Текст книги "Богиня і Консультант"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц)

– Якщо забув, мене звати Діаною. Я там тобі на столі залишила щось типу візитки. Можеш мені дзвонити, але не вночі. Я сексом по телефону не займаюся… Ти хороший.

– Ти теж класна кицька. Я щось винен тобі по грошах?

– За все заплачено. Не переймайся!

Діана випурхнула з квартири. Мітелик кілька хвилин стояв у ступорі, потім пішов до спальні. На столі лежав шматок обгортки від шоколаду. На ньому круглявим виразним почерком було написано:

Діана. 8097*******

Собака сторожила гладіолуси,

Маячило їй щастя впєрєді,

І вітер гладив на собаці волоси,

 Казав: «Собако, в даль гляді!»

Прийшла зима, пов'яли гладіолуси,

їх качєствєнность втрачена була,

Собака звила ненормальним голосом,

Сказала: «А-у-у!» і умєрла!!! [8]8
  Суржикова переробка вірша В. Шефнера.


[Закрыть]

«Коли ж вона встигла це все написати?» – здивувався Валерій Петрович. Але довго затримуватися на маленьких загадках життя в нього не було часу. Він запізнювався. Він навіть не мав часу попрасувати штани.

Коли старший консультант Мітелик проминув поріг головного кабінету в офісі Фонду, нарада вже почалася. Він вибачився і сів біля стіни, поряд із співробітницею Наташею, яку у Фонді вважали коханкою шефа. За центральним столом, окрім респектного і сивочолого президента Мирона Теодоровича, сиділи головний піарник Почеконіус, віце-президент Фролюк і представник генерального інвестора відставний полковник Білий. На стільцях під протилежною стінкою влаштувалися веб-дизайнер Карл Ранке і соціолог Лариса Павлівна Діц.

Відставний полковник Білий з червоним від напруги обличчям перераховував претензії інвесторів до роботи Фонду у минулій передвиборній кампанії. «Не врахували… не вдалося передбачити… не забезпечили на дільницях…» – перелік недоопрацювань змушував повітря у кабінеті легенько вібрувати.

Президент слухав Білого з непорушним обличчям. Час від часу він поглядав у дзеркало на протилежній стіні. Сьогодні шеф уперше одягнув шовкову краватку «Hermes», придбану у Франкфурті, де вони з Наташею відвідували чергову конференцію євроінтеграторів. Срібляста краватка дуже пасувала до його улюбленого сіро-сталевого костюма, і Мирон Теодорович не відмовляв собі у задоволенні ще й ще раз пересвідчитися у власній пишності. Про всі претензії інвесторів він знав і без Білого. Як і решті присутніх, йому також було відомо, що дані соціологічних опитувань, висмоктані з пальця Ларисою Павлівною, щасливо збіглися з реальними результатами голосувань. А мером міста було обрано дружнього до інвесторів політика, штабістів якого неофіційно (але ефективно) консультував Почеконіус. Тому грізні пасажі відставного полковника сприймалися лише як звичний ритуал. Неприємний, але безпечний.

Мітелик навіть не слухав переліку претензій. Він все ще думав про те, яким же то бевзем треба бути, щоби не натягти захисної гумки перед окучуванням хвойди. Він вже майже вирішив перевіритися на ВІЧ-позитивність та решту вірусно-бактеріальних сюрпризів, коли почув, що Білий звертається безпосередньо до нього.

– Ми сподівалися, Валерію Петровичу, – з притиском в голосі повідомив полковник, – що ви зможете використати ті оперативні дані, які ми вам надали. За всю передвиборну кампанію ми не побачили жодного вагомого оприлюдненого компромату на наших ворогів…

– Опонентів, – виправив полковника президент.

– Нехай опонентів. Але ми що, дурно платили за ті записи? Знаєте, скільки ми заплатили за них інформаторам?

Мітелик міг би відповісти, що «ті записи» неможливо було використати з огляду на їхні технічні параметри. Мутний півторагодинний запис замаскованою цифровою відеокамерою зафіксував оргію в сауні з участю кількох місцевих політиків. Крізь запітніле скло можна було вгадати окремі частини окремих оголених тіл, які пересувалися у напівтемряві. Особливо часто перед камерою маячила бліда дупа повії з величезним фурункулом на лівій сідниці. Але жодного чіткого зображення політичного обличчя серед того гармидеру знайти не вдалося.

Цими подробицями можна було втерти відставному полковникові носа, але Валерій Петрович промовчав. Так передбачав ритуал. Білий скрушно похитав головою і перейшов до іншої групи претензій. Почеконіус підморгнув Мітеликові. Але Наташа подивилася на старшого консультанта з неприхованою зневагою. Вона була молодою співробітницею й все ще сприймала лібрето виробничих спектаклів за правдиві картини життя.

Після Білого слово взяв шеф. Він визнав існування недоліків, згадав безумовні досягнення і накреслив шляхи вдосконалення. Під час його промови Білий продовжував червоніти, а Фролюк час від часу казав: «Слушно!» і заглядав президентові в очі. Нова краватка шефа Мітеликові сподобалася. Він пошепки запитав Наташу, скільки така краватка коштує, але та замість відповіді гнівно повела підмальованими очима і стиснула губи.

Раптом задзвонила стільничка старшого консультанта. Відключаючи свою, він забув про чорну «моторолу» Одноокого. Шеф зупинив промову, незадоволено глянув на старшого консультанта, а Наташа почервоніла. Валерій Петрович вибачився і вибіг до приймальної.

З надр чорної «жабки» він почув голос Яри:

– Як тобі тьолка?

– Супер, брате. Дякую тобі. Але я зараз тут на нараді…

– Кидай ту нараду. Кидай все. Виявилося, що у сестри професора є дача. Він туди часто навідувався. Нам теж треба туди завітати.

– Це далеко?

– Ні, кілометрів так десять-дванадцять від міста. Кооперативчик біля об'їзної.

– Я не впевнений, чи може…

– Буду біля вашого Фонду за півгодини. Виходь до супермаркету, я там припаркуюся на стоянці.

– Ок, брате.

«Жабка» згасла. Мітелик обернувся і зустрів допитливий погляд секретарки. Він вирішив не вертатися до кабінету шефа. «Промутять ту байду без мене».

Тієї миті виявилося, що «байда» добігла до фінішної стрічки.

Першим з кабінету президента вийшов Почеконіус, за ним Фролюк і Ранке. Мітелик раптом згадав, що вчора мав намір дещо запитати в піарника.

– Дімич, можна тебе на два слова? – звернувся він до Почеконіуса.

– Можна, – піарник зняв окуляри, вийняв з кишені шматок замші й став терти ним товсті лінзи. – Навіть на три.

– Але зайдемо до мене.

– Щось секретне?

– Ні, не секретне. Але… – Мітелик очима вказав на Фролюка, котрий щось пояснював секретарці, грізно нависаючи над її столом.

– Ага. Зрозуміло.

Вони зайшли до невеликої кімнати, яку старший консультант ділив із Ранке. У ній заледве поміщалися два столи і старий облуплений сейф. Почеконіус важко сів на край ближчого до дверей столу, ледве не скинувши на підлогу ноутбук Мітелика. Окуляри він все ще тримав у руці.

– Дімич, ти пам'ятаєш, як на порівняльному семінарі років два тому ми переглядали київські відеоматеріали від дві тисячі четвертого року? Тоді в шефа зібралася уся компанія, Лара, Лєна…

– Переглядали, пам'ятаю.

– Тоді я щось таке казав про технології масового гіпнозу, нейролінгварне програмування…

– Ну?

– А ти тоді заперечив, що тримати на площі цілодобово сімсот тисяч народу лише за гроші та засобами НЛП неможливо. Ти тоді ще щось таке сказав про якусь «падеуму», пам'ятаєш?..

– А, так, щось таке пригадую… «Пайдевма» – це з теорії одного африканіста кінця дев'ятнадцятого століття, Лео Фробеніуса. У нас із ним прізвища дещо схожі, – піарник посміхнувся. – Пайдевма – це у Фробеніуса щось на кшталт містичної душі або ментального кола певного народу. Інші називали цю штуку «егрегором» – захисником…

– Ти тоді казав, що тою «пайдевмою» можна керувати.

– Я навіть таке казав? Керувіати? Я жартував, старий. Пайдевма… Ну, скажімо, так: існують різні припущення різних там пупкіних і попкіних. Це ж не наука. Якась напівмістика або ж навіть чиста містика… А чого це ти раптом згадав?

– Мені тут інформацію підкинули. Буцімто тоді, у дві тисячі четвертому, якісь серйозні люди намагалися маніпулювати егрегором за допомогою давніх шаманських практик. Ти про таку мурзілку чув?

Почеконіус замислився. Він знову почепив окуляри. Споряджене важкими блакитнуватими лінзами його обличчя дивним чином замкнулося, немов окуляри були засувкою для невидимих дверцят, прилаштованих десь між вилицями піарника.

– Ні, не чув.

– А зі спільних знайомих хтось цими питаннями займався?

– Хтось. Колись. Любителі дешевого гонілова у цій країні ніколи не переводилися… – Почеконіус поплескав Мітелика по плечах. – Займайся, Валєро, своїми питаннями по своїх темах. І будеш ти, старий, жити довго і щасливо. Амінь!

Піарник швидко вийшов з кімнатки, залишивши в її тісному кубі запах туалетної води «Givenchi». Старший консультант зморщив носа. Йому ніколи не подобалися смоляні аромати свіжозрізаної деревини.

7

Одноокий зустрів Мітелика, сидячи у цивільному і сріблястому «Nissan GT-R'i». На запитання, куди дівся учорашній фронтовий «лендкрузер», Яра замість відповіді сплів незрозумілу фігуру з трьох пальців.

– Заплутуємо сліди від поганих хлопців? – Валерій Петрович намагався триматися впевнено.

– Намагаємося.

– У мене тут питання виникли.

– Питання, кажеш… Це добре. Але питання будуть потім. Сідай, їдемо.

Як тільки старший консультант закрив дверцята, авто стартувало. Яра довго петляв провулками старого міста, уважно вдивляючись у монітор на приборній дошці. Відеокамера заднього огляду показувала лише припарковані авта, випадкових перехожих, одноповерхові і двоповерхові ампірні будиночки і старі дуплясті липи середмістя, поміж яких бадьоро маневрував їхній сріблястий «японець».

В одному з таких тихих провулків Одноокий різко завернув у відкриту браму особняка. Авто з'їхало пандусом до підземного гаражу, брама за ними зачинилась автоматично.

– Знімай піджак і сорочку, – скомандував Яра, – Там, на задньому сидінні, у пакеті футболка і окуляри. Портфель свій лиши у машині. Я її закрию.

Сам він теж зняв откутюрний піджак і одягнув захисного кольору мисливську безрукавку з безліччю кишень і ремінців. Синій блайзер Одноокий змінив на білий. Переодягнені компаньйони сходами піднялися з гаража до першого поверху будинку, проминули кілька добре умебльованих кімнат і вийшли на задній двір особняка. Густолисті дерева і кущі порічки затуляли цей двір від цікавих очей. Через вузьку хвіртку, більш подібну до дверцят неспалимої шафи, Одноокий і син артилериста вийшли до вузького проходу між бетонними парканами сусідніх вілл. Тим проходом вони дісталися до двору посеред багатоповерхівок. Там Яра ще раз перевірив відсутність «хвоста». Судячи з усього, нічого підозрілого він не помітив. Двір був майже порожнім. Старша жінка порпалася у сміттярці, коти грілися на металевих дашках вентиляційних отворів. Через прохідний під'їзд одної з багатоповерхівок компаньйони вийшли на Привокзальну площу. Яра відкрив дверцята синьої «лади», припаркованої просто на тротуарі. Сідаючи біля водія, Мітелик зауважив велику шкіряну торбу, запхану під крісло.

Маленьке авто блискавично проїхало довгу Колійову вулицю і завернуло на Залізничний міст. Ще кілька хвилин – і розжарене сонцем місто лишилося за багажником автівки.

– Ну, тепер поганим хлопцям нас не знайти, – припустив Валерій Петрович. Йому було весело.

– Не тринди, – відізвався Одноокий. – Якщо їм сильно припече, брате, вони нас знайдуть за десять хвилин. Але є надія, що вони нас досі вважають за клоунів.

– А може, ми і є клоунами?

– Можливо.

– Навіть так? А як же бути з тими кілерами, яких ти, крутий брате, по цигарки посилав?

– Саме це питання ти хотів мені задати?

– І це теж.

– Тоді задавай наступне.

– Наступне… Ок, брате, ти з'їхав з теми. Я тебе зрозумів. Ось воно, наступне питання: чому ті, хто шукав реліквію у квартирі, відразу взяли і вбили Боба з Іркою? Чому вони не спробували їх допитати?

– Це ти задав мудре питання, брате. Я теж про це думав. І твердої відповіді в мене нема. Є кілька припущень. Перше: вони вважали, що Боб з Іркою не знають, де реліквія…

– Сумнівно.

– Отож-бо, сумнівно… Я цю версію майже відкинув. Друга версія, яка мені особисто подобається: вони були на сто двадцять відсотків впевнені, що реліквія у квартирі. Хтось їх у цьому впевнив ще до нападу.

– Хто?

– Я боюся помилитися, але думаю, що Ірка.

– Ірка?

– Це лише припущення… Не виключено, що все було зовсім не так, що насправді вони чинили опір, кричали. Кілерам довелося їх вбити до початку допитів. Це вже третя версія.

– Ти казав, що кілери були профаками.

– У цих справах навіть профаки не можуть гарантувати, що все піде за сценарієм. До речі, до обшуку вони не були готові.

– Але ти казав, що шукали вони ретельно.

– Ретельно, так. Але ретельність теж буває різною. Можу тобі точно сказати: вони не мали інструментів для справжнього обшуку. Відповідно, не зондували каналізацію і вентиляційні отвори глибше, ніж на півтора метра.

– Не мали зонда?

– Маєш рацію. Не продивилися зондом. Лише пхали шматок дроту. Я був потім у квартирі. Бачив той дріт. Він там досі валяється. Також вони не мали спеціальних голок для проштрикування м'яких частин меблів. Тому роздерли їх ножем. У туалеті зірвали плитку, значить, у них не було навіть простих приладів для пошуку порожнин у стінах.

– А це хіба прості прилади?

– Скажімо так: не надто дорогі й доступні для спеціалістів.

– Зонд, прилади… Може, ми з тобою переоцінюємо замовників?

– Як вчив народний класик: знають навіть діти, що краще перебздіть, ніж недобздіти.

Вони довго сміялися. Цей сміх зняв напругу, немов у світі тонких енергій розсмокталося якесь недобре згущення. Потім Мітелик запитав:

– Але якщо Ірка була з ними у змові, то чому вона просто не винесла їм реліквію. Для чого було вриватися до хати, вбивати…

– Хіба я сказав, що вона була з ними у змові? Вони могли підслухати її розмову, вона могла про щось сказати подрузі…

– Але це міг бути й Боб.

– Боб був обережним. Він знав.

– Знав?

– Думаю, що знав. Ні, не думаю, а на сто двадцять п'ять, на триста відсотків упевнений. Тому вони його вбили. Його з Іркою. Вони повинні були знищити свідків. Як знищили професора. Інакше вони б прийшли по реліквію, коли господарів не було вдома. От як ми сьогодні… А зараз, Міта-брате, у нашій бойовій команді відбудеться поповнення.

Машина пригальмувала поряд із невиразною двоповерховою спорудою. Перед її фасадом було розміщено щось віддалено схоже на дитячий спортмайданчик. Низенькі турніки і лави були розмальовані сірими і жовтими смугами.

– Де ми? – Валерій Петрович здивовано роздивився навколо.

– Це школа-інтернат.

– …?

– Ти маєш усе зрозуміти правильно. Чекай, не питай нічого… Я зараз піду до цієї школи і повернуся з одною дівчинкою, вона сяде до машини, ти, брате, не повинен робити великі очі. Вона нам на тій дачі буде дуже потрібною…

– Яка ще дівчина? Нащо…

– Послухай, не перебивай… Це буде наш живий локатор. Мала ця має яскраві екстрасенсорні здібності. Мені, брате, вже набридло шукати наосліп. Вона відчує об'єкт. Вона бачить.

– Бачить? Відчуває? Так-так, мольфар намбер ту.

– Тут я командую, Міта-брате.

– Скільки їй років?

– Скоро буде сімнадцять.

– Яро, ти махнувся на всю голову! Ти хочеш сказати, що тобі, лівому боброві, дозволять забрати неповнолітню дівчину з інтернату серед білого дня?

– По-перше, – недобро вищирився Яра, – до твого відома, з цього сраного інтернату ліві бобри беруть дівчат на ніч цілими групами. По двісті баксів за штуку. А деяких по сто. Така от, брате, народна педагогіка… По-друге, дирекція цієї гавношколи вважає мене далеким, але люблячим і впливовим родичем дівчини. Що надає їй, між іншим, майже недоторканного статусу. Майже. По-третє, я позавчора дуже-дуже засмутив одного з тутешніх клієнтів, за що дівчинка мені дуже вдячна. Вона готова знову мені допомогти. Допомогти нам. Допомогти помститися за Боба. Чи нам цього не треба? Треба. Тоді у чому проблема? До речі, якщо захочеш до неї звернутися, називай її Індиго.

– Як?

– Індиго. Вона хоче, щоби її саме так називали. І нехай буде так, як вона хоче. Так називають особливих дітей нової генерації. У них розширені можливості, певні здібності до бачення аури інших людей, до телепатії…

– Розширені здібності? А я читав про цих пупсиків, що вони вбивають своїх батьків, бо ті їм здаються тупими. Що вони відмовляються спілкуватися з нормальними людьми. Твоя екстрасенсорка когось вже прикандичила?..

– Послати тебе нах?

– Посилай, посилай, – Мітелик був на межі істерики. – Індиго! Я так і думав: ми клоуни. Кончені клоуни.

– Ти забагато думаєш.

– Клоуни.

– Заїло платівку? Перетрахався?

– Опочки! – осяяло Валерія Петровича. – Це ж, напевно, інтернат для розумово неповноцінних дітей? Так? Чого замовк?

Яра матюкнувся і вийшов з автівки. У голові у Мітелика почала вибудовуватися підозра, до котрої, немов до футляра, зручно вміщувалися усі події останніх двох днів. «Одноокий дістав унаслідок вибуху ракетного двигуна травму голови, – перебирав вервичку фактів старший консультант. – Від того часу в нього розвинувся параноїдальний комплекс, манія переслідування. Він ховається в горах від придуманих «поганих хлопців», товаришує з малолітніми аутистками. Смерть Боба, зрозуміло, викликала чергове загострення його параної. Усі ці його марення про зниклі реліквії. Мандри до мольфарів. Спецмобілки. Перевдягання. Все сходиться. Треба звідси тікати». Права рука Валерія Петровича вже потягнулася відкривати дверцята авта, коли з'явилися Яра з Індиго.

Спочатку він почув голос дівчини. Вона сказала:

– Яка смішна машина.

Голос був низьким і глибоким. У ньому відчувалася прихована відчуженість. Так, ніби в тому голосі мешкав сумнів у справжності кожного навколишнього існування. Сумнів цей, здавалося, жив саме в голосі, у його найглибших дихальних надрах, а не в поверхневій інтонації. Мітелик ніколи в житті не чув такого голосу. Він вистромив з відкритого вікна голову, щоби подивитися на людину, яка отримала від природи такий рідкісний інструмент вербальної комунікації. За мить до того, як він побачив справжню Індиго, він уявив її блідою, дистрофічною, синьоокою, з видовженим обличчям і світлим волоссям.

Насправді біля автівки стояло смагляве дитя південного народу, з великими антрацитовими очима, чимось схоже на тих вертких дівчат з арабських кварталів, що їх старший консультант набачився під час поїздок до Франції. Вона виглядала і старшою за свої роки. Рожева блузка і цупка синя спідниця не приховували її тіла, далекого від балетної витонченості, але зграбного і пропорційного. Жодної психічної патології не проглядалося на її обличчі з впертою лінією рота і високим гладеньким чолом.

«Певно, в пупсика циганська кров», – припустив Валерій Петрович.

– Бабуня була з ромів, – підтвердила його думку Індиго.

Одноокий переможно розсміявся, дивлячись на розгублене обличчя Мітелика. «Цирк продовжується. Він спеціально демонструє її здібності», – зрозумів той. Йому здалося: щось обмацує його мозок, вивертає нейрони. Ілюзія була незвичною і через те ще бридкішою. Розумом він знав, що телепатія невідчутна, але холодні мацачки впертими і твердими окупантами ворушилися у його уяві.

– А ти думав, що ми будемо воювати з поганими хлопцями, лише змінюючи авта і SIM-карти? – спитав Яра. – Коли йдеш на тигра, бери довгу ломаку! [9]9
  Яра цитує голову Комуністичної партії Китаю Мао Цзедуна (1893—1976).


[Закрыть]

– Дядьку Славо, він не вірить у поганих хлопців, – повідомила Одноокому Індиго. Завдяки її унікальній фонетиці це повідомлення набуло якогось апокаліптичного відтінку. Так, ніби невіра старшого консультанта Мітелика у поганих хлопців загрожувала усьому світові неминучою загибеллю.

– Не вірить? – Яра жартома насупився. – Тоді доведеться навести вирішальні докази. Ми з тобою зможемо довести дядькові Валері існування поганих хлопців?

Та лише здвигнула плечима. Вона дивилася на вікна другого поверху інтернату. Там колихнулася фіранка. На обличчя Індиго набігла тінь. Мітеликові подумалося, що, чим швидше компаньйони залишать це сіро-жовте місце, тим буде краще для них.

– Він не витримає, – раптом сказала Індиго. Від її слів Мітелика тіпнуло.

– Ти мене знов перевіряєш? – запитав він Яру.

– Він не воїн, мала. Він запрошений спеціаліст, – пояснив Індиго Одноокий, не звертаючи уваги на слова старшого консультанта. – Наша війна – не його війна.

– Чому? – Індиго подивилася на Мітелика з інтересом. У її величезних темних очах спалахнуло темне полум'я. З кожною хвилиною вона подобалася синові артилериста дедалі більше. Як жінка.

– Він – цивільний. Пасажир. Він лише перечікує цей світ. Вони йому нічого не зробили.

– Нічого не зробили? – здивування було щирим.

– Він думає, що нічого. Він так вважає.

– Він дурний?

– Мать вашу! Припиніть мене обговорювати! – заверещав Мітелик.

– Ок. Сідаймо в авто, – Яра відчинив задні двері, й Індиго впурхнула до салону автівки.

Сіро-жовті стіни інтернату вже були далеко позаду, але жодного слова поміж компаньйонами промовлено не було. Мітелик ображено мовчав і намагався вигнати холод із голови. Пам'ять підказувала йому неприємні образи з «Чужого» та інших «ужастиків». Одноокий посміхався своїм думкам. Індиго підставляла вітру з вікна воронячі пасма свого волосся.

– У тебе якісь неправильні уявлення про світ, – сказав Мітеликові Яра.

– А в тебе уявлення правильні? – старший консультант зняв «конспіративні» окуляри і кинув їх в «бардачок».

– Він думає, що ми божевільні, – пояснила Індиго.

– Так. Я дійсно думаю, що ви божевільні! – Мітелик обернувся, щоби бачити обличчя дівчини. – Ви довбані клоуни! Ви воюєте з привидами!

– А хто тоді вбив Боба? Привиди? – Одноокий почав обгін великої вантажівки. – Цю країну грабують привиди? Світом правлять привиди? Це ти клоун довбаний, а не ми!

– О, нарешті ми дійшли до світових проблем! Нарешті! Це ти, шановний, начитався мудацьких теорій. Світ різноманітний. Світ різновекторний. У ньому тисячі різних сил змагаються за владу і гроші. Вони врівноважують одне одного. І тільки лузери думають, що десь там є одна-єдина злойобуча таємна влада, яка заважає їм колупатися в носі. Нікому не стане сили встановити єдиновладдя. Немає ніякого єдиного центру влади і бути не може. Не-ма-є!

– А ніхто й не каже, що зараз десь існує єдиний центр влади, – Яра залишив вантажівку за кормою і вдоволено вдивлявся у чистий шлях попереду. – Але ми кажемо: існують рівні інформованості, рівні контролю. Існують давні центри Сили та їхні адепти. Є лялькарі, і є ляльки. Ляльки не повинні знати чогось певного про лялькарів. Хто знає, того – у скриню. Старий Адамчук знав. Боб знав. І ми тепер дещо знаємо.

– Які ми круті! І що далі? Партизанська війна проти світового уряду?

– Він чисто дурний, – сказала Індиго своїм підсумковим голосом.

– Ми вже під'їжджаємо, – повідомив Одноокий. – Теоретичну суперечку, з вашого дозволу, закінчимо після справи. Ти щось бачиш? – спитав він дівчину.

– Ні.

– Артефакт?

– Ні.

– Їх?

– Ні.

Одноокий повернув авто у поле. Автівка застрибала стернею. За рівною алеєю молодих тополь вималювалися кольорові й шиферні дашки дачних будинків. Більшість із них виглядали, як облізлі курники. Але на першій лінії кооперативу стояли свіжі споруди.

Компаньйони залишили автівку в полі, між двох порослих бур'яном горбів. Лише кілька корів підійшли подивитися на приїжджих. Залишаючи автівку, Одноокий прихопив шкіряну торбу, вочевидь, важку. Коли він витягав її з салону, старший консультант побачив, як напнулися жили на руках у Яри. Потім вони рушили до дачного кооперативу. Індиго йшла в авангарді, легко перестрибуючи через старі калюжі. Мітелику подумалося, що для стороннього спостерігача вони повинні виглядати дуже дивно й навіть кумедно. Циганкувата пацанка, одягнена у секонд-генд, худий бандюган з великою торбою, з грацією сірого богомола, і молодий інтелектуал у модельних туфлях і тінейджерській зеленій футболці з написом «That I've made up my mind». Великий похід клоунів.

Коли їхня процесія порівнялася з першими парканами, Мітелик відчув погляди. Він не бачив жодної людини, але з-за парканів, з мансардних та піддашних спостережних пунктів їх розглядали невидимі пильні тубільці. Валерій Петрович кинув погляд на Індиго. Та продовжувала впевнено йти вузьким проходом між металевими сітками огорож. Тільки тепер він зауважив, що на ноги дівчини надіті яскраві помаранчеві шльопки.

У відкритому вікні споруди, котра архітектурою нагадувала собачу буду, з'явилося замотане у хустку погруддя старої жінки. Вона крикнула:

– Я не живу!

– Сумашедша, – не обертаючись, прокоментувала Індиго.

– Я не живу, ви мене чуєте!? Не живу! – не вгавала стара.

За парканом напроти загавкав собака.

Під крики і гавкіт компаньйони вийшли на місцеве перехрестя. Біля хвіртки стояла, спираючись на паркан, огрядна жінка.

– Слава Йсу! – привітав її Одноокий. – Не підкажете, бува, де тут дача Лосинської?

Жінка не відповіла на вітання, мовчки подивилася на компаньйонів і зайшла до будинку.

– На диво привітні тут люди живуть, – посміхнувся Яра.

– Я не живу! – вчергове донеслося з вікна «собачої буди».

– Там, – сказала Індиго, показуючи на прохід, що вів наліво.

– Ти щось побачила? – насторожився Одноокий.

– Що?

– Ту річ.

– Ні.

– А що?

– Місце тої дачі.

– Товстуха про це подумала?

– Мабуть.

– Що значить «мабуть»?

– Я не знаю.

– Добре, подивимося.

Вони пройшли туди, куди показала дівчина. За три будинки від перехрестя чорніло свіже згарище. Судячи з його розмірів, згоріла дача була вдесятеро більшою за «собачу буду». Тепер від неї залишилися тільки обвуглені колоди і шматок прибудови. Все навколо витоптали пожежники.

– Господи! – вирвалося в Мітелика. – Хто це зробив?

– Привиди, Міта-брате, привиди…

8

– Ти ж не проти, брате, якщо Індижка поживе кілька днів у тебе? – спитав Одноокий, коли вони в'їхали до міста.

– Ти забув: я все ще одружений.

– Не забув. Вона не виходитиме з квартири. Буде сидіти тихо-тихо, як мишеня. їсти тобі готуватиме. Хату прибере. Ніхто й знати не буде.

– Якась крайня необхідність?

– Хто помагає сиротам, тому Бог помагає.

– Ти й у церкві підробляєш?

– На чверть ставки.

– «Кілька днів» – це скільки?

– Три-чотири.

– Не більше?

– Ні. Не більше.

– До речі, Анжела наступного понеділка виписується.

– Ще тиждень є.

– Шість днів.

– Ок.

– Що «ок»?

– Шість днів.

– Чотири, брате. Чо-ти-ри, – Мітелик для переконливості показав Одноокому чотири пальці. Хоча варто було показати нахабі один. Середній. – А чому вона не може пожити в тебе? Ви ж, я так зрозумів, давні фронтові друзі.

– Він смішний, – прокоментувала Індиго.

– Він цивільний білий зайчик, – виправив її Яра і знов розвернув своє око до Мітелика. – Розумієш, брате, мій штабний бліндаж тепер добряче пристріляний мазафакерами. А дітей треба оберігати. Діти – наше майбутнє. Правда, мала? До речі, якщо будеш до неї чіплятися, я тобі яйця відріжу. Болгаркою.

– Ображаєш. Я ж не по тєм дєлам, брате.

– Та ж я бачив, як ти на неї сьогодні дивився. Може, тобі на тьолочєк грошей підкинути? Для релаксації, а?

– Пшол нах, любий брате.

– Уже пшол. Між іншим, може, ти хочеш іще трошки побалакати про безпідставність теорії світового заколоту? Про різновекторність та різноманітність?

– Ні. Потім побалакаємо. Тільки одне питання.

– Розумне, я сподіваюсь?

– Найрозумніше.

– Валяй.

– На чиєму ти боці?

– На правильному, брате.

– Ні-ні, стоп. Це не відповідь. Хто ти?

– Вважай мене гобліном.

– Я, брате, не люблю фентезі.

– Фентезі тут ні до чого. Гобліни – це найманці. Дікіє гусі зачісток.

– Навіть так?

– Так.

– Налякав.

– Купи собі памперсів.

– Я думав, ти ідейний перець.

– На моєму рівнівсі ідейні вимерли у часи Штірліца. Розчарувався?

– Просто дивуюсь. А ще – сумніваюсь. Щось ти занадто перейнявся темою, як для найманця.

– Я вразливий найманець.

– Це неправильно.

– Чому? Это не поперёк понятий.

– Тобі видніше, брате… А Індиго теж гоблінка?

– Ні. Вона на субпідряді.

– Тобто?

– Її найняв я.

– А хто ж тебе найняв, гобліне?

– Дім Правди.

– Це теж щось із фентезі?

– Це з інших текстів.

– 3 яких?

– Перекладених з тибетської.

– Параноя продовжується?

– Думай що хочеш.

– Краще б тобі не знати, що я про все це думаю.

– І хрєн з тобою, – відрубав Одноокий і витягнув з кишені CD-диск. – Тримай, думальник.

– Що це?

– Досьє на професора університету, доктора історичних наук Бориса Робертовича Адамчука. Ти просив учора. Продивись його на свіжу голову. Може, побачиш там щось таке, чого я не побачив… І, вибач, от відверто скажу тобі, брате: мене вже від тебе нудить.

– А той тибетський «Дім» добре платить своїм найманцям?

– Іди додому, брате. Топ-топ-топ… Індиго прийде до тебе пізніше, принесе тобі твій портфель. Сусіди твої нічого не побачать, не бійся. Вона вміє відводити очі.

– Талант.

– Ще й який. Вона ще тебе здивує. Правда, мала?

– Правда, – без пафосу підтвердила Індиго.

– Хто б сумнівався. Я вже здивований по саму кокарду, – здвигнув плечима старший консультант.

– Тільки кокарди в тебе немає.

– Не склалося в мене з кокардою… А, між іншим, що там, у тій твоїй шкіряній торбі?

– Вечір питань і відповідей закінчився. Малятам на добраніч.

– Ти жжош, брате.

– А ти думав.

– Ок. Тоді – бай, гобліне!

– Бай, головастику…

У порожній квартирі Мітелика було зимно. Виходячи зранку, він забув зачинити вікно у вітальні, а денна спека надвечір змінилася раптовим похолоданням. На столі все ще лежала «візитка» Діани. Він ще раз прочитав віршик про собаку, яка даремно пантрувала гладіолуси, потім набрав телефонний номер.

Довго ніхто не відповідав. Потім він почув дихання.

– Діана?

– Так.

– А чого мовчиш?

– Незнайомий номер.

– Це я, Валєра. Читаю про собаку і гладіолуси.

– Подобається?

– Прикольно.

– Приїхати до тебе?

– А в яку суму мені це обійдеться?

– Якщо будеш себе добре вести, отримаєш дисконт.

– А якщо без приколів?

– Сто євриків.

– Гм… Нє по-дєцкі.

– Дисконт – п'ятдесят.

– Ок. Домовилися. Чекаю. Пам'ятаєш адресу?

– Так.

Приспівуючи бадьорий марш, Валерій Петрович увімкнув котел і пішов до ванної. Він не встиг прийняти душ, як у двері подзвонили. Діана увійшла до квартири, загорнута у щось гламурно-сріблясте. Одним невловно-швидким порухом вона розгорнулась, накидка впала, і старший консультант побачив, що під нею не було вже ніякого одягу. Лише блискуче від крему тіло богині, що у вічному Кіферонському лісі вічно полює на вічних оленів.

Цього разу Діана змінила стиль гри. Замість вередливого дівчати на сексодромі звивалася покірна і розбещена рабиня. Вона дозволила Мітеликові усі ризиковані проникнення, шепотіла: «мій повелителю», просила укусів, стиснень і ляпасів. За півтори години він використав усю пачку презервативів. Вона огортала його своїм розм'яклим тілом, висмоктувала і вичавлювала з нього любовний сік, розтирала його тілом свої груди і стегна, заклично стогнала й вимагала ще й ще.

Потім вони пили глінтвейн. Потім Діана горловим мінетом видобула з найглибших тілесних печер Мітелика останні краплі сперми. У печерах після того усе згасло, навіть червоні очі несплячої змії Кундаліні. Він вже не відчував нічого, окрім повного вакуумного спустошення, коли на газетному столику раптом почала підстрибувати і верещати чорна «моторола». Покірна рабиня зробила останній – вже зайвий і сухий – ковток і сама потягнулася по стільничку. Взяла її зубами. Валерій Петрович прийняв слизьку «жабку» з неквапливою величчю справжнього падишаха.