Текст книги "Богиня і Консультант"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)

11

Мітелика ув'язнили в невеликій кімнаті. Його привели до неї із зав'язаними очима. Справжніх вікон у кімнаті не було, лише під стелею Валерій Петрович побачив прямокутні отвори, закриті склопакетами. Навіть десятирічний хлопчик не зміг би пролізти крізь ці віконця.

У його розпорядженні залишили надувний матрац, нічний горщик із кришкою, пляшку води з написом «Джерельна» і пачку солоних крекерів. Денне світло ледь проходило крізь склопакети. Мітелик обстежив двері. Міцні й товсті, вони були зроблені з дуба. Старший консультант відразу упізнав щільні петлі ліній, притаманні цій деревині. Вибити такі двері, вирішив він, навряд чи пощастить. На стелі кімнати були закріплені світильники з дзеркальними відбивачами, але вимикач не працював. Від стін тхнуло невисохлою штукатуркою. Поміркувавши, що це приміщення аж ніяк не покращить йому здоров'я, Мітелик сів на матрац і віддався до таких роздумів, які зазвичай застрибують до мізків людини, що потрапила у халепу через власну необачність.

Тепер мрії щодо «власної теми» у війнах магів здалися йому цілковитим ідіотизмом, вартим тої субстанції, котру люди зазвичай зливають в унітази. Кілька міцних проклять відправилися на пошуки зрадника Почеконіуса. Але найбільше його муляла звістка про загибель Яри. Заклятий Камінь, що колись так мирно спочивав у шухляді археолога, став причиною смерті двох із дворового тріумвірату Мітеликового дитинства і тепер загрожував смертю останньому з причетних до його таємниці «братанів». Доля Індиго на тому тлі також не виглядала оптимістичною. Як тільки вона скористається «контактною» камерою схову, міркував Валерій Петрович, «погані дівчата» відразу впіймають її і, можливо, заволодіють Каменем. Зі всіх складових програної ним (і покійним Ярою) гри найзагадковішим фрагментом залишався Вигнанець. Але що тому магові до долі якогось лузера, якому стало розуму попастися у найпримітивнішу із можливих пасток?

«Чому вони відразу мене не вбили? Адже для цих пацанок когось там прикандичити – як два пальці об асфальт, – розмірковував Мітелик, пережовуючи крекери. – Може, я – приманка? А може, вони сподіваються обміняти мене на когось або на щось? Ні, це повна маячня, я ж не маю жодної цінності для Вигнанця. А для Ордену? Також ні. Може, їм потрібні зошити Адамчука? Навряд чи. Якби були потрібні, вони б про них дізналися. Але їх цікавив лише Вигнанець. Вони вважають, що Камінь у нього, і вийдуть на нього через Індиго. А що потім? Битва екстрасенсів? І що тоді буде зі мною, якщо вони переможуть?»

Він припинив гризти крекери, підійшов до стіни і підстрибнув, намагаючись зазирнути у віконце. Але за ним чогось іншого, окрім шматочка неба і верхівок дерев, годі було побачити. Він ще побавився зламаним вимикачем і повернувся до матраца. Тепер йому залишилося лише чекання. Плюс коловорот думок, у котрих не було жодного надійного просвітку.

12

Дівчина і пес-далматинець впевнено йшли на південний захід. Вони оминали великі траси і час від часу використовували попутні автівки. Чи то інтуїція, чи то Камінь підказали Аратарі, що у столиці залишатися небезпечно. Там на будинках і стовпах висіли тисячі відеокамер, а мисливці вже мали якщо не фотографії жриці, то вже напевне портрет, створений з тих образів, які телепати Ордену витягли з пам'яті мешканців містечка, у якому вони з Однооким переховувалися до його фатальної помилки з банкоматом. Аратара навчилася відводити людям очі. Але ставати невидимою для відеокамер вона не вміла. Бездонна пам'ять Каменя не могла їй тут нічого порадити, адже жодна із її попередниць не зіштовхувалася з відеоспостереженням.

Час від часу у небі з'являлися гвинтокрили. Жриця намагалася сховатися від них під деревами, хоча достеменно не знала – чи на тих апаратах літають вороги, чи вони нічого спільного із полюванням на Камінь не мають. Попри постійне відчуття небезпеки, вона швидко наближалася до мети. Дороговказом для Аратари був заклик Вигнанця, який шукав її через Силу Каменя. Цей заклик не мав ані слів, ані образів. Він навіть не мав просторового напряму, але жриці не треба було вибирати серед шляхів, коли вона підходила до чергового перехрестя або повороту. Вона знала, куди треба йти.

Далматинець супроводжував свою нову повелительку і намагався бути корисним. Він кидався на тих, кого вважав небезпечними, і охороняв сон Аратари, коли та проти ночі заходила до будинків. Вона завжди вибирала хати, де мешкали самотні жінки. Ті не бачили самої жриці, але завжди відганяли від порогу далматинця. Зазвичай минало хвилин п'ятнадцять, доки хазяйки раптом сповнювались незрозумілої симпатії до плямистого приблуди, і мандрівна пара ставала на нічліг. Ранком господиня недораховувалася кількох шматків хліба і сиру, і ці втрати назавжди лишалися для неї нерозгаданими.

Так вони йшли і йшли назустріч літнім грозам і зливам, що їх європейські циклони несли на Схід. Теплі дощі рясно змочували мандрівників атлантичною вологою. Зелена рослинність навколо темнішала, а модрини, дуби і граби заступили місце берез і лип.

Вигнанець зустрів її на освітленій сонцем лісовій галявині, у місці, яке випромінювало зрілу красу природи, омитої зливами. Колись Аратара бачила книжку, яку принесли до інтернату «Свідки Єгови». У тій книжці була картинка: Ісус виходить із вівцями з пишного лісу. І жриці, коли вона побачила Вигнанця на тлі позолоченого сонячним промінням соснового лісу, згадалася саме та буколічна ілюстрація. Хоча маг замість плаща і туніки був одягнений у джинси і картату сорочку, його постать здалася Аратарі оточеною блакитнуватим сяйвом. Вона впізнала його відразу, побачивши за тілесною оболонкою єство Старшого. Аратару ніколи не вчили ритуалів жрецьких ковенів, але її ноги підігнулися і вона впала на коліна перед Домом Правди. Далматинець теж усе зрозумів і припав до землі на знак покори.

Старший подумки дозволив жриці підвестися і наблизитися. Він уважно оглянув її, поклав руку на її голову і сказав уголос:

– Карна утрай'а.

Аратара не вчила санскриту, але завдяки баченню зрозуміла, що Старший повідомляє їй – чи то комусь незримому і незмірно вищому – про завершення якогось спуску. Вона відчула, що ця звістка є благою і дозволяючою, що у ній міститься і Завіт вселенського чину, і одне з імен Богині, яку Праматері доби світлих тисячоліть знали як Карну – Межову і Ту, Що Кладе Край.

Юна Аратара Сьома до тої миті не знала про існування коронаційних формулз містким і всеохопним сенсом. Вона мимоволі захопилася образом проголошеного мегакляття і не відчула, як долоня Старшого накреслила незриме коло навколо купола її черепа. Вона лише почула слово:

– Арат'ханна.

І в цьому слові теж було так багато усього, що вона не подужала зрозуміти усієї глибини вимовленої Старшим праятни [115]115
  Праятна – дослівно «напруження». У праарійській містиці – вінчальна мантра переходу (стрибка) у наближенні до первісної Порожнечі.


[Закрыть]і побачилалише, що йдеться про якесь мале зернятко, покладене у затишну колиску невідомого їй вічного знака.

Потім Старший безмовно покликав жрицю за собою і вони рудою стежиною рушили під високі соснові крони. Невдовзі у небі виник надсадний механічний звук: залізо гвинтів різало повітря. Гелікоптер пролетів за кількасот метрів північніше лісової галявини. Далматинець підвів морду до неба і гавкнув услід гвинтокрилові. А потім побіг за двома вищими істотами, яким іноді вдавалося розуміти його думки.

13

Сон Валерія Петровича у четверту ніч ув'язнення

Він побачив себе на червоній скелі, яка високо підносилася над океаном. Навколо було багато повітря: як вільного, так і скрученого вітрами у прозорі косички. Поряд із Мітеликом стояла рудоволоса Ірина Маргель. Вона була одягненою, як жриця Йіма з того видіння, що наснилося старшому консультантові у лісі. На шкіряному одязі червоною вохрою були накреслені хрестаті і сваргоподібні символи. На мідній блясі широкого ременя з грубої шкіри Мітелик побачив викарбувані змію і зірку, достоту такі, як на її «поясі вірності» у сні про школу X.

Руді патли Ірини стягували тонкі шкіряні ремінці. Її оленячу куртку оторочувало густе сріблясте хутро з надзвичайно шляхетним матовим відливом. Воно хворобливо мерехтіло під світлим низьким небом, яким воно буває на далекій півночі. Це мерехтіння вперто лізло Мітеликові в очі, а весь величний краєвид, навпаки, розповзався на плями і тікав від уважного розглядання.

«Твоїй подрузі дали ім'я, – сказала руда. – А я так і залишилася безіменною. Камінь не встиг наректи мене».

«Моїй подрузі?» – не второпав Мітелик. 

«Тій дівчині з інтернату».

«Що означає «дали ім'я»?»

«Вона увійде у священні переліки Верховних Жриць як та, яка відродила ковен Курана. А мене у тих переліках ніколи не буде згадано», – Ірина зустріла очима погляд старшого консультанта. Йому здалося, що її зелені очі смикнули його до себе. Він навіть напружив спину, щоби не впасти під ноги безіменної жриці.

«Це, напевно, несправедливо», – припустив він, а сам подумав, що трохи заздрить покійному братанові Бобу. Анжела поряд з рудою виглядала підтоптаною куркою.

«Це справедливо. Хоча Каменеві я подобалася більше, ніж Аратара».

«Аратара?»

«Тепер вона Верховна Жриця Аратара. Шангар коронував її».

«Вигнанець?» – здогадався Валерій Петрович.

«Знаєш, чому ми прийшли сюди?»

«Звідки мені знати».

«Сюди іноді приходить Дракон. Він полюбляє дивитися на море».

«Справжній Дракон?»

«Так».

«З трьома головами?»

«Ні, з одною головою».

«А я тут до чого?» – насторожився старший консультант.

«Він хоче з тобою поспілкуватися».

«Дракон хоче поспілкуватися зі мною?» – Мітеликові захотілося прокинутися.

«Не бійся. Він не зробить тобі нічого поганого. Він дуже древній і мудрий».

«Древній, як Камінь?»

«Дракони жили у нашому світі за мільйони років до того, як сюди принесло Камінь».

«Камінь – прибулець?»

«Кажуть, що його породив далекий світ».

«А Богиня?»

«Камінь і Богиня, Богиня і Камінь, – жриця-без-імені посміхнулася. Посмішка перетворювала її обличчя з просто красивого на магнетичне. Такими обличчями ілюстратори дитячих казок наділяють добрих принцес і фей. – Хто його знає, чи вони окремо, чи вони разом – Богиня та її Камінь. Чи існував би Камінь, якби не було Богині? Чи не припинилась би Богиня, коли б щез Камінь? Цього навіть Дракон не знає».

«А що він знає?»

«Він, наприклад, знає, як Першообрана Йіма отримала Камінь».

«А ще що він знає?»

«А про що ти б хотів довідатися?» – почув Мітелик голос, який був разюче подібним на голос його батька.

Він обернувся і злякався. За кілька метрів від нього, на іншому відрозі скелі, стояв триметрового зросту динозавр. Тіло ящера вкривало коротке яскраво-червоне пір'я. Він тримався за скелю могутніми лапами з трьома чорними кігтями на кожній. Товстий хвіст постійно рухався, немов шукаючи опору. Його голова, повернута профілем до Валерія Петровича, дивилася на старшого консультанта великим круглим оком.

«Я хочу знати… чому я ще живий?»

«Ти в руках східних. Їхні думки закриті для мене».

«Отже, ти знаєш далеко не все».

«Але я знаю, що Шангар тебе шукатиме».

«Нащо я йому здався?»

«Ти із тих Обраних, хто здатний відчувати Силу. Твоє єство реагує на Силу, а Сила бавиться твоїм єством і дарує тобі проникливі сни. Ти зможеш стати тим, ким ніколи б не став Одноокий».

«Ким?»

«Ягином. Ти ж спромігся увійти до таємного святилища Bay у астральному світі Йєцирах».

«Уві сні й за допомогою жриці».

«Але так починали своє служіння Жезлам Сили деякі ягини. Великого ягина і пророка Заратуштру теж уперше до святилища завів дух убитої жриці. І теж уві сні. Сила усюди однакова – у тому сні, де ми спимо, так само, як у тому, де ми живемо. Твої сни ближчі до справжнього життя, аніж безглузде життя деяких тлуків. Має значення Сила, а окрім неї – нічого не має значення».

«Піт Творця…» – посміхнувся Мітелик.

Кругле око Дракона запитально дивилося на старшого консультанта.

«Один розумний чоловік назвав ту вашу Силу «потом Творця». Щось в тому є».

«Я вперше таке чую», – визнав Дракон.

«Я теж», – підтвердила безіменна.

«А коли виникла Сила?»

«Вона існує від початку усіх світів».

«Від Великого Вибуху?»

«Початок світів не був Вибухом».

«А як він виглядав?»

«Точка, яка не мала розміру, одної миті породила з себе точку розміром з одну трильйонну молекули водню».

«Важко собі це уявити».

«Нелегко», – погодився ящір.

«А де тоді була Сила?»

«Між двома точками».

«Де саме?»

«Коли точка без розміру вже перестала бути собою, а точка, що мала розмір, ще не стала собою, між ними виникло найперше, найпервісніше розрізнення, яке було одночасно і простором, і часом. Радше, воно не було ані тим, ані тим, але мало головну ознаку часу – подієву послідовність і одну з ознак простору – координатність. І ще оте розрізнення мало свою власну ознаку, якої не мають ані час, ані простір: воно мало волю до ускладнення самого себе. Це розрізнення й стало джерелом Сили».

«А куди первісне розрізнення ділося потім?»

«Воно й тепер існує. Всесвіт пронизаний «Струнами Сили». Вони пронизують усі світи, виміри і реальності. Вони ніби тримають Геометрію Всесвіту, як її силова структура. Дехто вважає, що кожна із цих Струн бере свій початок з того першого розрізнення, яке ще й досі не вичерпало себе у своїй волі до ускладнення».

«Ці Струни можна побачити?»

«Кажуть, що можна, але наближатися до них надто небезпечно. Вони завтовшки як один атом водню, але кожний метр такої Струни важчий за Сонце. Навколо них простір та час скручені й вивернуті. Існує легенда, що задовго до виникнення і вашої цивілізації, і моєї, у Галактиці жила давня розумна раса Великих Повзучих Отців, яка вміла використовувати Струни Сили для своїх потреб. Але кажуть, що та могутня раса давно вичерпалася і тепер жодна з відомих рас не знає, як наблизитися до Струн. Наші вторинні раси вміють користуватися лише локальними Жезлами Сили, які незмірно слабші від Струн. Сила – велика загадка».

«Чому предмети, здатні фокусувати Силу, називають «жезлами».

«За давніх часів ці предмети Жерці вмонтовували у свої жезли».

«Нащо?»

«Така була тоді традиція. Сучасні люди назвали б це «модою». До цього предмети носили на шийних ланцюгах. Потім – клали до коштовних скриньок. Мода мінялася».

«А чому деякі люди можуть користуватися Силою, а інші – ні?»

«Так є».

«Але чому?»

«Цього ніхто не знає. Ані Старші, ані Вищі, ані деви, ані асури [116]116
  Деви й асури – назви духів у праарійській демонології.


[Закрыть] . Про це мовчать боги. Так само ніхто не знає, що стається із тими, хто перейде Міст».

«Той Калин Міст, який бачили клінічно померлі?»

«Його багато хто бачив, – сказала безіменна, – але ніхто не повернувся по ньому з того берега».

«Дехто, – додав Дракон, – каже, що Міст – це та форма, у якій Струна є видимою зі світу Йєцирах».

«От ви такі мудрі й ніби всезнаючі, а на всі мої питання відповідаєте «не знаю», «ніхто не знає», «дехто каже», «так є». Може, ви якісь пусті перевертні, дурилки картонні?»

«Ти задаєш межові питання, на них важко відповідати», – сказав ящір.

«А ви сподівалися, що мене цікавитимуть оті ваші війни?»

«Але ти теж є частиною Війни за Камінь», – нагадав Дракон.

«А ви на чиєму боці?»

«Я не хочу, щоби Камінь Бау приніс у світ велике зло», – сказав Дракон.

«А ти?» – Мітелик обернувся до безіменної.

«А я хочу жити», – відповіла та.

«Ти все ще на боці Богині?»

«Богиня не дала мені імені, – сказала руда. – Без нього мені буде важко повернутися до плоті. Щоби закликати мене до порожнього тіла, Майстри Буття мають знати моє ім'я».

«І ти зрадила Бау».

«Вона є злом».

«Ти зрадила її, ще коли була Ірою?»

«Ні».

«Це не ти, часом, розповіла людям Ордену про Камінь?»

«Ні».

«Ти була вагітною, коли тебе вбили».

«Так».

«Від кого? Від доцента Вербенка?»

«Це не має значення».

«Має».

«Так, від Вербенка. Він хотів бути причетним до відродження степового жрецтва, марив цим».

«Ти зрадила Боба так само, як і Богиню».

«Я не зраджувала… Це не була зрада. Він не міг мати дітей. А Жриця повинна народити спадкоємицю».

«Що означає символ «змія і зірка»?» – він показав на поясну бляху рудої.

«Це символ істинної Жриці. Вона долучена до Традиції подвійно: світлом і мудрістю. Зірка означає світло, а змія – мудрість».

«Отже, ти – істинна Жриця, яка не отримала імені».

«Якби я народила доньку, то Богиня…»

«Це лише припущення», – втрутився Дракон.

«Чому?»

«Богиня робить що хоче. Жодні закони і правила її не зв'язують».

«Тому Богиня є злом?»

«Тому вона є Богинею», – замість Дракона відповіла безіменна.

«Але Богиня є злом?»

«Так».

«Переконайте мене у цьому», – запропонував Мітелик.

«Я спробую», – сказав червоний ящір.

Раптом усе довкілля сіпнулося, змішалося кольорами. За мить Мітелик побачив зовсім інший краєвид. Він упізнав брудне небо і вкриту крижаними плямами тундру. Він уже бачив їх уві сні: під таким небом на холодній землі неоліту жила Праматір Йіма.

Спочатку у тундрі нічого не відбувалося. Потім частина неба почала світитися, здавалося, за плівкою сірих хмар хтось запалив потужний світильник. Звідкись здалеку до Мітеликових вух долинув бридкий звук: враження було таким, наче хтось піднебесний шкрябав міддю велетенське скло. Там, де світилося, хмари розійшлися колами і у гігантську дірку промкнувся хобот сизого диму, подібний до велетенського вихору. Хобот тягнувся до землі й наливався червоним, немов його розжарювало зсередини.

«Метеорит!» – зрозумів старший консультант за секунду до того, як теплий вітер овіяв йому обличчя, а хобот торкнувся поверхні Землі. Страхітливий вибух вирвав із скельного ложа тундри шматки розмірами з невеликі гори. Чорна хмара піднялася над сумним ландшафтом, досягла збуджених хмар і розпливлася під ними пласковерхим грибом.

Видінням пробігли брижі, і картинка змінилася. Тепер Валерій Петрович дивився ніби з валу метеоритного кратера, на дні якого швидко зростало озерце з брудною водою. На березі озерця сиділа світловолоса дівчина, одягнена у сіро-жовті, недбало вишкребені шкури. Вона тримала у руці щось чорне. Раптом з того чорного предмета блиснув червоний промінчик.

«Йіма отримала Камінь», – зрозумів Мітелик.

Видіння змінило свою масштабність. Тепер він був поряд, Йімою, бачив її брудну шию, худі руки і некрасиве обличчя з виряченими очима. У руці вона тримала кулястий обгорілий предмет, з якого стирчало щось, подібне до жмутків дроту. Серед тих «дротів» поблискував очищеними гранями Камінь – майже правильний прямокутник розміром зо дві сірникові коробки. Йіма гачкуватими пальцями відірвала Камінь від дротів і піднесла його до правого ока. Вона подивилася крізь Камінь на небо, вищирилася рідкозубим ротом і радісно завила. Це було те саме переможне виття, яке Мітелик чув у сні із жертвопринесенням.

Голосу перемоги відповів короткий викрик з-за валу. На тлі неба виникла масивна чоловіча фігура. До Йіми наближався високий рудий воїн. Намащене лоєм волосся було стягнутим у хвіст, якому позаздрило б доросле поні. У руці воїн тримав бойову кам'яну сокиру, достоту таку, як показують у фільмах-реконструкціях на каналі «Discovery». Могутні плечі і груди розпирали куцу куртку, босі ноги вкривало густе волосся. Гортанним закликом воїн відірвав Йіму від милування знахідкою. У заклику Мітелик відчув вимогу і злість.

Йіма швидко підвелася і відповіла воїнові зміїним шипінням. Старший консультант ніколи не чув, щоби представник роду гомо сапієнс спромігся видобути з горла такий інфранизький звук. Воїн на мить зупинився, перекинув сокиру у ліву руку і продовжив іти просто на дівчину. Та добула з-під одягу довгий кістяний ніж, зроблений із меча морського нарвала. Воїн замахнувся сокирою, але тієї миті, коли кам'яне лезо нависло над брудною головою Йіми, щось сталося. Обличчя воїна зблідло, він випустив з рук зброю, притиснув долоні до грудей і впав навзнак.

Йіма обережно наблизилася до воїна. Штрикнула його кістяним кинджалом, потім торкнулася пальцями обличчя. Воїн був мертвим. Дівчина на кілька хвилин застигла, вражена тим, що сталося. Потім вона подивилася на Камінь, котрий все ще стискала у лівій руці; ще раз глянула на мертвого здорованя. Потім піднесла Камінь до обличчя і, муркочучи, почала облизувати небесний подарунок на знак вдячності.

Знову барви і лінії світу перемістилися. Руда і Дракон дивилися, як Мітелик мружить очі, засліплені несподівано яскравим сонцем. Цього разу хвіст ящера здався старшому консультантові довшим і товщим, аніж під час першої зустрічі.

«Ви мене не переконали, – сказав він Драконові. – Йіма захищалася».

«Це була лише найперша з її жертв. Перш ніж стати головною шаманкою племені Рі, вона знищила з півсотні людей. А потім ще сотні пожертвувала кровожерній Богині. Вони з Каменем сіяли жах і смерть».

«Жорстокі часи, боротьба за виживання», – знизав плечима Валерій Петрович.

«На Землі за тисячі років опинилося дев'ять Жезлів Сили, які народилися за її межами. Сім із них несуть людям добро, спокій і одужання. І тільки два – Камінь Бау і Діамантовий Череп – розпалюють війни і ворожнечу».

«Дев'ять Жезлів? – зацікавився Мітелик. – А як називаються сім інших?»

Ящір і безіменна перезирнулися. Потім Дракон виголосив перелік:

«Око Сета, Чінтамані, Грааль, Перстень Шаби, Зайгар, Зірка Шані, Меч Манджушрі».

«І які з них вже належать Ордену? Напевне, Грааль?»

«І Око теж».

«А решта?»

«Чінтамані, Зірка і Меч зараз зберігаються в Тибетському Лоні, Череп переховує група мільярдерів-ілюмінатів, Зайгаром володіють єгипетські суфії, а Перстень носить коптський Патріарх».

«Отримавши Камінь, Орден за кількістю Жезлів зрівняється з Шангрілою», – констатував старший консультант.

«Є ще Жезли земного походження. Їх понад двадцять».

«Вони такі ж благі й могутні?»

«Різні», – ухильно відповів ящір.

«А начальники тих дівчат, які мене впіймали, володіють чимось таким?»

«Вони з ковену Тага. У них є Золота Богиня».

«Знов Богиня. Яка ж із них? Бау? Дролма? Тара?»

«Нава Карна».

«О Господи, ще й Нава Карна!» – Мітелик похитав головою. Навала нової необробленої інформації загрожувала йому аналітичним ступором.

«Подумай, добре подумай над побаченим і почутим», – сказав Дракон, ніби відчувши той глухий кут, у якому опинився інтелект старшого консультанта.

«Ми ще повернемося», – пообіцяла безіменна.

Мітелик прокинувся, ніби виштовхнутий високим тиском із розкішного видіння у сумну реальність. У кімнаті-камері панувала суцільна темрява, певно, за стінами була ніч.

«Піт Творця породив усіх цих почвар, піт Творця, – підсумував він. – Господь Бог тяжко працював, будуючи цей Всесвіт, і поту було багато. Потім звідкілясь повиповзали різні божки і боженята. Вони за мільйони років навчилися збирати піт Творця у свої баклажки. І харчити з тих баклажок своїх шаманів. Дев'ять баклажок впало з неба на Землю, а ще двадцять виготовили тутешні збирачі поту. А тепер змагаються: нумо, пацани, а хто із нас назбирав більше баклажок? Хто з нас крутіший перець? Навіть якісь там мільярдери приторбичили собі одну баклажку! Певне, та допомагає їм плющити конкурентів.

І хто насправді розмовляв із ним уві сні? Безіменна і Дракон? Мегабестія XXI століття і доісторична мегабестія? А може, хтось інший, який прикинувся ними?»

Зі всієї розмови Мітелик врешті-решт виокремив дві позитивні інформації: по-перше, є надія, що він потрібний Тибетському Вигнанцеві (судячи зі всього, дуже й дуже серйозному дядькові), а по-друге, він тепер знав, хто такі «погані дівчата». Ковен Тага! Нормальна назва для шаманської хімарні. Тільки якась попандосна.

14

На спостережному пункті зміна Діани і Софії починалася о дев'ятій ранку. Дівчата зайняли столик у привокзальному фаст-фуді й приготувалися відбиватися від уваги чоловіків, які іноді приймали їх за проституток. За останні дні не менше десятка транзитних мачо засумували від раптових провалів пам'яті, різких болів у сечовому міхурі та інших прикрощів.

За час, що пройшов від попередньої зміни, дівчата встигли відпочити і змінити зачіски. Вночі біля камер схову чергували Анатолій і менталка Тамара, яку ковен Тага видобув зі своїх далекосхідних резервів для підтримки резидентної групи у Києві. Тепер нічна варта поїхала відсипатися. Софія, на відміну від Тамари, була здатна стежити за камерами з більшої відстані, але для певності у підземному сховищі перебував ягин-«ретранслятор», невидимий для міліції і персоналу.

За даними, отриманими від агентів Тага, чотири дні тому до столиці з півдня повернувся Майстер Зброї з кількома помічниками. Вони розташувалися на заміській базі спецпідрозділу «Агат». Час від часу з бази вилітали гвинтокрили і виїжджали джипи, але знайти системи в їхніх маршрутах аналітики Тага не змогли. Анатолію вдалося підібратися до бази з відеокамерою. Доволі якісні фотографії Майстра і його помічників отримали усі бійці Тага.

У районі вокзалу активності Майстра поки що не фіксували. Але дівчата готові були у разі потреби швидко залишити спостережний пост. Для них розробили кілька евакуаційних маршрутів, на Старовокзальній цілодобово чергували автівки. Від постійного напруження останніх днів Софія схудла, під її очима набрякли темні кола. Вона годинами перебувала у двох реальностях одночасно. Одна частина її свідомості очима «ретранслятора» моніторила прохід до контактної камери схову, а друга перебувала поряд з Діаною на літньому майданчику ресторану швидкого харчування.

Перша частина свідомості спостерігала за двома товстими перекупками, які вивантажували з камер картаті торби з китайським трикотажем. У зоні огляду другої з'явився респектабельний добродій у світлому костюмі й золотих окулярах. Він сів за сусідній столик і запалив довжелезну сигару. Такі сигари Софія бачила у фільмі «Hudsucker proxy». На дівчат добродій не дивився, що, з огляду на ефектність їхніх нових зачісок, не вкладалося у поведінкові стандарти забезпечених самців.

Софія чомусь затримала увагу на цьому жирному чортові. Якби не моніторинг сховища, вона б залюбки попорпалася у його мозкових звивинах. Але тут сталася подія, яка могла б стати чудовою ілюстрацією до народної мудрості щодо небезпеки копання ями іншому. У голову менталки щось залізло. Це було моторошне відчуття, яке тренери у школі X називали «висадкою чужого». Для протистояння раптовому ментальному нападові шкільні тренери рекомендували або ініціювати потужний спалах агресії (що вимагало досвіду і певних особливостей психіки), або негайно спровокувати блювотний спазм. Це не могло надійно заблокувати напад, але й не давало чужому захопити контроль над свідомістю швидким штурмом.

Софія обрала блювоту. Зв'язаного з нею «ретранслятора» миттєво випорожнило безпосередньо у сховищі, маскування зникло, і менти навалили йому повну торбу лобняків і кочуманів. Сама ж менталка зовнішньо майже не змінилася. Навіть Діана, якій у цю мить принесли «американу», не звернула увагу на судомний рух щелеп Софії. Чужа свідомість на якусь мить послабила захват, і Софія негайно перейшла у контрнаступ. Вона – достеменно так, як вчили її у школі X – візуалізувала нападника як бридкого чорного таргана і почала подумки відривати йому лапи. Вона висмикувала уже третю, коли почула голос нападника:

«Соню, припини, я не заподію тобі шкоди». «Помри!» – четверта лапа уявного таргана відірвалася від тулуба, розбризкуючи зелену сукровицю.

«Я не помру, жрице, не сподівайся, а от тебе за кілька хвилин тягтимуть на допит до Майстра».

«Помри, тварюко!»

«Бачиш отого пана з сигарою? Це Паладин Східної Марки Ордену. Під рестораном стоїть білий мікробус «Мерседес». У ньому вісім озброєних бійців спецпідрозділу «Агат». Ще четверо у цивільному за хвилину піднімуться на ваш майданчик. У них електричні паралізатори і викидні сталеві сітки. На нижньому майданчику знаходиться Страж Ордену, якого титуловано Майстром Зброї. У нього теж паралізатор плюс нунчаки, «беретта» і газовий пістолет».

«Хто ти?»

«Ізгой Шангар. Ви мене шукали».

«Чому ти мене попередив?»

«Я воюю з Орденом уже півстоліття».

«Що я маю робити?»

«Убий Діану. Інакше вона вб'є тебе. У неї наказ».

«Я знаю. Що далі?»

«Я зроблю так, що вони не зможуть тебе впіймати».

«А Паладин, Страж?»

«Вбий Діану і біжи до автобусної стоянки зовнішніми сходами. У тебе є десять секунд».

У школі Софію вчили, що у ментальних і контактних двобоях найзгубнішим є вагання. Такі двобої зазвичай тривали не довше, ніж видих мага. Тому, не вагаючись ані миті, вона пробила шию Діани викидним лезом, схованим у широкому браслеті. Кава у горлі амазонки змішалася з кров'ю. Справа була зроблена – лезо, обмащене сильнодіючою отрутою, не залишало мисливцям жодного шансу захопити Діану живою.

Потім менталка ковену Тага зняла з руки закривавлене лезо, перестрибнула парапет і збігла на тротуар сталевою драбиною. Краєм ока Софія зауважила, що Паладин кинувся до агонізуючої Діани. «Пізно, чортику!» – подумала вона.

Очі Стража на нижньому майданчику на мить затулив сірий туман. Лицар миттєво сконцентрував волю, туман розсіявся, але Софія встигла проминути його спостережний пост майже непоміченою. Страж зауважив лише світлу гриву її волосся. Він підбіг до парапету, але знову на мить затримався, зачепившись за ногу старого у заробітчанських лахах і пластмасових окулярах. Погляд Стража ковзнув смаглявим обличчям заробітчанина, але не затримався на ньому.

«Біжи до автобуса!» – наказав голос у голові Софії.

Паладин надто пізно дав сигнал «агатівцям» у мікробусі. Ще чотири секунди їхній капітан міняв своїм бійцям «ввідну». За той час, поки бійці вистрибували з «мерседеса», шукали у натовпі дівчину в сірій сукні та пробивалися крізь натовп за іншою дівчиною у схожому вбранні, Софія встигла застрибнути до міського автобуса. Дверцята зачинилися за нею, і автобус рушив.

З усього загону мисливців напрям її відступу зафіксував лише Страж, який дивився на площу з майданчика. Він крикнув у мобільний, викликаючи капітана «агатівців», але тої миті його серце зробило незаплановану паузу поміж двома ударами. Страшний біль у грудях паралізував Стража. Він сповз на підлогу і втратив свідомість від больового шоку. Якби він ще раз поглянув на «заробітчанина», то міг би зауважити за скельцями його окулярів темну тінь Сили.

Паладин знайшов Стража за кілька секунд і викликав медичний підрозділ «Агату». Результати ретельно спланованої операції були катастрофічними: кілершу вбито, менталка якимось чудом втекла, а той, кого прислав Коммодор як непереможного Майстра Зброї, лежав непритомним на брудному металі ресторанної платформи. Паладин мовчки дивився, як кладуть на ноші «Майстра», як матюкається в рацію капітан, як його бійці витісняють цікавих з відкритих майданчиків ресторану. Паладин розумів, що Коммодор ніколи не вибачить йому двох провалів поспіль і не визнає безпомічності «Майстра». Він видобув із кишені мобільний і вже натиснув на кнопку, коли зустрівся очима з капітаном. У тих очах він прочитав щось таке, що робило усі його дзвінки зайвими. Номер, котрий висвітився на екрані мобільного, він так і не активував. Цієї недоброї миті він згадав вологий ранок у Карпатах і слова покійного полковника Джеджери: жодну спецоперацію не можна спрогнозувати на сто відсотків.