Текст книги "Богиня і Консультант"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)

– Нас там шукатимуть.

– Якщо східні ковени і Орден вже тепер почнуть війну між собою, вони скоро вичерпають сили. Ми повинні вичекати. Час працює на нас.

– Але та дівчина згадувала Майстра Зброї. Вона казала, що ця людина варта цілої армії. Він дійсно такий крутий?

– Якщо він справжнійМайстер Зброї, а не просто керівник силового підрозділу Ордену з гучним титулом.

– А якщо справжній?

– Тоді він дуже небезпечний. Але останній зі справжніх Майстрів Зброї, як мені розповідали, чи то помер, чи то загинув у Колумбії півстоліття тому. І я не чував, щоби з'явився новий.

– Якщо він загинув, значить, його таки можна подолати?

– Можна. Але для цього потрібні досвідчені бійці й сильні менталіки.

– Ми б з вами могли перемогти такого?

– Ні, – твердо відповів Вигнанець, і вилиці його ледь помітно напружилися.

– Такого супербійця, напевно, важко підготувати? – припустив Одноокий.

– Справа не у підготовці… – маг торкнувся двома пальцями лінії над переніссям. – Колись ми й про це поговоримо, але не тепер. Тепер у нас є важливіші проблеми, а надто довгі розмови сам на сам можуть викликати зайву цікавість тих місцевих, для яких я лише непитущий механік. Нам з тобою, зокрема, треба добре подумати, як надалі гарантувати безпеку нашої дівчини і дати їй спокійно поспілкуватисяз Каменем.

– Я маю щодо цього кілька пропозицій, – повідомив Одноокий, розгортаючи на столі карту.

5

Прочитавши щоденник професора Адамчука до кінця, Валерій Петрович відчув розчарування. У нотатках, які закінчувалися датою 12 січня 2005 року, він не знайшов інформації, яка б могла наблизити його до ідентифікації особи нардепа С. та до тих, хто стояв за тим добродієм. Більшість записів містила в собі роздуми професора про шляхи становлення національної еліти, уривки з віршів, суперечки з сином плюс саморобні коментарі до «Велесової книги». Лише три записи були варті уваги:

24 листопада 2004 року

Майже весь день ми з В. провели біля телевізора. Мені здається, я бачу, як діє Сила Каменя. Це ж вона, вона спрямовує сотні тисяч людей на Майдані, формує їхню впевненість, їхній настрій, їхню цілеспрямованість. С. мав рацію. Цікаво, як там наша руденька? В. переконує мене, що бачив її у натовпі під час прямої трансляції з Майдану. Мені ж здається, що вона має бути десь над подіями у прямому сенсі – десь на вежі, на даху. Маги і жерці давніх часів не дарма піднімалися на висоти і зікурати [112]112
  Зікурат – ритуальна вежа в давній Месопотамії.


[Закрыть]'.

А що роблять чаклуни «синьо-білих»? Невже зараз десь у небі над столицею вступають у бій енергії протидіючих сил? Невидимі битви. Як вони впливають на видимі події? Ті політики, яких ми щоденно бачимо на екрані телевізора, – це маріонетки в руках магів, чи, навпаки, маги обслуговують містично сильніших за них вождів?

28 грудня 2004 року

С. виконав обіцянку. Камінь знову у нас. Наша М. обіцяла все розповісти. Чекаю її на новорічний стіл. В. уже розмовляв з М. Каже, що вона дуже стомлена, застуджена і лежить удома з температурою. Я спочатку боявся, що нам повернуть копію, але Камінь справжній. Я це відчуваю. Все інше – другорядне…

3 січня 2005 року

Дещо вже можна підсумувати. Керувати егрегором одна людина не здатна. Потрібне те, що називають «відьмацьким колом», – група з п'яти або й більше відьом, які стоять у колі (на променях пентаграми?) і тримаються за руки. Так, напевне, як показують у дурнуватих американських фільмах про відьом. Те, що розповідає М. про застосування містики політичними силами, розчаровує. Невже усе відбувається так грубо і примітивно? Я у страшному сні не міг собі уявити, що політичні сили рекрутують сотні екстрасенсів і чаклунів для свого захисту і впливу на маси. Що існують тверді розцінки за ці «послуги» і т. ін. Найсмішнішим є те, що М. не впевнена, що Камінь на щось таки вплинув. Мабуть, ми чогось не розуміємо. Давні жерці були справжніми майстрами, а ми, недолугі самоуки, що намагаються мавпувати їхні дії. Навіть не мавпувати, а лише кривлятися. Як це все вбого. Єдина втіха: С. обіцяв перерахувати гроші на експедицію відразу після Різдва.

М. розповіла, що у Києві дуже цікавляться феноменом «відьмократїї» в Галичині. Якісь дослідники (?) встановили, що в деяких селах (називалося село М-в у нашій області), відьми є неформальною сільською владою. Дехто вважає, що тутешнє християнство завжди було поверховим, декоративним, а під тонким шаром попівщини жило-квітнуло старе добре українське язичництво! В. зауважив щодо цього, що в нас ніколи не було інквізиції, не було свого «Молота відьом» і шаманізм ніколи не втрачав реального впливу на життя села. Можливо, теперішні мольфари і сільські пристрічанки є звироднілими нащадками великих жерців фракійської і кельтської епох? Ці «відьмократичні родини (роди)» варті окремого дослідження.

М. сильно змінилася. Тепер вона збирає цілу бібліотеку про відьом, кабалістів. Читає «Зогар» [113]113
  «Зогар», або «Зоар», – наріжна кабалістична книга (назва перекладається як «Сяйво»). Традиційно вважається, що книга «Зогар» створена єврейським містиком Моше де Леоном у Севільї на початку тринадцятого століття.


[Закрыть]. Роберт дивиться на мене як на чудовисько. Між ним і М. щось відбувається.

Мітелик перечитав ці записи ще раз. З них виходило, що Ірина Маргель у 2004 році намагалася керувати егрегором великої групи людей за допомогою Сили, схованої у Камені. Вона це робила не одна, а у складі якоїсь групи чаклунок або чаклунів. І ці намагання не привели до потрібного політикам результату.

«Тому С. і повернув Камінь професорові!» – раптом зрозумів Валерій Петрович.

Ніби щось перемкнулося у голові старшого консультанта. Розсипана до того мозаїка причин та наслідків миттєво склалася у несуперечливу картину послідовних подій. Першою з них стала «участь» Каменя у президентських виборах дві тисячі четвертого року. Нардеп С. залишився незадоволеним тим реальним керуванням егрегором, який здійснила руда «мегабестія». С. повернув реліквію, яка не виправдала його сподівань, і залишив прикарпатських ентузіастів-елітаристів у спокої. Але потім сталася друга подія. Інформація про Камінь – скорше за все, випадково – потрапила до тих, хто володів глибшими знаннями про природу подібних реліквій і способи їх використання. До керівників законспірованої міжнародної організації, про яку Яра мало що розповів Мітеликові. Може, тому, що й сам знав про неї небагато. Він називав цю організацію «Орденом», але назва ця, як здалося старшому консультантові, була умовною. На відміну від невігласів-політиків, орденці швидко зрозуміли, що археологи знайшли у кургані не просто один з артефактів, здатних фокусувати Силу, а сам легендарний Камінь Бау. Якби виконавці їхньої волі зі спецпідрозділу «Агат» діяли не так самовпевнено і незграбно, Камінь вже тепер прикрашав би орденську скарбницю. Дії бійців «Агату» (або якась супутня активність), у свою чергу, привернули увагу не менш загадкових, аніж Орден, східних магів, які через своїх агентів (тут Валерій Петрович з теплим смутком згадав сексапільну Діану та її віршик про собаку і гладіолуси) теж отримали інформацію щодо знахідки. Почалася справжня війна між магами Заходу і Сходу. А Камінь тим часом завдяки братанові Бобу опинився в руках «третьої сили», і цією силою був зовсім не Одноокий Яра, а той, хто його найняв. «Дім Правди», так він назвав свого хазяїна. Одноокий навіть натяком не обмовився про походження «третьої сили» та про її наміри. У ситуації, коли кожна з трьох сторін мала свої інтереси, Мітеликові було вкрай необхідно чітко уявити свої пріоритети і визначитися у симпатіях. Люди з Ордену, які вбили Боба, були його ворогами. Східні маги поки що нічого поганого йому не зробили.

Але вони теж полювали на Камінь і, судячи з розповіді Одноокого, недовго замислювалися, перш ніж застосувати зброю. Сам братан Яра виконував невідому волю невідомих керівників і здавався фанатиком. Серед усіх персонажів цієї історії лише телепатка Індиго викликала якщо не симпатію, то співчуття.

З іншого боку, Мітеликові подобалися конспірологічні таємниці. Одноманітна й невдячна робота у Фонді йому вже набридла. Сім'я не склалася. Навіть власної квартири у нього не було, і у випадку розлучення з Анжелою перед ним вимальовувалася невесела перспектива кочового життя в орендованих хатах.

А війна між магами, попри усі небезпеки, виглядала непоганим шансом поставити свої аналітичні таланти на службу могутній силі, яка не обмежувала себе ані у виборі інструментів, ані у грошових витратах. Адже магам майбутнього ковену, міркував Мітелик, врешті-решт знадобляться люди, які служитимуть посередниками між їхнім світом і світом політики. Таке посередництво мало б принести йому владу і великі гроші. Треба було лише знайти у всьому цьому власну тему. І в цих пошуках йому могли б допомогти двоє людей, які вже стояли на примарному кордоні між політичною ареною і невидимими царствами магів – генерал Кондратенко і нардеп С.

6

Одноокий неодноразово давав собі обіцянку ніколи не користуватися колись вже засвіченими банківськими картками, але його клієнти іноді забували про переваги «дипломатів» і шкіряних валіз із кешем. Перед відвідуванням банкомата він як міг змінив зовнішність і не помітив навколо нічого підозрілого.

Коли Одноокий повернувся до дачного будиночка, де переховувався разом з Індиго, та зустріла його на порозі з переляканими очима.

– Вони вас знайшли!

– Що за паніка, Жрице? – криво посміхнувся найманець. Він відчув, як обпалена частина його обличчя миттєво перетворилася на крижину.

– Я бачилав Камені! – Індиго по-дитячому кинулася йому на шию і заплакала. Він здивувався: яке гаряче в неї тіло!

– Тихо-тихо… – Одноокий поплескав її по плечах, скубнув за вушко. – Ну, годі трястися… Давай, розповідай, що ти там бачила?

– Я дивилася в Камені минуле, питала його про давніх жриць, – почала Індиго, ковтаючи слова і сльози. – А потім у ньому побачила якусь людину, яка казала по телефону: «Ми знайшли його. Він щойно скористався банківською карткою». Та людина назвала по телефону номер банкомата, місто, вулицю, усе назвала!

Одноокий тяжко зітхнув: «Добігалися!» Він дістав з-під ліжка заздалегідь зібрану «евакуаційну валізу», поклав Камінь до нагрудної кишені й вивів Індиго через запасний вихід, прикритий від спостереження розрослими пасмами винограду. Втікачі намагалися пересуватися під садовими деревами, які, на щастя, не були тут дефіцитом. Коли вони вийшли до придорожньої лісосмуги, Одноокий зупинився і прислухався. Міліцейських сирен він не почув.

ОМ TAPE ТУТТАРЕ ТУРЕ СОХА'М!

7

У той час, коли Одноокий і дівчина втікали від мисливців, Валерій Петрович наважився на першу прогулянку вулицями Києва. Він купив карту міста і спробував зорієнтуватися не за станціями метро, а на місцевості. Після кількагодинних блукань старший консультант зупинився на березі Дніпра. Навколо нікого не було. Він активував щойно придбаний мобільний із незайманою SIM-карткою і набрав той номер Олександра Васильовича Кондратенка, який дав йому Почеконіус.

До телефону довго не підходили. Потім він почув приємний жіночий голос:

– Слухаю вас!

– Доброго дня! Я кореспондент журналу «Досуг и развлечения». Я б хотів поспілкуватися з Олександром Васильовичем на предмет…

– Олександр Васильович не дає інтерв'ю.

– Це не зовсім інтерв'ю.

– Що ви маєте на увазі?

– Скажіть, будь ласка, Олександру Васильовичу, що я добре знав покійного професора Бориса Адамчука.

– Почекайте одну хвилинку, – після секундного мовчання попросив жіночий голос.

Чекати довелося не одну хвилинку. Нарешті у слухавці пролунало допотопне і скрипливе: «Алльо!»

– Олександре Васильовичу?

– Так.

– Ви пам'ятаєте археолога Бориса Робертовича Адамчука?

– Так. Земля йому пухом.

– Він рекомендував вас як видатного спеціаліста з проблем інформаційних фільтрів.

– З яких проблем, перепрошую?

– НЛП.

– Я вас не розумію.

– Я хотів би зустрітися з вами.

– Не дзвоніть сюди більше, – сказав Кондратенко і поклав слухавку.

Валерій Петрович покрутив у руках мобільний, широко розмахнувся і кинув його в Дніпро подалі від берега. Він відчув себе останнім лохом.

У червоному седані «Mazda», припаркованому за квартал від генеральського особняка Кондратенка, брюнетка, відключивши прилад дистанційного прослуховування, сказала білявці:

– Це він.

– З якого номера він дзвонив?

– Скорше за все, з «одноразового» мобільного. Він став обережним.

– Все одно треба «пробити» точку виходу з цього апарата.

– А ти нічого не відчула?

– Ні, він далеко звідси.

– Що робитимемо далі?

– Ти ж у нас тепер головна, Ді, ти й вирішуй, – знизала плечима білявка і припалила сигаріллу.

8

У те, що мисливці Ордену загублять їхній слід, Яра не вірив. Знаючи приблизно кількість бійців «Агату», яких можуть задіяти для стандартної операції перехоплення, Одноокий вирахував, що первинне кільце мисливців перекриє дороги в радіусі кількох десятків кілометрів. Потім його почнуть стискати. Вирватися з кільця, не маючи спеціальної техніки, буде практично неможливо. Окрім того, до пасивної участі в операції могли залучити ресурси місцевих правоохоронців. Ураховуючи його примітне каліцтво, вирішив Яра, Ордену знадобиться не більше двох діб, щоби витягти їх з будь-якої шпарини. Ловлячи автостопом попутку, вони з Індиго згаяли майже півгодини. Водій самоскиду погодився за двісті гривень довезти їх до Василькова. Коли вони під'їжджали до Жашкова, Яра помітив два гелікоптери, які летіли на південь. «Може, ще все обійдеться», – подумав він, порахувавши, скільки часу витратить спецпідрозділ на прочісування залишеного ними містечка. Індиго, прочитавши його думки, вперше за весь день посміхнулася. Але оптимістичний настрій утікачів протримався недовго. На кордоні Київської області, біля Скибина, було виставлено міліцейський блок-пост. Автоматники оглядали автівки, що вишикувалися у кількасотметрову чергу. Серед правоохоронців Яра помітив кількох здорованів у камуфляжі й світло-брунатних беретах «Агату». Зовнішнє кільце пастки замкнулося.

– А ось тепер, мала, усе залежатиме від тебе, – прошепотів Одноокий на вушко дівчині.

– Від Каменя, – виправила його телепатка.

Водій самоскиду підозріло подивився на них, але вже за мить блаженна посмішка спростила його обличчя. Одноокий був уражений: раніше Індиго не володіла миттєвим безконтактним гіпнозом.

– Я сяду за кермо, – сказав він. – Він у такому стані не зможе розмовляти з ментами.

Удвох вони перетягнули ослаблого водія на відкидне сидіння. Яра передивився його документи, картку відрядження і квитанції з бензозаправок. Будівельна фірма, як виходило з цих паперів, перебазовувала вантажівку-самоскид з об'єкту під Уманню до партнерів у Борисполі.

– Я вже бачу їхні думки, – повідомила Індиго, коли самоскид підповз до блок-посту. – Вони дуже злі, напружені, шукають терориста і дівчину-заложницю.

– А чому злі?

– Вони не мають вашого фото і того, що вони називають «орієнтіровкою». Вони лише знають, що у вас одне око й опіки на обличчі… А ще їх перекинули сюди з іншої операції, за яку їм обіцяли леве.

– А твоє фото вони мають?

– Ні.

– Ти зможеш зробити так, щоби вони побачили в мене не одне, а два ока?

– Я спробую.

– Серед них немає людей з непрозорою свідомістю?

– Там надто багато людей. Якщо така людина серед них є, то я можу її не відчути.

– Це дуже важливо.

Яра побачив, як від внутрішнього зусилля зблідло обличчя Індиго. Очі дівчини налилися древньою темрявою, здавалося, чорнильна хвиля добігла до тонкої плівки, що відділяє очні яблука від зовнішнього світу. Вона (чи то за неї це робив Камінь?) сканувала невидимий для звичайних людей світ, шукала непрозоре серед прозорого. Потім заплющила очі й заперечливо похитала головою. За мить під кабіною самоскида з'явилася голова у міліцейському капелюсі.

– Документи! – почув наказ Одноокий. Він через вікно подав папери правоохоронцеві.

Той узяв папери. Яра помітив, що рухи мента з якоїсь миті стали невпевненими. Він довго дивився на відрядження, потім віддав документи Одноокому.

– Що там? – спитав «агатівець», підходячи до мента.

– Все добре, – промурмотів той. – Документи в нормі.

– У кабіні ще хтось є?

– Немає.

– А якщо подивитися?

Індиго заплющила очі, риси її обличчя загострилися. Крізь нього проступили контури хижої маски.

– Ви як розмовляєте з офіцером, старший сержанте? – раптом визвірився на «агатівця» мент, на плечах якого красувалися погони з зірками.

– Шо? – бійця спецпідрозділу аж пересмикнуло з несподіванки. – Ти шо, зовсім страх потєряв, мєнтяра?

– Негайно віддайте мені вашу рацію, – продовжував мент офіційним тоном, – я доповім вашому керівництву…

– Йоханий бабай! – «агатівець» ляснув себе по колінах обома руками. – Тобі дати рацію? Ти моєму керівництву пазвоніш? Йобнувся?..

У цей момент машина попереду рушила, Одноокий за нею. Вони з Індиго так і не дослухали, чим закінчилася сварка між представниками конкуруючих силових структур. Даїшник за блок-постом енергійно обертав жезлом, прискорюючи рух перевірених автівок.

– Нам треба буде зійти просто в полі, – сказав Одноокий, коли самоскид проїхав ще кілометрів з десять. – Майстер швидко зрозуміє, що відбулося на блок-посту… На небі – слава Тарі! – з'явилися хмари, супутникам тепер буде важко нас засікти.

Індиго не відповіла. Вона важко дихала і вив'язувала вервечки із слів незрозумілої мови. У тих словах було багато придихальних звуків і раптових провалів до короткої тиші. Така тиша, напевно, могла б дзвеніти високим відлунням первісної порожнечі, якби мантри проголошувалися у храмовому підземеллі, а не в кабіні розігнаної до сотні кілометрів за годину вантажівки. Десь глибоко в єстві Індиго відбувався ритуал, для учасників якого уся земна реальність була лише блідою тінню присутності. Сконцентрована на тому ритуалі, дівчина поступово втрачала контроль над ситуацією, і навіть прибитий гіпнозом водій почав мугикати щось агресивне.

Одноокий тільки тепер зрозумів, що водієві знадобиться не менше двох годин, щоби знову сісти за кермо. А лишати самоскид на узбіччі було небезпечно. Мисливці Ордену, знаючи місце їхнього висадження, негайно організують переслідування з собаками. Утекти від навчених псів буде непросто.

Він хотів спитати Індиго, чи зможе вона зупинити іншу машину на трасі Силою Каменя, але, глянувши на жрицю, зрозумів, що на це не варто сподіватися. Мала все ще перебувала у світах, далеких від самоскидів і автобанів.

«Треба розділитися. Двох нас навряд чи хтось підбере, а її саму підберуть точно. Приймуть за «плечеву» [114]114
  Плечева (трасова) – проститутка, яка працює на автодорогах.


[Закрыть], – розмірковував Одноокий. – А я тим часом від'їду із цим клоуном якнайдалі, а там до лісу… Так навіть буде краще».

– Чуєш мене? – спитав він телепатку, коли блідість ледь відступила від її обличчя.

– Чую, – прошепотіла та. Вона вже знала, що він їй скаже.

– Зараз я тебе висаджу. Візьмеш Камінь і гроші. Впіймаєш якусь попутку. Тут вони усі їдуть до Києва. Там знімеш хату, залишиш у камері схову записку для Валєри зі своєю адресою і чекатимеш на нього в хаті. Номер камери ти знаєш. Сидітимеш тихо-тихо, нікуди не виходитимеш. Нікуди, чуєш!? А я потім до вас підгребу.

– Дядьку Славку, не лишайте мене, будь ласка…

– Так треба.

– Ні.

– Треба.

– Буде погано. Буде темрява і зло у темряві. Я відчуваю.

– Не турбуйся, мала. Я собі раду дам.

– Не треба… Буде погано, – ще раз прошепотіла вона. У тому шепоті не було вже ані благання, ані вимоги. Вона вже знала, що невидимі зубаті колеса долі-бхайї зачепили срібну тятиву земного життя кривого Яри і потягнули її туди, де мале несрібне срібло зливається із Вічним несрібним сріблом і де замовкають оповіді та припиняються послідовності.

…Яра висадив її просто на узбіччі. Вона хотіла його поцілувати, але Одноокий відсторонив її від свого спотвореного обличчя. Вона раптом сказала:

– Аратара.

– Що? – не зрозумів Яра.

– Камінь назвав мене Аратарою.

– І що?

– Це тепер моє справжнє ім'я. «Шляхетна Тара». Ви повинні знати.

– А «Індиго» – теж незле… ОМ TAPE ТУТТАРЕ ТУРЕ СОХА'М! – виголосив Одноокий і зачинив дверцята самоскида.

Він глянув на мутного розслаблого водія і натиснув на газ. Самоскид швидко набрав швидкість і зник за обрієм. Майбутня Верховна Жриця Курана Аратара Сьома ще деякий час дивилася на північ, куди воля Єдиного спрямувала ту єдину людину, якій вона по-справжньому довіряла, починаючи своє самотнє служіння посеред безкінечної каруселі наявних і можливих світів.

9

Мітелик того вечора ще раз переглянув Адамчукові зошити. Потім зайшов до Інтернету і продивився сайт Верховної Ради. Методом виключення він звузив коло можливих «нардепів С.» до шести осіб. З цим списком, вирішив він, уже можна працювати. Для очищення сумління Валерій Петрович промоніторив через Google декілька суміжних тем і раптом, проглядаючи лінки з «Кондратенками», наштовхнувся на анонс:

У середу, 21 травня, о 10.00, в офісі 561 Інституту прикладної геомантики відбудуться: науково-практичний семінар на тему «Нейролінгварні практики як ефективний засіб інсайдерського дослідження конкурентного середовища» з участю провідних спеціалістів ІПГ і майстер-класи видатних українських спеціалістів у сфері практичного НЛП-програмування доктора філософських наук Мурада Гольфмана і генерал-майора Олександра Кондратенка. Вхід без запрошень, участь у майстер-класі – 850 гривень з одної людини.

Валерій Петрович хвилини три зачаровано дивився на це лаконічне повідомлення. До середи залишалося дві доби. Надто мало, щоби по-справжньому перевірити, чи не є це повідомлення лише примітивною пасткою.

«Якщо Орден чи східні вийшли на Почеконіуса, то вони можуть знати про моє зацікавлення темами Кондратенка, – передбачив старший консультант. – І тоді в офісі 561 на мене чекатимуть погані хлопці або ж не менш погані дівчата».

Щось в анонсі насторожувало. Чому це в Інституті геомантики, де за назвою мали б займатися негативними і позитивними геобіологічними зонами і подібними до них утвореннями, раптом проводиться семінар з проблематики, близької керівникам розвідувальних підрозділів і спеціалістам з промислового шпіонажу? Але, з іншого боку, Валерій Петрович добре знав, що під вивісками типу ІПГ у сучасному Києві могло ховатися що завгодно: від структур, створених для прикриття діяльності закордонних спецслужб, до тоталітарних сект типу «Аум сенрікьо». А може, цей Інститут прикладної геомантики – офіційний «дах» для одного з українських підрозділів Ордену?

Уранці наступного дня він вирушив за адресою, вказаною в анонсі. Він вирішив подивитися на Інститут, не заходячи до нього, лише з вулиці. В одному з тихих провулків поблизу Володимирської Мітелик знайшов загадкову установу. Та займала свіжореставровану шестиповерхову споруду з полірованим гранітним фасадом і масивною решіткою перед ним. Від будівлі віяло респектністю і нелімітованим фінансуванням. Перед входом стояли два «Lexus'и» і «Hammer», біля скляних дверей нудився охоронець. Дві відеокамери перекривали ту частину периметра будівлі, яку можна було побачити з вулиці.

Щоби не привертати уваги охорони, Валерій Петрович зайшов до магазинчика, розташованого напроти інституту. Тут продавали комп'ютери і PC-периферію. Крізь вітрину старший консультант відзначив кількох солідних добродіїв, які заходили до інституту. Їхні костюми і кейси не залишали сумнівів щодо солідних статків і міцного соціального становища. Виходило на таке: або ота вітринна «геомантика» була надзвичайно прибутковою справою, або ж тут жодною геомантикою не пахло. Ще дивлячись крізь вітрину, Мітелик зауважив яскраво-червону «Mazd'y», припарковану за півсотні метрів від ІПГ. Автівка не була ані супердорогою, ані суперстильною, але щось – якесь бентежне передчуття – змусило Мітелика на кілька секунд затримати погляд на темних вікнах червоного седану. Коли він вийшов з магазину, «Mazda» тихо зрушила з місця. Вже за кілька хвилин він зрозумів, що червона автівка його переслідує.

Він весь укрився холодним потом. «Попався! Як останній лох попався!» – верещала в голові у старшого консультанта якась панічна частина свідомості. Інша частина наказувала: «Тікати, змішатися з натовпом!» Намагаючись не демонструвати ворогам своєї паніки, Мітелик неквапно рушив у напрямі до найближчого спуску в метро, але за десять метрів зовнішній примус зв'язав йому ноги. Коліна відмовлялися виконувати кроки, роз'їжджалися і тремтіли. Тим часом «Mazda» зупинилася біля Валерія Петровича і з неї вийшла усміхнена Діана. Бездоганний білий костюм підкреслював її гнучку талію і довгі ноги.

– Ось і зустрілися, – без реверансів констатувала посланниця ковену Тага. – Я тобі допоможу, мій котику, бо моя помічниця трошки перестаралася.

Вона ніжно підхопила старшого консультанта під лікоть, довела до автівки і допомогла старшому консультантові вмоститися на задньому диванчику. Перехожі чоловічої статі затримали на Мітеликові заздрісні погляди.

– Красиво ви мене… – оцінив Валерій Петрович.

– Скажи «дякую», що ми встигли першими, – не повертаючись зауважила білява дівчина, яка сиділа за кермом. – Люди Ордену сьогодні вночі вбили твого приятеля.

– Яру!?

– Ми називали його Однооким.

– Як? Де? – Мітелик сіпнувся, але Діана ліктем притиснула його до м'якого бильця кольору слонової кістки.

– Під Києвом, – повідомила білявка. – Він тікав від них на вантажівці і врізався у стовп. Наше джерело переконане, що його смерть була миттєвою.

– Господи! – Валерій Петрович заплющив очі. Серед усіх образів Яри пам'ять чомусь уперто вказувала на постать із розщепленими штанами, освітлену лісовим вогнищем.

– Ти тепер про себе повинен думати, – сказала Діана і торкнулася плеча білявки. Та обернулася, і старший консультант впізнав у ній «ляльку» зі свого сну про школу X.

Машина рушила. Погані дівчата мовчали. Мітелик зрозумів, що від нього чогось чекають. Він прокашлявся і запитав:

– Що я маю робити?

– Оце вже справжня розмова! – посмішка Діани стала глянцевою. – Нам від тебе небагато треба. Ти знайомиш мене з Вигнанцем і йдеш після того на всі чотири боки. Але подалі звідси, бо якщо тебе впіймають…

– А якщо дійсно впіймають?

– Тоді тобі пісєц.

– А ви не боїтеся відпускати свідка?

– Який ти там свідок…

– Свідок.

– Я тебе не розумію… – звузила очі Діана. – Що ти нам пропонуєш? Вбити тебе?

– Не треба.

– Тоді відповідай на моє питання.

– Я не знаю ніякого Вигнанця.

– Я мала на увазі того, хто найняв Одноокого.

– Одного разу він сказав мені, що його найняв якийсь «Дім Правди».

– Правильно. Це переклад колишнього титулу його хазяїна.

– Але я його ніколи не бачив. Він мені про нього нічого ніколи не казав.

– Він каже правду, – підтвердила білявка.

– Одноокий мав залишити для тебе схему контакту.

– Я не знаю, що…

– Записка. На вокзалі, у камері схову, – сказала білявка. – Я лише не можу побачити номера камери…

– Зараз він нам скаже номер, – запевнила її Діана. – Який там номер, котику?

Вона різко натиснула ліктем на його ребра. Від болю Мітеликові перехопило дихання. Він не став ризикувати і прохрипів номер.

– Він не бреше, – з безпристрасністю поліграфа підтвердила білявка.

– От і добре, – сказала Діана. – А тепер ми поїдемо в одне приємне місце і ти там відпочинеш.

– Куди? На кладовище?

– Поки що не туди, – обнадіяла Мітелика амазонка.

10

Аратара відчула смерть Одноокого, коли зупинений нею джип під'їжджав до повороту на Білу Церкву. Вона контролювала шофера і хазяїна джипа, яким сподобалася самотня блядюжка, що мандрувала узбіччям автобану. Хазяїн невдовзі впав у молитовний настрій, а шофер так уважно вдивлявся в набігаючу смугу асфальту, що зовсім забув про нову пасажирку. Привид Одноокого з'явився у салоні джипа і всівся біля шофера. Аратара бачила його – сірого, із розсіченою головою і відірваним до легень боком.

Дивлячись на привида, вона побачила усе, що сталося. Ніби хтось вмонтував DVD-плеєр між півкулями її мозку. Вона бачила, як водій самоскида, ледь очунявши від гіпнозу, вдарив Яру схованою під кріслом сокирою. Як Одноокий вбив його, поціливши у шию «нікером». Як намагався утримувати кермо, попри біль у розсіченій голові. Як ставала інтенсивнішою кровотеча і як тремтіла на червоній ділянці стрілка паливного індикатора. Як у вечірньому небі з'явилися гелікоптери мисливців. Як після кількох кілометрів безнадійних змагань з колесами бхайї-долі, найманець Дому Правди розігнав самоскид і різким рухом керма спрямував його в придорожній стовп… Поки Аратара здригалася від побаченого, привид щез. Разом із ним розсмоктався «плеєр» у її голові.

Джип довіз її до Контрактової площі. Там вона зайшла до просторої червоно-золотої кав'ярні й довго плакала, оточивши себе невидимістю. А потім голос Каменя змусив її подивитися на світ іншими очима. Вона ніби вийшла з темряви на освітлене сонцем поле. Голос сказав Аратарі, що вона вже не мусить іти шляхами звичайних людей – шляхами щоденних потреб. Що вона тепер має право змінювати напрямки і розрізнення світу за власним бажанням, вливати Силу у всі потрібні їй отвори оточуючого безсилля. І вона спробувала повести себе зі світом, як з порожньою пляшкою, з якої вийнято корок і котра не опирається наповненню. Вона побачила думки самотнього відвідувача кав'ярні, що збирався йти додому і – відводячи від себе ближні й дальні погляди – рушила за ним. Той не помітив, як Аратара сіла до його автівки, не зауважив, що вона увійшла до його квартири і присіла на диван у його вітальні. Натомість її помітив пес господаря квартири – доглянутий трирічний далматинець. Він спочатку підібгав хвіст, але жриця безслівно сказала йому: «Не бійся, наші предки разом пили воду з ріки життя». Він здивувався, повірив і підійшов до неї. Аратара зазирнула псові в очі, й звідти до неї вийшли великі знання і великі таємниці собачого Роду.

Вийшла пам'ять про безнадійні голодні зими темних тисячоліть, про блукання вовків крижаними пустелями, про Праматір людей Вайю, яка одної ночі під зорями Оріона назвала Праматір Псів своєю сестрою, і про іншу Праматір – Мару, яка покликала вовкопсів із сестринського племені йти на захід Сонця за своїм народом. У родовій пам'яті далматинця вона побачила вітрові перевали, на яких замерзали мандрівники – люди і вовкопси, побачила неозорі холодні степи, де лилася кров псів, людей, вовків, шамараїв, мартихорів і хижаків, назви котрих давно постиралися з людської пам'яті.

Господар квартири, проходячи вітальнею, здивувався тому, що його пес сидить, немов зачарований, біля порожнього дивана, але це здивування було миттєвим. Його заступило непереборне бажання заснути. Господар повернувся до спальні, швидко переодягнувся у простору піжаму і пірнув у дивні сновидіння, у котрих довговолосі засмаглі люди і страшні пси переслідували червоних биків з рогами, вигнутими на штиб ліри.

Аратара наказала псові стерегти її спокій і теж заснула, підклавши під голову наплічник. У його надрах, у шкіряному мішечку, жив своїм несплячим і загадковим життям Камінь Бау. Милосердна Богиня звільнила її тої ночі від сновидінь.