язика пробігає випнутими губами. Статеве приладдя звіра повільно і впевнено досягає страхітливих розмірів. Володарка посміхається і знов щось наказує. Діана на кілька секунд застигає, потім лягає навзнаки…

У цю мить ніби змінюється кадр.

Тепер він у великій, яскраво освітленій і теплій кімнаті. Це Зала Насолод, тут є все, що може придатися для всіх можливих різновидів тілесного спілкування. Від маленьких подушечок, кремів і відерця з товченою кригою аж до справжньої диби з ручним приводом. Він розглядає це святилище Венери. Він знов невидимий для тутешніх, але може бачити все.

На його подив, на дибі нікого не розпинають. Дві дівчини кохаються на розкішному ліжку. Одна з них чорношкіра, друга – струнка білявка з обличчям рідкісної харизматійної вроди. Він знає, що її зовуть Софією. «Звідки я це знаю?» – запитує він себе, але запитання залишається без відповіді. Натомість народжується відчуття, що він знав, знає і знатиме її десь у вічному поверненні, у минулих і майбутніх своїх життях.

Чорношкіра виціловує груди Софії. Немов от-от почне їх з'їдати. Краплини поту на тілі чорношкірої блищать, наче дрібні перлинки. Софія стогне. Дуже пристрасно і мелодійно.

Мітелик наближається до ліжка, але його увагу відволікає фреска на стіні кімнати. На фресці зображені дві пташини. Павичі або фазани, Мітелик зле розуміється на птахах. Одна пташина тримає у дзьобі нагай, друга – пальмову гілку. Над цим малюнком намальовані п'ять коринфських колон. Кожна пофарбована у певний колір. Над білою намальовано місяць, над жовтою – сонце, над зеленою – знак Юпітера, над червоною – Марса. Лише над синьою намальовано змію і зірку.

Чомусь він не може відірвати погляду від змії і зірки. Він намагається порахувати, скільки в зірки промінчиків, і раптом прокидається.

Діана стояла біля вікна. Він задивився на темний силует її тіла. Вона уважно вивчала екранчик своєї навороченої мобіли. За вікном починався ранок.

– Іди до мене, – покликав він.

– Мені треба йти, – Діана була відчужена і холодна.

– Куди?

– На виклик. Мені прислали SMS.

– Отак зранку?

– Так.

– Важко тобі.

– Це такий бізнес, мася.

– Я бачив сон про твою школу X.

– Bay! – холодна маска на обличчі Діани тане від зацікавленості. – Що ти бачив? Тобі сподобалося?

– Сподобалося. Ти там просто пекельна красуня. Богиня. Володарка Звірів.

– А хто там ще був?

– Руда і висока дівчина. Зеленоока. Уся в ластовинні.

– Ти дійсно був у моєму сні… Як цікаво, – ніздрі Діани сіпнулися. Мітелик вирішив, що від збудження.

– Хто вона?

– Вона перебуває в школі X під номером. Їй заборонено розмовляти. А те, що вона пише на уроках, нам не показують. Ми не знаємо, хто вона й звідки. Її ніколи не беруть на «нічні чергування».

– Може, вона незаймана?

– Целка у школі X? Ти мене насмішив.

– Я бачив на ній пояс вірності.

– Це не з мого сну.

– Між вами щось є.

– Щось є.

– Ти закохана в неї?

– Я закохана в Лолу. У ніжну чорну пантеру Лолу.

– А вона в тебе?

– Так.

– Ага. А як там, у твоєму сні, ім'я тої білявої «ляльки»?

– Софія.

– Гм-м-м… Хто б сумнівався… Я був у Залі Насолод. Я бачив її та якусь чорношкіру. Напевно, це була Лола.

– Ти бачив продовження мого сну, про який я тобі розповіла.

– Продовження? Найкращий твір таки Софія написала?

– Ні, болт їй! Найкращий твір написала моя чорна Лола.

– Й обрала собі в «рабині» Софію?

– Так. Щоби відшмагати ту трахану псами шмару.

– Але, кицьо, вона не шмагала її.

– А що вона з нею робила?

– Вони ніжно-ніжно кохалися.

– Ти брешеш! – в очах Діани засвітилися жовті вогники. – Я знаю! Вона відшмагала її. Порвала її бліду дупу.

– Та не брешу я.

– Значить, ти бачив неправильний сон, – сказала дівчина. – Інший сон. Іншу можливу реальність. Іншу школу X.

Мітелик згадав давню мудрість Гермеса-Тота: «Як внизу, так і наверху. Як наверху, так і унизу». Паралельні реальності можливі. Можливий цілий оберемок паралельних реальностей. Ще трошки, і він стане містиком. Може, це йому допоможе. А може, й ні.

10

Він провів Володарку Звірів до ліфта. Потім пішов на кухню й увімкнув чайник. У двері подзвонили. Він вирішив, що Діана щось забула, і відчинив, не дивлячись у прозурку. На порозі стояла Індиго. За плечима в неї був великий рюкзак, а в руках юна телепатка тримала портфель Валерія Петровича.

– Не можна відкривати двері, не запитавши «хто там?», – зауважила Індиго.

– Ти, шмарка мала, ще будеш мене вчити… Звідки ти?..

– Я чекала надворі.

– Усю ніч?

– Майже.

– Але ти вперта.

Індиго, не чекаючи запрошення, зайшла до квартири, поставила портфель під ноги Мітеликові й запитала:

– Де моя кімната?

– А я ще не придумав.

Індиго пройшла до вітальні, потім заглянула у кімнату Анжели.

– Тут погана енергія, – сказала вона. – Це кімната вашої дружини?

– Так. А ти нахаба.

– Ви ще нахаб не бачили.

– До речі, коли приходиш кудись у гості, треба казати: «Добридень!»

– Добридень.

– Будеш спати у вітальні. На дивані.

– Там теж погана енергія.

– Краща за інтернатівську.

– Гірша.

– Навіть так? Тоді йди до спальні. Он туди. А я на диван.

– Оце тут спальня? – Індиго побачила розкиданий сексодром, презервативи на підлозі й хитро глянула на Валерія Петровича. – Тут краще, але…

– Але ти перебірлива дівчинка, я тобі скажу. Їсти хочеш?

– Дядько Слава мене нагодував. У ресторані.

– О, то ви ще в ресторані посидіти встигли… Ок. Тоді бери у шафі постіль і влаштовуйся. Захочеш чаю – скажеш.

Мітелик повернувся на кухню. Він увімкнув телевізор. Ішли пусті новини, кирпата дикторка розповідала про якесь масове отруєння у райцентрі Полтавської області. У пластмасовому чайнику вода вже встигла охолонути. Термометр показував потрібні вісімдесят три за Цельсієм. У порцеляновий чайник Мітелик поклав листя «Зеленої богині», залив їх водою. Кухнею поповзли мацачки східних ароматів.

– Який гарний чайничок! – телепатка стояла на порозі кухні, одягнена в куций атласний халатик Анжели. Халатик їй пасував.

– Антикваріат. Йому вже понад сто років.

– Там, у портфелі, ваш ноутбук.

– Так. І що?

– У вас там надто простий пароль доступу.

– …?

– Я можу бачити електронні паролі.

– Перевіримо. Так який в мене пароль?

Індиго назвала правильну комбінацію з п'яти чисел. «Хто б сумнівався, хто б сумнівався», – майже приречено повторював Мітелик подумки. Він наповнив «Зеленою богинею» дві чашки. Червону для себе і синю – для Індиго. «Зрештою, синій – це її колір».

– А що ти ще можеш бачити?

– Різне.

– Наприклад.

– Можу знаходити загублені речі.

– Це надзвичайно корисне вміння, дівчинко. О, до речі, я місяць тому кудись запхав флешку з важливою інформацією. Всю хату перерив – дарма. Знайти зможеш?

– Зможу. Але ви уявіть її зараз, ту флешку. Ну, як вона виглядає.

Мітелик напружив уяву. Флешка на два гіга, сіра, у титановому корпусі. До флешки причеплено шкіряну петельку. На ній витіснено логотип «Borant».

Індиго заплющила очі. Мітелик використав цю мить, щоби зазирнути за низький виріз Анжелиного халатика. Там усе було комільфо. Світла бронза шкіри, розвинені молочні залози.

– Ваша флешка лежить у кишені сірого піджака. У гардеробі, – уточнила Індиго і відкрила очі.

– У якій кишені?

– У нагрудній.

Мітелик рушив до спальні й перевірив нагрудні кишені усіх своїх трьох сірих костюмів. В одній з них виявилася додаткова кишенька-хованка. Флешка майже сховалася у твідовій ничці, лише шкіряний хвостик стирчав назовні.

– Дякую, – сказав Валерій Петрович, вертаючись до кухні. – Свій чай ти вже відпрацювала.

– Який ви щедрий, пане.

– Ок. З мене ще тістечко. І ще одне велике смачнюще тістечко, цілий торт, якщо поясниш мені, чому тобі не сподобалася Діана.

– Хто це?

– Та дівчина, яка була тут до тебе.

– Шльондра?

– Мала ти ще таке на людей казати.

– Але ж вона шльондра, – Індиго подивилася в очі Мітеликові своїми теплими розумними очима.

Йому здалося, ніби щось легенько штовхнуло його в перенісся.

– Що ти в ній відчула поганого?

– Відчула? Я не відчуваю, я бачу. Її думки ніби щось затуляє.

– А таке можливо?

– Вам важко буде зрозуміти.

– Я спробую.

– Ну, розумієте, іноді я не можу бачити думок інших людей, дядько Слава каже, що є три види людей, які зовсім не піддаються баченню. Перша – зомбі. Друга – спеціально треновані люди. А третя – то великі святі архати, які таємно живуть між простих людей і допомагають їм. А ще є такі люди, мозок яких ніби закритий. Не зовсім закритий, але ніби його затуляє якась хмара чи муть. Дещо іноді можна побачити, але важко… Такі люди небезпечні. Моя бабуня казала, що такі люди несуть на собі печатку за все. Та ваша шльондра теж несе на собі печатку за все.

– Має печатку?

– Ні, вона не має, вона лише несе.

– Ти мене зовсім заплутала, – визнав старший консультант. – Яка різниця між «має» і «несе»?

– Якщо ви начальник, то ви МАЄТЕ печатку, а якщо ви шматок паперу, то ви на собі НЕСЕТЕ печатку.

– Ага. Нарешті второпав. А може, вона велика свята?

Індиго презирливо пирхнула. Валерій Петрович вже збирався поцікавитися, чому ця печатка називається «за все», але задзвонила його «цивільна» мобіла.

Дзвонив Почеконіус. Він нагадав, що шеф чекає аналітичні розробки щодо будівельної фірми. Потім спитав у Мітелика:

– Ти все ще переймаєшся егрегорами і пайдевмами?

– Я ж тобі казав. Мене дещо зацікавило.

– Зрозумів. Я тут згадав про одного цівільного ентузіаста. Тобто тепер вже цивільного. Він живе у Києві. Можеш звернутися до нього за консультацією.

– Як звати?

– Кондратенком його звати, Олександром Васильовичем. Але зважай на рівень адекватності, старому вже за сімдесят.

– Він досліджував методи програмування егрегорів?

– Дідо колись працював над суміжною темою для контори. Ще радянської. Був тоді під страшними шифрами. Але тепер на пенсії і любить потриндіти про тотальне зомбування.

– Не боїться?

– Його тема давно закрита. А теперішніх есесів [10]10
  Есес – від «СС» – працівник спецслужб.


[Закрыть]цікавлять лише хлібні горбухи [11]11
  Горбуха – тема, інформація (сленг.).


[Закрыть].

– Але ОДР [12]12
  ОДР – «оперативний діючий резерв». Сленгова назва працівника спецслужби, виведеного за штат через пенсійний вік або через інші обставини.


[Закрыть]насправді у всьому тому рубає?

– Сам розберешся… Якщо воно тобі дійсно треба.

– Треба. Дякую тобі.

– Нема за що. Записуй телефон діда.

Мітелик записав і ще раз подякував Почеконіусу. Він раптом згадав, що Одноокий дав йому диск з інформацією про професора Адамчука і що цю інформацію треба негайно обробити. Син артилериста приніс на кухню портфель, видобув з нього MacBook і вставив сідюшку Яри у дисковод.

– У вас класний ноут, – сказала Індиго.

– У мене все класне.

– Ага. Десь я таке чула.

– Де?

Індиго не відповіла. Вона, прихопивши порожні чашки, рушила до мийки, над бортами котрої громадилися круглі вежі брудного посуду. «От і правильно. Займися корисним ділом», – подумки підтримав її наміри Мітелик. Відшукавши сітку-скребок і відкривши кран, дівчина повідомила:

– Дядько Слава вам передавав, аби ви обов'язково подивилися інтерв'ю того професора у «Новому оглядачі» за квітень дві тисячі третього. Там, на диску, воно є.

Мітелик відкрив досьє професора. За рубрикатором, способом розміщення інформації та стилем воно не було подібним до матеріалів українських і російських спецслужб, з якими Мітеликові дотепер доводилося працювати. Робили досьє досвідчені та інформовані люди. Починалося воно з далеких предків Бориса Робертовича Адамчука, які в дореволюційній Вірменії належали до знатної родини і числили свій рід ледь не від князя Васака Рубіняна. Рубрика «Сім'я» містила також детальну інформацію про дружину професора Маріанну, її родичів і близьких друзів. Дружина, як виявилося, пережила професора на шість місяців. Діти та онуки її старшого брата, теж покійного, жили в Ізраїлі і в Росії. У Харкові мешкав перший чоловік Маріанни, теж відомий науковець-гуманітарій. Спільних дітей в них не було.

Півтора десятка сторінок були присвячені єдиному спадкоємцеві Адамчуків – Робертові. Тепер вже теж покійному. На цих сторінках згадувалися вісім зафіксованих за останні десять років коханок Боба та кілька друзів, серед яких ані В.П. Мітелик, ані Я. Д. Стеблинський не значилися. Останні роки вони, дійсно, майже не контактували. Щоправда, автори досьє згадали «юнацьку травму, отриману від вибуху саморобної ракети», внаслідок чого виникли проблеми із зором. У медичній картці Роберта Адамчука також знайшлася відмітка про інфекційний паратит, перенесений ним у двадцятидвохрічному віці. Отже, власних дітей братан Боб мати не міг. Ця відмітка певним чином перегукувалася з даними медичної експертизи, згідно з якими вбита разом із Бобом аспірантка Ірина Валентинівна Маргель перебувала на четвертому місяці вагітності. Мітелик подумки поставив над цією інформацією знак оклику.

Серед опису наукової діяльності професора автори досьє ретельно перерахували всі археологічні експедиції, в котрих брав участь та якими керував Борис Адамчук. Валерій Петрович знайшов у нумерованих додатках навдивовижу повні списки учасників експедицій включно з прізвищами та адресами студентів-практикантів, детальні звіти про знахідки, про плани, схеми і розрізи розкопаних об'єктів, праці і статті самого Адамчука, рецензії на них колег-науковців. В окремому додатку містилися тексти численних інтерв'ю, які археолог з європейським ім'ям, професор, доктор наук давав газетам і журналам. Були навіть інтерв'ю, перекладені з англійської і німецької. На фаховий погляд Мітелика, збирання бази даних та упорядкування досьє обійшлося замовникові, як мінімум, у три тонни євро.

У тексті великого інтерв'ю для «Нового оглядача» (старший консультант відмітив для себе, що рік і місяць виходу часопису Індиго назвала безпомилково) хтось – можливо, й Одноокий – підкреслив жовтим «редактором» кілька питань і відповідей. Валерій Петрович почав читати підкреслене.

«Н. О.»:Борисе Робертовичу, останнім часом у своїх публічних лекціях ви виходите далеко за рамки археології. Складається враження, що ви намагаєтеся попередити суспільство про якусь небезпеку.

Б. А.:Я намагаюся донести до тих людей, яким не байдуже, у якому суспільстві житимуть їхні діти і онуки, певну важливу інформацію, яку я отримав, ідучи своїм шляхом, шляхом археолога. Вузькі спеціалісти іноді накопичують у своїх галузевих дослідженнях і пошуках такі факти, кількість котрих одного дня переходить у вельми несподівану узагальнюючу якість. У таке ширше розуміння дійсності, яке є міждисциплінарним, всеохоплюючим, системним.

«Н. О.»:Себто фізик чи математик теж можуть через свої науки дійти до тих самих фактів, до яких дійшли ви через археологію?

Б. А.:Про фізиків я вам не скажу, але деякі фахівці-гуманітарії погоджуються з моїми висновками. Я досліджував різні суспільні формації і зрозумів, що проблеми нашого суспільства різних історичних періодів у своєму фундаменті мають одну формулу. Воно, наше суспільство, не добудоване, як повноцінна соціальна «піраміда». Воно організоване за образливо-примітивною схемою «чабани-стадо». Наше суспільство, зокрема, чітко поділене на дві верстви – контролюючу групу і контрольовану більшість. Контролююча група мислить так званими «одиницями змісту», а контрольованим пропонує мислити «одиницями форми».

«Н. О.»:Це якесь дуже радикальне бачення. Його важко зрозуміти, бо ви застосовуєте незвичні поняття. Ви можете навести для наших читачів приклади згаданих вами «одиниць»?

Б. А.:Я спробую. От, скажімо, наша освіта завжди пропонує школяреві чи студенту засвоювати готові висновки, підкріплені думкою авторитетів. Ніколи не підніматися над суспільно визнаними банальностями. Ніколи не ставити під сумнів затверджені переліки «добра» і «зла». Освіта пропонує будувати будь-яке «нове» з цитат попередників. А там, де готують «контролерів», освіту навпаки починають з того, що ставлять усю реальність під сумнів. От, скажімо, спадкоємців володарів царств Сходу в давні часи навчали монахи-даоси, жерці, суфії і пророки, які починали навчання з того, що пояснювали принцам, що насправді нічого немає, ніякої такої «реальності», що ти сам повинен довести собі своє існування та існування того, чим збираєшся володіти. Тільки тоді ти відчуватимеш владу, як свободу творення суверенного змісту, а не як обов'язок виконання кимось нав'язаної форми.

«Н. О.»:Щось подібне ми бачили у фільмі «Матриця». Там, у першій частині, Нео, якого грав Кіану Рівз, повстанці вчили не бачити ілюзій Матриці. Але, Борисе Робертовичу, де ж є такі школи і вузи, в котрих готують теперішніх, так би мовити, «принців»?

Б. А.:Це відомо. Це «школи» окультних орденів. Там зберігається Велика Традиція. А людське стадо продовжує мислити тим, що зомбіфікатори йому показують в телевізорі. Жувати жуйку. Відповідно, наше суспільство побудоване, як піраміда без вершини. Наша освіта готує людський матеріал лише для нижчих ступенів піраміди: так званих «людей звичайної взаємодії», зорієнтованих лише на побутовий успіх та гроші, плюс вузьких спеціалістів, у яких особистий егоїзм доповнюється відчуттям «професійної обраності». Вже третій ступінь – рівень «програмерів», зомбіфікаторів – готують для нас за кордоном в освітніх закладах, не спотворених усілякими «болонськими системами». Доморощених «програмерів» у нас практично немає. Як, до речі, і власної суспільної програми. А от людей четвертого і п'ятого рівнів – «філософів» і «жерців» – ми не маємо зовсім. Давно не маємо. Хоча на нашій території все ще зберігаються «предмети сили», «тексти сили» і «жезли сили» прадавніх жрецьких династій. Але самих жерців давно винищено. Верхівка піраміди відсутня. Таке суспільство недовершене, несамобутнє, без голови. Суспільство-зомбі. Йому наказують іззовні, і воно йде на втрату гідності й на смерть.

«Н. О.»:Себто ви дотримуєтеся такого бачення історії, при якому світом керують таємні сили і ордени?

Б. А.:Ці сили таємні тільки на найвищому, на жрецькому рівні. А програмерів ми часто бачимо в телевізорі. Це керівники різних аналітичних центрів, дослідницьких фундацій. У них ваші колеги теж беруть інтерв'ю. Вони програмують суспільні настрої, впроваджують модні стилі поведінки та мислення. Вони призначають на ролі невдах і соціальних невстигаючих усіх, хто не мислить по-їхньому, хто насмілюється не визнавати форми і символи, передбачені їхньою програмою.

«Н. О.»:Ви малюєте дуже сумну картину. Майже безнадійну. А як нам відновити власну жрецьку касту?

Б. А.:Як відновити, питаєте? Тільки не шляхом освіти чи селекції. Рівні, вищі за рівень «програмерів», будують себе за іншими законами. Для них є дві важливі підстави: час виповнення і наявність збереженого «жезла сили». У певний час жезл сам знайде жерця. У тому головна відмінність жерця від воїна. Воїн шукає під себе зброю. І навпаки: жезл шукає під себе жерця.

«Н. О.»:А якщо якась людина сама відчуває в собі сили повести свій народ до кращого життя?

Б. А.:Це все міражі, самообман. Матриця, як ви кажете.

«Н. О.»:Себто від бажання самої людини нічого не залежить?

Б. А.:На вищих рівнях бажання людини, так би мовити, не враховується. Все, що збудоване не бажанні, на самопроголошенні, на ідейному пориві – нетривке. Це лише політика, дешеві й минущі ігри влади. Там, де в гру вступає Вічність, людина повинна не прагнути, а молитися, аби вищі сили дали їй розуміння. Якщо буде доречним таке порівняння, то згадайте, як Марії з Назарету було оголошено, що вона стане матір'ю Бога. Вона не прагнула цього, не готувалася для цього. Але її велич відбулася у тому, що вона зрозуміла слова архангела не у формальній покорі, а всім єством, всім своїм людським змістом.

Речення, де згадувалися «предмети сили» і «жезл», були виділені ще й червоним підкресленням. Раптом Мітеликові спало на думку, що для пошуку реліквії через телепатичне бачення Індиго мусить знати, як вона виглядає. Адже для пошуку флешки вона просила її описати.

Індиго якраз закінчила мити посуд. Вона поставила на сушильну поличку останній полумисок і пояснила:

– Я бачила фотку. Мені дядько Слава показував.

– Ти кажеш про те, про що я зараз думаю? – Мітеликові знов здалося, що холодні мацачки бадьоро запрацювали під його черепним куполом.

– Так, – голос у малої був винуватим. Вперше за увесь час їхнього знайомства вона ніби засоромилася того, що бачить думки Валерія Петровича.

– А звідки…

– Ні, не те… Я неправильно сказала. То була не фотка самого того каменя. То була фотка древнього малюнка на стіні гробниці. Там той камінь було намальовано червоною фарбою. Там ще були намальовані різні звірі…

– А що то за гробниця?

– Якась іранська, здається.

– А точніше?

– Не знаю.

– Дядько не казав?

– Ні.

– І не думав?

– Я не бачилайого думок про ту гробницю, – Індиго заперечно похитала головою, наче згадуючи. – Камінь дуже давній. Йому тисячі років. Це камінь доброї Богині.

– Якої?

– У неї багато імен.

– А як її називав дядько?

– Матір'ю Дролмою.

– Як?

– Дролма. Матір Дролма.

– Зрозуміло.

Хоча насправді поки що нічого зрозумілого в тому імені для нього не накреслювалося. Він вирішив після опрацювання досьє пошукати про ту «Дролму» в Інтернеті.

Мітелик відкрив черговий файл досьє. У ньому містилися фотографії. Сімейні світлини Адамчуків, групові знімки археологів біля розкопок і кам'яних баб, знімки археологічних знахідок з покладеними поруч масштабними лінійками. Він швидко прокрутив коліщатко на «мишці», шукаючи серед знімків знахідок камінь із дракончиками, і раптом зупинився. Заплющив очі й знов відкрив. Помотав головою. Повернувся назад, до університетських світлин Боба, клацнув на транспарантик «Подивитися в окремому вікні». Фотографія розгорнулася на весь екран. Кольорова постановочна фотографія молодої гарної жінки, рудої, зеленоокої, на повен зріст. Фотографія «рабині з поясом вірності» із Мітеликового еротичного сновидіння. Під світлиною ретельні упорядники досьє підписали: «Подруга Роберта Ірина Маргель, на той час студентка 4-го курсу історичного факультету, фото 2006 року».